Ярослав Осмомисл: життя та діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Реферат

Дисципліна: Історія України

На тему: “Ярослав Осмомисл: життя та діяльність”

Студентки

історичного факультету

ІІ курсу ІІ групи

Стебеляк Ольги Василівни

Викладач: Музичко О. Є.

Одеса Ї 2015

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Політична діяльність Ярослава Осмомисла

1.1 Протистояння з Київським князівством. Іван Берладник

1.2 Відносини Ярослава Осмомисла з Візантійською та Угорською державами. Болгарія

2. Особиста трагедія Ярослава Осмомисла в контексті протистояння князя та галицьких боярських партій

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

осмомисло князівство економічний зовнішньополітичний

Князь Ярослав Володимиркович Осмомисл (р.н.- ? - 1187), галицький князь (1153-1187) з гiлки Ростиславичів, внук Володаря Ростиславича - князя перемишльського, син Володимирка Володаревича - князя перемишльського, згодом галицького. Лiтопис вперше згадує його в 1150 роцi у зв'язку з одруженням з Ольгою, донькою князя Юрiя Довгорукого.

Саме за правління Ярослава Осмомисла Галицьке князівство досягло найбільшого економічного розквіту та могутності на зовнішньополітичній арені. Особi князя, як не одному з його сучасників, присвячено дуже багато відверто-шанобливих рядків у двох давньоруських творах: Iпатiївському лiтописi та в "Словi о полку Iгоревим". Це свідчення позитивної оцінки i шанування, які князь мав в сучасному йому суспільстві. Про визнання надзвичайного розуму цієї людини, мiж iншим, говорить i призвисько - “Осмомисл” (вісім умів).

Постать Ярослава Осмомисла, яка втілила апогей могутностi та слабість у стосунках з власними підданими, коли мова йшла про особисте життя, представляє собою особливий інтерес для дослідження. Розвідка його діяльності дає змогу проникнути до перепитій міжнародної політики, а також внутрішнього протистояння у Галицькому князівстві.

1. Політична діяльність Ярослава Осмомисла

За свідченням джерел, Ярослав Осмомисл був надзвичайно здібним політиком. Як єдиний спадкоємець князя Володимирка, він зайняв Галицький престол у 1953 році. Князь не лише не втратив батьківської спадщини, але й завдяки розумній політичній діяльності зміг значно збільшити володіння свого князівства та підняти його авторитет на зовнішньополітичній арені.

На цей перiод галицький князь був найсильнiшим з усiх володарiв у Київськiй Русi. Його князiвство, крiм усього, не було роздроблене на удiли. Варфоломій Англiйський (ХIII ст.) взагалi ототожнював Галицьку землю зi всiєю Руссю: “Галiцiя дуже обширна область, котра охоплює бiльшу частину Європи, дуже багата, деякими вона називається Руссю”. Найвидатнiший географ ХII ст. Абу Абдаллах Мухаммед iбн Мухаммед ал-Iдрiзi (1100 - 1165) у своїй енциклопедiї “Розваги втомленого в подорожах по областях”, написанiй при дворi сицилiйського короля Рожера II (1130 - 1154), в країнi ар-Русийя, в числi восьми вiдомих йому мiст називає Рамiслi (Перемишль) та Галiсийа (Галич). А. Петрушевич ототожнив Галісийя ал-Ідрізі, виходячи з опису сицилійського географа, з Галичем на Дунаї. Войтович Л. Галицька земля і Візантія у XI - XIV ст. [Текст] // Дрогобицький краєзнавчий збірник /Ред.?кол.?Л.Тимошенко (голов.?ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін.?- Вип.?ХІV-XV.?- Дрогобич: Коло, 2011.?- С. 43.

Держава Ярослава Осмомисла обіймала галицьку землю, перемиську, Пониззє ( Поділля), Бессарабію й Молдавію (Берладська земля). Таким чином, південною границею його володінь були Карпати, гирло Дунаю та Чорне море. При усті Серету та Пруту князем було закладено Малий Галич (сьогодні Галац Ї місто і порт на сході Румунії), де збиралося мито з чужоземних кораблів. Білецький С. Ярослав Осьмомисл, князь галицький. [Текст] // ЛІТОПИС ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ. Ї Львів, 1937. Ї ч. 10. Ї С. 6.

Посівши галицький престол, Ярослав Володимиркович продовжив політику свого батька у протистоянні з Київським князівством. Крім цього, він “успадкував” претензії на галицькі землі свого племінника Івана Ростиславича Берладника. Проте, завдяки вмілій політиці, Ярослав Володимиркович не лише міцно закріпився на своєму троні, але, як свідчать численні джерела, підніс авторитет галицьких земель на міжнародній арені.

1.1 Протистояння з Київським князівством. Іван Берладник

Вже в перший рік свого княжіння Ярослав Володимиркович надіслав до Києва грамоту, в якій визнавав себе васалом Ізяслава, проте завойованих його батьком київських порубіжних з Галичиною міст так і не повернув. Там само. Ї С. 6. У 1153 р. поблизу галицького міста Теребовля відбулася битва воїнів Ярослава з Ізяславовими полками. В цій битві галицькі війська зазнали поразки. Князь Ярослав не брав особистої участі в битві, оскільки бояри під приводом молодості заборонили йому з'являтися на полі бою. Як вважають дослідники, справжньою причиною було те, що бояри не дуже довіряли Ярославу, який нещодавно клявся у вірності Києву.

Смерть Iзяслава Мстиславича в 1154 році i швидке повернення до Києва Юрiя Довгорукого, який доводився Ярославові тестем, зняло проблему київсько-галицьких стосункiв. Войтович Л. Вказ. праця. Ї С. 41-42. Проте, вже в 1155 році Юрiя Довгорукий помер і київський престол перейшов до чернігівського князя Iзяслава Давидовича. Зближення галицького князя з волинським князем Мстиславом Iзяславичем в Києві сприйняли як загрозу. Iзяслав Давидович вирішив приборкати Ярослава Володимировича за допомогою князя-iзгоя Iвана Ростиславича (Берладника), представника Васильковичів.

Ярослав Володимирович сподівався, що, ставши великим князем, Iзяслав Давидович вiдмовиться вiд пiдтримки колишнього звенигородського князя. Але київський князь з допомогою Івана Ростиславича, навпаки, намагався приборкати потужного галицького князя і змусити його утриматися від зближення з Мономаховичами. У відповідь Ярослав Осмомисл органiзував коалiцiю князiв проти Ізяслава Давидовича. В кiнцi 1157 р. посли Ярослава Осмомисла, волинського князя Мстислава Iзяславича, луцького князя Ярослава Iзяславича, дорогобузького князя Володимира Андрiйович, чернiгiвського князя Святослава Ольговича, сiверського князя Святослава Всеволодовича, смоленського князя Ростислава Мстиславича, угорського короля та польських князiв зажадали видачi iзгоя. Це було також свідченням політичної ваги галицького князя. Iзяслав Давидович рiшуче вiдмовив, але не ризикнув тримати далi у себе Iвана Ростиславича. Вiн допомiг йому через половецькi землi дістатися в Пониззя Днiстра, де колись були його володiння. Звичайно, населення Бирладi з радiстю зустрiло свого колишнього сюзерена, який колись княжив у Звенигороді на Дністрі. Галицькi посадники, безперечно, використовували свою службу в цих краях i для власного збагачення, вдалинi вiд Галича зловживання були бiльшими. А з князем завжди пов'язувались спогади про справедливiсть “старих” часiв. Тому Iван Ростиславич у 1158 р. утвердився в Бирладi без особливих проблем. Тут, для боротьби за галицький престол, він зібрав 6-тисячне вiйсько, з яким зупинився біля міста Ушиця. Гарнiзони Ярослава Володимировича стояли твердо, крiм того, половцi, яким Iван Берладник, не дозволив грабувати здобутi мiста, покинули його вiйсько. В Галичi потуги колишнього звенигородського князя панiки не викликали. Ярослав Володимиркович послав основні сили з волинськими полками на Київ. Iван Берладник, щоб допомогти Iзяславу Давидовичу, який втратив через нього Київ, покинув свою волость і захопив Олешшя. Але з Києва проти нього послали флотилiю на чолі з Георгiєм Нестеровичем та Якуном. Воєводи Ростислава Мстиславича переслiдували Iвана Берладника аж до Дчина. Тут князь був змушений здатись у 1160 р. вiзантiйським властям. Його отруєння у Солунi (Фессалонiках) у 1161 р. навряд чи вiдбулося без втручання галицького князя.

1.2 Відносини Ярослава Осмомисла з Візантійською та Угорською державами. Болгарія

У 1164 р. вiйна Угорщини з Вiзантiєю закiнчилась миром. За умовами цього миру спадкоємець угорського престолу Бела мав прибути в Константинополь як почесний заручник. Василевс Мануїл Комнин вiдразу ж заручив з ним свою єдину дочку Марiю. З'явилась iдея вiзантiйсько-угорської унiї, котра стала небезпечною для Галицького князiвства. Там само. Ї С. 43-44. Тому Ярослав Володимирович, не вагаючись, пiдтримав претендента на вiзантiйську корону брата василевса Андронiка Комнина. Крім усього іншого, як син севастократора Ісаака Комнина та Ірини Володарівни, Адронік Комнин доводився Ярославові Володимировичу двоюрідним братом. У 1164 р. Андронiк втiк з вiзантiйської столицi до Галича, де був прийнятий Ярославом Володимировичем. Пiзнiше, в пам'ять про перебування в Галицькiй землi, Андронiк прикрасив розписами палату, яку побудував у Константинополi бiля храму Сорока мученикiв. Ось як описує цi розписи один з кращих вiзантiйських письменникiв Микита Хонiат: “Живопис представляв кінську їзду, полювання з собаками, крики птахiв, гавкiт собак, погоню за оленями i травлю зайцiв, пробитого списом кабана i пораненого зубра (цей звiр бiльший за казкового ведмедя i плямистого леопарда i водиться переважно у тавроскiфiв), сiльське життя з його наметами, нашвидку приготований обiд iз спiйманої здобичi, самого Андронiка, який власноруч розрубує на частини м'ясо оленя або кабана i ретельно пiдсмажує його на вогнi, та інші подібні предмети, якi свiдчили про життя людини, у котрої вся надiя на лук, меч i прудкого коня”.

Вже у 1165 р. василевс Мануїл прислав да Галича двох митрополитiв, якi запропонували Андронiку в управлiння Кiлiкiю. Ярослав Осмомисл послав з візантійськими послами галицького єпископа Кузьму. Посольство домоглося гарантiй безпеки для Андронiка i пiдтвердило союз з Вiзантiєю. Наслідком цієї поїздки було розширення володінь руського монастиря на Афоні у 1169 р., а також згадка Русі у візантійсько-генуезькій угоді 1169 р.. Євстафій Солунський згадує про часті посольства галицького князя до василевса Мануїла. “Скіфська кіннота”, яка брала участь у нещасливій битві проти сельджуцького султана Килидж-Арслана ІІ при Миріокефалоні 17.09.1176 р., була, напевно, галицького походження. Вiзантiя розглядала галицького князя як hypospondos, що за вiзантiйською вселенською термiнологією прирiвнювалось до давнього “союзний Риму народ” (socii populi Romani). Найбільше свідчень візантійських авторів стосується Галицького князівства, володар якого часом протиставляється володарю Києва і розглядається як цілком самостійний. Можливо, що саме з тих часiв тiсних зв'язкiв з Вiзантiєю стосується граффiтi в Константинополi на мармуровiй балюстрадi хорiв собору св. Софiї: “Матфей попъ галичьский”.

У 1182 р. Андронiк Комнин умiло скористався з невдоволення вiзантiйцiв пролатинською полiтикою вдови Мануїла I Марiї та її фаворита протосеваста Олексiя Комнена, якi правили вiд iменi юного Олексiя II, i сам став регентом, а у 1183 р. захопив престол. Свого противника протосеваста вiн негайно вислав у Скiфiю, тобто дунайськi володіння галицького князя. Однак не без допомоги противникiв Ярослава протосеваст Олексiй Комнен утiк до Сицилії. Андронiк Комнен продовжив боротьбу, не зупиняючись перед репресiями непокiрної знатi i одночасно продовжуючи вiйну з сицилiйськими норманами. Невдачi у цiй вiйнi, в свою чергу, використали його вороги. У 1185 р. пiдбурений знаттю константинопольський натовп розтерзав василевса Андронiка.

На цi подiї галицький князь вiдреагував посольством, про яке згадує Микита Хонiат. Стосунки мiж обома країнами рiзко погiршилися. Навеснi 1186 р. брати Петро i Асень пiдняли повстання у Болгарiї, яка залишалася вiзантiйською провiнцiєю. Пiсля перших же невдач болгарськi вождi вiдступили за Дунай, а навеснi 1187 р. продовжили боротьбу. З ними прийшли “кумани, народ досi вiльний, негостинний i дуже войов- ничий, i тi, що походять з Вордони, якi смiються з смертi, гiлка руських, народ милий богу вiйни”. “Вордона” може бути спотвореною назвою “бродникiв” або “Бирладi”, i тодi це прямий доказ допомоги болгарам з боку Ярослава Осмомисла. Можливо, що сам галицький князь пiдштовхнув болгарських сепаратистiв пiсля загибелi Андронiка Комнена. Відомий візантист Г. Литаврин дійшов висновку, що “восени 1186 р. у критичний момент розвитку повстання “... військову підтримку повсталим разом з половцями надали руські”. Литаврин Г. Г. Два этюда о восстании Петра и Асеня [Текст]// Литаврин Г. Г. Византия и славяне. Ї СПб.: Алетейя, 1999. - 608 с. Ї (Византийская библиотека. Исследования). Ї С. 354-362.

Новий василевс Iсаак Ангел вiдразу ж вирiшив придушити повстання болгар з двох боків. Угоду з Угорщиною було скрiплено шлюбом василевса з юною Маргаритою, дочкою Бели III. Король зайняв ворожу позицiю щодо болгарських повстанцiв та їх союзникiв. У “Словi” читаємо, що Ярослав “заступив королю шлях, замкнув Дунаю ворота”. Це явне свiдчення блокади проходiв у Болгарiю.

Не знайшовши порозуміння з Ангелами, Ярослав вирішив підтримати повстання в Болгарії. Спочатку повстання Асенів в Болгарії підтримали бродники, а вже потім галицькі війська Ярослава Осмомисла. Цим галицький князь сприяв відродженню Другого Болгарського царства. Зрозуміло, що відроджена Болгарська держава не могла за короткий час організувати власне лицарське військо, тому на перших етапах Асені спиралися на галицьку допомогу, половців та волохів.

Існує версія волоського походження Асенів, а це наштовхує на думку, що останні справді могли мати якісь володіння у Бирладській волості з мішаним слов'яно-волоським населенням.

Активна участь половців у болгаро-візантійській війні кінця ХІІ ст мусила змістити значні їх масиви ближче до Дунаю. Останнє не могло не викликати занепокоєння у слов'янського населення Пониззя. Крім того, міська верхівка та галицьке боярство, також пов'язане з торгівлею, потерпало від галицько-візантійського конфлікту.

2. Особиста трагедія Ярослава Осмомисла в контексті протистояння князя та галицьких боярських партій

З 1170-х років владну верхівку Галичини лихоманила криза. Зовні вона здавалася родинними негараздами, хоча в підтексті приховувала конфлікт між Ярославом, який впевнено утверджував своє самовластя, і незадоволеними боярами. Приводом до відкритого спалаху стали сімейні чвари: бояри, нібито обурені аморальністю князя, у 1171 р. спалили його коханку - боярівну Настаську і урочисто повернули з вигнання шлюбну дружину Ярослава Ольгу, доньку Юрія Довгорукого, яка разом з певною категорією бояр втекла до Польщі. На думку історика Наталі Миколаївни Яковенко, саме це “додатково підтверджує далеко не інтимну причину зіткнення.” Проте, Ярослав вирішив цю дилему по-своєму: помираючи, він передав верховну владу позашлюбному синові Олегу Настасьчичу, а сина Ольги Володимира, нелюбого і непокірного, посадив на уділ у Перемишлі. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. / Н. М. Яковенко.Ї Київ: Генеза, 1997. Ї С. 71.

Існування боярських партій визнає переважна більшість істориків, і лише М. Дашкевич вважає, що поділу на партії не існувало. Подібної точки зору дотримувалася і К.?Софроненко, яка вважає, що “боярських партій в Галицькій Русі не було, а мали місце лише суперечності між окремими групами бояр, основна ж лінія всіх бояр була єдиною - зробити своє панування міцним”. Ці погляди значно розвинув російський дослідник О.?Майоров. Петрик А. Політична платформа та рухи галицького боярства за правління Ростиславичів (1084 - 1999). [Текст]// Андрій Петрик. / Фортеця: збірник заповідника “Тустань” на пошану Михайла Рожка. - Л.: Камула, 2009. - Кн. 1. - С. 124-126.

Представники першого погляду в Галицько-Волинській державі виділяють такі партії: партію Ярослава (Чагровичі, прихильники Олега та Настаськи), опозиційну щодо Ярослава Осмомисла партію (“партію невдоволених”, прихильники княгині Ольги, службовий князь Святополк, воєвода Костянтин Сірославич), партію Володимира Ярославича, партію Романа, партію Романа Берладника, партію Ігоровичів, партію Ярослава Пересопницького, белзьку партію, партію боярина Володислава, угорську, польську (мазовецьку) партію тощо.

Нез'ясованим залишається час появи боярських партій у Галицькій та Волинській землі. М.?Тихомиров, В.?Ключевський датують початок політичної активності галицького (перемишльського) боярства Х?ст. М.?Смирнов, К.?Софроненко час появи боярської активності відносять до часів 40-х років ХІІ?ст.18 Третя позиція найчіткіше висвітлена у працях М.?Котляра. Активний і раптовий вияв боярського невдоволення, на його думку, збігається з правлінням Ярослава Осмомисла, і відтоді галицьке боярство активно втручається в політич не життя своєї землі і князівства в цілому. Не до кінця вивченою залишається проблема історичної долі тих чи інших партій та припи- нення їх діяльності.

Уже з самого початку існування Галицького князівства літопис засвідчує наявність опозиції місцевої еліти щодо князя Володимирка. Володимирко до Галича прийшов із власною дружиною та адміністративним апаратом, який одразу ж перебрав правління у свої руки. Саме їхніми представниками та нащадками були Іван Халдієвич, Ізбигнів Івачевич, Костянтин Сірославич, Тудор Єлич. Прийшлі бояри отримали головні посади в місцевій адміністрації, усунули з провідних становищ місцеву еліту, що й призвело до створення опозиції та жорсткого протистояння. Перший симптом цього протистояння виявися під час оборони Звенигорода від військ київського князя Всеволода. Саме вагання “галичан” (бояр) змусило князя піти на мир з київським князем. Наступного, 1144 р., скориставшись відсутністю князя Володимира, консервативно налаштовані “галичани” закликали на стіл звенигородського князя Івана Ростиславича, а потім витримали чотиритижневу облогу Володимирка та його дружини. Можливо, що саме жорстока розправа Володимирка над “галичанами” (боярами) пізніше спричинила гостре протистояння між цією княжою династією та боярською місцевою верхівкою. Там само. - С. 128.

Новий виступ боярства при князюванні Ярослава Осмомисла відбувся 1173 р. і був спричинений черговим розладом між князем та його сином Володимиром. Дослідники припускають, що саме позиція місцевого боярства призвела до того, що Ярослав Осмомисл був змушений звертатися за польською допомогою у боротьбі з сином та його луцькими покровителями. Незадовго до смерті Ярослав робить спробу збільшити вагу своїх спільників та прихильників сина-бастарда Олега Насташича. У Галичі відбувається з`їзд наймогутніших бояр та родів, де його учасники під тиском князя погодилися передати стіл бастарду. Володимирові дано в посідання Перемишль. Усі учасники зібрання були примушені здійснити хресне цілування на вірність новому князеві, але єдність була короткою. Новий боярський бунт спалахує одразу ж після смерті князя і пов'язаний не стільки з небажанням правління бастарда Олега Насташича, скільки з боязню розправи за смерть матері. Частина прихильників Олега, не маючи достатньої політичної сили, звертається за допомогою до київського князя Рюрика Ростиславича та польського короля Казимира й на короткий час знову посідає Галич, але незабаром молодий князь був отруєний. Із загибеллю Олега припиняє свою діяльність і його партія.

Можна погодитися із думкою І. Шараневича, що боярський рід Чагровичів та йому подібні через Настаську досягли великих впливів на князя та державну політику, порушили якісь існуючі порядки щодо займання посад і просування по ієрархічній драбині, що призвело до появи опозиційної Ярославові партії (“партії невдоволених”) на чолі зі службовим князем Святославом та воєводою Костянтином Сірославичем. Офіційно конфлікт проявився в намаганні галицького боярства уладнати сімейне життя Ярослава Осмомисла, але фактично скеровувався проти зміцнення й централізації князівської влади та усунення з державних посад боярства та цілих родів, які, зайнявши провідні місця в князівській адміністрації, проводили досить самостійницьку та незалежну від інших політику. Лідером тогочасного опозиційного боярства був Костянтин Сірославич та служебний князь Святополк. Ймовірно, що саме за ініціативи Святополка було схоплено та спалено Настаську, а боярський рід Чагровичів та інші дрібні боярські роди перебито.

Рід Чагрів цікавив практично всіх дослідників, які зверталися до історії Галицько-Волинської держави. На сьогодні маємо декілька поглядів на походження цього роду. М.?Карамзін, Д.?Ілловайський та В.?Соловйов, негативно відгукуючись про цей рід, уважають, що це вихідці з простого середовища, які з часом здобули князівську прихильність. П.?Толочко припускає, що його представники належали до т. зв. нового боярства. Л.?Войтович зазначає, що Чагровичі були одними із найвпливовіших тогочасних боярських родів, а причину їх загибелі потрібно шукати у боротьбі всередині галицької олігархії. На думку І.?Крип'якевича, цей рід мав половецьке коріння й міг прийти до Галича із Києва, де ще 1169 р. згадуються половці Чагровичі. П.?Грицак припускає, що Чагровичі походили з Дунайського пониззя. Появу ж цього роду в Галичі дослідник пояснює прагненням Ярослава Осмомисла знайти опору в боротьбі з боярською олігархією, яка своїми діями загрожувала основам князівської влади роду. Там само. - С. 129-130.

Висновки

Як бачимо, період правління Ярослава Осмомисла характеризується активною зовнішньою та внутрішньою діяльністю князя. Він успішно продовжив політику свого батька стосовно Київського князівства, у надзвичайно нестабільній ситуації зумів перемогти претендента на Галицький престол Івана Берладника, вміло маневрував у протистояннях сусідніх держав. Все це забезпечило економічний та культурний розквіт Галицького князівства, збільшення його території та посилення авторитету на зовнішньополітичній арені.

Проте, події 70-х років ХІІ?ст. свідчать, що галицьке боярство заявило про свою силу і здатність нав'язати князеві свою волю. Це посилення виникло поступово, у напруженій політичній боротьбі, шляхом частих змов та виступів, підкорення своїй волі віча, через творення тих чи інших партій та висунення нових претендентів на княжий стіл. З цього часу, зокрема в Галицькій землі, чітко простежується декілька партій та боярських угрупувань. Останні не мали чіткої політичної платформи і залежно від політичної ситуації підтримували того чи іншого князя, входили до тієї чи іншої боярської партії. Розправа групи боярських родів над незаконною дружино князя має розглядатися в контексті зазначеної боротьби, про що також свідчить факт невиконання заповіту князя. Ні Олег, ні Володимир не задовольнили бояр. Результатом стала тривала громадянська війна у Галицькому князівстві, у якій і Володимир, і ворогуючі між собою боярські партії, запрошували на допомогу то угорців, то поляків, то сусідніх руських князів.

Тим не менш, період правління Ярослава Осмомисла у Галицькому князівстві в цілому відрізнялася внутрішньою стабільністю. Особливо яскраво це проявлялося на тлі Києва, де аж до 1176, тобто до княжіння Святослава Всеволодовича. В той час, як у Київському князівстві відбувалося регулярне вигнання князів більш щасливими суперниками, Ярослав Осмомисл княжив у своїй землі аж до природньої смерті у 1987 році.

Опираючись на вищенаведене можна стверджувати, що князь був надзвичайно талановитим політиком свого часу. Він вміло балансував у відносинах з боярськими партіями та вів продуману політику з іншими князівствами та сусідніми державами. Все це дало змогу Ярославу Осмомислу зберегти Галицький престол у надзвичайно напружений період політичних протистоянь. Хаос, який настав після смерті князя у Галицькому князівстві свідчить, що лише авторитет та мудра політика князя могла стримувати існуючі тенденції. Також буде доцільним зазначити, що значною мірою велич Галицького князівства того часу ґрунтувалося зовнішнім чинником Ї внутрішньою слабкістю сусідів.

Список використаної літератури

1. Білецький С. Ярослав Осьмомисл, князь галицький. [Текст] // ЛІТОПИС ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ. Ї Львів, 1937. Ї ч. 10. Ї Режим доступу: - http://avr.org.ua/getPDFasFile.php/arhupa/nblnu-7-0-0-1937-010.pdf (8.04.15).

2. Войтович Л. Галицька земля і Візантія у XI - XIV ст. [Текст] // Дрогобицький краєзнавчий збірник /Ред.?кол.?Л.Тимошенко (голов.?ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін.?- Вип.?ХІV-XV.?- Дрогобич: Коло, 2011.?- 648 с. Ї Режим доступу: http://www.drohobych.net/ddpu/biblioteka/chutach/fnv/drohobytskyy_krayeznavchyy_zbirnyk/2011_14-15.pdf (9.04.15). ISBN 978-966-2405-68-2.

3. Литаврин Г. Г. Два этюда о восстании Петра и Асеня [Текст] // Г. Г. Литаврин. Византия и славяне. Ї СПб.: Алетейя, 1999. - 608 с. Ї (Византийская библиотека. Исследования). ISBN: 5-89329-110-7.

4. Петрик А. Політична платформа та рухи галицького боярства за правління Ростиславичів (1084 - 1999). [Текст]// Андрій Петрик. / Фортеця: збірник заповідника “Тустань” на пошану Михайла Рожка. - Л.: Камула, 2009. - Кн. 1. - С. 124-134. Ї Режим доступу: http://tustan.ua/wp-content/uploads/2013/05/12.pdf (08.04.15).

5. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. / Н. М. Яковенко.Ї Київ: Генеза, 1997. Ї 380 с.

Размещено на Allbest.ru