Перебування військовополонених червоноармійців в польських таборах у період радянсько-польської війни (1919-1921 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ“ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

УДК 94(438):94(477)”1919/1920”

ПЕРЕБУВАННЯ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ

ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ В ПОЛЬСЬКИХ ТАБОРАХ

У ПЕРІОД РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ВІЙНИ

(1919-1921 РР.)

Спеціальність 20.02.22 - військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

МАТВЄЄВА Вікторія Станіславівна

Львів - 2010

Дисертацією є рукопиc.

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету.

Науковий керівник - кандидат історичних наук, доцент

Шелюк Людмила Олександрівна

доцент кафедри міжнародних відносин і

країнознавства, директор

Рівненського інституту слов'янознаства

Київського славістичного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Зашкільняк Леонід Опанасович

професор кафедри історії

Центральної та Східної Європи

Львівського національного університету ім. Івана Франка

кандидат історичних наук, доцент

Зінкевич Роман Дмитрович

доцент кафедри історії, теорії та практики культури

Інституту гуманітарних і соціальних наук

Національного університету “Львівська політехніка”

Захист відбудеться “14” травня 2010 р.о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” (79013, Львів, вул. С.Бандери, 12, корп. 4, ауд. 204).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013 м. Львів-13, вул. Професорська, 1.

Автореферат розісланий “ 13 ” квітня 2010 р.

Вчений секретар cпеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент І.В.Буковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Закінчення першої світової війни у листопаді 1918 р. не принесло миру Східній Європі. В колишній Російській імперії, а також у північних та північно-східних районах імперії Габсбургів розгорнулася боротьба пригноблених народів за національну незалежність і за спірні території зі змішаним населенням. Особливо тривалою та жорсткою вона була в українських та білоруських землях. Національні держави, що тут виникали, відразу ставали об'єктом експансії зі сторони як білої, так і червоної Росії, а також Польської Республіки, яка активно відстоювала включення до свого складу колишніх східних провінцій Речі Посполитої.

У листопаді 1918 року Польща розпочала війну із Західно-Українською Народною Республікою, що була утворена 1 листопада того ж року на території Східної Галичини, яка продовжувалася до середини 1919 року. У цей період на Поліссі, на Волині і на Поділлі йшли бої з армією Української Народної Республіки. Одночасно зі сходу і півдня її тіснили Червона та Добровольча армії. Відмова визнання ЗУНР ї УНР державами Антанти і США сприяла ворогам українських національних сил.

Аналогічно розвивалася ситуація і у Білорусії. Німецькі війська, які після закінчення війни, за рішенням Антанти тимчасово залишались у Білорусії та Прибалтиці, поступово відходили на захід, а слідом рухалася Червона армія. Оскільки рівень національної самосвідомості білорусів був недостатньо високим, у нечисленних прихильників незалежності Білорусії не було реальних шансів реалізувати свої плани. На початку 1919 р. ситуацію в Білорусії поглибила згода дана Варшаві державами Антанти на введення туди польських військ.

Таким чином, взаємне прагнення Польщі та Росії поставити під свій контроль українські та білоруські землі, які знаходилися між їх етнічними територіями, робило польсько-російський конфлікт неминучим.

Перші зіткнення між польськими військовими частинами та підрозділами Червоної армії відбулися 13 лютого 1919 р. у районі білоруського містечка Береза-Картузька. Фактично з того моменту почалася неоголошена війна між Польщею та радянськими республіками, яка продовжувалася 20 місяців.

Актуальність теми зумовлена необхідністю поглибленого вивчення війни Польщі з радянськими республіками, яка супроводжувалася величезними руйнаціями та на 2 роки затримала прехід населення до мирного життя. Найважчими були людські втрати на фронті і серед полонених, про чисельність яких не має точних даних. За офіційними даними військові втрати Польщі у 1918-1921 р. склали більше 50 тис. чоловік і більш за все жертв припадає на війну із радянськими республіками. Втрати радянської сторони у цій війні досі не встановлені.

Таким чином, ми маємо справу з більшою, що значно перевищує 100 тис. чоловік, групою людей, поєднаних спільною долею. Вивчення їх долі під час перебування у польському полоні являє актуальну наукову проблему, достатньо важливу і для української історичної науки. Серед полонених було чимало українців, які опинилися у Червоній армії добровільно у зв'язку з мобілізацією. Їх доля нічим практично не відрізнялася від долі росіян, татар і представників інших народів, які проживали у Росії. Перед ними всіма стояли однакові проблеми: часто в нестерпно важких умовах табірного життя чекати закінчення війни або ж вступити до союзних Польші українських та російських формувань. В окремих випадках саме полонені червоноармійці були головним джерелом кадрового поповнення армії Української Народної Республіки. Комплексне вивчення долі червоноармійців у польському полоні дозволяє відкрити ще одну маловідому сторінку історії України рубежу першого і другого десятиріч ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження «Перебування військовополонених червоноармійців у польських таборах у період радянсько-польської війни (1919-1921 рр.)» є складовою частиною комплексної наукової теми, яка розробляється кафедрою всесвітньої історії Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету під назвою «Україна - Польща: історія і сучасність» (протокол №3 від 28 жовтня 2003 р. засідання вченої ради РІС КСУ).

Мета та завдання дисертації - на основі аналізу документів і матеріалів архівів, опублікованих джерел, а також спеціальної наукової літератури всебічно вивчити комплекс питань, пов'язаних з перебуванням червоноармійців у полоні та репатріації їх на батьківщину. Досягнення поставленої мети передбачає дослідити такі основні завдання:

1.Стан наукової розробки проблеми та джерельну базу.

2.Чисельність червоноармійців, захоплених поляками у полон з 16 лютого 1919 р. по 18 жовтня 1920 р.

3.Процес становлення та розвитку системи польських військових закладів, які займалися справами полонених.

4.Легальні можливості полонених отримати свободу до початку їх масової репатріації.

5.Стан червоноармійців під час їх перебування у фронтових закладах для полонених; умови утримання полонених у таборах і на розподільчих станціях відповідно з реальними інструктивними документами військового міністерства.

6.Чи приймалися заходи з польської сторони, направлені на покращення умов утримання військовополонених червоноармійців;

7.Проблему використання праці полонених; питання про участь полонених червоноармійців у антирадянських військових формуваннях на стороні Польщі.

8.Спроби радянської сторони з полегшення участі полонених червоноармійців до і після закінчення військових дій.

Об'єктом наукового дослідження є червоноармійці, які перебували у польському полоні в час військових дій між Польщею і радянськими республіками у 1919 - 1920 рр.

Предмет дослідження -взяття та процес перебування червоноармійців у полоні в системі фронтових і спеціалізованих закладах, а також процес їх репатріації.

Хронологічні рамки визначені в межах з 16 лютого 1919 р., до кінця 1921 р. Початковою датою стало взяття поляками у полон перших червоноармійців у боях під Барановичами у Білорусії. Завершальною - закінчення повернення на батьківщину основної маси полонених у відповідності з Угодою про репатріацію військовополонених та інтернованих від 24 лютого 1921 р.

Наукова новизна одержаних результатів роботи полягає у тому, що дисертація є однією з небагатьох спроб цілісного дослідження на основі широкого комплексу різнобічних джерел, частина яких уперше вводиться у науковий обіг, а також використаної літератури предмета:

у дисертації цілісно та комплексно розкривається маловивчена проблема перебування червоноармійців у польських таборах в 1919-1921 рр.;

у розвідці вперше вводиться в науковий обіг архівні документи і матеріали періоду перебування у полоні червоноармійців та їх репатріації на батьківщину;

у дослідженні висвітлені різні сторони життя червоноармійців у закладах для полонених, такі як: облік, транспортування до стаціонарних таборів, санітарна обробка, харчування, обмундирування, використання на роботах, грошове утримання, медичне обслуговування, організація вільного часу тощо;

у дисертації розглянуто на основі наукового аналізу відомості про чисельність окремих груп військовополонених, які не стал репатріантами, а були розстріляні, чи вступили до антирадянських формувань.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання матеріалів та висновків дослідження у наукових розвідках з історії радянсько-польських відносин, історії Польщі та її східних сусідів, під час розробки загальних і спеціальних курсів з історії України, Польщі та Росії.

Методи дослідження є загальновизнані принципи історичного пізнання: історизм, об'єктивність, системний підхід. Застосовано проблемно-хронологічний метод, який дозволяє вивчити основні аспекти життя червоноармійців протягом їх перебування у полоні до прибуття у пункти обміну.

Необхідність розгорнутої критики джерел продиктувала звернення до методу критичного аналізу. Особливу увагу було приділено критеріям достовірності інформації, наявної у джерелах, що знаходяться у нашому розпорядженні.

Особистий внесок здобувача полягає у тому, що всі наукові результати дослідження автором здійснені особисто. Публікації у наукових виданнях за його авторством.

Апробація результатів. Основні положення, результати і висновки дослідження викладені у 4 статтях опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, а також апробовані у виступах на Міжнародній науковій конференції “Індустріалізація та становлення сучасної політичної системи у Європі у ХІХ - ХХ століттях” (Москва 2005 р.), Міжнародній конференції “Внутрішні та міжнародні фактори утворення незалежних держав у Центральній та Південно-Східній Європі ХІХ - ХХ ст.” (Лодзь 2008 р.), Науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу РІС КСУ (Рівне 2008 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані у чотирьох наукових працях автора у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації визначається метою та завданням дослідження. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, висновків (166 сторінок), а також списку використаних джерел (235 позицій), додатків (10 сторінок). Загальний обсяг дослідження становить 187 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, показано її зв'язок з науковими програмами, визначено об'єкт і предмет, окреслено хронологічні рамки, мету, завдання і методологію дослідження, сформульовано наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” розглянуто та проаналізовано стан наукової розробки та джерельну базу, яка використана для написання роботи.

Під час роботи над дисертацією використано широке коло різноманітних джерел. У цілому можемо розділити їх на такі групи: архівні документи; опубліковані джерела; мемуари учасників війни, у тому числі і ті, що пройшли через польські табори для військовополонених; матеріали преси та періодики, довідково-інформаційні видання.

Причини такого тривалого ігнорування дослідниками цього питання переважно політичні. У 20-30-ті рр. ХХ ст., коли історія радянсько-польської війни активно вивчалася у СРСР, перш за все її безпосередніми учасниками з'ясувалися причини невдачі польського походу 1920 р., а не питання про людську ціну цієї війни. Радянське керівництво, за рішенням якого від 16 липня 1920 р. бойові дії із вигнання польських та союзних їм військ з території колишніх західних областей Російської імперії перетворилися у закордонний похід з метою “допомогти пролетаріату і робітничим масам Польщі звільнитися від поміщиків та капіталістів”, не були зацікавлені у точності даних про втрати і чисельність полонених під час радянсько-польської війни. У ті роки Польща розглядалася Радянським Союзом як найбільш вірогідний противник у майбутній війні з капіталістичним оточенням, і аналіз ходу військової кампанії 1920 р. повинен був дати відповідь про її сильні та слабкі сторони, щоб не повторювати попередніх помилок. Варто мати на увазі і ті обставни, що у Червоній армії у роки громадянської війни була відсутня ситема точного обліку особового складу.

Польська сторона також не намагалася встановити чисельності червоноармійців, захоплених Військом Польським у полон за 20 місяців бойових дій. Але це не означає, що питання про полонених червоноармійців взагалі не розглядалося польськими дослідниками. У 20-30-ті роки досить популярним жанром військово-історичних досліджень були нариси історії окремих полків та дивізій, а також тактичний розбір найбільш важливих бойових операцій. У зв'язку з цим наводились окремі дані про захоплені трофеї і полонених. Окрім того, деякі дані називалися ще в ході військових дій. Так, Ю. Пілсудський, яий особисто командував польськими військами в Україні, в інтерв'ю англійському кореспонденту у травні 1920 р. визначив чисельність полонених, захоплених у ході кампанії на Правобережній Україні у квітні-травні 1920 р., приблизно у 30 тисяч чоловік.

Але спроби визначити загальну кількість захоплених у полон червоноармійців у 1919-1920 рр., тим більш прослідкувати їх долю, починаючи з моменту, коли вони опинилися під владою противника, польськими авторами до 1939 р., не приймалися.

Перебудова та наступний розпад Радянського Союзу, а також зміни у Польщі після 1989 р. створили більш сприятливі умови для звернення істориків Росії та Польщі до багатьох складних питань радянсько-польських відносин, у тому числі і про долю полонених червоноармійців у Польщі у 1919-1921 рр. Українські історики до цієї проблеми особливої уваги не виявили, що легко пояснюється і відсутністю в Україні необхідних джерел, і тим, що поляки аж до літа 1920 р. не виділяли українців з Придніпровської України із загальної маси полонених червоноармійців. Є лише окремі згадки про полонених червоноармійців в узагальнюючих працях, присвячених історії української державності в 1919-1921 рр., а також становленню та бойовому шляху армії Української Народної Республіки.

У російській історичній науці це питання розглядалося під іншим ракурсом. Панує переконання, що історія радянсько-польських відносин - це виключно історія взаємостосунків радянської Росії та Польщі. У результаті цієї хибної думки, зрозуміло недооцінюється значення українського фактора, причому в усіх його вимірах, тобто київському (УНР), харківському (УРСР) та львівському (ЗУНР), особливо для періоду кінця 1910 - першої половини 1930-х рр. Із середини 1990-х рр. ця проблема постала в один ряд з іншими нагальними проблемами, які викликали підвищену зацікавленість не лише вчених, але і широкої громадськості Польської Республіки та Російської Федерації. Цьому сприяли ті обставини, що російські історики звернулися до проблеми полонених червоноармійців у момент зняття покрову секретності з трагедії Катині, Мідне, Старобельську та інших місць розстрілу поляків у Радянському Союзі у 1940 р. Даний момент прислужився польським дослідникам та публіцистам підгрунттям для того, щоб це природне бажання російських істориків з'ясувати долю своїх співвітчизників назвати контрпропагандистською акцією. Для її означення був придуманий спеціальний термін - “антикатинь” або “контркатинь”.

Першим з російських істориків цю проблему зачепила московська дослідниця І.В.Міхутіна. Твердження Міхутіної про загибель у полоні десятків тисяч полонених червоноармійців викликало вкрай різку реакцію польських істориків та публіцистів. Вони звинуватили російського вченого у бажанні виставити поляків невиправдано жорстокими відносно до червоноармійців, які опинилися в їх руках. На основі доступних їй на той момент польських документів і Російського державного військового архіву (РДВА) доводила, що в загальному їх було більше 165 тис. чоловік, а додому повернулося менше 100 тис.

На основі польських документів, які зберігаються у Російському державному військовому архіві, Т.М.Сімонова лише з 1920 р. нарахувала 146 813 полонених, Н.С.Райський схиляється до 150 тис., Ю.В.Іванов і М.В.Філімошин говорять про 130 тис., О.Дайнес вважає, що їх було від 130 до 150 тис., а П.Аптекар - близько 110 тис.. Максимальну ж цифру навів Г.П. Матвєєв - не менше 206 877 червоноармійців, які потрапили до полону поляків за 20 місяців війни. Він отримав її на основі даних щоденних зведень Оперативного відділу польського Верховного командування за 1919-1920 рр.

Г.П. Матвєєв першим серед дослідників проблеми не лише підрахував загальну кількість червоноармійців, які опинились у польському полоні, але і прослідкував динаміку полонення за періодами: з 18 лютого 1919 р. по 25 квітня 1920 р., з 25 квітня по 16 серпня 1920 р., у ході Варшавської битви з 16 по 28 серпня, а також восени 1920 р., до припинення військових дій у жовтні 1920 р. Польська сторона підрахунки російських вчених з обуренням відкидає.

У цілому ж можна стверджувати, що питання про чисельність червоноармійців у польському полоні, на сьогодення належить до числа найбільш повно розроблених у російській історіографії, присвяченій проблемі, що нас цікавить.

Окремим сторінкам їх життя у полоні, як правило, трагічним, присвячені журнальні статті Ю.І. Іванова, М.В. Філімошина, Т.М.Сімонової, написані на основі документів із московських архівів. У загальному вигляді ці питання висвітлені Г.П. Матвєєвим у передмові до збірника документів “Красноармейцы в польском плену в 1919-1922 гг.”, виданому у 2004 р..

Польські дослідники, які займалися історією радянсько-польської війни 1919-1920 рр., розглядали питання полонених лише дотично, частіш називають кількість червоноармійців, що потрапили в полон у ході окремих великих битв. Як і раніш серед них існує повна єдність у питанні про чисельність полонених, захоплених у квітні-травні 1920 р. в Україні - близько 30 тис. чоловік. І все так і не існує єдиної думки стосовно кількості червоноармійців, які потрапили у полон під час Варшавської битви 16-28 серпня 1920 р. Так, Карпус З. вважає, що у ході Варшавської битви, кінцевою датою якої він чомусь вважає 10 вересня 1920 р., у полон потрапило близько 50 тис. червоноармійців. М.Вжосек, А.Чубинський, М.Прушинський, Р.Юшкевич погоджуються з цифрою 66 тис. Г.Лукомський схиляється до того, що полонених було 70 тис. чоловік.

Західні історики цією проблемою практично не займалися. Лише у роботі англійського дослідника Н.Девіса є невеликий сюжет, скоріш панегірик, що схвалює благородство польських солдат і населення, яке демонструвалося ставленням до полонених червоноармійців під Варшавою.

Говорячи про ступінь розробленості проблеми, можемо впевнено стверджувати, що до даного моменту українські історики вивченням долі полонених червоноармійців, більшість з яких були українці, не займалися. Зате вона в останні півтора десятиліття приваблює увагу польських та російських вчених та громадськості. У сьогоденні вченими Росії та Польщі докладніше вивчене питання про чисельність червоноармійців, що опинилися у польському полоні. Правда єдності з цього питання й досі немає. Найбільш переконливою видається точка зору російської сторони, заснована на солідних джерелах, частина з яких польськими авторами просто проігнорована.

Виявлені нами у польських та російських архівах джерела, які не були включені до загальних та тематичних документальних збірників, присвячених радянсько-польським стосункам і долі червоноармійців у польському полоні, мають важливе значення для уточнення цілого ряду аспектів проблеми, яка нас цікавить. В основному - це матеріали з Російського державного військового архіву (РДВА) і польського Центрального військового архіву (Centralne arhiwum wojskowe - CAW).

Важливе значення для з'ясування питання про чисельність полонених мають зведені звіти (за 10, 12, 15 і більше днів) про втрати різних частин і з'єднань Червоної армії, що воювали на Західному фронті у 1920 р., які зберігаються у РДВА у фонді 1483. З їх допомогою у ряді випадків вдалося встановити ступінь достовірності щоденних зведень ІІІ відділу Верховного командування Війська Польського.

В архівах Росії, України та Білорусії неможливо відшукати точних документальних свідчень про кількість червоноармійців, які опинились у польському полоні. Якщо б такі дані були, то радянська сторона обов'язково використала би їх на мирних переговорах з Польщею у 1920-1921 рр.

Наші пошуки в архівах Росії та України показали, що повних даних про кількість полонених на окремих етапах війни і у джерелах, що у них зберігається, немає. Матеріали Архіву зовнішньої політики РФ (АЗП РФ), Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ), Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ), які мали дані про полонених червоноармійців, в основному відносяться до кінця 1920-1921 р.

Немає повних даних про кількість полонених червоноармійців і у матеріалах Російського державного військового архіву (РДВА). По-перше, як вже згадувалося, у Червоній армії у ті роки не було налагодженої системи обліку особового складу. По-друге, в усі часи і в усіх арміях військовослужбовці, які не повернулися з бою і про долю яких немає достовірних даних, включаються до категорії “зниклі безвісти” (вони могли загинути, опинитись у полоні чи дезертирувати).

Сукупні дані про чисельність полонених червоноармійців у кінці 1920р. зберігаються у фонді французької військової місії у Польщі (1703/к). Безпосередньо, у листі співробітника цієї місії Л. Михайлова у Парижі від 11 грудня 1920 р. вказується, що “загальна кількість полонених більшовиків у Польщі - приблизно 78 000”, до того ж це дані без врахування колишніх полонених червоноармійців у формуваннях Балаховича і Перемикіна.

Пошук, проведений у Рівненському і Львівському архівах, показав, що тут відсутні документи, які стосуються полонених червоноармійців, хоч Рівне (точніш Здолбунів) було визначено як пункт обміну полоненими між Польщею та УРСР, а у Львові знаходився один із закладів для військовополонених, у якому утримувалися й червоноармійці.

Польські історики виявили та використали значний комплекс різнобічних джерел, які мають дані про полонених червоноармійців. Це головним чином матеріали Міністерства військових справ Польщі, у безпосередньому підпорядкуванні якого до 1921 р. знаходилися стаціонарні табори і робочі команди військовополонених, Верховного командування Війська Польського, Ради міністрів Польщі, сейму, закордонних благодійних організації.

Таким чином, використана джерельна база сприяла системному вивченню і встановленню чисельності червоноармійців, які потрапили у полон, а також говорити про смертність та деякі інші питання.

Отже, аналіз історіографії та джерел показав, що коплекс проблем, представлених у дисертації, є маловідомою сторінкою вітчизняної історії, що і спонукало дослідницю взятися за розробку теми.

У другому розділі “Феномен полону. Масштаби проблеми і її організаційне регулювання” розкрито, яка кількість полонених червоноармійців опинилася у польському полоні під час радянсько-польської війни 1919-1921 рр. Проаналізовано історіографію дослідження для встановлення загальної кількості полонених. За основу взято зведення Оперативного відділу польського Гененрального штабу.

Проведений підрахунок привів до висновку, що з 16 лютого 1919 р. по 18 жовтня 1920 р., за даними польських військових, у полон було взято не менше 206877 червоноармійців, у тому числі не менше 450 командирів. Основна їх частина була захоплена у 1920 р. - не менше 177584 чоловік. У 1919 р. було взято у полон не менше 29293 червоноармійці, що співзвучно даним, які наведені у вересні 1919 р. у Парижі польським прем'єр-міністром І.Падеревським - від 30 до 35 тис. червоноармійців. Відтворено етапи полонення та методику підрахунку полонених як польських так, і російських дослідників.

Проаналізовані, враховуючи специфіку, зведеня Оперативного відділу Верховного командування не можна вважати джерелом, яке дозволяє точно визначити чисельність полонених червоноармійців. На їх основі можна лише з більшою часткою вірогідності встановити їх мінімальну кількість, прослідкувати динаміку полонення на окремих етапах війни, а також, використовуючи інші види джерел, отримати більш точні дані про чисельність полонених.

У дослідженні підкреслено, що у момент відновлення в листопаді 1918 р. незалежної Польщі власної системи утримання полонених у країні не було. Польсько-українська війна 1918-1919 рр., що супроводжувалася полоном великої кількості бійців армій ЗУНР і УНР (у листопаді 1919 р. загалом у Польщі їх було понад 16 тис. чоловік), змусила військову владу впритул зайнятися цим питанням.

Першим, спеціально створеним для ведення справ полонених органом, став Відділ у справах полонених і біженців при І (оперативному) департаменті Міністерства військових справ, який мав власний бюджет. Через місяць, у середині квітня 1919 р., він був перетворений у Інспекторат таборів полонених, що безпосередньо підлягав віце-міністру військових справ. Тоді ж відбулося визначення компетенцій окремих установ, які займалися справами полонених, інтернованих та біженців. У відання Верховного командування Війська Польського передавалися всі питання, які стосувалися полонених, інтернованих та реемігрантів на прифронтовій смузі. Долями полонених і інтернованих поза фронтом займалося Міністерство військових справ, а справи біженців і реемігрантів доручались у відання Державного управління у справах біженців і реемігрантів (ДУСБР).

Активна експансіоніська політика Варшави з метою розширення кордонів відроджуваної Польської, держави стала головною причиною ряду війн та збройних конфліктів практично з усіма своїми сусідами. Особливо затяжною була радянсько-польська війна, внаслідок якої на території Польщі опинилася велика кількість військовополонених. Широко доступні у даний час і, як показує проведений нами аналіз всього корпусу документів, достатньо достовірні джерела дозволяють стверджувати, що у загальній складності через процедуру полону пройшло не менше 206 тис. чоловік, які мали безпосереднє відношення до Червоної армії (командири, рядові, білоруські, українські і польські селяни з гужовим транспортом). У тому числі у 1919 р. - не менше 29 тис. і не менше 177 тис. у 1920 р. Найбільше полонених було захоплено у ході польського контрнаступу у серпні-жовтні 1920 р.

Отже, поява у Польщі, починаючи з листопада 1918 р., великої кількості полонених, спочатку із армії ЗУНР і УНР, а потім Червоної армії, змусило польську військову владу впритул зайнятися створенням відсутньої у їх розпорядженні системи установ і закладів для полонених. Спочатку справами полонених займалися спеціальні структури у Міністерстві військових справ, і з квітня 1919 р. відбулося визначення компетенції окремих установ, які розглядали справи полонених, інтернованих і біженців. У відені Верховного командування Війська Польського передавалися всі питання, що стосувалися полонених, інтернованих і реемігрантів у прифронтовій смузі. Долями полонених і інтернованих поза фронтом опікувались Міністерство військових справ, а справи біженців і реемігрантів доручалися Держаному управлінню зі справ біженців і реемігрантів (ДУСБР).

Наприкінці 1919 р. було прийнято рішення про створення у Варшаві спільними зусиллями Верховного командування, Міністерства військових справ і Польського товариства Червоного Хреста Центрального інформаційного бюро полонених та інтернованих. Це бюро розпочало роботу у лютому 1920 р., тобто через 14 місяців після початку Польщею активних військових дій проти своїх сусідів. Серед завдань цієї інстанції був збір даних про кожного полоненого і усі його пересування.

У травні 1922 р., у зв'язку із завершенням репатріації основної маси полонених та інтернованих, табори, у яких на той момент утримувалися лише інтерновані бійці союзних Польщі українських, білоруських і російських військових частин, перейшли у підпорядкування Міністерства внутрішніх справ і залишалися у ньому до повного закриття у 1924 р.

У третьому розділі “Стан перебування радянських військовополонених у польських таборах” проаналізовано систему формування фронтових закладів для полонених, їх становище та подальша доля.

Відзначено, що у деяких випадках їх дуже швидко відпускали на волю. Так трапилося, з військовослужбовцями Червоної української галицької армії (близько 13 тис. чоловік), які у квітні 1920 р. добровільно перейшли на сторону поляків. Більшість офіцерів і частина стрілків вступили до армії УНР, декілька тисяч було відправлено в табір у Тухолі, а багатьом рядовим надали “безстрокову відпустку” і відпустили додому у Східну Галичину під нагляд місцевої влади. Але це не означало, що усе було так добре. Були і кричущі випадки жорстокості. Якусь частину полонених, всупереч нормам міжнародного права, розстріляли при взятті у полон. Це відбувалось як стихійно, так і за наказом. Частина полонених утекла зі збірних та пересильних пунктів, з робочих команд і таборів, особливо під час стрімкого наступу Червоної армії влітку 1920 р.

Предметом спеціального аналізу став процес створення системи закладів для полонених у підпорядкувані Верховного командування Війська Польського. У липні 1919 р. було наказано відправляти полонених у збірні пункти (станції) полонених, інтернованих та біженців при штабах дивізій. Ці заклади мали стаціонарний характер і знаходилися у підпорядкуванні командувань етапних округів. Розпорядження військового міністерства від 11 липня 1919 р. про порядок транспортування, реєстрації та відправки у табори військовополонених встановило, що конвоювати полонених до збірних пунктів повинні були фронтові частини.

У розділі зазначено: наступним етапом після збірних та пересильних пунктів полонених були розподільчі станції, які організовувалися військовим міністерством за згодою з Верховним командуванням поза лінією фронту, у зоні дії етапів. Звідси полонені етапувалися до стаціонарних таборів чи у військові в'язниці.

Непридатні для тривалого утримання умови у концентраційних таборах стали причиною масових захворювань полонених восени 1920 р. З часом частина концентраційних станцій була ліквідована, але інші продовжували діяти і у 1921 р., виконуючи функції приймально-пропускних, призначені до передачі радянській стороні.

В осінні місяці 1919 і 1920 рр. на пересильних пунктах і концентраційних станціях спалахували епідемії інфекційних захворювань, часто з летальним кінцем.

Проаналізовані у розділі реальні умови утримання полонених у прифронтовій смузі показали, що вони у більшості випадків були далекі від приписів наказів та інструкцій. Трагічне становище полонених було наслідком злочинної байдужості до їх доль табірного керівництва і вищих інстанцій, широкомасштабного злодійства адміністрації.

Отже, політичне та військове керівництво Польщі, побоюючись за втрату іміджу Польщі в очах світової суспільної думки та погіршення стану польських полонених у Радянській Росії, намагалося виправити становище. З цією метою сеймом, військовим міністерством і Верховним командуванням створювалися спеціальні комісії, у тому числі наділені надзвичайними повноваженнями, в особливо страшних випадках проводилося службове розслідування.

У четвертому розділі “Умови життя та участь червоноармійців у різних громадських та політичних заходах, початок загальної репатриації” проведено аналіз можливостей поляків у використанні полонених у робочих командах або перехід до антирадянських формувань, а також умови загальної репатріації полонених.

У 1919 - 1920 рр. відбувалося подальше врегулювання питань, пов'язаних з використанням праці полонених. Було вирішено, що робочі загони могли формуватися лише у стаціонарних таборах полонених. Полонені, які входили до їх складу, продовжували залишатися на обліку у своїх таборах, з них надходило поповнення, до них поверталися хворі і непрацездатні. Штатний склад робочого загону був визначений у 300, залізничні роти - 250 чоловік. Були врегульовані питання організації утримання та обліку полонених у робочих командах.

Аналіз історіографічних та архівних джерел свідчить, що кількість робочих команд на фронті, у яких були зайняті полонені червоноармійці, не була постійною. Наприкінці 1919 р. їх було, можливо, не менше 20, у листопаді 1920 р. до 78, ще декілька було на стадії формування, а залізничних рот - до 7. На рубежі 1920 - 1921 рр. їх сукупне число досягло 114. Всього у робочих загонах і залізничних ротах у листопаді - початку грудня 1920 р. було близько 25 тис. полонених. Праця радянських полонених була оцінена у 1921 р. у 6 млрд. 34 млн. польських марок, а витрати на їх утримання складали всього лише 1 млрд. 496 млн. марок.

Важке життя у робочих командах, як у цілому й інші обставини, підштовхували полонених до втеч. Виходячи з того, що в середньому з робочих команд втікало 20% полонених, то цифра втікачів з листопада 1920 р. по серпень 1921 р. складає близько 4,5 тис. чоловік, і ще декілька тисяч утекло у 1919 - травні 1920 р., а також під час польського відступу влітку 1920 р.

У розділі доведено, що частина червоноармійців, потрапивши у польський полон і опинившись у таборах, піддалася агітації емісарів різних антирадянських організацій і вступила до їх військових формувань.

По-перше, це була “добровольча народна армія” С.Булака-Балаховича. У листопаді 1920 р., напередодні прориву у радянську Білорусію, формування Балаховича досягли приблизно 15 тис. чоловік, серед них було не менше 10 тис. колишніх полонених червоноармійців.

По-друге, так звана 3-я російська армія. На момент відправки на фронт на початку жовтня 1920 р. вона нараховувала близько 6 тис. чоловік, у тому числі 1211 офіцерів. Армія під командуванням генерала Б.С.Перемикіна брала участь разом із петлюрівськими частинами у невдалій спробі прориву на радянську Україну у листопаді 1920 р., сподіваючись прорватися до Врангеля. За дослідженими даними, у цей час вона нараховувала близько 10 тис. чоловік, у тому числі близько 5 тис. колишніх полонених. Після невдалого прориву у Польщу повернулося близько 5 тис. чоловік “перемикінців”.

Близько 6 тис. козаків перебувало у бригадах єсаулів А. Сальнікова і В.Яковлєва, а також у окремих полках у складі перемикінських, балахівських і петлюрівських військ. Вони були сформовані з перебіжчиків чи військовополонених з Червоної армії.

Певна кількість військовополонених червоноармійців української національності вступило до армії УНР, у кінці жовтня 1920 р. вона нараховувала більше 40 тис. чоловік. Встановити точну кількість колишніх червоноармійців, які вступили до армії УНР, немає можливості, але очевидно, що їх було декілька тисяч. Частина їх перейшла на радянську сторону під час бойових дій у серпні-листопаді 1920 р., взята у полон Червоною армією, загинула, дезертирувала з армії Петлюри і розійшлася по домівках тощо. Інтерновано було від 19 до 23 тис. чоловік.

Всього у союзних полякам формуваннях, які нараховували у кінці жовтня 1920 р. майже 70 тис. бійців, могли воювати 30 тис. і навіть більше колишніх полонених червоноармійців. Їх подальша доля складалася по-різному: хтось повернувся на батьківщину, хтось загинув у боях з Червоною армією, хтось залишився в еміграції.

Близько 1 тис. військовополонених не виявили бажання повернутися на батьківщину, швидше за все не з політичних причин.

У висновках узагальнено основні результати дослідження, які зводяться до таких положень.

Підрахунок, проведений на основі щоденних зведень ІІІ (оперативного) відділу Верховного командування Війська Польського за 1919-1921 рр., зіставлених з іншими як польськими, так і радянськими документами, показує, що у польсько-російській суперечці про загальну чисельність полонених червоноармійців ближче до істини підійшли російські історики. Варто погодитися з Г.П.Матвєєвим, що за 20 місяців польсько-радянського збройного конфлікту 1919-1920 рр. у руках поляків побувало не менше 206 тис. військовослужбовців Червоної армії. Саме побувало у руках фронтових частин, а не було поставлено на облік у стаціонарних таборах і трудових командах, які знаходилися до кінця квітня 1921 р. у підпорядкуванні Міністерства військових справ Польщі. Був також підтверджений висновок Г.П.Матвєєва стосовно динаміки взяття у полон за роками: не менше 29 293 чоловік у 1919 р. і 177 584 чоловіки на другий рік конфлікту. Єдине уточнення було зроблено нами у питанні про чисельність живих полонених на кінець 1919 р. Г.П.Матвєєв не врахував 1 400 полонених, які утримувалися на пересильній станції Литовсько-Білоруського фронту у Білостоці.

Активні військові дії Польщі спочатку проти українських держав, а потім і радянської Росії призвели до появи нової для молодої польської держави і його збройних сил проблеми військовополонених. З об'єктивних причин, до листопада 1918 р. вона для поляків не існувала, долею всіх полонених на їх території займалися німці й австрійці.

Відсутність необхідного досвіду стала причиною того, що на перший час полонені безпосередньо з фронту направлялис у колишні австрійські стаціонарні табори для військовополонених, дислоковані у Малій Польщі і підпорядковувалися Міністерству військових справ. Однак, дуже швидко з'ясувалося, що багато із полонених хворі, у тому числі й інфекційними захворюваннями, у зв'язку з чим реальні обриси набуває загроза виникнення у країні епідемії тифу, дизентерії і навіть холери.

Отже, аналіз наявної на сьогодення радянської, української і зарубіжної літератури свідчить, що протягом тривалого часу проблема червоноармійців у польській неволі дослідниками ігнорувалася. У кращому випадку називалися лише цифри солдат противника, полонених в окремих сутичках і боях. І лише в останні два десятиліття проблема польського полону належить до числа, яке не лише викликає науковий інтерес, але і користується підвищеною увагою зі сторони засобів масової інформації, що свідчить про її суспільну актуальність.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ У НАУКОВИХ ФАХОВИХ ВИДАННЯХ

війна радянський польський полонений

Матвєєва В.С. Дострокове звільнення військовополонених червоноармійців у Польщі в 1919 - 1921 рр./ В.С. Матвєєва // Історичні науки: Наукові праці Кам `янець-Подільського національного університету. Кам `янець-Подільський, 2008. - Т.18. С. 414.-.420.

Матвєєва В.С. Що до питання про достовірність джерел про чисельність військовослужбовців Червоної армії, полонених під час радянсько-польської війни 1919-1920 рр. / В.С. Матвєєва //Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії”: Наукові записки РДГУ. Збірник наукових праць. Випуск 13.- Рівне, 2008,С. 48 - 52.

Матвєєва В.С. Заходи польських військових інстанцій для покращення стану полонених червоноармійців у 1919 - 1921 рр. Питання іміджу чи внутрішньої безпеки? / В.С. Матвєєва // Збірник навчально-методичних статей історичного факультету Волинського національного університету ім. Лесі Українки. - Луцьк, 2008, випуск 14, - С. 92 - 98.

Матвєєва В.С. Формування системи закладів у справах військовополонених червоноармійців у Польщі. / В.С.Матвєєва // Держава та армія. Вісник національного університету “Львівська політехніка”. - Львів, 2009. - Випуск 652. - С. 122-124.

У матеріалах міжнародних наукових конференцій

5. Матвєєва В.С. Полонені червоноармійці в антирадянських формуваннях Добровольчоїі народної армії С.Булака-Балаховича та генерала Б.С.Перемикіна. / В.С.Матвєєва // Індустріалізація та становлення сучасної політичної системи у Європі у ХІХ - ХХ століттях. Москва, 2005 р.

6. Матвєєва В.С. Військовополонені Червоної армії у польському полоні в 1919-1921 рр. /В.С.Матвєєва // Внутрішні та міжнародні фактори утворення незалежних держав у Центральній та Південно-Східній Європі ХІХ - ХХ ст. Міжн. наук. конф. 21-23 жовтня 2008 р. Історичний інститут Лодзінського інституту, - Лодзь 2008 р.

АНОТАЦІЯ

Матвєєва В.С. Перебування військовополонених червоноармійців в польських таборах у період радянсько-польської війни (1919-1921 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю - 20.02.22. - військова історія. Інститут гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львіська політехніка”. - Львів, 2010.

На основі аналізу архівних документів, опублікованих джерел, української та зарубіжної історіографії, мемуарів, преси у дисертації здійснено комплексне дослідження стану перебування полонених Червоної армії у польських таборах під час радянсько-польської війни 1919-1921 рр. Розкрито процес формування системи закладів для полонених як у профронтовій смузі, так і у тилу.

Обгрунтовано, що польський уряд та адміністрація таборів усупереч інструкціям, приписам та наказам порушували або відверто ігнорували їх. Особлива увага у дослідженні приділена участі та долі українців у цих військових конфліктах, умовам утримання полонених у таборах, соціальним, правовим та політичним аспектам життя полонених, а також кількість живих репатріантів, які повернулись на Батьківщину.

Ключові слова: полонені, концентраційні табори, збройний конфлікт, репатріація, Радянська Україна, Військо Польське, антирадянські формування.

АННОТАЦИЯ

Матвеева В.С. Пребывание пленных красноармейцев в польских лагерях в период советско-польской войны (1919-1921 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22. - военная история. Институт гуманитарных и социальных наук Национального университета «Львовская политехника». - Львов, 2010.

Диссертационная работа посвящена комплексному изучению пребывания пленных красноармейцев в польских лагерях в период советско-польской войны 1919-1921 гг.

Диссертация состоит из списка условных сокращений, словаря терминов, введения, четырёх разделов, выводов, списка использованных источников и литературы, приложений.

В первом разделе проанализированы отечественная и зарубежная историография, посвящённая истории советско-польского конфликта 1919-1921 гг., специальные публикации, раскрывающие этапы пленения и условия плена красноармейцев. Так же указано, что польская сторона не стремилась установить численность красноармейцев захваченных в плен Войском Польским за 20 месяцев военных действий.

В целом же можем утверждать, что вопрос о численности красноармейцев в польском плену, на сегодня относится к числу наиболее широко разработанных в российской историографии, посвящённой проблеме интересующей нас. Архивные документы, периодика и мемуарная литература дают возможность, что данная проблема до настоящего времени оставалась малоисследованной в украинской исторической науке.

Источниковую базу диссертации составляют документы фондов Российского государственного военного архива (РГВА) и польского Центрального военного архива (Centralne arhiwum wojskowe - CAW), материалы Архива внешней политики РФ (АВП РФ), Государственного архива Российской Федерации (ГАРФ), Российского государственного архива социально-политической истории (РГАСПИ).

Во втором разделе раскрыто общее количество пленных красноармейцев во время советско-польского конфликта 1919-1921 гг. Проанализировано сводки Оперативного отдела польского Генерального штаба, взятые за фундамент для подсчёта общего количества пленных. Воспроизведены этапы пленения и методика подсчёта пленных как польских, так и российских исследователей.

В середине апреля 1919 г. произошло определение компетенций отдельных организаций, занимавшихся делами пленных, интернированных и беженцев. В распоряжение Верховного командования Войска Польского передавались все касающиеся пленных, интернированных и реэмигрантов вопросы во фронтовой полосе. Судьбами пленных и интернированных вне фронта занималось Министерство военных дел, а дела беженцев и реэмигрантов передавались в распоряжение Государственного управления дел беженцев и реэмигрантов

В конце 1919 г. принято решение о создании в Варшаве Центрального информационного бюро пленных и интернированных. Это бюро приступило к работе в феврале 1920 г. Среди задач этой инстанции была сбор информации о каждом пленном и его передвижениях. Общедоступные в наше время, и как показывает анализ всего корпуса документов, достаточно достоверные источники позволяют утверждать, что через процедуру пленения прошло не менее 206 тисяч человек, которые имели непосредственное отношение к Красной армии (командиры, рядовые, белорусские, украинские и польские крестьяне с гужовым транспортом).

В разделе исследован вопрос о причинах появления в Польше отсутствующей системы учреждений и организаций для пленных.

В третьем разделе проанализирована система формирования фронтовых учреждений для пленных, их организация и последующая трансформация.

Предметом специального анализа становится процесс создания системы учреждений для пленных подведомственных Верховного командования Войска Польского. В июле 1919 г. было приказано отправлять пленных на сборные пункты (станции) пленных, интернированных и беженцев при штабах дивизий.

В разделе указывается: следующим этапом после сборных и пересыльных пунктов пленных были распределительные станции, которые организовывались военным министерством при согласии с Верховным командованием вне линии фронта, в зоне действия этапов. Отсюда пленные этапировались в стационарные лагеря или у военные тюрьмы.

В четвёртом разделе произведён анализ о возможностях эксплуатации пленных поляками в рабочих отрядах или их переход в антисоветские формирования, а также условия общей репатриации пленных. Тяжёлые условия жизни в рабочих отрядах толкали пленных к побегам. В среднем из рабочих отрядов убегало 20% пленных.

Так же доказано, что часть красноармейцев, попавших в польский плен и лагеря, вступали в различные антисоветские организации и военные формирования. Определённое количество военнопленных красноармейцев украинской национальности записались в армии УНР, в конце октября 1920г. она насчитывала больше 40 тис. человек.

Ключевые слова: пленные, концентрационные лагеря, вооружённый конфликт, репатриация, Советская Украина, Войско Польске, антисоветские формирования.

ANNOTATION

Matveyva V.S. Sojourn of the Red Army war prisoners in Polish concentration camps during the period of Soviet - Polish War (1919-1921) -Manuscript.

The thesis for a Candidate of Science Degree in History. - Speciality 20.02.22 - Military History. - Lviv Politechnic National University. - Lviv, 2010.

The complex research of the condition of sojourning the Red Army war Polish concentration camps during the period of Soviet - Polish War (1919-1921) is carried out in the thesis on the basis of the analysis of some archival documents, published sources, Ukrainian and foreign historiography, memoirs and the press. The process of forming the establishment system for war prisoners as in by-the-front belt as in the rear is exposed in it.

It is substantiated, that the Polish Government and the administration of these concentration camps has infringed and candidly ignored instructions and orders. Special attention in this research is devoted to the participation and fate of Ukrainians in those war conflicts, their living conditions in the concentration camps, social, legal and political aspects of their life and about the quantity of living repatriates who has returned to their Motherlend.

Key word: prisoners of war, concentration camps, military conflict, repatriation, Soviet Ukraine, the Polish Army, anti-soviet formations.

Размещено на Allbest.ru