Державно-правові погляди Миколи Міхновського

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 340.12

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Державно-правові погляди Миколи Міхновського

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

ШАМРАЙ В'ЯЧЕСЛАВ ВІКТОРОВИЧ

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник : доктор юридичних наук, доцент

Гриценко Іван Сергійович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

декан юридичного факультету

Офіційні опоненти :доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України,

Копиленко Олександр Любимович,

Інститут законодавства Верховної Ради України,

директор

кандидат юридичних наук, доцент,

Комзюк Леонід Трохимович,

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького,

завідувач кафедри приватного права

та інтелектуальної власності

Захист відбудеться „ 18 ” березня 2010 р. о „14.00” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.04 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 60, зал засідань Вченої ради юридичного факультету, ауд.

№ 253.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал №12.

Автореферат розісланий „ 17 ” лютого 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор юридичних наук, професор Н.Ю.Пришва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Процес побудови правової української держави, який триває ось уже вісімнадцять років, поставив перед українською правничою та політичною елітою цілу низку несподіваних викликів і глобальних проблем, непрофесійні спроби розв'язання яких доволі часто заводять українське суспільство в тупики юридичних і політичних протиріч, з яких роками доводиться шукати виходу. Значною мірою подібна ситуація стала можливою через те, що люди, які волею випадку стали біля керма українського державного корабля на початку 1990-х рр., абсолютно не намагалися зводити будівлю новітньої української державності на фундаменті вітчизняних правових і політичних традицій. Досвід попередників, які принаймні з кінця ХІХ століття цілеспрямовано працювали над створенням правових підвалин української державності, що б відповідали ментальності, традиціям і звичаям українського народу, не був всебічно вивчений і ґрунтовно проаналізований, а їхній творчий спадок - цілковито проігнорований.

За таких умов вивчення й творче переосмислення теоретичних і практичних здобутків вітчизняних мислителів-правників, які працювали в галузі держави та права, є першочерговим завданням, з якого необхідно починати роботу з формування принципово нової, сучасної, але базованої на українській правовій традиції, державно-правової системи в Україні.

Одним із найперших українських політичних діячів, що розпочали свою політичну роботу на зламі ХІХ і ХХ століть і спромоглися сформулювати власну цілісну систему державно-правових поглядів, був Микола Іванович Міхновський (1873-1924). Політик, практикуючий юрист, випускник Імператорського університету святого Володимира, творець одного з перших проектів конституції майбутньої української держави, організатор української армії в 1917 р., людина, через усе життя якої червоною ниткою проходила ідея боротьби за самостійність українського народу, Микола Міхновський залишив теоретичні праці у яких чітко проглядається його бачення правових основ української державності. Міхновський стояв біля витоків правового обґрунтування ідеї незалежної української держави (на відміну від історико-етнографічного обґрунтування, яке висували інші українські політики в Російській імперії, обстоюючи вимогу українського автономізму), а створений ним уже понад сто років тому проект Конституції у багатьох своїх положеннях не застарів ще й сьогодні і є особливо актуальним.

Проведене дисертаційне дослідження спрямоване, насамперед, на систематизацію, узагальнення і комплексне представлення державно-правових поглядів М.І. Міхновського, на встановлення їхньої практичної значимості для розвитку правової системи сучасної України. Робота покликана заповнити прогалину в історії вітчизняної правової думки, відновити історичну справедливість і визначити заслужене місце для Миколи Міхновського у вітчизняній правовій теорії та практиці.

Даній проблемі присвячені ряд наукових праць таких відомих вчених: К.Левицького, Г. Касьянова, І.Лисяка-Рудницького, З.Книша, та ін., де висвітлюються окремі аспекти державно-правового та політико-правового доробку Миколи Міхновського.

Джерельну базу дослідження становлять різноманітні за своїм походженням документи, зокрема, опубліковані та неопубліковані матеріали, що включають агітаційні та програмові документи партій і громадських організацій, до діяльності яких мав відношення М.Міхновський; документи імперських правоохоронних органів, що містять матеріали про діяльність М.Міхновського; протоколи засідань; періодична преса; мемуарна література; листування та безпосередньо праці Міхновського.

Автор спирався на наукові здобутки у дослідженні проблеми таких відомих науковців, як: Т.Андрусяка, Л.Комзюка, О.Скакун, А.Слюсаренка, М.Томенка, Ф.Турченка та ін.

Концептуальні положення державно-правових поглядів М.Міхновського були втілені в перших нормативних документах незалежної України - Декларації про державний суверенітет України та Акті проголошення незалежності України, і звичайно, в основному законі - Конституції України, що, в черговий раз, підтверджує теоретичний і практичний інтерес дослідження.

Зв'язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексних наукових досліджень Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема є складовою частиною загальної наукової теми «Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського союзу», (державний реєстраційний номер 0101U003579) і відповідає проблематиці наукових досліджень кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у здійсненні комплексного дослідження державно-правових поглядів М.Міхновського.

Відповідно до поставленої мети визначено основні дослідницькі завдання, а саме:

-проаналізувати стан наукової розробки проблеми та її джерельну базу;

-розглянути генезис правового і політичного світогляду М.Міхновського;

-дати характеристику політичного і правового світогляду, державно-правових поглядів М.Міхновського;

-висвітлити правничу і громадсько-політичну діяльність М.Міхновського;

-відтворити модель державного і адміністративно-територіального устрою України за конституційним проектом М.Міхновського;

-дослідити рівень прав і свобод українських громадян за конституційним проектом М.Міхновського;

-розкрити погляди М.Міхновського на систему державної влади і місцеве самоврядування у відповідності до його конституційного проекту.

-обгрунтувати значення правової спадщини М.Міхновського для розвитку сучасної юридичної науки та для вдосконалення законодавства і правової системи України.

Об'єктом дисертаційного дослідження є правнича спадщина і громадсько-політична діяльність М.Міхновського.

Предметом дослідження є еволюція правових поглядів М.Міхновського, його внесок у розвиток української державно-правової та конституційної теорії.

Методологічна основа дослідження. З метою отримання найбільш достовірних наукових результатів у дисертаційному дослідженні використано ряд загальнонаукових і спеціальнонаукових методів.

Діалектичний метод дав змогу встановити роль життєвого шляху при формуванні правових поглядів Міхновського, комплексно оцінити становлення і розвиток політико-правових поглядів М.І.Міхновського у контексті історичних процесів, які відбувалися в Україні наприкінці ХІХ і в перші десятиліття ХХ століття, розкрити його правову і громадсько-політичну діяльність (підрозділи 2.1; 2.2);

За даними історичного методу об'єктивно досліджено середовище, в якому М.Міхновський сформувався як особистість, юрист, показати суспільну значущість праці громадсько-політичного діяча (підрозділи 2.1; 2.2);

Системний метод полягає у тому, що за його допомогою правові погляди Міхновського розглядаються як складники системи теоретичних знань про право кінця ХІХ початку ХХ століть (підрозділи 2.1; 2.2).

Із спеціально наукових методів використано наступні:

Конкретно-пошуковий використано для аналізу та класифікації архівних і друкованих джерел (підрозділ 1.1; 1.2);

Історико-правовий застосовано для розуміння еволюції державно-правових поглядів М.Міхновського (підрозділ 2.1; 2.2);

Формально-юридичний використовувався при обробці правового матеріалу (підрозділи 3.1; 3.2; 3.3);

Історико-аналітичний дозволив історично коректно і максимально повно розкрити послідовність й своєрідність процесу формування концепції незалежної правової української держави у М.Міхновського, а також специфіку його державно-правових поглядів і характер їхнього органічного зв'язку з конкретною історичною епохою(підрозділи 2.2; 2.3);

Проблемно-хронологічний розгляд матеріалу супроводжувався теоретичним, категоріально-проблемним висвітленням правової концепції майбутньої української держави, створеної М.Міхновським, дослідженням внеску М.Міхновського у правове обґрунтування ідеї української самостійності та формування традиції українського конституціоналізму (підрозділи 2.3; 3.1; 3.2; 3.3);

Порівняльно-правовий - дав можливість вивчити та зіставити державно-правові погляди М.Міхновського та інших відомих діячів того часу, визначити головні їх аспекти (підрозділ 2.2; 2.3).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що

вперше:

– комплексно досліджено державно-правові погляди М.Міхновського на тлі його політико-правової діяльності, з перспективою можливого використання сучасною юридичною наукою і запровадження в чинне законодавство України;

– на основі опрацьованих матеріалів: архівів, періодики, мемуарної літератури, листування, літературних джерел, програмних документів Української Народної Партії та безпосередньо праць Міхновського виявлено і проаналізовано його правову спадщину;

– системно проаналізовано всі державно-правові аспекти праці «Самостійна Україна», які витікають з природно-правових та історико-правових концепцій Міхновського, й фактично були викладені в його праці, що носила не лише політичний характер, а й перспективно-правовий із можливістю реалізації основних засад при утворенні незалежної держави;

удосконалено:

– дослідження правової спадщини Міхновського та його участь у складних судових процесах, в результаті чого він сформувався як високопрофесійний адвокат і вправний оратор, що в результаті вплинуло на формування власного бачення створення самостійної держави із відповідним законодавством та традиціями;

– результати дослідження правового світогляду Міхновського, починаючи від його молодих років, навчання на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира, активної участі у громадських організаціях та політичних партіях, під час військової служби та участі у Центральній Раді УНР;

дістали подальшого розвитку:

– вивчення конституційної концепції М.Міхновського, що має свій особливий характер та є відмінним від запропонованих варіантів більшості правників для того часу;

– визначення його бачення державного і адміністративно-територіального устрою майбутньої української держави, через призму існування різних імперій та можливості об`єднання українських земель в одну державу із врахуванням особливості населення всіх регіонів і відповідне делегування місцевому самоврядуванню широких повноважень та децентралізація влади;

– науковий аналіз поглядів Міхновського на громадянські свободи, права національних меншин, місцеве самоврядування, які витікали із його праць, публікацій, листів та виступів, які певною мірою були сповнені традиційними підходами як у більшості європейських держав та мали свої неповторні та характерні для Міхновського особливості, що мають актуальність, навіть, у сьогоденні.

Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що викладені в ньому положення, узагальнення, висновки можна використати: по-перше, у подальших наукових дослідженнях з історії правової думки України; по-друге, опрацьований у дослідженні матеріал може бути задіяний у навчальному процесі при розробці нормативних і спеціальних курсів з історії політичних і правових учень, історії держави і права України, конституційного права України, українського конституціоналізму, при підготовці підручників і навчальних посібників з відповідних юридичних дисциплін; по-третє, у практиці державно-правового будівництва в сучасній Україні, зокрема, при здійсненні реформування судової системи, місцевого самоврядування, парламентської системи, при підготовці внесення змін до Конституції України 1996 року та окремих законодавчих та підзаконних актів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Теоретичні висновки, сформульовані у дисертаційному дослідженні публічно оприлюднені й обговорені на п`яти Науково-практичних конференціях: „Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих вчених” (19-20 квітня 2007 р., м. Київ), «Шості осінні юридичні читання» (26-27 жовтня 2007 р. м. Хмельницький), «Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм і стратегічні можливості України» (7-8 лютого 2008 р., м. Київ), «Актуальні питання державотворення в Україні» (24-25 квітня 2008 р., м. Київ), «Права людини у філософському, політологічному, соціологічному та правовому вимірах» (19 грудня 2008 р., м. Харків).

Публікації. Основні теоретичні та практичні результати дисертаційного дослідження викладені в чотирьох статтях, опубліковані у наукових виданнях, що входять до переліку затвердженому ВАК України.

Структура дисертації визначена предметом і логікою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що об'єднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 205 сторінок, із них основного тексту 181 сторінка. Список використаних джерел містить 230 найменувань на 22-х сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; показано зв'язок з науковими програмами, планами й темами; визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, охарактеризовано методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру й обсяг.

Розділ перший. «Стан наукової розробки та джерельна база дослідження» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історіографія» аналізується література, що присвячена суспільній і політичній діяльності М.І. Міхновського.

Непересічна постать Миколи Міхновського, його активна життєва позиція, правові та суспільно-політичні ідеї впродовж понад ста років привертають пильну, часто прискіпливу, увагу дослідників істориків, правників, політологів, соціологів. Відтак, масив літератури присвячений М. Міхновському є доволі солідним і різноплановим.

Відтак висвітлення системи державно-правових поглядів Миколи Івановича Міхновського, шляхів їх практичного втілення та дослідження політичного впливу лідера українських самостійників на розвиток суспільного руху потребує залучення широкого сегменту літератури та джерел. Наявний історіографічний доробок з даної тематики у дисертації згруповано й систематизовано наступним чином: історіографічну базу, залучену для розкриття поставлених у дисертаційному дослідженні завдань, поділено на дві великі групи. До першої групи віднесено дослідження, присвячені суспільно-політичному рухові України кінця XIX - початку XX ст., наукові праці, що розкривають діяльність лідерів українського руху цього періоду та їх основоположні праці, а до другої - праці, присвячені життєвому шляху та творчому спадкові М. Міхновського. При чому, остання група поділена на чотири підгрупи. До першої підгрупи віднесено праці, які з'явилися ще за життя Миколи Івановича, до другої підгрупи належать праці радянських учених, в яких містяться згадки й оцінки інтелектуального спадку М.Міхновського, до третьої - дослідження вчених з української діаспори (праці, безпосередньо присвячені життю та діяльності М. Міхновського), а до четвертої підгрупи віднесені сучасні вітчизняні дослідження з даної тематики.

Аналізуючи дореволюційну українську історіографії, слід наголосити на тому факті, що серед наддніпрянських українських політичних і громадських діячів, вихованих на ідеях українського культурницького автономізму та федеративно-соціалістичних гаслах, діяльність, суспільно-політичні та правові погляди М.Міхновського отримували здебільшого негативну оцінку через їхній нехарактерний для підросійської України самостійницький радикалізм. Натомість в середовищі галицьких українців, для яких, в силу об'єктивних обставин існування в складі Австро-Угорської імперії, проблема самостійності України не була позбавленим реалій мрійництвом, діяльність, погляди та ідеї М.Міхновського знаходили набагато більше прихильних відгуків.

Загалом, характеризуючи доробок радянської історіографії в досліджуваному питанні, слід відзначити його об'єктивну неспроможність. Декілька згадок про постать одного з провідних діячів українського суспільного й національного руху, творця українського самостійництва, автора оригінального конституційного проекту аж ніяк не можна назвати потужним історіографічним пластом. Деформуючий вплив ідеологічного пресу на радянські суспільні науки не дозволив їм повно та об'єктивно висвітлити громадсько-політичну, державну та правову діяльність М. Міхновського. Для радянської історіографії Міхновський залишився уособленням реакційної, ворожої теорії та практиці марксизму, “буржуазно-націоналістичної” течії.

Однак паралельно з радянською історіографією, починаючи з 1920-х рр., поступово формується також українська зарубіжна історіографія. Слід підкреслити, що постаті та ідеям М.І.Міхновського українська зарубіжна україністика присвятила набагато більше праць, які однозначно були об'єктивнішими за праці радянських авторів, позбавленими сталих ідеологічних кліше, хоча далеко не всі закордонні українські вчені цілком позитивно оцінювали М.Міхновського та його діяльність.

Тож, незважаючи на значну роботу здійсненну нашими попередниками, історіографію проблеми не можна назвати вичерпною. Сьогодні вітчизняною та зарубіжною наукою закладено лише підвалини подальшого систематичного дослідження діяльності М.Міхновського, всебічного конструктивного висвітлення його державно-правових та конституційних ідей. Відтак, дане дисертаційне дослідження є спробою систематичного розгляду діяльності Миколи Міхновського насамперед аналізу його державно-правових і конституційних поглядів і як правника-практика.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» проаналізовано і класифіковано джерела, які використовувалися для написання дисертаційного дослідження.

Джерельну базу дисертаційного дослідження складають різноманітні за своїм походженням документи, зокрема, опубліковані та неопубліковані матеріали, що включають агітаційні та програмові документи партій і громадських організацій, до діяльності яких мав відношення М.Міхновський; документи імперських правоохоронних органів, що містять матеріали про український суспільно-політичний рух в цілому та діяльність М.Міхновського безпосередньо; протоколи засідань; періодична преса; мемуарна література; листування.

Серед архівних джерел основне місце посідають фонди Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІАУ, Київ). Зокрема: Фонд 1680 “Канцелярия Харьковской инспекции по делам печати г. Харьков”; фонд 1439 “Черниговское губернское жандармское управление”, фонд 705 “Юго-восточное охранное отделение”; фонд 274 “Киевское губернское жандармское управление, секретная часть”; фонд 1235 “Грушевський історик-лінгвіст” містить листування М. Міхновського із М. Грушевським.

Важливим джерелом для дослідників виступає епістолярна спадщина М.Міхновського, як опублікована, так і неопублікована. Незважаючи на свою малочисельність листи додають надзвичайно багато корисної інформації, невідомої з інших джерел. У дисертації нами використовувалися листи М.Міхновського до М.Грушевського (ЦДІА України у Києві, фонд 1235), С.Шелухіна (ІР НБУ, фонд І), Є.Чикаленка (ІР НБУ, фонд І), Б.Грінченка (ІР НБУ, фонд І). Частину епістолярної спадщини Міхновського вже опубліковано. Зокрема, йдеться про листи Міхновського до О.Маковея та І.Франка. Також інформацію про діяльність, погляди та проекти М.Міхновського можна знайти в листуванні третіх осіб. Найбільш інформативними для нашого дослідження стали листи Х.Алчевської до М. Павлика (ЦДІАУ, Львів, фонд 603), М.Лободовського до І.Дубянського (ІР НБУ, фонд 100), С.Шелухіна до М.Шелухіної (ІР НБУ, фонд ХІ), В.Винниченка до Є.Чикаленка (ІР НБУ, фонд 47). Серед опублікованих епістолярних джерел про Міхновського заслуговують на увагу також листи написані після його смерті на прохання, згадуваного нами дослідника з діаспори З.Книша. Йдеться про листи В.Доленка та П.Станіславського, які добре знали Миколу Міхновського за життя.

Окрему групу джерел становлять матеріали тогочасної періодичної преси. У роботі над дослідженням були використані матеріали часописів: „Слобожанщина”, „Хлібороб”, „Сніп”. Дані газети видавалися за безпосередньої участі Миколи Міхновського і їх ретельний аналіз дозволив більш чітко з'ясувати політичні пріоритети цих видань і переконання їх редактора на різних етапах діяльності та погляд на ту чи інші проблему.

У дослідженні були проаналізовані: програмний документ Братства тарасівців „Profession de foi молодих українців”; перша програма РУП „Самостійна Україна”. Низка програмних документів УНП, автором яких більшість дослідників вважають самого Міхновського: „Робітницька справа в програмі УНП”; „Робітниче свято першого Мая”; „Справа Української інтелїґенції в програмі Української Народної Партії”; „Основний закон „Самостійної України” Спілки народу Українського” та „Десять заповідей Української Народної Партії”; і, як узагальнення попередніх видань, - „Статут Української Народної Партії”, в яких прослідковується еволюція та напрямок суспільних і державницько-правових ідей політичного діяча.

Важливе місце у всебічному розкритті теми займає мемуарна література, яка значно доповнює наявну в інших джерелах інформацію. Спогади активних учасників українського суспільно-політичного руху, що вийшли друком в різний час, зокрема праці: Євгена Чикаленка, Олександра Лотоцького, Юрія Коларда, Катерини Антонович, Дмитра Антоновича, Дмитра Донцова, Павла Скоропадського, Бориса Мартоса, Варфоломія Євтимовича, Христини Алчевської, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Віктора Андріївського, Сергія Шемета.

Розділ другий «Становлення та еволюція політичних і державно-правових поглядів М.Міхновського» складається з трьох підрозділів, у яких простежується генезис і еволюція поглядів М.Міхновського на майбутню українську державу та її правову систему.

У підрозділі 2.1. «Генезис політичного та правового світогляду М.Міхновського» досліджується проблема народження політичного і правового світогляду М.Міхновського, який був невластивим для більшості представників української інтелігенції кінця ХІХ - початку ХХ ст. Очевидно, що на формування політичного та правового світогляду М.І. Міхновського впливала ціла низка факторів суспільного життя, побуту, родинних традицій та національних звичаїв кінця ХІХ століття.

У роки навчання на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира (1891-1895) перед М.Міхновським відкрилась можливість не лише оволодівати знаннями, але й включитися в активне політичне життя. У 1892 р. М.Міхновський приєднався до нелегального українського політичного товариства «Братства тарасівців», у якому вже наступного 1893 р. відіграє одну із провідних ролей. Він є одним із співавторів знаменитого “Profession de foi молодих українців”, яке символізувало остаточний перехід української молоді від культурницьких до політичних вимог.

Колосальний вплив на становлення світогляду та політичних поглядів Миколи Міхновського, безперечно мали ті публічні дискусії, які велися українською інтелігенцією в першій половині 1890-х рр. Насамперед йдеться про полеміку між М.Драгомановим та Б.Грінченком викладену в “Листах з України Наддніпрянської” (Б.Грінченка) та “Листах на Наддніпрянську Україну" (М. Драгоманова). Будучи на боці більш радикального Грінченка, Міхновський, водночас, схвально сприймає окремі ідеї М.Драгоманова. Зокрема, велике враження на студента Міхновського справив памфлет М.Драгоманова “Історична Польща і великоруська демократія”.

Свій відбиток на світогляді Міхновського залишив візит у студентські роки до Львова і знайомство з українським політичним життям Галичини. У Львові Микола Міхновський знайомиться із М.Грушевським, а також із провідним українським літератором та публіцистом І.Франком. Останній справив особливо велике

враження на кристалізацію суспільно-політичних орієнтирів Міхновського.

У підрозділі 2.2. «Завершення формування правого й політичного світогляду М.Міхновського» дисертант розглядає проблеми пов'язані із остаточною кристалізацією правового і політичного світогляду М.Міхновського в умовах його роботи в якості правника-практика у Києві та Харкові наприкінці ХІХ - в перші роки ХХ ст.

Документи свідчать також і про те, що Міхновський ні на рік не відходив від української громадсько-політичної діяльності. Заробляючи достатні для життя кошти своєю юридичною працею він повсякчасно матеріально допомагає своїм переслідуваним поліцією друзям - Б.Грінченку та В.Шемету. Єдиним періодом у 1895-96 рр., коли Міхновський був відірваний від українського руху була його служба в російській армії в якості військового юриста з якої він демобілізувався через чотири місяці в званні підпоручика запасу.

Про політичні та державно-правові погляди М.Міхновського ми дізнаємося із його заяв, які передавав жандармам таємний агент: “Ми українська молодіж, стримлячи до політичної самоуправи в якій досягаються ідеали волі, рівності, братства

Домагаємося:

1. Рівності всіх перед законом, по знесенню привілегій станових і майнових.

2. Свободи совісті і рівності всіх віросповідань, просвіти на рідній мові, зведення обов`язкової безплатної науки.

3. Політичної конституційної свободи з автономією політичною, вольності слова, друку і зборів.

Вимоги до студентів, вивчати революційний рух в Європі та діяльність партії. Вивчити культуру народу, вживати української мови в побуті”.

Зазначені вище тези вказують на гармонійне поєднання соціалістичних, загальнодемократичних і національних гасел у світогляді Міхновського. Таке поєднання у другій половині ХІХ ст. було притаманне більшості європейських країн.

У 1899 р. М.Міхновський переїжджає до Харкова де влаштуватися присяжним повіреним у одній з адвокатських контор, а згодом створює власну юридичну контору. Адвокатська діяльність забезпечила Миколі Міхновському високий рівень життя, його кваліфікація в якості судового оборонця була достатньо високою і це дозволило дуже швидко “обрости” чисельною клієнтурою. У Харкові Микола Міхновський “мав репутацію видатного адвоката”. Підтвердженням високої юридичної кваліфікації Міхновського стала його участь у роботі авторитетного Харківського юридичного товариства, яке існувало при Харківському імператорському університеті, до якого залучалися лише висококваліфіковані вчені з університету або юристи-практики Харкова. Брати участь у роботі товариства означало бути визнаним у науковому і правничому світі міста.

У Харкові М.Міхновський підтвердив свої політичні та правові переконання, які сформувалися в київський період його життя. Він ще раз чітко продемонстрував, що стоїть на непорушних самостійницьких позиціях, на природному праві націй будувати свої окремі незалежні держави, які єдині є гарантами повного забезпечення прав і свобод того чи іншого громадянина, як члена конкретної національної спільноти. Можна з впевненістю констатувати, що період становлення політичних і правових поглядів Міхновського завершився у 1900 р. Із цього періоду в його житті розпочався новий період - час творення нової політичної ідеології, формування державно-правових теорій, підготовка ґрунту для їхньої практичної реалізації.

У підрозділі 2.3. «Еволюція державно-правових поглядів М.Міхновського» розглянуто проблеми змін у державно-правових поглядах М.Міхновського у перші два десятиліття ХХ ст.

13 лютого 1900 р. Д.Антоновичем було запропоновано Міхновському створити програму для Революційної української партії. Міхновський погодився і вже 19 лютого 1900 р. на роковинах Т.Шевченка у Полтаві, а 26 лютого у Харкові, він виступає з промовою, яка лягла в основу знаменитої брошури “Самостійна Україна”. Протягом березня 1900 р. М.Міхновський оформив свої виступи у вигляді брошури і передав її до друку у Львів. Микола Міхновський у своїй праці вперше звернув увагу на історико-правове обґрунтування необхідності радикального вирішення українського національного питання. Міхновський першим поглянув на сучасне йому становище України з точки зору правової легітимності і як юрист блискуче довів незаконність колоніального становища України щодо Російської імперії.

Якщо до Міхновського українські діячі лише констатували пригноблене становище українців у складі імперії, доводили необхідність надати українцям обмежені автономні права на підставі їхньої етнічної самобутності, то Міхновський вперше пішов від протилежного. Він, як юрист, справедливо вважав, що на будь-які дії уряду повинні бути якісь правові підстави. Щоб авторитетно довести своїм сучасникам власну тезу про відсутність у Російської імперії права на управління Україною Микола Міхновський вдається до стислого, але надзвичайно глибокого правового аналізу Березневих статей Богдана Хмельницького, укладених з Московським царем 1654 р. Він упевнено доводить, що союз козацької України Б.Хмельницького з Московським царством був “спілкою держав”, яка була покликана не знищити автономне існування двох організмів, які цю “спілку” утворювали, а навпаки оберігати їхню самостійність, що є головною метою союзу. М.Міхновський підкреслює, що в договорі 1654 р. йшлося саме про “спілку держав”, а не про “реальну унію держав”, яка можлива тільки між монархіями з однаковим державним устроєм.

Аналізована нами праця, без перебільшення, стала епохальною в українській політичній та правовій думці. Микола Міхновський наголосив на необхідності повернути українсько-російські стосунки у правове русло - шляхом до такого повернення він бачив відновлення всіх прав України в рамках угод 1654 р., як відправної точки для подальшого здобуття повної самостійності.

Однак найбільш резонансною працею Міхновського після “Самостійної України” стала його найкоротша робота - “Десять заповідей УНП”, написана 1902, а опублікована в 1903 р. Уже протягом понад століття вона отримуує діаметрально протилежні оцінки дослідників. Нас же цікавить, насамперед, те яким постає образ майбутньої України в “заповідях”, створених Міхновським.

Загалом такі або подібні уявлення про державу були притаманні для лідерів усіх антиколоніальних або національно-визвольних рухів. Намагання після століть неволі створити, як писали німецькі філософи-романтики “фольксштадт” (народну державу), було цілком природнім. Власне через таку форму унітарної, солідарної, консервативної, глибоко національної у своїй сутності держави пройшли більшість європейських народів в різні періоди свого історичного розвитку.

Під час революції 1905-1907 рр. Міхновський піддав деякій „ревізії” свої погляди на проблеми федералізму і соціалізму. З метою збільшити кількість прихильників своєї партії, Міхновський у 1906 р. вносить до нової програми УНП певні соціалістичні постулати. Програма УНП 1906 р. чітко відображає зміни в поглядах її творця Миколи Міхновського, порівняно з його поглядами в 1903 р., викладеними у “Десяти заповідях УНП”. Зокрема, Міхновський передбачав, що під час революції владу в Україні візьме об'єднана Рада робітників і хліборобів, яка перетвориться в комітет із диктаторськими повноваженнями. Після революції комітет мав передати владу обраному загальними виборами парламенту і президенту республіки. Нова республіка мала стати децентралізованою державою із максимально потужними регіонами, не чисельною та розосередженою бюрократією. В Українській республіці передбачалося широке соціальне забезпечення робітництва, проведення аграрної реформи, шляхом перерозподілу поміщицької землі і створення резервного фонду для малоземельних селян. Передбачалося, що в поміщиків-українців земля буде викуповуватися державою, а в поміщиків-неукраїнців вона буде конфіскована на користь українських селян. Кожен селянин повинен був отримати землі рівно стільки скільки міг обробити без залучення найманих робітників.

Як бачимо, державно-правові погляди Міхновського суттєво еволюціонували - від держави унітарної до децентралізованої із революційними методами “націоналізації” землі та широкими соціальними правами робітництва. Більшість названих вище постулатів програми УНП були затверджені в 1907 р. на партійному з'їзді.

Державно-правові погляди Міхновського міжреволюційного періоду викладені в знаменитій відозві 21 січня 1913 р., відомій як “Універсал до українського народу усієї Соборної України”. Документ прийнятий на з'їзді УНП більшістю дослідників вважається твором Міхновського.

З падінням монархії в Росії і створенням в Києві Української Центральної Ради, Міхновський знову занурюється у вир політичних подій. Вірність своїм державно-правовим поглядам останніх років Міхновський підтверджує виданою у 1917 р. брошурою “Спадщина тиранів”. Він черговий раз наголошує на необхідності відновити “спілку” між Україною та Росією на засадах 1654 р., повернувши українцям право на власну адміністрацію, армію, виборну владу, внутрішній лад автономії. З кінця 1917 р. М.Міхновський остаточно відмовляється від ідеї широкої автономії і стає поборником негайної самостійності, яку сповідує до дня своєї трагічної смерті в 1924 р.

Розділ третій «Конституційний проект М.Міхновського» складається з трьох підрозділів у яких автор аналізує основний спектр питань пов'язаних з розробкою М.Міхновським власного проекту конституції майбутньої української держави.

У підрозділі 3.1. «Адміністративно-територіальний і державний устрій України за конституційним проектом М.Міхновського» визначається, що проект конституції запропонований Міхновським у вересні 1905 р. був заснований на двох головних засадах - суверенітет нації та суверенітет особи. Національне звільнення для Міхновського не було самоціллю. Самостійна Україна необхідна для створення умов індивідуального розвитку та повної самореалізації кожного її громадянина. Міхновський не лише націоналіст, але й, повною мірою, демократ-гуманіст. Його ідеал суспільного розвитку витриманий у найкращих традиціях буржуазного права і поваги до загальнолюдських цінностей.

Унікальною є система державного устрою, запропонованого М.Міхновським, як «спілка земель і громад». На його переконання, найліпшою формою майбутньої української республіки є „спілка”, яка має об'єднати десять українських земель. Міхновський чітко уявляв наскільки великі регіональні відмінності різних територій заселених українцями. Ці відмінності, сформовані під впливом історичних, природних і господарських обставин, на думку Міхновського, не могли бути просто проігноровані, відкинуті як несуттєві. Він пропонує цікаву формулу співжиття різних частин України за принципом - єдність і сила держави у різноманітності й неповторності її земель. Основи майбутнього державного устрою, виписані Міхновським, є певним „винаходом” харківського правника, які при запровадженні засад елементів федералізму, одночасно включають численні елементи унітарності державного організму. Уже першим параграфом свого конституційного проекту М. Міхновський оголошує: «Україна є спілка вільних і самоуправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселені українцями». Формула «спілки» підкреслювала добровільність і життєву необхідність об'єднання всіх українських регіонів зі збереженням їхньої самобутності. Водночас, на відміну від класичних федеративних держав, у «спілці» українських земель не передбачалося створювати земельні парламенти із законодавчою ініціативою чи повноправні уряди. Також те, що «спілка вільних і самоуправних земель» не є федерацією однозначно випливає із трактування територіальної належності: «Територія України належить на праві власності всьому народові українському, себто Всеукраїнській Спілці, а не тій чи іншій громаді чи землі» та політично-управлінського представництва: депутати українського парламенту «представляють весь нарід український, а не тільки ту громаду або землю, яка їх обирає». Цим самим «під корінь» знищувалася можливість територіального партикуляризму, бо депутат парламенту захищав не виборців свого округу, землі чи громади, а навпаки - виборці делегували його до парламенту щоб він захищав інтереси всього українського народу незалежно від регіонального представництва.

За зразком об'єднання українських земель у державну «спілку», самі землі мали становити собою «спілки вільних і самоуправних громад», про що вказувалося у другому параграфі конституційного проекту. Тобто мала бути сформована певна державна піраміда - вільні громади об'єднані у землі і землі об'єднані у «Всеукраїнську спілку». Таким чином, основною діючою особою держави ставав рядовий громадянин волею якого мало відбуватися об'єднання громад і земель, і формування державного організму «з низу», тобто від громадянського суспільства до державної влади, а не навпаки.

У своєму конституційному проекті М.Міхновський не намагався охопити всіх подробиць територіального устрою майбутньої держави. Тому в третьому параграфі документа було відзначено, що «Як межі земель, так і межі громад визначаються окремим законом».

У підрозділі 3.2. «Права й свободи українських громадян за конституційним проектом М.Міхновського» визначається, що проблемі прав і свобод громадян присвячено окремий розділ конституції: «Українці і їхні права». Термін «українці» Міхновський у своєму конституційному проекті використовує не в етнонімічному, а в політичному значенні. Наслідуючи західноєвропейську традицію М.Міхновський поділяє мешканців на «українців» (визначаючи їх за державною приналежністю, тобто зараховуючи до числа українців усіх громадян України) та «чужинців» (громадян інших держав). Міхновський оголошував про безкастовість суспільства майбутньої держави і про рівність всіх українських громадян (незважаючи на стать, що було рідкістю для Європи початку ХХ ст.) і їхнє природне право брати участь у керівництві державою.

Право на особисту недоторканність гарантувалося конституційним проектом у статтях чотирнадцятій і п'ятнадцятій. Будучи практикуючим адвокатом М.Міхновський сотні разів зіштовхувався із порочною практикою безпідставних арештів, які здійснювалися в Російській імперії, а тому бажав у майбутньому убезпечити українських громадян від сваволі карально-репресивних органів держави. Міхновський оголошував у своєму проекті: «Особиста свобода людини єсть забезпечена. Ніхто не може бути переслідуваний інакше, як на підставі закону і у формі ним установленій».

Однак, відсилаючись до майбутнього закону, за яким можна було б «переслідувати» громадян, Міхновський намагається уже в конституції забезпечити повну демократичність такого закону. Розуміючи, що закон не може суперечити нормам конституції Микола Міхновський вводить у проект Основного закону суттєві обмеження щодо можливого арешту чи затримання громадянина майбутньої української держави: «Поза гарячим вчинком ніхто не може бути затриманий без судової вмотивованої постанови. Постанова має бути проголошена при затриманні або не пізніше 24 години після неї». Важливо, що Міхновський передбачав необхідність отримання санкції на арешт не від прокуратури, а лише від судових органів, де адвокати підозрюваного у злочині мали право оскаржити постанову про арешт або запобігти її появі.

Цитовані вище два параграфи конституційного проекту М.Міхновського найбільш яскраво свідчать про його щирий і глибокий демократизм. Правник, незважаючи на те, що позиціонував себе як український націоналіст, виступав різко проти того аби майбутня українська держава була мачухою для своїх громадян і обмежувала б їхні права з політичних мотивів або виходячи із державної «доцільності». Неможливість політичних переслідувань робила б нереальним встановлення в країні диктатури якоїсь однієї політичної партії чи групи. Міхновського не цікавила така українська держава, яка у своїй правовій практиці була б подібною до Російської імперії з її політичними та національними переслідуваннями, його ідеалом була держава, що захищала б українців, а не пригноблювала б їх.

Не обійшов увагою М.Міхновський у своєму конституційному проекті також гарантії непокарання громадян без судового вироку.

Очевидно, що таке нагадування в конституції загальноприйнятих у демократичному світі норм було викликане тим, що в Російській імперії існувала розповсюджена практика покарань без попереднього судового вироку, так званим, «адміністративним порядком» (тобто на розсуд керівника поліції того чи іншого рангу), що традиційно обурювало прогресивну громадськість країни.

Надзвичайно ліберально в конституційному проекті Міхновського було виписано питання шлюбу. Власне, судячи із тексту конституції, Микола Іванович узагалі виступав противником традиційної реєстрації та узаконення подружніх відносин. Він задекларував, що: «Шлюб єсть річ цілком приватна. Ніяка релігія і ніяка власть не може втручатися у шлюбні відносини. Розвід, як і шлюб, залежить від доброї волі заінтересованих осіб і утворюється через просте оголошення події».

Конституційний проект Міхновського також гарантував українським громадянам право на освіту, збори і створення спілок та партій, свободу слова без цензури тощо.

Буквально «проситься» до сьогоднішньої конституції двадцять восьмий параграф проекту Основного закону підготованого Миколою Міхновським, який стосується мовного режиму в Україні. Своєю лаконічністю, чіткістю і демократичністю він, на наш погляд, міг би примирити навіть найбільш запеклих сучасних мовних антагоністів: «Офіціальна мова є українська, але всі мови вживані в Україні - вільні».

У підрозділі 3.3. «Система державної влади та місцевого самоврядування за конституційним проектом М.Міхновського» визначається, що Міхновський вважав необхідним будувати державу на демократичних засадах за принципом - «Вся власть належить народу українському». Формою державного правління, згідно з проектом Основного закону, мала стати президентсько-парламентська республіка із посиленими повноваженнями Президента. Для уникнення можливості узурпації влади та забезпечення демократичного устрою майбутньої держави передбачався поділ влади на три незалежні гілки. У проекті конституції чітко проводиться принцип розподілу законодавчої, виконавчої та судової влади, максимально повно окреслюються їхні повноваження та основні принципи взаємодії.

М.Міхновський бажав бачити у майбутній державі двопалатний парламент, що, за умов доволі широкого самоврядування окремих земель, було необхідним кроком для репрезентації інтересів регіонів у парламенті. Однак, залишати законодавчу ініціативу винятково в руках парламентарів, на думку Міхновського було б відступом від положення про повноту влади, яка належить усьому народові. Очевидно, з метою надати тридцятому параграфові своєї конституції дійсно реального звучання, Міхновський вводить до проекту положення про законодавчу ініціативу рядових громадян. Щоправда, він не подає механізму підготовки громадянами законопроекту, а тому залишається незрозумілим, чи бажаючі внести на обговорення парламенту законопроект громадяни мають цілком його виписати, чи лише подати ініціативу для депутатів працювати над тим чи іншим законом у певному напрямку. Невідомо також, чи народні пропозиції повинні були проходити якусь юридичну експертизу фахівців, чи мали скеровуватися до законодавчого органу у первісному вигляді. На нашу думку, надзвичайно мала кількість громадян, яка визначалася Міхновським, як мінімальна для подачі законопроекту, могла перетворити загалом красиву ідею на абсурд. Невеликі громади, по 25 тисяч осіб могли просто «завалити» парламент найфантастичнішими пропозиціями і вимагати їхнього негайного прийняття чим самим паралізувавши роботу законодавчої влади.

Що стосується судової гілки влади, то згадка про неї в окремому параграфі поруч із парламентом і Президентом підкреслює, що вона мала бути цілком повноцінною, самодостатньою системою, незалежною від виконавчої та законодавчої влади і діяти лише в інтересах громадян і від їхнього імені («присуди робляться в імені республіки»). Міхновський намагався підкреслити, що в майбутньому жодний інший чинник державної влади, окрім судів, не матиме права виносити судові вироки або ж впливати на їхнє винесення.

У руках Президента, за проектом Конституції Міхновського, «зосереджувалася вся повнота виконавчої влади» у майбутній державі. Із цією тезою важко не погодитися, адже Президент наділявся колосальними владними повноваженнями, що перетворювало його на ключову фігуру в системі влади Всеукраїнської спілки. Зокрема, особа Президента оголошувався недоторканною (параграф 64), без будь-яких застережень чи винятків. Президент мав повне право самочинно призначати і усувати міністрів, всіх державних урядовців в центрі і регіонах, був верховним головнокомандувачем армією та флотом (параграфи 65-66). Також Президентові надається виключне право призначати і усувати всіх «судових урядників» (параграф 90).

Очевидно, що така масштабна концентрація виконавчої влади в руках Президента республіки мала б, на думку Міхновського, забезпечити стабільність, особливо у перші роки існування держави й вберегти її від урядової чехарди, до якої призводить парламентська форма правління у молодих і нестабільних демократіях. Однак, при цьому, М. Міхновський подбав про можливість обмеження президентської влади, яка не дозволила б нікому перетворитися на авторитарного або тоталітарного правителя. Зокрема, у 67 параграфі проекту Основного закону М.Міхновський передбачливо поклав на Президента контроль за виконанням законів, але при цьому, застеріг, що глава держави не може скасовувати дії жодних законодавчих актів: «Президент пильнує, щоб закони були виконувані, але він не може усувати законів, ані увільняти від їхнього виконання».

Конституційний проект Міхновського надає також Президентові право «оголошувати закони». Напевно, що ця дивна, як для нашого слуху формула, мала на увазі право Президента підписувати закони для публічного оприлюднення в пресі або в електронних засобах масової інформації.

У висновках сформульовано основні результати дослідження.

Громадсько-політична та правнича діяльність М.І. Міхновського ось уже впродовж понад ста років залишається надзвичайно неординарною, як в оцінках його сучасників, так і в працях, написаних після смерті визначного діяча. Його завжди незалежна поведінка, гостра критика негативних явищ дійсності, радикальні вимоги національного усамостійнення України викликали й продовжують викликати в середовищі вчених масу дискусій і суперечок, за якими доволі часто забувається сутність слів і вчинків самого Міхновського, а йому «нав'язуються» такі тези й висловлювання, до яких він не був причетним. Доволі часто забувається той очевидний факт, що Микола Міхновський був продуктом свого часу і свого суспільного середовища, всі його думки, його висловлювання і тези слід розглядати винятково в контексті історичних обставин кінця ХІХ - початку ХХ століття, а не оцінювати їх за критеріями, загальноприйнятими на початку ХХІ століття.

- історіографічний аналіз продемонстрував, що цілісне та об'єктивне відображення правничої діяльності і державно-правових поглядів Миколи Міхновського в усій їхній повноті і різноманітності давно назріло. Тим більше, що наявна і використана джерельна база є доволі репрезентативною і достовірною, а відтак, вона дозволила провести зазначене дослідження і констатувати факт серйозного правового доробку Міхновського, який має бути належним чином оцінений сучасними юристами та науковцями;

- детальна реконструкція життя М.Міхновського дозволяє стверджувати, що гострі дискусії, які точилися в середовищі української інтелігенції в 1890-х рр., схилили Міхновського до ідеї українського самостійництва і змусили його взятися до пошуків правового обґрунтування ідеї сепаратизму. Формулюючи політичні переконання Міхновського на момент закінчення університету, можна стверджувати, що він вірив у: природну рівність усіх націй, незалежно від того, чи вони належали до категорії “історичних” чи “неісторичних”, неможливість збалансованого розвитку людства за умови існування поневолених народів, необхідність здобуття повної самостійності України як реалізації природного права нації на самовизначення, що було нехарактерним для тогочасної правової думки, а тим самим і особливим та вартим на підвищену увагу;