Державна політика у сфері боротьби з кримінальною злочинністю на півдні України в 1921-1928 рр.

У підрозділі 3.1. "Правоохоронні функції надзвичайних органів влади" розкривається механізм їх формування, організаційні та правові підстави у боротьбі з криміналітетом. Наголошено, що після громадянської війни через хиткі позиції радянської влади надзвичайні інститути на території Півдня України здійснювали правоохоронну діяльність паралельно з конституційними органами, які перебували ще в стадії становлення.

Доведено, що система надзвичайних владних структур, таких як ревкоми, надзвичайні комісії, політтрійки, постійні наради по боротьбі з бандитизмом, була призначена для формування надійного механізму нейтралізації політичних супротивників та опозиційно налаштованих громадян. Ревкоми та політтрійки виконували правоохоронні функції у прифронтових місцевостях, а також в районах, уражених повстанством.

Характеризуючи правоохоронну діяльність комітетів незаможних селян (КНС), автор дійшов висновку: вона була найменш успішною з-поміж осередків надзвичайного типу, насамперед, через кадрові, організаційні та матеріальні труднощі, а з кінця 1923 р. вони взагалі втратили ці функції. Більш результативною завдяки кращому кадровому забезпеченню і звуженій сфері застосування виявилась діяльність ВУНК-ДПУ в цій площині.

У роботі на прикладі Півдня УСРР показані регіональні особливості структурування та налагодження планомірної роботи правоохоронних органів.

У підрозділі 3.2. "Організація міліції та кримінального розшуку" йдеться про організаційно-правові засади та механізм розбудови української міліції. На момент запровадження непу міліція була в основному організаційно сформована, мала досить чітку структуру. Прийняті на той час нормативні документи заклали підвалини подальшого міліційного будівництва в республіці, чіткіше визначали межі повноважень міліції та ДПУ, націлювали на суворе дотримання формально-правових принципів радянського законодавства.

Зазначено, що на початковому етапі свого існування (1921-1924 рр.) внаслідок політики "чисток" та цілеспрямованої соціальної роботи міліція набула виразно класового робітничо-селянського характеру, поступово очистившись від випадкових, непролетарських та "старорежимних" кадрів. З середини 1923 р. в УСРР почала здійснюватись політика "українізації", що теж позначилось на кадровій роботі в міліції. Очевидно, середину 1920-х рр. можна вважати кінцевою межею організаційного становлення міліції, вироблення й апробації нею арсеналу найбільш дієвих форм, методів і напрямків роботи, які в подальшому суттєво не змінювались аж до 1936 р., коли ОДПУ та НКВС були об'єднані в єдину службу. Не випадково, мабуть, з кінця 1926 р. припиняється зростання рівня злочинності, що, на нашу думку, стало результатом як загальнополітичних чинників, так і поступового подолання недоліків правоохоронної діяльності, пов'язаних, передусім, з проблемами матеріального забезпечення, плинності кадрів, дефіциту досвіду, недосконалості правового регулювання тощо.

Отже, процес формування правоохоронних органів відбувався в умовах продовження громадянського протистояння, переходу з 1921 р. селянського руху опору в режим партизанської боротьби, особливо характерної для Південної України. Тому перевага у забезпеченні правопорядку в цей час віддавалася різним надзвичайним органам радянської влади. В системі ж правоохоронних структур державна політика спрямовувалася здебільшого на розв'язання організаційних та кадрових питань, розмежування повноважень з "надзвичайниками". До кінця 1924 р. останні було ліквідовано, за винятком ДПУ, компетенцію якого обмежили державними злочинами, а сама його діяльність стала більше підпорядковуватись процесуальному законодавству. Повноваження у сфері боротьби з криміналом повністю перейшли до правоохоронних органів.

Четвертий розділ - "Ефективність правоохоронної діяльності" - присвячений аналізу дієвості державної політики щодо боротьби зі злочинністю на Півдні України в період непу.

У підрозділі 4.1. "Формування нормативно-правових засад наступу на злочинність" висвітлюються основні етапи творення законодавчої бази нового правопорядку. Із закінченням громадянської війни та придушенням повстанства поступово почало складатися кримінальне законодавство УСРР у вигляді декретів і постанов радянської влади.

У 1922 р. з'явився Кримінальний кодекс УСРР (КК), який вперше де-юре закріпив тенденцію щодо примату державних інтересів над особистими. Прийняття нового КК УСРР (1927 р.) пояснювалося двома причинами: бажанням виправити окремі недоліки КК 1922 р., що виявилися в ході його застосування, а також необхідністю привести кодекс у відповідність із "Основними засадами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік".

Оцінюючи в цілому перші кроки у формуванні нормативно-правового поля боротьби зі злочинністю, дисертант відзначає такі його особливості. По-перше, це класово-ідеологічний характер кримінального законодавства 1922-1927 рр. По-друге, посилена увага до категорії "державних злочинів" та їх розширене тлумачення. Внаслідок цього захист державних інтересів ставав пріоритетним порівняно з правами людини та громадянина, що свідчило про зародження рис тоталітаризму в новому політичному режимі. Проте ця тенденція була загальноєвропейською, оскільки виникла як реакція на руйнівні для демократії наслідки світової війни. Логічним продовженням пріоритетної лінії держави над особистістю став принцип переважання правосвідомості у судочинстві над буквою закону.

У підрозділі 4.2. "Механізми та особливості боротьби зі злочинністю" розглянуто процес становлення та розвитку основних форм та методів боротьби правоохоронних структур зі злочинністю. Відзначено той факт, що двоїста внутрішня політика влади до відновлення приватного сектора господарської діяльності значно ускладнювала роботу правоохоронних та надзвичайних органів на початковому етапі їх існування. Головним їх завданням на початку непу було встановлення та зміцнення радянської влади на місцях, ліквідація повстанства та кримінального бандитизму. Єдиними можливими формами роботи міліції на цьому етапі були справжні бої "місцевого значення" як на селі, так і на вулицях міст. Тому правоохоронними органами застосовувалися практично однакові форми та методи боротьби і з повстанцями, і зі звичайними бандитами. Після зміцнення влади та придушення повстанства правоохоронці знову отримали можливість застосовувати науково-судові методи боротьби з криміналом. Цьому сприяло як накопичення великого статистичного матеріалу, так і покращення матеріального становища міліції, що дозволило організовувати судово-експертні лабораторії та науково-технічні кабінети, фотолабораторії тощо. Південь України зберігав специфічний характер застосування форм та методів боротьби зі злочинністю переважно до 1924 р., а надалі державна правоохоронна політика УСРР дедалі більше уніфіковувалась, сприяючи стиранню існуючих відмінностей.

Підрозділ 4.3. "Основні наслідки діяльності правоохоронних структур щодо витіснення криміналітету" дає уявлення про конкретні дії влади щодо подолання злочинності. Автором проаналізовано ефективність тогочасної шкали оцінювання правоохоронної діяльності. Встановлено, що вона була недосконалою, базуючись на формулі "загального відсотку розкриття злочинів". Мабуть, це й призвело до того, що започаткована тоді практика укриття злочинів від обліку існує дотепер. Адже підтримувати високий рівень розкриття злочинів в умовах зростання злочинності й водночас убогого забезпечення правоохоронців було просто неможливо. Тому їх керівництвом на місцях і був винайдений інший шлях - приховування злочинів від реєстрації. Однак і за використання такої методики не завжди вдавалося досягти позитивної статистики.

Виявлено, що у перший період 1921-1923 рр. відбувся спалах злочинності при тому ж рівні її розкриття правоохоронними органами. Другий період 1924-1925 рр. був більш ефективним, перш за все, завдяки поступовому накопиченню правоохоронцями досвіду, покращенню їх матеріального становища й застосуванню більш ефективних і різноманітних методик та форм діяльності. Зменшення показників розкриття злочинів після 1925 р. свідчить про поступове вдосконалення системи обліку злочинів. Всебічна підтримка влади та значна агітаційно-пропагандистська робота серед населення призвели до підвищення авторитету правоохоронців, пересічні громадяни стали більше довіряти міліції й частіше звертатися по допомогу.

Оцінюючи ефективність та основні наслідки діяльності правоохоронних структур в період непу, можна констатувати суттєві здобутки у боротьбі з побутовою, найбільш масовою злочинністю: хуліганством, самогоноварінням, дрібною підлітковою злочинністю. Головною запорукою успіхів у цій справі стало вжиття ефективних заходів щодо профілактики побутової злочинності на ґрунті пияцтва та безпритульності, а також залучення громадськості у вигляді робітничих дружин. Проте залишались і не вирішені проблеми та негативні моменти, зокрема, фактично не була подолана професійна злочинність, а лише, як свідчать дані по Півдню України, трималася під контролем на відносно стабільному рівні. І то не виключено, що за рахунок приховування статистики, з метою покращення "валових показників", характерних для звітності за радянських часів.

Висновки містять стислі підсумки дослідження. Еволюцію криміногенної ситуації на Півдні України у 1921-1928 рр. визначала низка політичних, соціально-економічних та демографічних чинників. Саме у цьому регіоні спостерігався могутній селянський повстанський рух, він найбільше потерпав від голоду, розрухи, безробіття. Певний відбиток на кримінальну ситуацію накладала наявність численних національних меншин. Ще однією ускладнюючою обставиною стало різке скорочення Червоної армії та приєднання частки демобілізованих до кримінальних елементів. Все це призвело до сплеску злочинності 1921-1923 рр. Другий сплеск злочинності у 1926-1927 рр. фактично був результатом двох тенденцій: покращення статистичної справи у правоохоронних структурах та розширення спектру правопорушень, які тепер переслідувались як кримінальні злочини.

В структурі злочинності регіону непівської доби більшу частину складали майнові злочини: крадіжки, пограбування та шахрайства. Друге місце займали злочини у сфері господарської діяльності, а саме: спекуляція та самогоноваріння. Значну частку становили також економічні злочини. Суперечність між ринковими стимуляторами господарства та збереженням "командних висот" в руках держави призвела до стрімкого зростання "тіньової економіки" та масштабної корупції державних чиновників. В даному випадку не статистика сприяла вдосконаленню існуючого законодавства, а навпаки, законодавство, що перебувало у стадії формування, та нові ідеологічні засади стимулювали збільшення кількості зареєстрованих протиправних дій.

Соціально-демографічні показники кримінального світу свідчать про те, що протягом непу в ньому відбувалися процеси "помолодіння". Злочинцями ставали переважно некваліфіковані малограмотні особи віком від 20 до 30 років, які найчастіше скоювали побутові крадіжки. Значно збільшилися показники жіночої та підліткової злочинності. Особливу увагу влада приділяла злочинам, що вчиняли люди з досить високим соціальним статусом, оскільки навіть при невисокому кількісному рівні ці злочини мали резонансний характер. Крім того, позначилась тенденція до створення національних злочинних угруповань, що спеціалізувались на певних групах порушень.

Швидке збільшення кількості злочинів у період непу безпосередньо впливало на повсякденне життя краю. Специфічне кримінальне середовище склалося у центральних частинах міст, у районах вокзалів, портів та ринків. Відбулося стрімке зростання кількості хуліганських проявів. Обиватель поступово звикав до необхідності виживання в умовах підвищеної суспільної небезпеки. Лише наприкінці непу кількість злочинів зменшилася і на вулицях міст стало спокійніше.

Становлення правоохоронної системи відбувалося в роки громадянської війни, коли Південь України був ареною активних бойових дій, тому існування міліції тут спочатку було швидше символічним. Державна правоохоронна політика цього періоду спиралася на радикальні методи подолання злочинності, широко використовуючи різноманітні надзвичайні структури, однак головним інструментом стали все ж політичні кроки, які прийнято об'єднувати терміном "нова економічна політика". В подальшому влада відмовилась від використання надзвичайних органів - комнезами перетворились на суто громадські організації, особливі військові наради були скасовані, повноваження ДПУ було розмежовано з міліцією та суттєво обмежено лише сферою державної безпеки. Отже, саме на робітничо-селянську міліцію було покладено з кінця 1924 р. основну правоохоронну функцію.

Визначальним фактором формування нормативно-правового підґрунтя наступу на злочинність стало політичне становище УСРР (як і інших радянських республік). Першу кодифікацію кримінального законодавства було проведено у 1922-1923 рр. Однак воно виявилося досить недосконалим й невідповідним часу, тому вже через п'ять років довелося приймати новий кримінальний кодекс. Його головною особливістю була висока питома вага статей про державні злочини. Оскільки вперше в історії людства будувалась держава на класових засадах - диктатурі пролетаріату, цілком логічною була особлива гострота соціальних конфліктів, захист же встановленого режиму цілковито залежав від можливості якомога ширшого застосування репресивного законодавства.

Державна правоохоронна політика мала поєднувати як суто репресивні, так і організаційно-матеріальні напрями діяльності, вирішувати накопичені за попередній час проблеми за допомогою політичних та профілактичних методів.

На початку непу форми правоохоронної діяльності були переважно силового характеру. З середини 1920-х рр., після покращення матеріального становища та накопичення великого статистичного матеріалу, міліція радянської України починає впроваджувати науково-судові методи боротьби з криміналом. Протягом непу арсенал форм і методів боротьби з криміналітетом урізноманітнювався, поступово втрачав відверто класовий характер і більше уподібнювався до традиційних, загальносвітових. На кінець непівського періоду ефективність роботи міліцейських органів значно зросла, вони стали авторитетною силою в суспільстві та бажаним місцем роботи.

З історичного досвіду тих часів сьогодні, на наш погляд, можна творчо використати наступне:

1. Насамперед, як і в кожній справі, не можна ігнорувати матеріальні фактори. Чим уважніше держава ставиться до питань забезпечення та постачання правоохоронних структур, тим менше підґрунтя залишається для корупції та байдужості.

2. Жодна ідеологічна кампанія не замінить професійності та наполегливості в роботі органів правопорядку, тому продумана кадрова політика має бути другим наріжним каменем державної політики з подолання злочинності.

3. Важливим напрямом державної політики повинна бути підвищена увага до підліткової проблематики, бо це живляче середовище для криміналітету, і вдала політика щодо контролю над підлітковим середовищем може вирішальним чином позначитись на боротьбі зі злочинністю.

4. Валовий показник оцінки ефективності роботи правоохоронних органів давно себе вичерпав і йде пліч-о-пліч з власним антиподом - приховуванням злочинності, задля покращення статистики. Тому є нагальна потреба в зміні критеріїв оцінки ефективності діяльності правоохоронців, для чого варто взагалі відмовитися від абсолютизації статистичної звітності.

Крім цих практичних рекомендацій, потрібно пам'ятати головне - основи державної політики з подолання злочинності мають базуватись на твердій, виваженій законодавчій базі, а пріоритетним принципом діяльності правоохоронних установ повинно бути служіння закону, а не політичній доцільності.

У додатках вміщені гістограми середньомісячної кількості зареєстрованих злочинів на Півдні України у 1921-1928 рр. (на 100 000 населення); діаграми співвідношення різних типів злочинів на Півдні України у 1921-1928 рр. (кількість зареєстрованих злочинів на 100 000 населення); таблиця основних даних про збройні формування повстанців, які діяли на Півдні України в 1921-1922 рр.; таблиця основних даних про контрреволюційні заколоти на Півдні України в 1921 р.; постанова ВУЦВК "Про відповідальність за злочини проти справи надання допомоги голодуючим" та постанова РПО УСРР "Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів у селі".

Основні положення дисертації викладені у публікаціях

1. Сливенко В.А. Тенденції розвитку кримінальної злочинності на Катеринославщині в 1920-ті роки / В.А. Сливенко // Грані. - 2005. - № 2 (40). - С. 19-24.

2. Саричев В.І., Сливенко В.А. Посадові правопорушення та соціально-психологічна атмосфера в Україні 1920-х рр. (за матеріалами Катеринославської губернії) / В.І. Саричев, В.А. Сливенко // Грані. - 2006. - № 2 (46). - С. 18-22.

3. Саричев В.І., Сливенко В.А. Соціально-демографічна характеристика криміналітету Катеринославщини 1921-1928 рр. / В.І. Саричев, В.А. Сливенко // Грані. - 2007. - № 6 (56). - С. 20-24.

4. Сливенко В.А. Шляхи тінізації економіки УСРР в роки непу (за матеріалами Півдня України) / В.А. Сливенко // Гуманітарний журнал. - Д.: НГУ. - 2007. - № 1-2 (33-34). - С. 171-174.

5. Сливенко В.А. Злочинність у повсякденному житті Катеринослава в роки непу / В.А. Сливенко // Бористен. - 2009. - № 1 (211). - С. 16-18.

6. Сливенко В.А. Криміналізація українського села під час голоду 1921-1923 рр. / В.А. Сливенко // Питання аграрної історії України та Росії: Матеріали шостих наукових читань присвячених пам'яті професора Д.П. Пойди. - Д.: РВВ ДНУ. - 2007. - С. 116-122.

7. Сливенко В.А. Порівняльний аналіз статистики міської та сільської злочинності УСРР періоду непу (за матеріалами Півдня України) / В.А. Сливенко // Питання аграрної історії України та Росії: Матеріали сьомих наукових читань присвячених пам'яті професора Д.П. Пойди. - Д.: РВВ ДНУ. - 2008. - С. 116-122.

8. Сливенко В.А. Контроль у системі протидії "втечі капіталу" в умовах глобалізації / В.А. Сливенко // Європейська інтеграція і перспективи розвитку економічного потенціалу України на сучасному етапі: Матеріали першої міжнародної науково-практичної конференції. - Д.: РВВ ДНУ. - 2007. - С. 24-25.

9. Сливенко В.А. Шляхи модернізації протидії злочинності кризового типу в контексті євроінтеграційних процесів / В.А. Сливенко // Європейська інтеграція і перспективи розвитку економічного потенціалу України: Матеріали другої міжнародної науково-практичної конференції. - Д.: ДНУ. - 2009. - С. 62-67.

Размещено на Allbest.ru