Львівський собор 1946 р. в антиунійній політиці радянського тоталітарного режиму

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Спеціальність 07. 00. 01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Львівський собор 1946 р. в антиунійній політиці радянського тоталітарного режиму

Концур-Карабінович Наталія Миколаївна

Івано-Франківськ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Марчук Василь Васильович Прикарпатський національний

університет імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент

Андрухів Ігор Олексійович,

Прикарпатський юридичний інститут

Львівського державного університету внутрішніх справ,

професор кафедри теорії та історії держави і права

кандидат історичних наук, доцент

Пилипів Ігор Васильович

Івано-Франківський інститут менеджменту Тернопільського національного економічного університету,

завідувач кафедри загальноекономічних та гуманітарних дисциплін

Захист відбудеться “21” квітня 2010 р. о 13 год на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 20.051.05 у конференц-залі Будинку вчених Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

Автореферат розісланий “19” березня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради А.З. Королько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Стрімке відродження в 90-х роках ХХ століття Української греко-католицької церкви (УГКЦ) обумовило зміну не тільки суспільних, але й духовних домінант і, відповідно, підвищення інтересу до складної історії церкви в радянські часи. У цьому контексті наукової актуальності набула потреба зняття усіх фальсифікованих радянською ідеологічною системою звинувачень на адресу УГКЦ, яка працювала на збереження національної ментальності, духовних і культурних традицій мільйонів українців.

Ліквідація УГКЦ на західноукраїнських землях у повоєнний після Другої світової війни період стала темою багатьох наукових досліджень, в яких з різних позицій висвітлювалися причини, перебіг, масштаби, результати та багато інших питань, пов'язаних з даною акцією. Подія здобула значний резонанс в Україні та за її межами, а її наслідки, незважаючи на хронологічну віддаленість, донині позначаються на житті українського суспільства. Однак, попри інтерес науковців до загальних процесів даної проблематики, спеціального наукового дослідження щодо передумов, підготовки, проведення та результатів Львівського церковного собору 1946 р. як найважливішої складової процесу ліквідації УГКЦ у загальній антиунійній політиці радянського режиму досі не зроблено.

Потреба в поверненні до цієї теми продиктована також недостатнім ступенем і якістю висвітлення багатьох питань, що внаслідок різних ідеологічних підходів, величезної полярності поглядів, довільного трактування, а то й відвертої фальсифікації фактів у доробку певної частини дослідників, звужують можливість здійснення детального наукового аналізу. Залишки старої радянської парадигми мають прояви і в сучасних оцінках окремими політичними силами та церковними організаціями місця УГКЦ в суспільному житті України. Тож дослідження методів та засобів антиунійної політики радянської влади в 40-х роках ХХ століття, ролі і значення в цьому процесі Львівського церковного собору 1946 р. залишається актуальним завданням і з наукової точки зору, і як суспільно значима необхідність.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі історії України Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в рамках комплексної теми “Етнополітичні трансформації в Україні (західноукраїнські землі в кінці ХІХ - на початку ХХІ ст.)”. Номер державної реєстрації 0106U002247.

Об'єктом дослідження є антиунійна політика комуністичного тоталітарного режиму та процес ліквідації Української греко-католицької церкви відповідними органами радянської держави на західноукраїнських землях упродовж 40-х років ХХ ст.

Предметом виступають механізми, форми і методи реалізації антиунійної політики радянським тоталітарним режимом і Львівський собор 1946 р. як одна з головних акцій ліквідації УГКЦ у Галичині та на Закарпатті.

Мета дослідження полягає у здійсненні системного аналізу антиунійної політики діяльності радянських органів влади та органів державної безпеки, спрямованої на ліквідацію УГКЦ. Для реалізації поставленої мети перед дисертантом постали наступні завдання:

вивчити стан наукової розробки теми, ступінь її відображення у новітніх публікаціях та відповідній джерельній базі;

проаналізувати особливості відносин радянського режиму в умовах першого та другого періодів радянізації краю;

з'ясувати становище УГКЦ в умовах нацистського окупаційного режиму та ступінь можливої співпраці вищого кліру і духовенства ;

розкрити характер антиунійної політики радянського режиму та причини спрямовані на ліквідацію УГКЦ в другій половині 40-х рр ;

показати роль і місце радянсько-партійних та силових органів влади з підготовки і проведення Львівського собору;

узагальнити роль та наслідки Львівського собору для подальшої повної ліквідації уніатства на території Галичини і Закарпаття;

показати результати насильницької ліквідації УГКЦ в Галичині та на Закарпатті, долю духовенства та вірних за умов тотального переслідування.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період від осені 1939 р., коли західноукраїнські землі, в тому числі Галичина, де греко-католицизм відіграв роль національної релігії українського населення, вперше потрапили до складу СРСР, і до кінця 1940-х років, коли остаточно було унеможливлено легальну діяльність УГКЦ на території радянської України.

Географічні рамки дослідження - землі, де в основному був поширений греко-католицизм на момент ліквідації церкви, що перебували в адміністративно-територіальних межах тогочасного Радянського Союзу - нинішні території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської й Тернопільської областей України.

Методологічна основа дослідження базується на застосуванні принципів наукової об'єктивності та історизму, цивілізаційного підходу та позаконфесійності, що дали змогу проаналізувати основні ключові події і процеси досліджуваної проблеми без ідеологічної чи конфесійної упередженості. антиунійний радянський львівський собор

У ході дослідження використовувалися загальнонаукові методи: логічний, структурний, аналізу і синтезу, а також конкретно-наукові методи історичної науки: історико-порівняльний, системний, синхронний, хронологічний та ін.

Наукова новизна полягає у постановці аналізі й узагальненні проблеми дослідження.

Уперше:

- здійснено на новій методологічній основі спеціальне дисертаційне дослідження особливостей антиунійної політики радянського режиму на західноукраїнських землях під час Другої світової війни і в перші повоєнні роки, спрямованої на боротьбу проти УГКЦ, де розкрито місце і роль Львівського собору 1946 р. як головного організаційного заходу, за допомогою якого комуністична влада прагнула ліквідувати її структуру і легітимізувати церковно-духовну монополію Російської православної церкви;

- на основі використання документів колишніх органів державної безпеки відображено широке коло оперативно-агентурних заходів антиунійної спрямованості, вироблення і забезпечення плану нищення УГКЦ;

удосконалено:

- джерельну базу за рахунок введення в науковий обіг нових архівних документів;

- положення про особливості здійснення релігійної політики партійно-державним апаратом СРСР на західноукраїнських землях та сутність світоглядного конфлікту між тоталітарною державою та національною церквою;

- висновок про те, що головну роль безпосереднього організатора та виконавця антиунійної політики уряду СРСР на західноукраїнських землях належить карально-репресивним органам державної безпеки, які здійснювали свою діяльність стосовно духовенства та віруючих УГКЦ у звичний спосіб репресій та насильства;

одержали подальший розвиток:

- спростування тверджень радянської історіографії про добровільний та закономірний характер “повернення” уніатів до православ'я;

- осмислення сутності антиунійної політики режиму як складової загального наступу влади на український національно-визвольний рух;

- розкриття методів і форм насильного переведення духовенства та віруючих УГКЦ в Галичині й на Закарпатті до російського православ'я під фальшивим гаслом “возз'єднання”.

Практичне значення одержаних результатів обумовлене можливістю їх використання в науковій та навчальній сферах. Основні положення дисертації можуть бути використані в процесі підготовки загальних праць, підручників і спецкурсів з історії України, релігієзнавства, політології і філософії, а також при подальшому вивченні історії боротьби комуністичного режиму з національно-визвольним рухом на західноукраїнських землях.

Наукова апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на ІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, 5-6 листопада 2004 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Роль УГКЦ у розбудові української нації і держави в ХХ ст.” (Івано-Франківськ, 5 листопада 2004 р.); науковій конференції, присвяченій життю і діяльності Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка Василя Омеляновича) (с. Хімчин, Івано-Франківська обл., 14 липня 2005 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політичні партії і вибори в Україні: історія та сучасність” (Івано-Франківськ, 14-15 жовтня 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Інноваційні моделі розвитку туристичної інфраструктури України. Буковинське та світове старообрядництво: історія, культура, туризм” (Чернівці, 23-24 вересня 2006 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Роман Шухевич в українському, національно-визвольному русі ХХ століття” (Івано-Франківськ, 17-18 травня 2007 р.), а також на засіданнях і методичних семінарах кафедри історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, на щорічних звітно-наукових конференціях університету.

Публікації. Основні положення дисертації викладені у семи публікаціях, із них п'ять - у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг основної частини дисертації - 179 сторінок, список використаних джерел складає 360 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, зв'язок із науковими програмами, визначено об'єкт і предмет наукового пошуку, сформульовано мету й завдання, окреслено хронологічні і географічні рамки, методологічну основу дослідження, наукову новизну та практичне значення роботи, подано інформацію про апробацію результатів, структуру дослідження.

У першому розділі “Історіографія і джерельна база дослідження” здійснено аналіз стану наукової розробки проблеми та джерельної бази дослідження. Увесь історіографічний масив можна умовно поділити на дві великі групи: історіографію до 1991 р., куди хронологічно віднесено праці українських діаспорних дослідників, і сучасну наукову літературу.

У радянській історіографії тематика досліджень стосовно УГКЦ перебувала під повним контролем влади, розроблялася винятково в руслі партійно-державного замовлення для використання в ідеологічному протистоянні із “проявами українського буржуазного націоналізму”. Точкою відліку появи відвертої антиунійної літератури вважають політичний памфлет Я.Галана під псевдонімом В.Росовича “З хрестом чи з ножем?”, друк якого у квітні 1945 р. по суті дав старт відкритій репресивній діяльності органів НКДБ стосовно греко-католицького духовенства.

Характерними ознаками радянських публікацій про УГКЦ були ідеологічна заангажованість й упередженість, фальшування фактів. Акцент робився на викритті “антинародної” політики греко-католицьких ієрархів, їх неприйнятті соціалістичного ладу, “прислужуванні” нацистському режимові; процес ліквідації УГКЦ як такий підмінявся поняттям “повернення” греко-католиків в лоно “правильної” РПЦ. З таких позицій написані праці А.Біскупа, В.Добричева, В.Добрецової, Б.Дудикевича, Г.Кирилюка, С.Кириченка, Л.Маянської, Д.Меньковецького, І.Миговича, Д.Похилевича та ін. Частина робіт відвертої антиунійної спрямованості належала перу кадровим співробітникам органів державної безпеки СРСР В.Беляєву, К.Галльському (К.Дмитруку), С.Даниленку (С.Каріну). Незважаючи на високий рівень маніпуляцій, праці радянських дослідників потребують уваги задля усвідомлення сучасними науковцями схеми формування у науковій літературі стійкого негативного образу УГКЦ, який, незважаючи на його штучність і невідповідність реальному розвитку подій, міцно укорінився й до сьогодення ще не подоланий у свідомості частини наших співвітчизників.

Праці українських діаспорних дослідників мали більшу об'єктивну спрямованість, формували виважений науковий підхід стосовно складної історії УГКЦ у роки Другої світової війни та її взаємин з радянською владою. Роботи Д.Блажейовського, Б.Боцюрківа, Г.Лужицького, Н.Теодоровича, Ю.Федоріва, І.Хоми - це не лише спроба на підставі наявних документів відтворити дійсну картину подій, але й донести до міжнародної громадськості інформацію про переслідування УГКЦ на західноукраїнських землях, котрі опинилися в ізоляції від зовнішнього світу.

На початку 1990-х років в руслі процесу легалізації УГКЦ, демократизації сфери державно-церковних відносин, зросла увага та зацікавленість науковців до означеної проблеми. У релігієзнавчих працях авторського колективу під керівництвом професорів А.Колодного і П.Яроцького “Історія релігії в Україні” (Київ, 1999) об'єктивно показано долю УГКЦ у воєнний і післявоєнний період. У монографії О.Лисенка “Церковне життя в Україні. 1943-1946” (Київ, 1998) значна увага приділена характеристиці позиції Й.Сталіна щодо УГКЦ. Доведено, що процес ліквідації УГКЦ був організований керівництвом СРСР, здійснювався спільними зусиллями ієрархів РПЦ і місцевих радянських органів, а саме нищення УГКЦ дослідник вважав бажанням влади ліквідувати національно-самостійницький рух, що мав духовну підтримку з боку церкви. Вагомим внеском у розвиток тематики вивчення УГКЦ стала монографія В.Пащенка “Греко-католики в Україні (від 40-х років ХХ століття до наших днів)” (Полтава, 2002), в якій здійснено аналіз сутності політики КПРС і радянської держави стовно УГКЦ, з'ясовано політичний курс влади щодо релігії та церкви, взаємини з РПЦ.

Чимало наукових праць присвятив вивченню історії УГКЦ в ХХ столітті В.Марчук. Синтезом його досліджень стали монографії “Українська греко-католицька церква. Історичний нарис” (Івано-Франківськ, 2001) та “Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України” (Івано-Франківськ, 2004), де показано окремі механізми ліквідації УГКЦ у післявоєнний період. Історико-правовому аналізу державної політики стосовно церкви на території Івано-Франківської області присвячено ряд монографічних робіт історика І.Андрухіва: “Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпатті в 40-80-х роках ХХ століття. Історико-правовий аналіз” (Івано-Франківськ, 2006); “Релігійне життя на Прикарпатті: 1944-1990 рр. Історико-правовий аналіз” (Івано-Франківськ, 2004) та ін. Окрім відображення загального розвитку державно-церковних відносин, у цих працях увага автора звернена на події, пов'язані із перебігом підготовки та проведення акту “возз'єднання” УГКЦ з РПЦ у 1946 р., процес ліквідації УГКЦ на території області, долею прикарпатських греко-католицьких священиків та віруючих.

На особливу увагу заслуговує написана у 1998 р. праця діаспорного науковця Б.Боцюрківа “Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)”, україномовний варіант якої побачив світ у 2005 р. У ній автор здійснив глибокий аналіз діяльності УГКЦ в умовах радянського режиму, показав окремі аспекти репресивної політики влади щодо церкви.

Висвітленню партійно-державної політики радянського уряду стосовно релігії і релігійних інститутів також присвячена монографія В.Войналовича “Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс” (Київ, 2005), де окремий розділ присвячений політиці радянського уряду стосовно УГКЦ у післявоєнний період. Значну увагу науковій проблемі ліквідації УГКЦ приділив львівський дослідник історії церкви М.Гайковський в ряді статей, опублікованих на сторінках журналу “Київська церква”, а також у праці “Хресна дорога Української Греко-Католицької Церкви (1939-1941 та 1944-1947 рр.)” (Львів, 2007). У них автор робить акцент на ролі та місці керівництва РПЦ у процесі нищення греко-католицької церкви і її діяльності.

Складність церковно-релігійного життя УГКЦ в Галичині в період гітлерівської окупації показала в своїх працях О.Сурмач. Окремим аспектам проблеми ліквідації Мукачівської єпархії УГКЦ на Закарпатті присвячені роботи О.Довганича, О.Хланта, Ю.Волошина.

Частина дослідників прагнула відкрити завісу таємничості в діяльності радянських каральних органів, їхньої ролі в процесі нищення греко-католицької церкви. Це праці І.Біласа, В.Сергійчука, Л.Бабенко, Т.Марусик, О.Мишанича, Н.Рубльової, Н.Сердюк та ін. При підготовці дисертації були використані роботи В.Барана, О.Гайової, О.Гриніва, О.Єгрешія, П.Мельничука, Л.Пушкаша та ін., присвячені висвітленню діяльності таких знакових постатей УГКЦ, як митрополити А.Шептицький і Й.Сліпий, єпископи Т.Ромжа і Г.Хомишин.

Загалом, у сучасній вітчизняній історіографії сформувався певний дослідницький напрям, об'єктом якого є вивчення складної історії взаємин УГКЦ та радянської держави. Тож автор прагнула синтезувати певні напрацювання попередників, розширивши дану проблематику за рахунок виділення тактичних прийомів, конкретизації механізмів і методів антиунійної політики радянського режиму проти УГКЦ, залучивши до цього відповідну документальну базу.

Джерельну основу дисертації склали неопубліковані архівні джерела, що зберігаються в центральних архівах України, державних архівах Івано-Франківської та Львівської областей; опубліковані документи і матеріали різноманітних наукових видань; періодична преса; спогади і мемуари очевидців подій.

У дослідженні використано архівні документи Центрального державного архіву вищих органів влади України ( ф.4648 - Рада в справах релігій при Раді Міністрів УРСР), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ф.1 - Центральний комітет Компартії України) про діяльність органів та уповноважених Ради в справах РПЦ при союзному і республіканському урядах, а саме: доповідні та інформаційні записки уповноважених з західних областей про стан роботи, їхню діяльність у напрямі організації і проведення Львівського собору; підготовчі документи самого собору; інформації про перехід греко-католицьких священиків і громад у підпорядкування РПЦ; матеріали партійних і радянських органів, повідомлення органів держбезпеки та внутрішніх справ України щодо форм і методів здійснення державної політики стосовно релігії та УГКЦ.

У Центральному державному історичному архіві України у Львові у ф.201 - Греко-католицька митрополича консисторія, ф.358 - Шептицький Андрей. Граф, Митрополит Галицький греко-католицької церкви, архиєпископ львівський, єпископ Кам'янець-Подільський, культурний і церковний діяч, меценат, дійсний член НТШ 1865-1944рр., ф.408 - Греко-католицький митрополичий ординаріат - були опрацьовані документи церковного походження про діяльність і позицію УГКЦ під час німецької окупаційної влади та радянського режиму до проведення церковного собору 1946 р. Значну частину інформації регіонального характеру було отримано в Державному архіві Львівської області (ф.П-3 Львівський обком КП(б)У, ф.Р-1332 - Уполномоченный Совета по делам религий при СМ УССР по Львовской области) та Державному архіві Івано-Франківської області (ф.Р-388 - Уполномоченный Совета по делам религиозных культов при Совете Министров СССР по Станиславской области та ф. Р-389 - Уполномоченный Совета по делам православной церкви при Совете Министров СССР по Станиславской области. 1944-1962 гг., в яких відображено безпосередню причетність до процесу підготовки та проведення Львівського собору у березні 1946 р. місцевих партійних і державних органів, їхню політику у сфері релігійного життя.

У роботі було використано велику групу опублікованих джерел. В першу чергу слід виділити двотомний збірник документів органів держбезпеки з фондів Державного архіву Служби безпеки України “Ліквідація УГКЦ (1939-1946). Документи органів державної безпеки” (Київ, 2006), значна частина яких склала документальну базу даної праці. Ці документи відображають сутність діяльності карально-репресивних відомств, відомості узагальнюючого і конкретного характеру, що дозволяють простежити розвиток і логіку подій, вплив різноманітних чинників на формування антиунійної політики влади.

Важливе місце в переліку використаних збірників документів займає підготовлена В.Сергійчуком праця “Нескорена Церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу” (Київ, 2001), де представлені документи державних установ, органів державної безпеки, місцевих органів влади щодо УГКЦ. Частково ці документи, поряд з матеріалами, що характеризують розмах українського націоналістичного руху ОУН та УПА, відображені у ряді інших збірників: “Десять буремних літ: Західноукраїнські землі України 1944-1953 рр. Нові документи і матеріали” (Київ, 1998), “Культурне життя в Україні. Західні землі” (Київ, Львів, 1995, 1996), “Літопис Голготи України” (Дрогобич, 1994), у документальному томі за редакцією І.Біласа “Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Кн. 2: Документи і матеріали” (Київ, 1994).

Достатньо широкий підбір документів за тематикою зробив у своїй документальній праці “Хресною дорогою: Функціонування і спроби ліквідації Української Греко-Католицької Церкви в умовах СРСР у 1939-1941 та 1944-1946 роках” (Львів, 2006) М.Гайковський, який доповнив підготовлений збірник ґрунтовною вступною статтею.

У дисертації використано матеріали ряду збірників, присвячених постаті і діяльності А.Шептицького: “Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Документи і матеріали. 1899-1944. Церква і суспільне питання” (Львів, 1998); “Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.)” (Київ, 2005); “Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1941-1944” (Київ, 2003).

Під час роботи над проблемою були опрацьовані також збірники документів і матеріалів, що вийшли в радянський період у СРСР та за кордоном. Незважаючи на певну тенденційність, полярну ідеологічну й тематичну спрямованість їхнього змісту, вони містять чимало документального матеріалу, який стосується проблематики дослідження. Окремо слід виділити теологічні твори Г.Костельника, в яких обґрунтовувалася доцільність переходу в православ'я.

Безперечну цінність для дослідження склали праці мемуарного характеру Л.Гузара, І.Гриньоха, Т.Коструби, В.Лаби, І.Лебедовича та ін., що відзначаються багатим фактажем, особистісним баченням подій церковного й духовно-культурного життя. Джерельну базу дисертації збагатили матеріали періодичної преси, зокрема “Нова зоря”, “Вільна Україна”, “Вісті з Риму”, “Українські щоденні вісти”, а також ряду довідково-інформаційних видань.

Опрацювання усього сукупного комплексу джерел, зважаючи на специфічне їх походження, зміст і скерованість, відкрило додаткові можливості для розкриття історичної правди про події, пов'язані з проведенням Львівського собору та загальним процесом ліквідації греко-католицької церкви в Україні.

У другому розділі “Становище УГКЦ під владою двох тоталітарних режимів у 1939-1944 рр.” з'ясовано специфіку взаємин УГКЦ із правлячими на західноукраїнських землях комуністичним (вересень 1939 - червень 1941 рр.) та нацистським (липень 1941 - липень 1944 рр.) режимами під час Другої світової війни.

Приєднавши західноукраїнські землі до складу СРСР, більшовицький режим розпочав здійснювати звичну для себе політику войовничого атеїзму і безбожництва, намагаючись звузити суспільну діяльність УГКЦ та інших релігійних організацій. В Західній Україні УГКЦ мала розвинену організаційну будову, відповідну господарську, інформаційну і навчальну інфраструктуру і, найголовніше, суспільну вагу та авторитет. Тож політика комуністичного режиму, спрямована на обмеження сфери діяльності церкви викликала негативну реакцію як у духовенства, так і віруючих УГКЦ, формуючи негативне відношення до комуністичної влади.

Оскільки атеїстична агітація та пропаганда не мали помітного успіху, влада залучила до боротьби з УГКЦ репресивні органи, які з кінця 1939 р. розпочали планомірну роботу по ослабленню і розколу церкви як організації, політику тиску, шантажу та репресій стосовно духовенства, з метою залякати та підпорядкувати його своєму впливу. Спеціальні оперативні заходи органів НКВС спрямовувалися на вивчення та використання в своїй роботі протиріч і суперечок у церковному середовищі, пошуку та вербуванню осіб, які б здійснювали розкольницьку діяльність. Спроби влади залучити до боротьби з авторитетом УГКЦ структури РПЦ виявилися невдалими, тому в хід пішли відверті репресивні методи. Були заведені оперативні справи проти вищого церковного керівництва: “Чума”, “Ходячие”, проти багатьох рядових священиків, частина з яких була піддана арештам і відповідному “обробітку”.

Конкретизація стратегічних та оперативних завдань по активізації антиунійної діяльності давалася в наказах наркома внутрішніх справ СРСР Л.Берії. У системі НКВС була визначена структура, що безпосередньо забезпечувала відповідну роботу - 2-й відділ Головного управління державної безпеки (ГУДБ) НКВС СРСР та, відповідно, 2-й відділ Управління ДБ НКВС УРСР. Керівники республіканського НКВС та обласних управлінь зобов'язані були подавати у НКВС СРСР доповідні записки про стан агентурно-оперативної роботи по греко-католицькому духовенству і “антирадянських формуваннях” серед католиків. Боротьба проти УГКЦ вийшла за рамки суто антирелігійної, атеїстичної політики радянської держави, набравши форм боротьби з опонентом методами і засобами політичної розвідки та контррозвідки. Уся репресивна структура СРСР зосереджувала свою увагу на заходах по локалізації з наступною ліквідацією діяльності такого супротивника. У рамках виконання такої політики здійснено арешти, ув'язнення та депортації десятків священиків УГКЦ.

Незважаючи на адміністративний і репресивний натиск, владі не вдалося встановити контроль над УГКЦ, підірвати її суспільний авторитет, підпорядкувати греко-католиків Московському патріархату РПЦ. Перепоною цьому були постать та діяльність глави УГКЦ митрополита А.Шептицького, який активно протестував проти неправомірних дій влади щодо церкви, неодноразово домагався від керівництва УРСР припинення різних форм тиску, а також консолідованої позиції духовенства УГКЦ, широка суспільна підтримка церкви з боку місцевого населення. Тож греко-католики зуміли вистояти, незважаючи на загальний терор, що розгорнув комуністичний режим на західноукраїнських землях проти місцевого населення.

Початок німецько-радянської війни та окупація українських земель військами нацистської Німеччини обумовили новий період випробувань. У перші місяці діяльності нової влади керівництво УГКЦ, відгукуючись на загальні суспільні настрої, у своїх посланнях та відозвах висловило вдячність німецькій армії за звільнення від більшовицького терору, підтримало проголошений Організацією українських націоналістів 30 червня 1941 р. у Львові Акт відновлення Української Держави, закликало духовенство та віруючих до загальної справи будівництва українського державного життя.

Під час гітлерівської окупації ієрархи УГКЦ виконували свою духовну місію, не втручаючись у державні справи та діючи в рамках тих законів і умов, які диктували окупаційна адміністрація та обставини. Завдяки дипломатичній діяльності вищого духовенства на чолі з митрополитом А.Шептицьким церква зуміла зберегти свою структуру, продовжити повноцінне релігійне життя, уникнути масових репресій проти духівництва та чернецтва.

Її керівництво не залишилося байдужим щодо репресій німецьких окупаційних властей проти мирного населення. За ініціативи А.Шептицького проводилися заходи по переховуванню представників єврейського народу, сам митрополит у пастирських листах та зверненнях до вищого німецького керівництва неодноразово засуджував жорстокість дій та методів нацистів.

У ході війни, коли відбулася радикалізація настроїв серед різних політичних сил та населення, священики закликали до національної злагоди, уникнення надмірної жорстокості та убивств. Сотні священиків, виконуючи свою духовну діяльність, співпрацювали з українськими громадськими і політичними структурами, підтримували змагання ОУН та УПА за Українську самостійну державу.

Третій розділ “Антиунійна політика комуністичного режиму і підготовка ліквідації УГКЦ” присвячений висвітленню політики влади стосовно церкви в галицьких областях у 1944-1945 рр.

Відношення до УГКЦ у перші місяці відновленої більшовицької влади вибудовувалися в руслі загальних змін політики комуністичної держави до релігії та церкви. Ще у 1943 р. практично знищена радянськими каральними органами ієрархія Московського патріархату РПЦ була частково реанімована, отримала підтримку з боку політичного і державного керівництва СРСР. При уряді СРСР було створено Раду у справах РПЦ (РСРПЦ), на яку покладалося завдання координувати державну релігійну політику, головою якої був призначений полковник держбезпеки Г.Карпов. Відповідне кадрове укомплектування штатів обласних відділів РСРПЦ теж переважно здійснювалося штатними або таємними співробітниками органів держбезпеки. Для контролю за діяльністю інших церков та конфесій у травні 1944 р. було створено Раду в справах релігійних культів (РСРК) при союзному уряді, яку очолював полковник держбезпеки І.Полянський. Головною метою, нібито “релігійного відродження” в СРСР, було використання РПЦ для здійснення прагматичних політико-ідеологічних планів радянського керівництва в країні та за її межами.

Аналогічні структури для втілення сталінської моделі свободи совісті і віросповідань було утворено й в УРСР, їх очолили українські письменники П.Ходченко і П.Вільховий. Реальне керівництво діяльністю цих органів з боку структур НКВС і НКДБ УРСР здійснював підполковник держбезпеки С.Карін, довірена особа наркома держбезпеки УРСР С.Савченка. Він виконував його доручення по організації боротьби з структурами ОУН і УПА, координації боротьби з УГКЦ, неодноразово представляючись як “уповноважений у справах релігії при РНК УРСР”. Саме С.Карін з другої половини 1944 р. розгорнув активну оперативну роботу місцевих органів НКВС-НКДБ по збору і аналізу інформації, про становище та діяльність УГКЦ та її ієрархів, багатьох представників української інтелігенції під час нацистської окупації.

Митрополит А.Шептицький усвідомлював тогочасну силу радянської держави, намагався налагодити контакти з владою, не порушуючи при цьому головних принципів діяльності УГКЦ. Неодноразово апелюючи до обласних і республіканських органів влади, він прагнув захистити та відстояти майно і власність церкви, домагаючись від них певних поступок. Його смерть у восени 1944 р. ускладнила становище церкви. Керівництво митрополією перейшло до правонаступника Й.Сліпого, який намагався продовжити лінію А.Шептицького на збереження церкви та її адаптацію в нових умовах.

Радянське керівництво прагнуло використати вплив та авторитет УГКЦ у боротьбі проти національного руху Опору, вимагаючи від ієрархів виступити зі зверненнями про припинення збройної боротьби. Сподівання керівництва церкви на позитивний результат переговорів церковної делегації із представниками РСРК наприкінці грудня 1944 р. у Москві не виправдалися. У питаннях здійснення релігійних обрядів УГКЦ отримала позитивну відповідь за умови участі греко-католицького духовенства у протидії українському повстанському рухові. Було зрозуміло, що на такий крок УГКЦ як українська церква, що підтримувала національно-визвольні прагнення українців, піти не могла. Тому частина уніатських священиків все частіше попадала в поле зору місцевих органів НКДБ із звинуваченнями у зв'язках та підтримці повстанців. Готувалися вмотивування арештів “ворожого” єпископату і проведення підготовчої роботи щодо “возз'єднання” УГКЦ з РПЦ.

Зацікавленість Москви в провадженні цієї справи була досить активною, про що свідчить той факт, що управління НКДБ західних областей відправляли інформацію по УГКЦ, окрім республіканського керівництва, ще й безпосередньо до союзних наркоматів. У структурах НКДБ УРСР був підготовлений і в лютому 1945 р. скерований на погодження з наркомом НКДБ СРСР В.Меркуловим план боротьби з УГКЦ із залученням РПЦ, що передбачав застосування широкого кола різноманітних заходів адміністративного, репресивного й ідеологічного характеру. Положення саме цього документу лягли в основу так званої “Інструкції №58” - плану ліквідації УГКЦ, поданого головою РСРПЦ Г.Карповим на затвердження Й.Сталіним в середині березня 1945 р.

Після його схвалення розпочалася реалізація заходів нищення УГКЦ на основі повної співпраці репресивних органів та органів, покликаних здійснювати державну політику в релігійній сфері. В ніч на 12 квітня 1945 р. органи держбезпеки арештували у Львові й Станіславі весь єпископат УГКЦ, що перебував на території УРСР, - митрополита Й.Сліпого, єпископів Г.Хомишина, М.Будку, М.Чарнецького, І.Лятишевського, а також більше чотирьох десятків діячів УГКЦ за надуманими звинуваченнями у зв'язках з німецькими окупантами та українськими націоналістами. Як свідчать архівні документи, реакція багатьох представників інтелігенції, рядових священиків і віруючих на арешти єпископату була негативною. Але влада незважала на суспільні настрої. До Москви регулярно надходили рапорти керівників обласних управлінь НКДБ про вживання радикальних заходів щодо УГКЦ, однак центр вимагав ще рішучіших дій. Загалом, за даними НКДБ, у 1945 р. в Україні було заарештовано 96 священиків УГКЦ. Хоч в руках радянських органів були усі можливі доступні методи впливу, проте поборювати УГКЦ і її віруючих було складно. Багато священиків УГКЦ готові були повторити шлях арештованих, аніж зрадити церкву.

Задекларований процес переведення греко-католиків до православної церкви зачіпав організаційні та канонічні питання функціонування церковних організацій. Тож увага влади була звернута на створення та діяльність Ініціативної групи, яка виступила б з ідеєю розриву унії із Ватиканом та повернення у православ'я. Задля цього через кілька тижнів після арешту єпископату УГКЦ, у травні 1945 р. було оголошено про створення і початок роботи так званої “Ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною” у складі священиків Г.Костельника, М.Мельника та А.Пельвецького. Вибір представниками НКДБ Г.Костельника як лідера групи був обумовлений не тільки його особистими якостями, але й тим, що він здавна не приховував неприязні до Ватикану і пропагував ідею створення самостійної української церкви. Те, що Г.Костельник взяв на себе місію ініціатора переводу УГКЦ в православ'я, відповідало також його внутрішньому релігійному переконанню, а зовнішній тиск з боку влади тільки прискорив цей вибір. 18 червня 1945 р. уповноважений РСРПЦ по УРСР П.Ходченко санкціонував діяльність Ініціативної групи як єдиного тимчасового церковно-адміністративного органу, якому надавалося право керувати існуючою греко-католицькою парафією в західних областях України і проводити справу її возз'єднання з РПЦ. Застосовуючи різні методи впливу, органи НКДБ змусили членів Ініціативної групи брати участь у запланованій спеціальній операції, при цьому їм не довіряли, справжні цілі від них приховувалися, проти них завели агентурну справу “Відродженці”.

Численні свідчення на архівно-документальному рівні про тісну співпрацю органів держбезпеки з маріонетковою Ініціативною групою в процесі ліквідації УГКЦ, в наверненні її священиків до православ'я, підкреслюють значимість проблеми нищення церкви, діяльність якої була небажаною для радянського режиму. Часто працівники НКДБ самостійно, без посередництва уповноважених у справах релігійних культів при облвиконкомах, організовували наради священиків, супроводжували Г.Костельника та інших членів Ініціативної групи в поїздках по районах західноукраїнських областей. Завдяки адміністративно-примусовим методам під керівництво та вплив Ініціативної групи було переведено 1805 парафій та близько половини діючих на той час греко-католицьких священиків. І хоч значна частина з них зробила це всупереч своїм світоглядним і релігійним переконанням, для радянської сторони це був формальний привід декларувати процес їхнього переходу в православ'я як добровільний і масовий.

У четвертому розділі “Львівський церковний собор та його наслідки” відображено процес проведення собору і його наслідки для УГКЦ.

На рівні НКДБ УРСР у листопаді-грудні 1945 р. було прийнято рішення про підготовку Загальногалицького церковного собору УГКЦ, як “єдиної канонічної форми організаційного закріплення ліквідації греко-католицької церкви і возз'єднання її з православною церквою”, визначено час його проведення - перша декада березня 1946 р., приуроченого до так званого “тижня православ'я”. Для підвищення рівня представництва релігійних ініціаторів проведення собору М.Мельника та А.Пельвецького було посвячено в сан православних єпископів.

Уся підготовка до собору строго контролювалася й керувалася структурами НКДБ УРСР. Відповідальним за його проведення був полковник С.Карін, загальну координацію дій усіх органів влади було покладено на заступника наркома НКДБ УРСР генерал-лейтенанта П.Дроздецького. Влада виконувала не тільки ідеологічне й організаційне, але і фінансове забезпечення акції з ліквідації УГКЦ. Делегати собору проживали і харчувалися за особливим меню в одному з найкращих готелів Львова, доставлялися до собору Св. Юра спеціально виділеним автотранспортом. На ці заходи союзний уряд виділив 400 тис. карбованців.

Комуністичний режим розглядав Львівський собор як спосіб церковно-релігійного узаконення фактичного стану розгрому церкви, що на той час активно здійснювали репресивні органи. На момент проведення собору “по уніатській лінії” було заарештовано 287 осіб, серед яких 1 митрополит, 4 єпископи, 182 священики, 11 настоятелів монастирів, 6 дияконів, 23 ченці, 9 слухачів Богословської духовної академії, решта віруючі, яким у тій чи іншій формі приписувалася співпраця з націоналістичним підпіллям або загонами УПА. Щоб позбавити когось із священиків-делегатів бодай думки про можливість уникнення прямої чи опосередкованої участі у планованому дійстві, влада в черговий раз пішла на демонстративне залякування. У газетах 1 березня 1946 р. було надруковане повідомлення Прокурора УРСР про висунуті заарештованим у 1945 р. ієрархам церкви звинувачення.

З організаційної точки зору радянських органів, створені відповідні умови для проведення собору мали забезпечити прийняття заздалегідь очікуваних рішень. Сам Львівський собор упродовж 8-10 березня пройшов за підготовленим сценарієм, без будь-яких відхилень чи ускладнень, а його постанови про розрив унії 1596 р., ліквідацію уніатської церкви і перехід греко-католиків у православ'я та підпорядкування Московському патріархату РПЦ мали засвідчити нібито суто релігійний вибір. Однак, в тогочасних реаліях, про що свідчать численні документи, він став кульмінаційним моментом антиунійної політики радянської влади, спрямованої на знищення греко-католицизму на західноукраїнських землях. Адже рішення про скликання собору ухвалювалося не церковними діячами, навіть тими, що входили до складу Ініціативної групи, а перш за все органами держбезпеки.

Це була політична акція, в якій насильно примушені до участі в соборі греко-католицькі священики залишалися в ролі статистів при реалізації сценарію, розробленого та здійсненого органами держбезпеки на вимогу вищого партійно-державного керівництва СРСР. Незважаючи на проголошений формальний розрив унії, повністю реалізувати антиунійний план владі не вдалося. Владики УГКЦ, сотні греко-католицьких священиків, ціною втрати особистої волі, а нерідко, й життя, зберегли вірність своїй церкві. Ті, хто відмовився від насильницького переходу до православ'я, продовжували свою духовну діяльність уже в підпільних умовах, витворивши певний феномен під назвою катакомбної УГКЦ. Ні Ватикан, ні більшість віруючих не визнали законності Львівського собору.

Після розгрому УГКЦ в галицьких областях комуністичний режим перейшов до проведення активної антиунійної політики на Закарпатті. Мукачівська греко-католицька єпархія не входила до Львівської митрополії УГКЦ, тому рішення Львівського собору на неї не поширювалися. Комуністичні органи діяли у звичний спосіб поєднання різних форм впливу на греко-католиків. Органами НКДБ у 1944-1945 рр. було проведено арешти і депортації десятків священиків УГКЦ, в тому числі й А.Волошина, заарештованого у Празі і вивезеного до Москви весною 1945 р. Проти керівників єпархії завели агентурну справу під назвою “Хрестоносці”, їм висували стандартні звинувачення в активній антирадянській діяльності, контактах з Ватиканом, діях, спрямованих на відрив Закарпаття від СРСР.

На відміну від Галичини, основна ініціатива в проведенні антиунійної політики на Закарпатті належала республіканським РСРПЦ та РСРК та їх місцевим уповноваженим, які до протидії греко-католикам та підриві їхньої релігійної організації активно залучали структури РПЦ. Місцева влада приймала рішення по майну та церковних будівлях на користь православних громад, насильно відбирала у греко-католиків монастирі та культові споруди, здійснювали тиск на священиків з метою їхнього переходу у православ'я. Активна протидія цьому єпископа Т.Ромжі активізувала репресивні структури. Органи МДБ провели ряд заходів по нейтралізації впливу Т.Ромжі, що в кінцевому результаті завершилися в листопаді 1947 р. насильницькою смертю єпископа. Після цього влада відверто нехтувала релігійними почуттями та громадянськими правами греко-католицьких віруючих, упродовж 1948-1949 рр. примусово перевівши під церковну юрисдикцію РПЦ більшість релігійних громад. У червні 1949 р. за галицьким сценарієм було проведено зібрання, на якому 35 закарпатських священиків проголосили ліквідацію Ужгородської унії 1646 р., відрив від Ватикану і приєднання до православної церкви.

У висновках викладено результати дослідження й обґрунтовано положення, основний зміст яких виноситься на захист:

Упродовж першого періоду взаємин радянського режиму і УГКЦ на західноукраїнських землях (1939-1941 рр.) політика комуністичної влади визначалася принципами відділення церкви від держави і звуженням сфери її діяльності в суспільному житті. Однак, достатньо міцна і організована організація УГКЦ, вагома постать митрополита А.Шептицького, високий моральний авторитет церкви та її підтримка серед західних українців не дозволили комуністичному керівництву реалізувати політику тотального атеїзму та богоборства. Задіяні методи та прийоми партійно-радянських органів та спецслужб хоч і ослабили економічну, культурницьку, організаційну форми діяльності Греко-католицької церкви, але не стали причиною внутрішньої кризи, не привели до очікуваного організаційного розвалу. Під час гітлерівської окупації українських земель УГКЦ зуміла зберегти свою структуру, пропагувала утвердження серед українського народу цінностей християнської і національної єдності, підтримувала право і зусилля українців на створення власної державності. Її керівництво засуджувало репресії і насильство окупаційної влади проти мирного населення, надавало моральну і матеріальну підтримку та захист переслідуваним, в тому числі, і представникам єврейського народу. В умовах війни та розрухи УГКЦ на заході України залишалася важливим суспільним інститутом, що мав консолідуючу роль морально-духовного авторитета.

Після відновлення у 1944 р. радянського режиму органи держбезпеки розгорнули широкомасштабну роботу по збору компрометуючого, часто штучно підібраного, матеріалу проти провідників та священиків церкви, готуючи ґрунт для масових арештів та репресій. Намагання органів держбезпеки через постійний нагляд і тиск на духовенство і віруючих перетворити УГКЦ на інструмент для утвердження комуністичного режиму в областях, охоплених масовим збройним опором радянській владі з боку формувань ОУН та УПА, виявилися неефективними. Радянське керівництво вимагало від ієрархів УГКЦ переконати повстанців скласти зброю і припинити боротьбу, однак провідники церкви - митрополити А.Шептицький і Й.Сліпий, переважна більшість священиків і монахів не бажали бути в ролі маріонеток, не дозволили перетворити УГКЦ на прислужницю комуністичної системи.

Опрацьовані документи радянських спецслужб свідчать, що вище партійно-державне керівництво покладало на органи державної безпеки завдання забезпечити проведення відповідних заходів, наслідками яких мала стати ліквідація УГКЦ як самостійної церковної структури. Реалізація цього завдання здійснювалося у звичний для спецслужб таємний спосіб, із маскування своїх безпосередніх дій через використання радянських цивільних установ. Застосовуючи широкий арсенал методів ідеологічного, адміністративного, репресивного характеру, комуністичний режим здійснив спробу ліквідації УГКЦ шляхом проведення Львівського церковного собору, завданням якого визначалися розрив унії 1596 р. та проголошення акту “возз'єднання” з РПЦ, яка однак не забезпечила остаточне вирішення проблеми греко-католицизму.

Увесь сценарій боротьби з греко-католицькою церквою розроблявся і забезпечувався органами НКВС і НКДБ, створена за їхньої безпосередньої участі маріонеткова Ініціативна група Г.Костельника виконувала виключно технологічну функцію. За її участю адміністративними та репресивними методами режим прагнув перевести більшість греко-католицьких священиків та громад в підпорядкування РПЦ, таким чином руйнуючи структуру позбавленої керівництва церкви. Впертий опір духовенства не дозволив реалізувати цей сценарій, тому комуністична влада, з порушенням церковно-канонічного права, ініціювала проведення церковного собору, який мав остаточно вирішити проблему уніатської церкви.

Скликаний у березні 1946 р. Львівський церковний собор не став завершальним акордом боротьби комуністичного режиму із греко-католицизмом, як на це розраховували ініціатори його проведення. Він був одним із етапів процесу ліквідації Греко-католицької церкви, складовою частиною антиуніатської політики радянського режиму і процесу радянізації в галицьких і закарпатських землях у післявоєнний період. Значна частина священиків та віруючих не визнали церковно-релігійної канонічності його рішень, залишилися вірними церкві та римському престолові. Сама структура УГКЦ, незважаючи на репресії та переслідування, перейшла на нелегальне (катакомбне) становище, продовжувала своє функціонування аж до моменту легалізації на початку 1990-х років.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ

Концур Н. Підготовка до ліквідації Української греко-католицької церкви в Галичині / Наталія Концур // Література і культура Полісся. - Вип. 27: Регіональна історія та культура в українському та східноєвропейському контексті. - Ніжин, 2004. - С.163-167.

Концур Н. Львівський собор 1946 року та його місце в історії УГКЦ / Наталія Концур // Наукові записки Тернопільського ун-ту В.Гнатюка. Серія: Історія. - Вип. 2. - Тернопіль, 2006. - С.55-59.

Концур Н. Становище Української греко-католицької церкви після відновлення радянської влади в західній Україні / Наталія Концур // Мандрівець: Всеукраїнський науковий журнал. - Тернопіль, 2006. - № 6. - С.14-17.

Концур Н. Патріарх Йосиф Сліпий: штрихи до портрета релігійного діяча / Наталія Концур // Галичина: науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. - Івано-Франківськ, 2008. - №14-15. - С.397-400.

Концур Н. Львівський собор 1946 року і проблеми виживання греко-католиків / Наталія Концур // Наукові записки Тернопільського ун-ту В.Гнатюка. Серія: Історія. - Вип. 3. - Тернопіль, 2008. - С.268-271.

Концур Н. Наслідки Львівського Собору і їх вплив на систему міжнародних і міжцерковних відносин УГКЦ / Наталія Концур // Етнос. Культура. Духовність. - Чернівці, 2006. - Ч.2. - С.93-100.

Концур Н. Ліквідація греко-католицької церкви на Станіславівщині / Наталія Концур // Краєзнавець Прикарпаття. - Івано-Франківськ, 2007. - № 10. - С. 59-61.

АНОТАЦІЯ

Концур-Карабінович Н.М. Львівський собор 1946 р. в антиунійній політиці радянського тоталітарного режиму. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. - Івано-Франківськ, 2010.

Дисертація є комплексним історичним дослідженням, в якому здійснено системний аналіз антиунійної політики радянських владних органів і органів державної безпеки, спрямованої на забезпечення процесу ліквідації УГКЦ на території Західної України.

Львівський церковний собор 1946 р. розглядається як прагнення комуністичної влади формально легітимізувати церковну монополію підконтрольної Російської православної церкви на західноукраїнських землях, встановивши таким чином повний ідеологічний контроль над духовним життям західних українців. Його проведення мало завершити нищення УГКЦ як національної релігійної структури, що своїм існуванням перешкоджала утвердження комуністичного режиму. У боротьбі з греко-католиками використовувався широкий арсенал ідеологічних, репресивних та адміністративних методів, головну роль у реалізації політики комуністичного керівництва відіграли органи державної безпеки. У роботі показано штучність розриву унії і процесу “возз'єднання” з РПЦ, репресивні механізми впливу держави на ієрархів, священиків і віруючих УГКЦ, жертовну готовність греко-католицького духовенства відстоювати свою віру всупереч офіційній політиці радянської влади.