Військові поселення кавалерії на території України в 1817–1867 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ І. І. МЕЧНИКОВА

07.00.01 - історія України

УДК 94(477)“1817/1867”(043.3)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Військові поселення кавалерії на території України. 1817-1867 рр. (формування, соціально-економічний розвиток, побут)

Цубенко Валерія

Леонідівна

Одеса - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології Одеського державного економічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор ХМАРСЬКИЙ Вадим Михайлович, Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, завідувач кафедри історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ЯЧМЕНІХІН Костянтин Михайлович, Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, завідувач кафедри всесвітньої історії;

доктор історичних наук, старший науковий співробітник ШАНДРА Валентина Степанівна, Інститут історії України НАН України, провідний науковий співробітник відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст.;

доктор історичних наук, доцент ОРЛИК Василь Михайлович, Кіровоградський національний технічний університет, завідувач кафедри гуманітарних наук та документознавства.

Захист відбудеться «10» березня 2010 р. о 13:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.08 в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова (65082, м. Одеса, вул. Єлисаветинська, 12, ауд. 9).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (65082, м. Одеса, вул. Преображенська, 24).

Автореферат розіслано «4» лютого 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидит історичних наук, доцент Н. О. Петрова

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Початок формування вітчизняного модерного суспільства, що припадає на довге «українське ХІХ століття» (за І. Лисяком-Рудницьким), здобув в історичній науці два головних концептуальних підходи - або це візія кризи «феодалізму» (аграрного суспільства), через розв'язання якої народжується «капіталізм» (індустріальне суспільство), або це процес «українського національного відродження» (націєтворення), що в цей час послідовно минає відповідні фази. Проте, не заперечуючи вказаних парадигматичних підходів, слід зауважити, що реальний історичний процес не може бути сповна вкладений у певні схеми. Зокрема, протягом першої половини ХІХ ст. уряд Російської імперії вживав різних заходів, які можна назвати відповіддю влади на ті виклики, що їх висувало суспільне життя, - від ліберальних заходів на кшталт указу про вільних хліборобів до консервативних, - через створення військових поселень. Останній феномен, що існував на території України у вигляді військових поселень кавалерії, здобув у суспільстві більше оціночного, ніж аналітичного виміру, закладеного ще за радянської доби. Отже, актуальність теми дослідження обумовлена недостатньою розробкою і необхідністю її переосмислення у вітчизняній історичній науці. З точки зору цілісного дослідження тривалий час тема вважалася неперспективною, а військові поселення привертали особливу увагу через прояви в них «класової боротьби» і тому розглядалися виключно в негативному контексті.

Історія військових поселень потребує перегляду як в господарчому, економічному, соціальному, так і у військовому аспектах. Вітчизняний вимір проблеми актуальний тим, що у першій половині ХІХ ст. на території Наддніпрянської України існувала ціла мережа таких поселень, які можуть розглядатись як певна система - у межах Слобідсько-Української (Харківської), Херсонської і Катеринославської (з 1817 р.), Київської і Подільської (з 1837 р.) губерній існували Українське (Харківське), Новоросійське (Херсонське) та Києво-Подільське військові поселення кавалерії, що були реорганізовані у 1857 р. у Південні поселення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження безпосередньо пов'язаний з науковими темами, які розробляють колективи кафедри політології Одеського державного економічного університету - «Регіональна політика та її роль у демократичній перебудові суспільства» (№ державної реєстрації 0105U008962) та кафедри історії України Одеського національного університету імені І. І. Мечникова «Історія Південної України у національному та європейському контексті» (№ державної реєстрації 0106U008143).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз різноманітних аспектів історії Українського (Харківського), Новоросійського (Херсонського) та Києво-Подільського військових поселень кавалерії задля висвітлення особливостей та загальних тенденцій існування, розкриття їхньої ролі, місця і значення у соціально-економічних процесах Слобідської, Правобережної і Південної України.

У відповідності з поставленою метою у дисертації ставилися такі наукові завдання:

- проаналізувати стан наукової розробки проблеми: з'ясувати коло її дослідників, переглянути та переосмислити окремі аспекти теми;

- розширити, класифікувати і систематизувати джерельну базу дослідження, визначити ступiнь достовiрностi та репрезентативностi рiзних видiв джерел;

- розкрити причини утворення і простежити історичні умови виникнення військових поселень кавалерії;

- визначити основнi періоди в ходi формування військових поселень кавалерії, оцінити роль полiтики царського уряду в цьому процесi;

- відстежити зміни території військових поселень та виявити їхні особливості;

- проаналізувати динаміку чисельності населення та його етнічну структуру;

- дослiдити змiни в адмiнiстративному управлінні;

- виявити зміни у військовому устрої: комплектуванні полків, внутрішній службі;

- дослідити соціальні і верствові групи населення, які проживали на території військових поселень, їхню трансформацію;

- проаналiзувати зміни в економіці регіонів військових поселень кавалерії в цілому, і військових поселенців зокрема;

- виявити специфіку соціальних конфліктів, їх характер і форми;

- проаналізувати особливості розвитку системи освіти;

- висвітлити церковну організацію та побут;

- розглянути політику охорони здоров'я;

- з'ясувати обставини завершального етапу існування військових поселень кавалерії на території України, яка на той час входила до складу Російської імперії.

Об'єкт дослідження: військові поселення кавалерії на території Російської імперії.

Предмет дослідження: процес формування, чисельність, адміністративний та військовий устрій, соціально-економічні аспекти життя, побут, основні тенденції й особливості еволюції військових поселень кавалерії в Україні на тлі соціально-економічних процесів Російської імперії першої половини - середини ХІХ ст.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1817-1867 рр., тобто обумовлені часом існування військових поселень кавалерії від офіційного заснування до скасування. Проте дослідження передбачає вихід за визначені межі - нижню, коли є потреба апелювати до витоків суспільної ситуації, в яких виник досліджуваний феномен (початок ХІХ ст.), та верхню, коли є потреба звернутися до його трансформації після офіційного скасування (останні десятиліття ХІХ ст.).

Територіальні рамки дослідження визначаються територією, на якій були розташовані Українське (Харківське), Новоросійське (Херсонське) та Києво-Подільське військові поселення кавалерії у Слобідсько-Українській (Харківській), Херсонській і Катеринославській, Київській і Подільській губерніях (території сучасних Харківської, Херсонської, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Київської, Хмельницької, Вінницької областей України). Разом з тим у роботі передбачається оперування матеріалами й щодо інших регіонів Російської імперії, зокрема тих, де так само існували військові поселення.

Розглядаючи методологію у цілому як вчення про структурну побудову, логічні конструкції, методи й принципи розв'язання наукової проблеми, зазначимо, що основоположними для даного дослідження є загальноприйняті і поширені у сучасній вітчизняній науці такі методологічні принципи як історизм й об'єктивність, що в сукупності з відповідними методами і становлять методологічну основу роботи.

Принцип історизму передбачає підхід до історичних явищ і процесів з позицій діалектики, вивчення зв'язків між ними, розуміння витоків, контексту й наслідків існування дослідженого феномену. Застосування принципу історизму концептуально у даному дослідженні втілюється у розуміння того, що феномен військових поселень виник на початку модерної доби, у перехідний період від аграрного (традиційного) суспільства, де панувало натуральне господарство і станова ієрархія, до індустріального суспільства, коли провідні кола Російської імперії замислювалися над шляхами суспільного реформування, намагаючись підлаштувати державу і, зокрема, один з її елементів - військо - до вимог часу.

Принцип об'єктивності передбачає максимальне врахування зовнішніх і внутрішніх чинників, що впливали на існування дослідженого феномену на основі комплексного аналізу усієї сукупності історичних джерел та наявної інформації. Об'єктивне вивчення даної проблеми передбачає також уникнення політизації питання: не йдучи за радянською марксистською філософією історії, згідно з якою феодально-кріпосницька держава є негативним феноменом історії, що експлуатувала населення, а також не притягуючи штучно досліджувану проблему до процесу націєтворення, що домінує у вітчизняній історіографії. Феномен військових поселень кавалерії на території Наддніпрянської України розглянуто як породження свого часу, що відігравав свою роль у системі, у межах якої виник, але в динамічних умовах реформування суспільства у середині ХІХ ст. втратив свою актуальність.

У дисертації використано такі наукові методи: описовий, історико-статистичний, порівняльно-історичний, класифікації та періодизації, проблемно-хронологічний, ретроспективний, системний. В основу структури роботи покладено проблемно-хронологічний принцип.

Наукова новизна дисертації та особистий вклад дисертанта визначається самою постановкою та науковою розробкою широкого кола проблем, які раніше спеціально не вивчалися. У цілому вона витікає з поставленої мети, визначених завдань:

- вперше в українській історіографії пропонується новий концептуальний підхід дослідження теми шляхом виокремлення проблеми регіональних військових поселень кавалерії в Україні із контексту всієї системи військових поселень Російської імперії;

- розширено джерельну базу, в результаті якої неопубліковані джерела з тематики дослідження виявлені в 35 архівних, музейних та бібліотечних установах України та Російської Федерації. Вперше на їхній основі здійснено спробу комплексної неупередженої наукової розробки проблеми військових поселень кавалерії на фоні політичних, суспільних і економічних перетворень, чим заповнено прогалину у вітчизняній історіографії;

- вперше здійснено комплексний підхід до історії військових поселень кавалерії в Україні, простежено історичні умови виникнення, розкрито причини утворення Українського (Харківського), Новоросійського (Херсонського) та Києво-Подільського військових поселень кавалерії, реорганізованих у Південні поселення;

- вперше визначено специфіку і періоди процесу формування Українського (Харківського), Новоросійського (Херсонського) та Києво-Подільського військових поселень кавалерії, проаналізовано особливості соціально-економічної і політичної ситуації Російській імперії у ХІХ ст.;

- істотно розширено і поглиблено існуючі уявлення про територіальний устрій регіональних військових поселень кавалерії в Україні, особливості розбудови і становища поселених кавалерійських округів;

- проаналізовано динаміку чисельності населення військових поселень кавалерії та з'ясовано їхню етнічну структуру, характер міжконфесійних взаємин;

- вперше досліджено зміни у функціонуванні органів управління військових поселень кавалерії; вивчено систему управління та політику регіональних військово-поселенських керівників, а також імперської адміністрації, що дозволяє провести прикметні аналогії в їх ставленні і засобах щодо впливу і регуляції соціально-економічних процесів в Україні;

- на основі раніше невідомих, незадіяних джерел виявлено зміни у військовому устрої, проведено спеціальне дослідження і доведено участь військових поселенців у всіх війнах, які вела Російська імперія у кінці 20-х-50-х рр. ХІХ ст., зокрема російсько-перської війни (1826-1828), російсько-турецької війни (1828-1829), придушенні Польського (1831) і Угорського повстань (1849), Кримській війні (1853-1856);

- на основі введення в науковий обіг значного пласту нових документів як українських, так і російських державних архівів, проаналiзовано зміни в економіці регіонів військових поселень кавалерії в цілому, і військових поселенців, зокрема; показано роль, яку відіграли Українське (Харківське), Новоросійське (Херсонське) та Києво-Подільське військові поселення кавалерії в економічному розвитку і структурі російської армії;

- виявлено специфіку соціальних конфліктів, їх характер і форми, вперше переглянуто існуючу в історіографії точку зору про загострення «класової боротьби» у військових поселеннях кавалерії;

- вперше проаналізовано особливості розвитку системи освіти військових поселень кавалерії;

- вперше реконструйовано побут військових поселенців;

- висвітлено політику охорони здоров'я;

- схарактеризовано завершальний етап існування військових поселень кавалерії на території України, вперше в історіографії запропоновано процес ліквідації військових поселень кавалерії в три етапи: перший - з 4 червня 1857 до 1 січня 1858 р., другий - з 1 січня 1858 до 1 січня 1859 р., третій - з 1 січня 1859 до 1867 р.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в можливості їх різнобічного застосування в ході наукової та викладацької діяльності. Робота збагачує сукупний доробок вітчизняних і зарубіжних науковців шляхом усунення окремих історіографічних стереотипів. Вона сприяє розширенню спектра наукових знань з історії військових поселень кавалерії в Україні.

Теоретичні результати дослідження - підготовлені й опубліковані на основі дисертації монографії, збірник документів, наукові статті вже використовуються в навчальній роботі вищих і загальноосвітніх навчальних закладів, зокрема при викладанні спецкурсів «Економічна історія України» та «Військова історія України».

Емпірична база дослідження є підґрунтям для створення наукових та науково-популярних праць, узагальнюючих праць з військової та економічної історії, навчальних посібників з історії України і Росії, а також у лекційних курсах і на семінарських заняттях з iсторiї України, краєзнавчих нарисiв, для пiдготовки спецкурсів з iсторiї регіонів України.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження оприлюднювалися у виступах на 12 міжнародних, 15 загальноукраїнських конференціях: на Третій Всеукраїнській науковій конференції «Інтелігенція і влада» (Одеса, 2003), І Міжнародній науковій конференції «Революція в Україні у ХХ-ХХІ століттях: співзвуччя епох» (Одеса, 2005), ІІІ звітній конференції науково-педагогічного складу Одеського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ (Одеса, 2006), Другій всеукраїнській науково-практичній Інтернет-конференції «Соціум. Наука. Культура» (Київ, 2007), Другій всеукраїнській науково-практичній Інтернет-конференції «Українська наука в мережі Інтернет» (Київ, 2007), Другій всеукраїнській науково-практичній Інтернет-конференції «Науковий потенціал України 2007» (Київ, 2007), Другій всеукраїнській науково-практичній Інтернет-конференції «Простір і час сучасної науки» (Київ, 2007), «Круглому столі» за темою: «Українсько-російські відносини: історія і сучасність (до 10-ї річниці підписання Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією)» (Одеса, 2007), ІV звітній конференції науково-педагогічного складу Одеського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ (Одеса, 2007), Міжнародній конференції «Поляки на Півдні України та в Криму» (Одеса, 2007), ІІІ Міжнародних Гуржіївських історичних читаннях (Черкаси, 2007), Другій науково-практичній конференції молодих науковців «Україна у ХХІ столітті: економічні і соціальні проблеми та шляхи їх вирішення» (Одеса, 2007), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Толерантність міжконфесійних відносин» (Запоріжжя, 2007), Міжнародній науково-практичній конференції «Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри» (Одеса, 2007), ХІІ Подільській історико-краєзнавчій конференції (Кам'янець-Подільський, 2007), ІV Міжнародній науковій конференції «Кайндлівські читання» (Чернівці, 2007), Других всеукраїнських Драгоманівських читаннях молодих істориків: «Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії» (Київ, 2008), Міжнародній науковій конференції «Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії» (Харків, 2008), Науково-практичній конференції молодих науковців «Проблеми підвищення господарювання на макро- і мезоекономічному рівні» (Одеса, 2008), ХVІІІ Міжнародній конференції «Історія релігій в Україні» (Львів, 2008), І Міжнародній науково-практичній конференції студентів та молодих науковців «Наука, освіта, суспільство очима молодих» (у рамках Всеукраїнського Фестивалю науки, Рівне, 2008), Міжнародній конференції «Причорноморський регіон у контексті європейської політики» (Одеса-Ополє-Вроцлав, 2008), VI Міжнародній науковій конференції «Проблеми історії та археології України», присвяченій 150-річчю з дня народження академіка В. П. Бузескула (Харків, 2008), XXVI Міжнародній краєзнавчій конференції молодих вчених (до 160-річчя від дня народження О. Я. Єфименко) (Харків, 2008), V Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених «Українська державність: історія і сучасність» (Маріуполь, 2008), П'ятій Всеукраїнській науково-практичній Інтернет-конференції «Сучасна наука в мережі Інтернет» (Київ, 2009), ІV науково-практичній конференції молодих науковців «Україна в умовах світової кризи: шляхи вирішення» (Одеса, 2009).

Публікації. За темою дисертаційної роботи опубліковано 56 наукових праць, з яких - 2 індивідуальні монографії та збірник документів, 29 наукових статей у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України, а також 24 статті в інших виданнях, матеріалах наукових конференцій, семінарів.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел, 3 додатків. Основний текст дисертації - 393 сторінки, список використаних джерел - 94 сторінки (835 найменувань), додатків - 259 сторінок (окрема книга).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, хронологічні і територіальні межі, вказано на наукову новизну і практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію результатів дослідження і публікації.

У першому розділі - «Огляд літератури та джерельної бази дослідження» - у двох підрозділах представлено накопичений з даної проблеми історіографічний доробок, а також з'ясовано комплекс питань, пов'язаних з особливостями джерельної бази дослідження, використаної для виконання поставлених у дисертації завдань.

У підрозділі 1.1. «Історіографія теми дослідження» міститься історіографічний аналіз теми.

Вивчення історії військових поселень на території України протягом десятиліть сформувало певні історіографічні традиції, усталені штампи та стереотипи оцінок. Хронологічно-тематичний підхід, який застосований при розгляді стану наукової розробки теми, відбиває ті особливості, що визначалися як умовами розвитку суспільства, так і історичної науки. Аналіз наукової літератури з даної проблеми дає підстави виділити три періоди за часом її видання: 1) середина ХІХ - початок ХХ ст. (початковий); 2) з 20-х рр. ХХ ст. до 1991 р. (радянський); 3) з 1991 р. до сьогодення (сучасний).

Вивчення проблеми розпочинається до середини 60-х рр. ХІХ ст., коли у дослідників з'явився доступ до джерел з історії військових поселень. У цей період виходять праці з історії царювання Олександра І, де містяться матеріали про поселення і ставиться питання про доцільність їх заснування, а також здійснено спроби оцінити їхню рентабельність. Першим у цьому ряду варто назвати військового історика М. І. Богдановича, який спробував показати історію створення військових поселень як складову частину перетворень у внутрішній політиці Російської імперії першої чверті XІХ ст., обмежившись коротким переліком адміністративних інстанцій і основних функцій військових поселень.

Спробою більш ґрунтовного дослідження стала праця полковника Генерального Штабу О. М. Петрова, який розглянув питання про створення, керівництво військовими поселеннями, окреслив права і обов'язки різних категорій військових поселенців, а також намагався проаналізувати їхню економічну структуру і вважав невірними принципи улаштування системи поселених військ. Окремим питанням історії військових поселень присвячені узагальнюючі праці М. К. Шильдера, який підкреслював, що ідея військових поселень була помилковою не лише у політичному, але й економічному аспектах, а режим військових поселень являв собою, по суті, різновид кріпосного права.

Граф М. М. Сперанський є чи не першим автором окремої праці («Про військові поселення») про систему військових поселень, до яких ставився схвально і прямо писав про вигідність для селян улаштування на їхніх землях військового поселення, вбачаючи в цьому шлях до поступового скасування кріпосного права. У подальшому відбувається накопичення і систематизація матеріалів, вивчення окремих аспектів військових поселень. Зокрема, у статтях П. П. Карцова, брошурі В. Якушкіна розглянуто вплив Сперанського і Аракчеєва на їхнє заснування і функціонування. Цим шляхом пішли й інші автори (С. М. Середонін, Ф. М. Уманець), у працях яких проблема військових поселень розглянута на тлі біографій видатних особистостей.

На початку ХХ ст. військові поселення знайшли своє відображення в узагальнюючих працях О. О. Кізеветтера та С. О. Князькова. Останній автор наполягав на вкрай негативній оцінці запровадження військових поселень. Певне підсумкове значення для досліджуваної проблеми у цей період мало багатотомне видання «Століття військового міністерства. 1802-1902 рр.» (1902-1914). Так, автори-упорядники військові історики М. О. Данілов, В. В. Щепетильников, І. Г. Фабріціус у різноманітних фрагментах трьох томів дали загальну картину військових поселень, закцентувавши увагу на добрих намірах уряду під час їхнього запровадження, нерозв'язувані труднощі побутування, виникненні невдоволення умовами життя у поселян та механізмі скасування. Видання містить низку додатків про стан кавалерійських округів і загалом вдало висвітлює спеціальні питання військового характеру, пов'язані із системою військових поселень.

У цілому, дореволюційні дослідники лише намітили ключові моменти у вивченні військово-поселенської системи.

Зі встановленням радянської влади на просторах колишньої Російської імперії почав створюватися відповідний її негативний образ у всіх проявах, а особливо там, де були прояви «класової боротьби». Так, уже у 1920-х рр. з'являються роботи, автори яких, керуючись класовим підходом, пишуть виключно про тяжке становище військових поселенців, бунти у військових поселеннях (Г. Верещагін, О. Кункль, С. Штрайх та ін.). Серед потоку такої літератури на особливу оцінку заслуговує науковий доробок О. Д. Багалій, який присвячений історії військових поселень в Україні. У 1927 р. вийшли друком кілька її публікацій, в яких авторка з'ясовувала причини та хід повстань військових поселенців у Слобідсько-Українському поселенні, зокрема, у Чугуєві в 1819 р. та в Шебелинці в 1829 р. У низці статей і кандидатській дисертації на тему «Боротьба селянсько-козацьких мас із запровадженням системи військових поселень на Україні в 1-й пол. ХІХ століття» (опубліковано у 2007 р.) вона на фактичному матеріалі охарактеризувала традиційний уклад життя українських селян і козаків, проаналізувала ставлення до військових поселень з боку різних верств населення.

У 20-х рр. ХХ ст. М. Є. Слабченко присвятив одну зі своїх робіт соціальній структурі та економічному розвитку військових поселень в Україні. Він визначив місце військових поселень у загальному контексті історії української державності. Продовжив вивчення теми військових поселень в Україні його учень С. М. Ковбасюк, який у 1945 р. захистив кандидатську дисертацію «Військові поселення кінноти. Заснування і поширення військових поселень в Україні», але призупинив подальшу розробку даної проблеми.

У 50-і рр. ХХ ст. проблематика досліджень з історії військових поселень розширилася за рахунок джерелознавчих досліджень. Так, А. В. Предтеченський досліджував спадщину М. М. Сперанського. Прикметно, що на підставі розглянутих матеріалів він закликав дослідників змінити загальний підхід у вивченні історії військових поселень на регіональний. В. О. Федоров у своїх дослідженнях виділив соціальні групи військових поселенців і спробував дослідити їхній економічний і правовий стан. Наприкінці 50-х рр. у зв'язку з розробкою питань боротьби селян і робітників України проти кріпацтва з'ясовували причини повстань у військових поселеннях у своїх роботах І. Я. Мірошников, І. О. Гуржій і В. О. Духніч.

Впродовж 60-х-70-х рр. ХХ ст. вивченню історії військових поселень приділялася незначна увага - з'явилися лише фрагментарні повідомлення або довідки енциклопедичного характеру. Значний внесок у розробку проблеми історії кавалерійських поселень зробив лише І. О. Хіоні, який на основі широкого кола архівних джерел у кандидатській дисертації створив цілісну наукову концепцію стосовно складного питання перетворення Бузького козацького війська у Новоросійське (Херсонське) військове поселення кавалерії і дійшов висновку, що повстання Бузького козацького війська стало першим збройним виступом проти військових поселень.

У 80-х роках ХХ ст. було захищено кандидатські дисертації, спрямовані на вивчення регіональних військових поселень: Ю. А. Блашков досліджував військові поселення на території Білорусі у першій половині XІХ ст., а В. Ананьєв - на території Росії. Також варто відзначити дисертацію О. С. Тургаєва, що була присвячена заключному етапу існування військових поселень, починаючи з 1831 р. Подальші дослідження цього автора присвячені північним військовим поселенням піхоти, що було втілено у докторську дисертацію («Військові поселення і новгородські селяни», 2000). У цей же час тривали й узагальнюючі дослідження всіх військових поселень. Щоправда, російський дослідник Л. П. Богданов зробив акцент лише на поселеннях Росії. У монографії, що вийшла друком на початку 90-х рр. ХХ ст., він бачив у військових поселеннях лише заходи уряду для поліпшення якості набору в армію.

Початок новому напрямку вивчення військових поселень - господарсько-економічному - поклала праця Т. Д. Липовської «Соціально-економічне становище військових поселян на Україні (1817-1857)» (1982). Висвітлюючи як соціальну структуру, так і економічні відносини у середовищі військових поселенців в Україні, авторка особливу увагу приділила питанням їхнього майнового стану й правового положення. Аналізуючи господарську діяльність військових поселенців, було визначено не лише економічну невигідність військових поселень, але й крах сподівань ліквідувати рекрутські набори.

Майже одночасно, але над різними аспектами історії військових поселень розпочали роботу ще два російських дослідники. Т. М. Кандаурова вперше в історичній літературі розглянула економічну та соціальну організацію військових поселень, дослідила адміністративну та господарську структуру Херсонського військового поселення кавалерії, обґрунтувала незвичний для попередніх історичних досліджень висновок про те, що економічний розвиток округів Херсонських військових поселень давав бюджету мільйонні прибутки, і це на певний час полегшило становище з фінансами країни, вирішило питання утримання окремих частин армії без додаткових витрат. Б. Б. Давидов зосередив свою увагу на джерелознавчому аспекті теми - аналізі ставлення сучасників у Російській імперії та за її межами до військових поселень.

Пожвавлення вивчення історії військових поселень припадає на 90-і рр. ХХ - початок ХХІ ст., що пов'язано зі зміною ідеологічних пріоритетів і можливістю широко залучати в науковий обіг нові архівні матеріали. За цей короткий проміжок часу були захищені кандидатські і докторські дисертації й опубліковано понад 60 статей. Серед найзначніших робіт, що присвячені не лише окремим поселенням, але й мають авторську концепцію щодо виникнення і функціонування, ролі системи військових поселень у Російській імперії в цілому, слід назвати праці К. М. Ячменіхіна - особливо відзначимо його дисертації (кандидатська - «Новгородські військові поселення в 1816-1831 рр. (Адміністративно-господарська структура)», 1990 та докторська «Військові поселення в Росії (Адміністративно-господарська структура)», 1993), монографії «Військові поселення в Росії: історія соціально-економічного експерименту» (1994), «Армія і реформи: військові поселення в політиці російського самодержавства» (2006). У цих працях та численних статтях у провідних фахових виданнях України й Росії вчений дав панорамну картину існування військових поселень на тлі загальних процесів, що відбувались у Російській імперії. Учні К. М. Ячменіхіна продовжили дослідження різноманітних аспектів військових поселень - кандидатські дисертації захистили В. К. Ячменіхін, Т. В. Соломенна, О. Г. Козинець, О. О. Колєватов.

Загалом останніми роками вчені провели значну роботу з вивчення військових поселень, дослідили як різноманітні аспекти історії військових поселень, так і розробили нові підходи та погляди на питання їх виникнення, функціонування, прибутковості тощо. Разом з тим варто зазначити, що сучасні дослідження здебільшого розглядають зазначені проблеми у військових поселеннях піхоти на території сучасної Росії. Отже, на початку ХХІ ст. напрямки досліджень, пов'язані з проблемами теми, розширилися внаслідок узагальнення теоретичних питань щодо регіональних національних військових поселень протягом різних хронологічних періодів, історії військових формувань, соціальної структури населення, їх традицій у матеріальній та духовній культурі. При написанні дисертації були враховані концептуальні положення щодо історії військових поселень кавалерії в Україні, запропоновані у монографічному дослідженні К. М. Ячменіхіна.

Таким чином, історіографічний аналіз досліджуваної проблеми свідчить, що її наукова розробка на сьогодні проведена недостатньо, хоча як самостійна наукова проблема вона окреслилася ще у ХІХ ст.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження та її структура» наведено характеристику використаних у роботі історичних джерел.

Незважаючи на певну історіографічну традицію вивчення проблеми, залишився значний обсяг історичних джерел, ще не введених до наукового обігу. Тому автор провів евристичну роботу у низці архівосховищ для опановування й актуалізації додаткового обсягу джерельних матеріалів. Ця робота була зосереджена у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві, Державному архіві Одеської області, Інституті рукописів Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН України, Державному архіві Херсонської області, Державному архіві Миколаївської області, Російському державному військово-історичному архіві, Державному архіві Російської Федерації (Москва).

Писемні джерела, використані у дослідженні, можна поділити на дві частини - документальні й оповідні. Оскільки військові поселення кавалерії були, хоч і дещо специфічними, але державними установами, то їхнє функціонування супроводжувалося великою кількістю публічно-правових актів. Внаслідок цього перший з них відчутно переважає за обсягом і значенням другий. Тому його розглянуто за видовою класифікацією, поділяючи на законодавчі акти, актові джерела, справочинні документи та статистичні матеріали.

До першої групи входять матеріали «Повного зібрання законів Російської імперії», «Звід військових постанов», низку окремо виданих «Положень» та «Установ», а також окремі документи законодавчого характеру, які не увійшли до названих видань і навіть не були надруковані (херсонські архівосховища), які дають можливість проаналізувати наміри уряду щодо створення військових поселень, а також шляхи з удосконалення їхнього устрою.

Велику групу джерел склали актові матеріали як нормативні документи органів влади всіх, в даному разі - крім вищих, рівнів. Кількість і різноманіття актового матеріалу вимагає їхнього додаткового поділу за вагою і значенням для даного дослідження на такі підгрупи: документи з історії формування поселень кавалерії та їхнього адміністративного управління; щодо військового устрою поселенських округів, комплектування кавалерійських полків та організації порядку проходження військової служби, переміщення по службі з однієї військової частини до іншої; про військову службу уланських і кірасирських полків, відбування рекрутської повинності, участі у бойових діях; матеріали про економічний стан військових поселень; матеріали судочинства, що представлені військово-судовими справами і слідчою документацією (сконцентровано в ДАОО).

Масовими джерелами також є і справочинні документи, які увійшли до третьої групи (найбільше представлені у фонді «Департамент військових поселень» у РДВІА): журнали вхідних та вихідних паперів кавалерійських округів; документи посімейно-майнового обліку, зокрема ревізькі реєстри; посімейні, погосподарчі (подвірні) списки, опікунські справи, межові книги; (формулярні) списки та особові справи, списки учнів, членів релігійних громад, документи про ставлення до військової служби, архівно-слідчі справи. У цілому джерела цієї групи надають можливість прослідкувати низку питань з історії військових поселень, а саме структуру господарювання, соціальний склад.

Статистичні матеріали, заключна група, містять дані про гідрографію, природні багатства, тваринний світ, навіть клімат цих земель, презентують докладний опис земельних угідь. Вони розкривають соціально-економічну систему, стан поселених округів, дозволяють простежити динаміку чисельного складу військових поселень кавалерії, їхній національний, релігійний та етнічний склад, процес переселення. Особливе місце серед цієї групи посідають матеріали, що зібрали офіцери Генерального Штабу у Харківській, Херсонській, Київській та Подільській губерніях. Багатий фактичний матеріал зберігається у статистичному описі округів, насамперед, 8 округів Українського, 12 округів Новоросійського і 5 округів Києво-Подільського поселень за 1853 р.

Окремо слід відзначити плани і схеми населених пунктів військових поселень, які віднесено до зображального типу джерел. Вони дозволяють показати географічне розташування, дослідити ступінь комплексності поселень, потенціал розвитку і розвиток будівництва в округах.

Велике значення для дослідження мають наративні джерела - мемуари та спогади. Чільне місце серед них посідають спогади сучасників, як правило, офіцерів, які служили у військових поселеннях - генерала С. І. Маєвського, Є. Ф. Брадке, М. О. Бороздіна тощо. В них міститься інформація, недоступна актовим джерелам, зокрема про особистісне сприйняття військових поселень.

Отже, документальні матеріали - архівні разом з друкованими і археографічними публікаціями - та наративні джерела склали репрезентативну джерельну базу для вивчення військових поселень кавалерії в Україні.

У другому розділі - «Військові поселення кавалерії на території України: ґенеза та особливості» - висвітлено процес виникнення, еволюції й скасування військових поселень кавалерії в цілому, розглянуто їхні зовнішні характеристики на тлі доби.

У підрозділі 2.1. «Історичні умови виникнення та процес формування військових поселень кавалерії» доводиться, що формування Українського і Новоросійського військових поселень кавалерії тривало протягом 1817-1827 рр. Створення 8 округів Українського військового поселення кавалерії може бути поділено на два етапи: 1) поселення 2-ї уланської дивізії (1817-1818), 2) поселення 2-ї кірасирської дивізії (1822-1827). Формування 12 округів Новоросійського військового поселення продовжувалося протягом 1817-1826 рр. Процес формування 5 округів Києво-Подільського військового поселення тривав протягом 1831-1843 рр. Протягом наступного періоду свого існування в Українському, Новоросійському і Києво-Подільському військових поселеннях кавалерії відбувалося декілька реорганізацій в адміністративному і військовому устроях, територіальні зміни, але вони не мали саме організаційного характеру.

Підрозділ 2.2. «Територія і облаштування військових поселень кавалерії» містить дані про кількість землі у військових поселеннях кавалерії в Україні, на якій було розташовано 329 населених пунктів, у т. ч. 7 міст та 8 містечок. Активне будівництво призвело до розширення кордонів поселень. Життя населених пунктів в округах регламентувалося височайше затвердженими планами регулярного влаштування. Будівництво в поселених округах відбувалося під керівництвом штабних архітекторів, силами військово-будівничих підрозділів армії і робочих рот. Проводилося перепланування населених пунктів, будівництво полкових і дивізійних штабів, господарських закладів, будинків військових поселенців. Поступово зводили кам'яні будинки.

У підрозділі 2.3. «Динаміка чисельності населення, етнічна та релігійна структура» визнано, що дані про чисельність населення військових поселень кавалерії досить фрагментарні і розрізнені. Вони свідчать про зростання чисельності населення у всіх військових поселеннях кавалерії як за рахунок природного приросту (завдяки поліпшення медичного обслуговування, різкого зменшення коефіцієнту дитячої смертності), так і в результаті приєднання нових територій. Хоча показники народжуваності падали через епідемії (1831, 1848, 1849 рр.).

В етнічному складі населення військових поселень кавалерії переважали українці. Другими за чисельністю в Українському військовому поселенні були росіяни (за ними - євреї); у Новоросійському військовому поселенні - молдавани, болгари, а також росіяни, незначна кількість греків; у Києво-Подільському військовому поселенні - поляки, решта - німці, євреї. Отже, етнічний склад відбивав загальну картину, притаманну зазначеним територіям до запровадження поселень.

Центральне місце у конфесійному складі належало православ'ю, яке сповідували більшість українців та представників інших національностей. Найбільш розповсюдженими сектами на досліджуваній території були молокани, духоборці, безпоповці, поповці, хлисти та скопці. Діяльність православної церкви у першій половині ХІХ ст. в Україні відзначилася активною боротьбою царського уряду, який шукав підтримки у здійсненні своєї військово-поселенської політики у сильної ортодоксальної церкви, із старообрядцями та представниками неправославного віросповідання. Щоб уникнути покарань та примусового виселення з обжитих земель, велика кількість сектантів та старообрядців почали переходити у православ'я.

Підрозділ 2.4. «Південні поселення - завершальний етап існування військових поселень кавалерії на території України» стверджує, що після поразки Російської імперії у Кримській війні перші реформаційні зміни торкнулись армії і вже 4 червня 1857 р. Олександр II прийняв рішення про ліквідацію військових поселень кавалерії і створення Південних поселень. Процес реорганізації військових поселень кавалерії проходив з 1857 до 1867 р. і відбувся у три етапи. Спочатку військових поселенців прирівняли до удільних селян і скасували військову муштру. На другому етапі (1858) вони отримали назву Південних поселень, а на третьому - зазнали реорганізації й остаточного скасування. Південні поселення було виключено з відомства військового міністерства і у 1859 р. переведено до міністерства державного майна в управління загальних губернських, повітових управлінь, а також місцевих установ, які розглядали селянські справи. Отже, військові поселення були розформовані, а поселенці стали однією з загальноімперських податкових груп населення.

Третій розділ - «Військові поселення кавалерії у структурі російської армії» - присвячений місцю, яке посідали новостворені кавалерійські з'єднання у системі війська Російської імперії.

Підрозділ 3.1. «Адміністративний устрій та управління» показує, що вищу ланку управління військовими поселеннями складали головний начальник військових поселень і Головний штаб військових поселень. Нижче управління здійснювали начальники поселених військових частин у різних губерніях, а з 1857 р. - головний начальник Південного поселення, а ще нижче - начальники поселень і начальники округів. Окружні і волосні командири відповідали за дотриманням благоустрою територій міст та інших населених пунктів, забезпечення в них чистоти і порядку. Серед адміністративних правопорушень у військових поселеннях кавалерії розповсюдженим було порушення правил пожежної безпеки, нераціонального використання природних ресурсів, також траплялися нещасні випадки через необачність. За вчинення адміністративних правопорушень застосовувалися адміністративні стягнення.

У підрозділі 3.2. «Внутрішня служба» вказується, що військовий устрій становив загальний для кавалерійських частин поділ на ескадрони, полки, дивізії. Українське військове поселення кавалерії складалося із 8 полків, які об'єднувалися у дивізії - 2-у уланську і 2-у кірасирську, Новоросійське військове поселення кавалерії складалося із 12 полків, які об'єднувалися у три дивізії - Бузьку уланську, 3-ю уланську, 3-ю кірасирську. До складу Києво-Подільського військового поселення кавалерії входили: 1-а кірасирська дивізія (переселена з Українського військового поселення кавалерії у 1856 р.), дві батареї 1-ї кінно-артилерійської дивізії, два полки 4-ї легкої кавалерійської дивізії.

Підрозділ 3.3. «Рекрутська повинність» з'ясовує, що з 1834 р. військові поселенці відбували рекрутську повинність на загальних підставах - 20 років (15 років - у діючих військах і 5 років - у резервних), з перебуванням у наступні 5 років у безстроковій відпустці. При такому відборі людей у війська склад запасу повинен був «омолодитися» і стати більше здоровим. Але цієї реформи для досягнення зазначених цілей виявилося недостатньо. Після Кримської війни формування запасу армії було продовжено. Загальний строк служби нижчих чинів скоротили до 15 років, з них 12 (пізніше - 10) припадало на діючу службу, інші 3 роки (потім - 5 років) - на «безстрокову відпустку». До запровадження Статуту про військову повинність (1874) фактичний термін військової служби став ще менше - 7 років.

У підрозділі 3.4. «Участь у бойових діях» продемонстровано, що військові підрозділи поселенців несли внутрішню охоронну службу, брали участь у бойових діях у війнах, які вела Російська імперія, зокрема у російсько-перській війні 1826-1828 рр., російсько-турецькій війни 1828-1829 рр., придушенні Польського повстання 1830-1831 рр., придушенні Угорського повстання 1849 р., Кримській війні 1853-1856 рр. Визнанням бойових заслуг і військової доблесті військових поселенців стали численні нагороди.

Четвертий розділ - «Соціально-економічний розвиток» - присвячений системі господарювання, відповідним економічним відносинам та соціальній структурі, що склались у військових поселеннях кавалерії.

У підрозділі 4.1. «Динаміка соціального складу населення» стверджується, що соціальні групи військових поселенців складали єдину військово-поселенську систему і мали забезпечити послідовний розвиток нового державного інституту для успішного вирішення стратегічних проблем. Соціальну структуру військових поселень кавалерії представляли: господарі (1-го розряду) та їхні помічники (господарі 2-го розряду), негосподарі (постояльці), неслужилі і служилі інваліди, кантоністи та приватні особи, які не належали військовому поселенню.

Важливо наголосити на спростуванні положення, що затвердилося в історіографії про те, що військові поселення були ліквідовані у 1857 р. як неефективні в економічному відношенні і збиткові для держави.

Підрозділ 4.2. «Сільськогосподарська і промислова діяльність» наголошує на тому, що природні умови військових поселень кавалерії зумовили специфіку розвитку землеробства. У сільському господарстві спостерігався процес збільшення площі сільськогосподарських угідь, вдосконалювалася структура посівних площ, зростала врожайність сільськогосподарських культур. У середньому, на один округ припадало майже 90 тис. дес. придатної землі. Аналіз даних економічної статистики показує високі показники засобів виробництва (землі і худоби) саме у Новоросійському військовому поселенні, що було обумовлене наявністю значної кількості землі, робочої худоби. Відповідно до зростаючих потреб у сільськогосподарській продукції зусиллями військово-поселенського керівництва у землеробство поселення впроваджувався ряд інновацій: багатопільні системи, застосування органічних і мінеральних добрив, інноваційних землеробських знарядь. Особлива увага в галузі тваринництва зверталася на покращання породи коней, оскільки кіннота, як рід військ брала участь у більшості бойових дій, а також верхові коні використовувалися при пересуванні.

Дедалі більшу роль відігравали такі галузі тваринництва - бджільництво, мисливство та рибальство. Характер промислів поселенців зводився, в основному, до обробки і продажу сільськогосподарської продукції, виробленої у власному господарстві. Дозвіл на промисли і торговельну діяльність військовим поселенцям сприяв економічному підсиленню, підвищенню прибутковості їхніх господарств. Велику роль у зміцненні господарства відіграв також дозвіл поселенцям ходити на заробітки і звільнення їх для занять промислами на строк від 1,5 місяця до 8 місяців на рік. До найбільш прибуткових місцевих промислів належало вільне винокуріння. Жителі військових поселень, розташованих на берегах річок, займалися рибальством та виробництвом рибної продукції.

Постійно розширювалася географія внутрішньої та зовнішньої торгівлі, збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарообороту. Розвиток економіки призвів до суттєвого ускладнення організації господарювання. З метою зміцнення економіки в округах військових поселень кавалерії були створені запасні хлібні магазини, запроваджені капітали: позиковий грошовий і офіцерський допоміжний.

У підрозділі 4.3. «Господарські установи» стверджується, що на території поселень царський уряд забезпечував низку економічних і соціальних гарантій та пільг для різних категорій військових поселенців: дотацію при облаштованості господарства, фінансову й матеріальну допомогу при неврожаях, стихійних лихах, зменшенні кількості худоби за рахунок перерозподілу внутрішніх ресурсів поселених округів: запасні хлібні магазини, згадані позиковий грошовий капітал та офіцерський допоміжний капітал.

У підрозділі 4.4. «Соціальне напруження і конфлікти» вказано, що в цілому матеріальне становище поселенців було тяжке, що неминуче призводило військових поселенців не лише до пасивних, але й до активних форм боротьби проти військових поселень, зокрема, у формі повстань - Бузького козацького (1817), Чугуївського уланського і Таганрозького уланського (1819), Серпухівського уланського (1829) полків. Запровадження військових поселень з військово-кріпосницькою регламентацією порушувало звичний спосіб життя козаків, накладало важкі обов'язки з утримання постою і позбавляло їх господарської самостійності.

П'ятий розділ - «Освіта, церква, побут, охорона здоров'я» поділений на чотири підрозділи, які розкривають основні аспекти буття військових поселенців поза економічною і військовою сферами.

У підрозділі 5.1. «Система освіти» вказано на обмеженість матеріальних і фінансових ресурсів, що виділялися державою для системи військової освіти. При цьому було досягнуто головне - забезпечено якість підготовки військових фахівців відповідно до армійських вимог, зменшено витрати на їхню підготовку, забезпечено розвиток моральних якостей захисника вітчизни. Кантоністи отримували військову освіту в школах при навчальних ескадронах і кавалерійських полках, які готували військових фахівців. військовий кавалерія поселення бойовий

У підрозділі 5.2. «Церковна організація» з'ясовано, що на території військових поселень царський уряд шукав підтримки у здійсненні своєї військової політики у православної церкви і разом з нею здійснював тиск на старообрядців та представників неправославного віросповідання. Щоб уникнути покарань та примусового виселення з обжитих земель, велика кількість сектантів та старообрядців почали переходити у православ'я. Увага, яка у ХІХ ст. приділялася впровадженню військових поселень і залученню до православ'я представників різних сповідань, зумовила особливу актуальність для регіонів врегулювання міжконфесійних взаємин.

Підрозділ 5.3. «Побут» свідчить, що забудівля населених пунктів військових поселень проводилася за спеціальними проектами військової адміністрації, розроблялися типові проекти житлових та адміністративних будівель, переважало вуличне планування. Традиційний одяг військових поселенців мало відрізнявся від властивого місцевому населенню вбрання. У харчуванні військових поселенців основну роль відігравали повсякденні страви, що готувалися переважно з рослинних складових.

У військових поселеннях кавалерії обряди і традиції мали багато спільних рис з тими, що були поширенні до запровадження військово-поселенської системи. Обрядова система військових поселенців була пов'язана насамперед з основними заняттями - військовою та господарською справою, воєнізованим та сільськогосподарським побутом. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язували з народними віруваннями та повір'ями. Трудові традиції були зумовлені трудовим досвідом і трудовою необхідністю, а також природними умовами господарювання. Слід зазначити, що початок весняно-літніх польових робіт і збір урожаю суворо контролювалися військовими і цивільними керівниками. Характерною особливістю періоду збору врожаю, сінокосу було те, що всі групи військових поселенців майже в повному складі, окрім неслужилих інвалідів, дітей молодшого віку та хворих, виїжджали в поле. Протягом періоду термінових польових робіт збільшувався і трудовий день. У трудових традиціях була закладена система послідовної передачі досвіду майбутнім поколінням.