Середньовічне місто як проект упорядкованого Космосу. Місто і Храм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Міжнародна інформація

Реферат

на тему:

Середньовічне місто як проект упорядкованого Космосу. Місто і Храм

Виконала Кіт Ірина-Марія

студентка І курсу, І групи

Викладач Ткаченко Н.О.

Київ - 2014

Говорячи про середньовічне місто, більшість людей й може дати досить поверхневу його оцінку. З історії нам відомо, що міста у епоху Середньовіччя утворювались переважно поблизу перетинів торговельних шляхів, неподалік від храмів, замків, феодальних маєтків. Ці населені пункти прийшли на зміну античним і суттєво від них відрізнялися. Тут починали селитися люди, які віддали перевагу власній справі, замість роботи у сільському господарстві, за рахунок чого, тогочасні міста невдовзі перетворилися на центри ремесла і торгівлі. Згодом у них почали виникати цехи, гільдії, з'явились театри, і міста ставали великим економічним, торговельним і культурним осередками.

Всі ці факти, звичайно, дуже цікаві, але дають змогу отримати уявлення лише про структуру та функції середньовічного міста. Варто відмітити, що чимало сучасних філософів та дослідників вважають такий погляд на місто середніх віків досить обмеженим. На їхню думку, архітектура міста являє собою складну систему, кожен з елементів якої має глибокий духовний зміст, а саме місто можна вважати проектом упорядкованого Космосу. Таке трактування є прикладом так званої міфопоетичної моделі, яка формулює антропоморфні уявлення про Космос у цілому та окремі його прояви: місто, будинок, одяг тощо. Згідно з цією моделлю Космос являє собою своєрідну призму, через яку сприймається усе, що нас оточує.

Дуже детально розкривають зміст цього питання роботи Леона Баттіста Альберті, автора трактату «Про зодчество», який наділяє місто «душею». Він досліджував питання правильної структури будування міста, розташування міської площі, будинку чи маєтку. Альберті ототожнював їх зі складовими частинами Космосу. Місто він порівнював з кораблем, який пливе по світовому океану, а театр - з вівтарем у центрі цього корабля.

Навколо середньовічних міст часто будувалися мури або фортеці, для того, щоб обмежити доступ зовнішніх впливів. Оточення високими, товстими стінами, з точки зору Альбері, змусило би ворога «тріпотіти і, відступивши, тієї ж миті піти». Внаслідок цього стіни міста отримували психологічну силу.

Місто - це свого роду «великий будинок», і, як будинок повинно бути захищеним, закритим, вичленованим з оточення. Цей принцип Альбері застосовує до всіх рівнів архітектурного середовища і вважає середину міста не менш сакральною, ніж середину будинку, яка також мусить бути захованою від того, що є поза її межами. Доступ до середини має бути ускладненим, як у будинку, так і у місті. Щоб досягти цієї мети Альберті пропонує замінити широкі прямі вулиці, які мають бути надбанням міста, на ламані та вузькі, які у свою чергу сприятимуть перешкоді проникненню, наприклад, ворогів. У його працях охоронна функція переходить у поетичну, коли він описує вулицю, як «річку, що звивається м'яким вигином», коли він говорить про те, як «при прогулянці на кожнім кроці відкриватимуться все нові й нові сторони будинків». Ріг будинку в цьому випадку можна вважати перешкодою, характерною для тогочасного міста. Це порівняння асоціюється з міфологічними осмисленням простору, як дороги з багатьма перепонами, як шляху до священного центру.

Вулиця в уявленні Альберті є так само медіативною, як і середина-центр. У ній теж поєднується внутрішнє і зовнішнє. У зв'язку з цією рисою, він відносить до вулиці також дороги, які ведуть до міста і навіть морські шляхи. Альберті докладно описує різні види доріг, які з'єднували священні місця, через що були сакралізовані. Він згадує усі елементи вулиці: мости, ворота, арки, перехрестя, усіх їх наділяє якоюсь важливою функцією. У міфологічній традиції вони розуміються як частини прикордонного простору, який з'єднує космічні протилежності.

Чималий інтерес Альберті приділив «оздобленням» вулиць: кипарисів, портиків, бо вулиця у міфологічній свідомості уособлювала шлях, у вигляді ланцюга перешкод, спрямованого до захованих скарбів чи сакрального центру. Таким чином те, що сприймалося як «прикраса», насправді виконувало функцію своєрідного шифру, який захищає від стороннього втручання, але є цілком зрозумілим для своїх.

Філолог Фрейденберг зауважив ще одну специфічність вулиць. Вони, на його думку, як храм чи уся країна втілюють образ неба. Особливого значення він надав початку та кінцю вулиці. Альберті солідарний з ним у цьому плані і, у свою чергу, вважає, що «ворота будуть прикрашені, як тріумфальні арки». Через ці арки входить та виходить сонце. Іншою думкою є також те, що західні ворота символізують темряву і смерть, а східні - життя і світло. Таким чином, можна сказати, що через свої межі-пороги місто уособлює боротьбу добра зі злом.

Великого значення у структурі міста Альберті надає перехрестям, мостам і навіть театру, причому недарма.

Міст, для прикладу, вважався найскладнішою частиною шляху, оскільки саме в цьому місці дорога переривалась і існувала найбільша загроза з боку злих сил. Через це початок та кінець мосту - його найнебезпечніші ділянки - було прийнято оздоблювати якимись прикрасами, жердинами, чи помічати захисними знаками, такими як зображення хижих звірів чи птахів, наприклад, лева, грифона, яструба. Завданням таких оберегів було стримувати вплив темних сил, захищаючи того, хто переміщався по мосту. Крім того міст втілював собою перехід зі старого оточення до нового, з одного циклу в інший, чи, беручи масштабніше, з одного життя в інше. У цьому значенні міст можна зіставити зі Світовим деревом, тому досить часто мости вражають своїми розмірами та декораціями.

Схожого трактування Альберті надає і перехрестю. Функцією перехрестя, розвилки чи будь-якого іншого перетинання є фіксування центру. Тому особлива увага приділяється архітектурному та ритуальному оформленню. Тут Альберті звертається до арок, які він вважає «завжди відкритими воротами». З метою підкреслення наявності спільних якостей граничних просторів, він підкреслює символічність розташування арок поблизу воріт та мостів, які розташовані на перетині зовнішнього і внутрішнього, верху і низу, «тут» і «там», сакрального і профанного, життя і смерті.

Кульмінацією стикової ролі і доступності для всіх у нього є, як не дивно, театр - площа, обгороджена сидіннями глядачів. Досить часто відкриті площадки накривалися тентом у вигляді зоряного неба. Внутрішня частина театру накрита нічним небом, символізує Космос, який наче покривало накриває і наш світ. Площадка сцени - центр театру. Її можна порівняти з вівтарем на площі, який, як і площадку можна вважати образом столу-трону. Тому цей елемент міста також є символом життя і смерті, оскільки може зіставлятися з накритою тентом колісницею, яка у міфах Давньої Греції вважалася святилищем. Це дає нам ще одну модель Космосу, яка пустила свої корені ще з часів античності. Отже введений у просторову структуру вулиці театр разом з його центром-сценою логічно завершують шлях ззовні у «середину» міста. середньовічний місто космос храм

Альберті помітив символічний зв'язок і між просторим і світлим зовнішнім фасадом будинків та вузькістю та темнотою господарських «тайників». Вважається, що таємні схованки не доступні нікому, але саме вони забезпечують стабільність, бо містять цінності, накопичені предками. Тому будинок і Космос мають спільний образ - внутрішній, затьмарений, закритий від зовнішніх втручань простір. Але центр цього простору, перетнутий «світовою віссю», містить у собі частинку зовнішнього світу. Тобто знову ж таки існує контраст між світлом і темрявою.

Слід додати, що місту також належав особливий світлотіньовий ефект. Вулиця в ньому перетворювалась на складний шлях, за рахунок подолання тіньових перешкод та переходу з одного (світлого) простору в інший (темний).

Відомий американський теоретик архітектури звертає увагу на міфологічний потенціал природного середовища. Він стверджує, що все у цьому світі щось символізує і вважає, що в місті втілюється так званий «дух місця». «Дух місця» К. Лінч розглядає невідривно від границь між внутрішніми і зовнішніми просторами. Він трактує це так, що, коли людина наближається до якоїсь межі, перед нею постає питання: перетнути її, чи ні. У таких місцях людина відчуває себе частиною двох світів і має можливість увійти, в який забажає. Він також вважає, що слід «розмити» кордони, що, на його думку, забезпечить відносне взаємопроникнення протилежних зон міста. Це надасть людям можливість подумати,оцінити те місце, в яке вони хочуть увійти.

Виходячи з робіт багатьох архітектурознавців, філософів та дослідників культури, вважати середньовічне місто звичайним населеним пунктом було б абсолютно несправедливо. Його скоріше можна назвати могутнім механізмом, який складається з великої кількості деталей, кожна з яких має особливе значення і виконує свою важливу функцію. Як бачимо, навіть ті структурні одиниці міста, які, на перший погляд, не є помітними і не відіграють важливої ролі, насправді є рівноправними його частинами. Прикладом цього можна вважати символічність освітленості вулиць. Якщо обирати, яким провулком піти: світлим чи темнішим, більшість людей не обере темний, навіть, якби це зекономило їм трохи часу, оскільки підсвідомо ми стараємось уникати темряви, яка асоціюється у нас зі злими силами. Не менш символічним, проте, на перший погляд, досить несуттєвим є розташування будинків у місті. У період Середньовіччя, будинки будувались таким чином, щоб вулиці не були прямими та широкими, а досить вузькими, звивистими і навіть дещо заплутаними. Багато людей може подумати, що це робилось з метою максимального використання місця і, відповідно, для збільшення чисельності міського населення. З одного боку, можливо, і так, проте ще однією причиною цього було бажання ускладнити потрапляння до центру міста і таким чином запобігти небажаним гостям, збивши їх з пантелику.

Ось таким багатогранним і для багатьох, напевно, досить несподіваним перед нами постає місто середніх віків. Його можна розглядати крізь парадигму Космосу, яка кожен його елемент наділяє глибом змістом і підкреслює символічність та взаємозв'язок усіх елементів.

Не можна не згадати і про таку важливу частину міста, як храм. Церкви Середньовіччя набули абсолютно нового значення і суттєво відрізнялися від їхніх попередників, хоча б через поширення християнства, яке, на відміну від язичництва було монотеологічною релігією, в центрі якої - єдиний Бог-творець.

Храми тих часів задумувалися як символи гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Через це великого значення набуло створення у них ідеальних пропорцій. Символічним було також розташування церков та монастирів на пагорбах, щоб їх було видно на фоні неба з метою підкреслення їх зв'язку з Всевишнім.

У епоху Середньовіччя виникла так звана хрестово-купольна конструкція, яка використовується при будівництві церков і у наш час, особливо поширений такий стиль храмобудування у православних церквах. Храм за цим принципом вважався кораблем, тримає курс своєю передньою заокругленою частиною на схід. Великі куполи з хрестами символізували вітрила, а також Небо - місце перебування Господа і створювали відчуття Його постійної присутності та спостереження за тим, що робиться на землі. Склепіння храму уособлювало «Царство небесне», арки можна порівняти з чотирма сторонами світу, а нижня частина символізувала земне життя.

Якщо зануритись у семантику храму, то він був поділений на три частини у взаємнопересічних напрямках: вертикальному, горизонтальному та ззовні всередину. Взагалі, число «три» є дуже символічним для християнських церков. За горизонтальним поділом храм поділяється на «святеє святих», святилище та притвор. Церковна апсида має три вікна, які нагадують Трійцю, що освітлює не тільки храм, але й людські душі. Усі храмові споруди теж поділяються на три частини: вівтар, середня частина і той же притвор.

Вівтар можна вважати символом Божого Царства. Вхід у вівтарний простір є дозволений лише для церковнослужителів і відкривається він тільки в найважливіші моменти Служби Божої, щоб показати, що Царство Небесне зажди відкрите для тих, хто вірує і готовий покаятись.

Середня частина храму символізує земний світ, у якому моляться всі віруючі.

Притвор з давніх часів символізував пекло, там стояли грішники та віровідступники.

Деякі дослідники вважають, що тогочасні церкви своїм зовнішнім виглядом нагадували людину, де купол - це голова, барабан - шия, а все решта - плечі та стопи.

Існує також цікавий факт проте, що кількість куполів має своє християнське пояснення. Один купол асоціюється з єдиним главою церкви - Христом. Три куполи уособлювали Святу Трійцю. П'ять куполів - порівнювали з Ісусом Христом та чотирма євангелістами. Сім - як символ семи основних християнських таїнств (хрещення, миропомазання, оливо помазання, причащання, покаяння, хіротонія або священство та шлюб). Дев'ять - на честь дев'яти ангельських чинів (серафимів, херувимів, престолів, архангелів та ін. Тринадцять - в пам'ять Ісуса Христа та дванадцяти апостолів.

Особливого значення набуває хрест, який до приходу Сина Божого на землю вважався предметом ганьби та приниження, а завдяки християнству почав символізувати перемогу життя над смертю і став своєрідним захистом від усякого злого.

З точки зору макрокосму план храму уособлює розпростерту в молитві людину з розкинутими руками, у якої за голову служить центральна апсида, серце - на середохресті під найбільшим куполом, з якого дивиться Христос Спаситель і шле на людину своє благословення.

Краса християнського храму викликала мимовільну асоціацію з раєм, мирним буттям та душевним спокоєм.

Розглянувши структуру середньовічного храму, ми можемо сказати, що храми тієї епохи були не лише окрасою міста, але, в першу чергу, місцем духовного очищення, символом єднання людини з Богом. Своїм інтер'єром та екстер'єром вони створювали враження Божого дому, де можна отримати духовне зцілення та очищення. Кожен елемент храму асоціювався з Біблійними персонажами чи подіями.

Размещено на Allbest.ru