Міжнародно-правове визнання державного кордону України з Румунією та Чехословаччиною

Адамчук И. Г. Международно-правовое признание государственной границыУкраины с Румынией и Чехословакией (1939 - 1947 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Львовский государственный университет внутренних дел, Львов, 2010.

Диссертация посвящена комплексному историко-правовому анализу процессов международного признания вхождения западных и юго-западных украинских земель в состав Украинской ССР и установления послевоенной линии украинско-румынской и украинско-словакской границы.

Диссертант осуществил обобщающее исследование мировой практики форм и методов изменения существующих межгосударственных границ в период между двумя мировыми войнами. Рассмотрено соблюдение советской стороной требований и норм действующего международного права при осуществлении воссоединения Северной Буковины, Аккерманского, Хотинского и Измаильского уездов Бессарабии, а также Карпатской Украины с УССР.

На основе доктрины интертемпорального права обоснована легитимность процесса воссоединения западно-украинских земель с Украинской ССР.

Ключевые слова: международное право, обычное международное право, интертемпорального права доктрина, плебисцит, государственные границы Украины.

SUMMARY

Adamchuk I. H. International recognition of Ukrainian-Romanian and Ukrainian-Czechoslovak State Borders 1939-1947. - Manuscript.

Thesis for obtaining a scientific degree of Candidate of Sciences (Law) on the speciality 12.00.01- theory and history of state and law, history of political and legal doctrines. - Lviv State University of Internal Affairs. - Lviv, 2010

The thesis is dedicated to the complex historic-legal research of the legal process of international recognition of inclusion of the Western Ukrainian lands of the Northern Bukovina, Akkerman, Khotyn, Izmail povites of Bessarabia and Trans-Carpathian Ruthenia to the Ukrainian SSR and the establishment of the post-war line of the western Ukrainian border.

The author completed the generalized research of the world practice of the forms and methods of changes of existing interstate borders in the period between the two World wars. A special attention is paid to the following of the demands and standards of international law by the Soviet side during 1939 - 1947.

The standpoint of the United Nations governments concerning the Western Ukrainian question is enlightened as well as the accordance of this conformity with the standards of the existing international law during the World War II.

According to the principles of the doctrine of inter-temporal law the legality of the process of reunion of the Western Ukrainian lands with the Ukrainian SSR is proved.

The author keeps the point that foreign policy steps of Moscow and Kyiv (after the expanding of competencies of soviet republics in February 1, 1944) in a whole were in line with the established common practice of international relations in the inter-wars period and the period of the World War II, and so they can't be considered as international-legal delicts.

In particular the secrete protocol about the distribution of spheres of influence in the Eastern Europe with Germany as a whole agreed with the existing international practice.

Active international law, including the warning rebus sic stantibus according to the subjects of the international relations accepted the right for the self-help in situations of danger.

The change of state-legal status of the Trans-Carpathian Ruthenia was accomplished according to the decisions of the People's Committees of Carpathian-Ukraine Forum. The preparation and holding of this plebiscite on self-determination also quite suited to the existing practice in the period between the wars.

The author underlines that the Western Ukrainian lands became a part of the USSR and the Ukrainian SSR without violation of existing international-legal standards, thus social and political changes took place here in 1940-1945 and later should be examined as legitimate.

Key words: international law, customary international law, doctrine of intertemporary law, plebiscite, borders of Ukraine.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Правове закріплення західних кордонів Української РСР в роки Другої світової війни стало найважливішою передумовою сучасного міжнародно-правового визнання світовою спільнотою границь незалежної Української держави. Кордон України на відтинку з Румунією, Молдовою та Словаччиною складався у непростих історичних умовах світової війни. Ця обставина cправила відчутний вплив на румуно-українські, меншою мірою - на словацько-українські відносини, на чому й сьогодні намагаються спекулювати ультра-націоналістичні елементи, як в Україні, так і за кордоном.

Новітні відносини незалежної України з її західними та південно-західними сусідами відзначаються добросусідством і співробітництвом. В наш час не існує скільки-небудь реальної небезпеки висунення територіальних претензій з боку Румунії та Словаччини, які, увійшовши до НАТО, тим самим декларували відсутність невирішених територіальних спорів з усіма сусідами, включаючи й Україну. Малоймовірний і конфлікт з незалежною Молдовою на ґрунті висунення територіальних претензій нашим південним сусідом. Проте відсутність такого роду спору між країнами центральноєвропейського регіону не означає, що історико-правова оцінка подій 1939 - 1945 рр. втратила свою актуальність. Звинувачення часів «холодної війни» про нібито деліктний характер дій радянської держави, спрямованих на інкорпорацію західних українських земель до складу Союзу РСР (їх подекуди оголошують етнічними румунськими чи молдавськими землями), шкодять міжнародному іміджу України як правонаступниці Української РСР. Не виключена також ситуація, у якій колишні румунські, чеські й словацькі громадяни та їхні нащадки розпочнуть висувати позови про повернення чи компенсацію майна, втраченого після червня 1940 р., а також про відшкодування моральної шкоди від арештів і депортацій.

Зрештою, маємо наочні приклади того, як в деяких сусідніх столицях та й в самій Україні робляться спроби переглянути окремі підсумки періоду Другої світової війни. Так, у 2007 році парламент Румунії «виправдав» Й. Антонеску за рішення про вступ країни у війну проти Союзу РСР в червні 1941 р. Зарубіжні та вітчизняні ідеологи т. зв. русинства наполягають на тому, що населення Карпатської України в 1944 - 1945 рр. нібито висловлювалося за створення власної незалежної держави, а процес інкорпорації регіону до складу Української РСР та Союзу РСР відбувався мало не насильно. Звучать звинувачення на адресу комуністичної партії та радянського уряду не лише за «анексію Бессарабії» та Північної Буковини, але й за те, що «не возз'єднаними» залишилися чисельні українські в етнічному відношенні регіони Румунії, Словаччини та Молдови, які в післявоєнні роки виявилися безповоротно втраченими для соборної Української держави.

З огляду на подібні рефлексії важливо встановити, чи обґрунтованими з міжнародно-правової точки зору були радянські зовнішньополітичні кроки, наскільки процеси українського возз'єднання співвідносилися з правом націй на самовизначення - цим визначальним інститутом сучасного міжнародного права, а також з'ясувати питання про те, чи мала українська радянська сторона достатні правні підстави претендувати на ті чи інші спірні території, що у підсумку залишилися в складі Румунії (Південна Буковина) та Словаччини (т. зв. Пряшівська Русь).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації безпосередньо пов'язана з правовими аспектами науково-дослідної роботи: „Проблеми реформування правової системи України” (державний реєстраційний номер 0109U007853), та науково-дослідної роботи: „Філософсько-правові та теоретико-історичні проблеми державотворення та правотворення в Україні” (державний реєстраційний номер 0109U007855) Львівського державного університету внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб на підставі системного аналізу міжнародно-правових документів, архівних джерел, історико-правової та історичної літератури з'ясувати державно-територіальний статус Північної Буковини, Акерманського, Ізмаїльського та Хотинського повітів Бессарабії, о-ва Зміїного, а також Підкарпатської Русі (Карпатської України) в період від завершення Першої світової війни (11 листопада 1918 рр.) до укладення і ратифікації мирного Договору з Румунією (1947 р.), розглянути правомірність його зміни в 1940-1947 рр. з огляду на норми тогочасного міжнародного права.

Для досягнення поставленої мети встановлено такі дослідницькі завдання:

- визначити ступінь наукової розробки проблеми, сформулювати теоретичне підґрунтя та окреслити джерельну базу дослідження;

- розкрити зміст і значення міжнародно-правових документів, якими Версальська конференція у 1919 - 1923 рр. визначила правовий статус Північної Буковини, Бессарабії та Підкарпатської Русі, дати їм правову оцінку з огляду на норми діючого міжнародного права;

- дати правову оцінку рішень Скрентонського конгресу (листопад 1918 р.), Чернівецького віча (3 листопада 1918 р.), Хустського віча (21 січня 1919 р.), рішень Центральної ради в м. Ужгород (8 травня 1919 р.);

- з'ясувати суть і зміст взаємних зобов'язань, що їх встановлювали радянсько-румунські та чехословацько-радянські угоди міжвоєнного періоду, а також окреслити позиції сторін у західноукраїнському питанні;

- дати правову оцінку співробітництву Союзу РСР і нацистської Німеччини з територіальних питань у 1939-1940 рр.;

- дати оцінку міжнародно-правового значення рішень Першого Віденського арбітражу (листопад 1938 р.) та Сойму Карпатської України (березень 1939 р.);

- відновити об'єктивну картину загальнополітичного та міжнародно-правового співробітництва Об'єднаних Націй, зокрема в питанні встановлення післявоєнних кордонів у Європі й світі;

- дати оцінку міжнародно-правового значення рішень з'їзду Народних Комітетів Закарпатської України та радянсько-чехословацького договору 29 червня 1945 р.;

- розкрити зміст радянсько-румунських міждержавних угод 1944-1947 рр. в контексті остаточного урегулювання питання про післявоєнні кордони обох держав;

- узагальнити бачення міжнародною суспільною та науковою (правовою) думкою подій 1918-1947 рр., що визначили зміну державно-правового статусу Північної Буковини та україномовної частини Бессарабії; виявити та проаналізувати реальну обґрунтованість звинувачень закордонних наукових шкіл в галузі міжнародних відносин та міжнародного права на адресу зовнішньої політики Союзу РСР.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини на західних українських землях Карпатської України, Північної Буковини та частини Бессарабії в міжвоєнний період та під час Другої світової війни.

Предметом дослідження є державно-територіальний статус цих земель між 15 березня 1939 р. (дата проголошення державної незалежності Карпатської України) та 1947 р. (підписання та ратифікація післявоєнного мирного Договору Союзу РСР з Румунією) і зміни цього статусу протягом вказаного часу, що знайшли своє міжнародно-правове закріплення в нових міждержавних кордонах. В дослідженні також розглянута практика застосування норм «старого» і «нового» міжнародного права при встановленні післявоєнних європейських границь.

Методи дослідження. Методологія дослідження зумовлена вивченням правової позиції заінтересованих держав та практичної діяльності їхніх зовнішньополітичних органів у хронологічних межах надзвичайно суперечливого і політизованого періоду історії людства, на переломі т.зв. старого і нового міжнародного права, що викликало потребу застосування різноманітних методів дослідження.

Автором використано загально-філософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, які у сукупності забезпечують об'єктивний аналіз досліджуваного предмету. Відтак методологія дисертаційної роботи є множинною, плюралістичною.

Філософський метод діалектики дозволив розглянути досліджувану проблему у динаміці її розвитку.

З використаних загальнонаукових методів назвемо методи структурний, функціональний, сходження від абстрактного до конкретного та ін. Так, наприклад, метод сходження від абстрактного до конкретного застосовано при розгляді питання про ті легальні можливості, які допускало міжнародне право міжвоєнного періоду та періоду Другої світової війни для зміни існуючих міждержавних кордонів, у контексті дій радянської дипломатії, спрямованих на інкорпорацію західних українських земель.

Широко застосовувалися спеціальні методи, зокрема, конкретно-історичний та структурно-функціональний; герменевтичний метод дав змогу тлумачити не юридичні абстракції, а конкретне, матеріально-позитивне, значуще для даної ситуації історичне право.

У роботі над проблемами, що увійшли до кола дисертаційного дослідження, активно застосовувався метод порівняльно-правового аналізу - зокрема при вивченні підходів та характерних прийомів і методів Наркомату закордонних справ Союзу РСР у їх порівнянні та співставленні з практикою діяльності дипломатичних відомств т.зв. Великих Держав, а також інших країн Об'єднаних Націй.

Теоретична основа роботи формувалася з урахуванням положень концептуального характеру в галузях теорії та історії міжнародного права, викладених в працях відомих зарубіжних і вітчизняних знавців права: Б. Бабія, В. Василенка, Г. Тункіна, Г. фон Глана, Дж. Кеннана, Дж. Бішопа, А. Коббана, А. Нуссбаума та ін., а також «чистих» істориків та краєзнавців - Л. Вудварда, Б. Вевюри, І. Ваната, П. Магочі, М. Болдижара, І. Гранчака, Б. Колкера, Я. Копанського, І. Левіта, В. Сергійчука та ін.

Спираючись на наукові підходи цих вчених, дисертант визначив основну теоретико-концептуальну спрямованість роботи. Міжнародне право 1918-1945 рр. (до прийняття Статуту ООН) традиційно визнавало такі свої інститути, як «право на самодопомогу» і «право на війну» (з деякими обмеженнями процесуального характеру), воно допускало застосування силових засобів тиску на сторону, з якою виник правовий спір. Разом тим у міжнародному праві міжвоєнного періоду та - особливо - періоду Другої світової війни поступово утверджується демократичний інститут права націй на самовизначення.

У 1939-1947 рр. у Східній Європі були проведені значні зміни міждержавних кордонів. У міжнародно-правовому плані ці зміни обґрунтовувалися як аргументами з арсеналів «старого» міжнародного права (наприклад, аргументом «права на безпеку кордонів» при встановленні післявоєнних кордонів Польщі і ЧСР з Німеччиною), так і права «нового» (зокрема, при застосуванні концепції права націй на самовизначення). Москва і Київ уміло використовували ті правові можливості, що їх створював «перехідний» період.

Основою дисертаційного дослідження стала джерельна база, яку умовно можна поділити на наступні групи: опубліковані джерела (збірники нормативно-правових актів, тексти міжнародних догорів та угод; ноти зовнішньополітичних відомств Союзу РСР, Польщі, Німеччини, США, Великобританії та ін. країн; матеріали міжнародних конференцій періоду Другої світової війни; виступи політичних керівників тощо); мемуарна література; періодична преса міжвоєнного періоду та періоду Другої світової війни (хроніка, повідомлення про вручення дипломатичних нот, географічні карти з позначенням кордонів та ліній розмежування, ксерокопії документів та ін. матеріали без вказування авторства); монографії та наукові статті.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній та зарубіжній історико-правовій науці системно і всебічно досліджено легітимність процесу возз'єднання західних українських земель Північної Буковини та україномовної частини Бессарабії з Українською РСР під кутом їхньої відповідності нормам діючого у 1939-1945 рр. міжнародного права та тогочасної звичаєвої практики міждержавних взаємин.

Наукова новизна дослідження характеризується такими найважливішими результатами:

Уперше:

- в комплексі розглянуто вітчизняну та зарубіжну історіографію питання, визначено основні її концептуальні напрями;

- надано об'єктивну правову оцінку - з позицій як т.зв. старого, так і т.зв. нового міжнародного права - міжнародно-правовому значенню рішень Скрентонського конгресу, Чернівецького віча, Хустського віча, рішень Центральної ради в м. Ужгород;

- з'ясовано суть і зміст взаємних зобов'язань, що їх встановлювали радянсько-румунські та чехословацько-радянські угоди міжвоєнного періоду, а також уточнено позиції сторін у західноукраїнському питанні;

- надано правову оцінку співробітництву Союзу РСР і нацистської Німеччини з територіальних питань у 1939-1940 рр., визначено дійсний вплив цього фактора на врегулювання радянсько-румунського територіального спору;

- здійснено оцінку міжнародно-правового значення рішень Першого Віденського арбітражу (листопад 1938 р.) та Сойму Карпатської України (березень 1939 р.);

- запропоновано власну історико-правову концепцію політичного та міжнародно-правового співробітництва Об'єднаних Націй, зокрема в питанні встановлення післявоєнних кордонів в Європі й світі;

удосконалено положення про те, що:

– норми т.зв. старого і т.зв. нового міжнародного права суттєво різнилися між собою; існував окремий перехідний період від старого до нового міжнародного права, протягом якого ці норми діяли паралельно;

– вирішення питання про післявоєнні західні кордони Союзу РСР та Української РСР перебувало у тісному взаємозв'язку з урегулюванням питання про кордони Чехословаччини, Угорщини та Румунії з їхніми європейськими сусідами;

– територіальне розширення Української РСР, здійснене зусиллями радянської союзної дипломатії в роки Другої світової війни, було не стільки «тріумфом військової сили», скільки наслідком утвердження права націй на самовизначення у новому міжнародному праві;

набули подальшого розвитку:

- вивчення міжнародних суспільно-політичних та наукових (правових) підходів до оцінки подій 1939-1947 рр., що визначили зміну державно-правового статусу Північної Буковини та україномовної частини Бессарабії;

- критика реальної обґрунтованості звинувачень закордонних наукових шкіл в галузі міжнародних відносин та міжнародного права на адресу зовнішньої політики Союзу РСР.

Практичне значення одержаних результатів перебуває у зв'язку з актуальністю наукової теми. Положення, які обґрунтовано у дисертаційному дослідженні, сприятимуть поглибленню та збагаченню історико-правової науки знаннями про міжнародно-правові підстави формування території новітньої соборної Української держави.

У правотворчій діяльності Верховної Ради України окремі матеріали можуть бути використані при підготовці нормативних актів, що регулюють міжнародні відносини держави, порядок надання компенсацій жертвам політичних репресій та депортацій 30 - 40-х рр. минулого століття.

Використання одержаних результатів доцільне у право-застосовній роботі Верховної Ради України, її профільних комітетів, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств України, урядових і неурядових делегацій, громадських організацій, постійних представників України в РЄ, ЄС при вироблені і реалізації як внутрішніх, так і зовнішніх програм Української держави.

Отримані результати можуть бути використані при написанні як наукової і навчальної літератури з історії міжнародного права, так і праць із загальної історії, історії держави права України, політології. Основні положення дисертації доцільно застосовувати в навчальному процесі при викладанні курсу історії держави і права України та спецкурсів у навчальних закладах з підготовки спеціалістів у галузі міжнародного права та міжнародних відносин, а також у навчальних закладах Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби Безпеки України.

Особистий внесок здобувача. Положення, винесені на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки оприлюднені самостійно (1 монографія, 4 публікації у фахових виданнях, матеріали 3-х конференцій) або у співавторстві з науковим керівником (1 публікація у фаховому виданні, матеріали 2-х конференцій. Особиста участь - 50 відсотків).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації апробовано на міжнародних та загальноукраїнських конференціях: «Народовластие и право в условиях формирования гражданского общества: международная научная конференция» (Курск, Национальный открытый социальный институт, 30-31 марта 2006 г.); XVII міжнародній історико-правовій конференції Міжнародної асоціації істориків права (Донецьк, 31 травня - 3 червня 2007 року); І-ї міжнародній науковій конференції «Революції в Україні у ХХ-ХХІ ст.: співзвуччя епох» (Одеса, 18-19 листопада 2005 р.); 2-й Звітній науковій конференції факультету з підготовки слідчих. Львівського ДУВС (Львів, 22 лютого 2008); 3-й Звітній науковій конференції факультету з підготовки слідчих Львівського ДУВС (Львів, 20 лютого 2009 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені в монографії: Адамчук І.Г. Боротьба за державно-територіальний статус Північної Буковини, Аккерманського, Ізмаїльського і Хотинського повітів Бессарабії, острова Зміїного та Закарпатської України у 1917-1947 рр.: історико-правове дослідження. - К.: Атіка, 2007. - 160 с., 5 статтях у фахових виданнях з юридичних наук ( з них одна - у співавторстві, особиста участь - 50 відсотків), 5 інших публікаціях.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг основного тексту дисертації становить 183 сторінки, загальний обсяг - 206 сторінок, в тому числі список використаних джерел і літератури 23 сторінки (258 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету й завдання, об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методологічну основу, розкрито наукову новизну роботи, її теоретичне й практичне значення, наведено відомості щодо апробації дослідження і публікацій, у яких викладені результати дослідження, містяться дані про структуру й обсяг роботи.

У Розділі 1 «Методологічні проблеми визначення правового статусу Закарпатської України, Північної Буковини, Акерманського, Хотинського та Ізмаїльського повітів Бессарабії, о-ва Зміїного» здійснено огляд вітчизняної та зарубіжної (польської, англійської американської та ін.) правничої, історичної, політологічної та історико-правової літератури за темою дослідження, а також запропоновано власну методологію вивчення питання. Розглянуто основні наукові концепції, надано їм критичну оцінку. Визначено і окреслено ті результати наукового доробку зарубіжних правників та істориків, які можуть бути використані в інтересах української історико-правової школи. Проаналізовано вітчизняні та зарубіжні видання міжнародно-правових документів, що творили основу міжнародного права до 1945 р. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Аргументи української історіографії про історичну закономірність возз'єднання всіх українських земель в єдиній соборній державі. Проблемні питання української наукової школи» здійснений огляд україномовної літератури, присвяченої різним аспектам досліджуваної теми.

По суті, сучасна вітчизняна наука недалекоглядно ігнорує принципово важливий момент. Якщо возз'єднання українських земель було наслідком міжнародно-правових деліктів, нібито здійснених сталінсько-молотовською дипломатією, то рано чи пізно виникне питання про правову відповідальність України як правонаступниці Української РСР.

В інтересах сучасної України об'єктивно з'ясувати істинний стан справ, а не повторювати автоматично антиукраїнські аргументи зарубіжних наукових «авторитетів».

У підрозділі 1.2. «Офіційна радянська позиція, її здобутки і недоліки» викладені й піддані науковому аналізу напрацювання радянської історико-правової та міжнародно-правової шкіл у контексті обґрунтування правомірності возз'єднання Північної Буковини, українських повітів Бессарабії, а також Карпатської України в складі Української РСР. Відмічено, що надмірна заідеологізованість проблеми не дозволяла до 1991 р. вести серйозну наукову дискусію із зарубіжними опонентами, відтак наявність «білих плям» безсумнівно шкодила міжнародним інтересам як союзної Радянської держави, так й українського народу.

У підрозділі 1.3. «Правові питання державної належності західних та південно-західних українських земель в оцінках зарубіжних науковців. Сучасна офіційна позиція урядів Словаччини та Румунії» аналізуються концепції наукових шкіл США та Великобританії з питань оцінки міжнародно-правових підстав розширення території Української РСР за підсумками Другої світової війни, а також англо-американська наукова література із загальних питань історії права.

Багатий фактичний матеріал, що містився у працях таких істориків, як Л. Вудвард, В. Аспатур'ян, Е. Карр, П. Магочі, Дж. Кіган, Дж. Лукакс, Р. Лукас, Б. Ньюман, В. Шірер та багатьох інших, надає вагомі аргументи вітчизняній науці у її протистоянні з опонентами.

Важливе значення мають і праці "чистих" юристів-міжнародників (Я. Броунлі, Ч. Хайда, А. Коббана, П. Корбета, Ч. Фенвіка, Г. фон Глана, М. Гудсона, Л. Хенкіна, Дж. Хазарда, І. Шапіро, П. Магса, К. Пуха, О. Шляхтера, С. Малавера, Б. Монтануса, С. Макінтайра, А. Нуссбаума, Л. Опенгейма, Дж. Старке та багатьох інших), оскільки саме вони дозволяють робити обґрунтовані висновки про норми того міжнародного права, що діяло у період між завершенням Першої світової війни (1918 р.) і створенням Організації Об'єднаних Націй у 1945 р.

У підрозділі 1.4. «Сучасна методологія дослідження питання правових основ зміни державно-територіального статусу Закарпатської України, Північної Буковини, Акерманського, Хотинського та Ізмаїльського повітів Бессарабії, о-ва Зміїного у 1938-1947 рр.» пропонується системний інструментарій дослідження такого складного явища як державно-територіальний статус західноукраїнських земель в період Другої світової війни.

Методологія вивчення вказаного питання, на думку автора дисертаційного дослідження, мусить обов'язково основуватися на доктрині інтертемпорального права; не може бути поставлене в провину суб'єктові міжнародного права порушення тих міжнародно-правових норм, які ще не існували на момент спірної дії.

Теорія та практика діючого у міжвоєнний період міжнародного права не передбачала принципу непорушності існуючих міждержавних кордонів, допускала т. зв. самодопомогу, відтак не виключала можливості силового тиску і навіть застосування зброї заінтересованими державами для відновлення порушених іншими суб'єктами міжнародного права їхніх суверенних прав - за умови дотримання певних процедурних вимог.

У Розділі 2 «Правове врегулювання входження Північної Буковини, Акерманського, Хотинського та Ізмаїльського повітів, о-ва Зміїного до складу Української РСР» розглянуті під кутом дотримання вимог норм міжнародного права практичні кроки Радянської держави, спрямовані на зміну територіального статусу спірних територій, населених переважно українським етнічним елементом.

У підрозділі 2.1. «Радянсько-румунський територіальний спір у 1918-1940 рр. та його розв'язка 28 червня 1940 р.» розглянуто питання державно-територіального статусу Бессарабії та Північної Буковини протягом міжвоєнного періоду, а також зусилля української радянської та загальносоюзної (СРСР) дипломатії, спрямовані на вирішення територіального спору з Румунією засобами, дозволеними діючим на той час міжнародним правом. На думку дисертанта, румунський титул на Бессарабію був нелегітимним, натомість перебування в міжвоєнний період у складі Румунії Буковини загалом відповідало нормам діючого міжнародного права. Висунення Москвою вимоги передачі Радянському Союзові Північної Буковини як «компенсації» за незаконну окупацію Бессарабії в червні 1940 р. не було порушенням діючого на той час міжнародного права, оскільки останнє як в теорії, так і на практиці допускало т.зв. самодопомогу та різні засоби покарання агресора, в т.ч. і шляхом позбавлення його частини державної території.

В підрозділі 2.2. «Питання післявоєнного радянсько-румунського кордону у документах Об'єднаних Націй періоду Другої світової війни» розглядаються міжнародно-правові угоди країн антигітлерівської коаліції, починаючи від Атлантичної хартії 1941 р., до укладення та ратифікації мирного Договору з Румунією, що у кінцевому підсумку визначили остаточне вирішення задавненого радянсько-румунського територіального спору. Західні союзники визнали де-факто діючий на 22 червня 1941 р. радянсько-румунський кордон уже в грудні 1941 р. (Великобританія) та червні 1942 р. (США). Маючи легітимну можливість додаткового покарання агресора на завершальному етапі Другої світової війни, наприклад, шляхом додання до радянських вимог ще й Південної Буковини, Москва не лише утрималася від такого кроку, але й виступила гарантом відновлення румунських кордонів з Угорщиною та Болгарією, перекроєних за сприяння нацистської Німеччини у 1940 р.

В підрозділі 2.3. «Мирний Договір 1947 р. з Румунією і остаточне врегулювання питання про міждержавний кордон» розглянуто міжнародно-правове значення рішень паризької мирної конференції 1946 р. в питаннях встановлення післявоєнних радянських кордонів. Розглянуто не лише вплив суто воєнного фактору (участі королівської Румунії у гітлерівській агресії проти Союзу РСР), але й підтримку Бухареста радянською стороною при визначенні розмірів репарацій на мирних переговорах, надання цій країні допомоги продовольством в 1946 р. тощо. Передача Радянському Союзові острова Серпілор (Зміїний) на початку 1947 р. відбулася у повній відповідності з міжнародно-правовими нормами.

У Розділі 3 «Цеcія Закарпатської України та її міжнародно-правове закріплення» розглянуті події міжнародного життя 1918 - 1945 рр. та здійснена оцінка правових підстав входження міжвоєнної Карпатської Русі до складу Української РСР з її подальшим перетворенням у Закарпатську область.

В підрозділі 3.1. «Закарпатоукраїнське питання в міжнародних відносинах міжвоєнного (1918-1939 рр.) періоду» розглядаються міжнародно-правові передумови включення Карпатської України до складу ЧСР, набуття нею автономії в жовтні - листопаді 1938 р. та проголошення незалежності в березні 1939 р. Здійснена оцінка впливів міжнародних факторів на державно-політичний розвиток карпатсько-української автономії, прокоментовано правові наслідки виборів до Сойму, проведених у лютому 1940 р. Дається міжнародно-правова оцінка режиму угорської окупації Карпатської України, вказується на невизначеність державно-територіального статусу регіону після приходу угорських військ.

В підрозділі 3.2. «Питання державного статусу Закарпатської України в союзних радянсько-чехословацьких відносинах періоду Другої світової війни» розглянуті маловідомі сторінки радянсько-чехословацьких відносин, починаючи від вересня 1939 р. в контексті попереднього обговорення карпатсько-українського питання та реалізації планів встановлення військово-політичного союзу двох держав.

Дисертант дотримується думки, що, окрім міркувань військової доцільності, емігрантський уряд ЧСР під керівництвом Е. Бенеша орієнтувався на післявоєнне співробітництво з СРСР у справі встановлення кордонів відновленої Чесько-Словацької держави з Німеччиною та Польщею. Відтак Карпатська Україна, населення якої у 1938 - 1939 рр. чітко і недвозначно висловило свої українські преференції, уже від літа 1941 р. не розглядалася емігрантським урядом як складова частина майбутньої відновленої ЧСР. Радянсько-чехословацькі міждержавні угоди періоду Другої світової війни, тим не менше, не були «змовою двох імперіалістів», оскільки де-факто основувалися на праві націй на самовизначення.

В підрозділі 3.3. «Радянсько-чехословацький договір 29 червня 1945 р. та його відповідність нормам діючого міжнародного права» розглянуті міжнародно-правові передумови остаточного врегулювання питання про післявоєнний радянсько-чехословацький кордон, а також деякі супутні питання, як-от: оптація громадянства, взаємний обмін населенням, підтримку Радянським Союзом територіальних вимог ЧСР до сусідніх Польщі і Німеччини тощо. Дана оцінка фактору впливу подій у т.зв. Пряшівській Русі, де україномовне населення проголосило курс на возз'єднання з основним масивом українських земель, на радянсько-чехословацькі відносини в цілому. Підкреслюється, що остаточне врегулювання питання про післявоєнний радянсько-чехословацький кордон відбулося за повного дотримання міжнародно-правових норм і - як наслідок - не викликало суттєвих заперечень з боку західних союзників по антигітлерівській коаліції.

У Висновках автор формулює найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, наводить теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми правомірності зміни державно-територіального статусу західноукраїнських земель в роки Другої світової війни.

В цілому, серед висновків, що зроблені в дисертації, найважливішими є такі

1. Перша половина ХХ сторіччя стала для українського народу останнім історичним шансом осягнення cоборності його етнічних земель. Ті українські етнічні землі, які до 1951 року (тоді відбувся обмін невеликими ділянками території з ПНР) з тих чи інших причин де-юре не увійшли до складу національної держави (Берестейщина, Закерзоння, Пряшівська Русь, Марамарощина, «українські» повіти Кубані та Курщини), виявилися безповоротно втраченими як евентуальна державна територія внаслідок природних та штучних асиміляційних процесів та - частково - депортацій (операція «Вісла»).

2. Правове закріплення західних кордонів Української РСР в роки Другої світової війни стало найважливішою передумовою сучасного міжнародно-правового визнання світовою спільнотою границь незалежної Української держави. Кордон України на його відтинку з Румунією, Молдовою та Словаччиною складався у непростих історичних умовах світової війни. Ця обставина cправила відчутний вплив на румуно-українські, меншою мірою - на словацько-українські відносини, на чому й сьогодні намагаються спекулювати ультра-націоналістичні елементи, як в Україні, так і за кордоном.

3. Окупація Румунією Бессарабії у 1918 р. та її подальше прилучення до «матері-Румунії» не були (і не могли бути де-юре) легалізовані постановами Сфатул Цирей, оскільки зібрання цієї організації 25-26 листопада 1918 р., на якому приймалося відповідне рішення, не може вважатися легітимним внаслідок відсутності кворуму. Румунська делегація на післявоєнній Версальській конференції свідомо відмовилася від проведення плебісциту в Бессарабії, хоча такий плебісцит міг би створити правову основу анексії. За аналогічним силовим сценарієм, без погодження з місцевим населенням (референдум) чи його повноважними представниками Бухарестом була здійснена анексія Північної Буковини. Щодо нібито «передачі» на початку 20-х років минулого століття як Бессарабії, так і Північної Буковини Румунії кількома країнами-переможцями повинна застосовуватися відома презумпція міжнародного права «Ніхто не може передати більше прав, ніж має сам».

4. Внесення до радянсько-нацистського «секретного протоколу» 23 серпня 1939 р. пункту про визнання радянських інтересів у Бессарабії не може вважатися міжнародно-правовим деліктом з огляду на норми чинного на той час міжнародного права. Слід зазначити, що вирішення бессарабського та буковинського питання напередодні Другої світової війни могло бути здійснене й цілком легітимними засобами, без застосування військової сили, подібно до того, як вирішувалися територіальні питання на передвоєнних Мюнхенській та 1-й і 2-й Віденських конференціях.

5. Вступ Румунії у війну проти Союзу РСР на боці нацистської Німеччини супроводжувався відвертою дебеляцією частини радянської території (т. зв. Трансністрії), на яку Румунія не мала жодних, навіть т. зв. історичних прав. Окрім цього, сама дебеляція була здійснена з порушенням норм чинного міжнародного права, оскільки відбулася ще до завершення військових дій та укладення відповідного міжнародного договору.

6. Радянсько-румунське співробітництво у 1944-1947 рр. дозволило Бухаресту виплатити Союзові РСР уп'ятеро меншу від суми реально завданого збитку компенсацію, при тому, що вказаний збиток у 1,5 млрд доларів (за власними румунськими оцінками) понесла передусім Українська РСР. Звільнення від німецько-угорської окупації Трансільванії, яка за підсумками післявоєнних конференцій Союзників, була «повернута» Румунії, відбулося ціною життя тисяч бійців 2-го Українського фронту, поповнення якого здійснювалося передусім за рахунок населення Української РСР. Румунія отримала з подачі СРСР й інші матеріальні переваги та пільгові поставки продовольства у 1946-1947 рр., коли більшість регіонів України охопив новий голодомор. За цих умов передача Румунією Союзові РСР о. Зміїний (Серпілор), який не мав на той час жодного народногосподарського значення, але міг бути використаний як база для військово-морських операцій проти СРСР, не може розцінюватися як вияв диктату сильнішої країни щодо слабшої.

7. Гасло права націй на самовизначення на Версальській конференції застосовувалося вибірково і, на жаль, ця вибірковість була своїм вістрям спрямована проти українського народу, зокрема його карпато-української гілки. Прагнення переважної більшості автохтонного населення Підкарпатської Русі до возз'єднання з основним масивом українських земель в 1918-1920 рр. було фактично зігнороване Великими Державами, натомість йому нав'язали державно-політичний союз з ЧСР.

8. Масовий український рух (тобто орієнтований на створення національної української державності) в Карпатській Україні був явищем ендогенного походження. Населенню Карпатської України як єдиному цілому не була надана змога в ході вільного плебісциту висловити свої дійсні преференції. Відповідальність за це повинна бути покладена як на Версальську конференцію, так і на тогочасні уряди Румунії та ЧСР. Тим самим грубо порушено принцип права націй на самовизначення, декларований Великими Державами у документах Версальської конференції). Процеси створення незалежної Карпато-Української держави у другій пол. 1938-березні 1939 рр. мали переважно ендогенний характер, незначна німецька підтримка Хуста в листопаді 1938 р. та кількома місяцями згодом не несла визначального характеру.

9. Вибори до Сойму Карпатської України у лютому 1939 р. (їх результатом стала переконлива перемога УНО) були вільними та демократичними і цілком відповідали усталеній міжнародній практиці; усі намагання видати їх за «політичний фарс» (В. Лемак та інші ідеологи «русинства») повинні кваліфікуватися як груба антиукраїнська провокація. Учасники Сойму, проголошуючи 15 березня 1939 р. державну незалежність Карпатської України, допустилися й певної юридичної помилки, бо, перш ніж проголошувати незалежну державу, необхідно було прийняти закон про вихід зі складу Чехословаччини. Тільки після вказаного рішення закарпатського парламенту можна, з юридичної точки зору, твердити про нову якість статусу краю, про самостійну державу, нову її назву, політично-державний устрій та державну мову. Штучне перенесення всіх цих понять і категорій на попередні роки чи навіть місяці є юридично неправильним.

10. Проголошення незалежності 15 березня 1939 р. повинно вважатися початком відліку існування нового суб'єкта міжнародного права, нехай ще ніким у світі не визнаного, але цілком легітимного (принаймні з огляду на норми сучасного міжнародного права). Отже, у 1939-1944 рр. радянська дипломатія повинна була мати справу передусім з представниками уряду А. Волошина, а не з чеським урядом у вигнанні Е. Бенеша, який перестав де-юре бути тримачем титулу.

11. Присутність Червоної армії у Закарпатській Україні від жовтня 1944 р. створила сприятливі умови для народного волевиявлення, але не детермінувала його. Втручання офіційних радянських властей у вказані процеси було мінімальним. Зацікавленим громадянам по обидва боки нового - спільного - чехословацько-радянського кордону була надана можливість оптації громадянства. Відносно невелика кількість тих, хто цим правом скористався, служить побічним доказом справжньої волі населення Закарпатської України до возз'єднання з основним масивом українських земель.

12. Історично склалося так, що розширення західних кордонів Української РСР стало можливим завдяки використанню того дипломатичного і військового потенціалу, яким на період Другої світової війни володіла союзна держава - СРСР. Разом з тим було б помилкою вважати цей процес тріумфом голої сили, наслідком грубого диктату сильнішої держави слабшим. Союз РСР як учасник антигітлерівської коаліції, пов'язаний підписанням Атлантичної хартії (1941 р.), Тегеранських (1943 р.), Ялтинських і Потсдамських (1945 р.) домовленостей, діяв не у політичному вакуумі. Його територіальні вимоги спиралися передусім на міжнародно-правові норми діючого у цей період міжнародного права.

13. Неприпустимо підходити до оцінки зовнішньої політики Союзу РСР періоду Другої світової війни з позицій de lege ferenda, тобто права майбутнього - того, яким користуємося сьогодні. Тут мають застосовуватися норми de lege lata - права діючого на час історичних подій. Також ця обставина - вимога дотримання норм чинного міжнародного права - повинна враховуватися під час розгляду закидів окремих вітчизняних науковців щодо того, що Радянський Союз нібито «зрадив інтереси українського народу», «відмовився від українських етнічних територій» з метою прив'язання майбутніх європейських сателітів - Польщі, Чехословаччини, Румунії до евентуального комуністичного блоку.

14. У 1939-1945 рр. до складу Української РСР увійшли не усі українські етнічні та «історичні» території, а передусім ті - за невеликим винятком - де на час розвитку подій українське населення становило абсолютну чи принаймні релятивну більшість. Це цілком відповідало проголошеному ООН у післявоєнні роки принципу права націй на самовизначення.

15. Дещо осібно у переліку українських територіальних надбань періоду Другої світової війни стоїть острів Зміїний, на який наша держава не мала ні т.зв. історичних прав, ні аргументу етнічного складу населення, оскільки безводний острів у 1941 р. не мав сталого контингенту мешканців. Разом з тим інкорпорація Зміїного не може - і не повинна - вважатися результатом дебеляції чи диктату. За уступку (цесію) одного квадратного кілометра безлюдної острівної території Румунія реально отримала вагому компенсацію: зменшення суми виплат за завдані Союзу РСР військові збитки з 1,5 млрд доларів до 300 млн, участь Червоної армії у визволенні спірної з Угорщиною Трансільванії, підтримку Москви і Києва на післявоєнній Паризькій конференції у справі встановлення вигідних Румунії післявоєнних кордонів з сусідами, поставки продовольства у 1946-1947 рр., коли значні території Української РСР були охоплені новим голодомором, тощо. Тут можна говорити про фактичну купівлю державної території, яка розцінюється у сучасному міжнародному праві як цілком легітимний (хоча й дещо застарілий) спосіб набуття титулу.

1. Адамчук І.Г. Боротьба за державно-територіальний статус Північної Буковини, Акерманського, Ізмаїльського і Хотинського повітів Бессарабії, острова Зміїного та Закарпатської України у 1917-1947 рр.: історико-правове дослідження. Монографія / І.Г. Адамчук. - К.: Атіка, 2007. - 160 с.

2. Адамчук І.Г. Аргументи «старого» і «нового» міжнародного права в арсеналі зовнішньої політики СРСР періоду Другої світової війни / І.Г. Адамчук, В.С. Макарчук // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку. Збірник наукових статей. - К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. - С. 388 - 397.

3. Адамчук І.Г. Проблемні питання історичної закономірності возз'єднання Північної Буковини та Закарпатської України в єдиній Українській соборній державі в працях української історико-правової школи / І.Г. Адамчук. // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Гол. редактор В. Л. Ортинський. - Львів, 2007. - Вип. 2. - С. 22 - 33.

4. Адамчук І. Г. Визначення державно-територіального статусу Підкарпатської Русі після Першої світової війни: аспекти геополітики та міжнародного права / І.Г. Адамчук. // Вчені записки Таврійського національного університету ім.. В. І. Вернадського. Науковий журнал. Серія «Юридичні науки». Том 20 (59) № 1. - Сімферополь: Таврійський національний університет ім.. В. Вернадського, 2007. - С. 158 - 166.

5. Адамчук І.Г. Радянсько-румунський територіальний спір в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. та його попереднє урегулювання / І.Г. Адамчук. // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. Випуск 40. - Харків: ХНУВС, 2008. - С. 73 - 82.

6. Адамчук І.Г. Питання державного статусу Закарпатської України в радянсько-чехословацьких відносинах періоду Другої світової війни / І.Г. Адамчук. // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Гол. редактор В. Л. Ортинський. - Львів, 2007. - Вип. 3. - С. 61 - 74.

7. Адамчук І.Г. Національно-визвольні змагання в Карпатській Україні (1918-1919 рр.) / І.Г.Адамчук. // Революції в Україні у ХХ-ХХІ століттях: співзвуччя епох. Матеріали І міжнародної наукової конференції (Одеса, 18-19 листопада 2005 р.). - Одеса, 2005. - С. 106 - 111.

8. Адамчук И. Г. Народные комитеты Закарпатской Украины - народовластие на службе у советского тоталитарного режима / И.Г. Адамчук. // Народовластие и право в условиях формирования гражданского общества: Материалы международной научной конференции. Курск, Национальный открытый социальный институт, 30-31 марта 2006 г. / Составители А. Хорошильцев, А. Самойлов. - Курск: Издательство РОСИ, 2006. - С. 62 - 66.

9. Адамчук І.Г. Концепція окремої «русинської» нації: qui prodest? / І.Г. Адамчук, В.С. Макарчук // Регіональні аспекти історико-правових досліджень. Матеріали XVII міжнародної історико-правової конференції. 31 травня-3 червня 2007 року. - Донецьк: Відділ організації наукової роботи и Донецького юридичного інституту ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2008. - С. 70 - 79 (особиста участь - 50 відсотків).

10. Адамчук І. Г. З'їзд Народних комітетів Закарпатської України: «Радянська інсинуація» чи легітимний плебісцит? / І.Г. Адамчук. // Матеріали звітної наукової конференції факультету з підготовки слідчих. 22 лютого 2008 року. - Львів: ЛьвДУВС, 2008. - C. 3 - 6.

11. Адамчук І.Г. Проблема острова Зміїного у радянсько-румунських та українсько-румунських відносинах (1948-2009 рр.) / І.Г. Адамчук, В.С. Макарчук // Матеріали звітної наук. конференції ф-ту з підготовки слідчих 20 лютого 2009 р. - Львів: ЛьвДУВС, 2009. - С. 155 - 158 (особиста участь - 50 відсотків).

Размещено на Allbest.ru