Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича Інститут народознавства

Спеціальність: 07.00.01 - Історія України

УДК 94(477.83/.86)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Мобілізація трудового населення Галичини нацистською Німеччиною (1941 - 1944)

Андріїв Емілія

Пилипівна

Львів - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор, старший науковий співробітник Патер Іван Григорович, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, завідувач відділу новітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Кондратюк Костянтин Костянтинович, Львівський національний університет ім. Івана Франка, завідувач кафедри новітньої історії України кандидат історичних наук Курилишин Костянтин Михайлович, Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника, завідувач відділом україніки

Захист відбудеться «11» травня 2010 р. о 1700 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розіслано «8» квітня 2009 року.

В. о. вченого секретаря спеціалізованої вченої ради доктор філологічних наук Мельник Я. І.

Актуальність дослідження. На даний час немає комплексної наукової праці, присвяченої вивченню німецької окупаційної політики мобілізації трудового населення Галичини у 1941 - 1944 рр. В роки радянської влади вивчення нацистського окупаційного режиму відбувалося в руслі офіційної партійної історіографії. Німецька політика використання трудових ресурсів України досліджувалася, в основному, лише у працях, що розглядали економічну експансію Третього райху на окупованих землях.

Тому постала необхідність дослідити і переосмислити історію України в цілому та окремих її регіонів під час радянсько-німецької війни. Свідчення колишніх примусових робітників і матеріали, зібрані дисертанткою, дають можливість повно і всебічно розглянути окупаційну політику трудової мобілізації населення Галичини, умови життя, праці, елементи соціального захисту галицьких українців у Німеччині та на території дистрикту. Недоступні раніше архівні документи дозволяють прослідкувати діяльність Українського Центрального Комітету (далі - УЦК), антинацистського руху Опору та Української Греко-Католицької Церкви (далі - УГКЦ) у процесі залучення та використання населення Галичини як робочої сили у німецькій економіці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України “Суспільно-політичні та національно-конфесійні трансформації в Західній Україні ХІХ - ХХ ст.” (номер державної реєстрації 0107U002361).

Мета дисертаційного дослідження - розглянути проблему трудової мобілізації працездатного населення дистрикту Галичина в роки німецької окупації (1941 - 1944 рр.). Для досягнення мети поставлено завдання дослідити:

– процес формування і функціонування системи примусової праці;

– німецьку окупаційну політику у сфері пошуку джерел робочої сили;

– мету окупаційних властей у розвитку професійного шкільництва та участь у цьому УЦК;

– форми та методи мобілізації робочої сили для потреб німецької економіки;

– умови життя і праці українців з Галичини у Третьому райху;

– загальні характеристики примусово вивезених робітників;

– форми і методи протидії населення та антинацистського руху Опору трудовій мобілізації;

– політику УЦК щодо залучення галицьких українців у німецьку економіку;

– діяльність УГКЦ у питанні трудової мобілізації населення.

Об'єкт дослідження - нацистська політика щодо залучення і використання працездатного населення Галичини у промисловості та сільському господарстві Німеччини під час Другої світової війни.

Предмет дослідження - заходи окупаційних властей з організації трудової мобілізації на території дистрикту Галичина, умови життя, праці та елементи соціального захисту галицьких українців у Німеччині, протидія антифашистського руху Опору вивезенню населення до райху, політика УЦК стосовно трудової мобілізації робочої сили для потреб Німеччини, ставлення УГКЦ до залучення галичан у економіку Третього райху.

Хронологічні рамки охоплюють період окупації Галичини німецькими військами під час Другої світової війни (червень 1941 р. - липень 1944 р.).

Географічні межі дисертації охоплюють території Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської та колишньої Дрогобицької областей з оглядом на зміни їх назв і меж.

Методологічною основою дослідження стали принципи історизму та об'єктивності, системний і функціональний підходи. У роботі також використано такі методи, як опитування, порівняння, узагальнення, аналізу, синтезу та статистичні.

Наукова новизна дослідження. Дисертація є однією з перших спроб дослідити та проаналізувати політику німецьких окупаційних властей щодо використання галицького населення як робочої сили у Третьому райху. Запропоновано періодизацію процесів залучення населення Галичини до системи примусової праці, трудової мобілізації і ставлення до галицьких українців у Німеччині. Уточнено зміст поняття “добровільні робітники” та запроваджено терміни “інститут примусової праці” і “добровольці, вимушені обставинами військового часу” (вимушені добровольці). До наукового обігу введено багато невідомих досі архівних документів, друкованих джерел та матеріали опитування колишніх робітників, проведеного дисертанткою.

Теоретичні та практичні результати дають можливість об'єктивно оцінити окупаційну політику трудової мобілізації населення Галичини, умови праці та побуту галицьких українці у райху, ставлення і діяльність УЦК, УГКЦ, антинацистського руху Опору до німецької окупаційної політики та використання населення з дистрикту Галичина як робочої сили у Німеччині і можуть бути використані у навчальних програмах спецкурсів з історії України і Другої світової війни.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у доповідях на XIV Міжнародному Славістичному колоквіумі (Львів, 2005); V Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 130 - річчю Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 2005); Другій міжнародній науково-теоретичній конференції “Етнокультурні процеси в українському урбанізованому середовищі ХХ століття”, присвяченій 150 - річчю від дня народження Івана Франка (Івано-Франківськ, 2006); Міжнародній науково-практичній конференції “Українсько-ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем” (Івано-Франківськ, 2008) та виступах на наукових семінарах Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (Львів, 2008, 2009).

Структура роботи зорієнтована на досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, 9 додатків і списку використаних джерел та літератури (591 позиція). Загальний обсяг дисертації становить 250 сторінок, з них 174 - основного тексту.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, наукову новизну, практичне значення дослідження, його хронологічні та територіальні межі.

У першому розділі - “Історіографія та джерела” - розглянуто історіографію та джерельну базу досліджуваної теми.

Радянські історики одними з перших почали вивчати німецьку окупаційну політику. Загальними рисами їх праць є однобічність і поверховість у висвітленні подій, партійний та агітаційно-пропагандистський характер і викривлене тлумачення ряду питань, що були невигідні тоталітарному режиму. Головна увага приділялася масовим розстрілам, знищенню міст і сіл, партизанській боротьбі. Лише в контексті цих тем розглядалася проблема мобілізації трудових ресурсів України для потреб Німеччини. У роботах радянських істориків воєнного часу, Я. Букова, З. Шульги, К. Поля, А. Тройніна, викрито злочини окупаційного режиму та розглянуто лише окремі аспекти досліджуваної теми. Недоліком праць воєнної доби є обмеженість джерельної бази та необхідність підганяти висновки під офіційну версію трактування воєнних подій. У перше повоєнне десятиліття розширилася тематика публікацій з історії Великої Вітчизняної війни. Проте дослідники трактували воєнні події відповідно до сталінської концепції Великої Вітчизняної війни. Такого характеру були роботи Б. Утєвського та І. Паротькіна.

Після ХХ з'їзду КПРС у зв'язку із десталінізацією відбулася певна лібералізація суспільного життя. У 1960 р. почалося видання “Історії Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. 1941 - 1945 рр.” в 6-ти т. Але поза увагою авторів залишилася німецька політика трудової мобілізації населення з території Галичини. Н. Супруненко, А. Федченко, В. Кульбакін, А. Елбакіан, М. Андрюхін, І. Слинько описали окупаційний режим та в загальних рисах розглянули процес залучення населення з окупованих радянських територій до праці у Німеччині.

У 1964 р., з приходом до влади в СРСР Л. Брежнєва, відбулося часткове повернення до сталінської концепції у висвітленні історії Другої світової війни. Це привело до нової хвилі замовчування та спрощеного трактування подій. Радянські історики 1960-х - 1980-х років розглядали проблему використання праці цивільного населення та військовополонених у контексті всенародної боротьби, зриву колонізаторських планів тощо. У цей час було опубліковано ряд фундаментальних праць, зокрема, “Історія Другої світової війни. 1939 - 1945” у 12 т. (Москва, 1973 - 1982), однотомна “Історія Другої світової війни. 1939 - 1945” (Москва, 1974). Їх автори висвітлили хід воєнних дій на фронтах, окупаційний режим, діяльність партизанських загонів, становище населення на окупованих територіях, навели дані про кількість депортованих, описали умови життя і праці примусових робітників у Німеччині. Але вони не виділяли галицьких українців із загальної кількості примусових робітників з України, не визначили особливостей окупаційної політики щодо населення Галичини.

У тому ж річищі були написані такі колективні праці українських дослідників, як “Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941 - 1945 рр.” у 3-х т. (Київ, 1965), “Історія Української РСР” у 8-ми т. (Т.7. - Київ, 1977) та “Боротьба трудящих Західних областей УРСР проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу” (Київ, 1984), “Історія Львова” (Київ, 1984). Автори цих видань проаналізували причини, методи і характер залучення населення України до праці у Німеччині та навели статистику трудових мобілізацій. Упродовж 1964 - 1985 рр. вийшли монографії М. Коваля, Є. Бродського, М. Семиряги, В. Дашичева, статті І. Семенова та Г. Заставенка, де в загальних рисах розглянуто окупаційний режим, визначено причини залучення населення з окупованих територій до праці у райху, показано мобілізаційні заходи та проаналізовано ефективність використання примусової робочої сили.

Прихід до влади в СРСР М. Горбачова, його політика перебудови і гласності стимулювали увагу громадськості та науковців до історії Другої світової війни. Почалося глибше дослідження проблем військовополонених та суспільно-політичного життя України в роки війни. Протягом 1985 - 1991 рр. вийшли праці Н. Алексєєва, Н. Лемещука, В. Кучера, Д. Григоровича, Д. Ющенка. Але вони розглядали питання використання іноземних робітників у Німеччині лише у загальних рисах.

Об'єднання Німеччини, підписання нею договору з республіками СРСР про сплату одноразової допомоги жертвам нацизму та проголошення незалежності України внесли корективи у вивчення проблеми окупаційної політики трудової мобілізації населення. Після 1991 р. з'явилися дослідження, в яких ця тема розглядалася з об'єктивних позицій. Відзначимо колективну працю загального характеру “Безсмертя. Книга пам'яті України. 1941 - 1945” (Київ, 2000). Автори видання здійснили спробу показати всі воєнні дії та політичні процеси, що відбувалися на території окупованої України протягом 1941 - 1945 рр. не залишаючи “білих плям”. Ряд українських істориків розглядали питання трудової мобілізації населення як дотичне до теми їх дослідження. У цьому ракурсі написані роботи П. Брицького, М. Чоповського, М. Коваля, І. Андрухіва та А. Француза, І. Біласа, Н. Антонюк, К. Курилишина.

Перше регіональне дослідження процесу трудової мобілізації здійснив київський історик О. Потильчак у працях “Трудові ресурси радянських військовополонених та “остарбайтерів” з України у нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни” (Київ, 1998), “Професійне навчання і підготовка трудових резервів в Україні в період німецько-фашистської окупації (1941 - 1944): політика і практика агресора” (Київ, 1998) та дисертаційній роботі на тему “Експлуатація трудових ресурсів України гітлерівською Німеччиною у роки окупації” (Київ, 1999). Він дав комплексний аналіз процесу трудової мобілізації населення з райхскомісаріату Україна.

Вінницький дослідник С. Гальчак у монографії “Східні робітники з Поділля у Третьому рейху” (Вінниця, 2004) простежив мобілізаційні заходи окупаційної влади, форми та методи протесту населення трудовій депортації, умови життя і праці остарбайтерів у Німеччині, боротьбу антинацистського руху Опору з трудовою мобілізацією та опір подолян у райху. У колективній праці запорізьких авторів “По той бік війни. Книга пам'яті жертв нацистських переслідувань в роки Другої світової війни” (Запоріжжя, 2005) простежено умови перебування в Німеччині примусових робітників із Запорізької області.

А. Кравченко та С. Батурин у монографії “Українські невільники Третього рейху” (Львів, 2005) розглянули окупаційну політику трудової мобілізації на території райхскомісаріату Україна, форми та методи опору населення, умови життя і праці остарбайтерів у Німеччині та процес репатріації.

Львівська дослідниця Т. Лапан у дисертаційній роботі “Вербування і депортація населення України до Німеччини та умови його праці і побуту в неволі” (Львів, 2005) здійснила порівняльний аналіз вербування, депортацій, умов праці та побуту робітників з райхскомісаріату Україна і дистрикту Галичина. Але поза її увагою частково залишилися такі питання, як процес залучення дистрикту у систему примусової праці, роль професійного шкільництва у ній, класифікація методів трудової мобілізації населення, форми і методи протидії з боку галичан, антинацистського руху Опору, УЦК, УГКЦ, методи підрахунку кількості примусових робітників з дистрикту.

Окремі питання окупаційної політики трудової мобілізації населення Галичини розглянули у статтях такі історики періоду незалежності України, як П. Рекотов, В. Репринцев, Ю. Киричук та В. Маховський, М. Коваль, О. Реєнт, та О. Лисенко, В. Сергійчук, І. Патриляк, Д. Вєдєнєєв, І. Андрухів, В. Єфименко, Ю. Романишин, І. Анцишкін, О. Буцько, М. Драч, О. Сурмач, В. Марчук, Т. Пастушенко.

З праць істориків української діаспори варто відзначити роботи Ю. Бескида, В. Косика, М. Марунчака, Ю. Коваленка, Л. Шанковського, В. Євшана, П. Мірчука.

Теми трудової мобілізації торкалися такі зарубіжні історики, як Е. Зеєбер, Ю. Кучинський, К. Дробиш, Д. Айххольтц, Н. Мюллер, Р-Д. Мюллер, В. Краль, Г. Пфеффер, У. Герберт, Ш. Датнер, У. Ширер, О. Даллін, Е. Хомзе, Дж. Фрід. Але вони не розглядали питання трудової мобілізації населення з Галичини та не виділяли галицьких українців із загальної маси примусових робітників.

Джерельну базу дослідження становлять матеріали 35-ти фондів семи архівів України (144 одиниці зберігання). За походженням їх можна об'єднати у чотири групи: німецькі документи періоду окупації, матеріали українських громадських організацій та формувань, документи радянського походження та матеріали епістолярного жанру (листування, спогади).

Великий масив джерел з досліджуваної теми знаходиться у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Зокрема, у фондах 3206 (“Райхскомісаріат Україна, м. Рівне”), 3833 (“Крайовий провід (керівництво) Організації українських націоналістів (ОУН) на західноукраїнських землях”), 3836 (“З'єднання західних груп Української повстанської армії “УПА-Захід”), 3959с. (“Український Центральний Комітет у містах Краків та Львів”), 3975 (“Український Окружний Комітет у Тернополі”), 4329 (“Генерал-губернатор округу Галичина мм. Краків (Польща), Львів”), 4620 (“Колекція документів з історії Великої Вітчизняної війни”), КМФ-8 (“Колекція мікрофотокопій документів німецько-фашистських адміністративних закладів, армійських груп і тилових охоронних підрозділів, що діяли на окупованих Східних територіях”) є багатий матеріал щодо нацистської політики та трудової мобілізації населення на працю до Німеччини. Документи фондів Р-2 - (“Управління справами народних комісарів Української РСР”) та Р-582 (“Статистичне управління УРСР”) дають кількісну характеристику цьому процесу.

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України у фонді Ф-1 (“Матеріали Центрального комітету КПУ”) зберігаються документи міжнародного військового трибуналу. У фонді 57 (“Колекція документів з історії комуністичної партії України в період Великої Вітчизняної війни”) зібрано дані про знищення та вивезення населення на примусові роботи до Німеччини, діяльність підпільних організацій та партизанських загонів, умови життя і праці депортованих до райху.

Велика кількість матеріалів, що характеризують діяльність Української Греко-Католицької Церкви, зберігається у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові. У фондах: 201 (“Греко-католицька митрополича консисторія (1806 - 1945 рр.)”), 358 (“Шептицький Андрей, митрополит греко-католицької церкви, єпископ Львівський, єпископ Кам'янець-Подільський, культурний і церковний діяч, меценат, дійсний член НТШ”), 408 (“Греко-католицький митрополичий ординаріат, м. Львів (1863 - 1945 рр.)”), 525 (“Святоіоанівська лавра студитського уставу, м. Львів”), 755 (“Архівне управління у Львові”). Вони містять матеріали, що характеризують суспільно-політичне та економічне становище у Галичині, діяльність А. Шептицького і УГКЦ на території краю та у Німеччині.

Суттєво доповнює джерельну базу колекція друкованих видань Галузевого державного архіву Служби Безпеки України. Зокрема, у фонді 13 (“Колекція друкованих видань”) зібрано документи, які характеризують діяльність обох гілок ОУН, УНО та УЦК.

Багаті на інформацію фонди державних архівів Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей. Діяльність німецьких органів влади та напрямки окупаційної політики відображені у циркулярах, інструкціях, наказах Генерального Губернаторства, Губернаторства дистрикту Галичина, листуванні. Документи цих архівів містять відомості про кількість та національний склад населення дистрикту, листівки, оголошення, відозви, плакати і статті нацистських властей, матеріали про вербування і відправку робочої сили до Німеччини.

З метою розширення джерельної бази дисертанткою було розроблено запитальник та опитано 17 колишніх примусових робітників з Галичини. Результати цього дослідження зберігаються у фонді 1 Івано-Франківського краєзнавчого музею. Отримані відомості дали змогу повніше охарактеризувати методи трудової мобілізації галицького населення, його транспортування, працевлаштування у райху, умови побуту, праці та елементи соціального захисту і прав на чужині.

Архівні джерела доповнюють збірники документів. Матеріали, вміщені у них, можна розділити на такі, що характеризують діяльність окупаційної влади, радянського руху Опору, ОУН і УПА, розмір збитків від окупації, та документи епістолярного жанру - листи і спогади. Перші збірники документів вийшли під час війни. Це “Радянські люди на нацистській каторзі” (Москва, 1943), “Листи з німецького рабства” (Москва, 1943), “Сліди фашистських звірів” (Київ - Харків, 1944), “Документи звинувачують” (Москва, 1945). Матеріали, опубліковані в них, викривають злочини окупаційного режиму та розглядають лише окремі аспекти досліджуваної теми. В них немає відомостей про галицьких українців. Відчувається чіткий підбір однотипних джерел та їх відредагованість. Причини використання робочої сили з окупованих територій в економіці Німеччини визначають документи, розміщені у збірниках “Цілком таємно! Тільки для командування!” (Москва, 1967) та “Нюрнбергський процесc” у 7-ми (Москва, 1952 - 1960) та у 8_ми томах (Москва, 1987 - 1997).

Різні аспекти періоду окупації характеризують матеріали, що опубліковані у збірниках “Злочинні цілі - злочинні наміри” (Москва, 1985), “Радянська Україна в роки Великої Вітчизняної війни. 1941 - 1945” (Київ, 1985), “Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні” (Київ, 1963). Методи вербування та умови праці примусових робітників простежують матеріали, розміщені у збірнику “Історія застерігає. Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їх помічників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни” (Київ, 1986). Регіональний характер мають такі видання, як “Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників” (Львів, 1949) та “Львівщина у Великій Вітчизняній війні (1941 - 1945)” (Львів, 1968).

Серед публікацій української діаспори варто відзначити збірники документів, що впорядкував В. Косик та спогади В. Кубійовича (Львів, 2000) і К. Паньківського (Торонто, 1965).

Джерелом до досліджуваної теми є публікації у періодичних виданнях воєнного часу, які виходили на окупованій території. Зокрема, публікації у газетах “Бережанські вісті”, “Вістник УЦК”, “Воля Покуття”, “Ідея і чин”, “Львівські архієпархіяльні відомості”, “Львівські вісті”, “Рідна земля”, “Самостійна Україна”, “Сокальське слово”, “Станиславське слово”, “Українські вісті”, “Українське слово” характеризують окупаційну політику в Галичині. Але слід пам'ятати, що їх ретельно цензурувала німецька влада. Тому описані в них події викладалися тенденційно і не завжди правдиво.

Комплексний аналіз архівних та опублікованих матеріалів у поєднанні зі спогадами колишніх примусових робітників дав можливість всебічно дослідити процес створення і діяльність системи примусової праці, визначити мету формування мережі професійного шкільництва у Галичині, показати методи мобілізації робочої сили, охарактеризувати умови життя і праці краян в Німеччині, простежити діяльність українських громадсько-політичних організацій та УГКЦ і радянського руху Опору в питанні захисту населення від мобілізаційних акцій та в опіці примусовими робітниками у райху і хворими “поворотцями” у Галичині.

У другому розділі “Формування системи примусової праці” розглянуто процес створення структури органів системи примусової праці райху та залучення до неї Галичини, шляхи пошуку джерел робочої сили та створення професійного шкільництва як елементу системи примусової праці.

Під системою примусової праці слід розуміти сукупність адміністративно-управлінських органів, установ та організацій, які здійснювали підготовку робітників, трудову мобілізацію, транспортування, розподіл і використання робочої сили з окупованих територій та силових структур, що наглядали за ними, які характеризуються тоталітарними методами діяльності з метою забезпечення німецької економіки дешевою робочою силою для продовження війни і отримання колосальних прибутків монополіями і державою. Вона остаточно сформувалася весною 1942 р.

У Галичині до системи примусової праці увійшли органи управління краєм, біржі праці, Інформаційне бюро, поліція, мережа професійного шкільництва, преса, мережа збірних і транзитних таборів. Розпорядчі та контролюючі функції у дистрикті виконував губернатор, в окружних староствах - окружні старости, в містах - бургомістри, у волостях та волосних містах - волосні та міські комісари. Ці посади займали німці. До безпосередніх виконавчих структур системи примусової праці належали органи місцевого самоуправління, біржі праці, посередницькі бюро, місцева преса, система транспортування і мережа таборів, українська та польська поліції. У цих структурах повністю або частково працювали українці під німецьким чи польським контролем. З весни 1942 р. активну участь у мобілізації робочої сили брали поліція безпеки (СІПО), служба безпеки (СД) та війська СС. мобілізація німецький рейх комітет

Діяльність системи примусової праці регулювалася рядом наказів, циркулярів та розпоряджень, які сформували інститут примусової праці, тобто створили правові підстави для мобілізації населення до праці у райху. Паралельно із формуванням інституту примусової праці відбувалося поступове залучення Галичини у систему використання трудових ресурсів райху. З початку Другої світової війни і до 16 липня 1941 р. не було чітких планів щодо використання галицького населення як робочої сили у німецькому господарстві. 16 липня 1941 р. на теренах краю було запроваджено обов'язкову примусову працю. 4 грудня 1941 р. окупаційна влада видала наказ, яким зобов'язала населення Галичини їхати на роботу до райху. В травні 1942 р. працю у Німеччині було оголошено трудовою повинністю. З 20 січня 1943 р. окупаційна влада розпочала здійснювати всезагальну трудову мобілізацію населення;

Пошук робочої сили у Галичині проводили у таких напрямках:

запровадження інституту примусової праці для цивільного населення;

залучення до праці військовополонених різних національностей та збільшення категорій населення, прирівняних до них (йдеться про осіб, захоплених під час каральних акцій, кримінальних злочинців, в'язнів виправних таборів та всіх чоловіків, евакуйованих під час відступу);

виокремлення груп населення з врахуванням вікового та земельного цензу, професії, політичних поглядів, сімейного стану, наявності власного житла, спроможності прохарчувати себе і родину з поступовою їх мобілізацією до праці у райху;

реструктуризація підприємств.

З метою ліквідації браку кваліфікованих робітників на території Німеччини та необхідністю вирішення повсякденних потреб у Галичині окупаційна влада створила мережу безкоштовних професійних шкіл та державних курсів, які готували вузькофахових спеціалістів. Навчання було обов'язковим. Учнів навчали лише основним навикам роботи. На час навчання їх звільняли від мобілізації до райху. Це давало можливість окупаційним властям підготувати робітника до досягнення ним повноліття. Побачивши освітню політику німецької влади, вже з другого року окупації населення почало ігнорувати її навчальні проекти.

У справі організації мережі професійного шкільництва окупаційні власті спиралася на органи самоуправління та УЦК. Комітет створив різнорівневі платні професійні школи, що були на утриманні громади. Щоб зробити доступним навчання у цих школах для найбідніших верств населення, яких першочергово мобілізовували до праці у райху, УЦК звільняв їх від плати за навчання та навчальні засоби, призначав стипендії, влаштовував гуртожитки та безплатні їдальні. У результаті цього склалася чотириступенева мережа професійного шкільництва та було встановлено принцип наступності у здобутті фаху. Найнижчий щабель займали короткотермінові вишкільні курси. Початковий рівень професійної освіти давали безкоштовні “званево-обовязкові” школи. Робітників середнього рівня кваліфікації готували у “званевих” школах. “Фахові” школи та хліборобський інститут у Дублянах завершували підготовку спеціалістів робітничих професій. Це давало можливість затримати молодь у Галичині на час здобуття професії.

У третьому розділі “Здійснення політики мобілізації трудових ресурсів” розглянуто і класифіковано форми та методи залучення населення Галичини до праці у райху, запропоновано періодизацію процесу мобілізації робочої сили, описано умови транспортування, життя і роботи галицьких українців у Німеччині, показано, як змінювалося відношення до них на території Третього райху, розглянуто форми і засоби спротиву примусових робітників у Німеччині.

Трудова мобілізація населення Галичини здійснювалася шляхом вербування, виявлення працездатних осіб, адміністративного тиску, пропаганди та застосування сили. З липня 1941 р. розпочали вербування представники німецьких фірм. Але воно не дало бажаних результатів. Тому шляхом різноманітних реєстрацій та переписів виявляли працездатне населення. У поєднанні з вміло організованою пропагандою це давало можливість виконувати замовлення на робочу силу до жовтня 1941 р. У цей час переважали пропагандистські методи, однак вже застосовувалися адміністративні заходи, було проведено перші облави.

З жовтня 1941 р. до літа 1942 р. набули поширення такі силові методи мобілізації робітників, як заручництво та нічні облави. Влітку 1942 р. настала рівновага в одночасному застосуванні всіх форм мобілізації робочої сили. З осені 1942 р. окупаційна влада надала перевагу силовим методам трудової мобілізації населення. Німці проводили масові акції із захоплення робітників. При цьому контроль за набором робочої сили покладався на жандармерію. З весни 1943 р. почалося удосконалення силових методів та було скасовано всі обмеження. Галицьких українців транспортували до райху товарними поїздами. Лише перших кілька ешелонів сформували з пасажирських вагонів. Умови транспортування і перебування в транзитних таборах були принизливими для людської гідності та позбавляли елементарних людських прав.

Працевлаштуванням у Німеччині займалися місцеві біржі праці. Незважаючи на ряд наказів та директив про врахування фаху, воно відбувалося в основному за фізичними даними та вмінням виконувати певну роботу. При цьому роз'єднували сім'ї. На вимогу працедавця діти з 7 років підлягали окремому влаштуванню. За робітників працедавці платили біржам праці символічну ціну.

Біржі праці ретельно дбали про повноцінне використання іноземної робочої сили та слідкували за тим, щоб не було її надлишку на підприємствах. Для цього працівників із сільського господарства у зимовий період направляли на роботу у промисловість. Якщо на підприємстві утворювався резерв робочої сили, його перерозподіляли на заводи, які потребували працівників. Від використання праці примусових робітників німецька економіка отримала великі прибутки.

На умови життя і праці галицьких українців впливало їх трактування на території Німеччини. Воно змінювалося залежно від подій на фронтах, величини людських втрат і здатності ліквідувати брак робочих рук за рахунок власних резервів. Від початку Другої світової війни і до 1 серпня 1941 р. українцями вважали лише емігрантів, полонених галицьких українців, що служили у польському війську, галицьких заробітчан і тих, хто в результаті воєнних дій 1939 р. з певних мотивів опинився на окупованих німцями територіях. У період з 1 серпня 1941 р. до листопада 1941 р. німецька влада у райху вважала українцями всіх людей української національності, що походили з Генерального Губернаторства, та членів УНО. З листопада 1941 р. галицьких українців було зрівняно у правах з поляками. З серпня 1942 р. до них ставилися як до радянських військовополонених. Лише після катастрофічних людських втрат на фронті, з 1 січня 1943 р. і до кінця війни галицьких українців трактували в Німеччині як закордонних робітників.

Протягом війни спостерігалася їх дискримінація за національним принципом. У взаєминах між німцями і галицькими українцями встановлювалася ієрархія, яка відповідала нацистській расовій політиці. Певною мірою полегшували умови перебування українців з Галичини у райху довідки про приналежність до української нації. Ті робітники, які були незадоволені своїм становищем чинили опір. Формами протесту були скарги, відмови працювати, страйки, підбурювання до непослуху, саботаж та втечі.

З метою пропаганди та враховуючи згубність такого психологічного фактору, як туга за батьківщиною, німецькі служби з 1941 р. видавали україномовні газети, журнали, брошури, організовували культурні заходи.

За звітом Г. Франка, який було складено на підставі даних бірж праці, з Галичини до Німеччини вивезли 325 000 осіб. Але ми вважаємо, що до цієї кількості слід додати галицьких заробітчан (кількість невідома), галичан, що служили у польській армії (приблизно 250 000) і тих осіб, які під час подій 1939 р. з особистих причин перейшли на окуповану німцями територію (визначити їх число неможливо), завербованих представниками фірм (статистика відсутня) та Інформаційним бюро (приблизно 20 000), дітей, депортованих з батьками (їх обліку не вели) і всіх галичан, яких було вивезено під час відступу німецької армії (дані відсутні). Всі вони у примусовому порядку були працевлаштовані в промисловості та сільському господарстві райху. Тому загальна кількість галичан, мобілізованих до праці у Німеччині, становить більше півмільйона людей.

Під добровільними робітниками слід розуміти тих осіб, які незалежно від потреби забезпечити себе та родину засобами до існування, самостійно, без впливу військового, політичного та економічного чинників виявили добру волю працювати у Німеччині. Вони виїхали до райху у липні на початку серпня 1941 р.

Всіх, кого завербувало Інформаційне бюро, а це близько 20 000 осіб, слід класифікувати як добровольців, що змушені були виїхати через обставини військового часу (вимушені добровольці). Найбільшу кількість галицького населення вивезли в перший рік окупації. В цей час на території дистрикту були голод та епідемія тифу. До повоєнної Галичини повернулося 126 043 особи. Це приблизно 40 % від загальної кількості депортованих за звітом Г. Франка.

У четвертому розділі “Протидія трудовій мобілізації” розглянуто участь антинацистського руху Опору у спротиві вивезенню населення на працю до Німеччини, політику УЦК щодо мобілізації трудових ресурсів для потреб райху і діяльність УГКЦ з питання трудової мобілізації.

Опір населення, за формою здійснення, можна поділити на активний та пасивний. До активної форми опору слід віднести відмову їхати на працю до райху, втечі та не повернення з відпустки. Галицьке населення схилялося до пасивних форм протесту, діючи в рамках окупаційного права. До літа 1942 р. не вивозили до Німеччини матерів з дітьми до 6-ти років, а до лютого 1943 р. - учнів професійних шкіл, медпрацівників і вагітних жінок. Не підлягали мобілізації ті, хто мав довідку лікаря про поганий стан здоров'я, документи про арійське походження і перейшов у фольксдойче, був під опікою А. Шептицького, працював у німецьких військово-господарських структурах дистрикту та українських дівчат, що працювали у військових шпиталях.

Найбільш поширеною формою протидії ОУН (б) трудовим депортаціям з Галичини була пропаганда, яку здійснювали шляхом проведення роз'яснювальних бесід, поширення друкованих видань, листівок і настанов. Збройний спротив, як форму протидії окупаційній політиці, ОУН (б) почала практикувати восени 1943 р. Наслідками цього було зведення до мінімуму мобілізаційних акцій з територій, що контролювалися силами ОУН (б), запровадження військового стану у Галичині та посилення терору проти краян у тих населених пунктах, що були під контролем німецької адміністрації. Масовий вступ молоді в УПА у липні 1944 р. врятував її від вивезення до Німеччини, але кинув у вир воєнних дій на теренах краю.

Формою протидії трудовій мобілізації з боку ОУН (б) у райху була організація опіки робітниками шляхом проведення культурно-освітніх заходів, захисту прав неповнолітніх та звільнення полонених. ЇЇ здійснювала Українська Національна Організація, що була під впливом ОУН (б). Проте діяльність представництв УНО обмежувалася переважно міськими теренами.

Радянські партизанські загони, починаючи з січня 1944 р., здійснили кілька операцій із звільнення галичан, що були мобілізовані до праці у Німеччині. Але завданнями радянського руху Опору було зірвати постачання німецьких фронтових частин, та найголовніше - ліквідувати український національний рух Опору.

УЦК, співпрацюючи з окупаційним урядом шляхом поширення газет, листівок та плакатів із закликами виконувати розпорядження влади та їхати на працю у райх, отримав можливість діяти легально та в умовах війни надавати соціальну допомогу населенню. Комітет клопотався про звільнення військово-полонених з таборів, повернення вчителів, працівників пошти та залізничників додому, влаштовував їдальні для голодуючих, звільнення з праці у Німеччині. УЦК видавав довідки про приналежність до української нації, створював фонди, з яких хворі робітники та їх родини, починаючи з другого року окупації, отримували допомогу і пенсії, здійснював безкоштовне медичне обслуговування, надавав допомогу продуктами, ознайомлював робітників з їх правами на елементи соціального захисту і шляхами його отримання, відправляв пакунки з одягом, взуттям, продуктами, літературою для робітників, підтримував зв'язок з ними шляхом організації переписки, піклувався про неповнолітню молодь та сиріт.

Під час німецької окупації Галичини свою релігійну місію продовжувала здійснювати УГКЦ. Під опікою А. Шептицького були полонені українці з Галичини, студенти богослови, конкретно визначені священиками юнаки та дружини душпастирів. З метою порятунку людей від голоду і примусового працевлаштування у райху, УГКЦ спільно з УЦК створювали їдальні для голодуючих і переселяли дітей з голодуючих районів до тих, що не зазнали лиха. Опікунська діяльність примусовими робітниками здійснювалася шляхом створення мережі душпастирства і церков, проведення богослужінь, щонедільного уроку релігії для дітей, створення українського класу у Познані, забезпечення релігійною літературою та листування з душпастирями і митрополитом. Але в силу обставин військового часу мережа душпастирської опіки зосередилася у містах, а галицькі українці в основному працювали у сільській місцевості. Тому душпастирською опікою у райху було охоплено меншу частину галицьких українців. Заслуговує уваги нотаріальна діяльність УГКЦ. Вона полягала у видачі метрик, генеалогічній діяльності, яка мала довести неєврейське чи арійське походження особи.

У висновках узагальнено основні результати дослідження:

1. Після нацистської окупації Галичини розпочався процес залучення її у систему примусової праці. Трудову мобілізацію населення дистрикту здійснювали у формі вербування, виявлення працездатних осіб, адміністративного тиску, пропаганди та застосування сили. Вербування, яке проводили біржі праці, представники фірм та Інформаційне бюро не дало бажаних результатів. Тому шляхом різноманітних реєстрацій і переписів окупаційні власті здійснювали облік населення і виявляли працездатних осіб. За допомогою методів адміністративного тиску населення Галичини змушували під виглядом доброї волі їхати працювати до райху. Вміло організована пропаганда формувала позитивний імідж Німеччині та заохочувала людей до праці у райху. Використання силових методів до осені 1942 р. допомагало набирати потрібну кількість робочої сили. З осені 1942 р. вони стали основними методами залучення галичан до праці у Німеччині. Різноманітність методів та їх наслідки для населення в умовах окупації спростовують тезу про те, що більшість населення Галичини добровільно виїхала працювати до райху. Але, водночас, існували легальні шляхи уникнення трудової депортації до Німеччини.

2. З метою ліквідації дефіциту робітників у Німеччині та необхідністю вирішувати повсякденні потреби у Галичині було створено чотириступеневу мережу професійних шкіл та курсів, законодавчо оформлено обов'язок навчатися та встановлено принцип наступності у здобутті професії. До 1943 р. на час навчання учнів звільняли від трудової мобілізації. Це дало можливість на певний час затримати частину молоді у Галичині.

3. На умови життя і праці галицьких українців у райху впливало їх трактування німецькою владою. Воно змінювалося залежно від подій на фронтах, величини людських втрат, здатності перекрити брак робочих рук власними резервами і внутрішньополітичної ситуації в країні. Полегшували становище українців з Галичини довідки УЦК про приналежність до української нації. У Німеччині було детально розроблено нормативні акти, які регулювали умови життя, праці, медичне обслуговування і елементи соціального захисту іноземних робітників на території райху. Але вони були необов'язковими для виконання і виносилися на розсуд працедавця. Це зумовило різні умови життя і праці галицьких українців на підприємствах та господарствах однієї галузі.

4. До роботи у Німеччині було залучено більше півмільйона людей з дистрикту. У повоєнну Галичину повернулося приблизно 40 % від кількості робітників, вказаної у звіті Г. Франка.

5. З осені 1943 р., в результаті активної бойової діяльності та контролю за шляхами сполучення і окремими населеними пунктами з боку ОУН (б), окупаційні власті звузили територію проведення мобілізаційних акцій до мінімуму. Радянське підпілля та партизанські загони почали здійснювати поодинокі військові дії з метою звільнення мобілізованих галичан з січня 1944 р. 5. УЦК як громадська допомогова організація мав можливість діяти легально, лише співпрацюючи з окупаційною владою. Але Комітет діяв під пильним наглядом німецьких властей та фінансувався за рахунок пожертв населення. Тому міг проводити ті допомогова акції, які дозволяв німецький уряд у встановлених ним межах та на які вистачало коштів.

6. УГКЦ і, зокрема, А. Шептицький, підтримуючи контакти з німецькою владою, продовжували здійснювати свою релігійну місію у Галичині та поширили її на територію райху. Через відсутність у Німеччині потрібної кількості священиків, заборону вільно пересуватися територією райху та зосередження більшості галицьких українців у сільській місцевості УГКЦ не змогла охопити всіх галицьких українців душпастирською опікою.

7. Трудова мобілізація населення була складовим елементом німецької окупаційної політики у Галичині. Вона передбачала використання населення з окупованих територій з метою ліквідації браку робочих рук у власній економіці. У здійсненні трудової мобілізації та використанні робочої сили з окупованих територій німецька влада дотримувалася принципів расової теорії. Умови праці примусових робітників були важкими, харчування і побут поганими. На захист їх інтересів, в міру своїх можливостей, стали ОУН (б), УНО, УЦК та УГКЦ.

Основні положення дисертації викладено у публікаціях

Андріїв Е. П. Мобілізація трудового населення Галичини нацистською Німеччиною (1941 - 1944 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. - Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, Інститут народознавства НАН України. - Львів, 2010.

У дисертації досліджено процес трудової мобілізації населення дистрикту Галичина з метою використання його як робочої сили в господарстві Німеччини. Залучення дистрикту в систему примусової праці райху відбувалося поступово і пройшло кілька етапів розвитку. Підготовку робітників для німецької економіки та потреб краю здійснювала мережа професійних шкіл та курсів. Окупаційна влада проводила трудову мобілізацію методами вербування, виявлення працездатних людей, пропаганди, адміністративного тиску і застосування сили. Населення намагалося уникнути праці в Німеччині. Умови життя і роботи українців з Галичини залежали від їх трактування на території райху. На захист галицьких українців, в міру своїх можливостей стали УЦК, ОУН (б), УНО, УГКЦ.

Ключові слова: дистрикт Галичина, трудова мобілізація, примусова праця, професійні школи.

Андриив Э. Ф. Мобилизация трудового населения Галичины нацистской Германией (1941 - 1944 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук за специальностью 07.00.01. - История Украины. - Институт украиноведения им. И. Крипякевича НАН Украины, Институт народоведения НАН Украины. - Львов, 2010.

Начиная Вторую мировую войну, А. Гитлер не планировал использовать население советских территорий в качестве рабочей силы в Германии. Обусловили этот процесс всё возрастающий дефицит рабочих рук и невозможность его ликвидировать за счет трудовых резервов райха. Потому было создано систему органов, которые осуществляли профессиональную подготовку, мобилизацию, транспортировку, охрану и использование рабочей силы. Трудовая мобилизация населения осуществлялась методами вербовки, пропаганды, выявления трудоспособных людей, административного давления и применения силы. Процесс включения дистрикта в систему принудительного труда осуществлялся поэтапно. У населения была возможность законным путём избежать депортации в Германию.

Для подготовки рабочих было создано четырёхступенчатую сеть профессиональных школ и курсов, установлено принцип последовательности в овладении профессией. Обучение было обязательным. Учеников освобождали от трудовой мобилизации на время учебы в школе. Эти обстоятельства позволяли задержать молодежь на территории дистрикта.

Условия труда и быта украинцев из Галичины в Германии были определены немецким законодательством и зависели от многих причин. В частности, от политических убеждений работодателя, величины предприятия или хозяйства, национальности надсмотрщиков, результатов боевых действий на фронтах. УНО, УЦК и УГКЦ опекали принудительных рабочих с Галичины в меру своих возможностей. С осени 1943 г. боевую деятельность на территории дистрикта начали отряды самообороны ОУН (б). С этого времени количество мобилизированных на работу в Германию резко уменьшилось.

В связи с отсутствием всех отчетов по мобилизации рабочей силы установить точное количество депортированных из дистрикта на работу в Германию практически не возможно. Их число состоит из тех, кто на момент военных действий 1939 г. работал в странах Европы, военнослужащих польской армии, тех, кто в силу личных обстоятельств в 1939 г. перешёл на оккупированную немцами территорию, завербованных представителями фирм и Информационным бюро, мобилизированных биржами труда, детей, вывезенных с родителями, и людей, депортированных во время отступления немецкой армии. В сумме эта цифра составляет приблизительно более полмиллиона людей.

Ключевые слова: дистрикт Галичина, трудовая мобилизация, принудительный труд, профессиональные школы.

Andriiv, Emiliia. Mobilization of the labor population of Galicia by Nazi Germany (1941 - 1944). Manuscript.

Thesis submitted for the academic degree of the Candidate of Sciences in History. Speciality 07.00.01 - History of Ukraine. I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, Institute of Ethnology of the National Academy of Sciences of Ukraine. Lviv, 2010.

The dissertation deals with the process of labor mobilization of population of the district Galicia that aimed at its exploitation as a labor force in the economy of Nazi Germany. Integration of the district into the Nazi Reich system of forced labor was gradual and went through several stages. Preparation of workers for the German economy, and also for the needs of the province, was made through the network of professional schools and courses. The occupational regime executed labour mobilization by the methods of recruiting, tracing people able to work, propaganda, administrative pressure and use of force. Population tried to avoid working in Germany. Conditions of life and work of the Ukrainians from Galicia depended on particular treatment on the territory of the Reich. Ukrainian Central Committee, Organization of Ukrainian Nationalists (Banderites), Ukrainian Greek Catholic Church attempted to defend Galician Ukrainians as forced laborers.

Key words: district Galicia, labor mobilization, forced labor, professional schools.

Размещено на Allbest.ru