Размещено на http://www.allbest.ru/

Найдавніші китайські держави

Зміст

• 1. Шан-Інь: світанок китайської державності
• 2. Держава Західне Чжоу: політична історія
• 3. Господарство та суспільство Західного Чжоу
• 4. Китай доби Східного Чжоу: на політичному роздоріжжі
• Список використаної літератури


1. Шан-Інь: світанок китайської державності

• історія китай політичний державність

Про світанковий період історії Стародавнього Китаю вчені, на жаль, знають дуже мало. Окремі - з них не виключають, що суспільні стани та примітивна державність могли з'явитися в Китаї ще в умовах панування общинної власності на засоби виробництва у зв'язку з переходом населення від мотичного до плужного рільництва, а не значно пізніше -- на етапі класоутворення.

Сима Цянь вважав творцями китайської державності племена Ся, в яких влада вождя наприкінці III тис. до н. е. вже була спадковою. Вчені, які дотримувалися "гіперкритичного методу" у джерелознавстві, вважали цю концепцію вигадкою, більше того, заперечували історичність пізніших китайських династій -- Шан-Інь та Чжоу. Археологи ще напередодні Першої світової війни незаперечно довели факт існування держав Шан-Інь та Чжоу, проте не виявили епіграфічних підтверджень історичності держави Ся, хоча в існуванні останньої вони, як правило, не сумніваються. Окремі китаїсти ототожнюють напівлегендарні племена Ся з носіями пізньонеолітичних культур Луншань чи Ерлітоу.

Зважаючи на нерозв'язаність питання історичності держави Ся, знайомство з старокитайською цивілізацією розпочнемо з XVIII ст. до н. е. В цей час у середній частині басейну Хуанхе вождь тамтешнього шанського племені Чен Тан, як про це повідомляв Сима Цянь, поширив свою владу на Ся та інші протокитайські племена, заснувавши примітивну державу Шан. Чжоусці, які жили по сусідству з шанцями, називали цю державу Інь. Щоб не плутатись у цих назвах, китаїсти ухвалили соломонове рішення: першу китайську державу називати Шан-Інь. Шанці селилися в заплавах рік -- на вузьких смугах землі, до яких упритул примикали лісові хащі. Вони сприйняли землеробську культуру тубільних неолітичних племен, навчилися відводити з полів лишки води, займалися вирощуванням проса, чумизи, пшениці, сорго (гаолян) та інших засухостійких злаків, а також різноманітних садово-городніх культур. їхнє землеробство не було іригаційним, базувалося на повеневому та атмосферному зрошенні земельних ділянок. Населення Шан-Інь тримало биків, овець, свиней, займалося конярством, птахівництвом, колективним мисливством, рибальством, збиранням дарів природи. Мабуть, саме шанці винайшли знамените китайське шовківництво, яке пізніше стало своєрідним символом Китаю (римляни, як відомо, називали Китай "країною шовку"). Відмінно освоїли шанці бронзову металургію, причому виробляли з бронзи майже виключно ритуальний посуд, зброю та прикраси, а знаряддя праці -- з дерева та кістки.

Займалися вони також гончарством, деревообробкою та будівництвом, різьбленням по кістці та каменю, іншими ремеслами. Саме за шанської доби в долині річки Хуанхе налагодилась обмінна торгівля. Грошей тоді, звичайно, ще не існувало, торговельним еквівалентом служили мушлі каурі чи їх бронзові імітації, зерно, шкіра, шовк тощо. Обмінна торгівля була тісно пов'язана з грабіжницькими воєнними походами, під час яких брали військовополонених, котрих сотнями й тисячами приносили в жертву богам і предкам. Безпрецедентно масові людські жертвоприношення, згадки про які знаходимо в тисячах тодішніх ворожильних написів, спричинювали напругу в стосунках між агресивними шанцями та сусідніми племенами, особливо цянами, женьфанами та ін. Шанці мусили добре захищати свої поселення, в яких існували храмово-палацові комплекси та ремісничі квартали.

Надійних даних про систему суспільних відносин у державі Шан-Інь немає. Можна впевнено стверджувати лише про наявність у шанському суспільстві майнового та соціального розшарування, що його засвідчує існування кількох типів тодішніх поховань.

Своїх вождів та князів шанці ховали у просторих могилах, причому супроводжували такі поховання щедрими жертвоприношеннями, в тому числі людськими (щоразу вбивали до півтисячі жертв). Покійників нижчого рангу ховали скромніше, бідняків же закопували в землю без домовини. Сам факт наявності в Шан-Інь кількох типів поховань дає підстави припускати, що китайська система соціальних рангів, про яку йтиметься далі, ймовірно, почала формуватися ще на світанковому етапі китайської цивілізації.

Характерно, що шанці за всієї своєї убогості приносили в жертву також домашню птицю, худобу, клали в могилу бронзовий посуд, зброю, колісниці, мушлі каурі, інші коштовності, продукти харчування, одним словом -- майже всі засоби існування, що, на думку китаїста Т. В. Степугіної, служило своєрідним запобіжним клапаном проти надмірної майнової поляризації населення.

Не можна впевнено стверджувати про існування в шанському суспільстві рабства, якщо зважити на тодішні масові ритуальні вбивства полонених та низький рівень матеріального виробництва. Щоправда, на думку окремих китаїстів, у стародавніх написах для ворожіння є згадки про рабів, проте точність перекладу цих написів завжди сумнівна, тому висновки, зроблені на їхній основі, слід вважати попередніми.

У шанському Китаї, найімовірніше, існувало общинне землеволодіння із системою взаємодопомоги та кругової поруки, причому общинна земля надавалася в індивідуальне користування окремим сім'ям. Здається, існували громадські поля, що їх обробляли колективно державним інвентарем усі общинники (у формі державної повинності) чи приписані до цієї землі селяни. На той час уже виділялися багаті та знатні роди, які постачали суспільству царів, князів, жерців, однак ще збереглося чимало первісно родових традицій (скажімо, кровна помста).

Сім'я в шанському суспільстві була патріархальною. Батьківський авторитет у ній посилювався культом предків і багатоженством. Практичні китайці будували свої гареми за принципом сорорату -- перетворення на побічних жінок сестер основної жінки (вигода від такого шлюбу очевидна: кілька жінок і -- одна теша). Тодішні китаянки відігравали важливу роль у сім'ї та суспільстві. Здебільшого їхніми руками велися мотичне землеробство, ткацтво, шовківництво, гончарний промисел, виноробство, пивоварство тощо. Часом вони очолювали мисливські загони, були військовими командирами. Є підстави вважати, що в шанському Китаї, як і в Стародавньому Єгипті, царський трон, найімовірніше, передавався по жіночій лінії.

Китаїсти зазначають, що в шанському суспільстві принципи сімейно-кланового й державного устрою були майже тотожними, відносини в сім'ї та клані служили шанцям "взірцем ієрархії в суспільстві й усього політичного ладу". Царська влада в країні, мабуть, виросла з прадавньої теократії, адже шанський володар -- він мав титул вана -- виконував також функції верховного жерця і вважався разом з усією своєю ріднею нащадком верховного божества Шанді. Шанський ван уже відділяв себе від народу, взяв собі промовистий титул "я єдиний серед людей". Однак його реальна влада ще залишалася номінальною. "Єдиний серед людей" мусив зважати на думку народних зборів та ради старійшин, не протиставляв себе общині, а виступав як її ставленик, як посередник між нею та світом богів.

Політична централізація держави Шан-Інь перебувала на початковій стадії. Створений шанцями союз китайських племен не був міцним. Сильніші племена відпадали від шанського вана, їхні провідники самі претендували на роль політичного лідера в басейні Хуанхе. Наприкінці XII ст. до н. е. Шанська держава занепала внаслідок внутрішніх негараздів та спустошливих набігів кочівників, передусім сюнну (їхнє походження досі не з'ясоване). Цим скористався, якщо вірити пісенній традиції, васал шанського вана -- вождь чжоуських племен У-ван, який захопив шанську столицю й заснував на руїнах Шан-Інь нову державу, що займала значну частину басейну Хуанхе та північну частину басейну Янцзи. Столицю цієї держави войовничі чжоусці побудували на своїй батьківщині, на заході Китаю, тому період старокитайської історії XII--VIII ст. до н. е. вчені назвали Західним (Першим, Раннім, Старшим) Чжоу.

2. Держава Західне Чжоу: політична історія

Чжоусці, на думку ряду дослідників, в архаїчну добу розмовляли тибето-бірманською мовою. Вони мешкали в басейні річки Вей ще за неоліту й підтримували з шанцями тісні, хоча й не завжди дружні, зв'язки, тому небезпідставно вважали себе спадкоємцями шанської культури. Чжоусці, зокрема, запозичили в шанців їхній календар і писемність, техніку бронзоливарництва й фортифікаційного будівництва, зброю та багато рис побуту.

Чжоуська держава була політично зрілішою за шанську.і Свого царя чжоусці вже обожнювали -- вважали родичем верховного божества (Неба) й називали "сином Неба" (Тянь-цзи). Вони створили систему міфів і легенд, які наділяли царя та його рідню надприродною силою. "Цю містичну силу,-- зазначає китаїст В. В. Малявін,-- в Китаї називали де. Завдяки володарю, запевняла китайська традиція, проростає зерно й визрівають плоди, зникають шкідливі впливи у світі й живе щасливо народ. І, навпаки, неврожай чи вороже нашестя, моровиця чи міжусобиця -- все це ознаки немочі володаря, і за все це він має відповідати". Щоб протиставити царя простим смертним, було розроблено архіскладний двірський ритуал, жертвою якого став, у першу чергу, сам володар.

В. В. Маляві так описує силу всіляких умовностей, з якими звіряли кожен свій крок і кожен жест володар та його оточення в Китаї: "Влада в Китаї була передусім справою символічною: володар був таємницею, яку приховувала стіна міста й палацу. Ніхто не міг звернутись до нього безпосередньо, навіть у третій особі... Навіть кинути погляд на державного володаря було б непростимим (а теоретично, на щастя, й неможливим) зухвальством. Зрозуміло, ніхто не мав права давати володарю поради, його наближеним дозволялося лише натякати на дії, які належало виконати... Чиновники при дворі мали мити руки п'ять разів на день, а перед аудієнцією в царя "очистити себе суворим постом, не ходити на жіночу половину, вимити волосся й тіло". Навіть писець, який струшував під час аудієнції пилюку із своїх книг, суворо за це карався. Що ж до самого володаря, то його життя було регламентоване до найменших деталей". Все це дуже нагадувало двірський ритуал у Стародавньому Єгипті.

Держава Західне Чжоу не могла похвалитися своєю внутрішньою стабільністю. В ній раз у раз спалахували руйнівні народні повстання проти чжоуських володарів. Якщо чжоусці й справді були тибето-бірманцями, то вони могли виглядати в очах китайців окупантами, в такому разі причина нуртування політичних пристрастей у країні лежить, як то кажуть, на поверхні. Особливо грізне народне повстання спалахнуло в середині IX ст. до н. е., за царювання Лі-вана -- рідкісного самодура (за оцінкою Сима Цяня). Лі-вана мучив страх за своє життя, тому він так завзято викорінював крамолу в державі, що його підлеглі боялися навіть рота розтулити, при зустрічі лише обмінювались поглядом. Повстанці вбили цього тирана й вирізали увесь його рід. Уцілів лише наслідник трону, бо якийсь царедворець віддав замість нього на поталу осатанілому натовпу власного сина. Владу в державі захопили двоє вельмож, які проголосили себе регентами чудом врятованого неповнолітнього царевича. Коли царевич підріс, він назвався Сюань-ваном і під цим іменем посів царський трон. Сюань-ван марно намагався віднадити від Китаю кочівників, які чинили спустошливі напади на країну, а 822 р. до н. е. навіть пограбували чжоуську столицю. Кочівників використовували також, зводячи свої рахунки з ваном, удільні князі. В 770 р. до н. е. чжоусці, не витримавши їхнього натиску, залишили свою столицю -- м. Хао і в районі нинішнього Лояна створили своє карликове царство. Невдовзі в Китаї виник ряд інших удільних князівств. Китай перестав існувати як єдина держава і вступив у тривалий період політичних смут і братовбивчих воєн.

3. Господарство та суспільство Західного Чжоу

"Книга пісень" яскраво змальовує господарський побут чжоусців. Основну увагу вони приділяли землеробству, причому вже освоїли сівозміну, систему ярових та озимих культур. Чжоусці також займалися городництвом, а з технічних культур вирощували коноплі, тутове дерево, каштан. Садівництвом у Китаї не захоплювались, лісові масиви розчищали, як правило, під ріллю. Праця хлібороба була в чжоусців особливо шанованою, її навіть вважали священною. Не випадково він особисто прокладав навесні першу борозну, а влітку жав перший сніп (у багатьох азіатських країнах ця традиція збереглася дотепер). Чимало уваги приділяли чжоусці також тваринництву, особливо конярству. Своїх непоказних, низькорослих коней вони використовували здебільшого у військовій справі. Молочне тваринництво у Китаї, на відміну від Індії, майже не розвивалось.

Чжоусці були непоганими ремісниками. Захопивши шанські майстерні з виробництва холодної зброї, вони швидко освоїли металургію (не виключається, що вони знали її секрет ще до того, як їм дісталася шанська спадщина). В мистецтві ливарництва чжоусці досягли навіть більших успіхів, ніж шанці. Не останню роль у їхньому господарстві відігравала й торгівля, причому вона контролювалася державою. У чжоуських містах вирували базари, на яких за якістю товарів та цінами наглядали спеціальні чиновники.

Суспільний механізм чжоуського Китаю відомий краще, аніж шанського, проте й він ховає в собі чимало загадок для науки.

Китай, як уже зазначалося, був клановим суспільством. Китайці жили сімейно-родовими колективами із спільним предком по батьківській лінії. Кілька великих патріархальних сімей, об'єднаних у клан, мали спільний храм предків, храмову землю, гуртом вели господарство. Колективне майно клану (храм предків, цвинтар, поля та угіддя, водоймища, ліси, садки, господарські будівлі тощо) не підлягали розподілу й продажу. Клани ворогували між собою, нерідко доходило навіть до кровопролить та актів вандалізму, коли "в сліпій люті чинилася наруга над могилами предків, розкидалося каміння з могильних надгробків, викопувалися покійники".

Соціальна нерівність у чжоуському Китаї оформилась у систему спадкових рангів, яка остаточно склалася у Х--ІХ ст. до н. е. Історики називають різну кількість таких рангів, найчастіше ж -- п'ять: ван, чжухоу, дафу, ші та шужень. Ранг вана був найпрестижнішим, він надавався тільки одній особі -- цареві. Чжухоу (всі хоу) -- узагальнена назва знаті, наділеної князівськими титулами "гун", "хоу", "бо" тощо. їхні володіння були напівнезалежними. Чжухоу присягали вану на вірність, зобов'язувалися ділитися з ним військовою здобиччю та виконувати його розпорядження. Дафу були начальниками кланів. На відміну від чжухоу, ці представники середнього прошарку китайської знаті не мали родових маєтків і годувалися з військової служби. їх часом називають давньокитайськими рицарями. Ші уособлювали дрібну китайську знать, були главами великих патріархальних сімей, з яких складалися клани. Шуженями в країні називали простолюдинів, рядових членів патріархальної сім'ї. Соціальне походження шуженів ще не з'ясоване, ясно лише, що саме вони своєю працею годували й одягали чжоуське суспільство. У невеликій кількості існували в Західному Чжоу й раби, які поділялися на кілька розрядів. Раби перебували поза системою соціальних рангів.

Між представниками різних рангів існувала васальна залежність і якнайсуворіша субординація, що підкреслювалася традиційними відмінностями в матеріальному забезпеченні, озброєнні, термінології тощо. Зокрема, ван мав право будувати сім храмів для своїх предків, чжухоу -- лише п'ять, дафу -- три, ші -- один, шужень -- жодного. Вану дозволялось споживати будь-яке м'ясо, чжухоу -- лише яловичину, дафу -- свинину, ші -- рибу, а в шуженів усі 365 днів на рік тривав великий піст. Смерть вана позначалась одним терміном, смерть чжухоу -- іншим і т. ін.

Китаїсти здебільшого вважають, що основу такої соціальної структури суспільства становив ієрархічний характер земельної власності. Ван як верховний землевласник, на думку одних істориків, або просто як сюзерен, на думку інших, надавав аристократам-чжухоу маєтки в спадкове володіння (на початку чжоуської доби таких маєтків у Китаї налічувалося близько двохсот). Чжухоу, у свою чергу, забезпечували землею дафу і т. ін. Отож земля в країні не належала комусь одному, право власності на неї дробилося між різними соціальними верствами, система користування землею, .таким чином, базувалася на умовному землеволодінні.

Спадковий ранг у чжоуському Китаї не був лише престижним титулом. Саме від рангу залежав достаток кожного китайця, адже на рангову систему був зорієнтований суспільний розподіл у державі. Спрацьовувало все це таким чином. Ші, як старший у сім'ї, надлишковий продукт, створений працею шуженів, забирав собі, при цьому частину його передавав -- у вигляді підношень чи "подарунків" -- своєму клановому начальникові. Дафу, своєю чергою, ділився своїми доходами з чжухоу і т. п. Щоб замаскувати соціальну несправедливість такого суспільного розподілу, знать час від часу організовувала громадські трапези, роздавала подачки найбіднішим тощо.

Поділ населення на соціальні стани, зрозуміло, не був китайським винаходом, проте китайці не були б китайцями, коли б не надали йому незвичної форми. Зокрема, якщо в Стародавній Індії він кристалізувався в ізольовані одна від одної варни чи касти, то між китайськими рангами не існувало глухої стіни, перехід з одного рангу в інший здійснювався автоматично завдяки оригінальній системі раннього успадкування. Річ у тім, що батьківський ранг у Китаї успадковувався лише старшим сином, інші ж діти опускалися рангом нижче (крім дітей шуженя, яким опускатися було нікуди). Отож навіть побічні нащадки чжухоу через кілька поколінь ставали простолюдинами, які кількісно переважали серед населення.

Чжоусці зміцнили патріархальні основи старокитайської сім'ї. Китаянка остаточно перетворилась на безправну, загнану істоту. Вона жила в окремому помешканні, не могла навіть виходити до гостей. Принизливість її сімейного та суспільного становища засвідчують, зокрема, такі факти. Для китайця не було більшої образи, як докір йому в тому, що він прислухається до порад своєї жінки; ієрогліфом "жінка" китайці передавали на письмі людські вади (сварливість, інтриганство тощо).

Хоча конфуціанство не схвалювало ранні шлюби (вважало шлюбним віком для чоловіків 30 років, для жінок -- 20 років), усе ж китайські юнаки нерідко одружувалися у 15--16-річному віці, дівчат же їхні батьки віддавали заміж навіть у 13-річному віці. Про шлюб своїх дітей домовлялися між собою батьки, причому ініціатива тут здебільшого належала батькові жениха. Коли вибирали синові наречену, дивилися, щоб була вона вродливою, багатою, з порядної сім'ї. Китайці часто користувалися послугами свахи. Якщо випадав несприятливий гороскоп (скажімо, молода народилася в рік тигра, а жених -- у рік вівці), то шлюб не відбувався. Заборонялося також одружуватися юнакові й дівчині, якщо вони мали однакове прізвище. Будь-які прояви ніжності між юнаком і дівчиною (особливо на людях) до шлюбу вважалися неприпустимими. Як правило, до заручин молодята взагалі не зустрічались. Якщо жених помирав до весілля, наречену "вінчали" з його поминальною табличкою, що унеможливлювало її друге заміжжя. Вступаючи в дім свого чоловіка, китаянка цілком поривала із своєю ріднею і потрапляла під дику тиранію свекрухи, яка вважала ледь не своїм обов'язком їсти її поїдом. Заступитися за свою дружину чоловік у такому разі не міг, бо його звинуватили б у злочинній неповазі до матері. Повторний шлюб удови вважався тяжким злочином, вдова мала добровільно піти з життя, щоб небіжчик не нудьгував у царстві тіней без неї. Пізніше на місці самогубства вдови китайці ставили на її честь арку (пайлоу) чи кам'яний обеліск.

Колосальні людські жертвопринесення, що їх знало шанське суспільство, в Західному Чжоу вже не практикувалися, військовополонені ставали рабами, праця яких використовувалась у маєтках вельмож поряд із працею інших залежних робітників. Чжоуські вани, наприклад, обернули на підневільних робітників майже всіх шанців. Характерно, що до примусових робіт залучались не окремі особи, а цілі родоплемінні колективи, тобто від кількох десятків до кількох тисяч сімей одночасно. Великими партіями (від 5 до 200 сімей) вани жалували дармову робочу силу своїм наближеним. Праця рабів та інших залежних виробників використовувалась у землеробстві, ремеслі, військовому будівництві тощо.

4. Китай доби Східного Чжоу: на політичному роздоріжжі

Через те, що чжоусці під натиском напівкочових племен жунів перенесли свою столицю в 770 р. до н. е. на схід, період VIII--III ст. до н. е. історики назвали Східним Чжоу. Його, у свою чергу, поділяють на два окремі періоди: Ле Го (або Чуньцю) -- VIII--V ст. до н. е. та Чжань Го -- V--III ст. до н. е.

В епоху Східного Чжоу етнічно неоднорідне населення Китаю через наростаючу агресивність "варварів", тобто сусідів-кочівників, синтезувалося в єдиний китайський народ -- хуася (чи чжуся). Етнічна консолідація відбувалася за умов політичної кризи в країні. Центральна влада катастрофічно занепадала, причому цей процес значною мірою був спричинений внутрішніми негараздами в правлячому домі чжоуського вана, скороченням царського землеволодіння. Князі-чжухоу поводилися дедалі зухваліше, тим паче, що ван мусив звертатися до них за допомогою у боротьбі проти непокірного оточення. Лицемірно прикриваючись гаслами "примусити всіх поважати чжоуського вана" та "ліквідувати загрозу з боку варварів", вони розпочали запеклу міжусобну боротьбу, яка не віщувала нічого втішного країні.

У VII ст. до н. е. один з удільних князів проголосив себе гегемоном і цим подав приклад для інших можновладців. У кривавому змаганні за політичне лідерство гегемоном ставало то одне, то інше царство... Реально в VII--VI ст. до н. е. на цю роль претендували п'ять царств: Цінь, Ці, Сун і, особливо, Цзінь та Чу. Спершу політична фортуна була прихильна до Чу, володар якого викликав політичне замішання серед конкурентів тим, що, махнувши рукою на гасло "примусити всіх поважати чжоуського вана", яке всім набило оскомину, присвоїв собі титул вана, тобто проголосив себе незалежним володарем. Царство Цзінь домоглося політичного реваншу лише в 575 р. до н. е. Азарт боротьби за владу в Китаї дійшов до краю, навіть царства У та Юе, які раніше не втручалися у політичну гру, тепер зіткнулися в смертельному двобої. Наприкінці V ст. до н. е. політичний розгардіяш у Китаї посилився: царство Цзінь розпалося на три самостійні держави (Чжао, Вей та Хань) -- і на роль гегемона претендували вже сім царств: чотири центральні (Чжао, Вей, Хань та Ці) і три периферійні (Янь, Чу та наймолодше Цінь).

Царство Цінь, яке мало багатющі поклади залізної руди, було розташоване на північному заході країни, в басейні ріки Вей. Обширне царство Чу з етнічно неоднорідним населенням знаходилося на півдні країни, в сусідстві з в'єтнамськими державами; царство Ці, яке задавало тон у культурному житті Китаю (саме в ньому виникла академія Цзіся -- перший китайський вищий навчальний заклад) -- на сході країни; царство Чжао -- західніше від завороту ріки Хуанхе; царство Вей -- у центральній частиш басейну цієї ріки; царство Янь -- на південному сході Китаю, а найслабкіше й найбідніше царство Хань лежало в гористій місцевості долини ріки Хуанхе й перебувало в оточенні ворогів-сусідів, тому мусило раз у раз переносити свою столицю.

Претенденти на роль гегемонів тільки те й робили, що укладали між собою військово-політичні союзи по вертикалі (з півночі на південь) та по горизонталі (зі сходу на захід). Зрештою, шість із них ополчилися проти на пів варварського царства Цінь, проте зробили це, як побачимо далі, запізно.

Характерно, що саме в смутний період Східного Чжоу в Китаї відбувалися важливі соціально-економічні зрушення. Країна остаточно вступила у вік заліза, в середині І тис. до н. е. в ній уже діяло понад 5 тис. рудень, переважно залізоробних. З допомогою залізних знарядь праці населення розчистило під ріллю величезні лісові масиви в басейні ріки Хуанхе, осушило тамтешні болота. Проте навальний наступ на природу, як уже згадувалося, призвів до екологічної катастрофи. Китайцям довелося приступити до широкомасштабного іригаційного будівництва. У країні в III ст. до н. е. було побудовано три великі іригаційні системи, настільки досконалі, що вони служать китайцям дотепер. Завдяки іригації, а також появі приватної власності на землю та земельного податку продуктивність китайського землеробства дуже зросла, що сприяло загальному економічному процвітанню країни. Різко змінився характер китайського тваринництва. Якщо раніше худобу використовували для жертвоприношень у храмах, то в східночжоуську добу її вже тримали як тяглову силу. Досягло нових успіхів ремісниче виробництво, пожвавішала торгівля, зміцнювалися господарські зв'язки між регіонами, в країні було збудовано понад півтисячі нових міст -- утроє більше, ніж за всі попередні часи. У найбільших містах налічувалося по 250--350 тис. жителів.

Освоєння цілинних земель і відповідне розширення посівних площ зумовили бурхливе зростання народонаселення в Китаї. Демографи вважають, що сільське населення Східного Чжоу досягло 10--20 млн. чоловік і що в країні, очевидно, відчувалось аграрне перенаселення.

Радикальні зміни відбулися і в системі суспільних відносин Китаю. Зокрема, в ряді царств припинився регулярний переділ общинної землі, яка ставала спадковою власністю окремих сімей (спершу садкова і городня, а потім і польова). Приватною власністю ставала й цілинна земля. На початку VI ст. до н. е. в царстві Лу було введено земельний податок, невдовзі це було зроблено й у ряді інших царств. Наслідком такої аграрної політики стало прискорення майнового та соціального розшарування селянства. Зубожілий прошарок селян працював на общинну верхівку. Держава також не упускала свого, збільшуючи розмір податку, який часом сягав 2/3 врожаю. Все ж оподаткування не призвело до перетворення общинного земельного фонду на царську власність, а селян -- на царських підневільних людей. Сільська община з її органами самоврядування спромоглася відстояти свої автономні права.

На чолі сільських та міських общин стояли старійшини -- фулао, що їх обирали рядові общинники, колегія трьох головних старійшин -- сіньлао (згодом функції й саму назву цього триєдиного органу общинного управління перебрала одна особа), староста -- лічжен. Ці общинні органи могли чинити суд, навіть засуджувати до страти, вести міжнародні переговори, втручатися у хід боротьби за царський трон.

Непомірно високі податки в аграрному секторі економіки в багатьох відбивали охоту порпатись у землі, чимало колишніх аграріїв пішло в більш прибуткову торгівлю, що призводило до небезпечних перекосів у господарському житті. В суспільному виробництві зростала частка рабської праці. Раби рекрутувалися переважно з військовополонених та злочинців, боргове ж рабство тодішня мораль засуджувала. Характерно, що держава обертала в тимчасове, довічне чи спадкове рабство не лише самого правопорушника, а й його родичів та осіб, пов'язаних із ними круговою порукою.

Наприкінці VI ст. до н. е. в царстві Цзінь з'явилися перші писані закони, які, за словами В. Малявіна, "сколихнули всю Піднебесну". Вони краще регулювали суспільні зв'язки, аніж традиційне звичаєве право, і були настільки зрілі, що враховували супровідні обставини при скоєнні злочину. Керуючись цими законами, китайські суди засуджували до накладення ганебного тавра, ампутації носа, ступні, кастрації чи страти. Від будь-якого з цих покарань можна було відкупитись, однак розмір викупу був по кишені лише найбагатшим. Правопорушників у Китаї не бракувало, якщо зважити, що злочином вважалося там навіть "убозтво через лінощі".

Отже, старокитайське суспільство доби Чуньцю та особливо Чжань Го розвивалося динамічно. Однак політична смута унеможливлювала реалізацію всього соціально-економічного потенціалу країни. Іригаційне будівництво за умов політичної нестабільності велося в різних регіонах не-узгоджено, внаслідок чого іригаційні роботи в одному царстві призводили до страшного паводка в сусідніх царствах. Траплялося, що одна з воюючих сторін навмисне руйнувала дамби на території супротивника, щоб затопити її.

Численні митниці перешкоджали нормальному веденню торгівлі на внутрішньому ринку. Але найстрашнішим наслідком кривавих міжусобиць було те, що гинула сила-силенна народу, адже китайські генерали немовби змагалися між собою, хто з них більше виріже мирного населення. Так, після бою при Іцюй у 293 р. до н. е. переможці відрубали голови 240 тис. полонених, а після бою при Чанпіні живцем закопали 400 тис. чоловік. Воєнні жорна перемелювали цілі армії. Життя людини в Китаї було зовсім знецінене. Все це робило китайське суспільство пороховою бочкою, породжувало потяг населення до сильної влади, вимагало радикальних суспільно-політичних реформ.

Слід також зазначити, що в реформуванні суспільного життя була зацікавлена насамперед царська влада, невдоволена й стурбована тим, що родова аристократія намагалася перебрати на себе управління державою, навіть організовувала двірцеві перевороти. В політичній боротьбі з впливовою аристократією царі шукали підтримки в нуворишів -- розбагатілої на торгівлі общинної верхівки, яка люто заздрила родовій знаті Й прагнула її влади та титулів. В окремих царствах володарям удалося провести з допомогою такого політичного альянсу радикальні суспільно-політичні реформи, причому особливим радикалізмом вони відзначалися в царстві Цінь.

Реформи в царстві Цінь здійснив у IV ст. до н. е. за порадою свого чиновника Шан Яна володар Сяогун, в історію вони ввійшли як "реформи Шан Яна". Шан Ян прискорив об'єктивний процес руйнації землеробської общини, в законивши приватну власність на землю. Він замінив податок з урожаю земельним податком, що стимулювало хліборобську працю та гарантувало твердий прибуток державі. Реформатор зобов'язав глав патріархальних сімей розділити сімейне майно між усіма дітьми і цим підірвав патріархальну сім'ю -- основу кланової організації, на якій будувала свій добробут аристократія. Щоб запобігти масовому розоренню селян купцями та лихварями, Шан Ян спробував штучно обмежити торгівлю та лихварство, проте це йому не вдалося, майнова поляризація в суспільстві тривала. Було ліквідовано систему спадкових рангів, їх заступили ранги знатності, які надавав цар за заслуги перед державою (головним чином за доноси та воєнні перемоги), а втім, їх можна було просто купити. Шан Ян зруйнував систему спадкових володінь чжухоу, поділивши царство на повіти, що ними керували царські чиновники, а повіти, у свою чергу, на "п'ятірки" й "десятки" -- найдрібніші адміністративні одиниці у складі п'яти чи десяти сімей, пов'язаних круговою порукою. Було реформовано також армію, командування якою взяв на себе Шан Ян. Ядром війська замість малоефективних бойових колісниць стала мобільна наймана кавалерія, воїни озброювалися залізною зброєю. В армії запанувала сувора дисципліна, підкріплювана круговою порукою. Суспільству нав'язали систему доносів, кругової поруки, тотального поліцейського контролю, одним словом -- тоталітарний режим.

Родова аристократія та купецтво спробували чинити опір військово-бюрократичній тиранії, проте їх швидко скрутили в баранячий ріг. Реформаторська діяльність Шан Яна, що була практичним наслідком гострої ідеологічної боротьби в суспільстві, зосередила в руках ціньського володаря Сяогуна необмежену владу й істотно посилила державу.

Можна вважати, що саме завдяки зусиллям Шан Яна царство Цінь вистояло й перемогло у, здавалося б, нерівній боротьбі проти інших шести царств-гегемонів, які, за словами історика, "тремтіли від страху перед Цінь, а ще більше -- від ненависті одне до одного".-

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru