Культура ахеменідського Ірану

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культура ахеменідського Ірану

Зміст

1. Матеріальна культура

2. Писемність, освіта, поширення наукових знань

3. Релігійно-міфологічний світогляд

4. Література

5. Архітектура та мистецтво

Список використаної літератури

1. Матеріальна культура

Даних про матеріальну культуру стародавніх персів і, тим паче, мідійців є небагато.

Іранці будували житло на кам'яних підмурках із цегли-сирцю, обгороджували Його разом із господарськими будівлями цегляною стіною. Здебільшого житла були одноповерховими, проте в містах траплялися й двоповерхові будинки. Помешкання мало плоску покрівлю й навіс по фасаду, що тримався на дерев'яних стовпах. Такий тип житла набув поширення в гірських регіонах Передньої Азії. Можна припустити, що частина мідійців і персів не порвала з традиціями кочового життя й проживала в шатрах. У давньоіранському житлі горіло вогнище, схоже на камін, але його призначення (використовувалося воно для приготування страви чи культових цілей?) ще не з'ясоване.

Перські царі дбали про розвиток засобів комунікації, без яких надійно керувати сатрапіями було неможливо. В Ахеменідську добу в Персії вже існувала розгалужена мережа шляхів, із яких найбільше значення мала дорога із Сард у Сузи завдовжки майже 2,5 тис. км. Дороги надійно охоронялися й добре обслуговувалися, на найважливіших із них було побудовано станції з постоялими дворами, розташовані на відстані денного переходу одна від одної (на дорозі із Сард у Сузи налічувалося 111 таких станцій).

Наявність шляхової мережі дала змогу персам організувати найдосконалішу як на ті часи службу поштового зв'язку, ідею якої вони запозичили в ассирійців. Змінюючи коней, спеціальні царські гінці навдивовижу швидко доставляли кореспонденцію на значні відстані. Геродот був у захопленні від ахеменідської пошти й запевняв, що "немає на світі смертної істоти, яка могла б подорожувати, куди схоче, швидше від цих царських вісників" (Історія, VIII, 98). Не лише цар, а й заможні перси мали своїх гінців, через яких (а ще частіше -- з оказією) вони пересилали запечатану в глиняні "конверти" кореспонденцію.

Процитуємо один із таких листів, написаний майже 2,5 тисячі років тому, адже він дає можливість краще зрозуміти ментальність тодішніх людей: "Хай боги Бел і Набу (лист писав вавилонець.-- Аегп.) пошлють благополуччя й здоров'я моїй сестрі. Це жахливо1. Чому я не одержую вісток від жодної з вас? Серце моє радіє, бо я довідався, шо ти вагітна... Пришли мені через когось, хто вирушить цим шляхом, міну срібла...та сумку". Основна ідея цього зворушливого листа -- в останній фразі, чи не правда?

Особливо важливі й термінові повідомлення перські урядовці, як свідчив Геродот, передавали за допомогою "світлового телеграфу" -- системи сигнальних вогнів (Історія, IX, 3).

Перси подорожували верхи на коні чи ослі, у відкритому чи закритому візку. Вельможі користувалися паланкіном, цар же в'їжджав у тронну залу прямо на троні, шо його несли прислужливі двораки.

На відміну від єгиптян чи вавилонців, перси споживали м'ясні страви щоденно. Заможні господарі забивали на м'ясо биків, верблюдів, коней, ослів, домашню птицю, а люди бідніші -- дрібну рогату худобу. Харчувалося населення Ірану також сиром, стравами з пшеничного та ячмінного борошна, але особливо полюбляло десертні страви (переважно свіжі фрукти -- груші, фісташки тощо), їжу іранці запивали вином (у Персії ще в давнину славилися ширазькі вина).

Геродот запевняв, що перси нібито виявляли "велику прихильність до вина" й мали звичку обговорювати найважливіші справи напідпитку, а коли траплялося, що робили це на тверезу голову, то рішення з обговорених питань ухвалювали неодмінно в п'яному стані (Історія, І, 133). Ймовірно, Геродот вважав за пияцтво ритуал, пов'язаний з уживанням священного напою хаоми.

Застільний етикет у давніх іранців був простий, щоб не сказати -- грубуватий. Страву брали прямо руками. До й після їжі користувалися чашею й рушником -- для миття й витирання рук. Наїдалися й напивалися (особливо на званих бенкетах) досхочу, проте не до безтями, за столом поводилися загалом пристойно.

Античні автори (Геродот, Ксенофонт та ін.) яскраво описали гучні бенкети, що їх влаштовували перські царі в день свого народження. Цар бенкетував в окремій кімнаті, на золотому ложі, й відтіля через завісу спостерігав за гостями. При цьому наложниці тішили його танцями, а слуга опахалом відгонив від нього мух. Іноді цар запрошував кількох гостей до себе в кімнату, і вони, горді виявленою їм милістю, вмощувалися поблизу нього на підлозі. Інші гості бенкетували надворі. Для них щоденно забивали до тисячі голів худоби і птиці, причому на стіл подавали нерозібрані туші засмажених биків, коней, верблюдів тощо. Кожен учасник бенкету одержував свою порцію м'яса, а те, що не міг доїсти, забирав із собою для сім'ї.

Одяг давніх іранців цікавий уже тим, що він розстібний. Шили його переважно з грубої вовняної тканини, повсті чи навіть шкіри, фарбували в синьо-зелені та жовто-коричневі тони. Іранці носили різновид довжелезного каптана з довгими рукавами й відкладним коміром, під нього одягали довгу (до колін) сорочку, а поверх нього на лівому плечі прикріплювали барсову чи, за бідністю, каракулеву шкуру (звичай носити на плечі каракуль зберігся в гірських пастухів Азербайджану дотепер). Усі чоловіки в Ірані носили штани (в епоху Ахеменідів їх перейняли й інші народи Передньої Азії). Одяг стародавніх іранців був вузький і щільно прилягав до тіла. Слід зазначити, що перси були дуже сором'язливими й ретельно кутали тіло, навіть голову прикривали повстяною шапкою-ковпаком.

Престижною деталлю вбрання царя, вельможі чи духовної особи вважався т. зв. мідійський кандіс -- глухий безрукавний одяг з дуже низькими проймами для рук, який шився з тонких вовняних тканин, одягався через голову й туго підперізувався по талії вузьким поясом. Цей одяг був суто церемонійним, непридатним для повсякденного носіння. Царі не були скнарами, коли йшлося про їхнє вбрання. Плутарх запевняв, що парадне вбрання Артаксеркса II нібито оцінювалося в 12 тис. талантів золота, тобто приблизно в 5,5 млн. доларів.

Взуттям іранцям служили м'які шкіряні черевики із загнутими носками або невисокі чоботи.

Наслідуючи ассирійців, мідійці й перси стягували свою шевелюру пов'язкою, носили бороду й вуса.

Що являло собою жіноче вбрання у давньому Ірані? Про нього майже нічого не відомо, бо іранські чоловіки були страшенно ревнивими (так запевняв Плутарх) і ховали від нескромних поглядів не лише своїх жінок, а й наложниць та рабинь, забороняли зображувати жіночі фігури (серед сотень фігур на рельєфах Персеполя немає жодної жіночої). Найімовірніше, жіноче вбрання в іранців мало відрізнялося від чоловічого. Іранки носили поверх нього, мабуть, довге покривало, яке, спадаючи з голови на плечі, огортало всю постать, робило її схожою на ходячий кокон.

Вельможні перси прикрашали себе золотими браслетами й намистами. Перські жінки, незважаючи на затворництво, також підкреслювали свою вроду вдало підібраними прикрасами (про це довідуємося, зокрема, з опису в "Авесті" туалету богині Адвісури-Анахіти).

2. Писемність, освіта, поширення наукових знань

Давньоперська мова належала до іранської гілки індоіранських мов. У державі Ахеменідів вона була розмовною, канцелярською ж слугувала простіша й доступніша арамейська, яка за Дарія І стала загальнодержавною. Особливо важливі тексти чиновники, як правило, складали відразу трьома мовами -- давньоперською, еламською та аккадською (вавилонською).

Походження давньоперського письма (воно використовувалося в написах Ахеменідів від Дарія Ідо Артаксеркса III) досі не з'ясоване. Частина лінгвістів вірить повідомленню в Бехістунському написі, що цей різновид клинопису винайшов Дарій І (тобто хтось із його чиновників, адже сам цар був неписьменним), інші вважають, що давньоперське письмо поступово сформувалося на основі вавилонського. Воно силабічне (складове), налічує трохи більше 40 знаків -- на порядок менше, ніж вавилонський клинопис. Від вавилонського його відрізняє також відсутність детермінативів і майже цілковита відсутність ідеограм (ідеограми використовувалися лише для слів "цар", "країна", "провінція" та ймення бога Ахура-Мазди).

Матеріалом для письма іранцям слугували глиняні таблички, папірус та пергамен. Писець спершу записував усне розпорядження урядовця на папірусі чи пергаменті, потім його колеги перекладали цей текст з арамейської мови на еламську й переносили клинописом на глиняну табличку. При царському дворі, в канцеляріях сатрапів і військових чинів було чимало перекладачів, які допомагали можновладцям спілкуватися з чиновниками, що прибували в столицю з різних куточків велетенської імперії Ахеменідів. Канцеляристів готували в спеціальних школах. Своїх дітей перси науками не переобтяжували. Геродот повідомляв, що "синів від п'яти до двадцяти років вони навчають трьох речей; аби вони вміли їздити верхи, стріляти з луків і казати правду".

Самі перси, які ще недавно вели напівкочове життя, мало тямили в науках, однак вони активно сприяли науковій діяльності представників завойованих ними народів, поширенню в Передній Азії наукових досягнень єгиптян, вавилонців, еламців тощо. Грецький філософ Геракліт, "батько історії" Геродот, вавилонський астроном Кідінну та ряд інших корифеїв античної науки користувалися підтримкою перських царів. Самі ж перси зробили певний внесок у розвиток правничих знань. Дарій І, зокрема, впорядкував та уніфікував законодавство підвладних Персії народів. Плутарх повідомляв, що й Артаксеркс І вніс поправку до чинного законодавства -- замінив биття вельмож та вискубування з їхніх голів волосся привселюдним биттям їхнього одягу та шапок, яке вважалося ганебнішим покаранням.

Історичні знання в державі Ахеменідів лише зароджувались. Історії своєї Батьківщини перси не написали.

Перси користувалися вавилонським місячним календарем. В Ірані існував також молодоавестійський (ця його назва походить від "Молодшої Авести" -- найбільшої за обсягом частини "Авести") чи зороастрійський календар. Він не відрізнявся від єгипетського сонячного календаря. Вчені ще не з'ясували, коли його було введено і яким він був -- громадянським чи релігійним.

3. Релігійно-міфологічний світогляд

Мідійці та перси сповідували зороастризм -- дуже самобутню, багато в чому навіть феноменальну релігію, назва якої походить від грецької форми ймення Зороастр (по-іранськи Заратуштра).

Зороастризм розвинувся з прадавніх релігійно-міфологічних уявлень індоєвропейців, від яких у II тис. до н. е. відокремилися іранці. На це вказує разюча схожість його з індійською релігією Вед.

Зокрема, в іранців, як і у ведійського населення Індії, існували культи предків, священних тварин, вогню, наркотичного напою хаома (ведійський сома). Мідійці та перси вшановували ажурів, яких вважали не злими духами, як індоарії своїх вcypie, а добрими геніями, роль же нечистої сили відвели девам (ведійські діви, навпаки, вважалися силами добра). В релігіях іранців та індоаріїв збігалися навіть імена деяких богів (Андра -- Індра, Йїма -- Яма тощо).

Творцем зороастризму вважається пророк Заратуштра, якому явив одкровення бог Ахура-Мазда. Доказів історичності Заратуштри не існує, проте релігієзнавці вважають, що цей пророк не міг бути самим лише витвором народної фантазії, надто вже по земному звучить його ім'я (воно означає "погонич верблюдів", "власник золотих верблюдів" чи "власник старих верблюдів"). Не з'ясовано, коли жив Заратуштра: в VI ст. до н. е. чи значно раніше.

Іранська традиція вважає пророка вихідцем з міста Para (поблизу Тегерана) і виводить його родовід із клану мідійських жерців-магів Спітами. Заратуштра, мовляв, своїм реформаційним віровченням накликав на себе гнів земляків і мусив рятуватися втечею у Східний Іран. Бактрійський володар Віштасп (окремі дослідники ототожнюють його через схожість імен із батьком Дарія І Пстаспом, хоча Пстасл, як відомо, царем не був) навернувся в його віру. В 77-річному віці Заратуштра загинув (його вбив жрець-язичник). Важко відповісти на запитання, чи є в цій легенді бодай крихта історичної правди.

Зороастрійське віровчення викладене в "Авесті", автором якої традиція називає самого пророка. Назву цієї священної книги іранців найчастіше перекладають як "основа", "закон". Жерці вперше записали текст "Авести" в середині І тис. н. е. спеціальною авестійною абеткою. В грізну епоху арабських завоювань текст "Авести" зберегли парен, які, на відміну від більшості народів Ірану, відмовилися навернутися до ісламу.

З 21 релігійної книги "Авести" повністю збереглася лише 19-та книга -- "Вендідад" (чи "Ведівдат") -- "Кодекс проти девів", текст ще трьох книг уцілів частково. Найдавнішою частиною "Авести" вважаються "Гати" ("поеми"), що увійшли до основної книги "Авести" -- "Ясни" (книга гімнів і молитов). Мова "Гаг" (її називають давньоперською, зекдською, авестійською чи гатсьхою) відрізняється від мови інших частин "Авести". "Гати" почали складатися ще за доби Ахеменідів, проте остаточно були кодифіковані лише за Сасанідів. Наймолодшою частиною "Авести" є "Бундегеш" -- легендарний життєпис Заратуштри та пророцтво про кінець світу.

"Авеста" точно не датується. Одні вчені вважають її батьківщиною Північно-ЗахідниЙ Іран (Мідія), інші -- Північно-Східний Іран (Бактрія й Маргіана -- нинішня територія Таджикистану Й Афганістану). Існує також гіпотеза, за якою на перших порах в Ірані існували дві окремі релігії -- релігія магів у північно-західних областях країни та релігія "Авести" в її північно-східній частині, і лише з утворенням держави Ахеменідів ці релігії злилися в одну.

Яким було зороастрійське віровчення? Його новаторський характер визначали три основні ідеї: у світі ведеться непримиренна боротьба між світлом і темрявою, правдою і неправдою, добром і злом; уже почався третій, заключний етап цієї боротьби, який завершиться перемогою світла, правди й добра; кожна людина повинна брати участь у цій космічній боротьбі, щоб наблизити прихід царства Добра.

Познайомимось докладніше з цими ідеями Заратуштри, які принесли йому славу великого релігійного реформатора.

Дві антагоністичні сили, які ведуть між собою запеклу боротьбу,-- це генії світла, правди й добра -- ахури -- й духи темряви, неправди і зла -- деви. Світле воїнство очолює Ахура-Мазда (в ахеменідських текстах -- Аурамазда, в давньогрецьких -- Ормузд) -- "Мудрий Господь", символом якого, на думку іраністів, правив крилатий сонячний диск з уписаною в нього фігурою симпатичного бороданя -- фараор . Злими духами верховодить Анхра-Майнью (у старогрецьких текстах -- Аріман). Соратниками Ахура-Мазди є амеша-спента -- безсмертні святі з промовистими іменами, що означають праведну думку, істину, владу, благочестя, цілісність і безсмертя. їм, у свою чергу, послуговують ангели-язшш/ (у пізнішому прочитанні -- ізеди, йєзди) -- втілення чистих стихій (небо, сонце, повітря, вітер, вогонь, вода) та моральності (правда, добро тощо). Посіпаками Анхра-Майнью є, звичайно, закінчені негідники, грецьким йменням одного із них, Асмодеєм, у середньовічній Європі називали диявола (в Талмуді ж він -- охоронець секретів і захованих скарбів, будівничий храму Соломона в Єрусалимі).

"Добродійний" Ахура-Мазда та "злий" Анхра-Майнью -- брати-близнюки, сини бога часу й долі Зервана , культ якого виник у добу Ахеменідів. Обидва боги спільними зусиллями, на паритетних засадах, створили Всесвіт: Ахура-Мазда -- все світле, чисте, корисне для людини, а Анхра-Майнью -- все темне, шкідливе (смерть, зиму, холод, спеку, хижаків, скорпіонів, гадюччя, хвороби, іржу, плісняву, каламуть, гниття та найпершу жінку -- дияволицю й повію Джех, хоч не від неї, слава Богу, а від міфічного Гайямарти пішов рід людський).

Таким чином, зороастризмові притаманний яскраво виражений дуалізм, який не має аналогів у світових релігіях . Де витоки цього феноменального дуалізму? В природних контрастах Іранського нагір'я, як вважають одні? Однак природні контрасти існували також у ряді інших країн, але подібний релігійний дуалізм там не виник. У запозиченні зороастризмом загально арійського міфу про братів-близнюків, як гадають інші? Проте міфологія індоєвропейців ще не знала ідеї про зіткнення двох полярних начал, вона проросла вже на іранському ґрунті. Найімовірніше, як вважають треті, дуалізм "Авести" породжений традиційною ворожнечею між землеробами та кочівниками-скотарями.

Людина бере посильну участь у боротьбі між добром і злом, причому сама вирішує, на чий бік стати (отож, фанатизм не притаманний зороастризму). Якщо їй хочеться потрапити в рай, вона має підтримувати Ахура-Мазду, тобто жити по правді, й навпаки, якщо їй кортить опинитися в пеклі, вона мусить допомагати силам зла, тобто стати клятвовідступником, єретиком, розбійником, обманщиком. Кандидат у праведники має дотримуватися чистоти й порядку (на випадок чого можна "очиститися" коров'ячою сечею, водою та піском), бути милосердним, любити й поважати своїх родичів і земляків, говорити лише правду, сумлінно ставитися до своїх професійних обов'язків, народити дітей, допомагати одновірцям, дбайливо ставитися до землі та худоби, вшановувати священний вогонь та інші чисті стихії тощо. Характерно, що зороастризм несхвально ставився до пустельництва, вважав його марною тратою сил і часу, коли треба боротися з силами зла. Ці життєві принципи стали рисами національного характеру тих іранців, які не зреклися своєї релігії в ісламську добу, допомогли їм вистояти в годину лихоліття.

Морально-етичний каркас зороастризму зводився в перехідну добу від кочового способу життя до осілого. Тому "Авеста" рекомендувала вірним особливо дбати про землеробство, садівництво, виноградарство, приплід худоби. Заохочувала вона також розвивати ремесла, окрім тих, що пов'язані із застосуванням вогню (щоб не осквернити його). Заратуштра безкомпромісно засудив криваві жертвоприношення та хижацький забій худоби -- основного багатства людини. Разом з тим він закликав знищувати мурах, гадюк, скорпіонів та інших шкідників. Найтяжчим гріхом він уважав порушення ритуальної чистоти, тобто кремацію трупа, споживання мертвечини та статеві збочення.

Зороастризм висунув новаторську ідею про залежність посмертної долі людини не стільки від етики її життя, скільки від її віри в кінцеву перемогу Ахура-Мазди та боже одкровення в ученні Заратуштри. Без віри в кінцеве спасіння -- обійстя істини -- раю не бачити, як своїх вух! Ця важлива догма зближує зороастризм з ісламом і християнством.

Шлях до пекла чи раю зороастризм змальовує так. Упродовж трьох днів і трьох ночей душа перебуває біля небіжчика, а на світанку дня четвертого вона опиняється біля чарівного "мосту винагородження" (Чінват), який перед праведникам/ ширшає, а перед грішниками звужується. Праведну душу стрічає там дівчина неземної вроди, яка й супроводжує її на небо, до вершини блаженства -- Безконечного Світла. Душу грішника силоміць тягне до мосту Чінвст демон смерті. Там її зустрічає якесь дивне створіння -- "юна дівчина, нітрохи не схожа на юну дівчину"... Ось з таким екзотичним провідником грішна душа й потрапляє в пекло Анхра-Майнью та його посіпак.

Зороастризм уперше сформулював ідею про кінець світу та страшний суд. Згідно з його віровченням, відразу після перемоги Ахура-Мазди над Анхра-Майнью на землі з'являться три спасителі -- Саошіянти (родичі Заратуштри чи, за іншою версією, сам Заратуштра в новій іпостасі). Анхра-Майнью та все його нечестиве воїнство загинуть під їхнім могутнім натиском, мертві воскреснуть і зіллються зі своїми душами, після чого настане вічне царство добра і правди. А що чекає на грішників? Вони разом із праведниками впродовж трьох днів питимуть розплавлений свинець, який праведникам не завдасть ніякої шкоди, а для грішників стане останнім покаянням. І ті, й інші потім зап'ють це очисне питво білою хаомою, яку їм власноручно приготує Спаситель. Далі -- фізичне безсмертя для всіх. Отож, за словами М. Бойс, у зороастризмі "віра в День Суду повністю набуває свого жахливого змісту, адже кожен має відповідати за долю своєї душі й поділяти загальну для всіх відповідальність за долю світу".

Зороастрійський ритуал теж самобутній, як і віровчення. Він складався з жертвоприношень, обрядових очищень, підтримування священного вогню та приголомшливих поховань..

Спершу зороастрійці справляли культ просто неба, за Ахеменідів у них з'явилися перші храми, в яких ніколи не згасав священний вогонь -- переможець темряви і зла. Храми вогню мали свою ієрархію. Найсвятішим уважався вогонь у храмі царя Варахрана (пізніше ймення -- Бахрам), що складався з 16-ти видів вогню (одним із основних уважався вогонь, одержаний від удару блискавки в дерево, чекати на нього іноді доводилося роками). Від Варахрана запалювали свій вогонь периферійні храми другого та третього рангів. Ця ієрархія вогнів сакралізувала ієрархію соціальну та політичну.

Молитву в храмах вогню справляли лише жерці - атравани, які вдягали спеціальне біле вбрання та пояс, сплетений із 72 вовняних ниток, користувалися спеціальним інструментом для підкладання дров у вогонь. Рядові зороастрійці молилися просто неба п'ять разів на день, обернувшись лицем до сонця.

"Авеста" вимагала дотримування ряду заборон і обмежень, особливо на похованнях. Все, що мало хоч якесь відношення до смерті, передовсім труп, уважалося ритуально-нечистим. Дотик до небіжчика заборонявся навіть для його найближчих родичів. Ритуальні обов'язки здійснювали спеціальні мийники трупів -- насасалари, професія яких була спадковою (своїм місцем у суспільстві вони нагадували індійських "недоторкуваних"). Щоб труп не осквернив чистих стихій (землі, води Й вогню), його не закопували й не спалювали, а віддавали на поживу хижому птаству чи собакам (собака, кінь і корова вважалися в зороастрійців священними тваринами). Зороастрійські цвинтарі -- дакхми -- це невисокі "башти мовчання", що їх у Західному Ірані ще називали чортагами, тобто "чотирма арками" (від цієї назви походить європейське слово "чертог").

Верх дакхми являв собою східчасту воронку з колодязем посередині, в якій трьома концентричними колами були розташовані заглиблення для трупів: найбільші -- для чоловічих, середні -- для жіночих, невеликі внутрішні -- для дитячих. Могильники-насасалари клали в ці заглиблення тіла -- й до них відразу зліталися на свій кривавий бенкет коршаки... Кістки потім скидали на дно колодязя в центрі дакхми.

Дакхми (дотепер в Ірані їх збереглося лише дві -- в Йєзді та Кермані) вважалися проклятим місцем, де збиралися на свій шабаш деви, їх рекомендувалося обминати десятою дорогою. Вони до цих пір оточені ореолом таємничості. Занадто цікавим туристам, які намагаються наблизитися до дакхми, спеціальні сторожі ввічливо, але рішуче заступають дорогу.

Вражає те, що в Стародавньому Ірані небіжчиків іноді ховали в саркофазі, навіть покривали воском і закопували -- в домовині чи без неї -- в землю чи спалювали на вогні. Вчені ще не пояснили існування цього неортодоксального поховального обряду в зороастрійському Ірані.

До речі, не лише смерть, а й каліцтво, хвороба, роди, навіть поява дитини на світ уважалися в зороастризмі скверною До калік зороастрійці ставилися з неприхованою жорстокістю, воліючи бачити їх краще мертвими, аніж живими.

У зороастрійців існував ритуал, пов'язаний з культом предків. Зороастрійці жертвували духам предків -- фравашам -- їжу та одяг, щоб заручитися їхньою допомогою.

Зороастризм остаточно сформувався в період Ахеменідів, тоді ж він став в Ірані державною релігією. Висловлювалася думка, що прихід до влади цієї династії супроводжувався релігійною реформою. Мовляв, Ахеменіди, поваливши в 550 р. до н. е. владу мідійських царів, стали спиратися не на мідійських жерців-магів , а на атраванів -- жерців культу Ахура-Мазди. Саме тоді й настав час Заратуштри та його віровчення. Опоненти цієї концепції звертають увагу на той факт, що мідійські маги й за Ахеменідів мали в суспільстві чималий авторитет (супроводжували в походах царське військо, тлумачили царські сни, були наставниками царевичів тощо). Але перські царі, як відомо, наголошували свою прихильність до культу Ахура-Мазди, а своїх недругів зневажливо називали "шанувальниками де-вів". Отож категорично заперечувати версію про ймовірний зв'язок між політикою та одержавленням зороастризму Ахеменідами, мабуть, не варто.

Ахеменіди здійснили строгу централізацію зоро-астрійської релігії і повели боротьбу з архаїчним культом девів, на що вказує "Антидевівський напис" Ксеркса . Особливо посилився релігійний централізм в епоху Сасанідів (III--VII ст.), коли зороастризм став знаряддям іранців у їхній боротьбі з християнськими державами Середземномор'я та мусульманським Халіфатом (сасанідський зороастризм вирізнявся нетерпимістю до іудеїв, християн, назореїв, буддистів, індуїстів та інших іновірців). Саме за Сасанідів оформилась остаточно "Авеста". Таким був релігійний клімат у самому Ірані, на завойованих же територіях перси ставилися до місцевих релігій цілком толерантно і, як повідомляв Страбон, пошановували чужих богів.

Зоррастрійська община була замкненою і вже тому міцною. Зороастрієць, як того вимагала "Ясна", клявся у вірності своїй релігії й одружувався з одновіркою. Отож зороастрійцями не ставали, а народжувались.

До перемоги в VII ст. н. е. ісламу зороастризм залишався національною релігією Ірану, проте водночас набув і космополітичних рис на грунті створення світової імперії Ахеменідів, а згодом -- / Сасанідів: "Авеста" вплинула на релігійні уявлення євреїв, римлян, інших народів Середземномор'я, а також на християнство. В курдів Передньої Азії під впливом зороастризму виникла секта ієзидів (єзидів), яка успадкувала прадавні арійські вірування (вшановувала бога-павича Малакі-тауза) . Зороастрійського впливу зазнали також деякі релігії кавказьких народів. Зороастризм як національна релігія зберігся в гебрів ("невірних") Ірану. Його різновид, як уже зазначалося, сповідують вогнепоклонники-парси в Індії (вони дотримуються обрядової чистоти, ховають покійників у "баштах мовчання", підтримують у храмах священний вогонь).

В Європі рекламу зороастризму зробив у другій половині XIX ст. німецький філософ Ф. В. Ніцше, який у своїй праці "Так говорив Заратуштра" для побудови своєї філософської системи ("нагірної філософії"), що її пізніше взяв на озброєння німецький фашизм,

Загалом новаторське зороастрійське віровчення не відцуралося давніших релігійно-міфологічних уявлень іранців. В "Авесті", наприклад, присутній індоіранський бог Хаома (він, немов дві краплини води, схожий на ведійського Сому). Хаома персоніфікувався водночас як божество, як жрець і як наркотичний жертовний напій, який давав "силу всьому тілу", забезпечував "зцілення й перемогу над ворогом" . Зберігся в зороастрійській міфології також культ Вайу -- вітру, повітря. Вайу, як наголошувалося в пехлевійських текстах, "став місцем змішання сил добра та сил зла". Він переправляв душі праведників через чарівний міст Чінват, душам же грішників, навпаки, чинив перешкоди.

У релігійно-міфологічних уявленнях мідійців та персів дуже важливу роль відігравав також культ богині священних вод і народжуваності Адвісури-Анахіти. Авестійська книга "Яшта" змальовувала цю богиню стрункою, пишногрудою, білорукою молодичкою, яка подорожує на чотирикінній колісниці, дарує велич і багатство, нищить демонів та іншу нечисть. Існує припущення, що культ Адвісури-Анахіти міг бути іноземного походження, адаптацією на іранському грунті грецької богині Анаітіди, яку вшановували в Малій Азії.

Проте найпопулярнішим в Ірані (зрозуміло, після Ахура-Мазди) був культ Мітри (Міфри). В добу архаїки іранський Мітра (як і його індійський тезка) був, найімовірніше, солярним культом, адже його "день народження" відзначали 25 грудня -- період зимового сонцестояння. Ймення "Мітра" означає "вірність", отож цей культ мав водночас і етичне забарвлення. Мітру вважали богом домовленості, договору, охоронцем законності й порядку. Цар Артаксеркс у IV ст. до н. е. узаконив цей архаїчний культ. В епоху Парфянського царства та Римської імперії (III ст. до н. е.-- V ст. н. е.) культ Мітри поширився далеко за межі Ірану.

В епоху Сасанідів помітну роль у духовному житті іранців відігравало також маніхейство. Ця синкретизована релігія, що увібрала в себе елементи християнства, гностицизму та буддизму, з'явилася в III ст. н. е. її засновник Мані вважав, що людина спроможна звільнитися з-під влади диявола, для цього вона повинна цуратися всіх земних утіх, вести аскетичне життя. За свої небезпечні для зороастризму проповіді Мані поплатився життям.

Таким чином, релігійно-міфологічний світогляд іранців у стародавню добу мав політеїстичний характер, однак поява зороастризму стала кроком назустріч монотеїзму.

4. Література

Провідну роль у формуванні молодої літератури іранських племен відіграли самі іранці, але не лише західні (перси), а й східні (предки нинішніх таджиків). Тісні етнокультурні зв'язки між цими двома пагонами загальноіранського кореня породили спільну літературу, що її вважають своїм національним надбанням і перси, і таджики.

Стародавній період в історії іранської літератури має хронологічні рамки від доби архаїки до III--IV ст. н. е. В літературних пам'ятках він відображений нерівномірно, бо політичне лихоліття не оминуло їх у проміжку часу від загибелі держави Ахеменідів до воцаріння династії Сасанідів (III ст. до н. е.-- III ст. н. е.).

Літературу Стародавнього Ірану можна назвати художньою лише умовно. В ній ще були перемішані зародки майбутніх ідеологічних систем (релігійних, філософських, етичних, художніх) і природничих наук, лише намітився перехід від усної народної творчості до авторської писемної.

Найдавнішою й основною пам'яткою давньоіранської літератури є "Авеста". В її багатоплановому сюжеті виділяються тісно переплетені між собою міфологія та героїчний епос. До епічних сюжетів "Авести" належать оповіді про лучника Араша, чиї стріли своїм падінням окреслювали кордони іранських володінь, про сміливого корабельника, що його іноді вважають літературним прототипом Сіндбада-мореплавця -- героя казок "Тисячі й однієї ночі". В "Авесті" присутні також казкові й байкові елементи.

Персонажі міфологічних і героїко-епічних оповідей "Авести" дуже гіперболізовані. Вони мають велетенську будову тіла й наділені неймовірною фізичною силою, тому хоробро б'ються з чудовиськами й, зрозуміло, здобувають над ними перемогу.

Гуманістичні мотиви "Авести" малопомітні. В центрі уваги "Авести" не люди, а боги та міфічні герої, а людина виступає в ній як сліпий виконавець божого промислу. Стилістика "Авести" загалом суха й невиразна, однак і в ній трапляються справжні художні знахідки.

Хоч давньоіранська література і поступається кращим у художньому відношенні пам'яткам словесності інших стародавніх народів, все ж вона увічнила себе тим, що на її основі формувалася творчість таких корифеїв іранської літератури, як Фірдоусі, Омар Хайям, Сааді та Хафіз.

5. Архітектура та мистецтво

Архітектура та мистецтво іранців у доахеменідську добу -"-- мали багато спільних рис з ассирійськими, урартськими та еламськими прототипами. Пояснюється це тим, що суспільна верхівка в Мідії, Урарту та Еламі орієнтувалась у своїх художніх смаках на наймогутніший царський двір -- ассирійський, до того ж у майстернях цих держав реалізовували своє вміння вихідці з різних куточків Передньої Азії (майстрів захоплювали під час воєн разом з іншою військовою здобиччю). Втім, синкретичний характер давньоіранського мистецтва не виключав певної його самобутності. В доахеменідську (мідійську) епоху в ньому з'явився також місцевий художній стиль -- зображення монстрів і демонів, відсутні в будь-якому іншому тогочасному мистецтві. З'явився він зненацька й чомусь раптово зник напередодні утворення держави Ахеменідів.

Основним жанром мідійського та перського мистецтва була торевтика -- рельєфна обробка металевих виробів карбуванням чи тисненням. Саме в торевтиці іранські майстри досягли найбільшої свободи у виборі сюжетів, композицій, стилю. Мідійська торевтика вирізнялася багатством декоративної орнаментації, ахеменідська ж, хоча й часто копіювала її, була простішою й лаконічнішою. Важливе місце у мистецтві Давнього Ірану належало також гліптиці.

Мідійська архітектура дуже схожа на ассирійську та урартську, проте не позбавлена й самобутніх рис. Стиль мідійських храмів вогню й колонних залів проглядається в архітектурі скельних гробниць перських царів.

Культура ахеменідської Персії впродовж двох століть створювалася зусиллями іранців, єгиптян, вавилонців, ассирійців, еламців, малоазійських греків і лідійців і, зрештою, стала спільною для всіх підвладних Ахеменідам народів. Характерною особливістю архітектури та мистецтва ахеменідського Ірану була їхня прокламаційність. Вони стали частиною офіційної ідеології, прокламували могутність Персії та велич царської влади. Іншою важливою особливістю ахеменідської культури була її уніфікованість. Усі народи полі етнічної Перської держави дотримувались єдиного художнього канону, який не став арифметичною сумою різних стилів (єгипетського, месопотамського, анатолійського, грецького тощо), а сформувався як суто ахеменідський шляхом переосмислення іноземних ідей та образів.

"Імперський ахеменідський стиль" найвиразніше проявився в культовій та палацовій архітектурі Ахеменідів, генетично пов'язаній з престижною палацовою архітектурою мідійців.

Культовими архітектурними пам'ятками Ахеменідів є одинадцятиметрова гробниця Кіра II в Пасаргадах та ще чотири царські гробниці, вирубані в кам'яній скелі Накш- і Рустам ("Портрет Рустама"). Мавзолей Кіра II, що його місцеві племена називали в середні віки "гробницею матері Соломона", складається з високого, схожого на месопотамський зіккурат, постаменту та поставленої на нього іранської цели -- скромної будівлі з двосхилою покрівлею. Ця культова споруда вражає своєю граничною простотою. Легенда розповідає, що воїни Александра Македонського виявили в ній набальзамоване тіло Кіра II, яке лежало в дорогому вбранні на золотому ложі. Найстаріша скельна гробниця належала Дарію І, сусідні гробниці інших перських царів схожі на неї, немов дві краплі води. їхні хрестоподібні фасади відповідали міфологічним уявленням іранців і символізували обриси всесвіту, тобто нагадували коло, вписане в квадрат, де коло означало видиму лінію горизонту, а квадрат -- чотири сторони світу. Над дверною проймою гробниці Дарія І, яка була в ахеменідському Ірані архітектурним каноном, зображено представників завойованих персами народів, а на східчастому постаменті -- самого "царя царів" та символ Ахура-Мазди над ним.

Найдавнішою пам'яткою ахеменідської палацової архітектури є палацовий комплекс у Пасаргадах -- священній столиці Ахеменідів, у якій коронувалися перські царі. Його побудували серед парків і садів, на високій терасі зі світлого піщаника (як контрастний матеріал використано також чорний вапняк) Кір II, Камбіз і Дарій І. Крім кам'яної платформи, що її хтось колись навіщось назвав "Троном Соломона", до нього входили також цитадель, масивні стіни якої прикрашено вежами, "палац аудієнцій", який мав плоску покрівлю, підтримувану подвійною колонадою у вигляді портика, й схожий на нього "палац-резиденція". У палацовій архітектурі Пасаргад стіни та дверні пройми прикрашає рельєф -- зображення демонів та ще страшніших потвор з бичачими та пташиними ногами й хвостами, жерців у рибоподібних накидках тощо. Можна лише гадати, що означала ця кам'яна фантасмагорія.

В іншій столиці Ахеменідів, Сузах, височів палац Дарія І, що складався із 110 кімнат, коридорів і дворів. Його стіни прикрашали широкі кахельні панно з зображеними на них царськими охоронцями, звірами та міфологічними персонажами. Виготовили це панно, очевидно, еламські майстри. Ападана (парадна зала) царського палацу в Сузах (вона згоріла за царювання Артаксеркса II) -- майже точна копія персе польської ападани, про яку йтиметься далі.

У 1972 р. в Сузах знайдено безголову кам'яну статую Дарія І, заввишки майже 2,5 м, на прямокутному постаменті. "Цар царів" зображений на ній у церемоніальному перському вбранні. На лівому та правому боках постаменту -- рельєфні фігури перських данників, що стоять навколішках. Цю статую виготовили, мабуть, єгипетські майстри в точній відповідності з "імперським каноном".

Найвеличнішою архітектурною пам'яткою ахеменідського Ірану є Персеполь, руїни якого серед пустельної рівнини Мерв-і Даш на фоні похмурої гори Милосердя постають як чарівне марево. Цей символ могутності й величі держави Ахеменідів, як уже згадувалося; спалив Александр Македонський, за що йому вдячні археологи, адже обезлюділий Персеполь зберігся краще, аніж якби він залишився заселеним. Будували цю перську столицю Дарій І, Ксеркс і Артаксеркс II упродовж півстоліття.

Іраністи досі не розкрили таємницю Персеполя, в якому не виявлено слідів активної діяльності людини (сходи, пороги та підлога Його палаців за два століття існування нітрохи не стерлися, їхнім начинням ніхто не користувався, навіть таблички для царських написів залишилися чистими). Ймовірно, що Персеполь був не столицею, а ритуальним містом перських царів, у якому вони справляли новорічне свято.

Персепольський двірцевий ансамбль -- справжній кам'яний гімн держави Ахеменідів. Його будували за єдиним планом. Не лише палаци, а й буквально кожен рельєф займав у ньому певне, визначене ритуалом, місце. Він складався з житлового приміщення, парадної зали (одна з найграндіозніших споруд давнини) та тронної зали. До парадної {ападани) вели побудовані Ксерксом "Всесвітні ворота", перекриття яких лежало на чотирьох 17-метрових колонах. Ворота були прикрашені зі сходу та заходу велетенськими фігурами крилатих биків -- іранським різновидом ассирійських щеду (голови західних фігур більше схожі не на бичачі, а на людські). Фанатики-мусульмани, які не могли допустити, щоб було знехтувано веління аллаха не зображувати живі істоти, понівечили лиця кам'яних ідолів. Сама ападана височіла на кам'яній платформі. Вона являла собою велетенську квадратну залу, спроможну вмістити 10 тис. гостей. її оточували цегляні стіни, тому освітлювалася вона, мабуть, факелами; світло могло проникати в неї також через вмонтовані в покрівлю скляні кулі (цей спосіб практикується в сучасному будівництві в Ірані). Залу ападани по периметру оточували портики, стелю зали й портиків підтримували 72 високі (заввишки понад 20 м) та стрункі кам'яні й дерев'яні колони (дотепер їх збереглося лише 13). Капітелі колон увінчували протоми биків, левів, орлів тощо. Спеціальні коридори сполучали ападану з царськими апартаментами. Підлога ападани піднімалася на 4 м над терасою, тому в залу вели двоє широких сходів, обабіч яких скульптори зобразили стереотипні фігури данників і воїнів. Щодо царських апартаментів Персеполя, то вони являли собою гіпостильні зали з суміжними невеликими кімнатами з портиками. У тронній залі, яка своїми розмірами поступалася тільки ападані, цар влаштовував прийоми та бенкети й, можливо, зберігав принесені йому "подарунки".

Скульптурні рельєфи Персеполя органічно пов'язані з його архітектурою. Сюжети персе польських рельєфів убогі й монотонні. Це переважно сцени двобою "царя царів" з усілякими потворами (мабуть, посіпаками Анхра-Майнью, які зухвало зазіхнули на царську владу), нескінченні процесії данників із 33-х країн і ряди перських воїнів-бороданів. Хоч процесії данників і воїнів, зображені обабіч сходів до ападани та тронної зали, гнітюче стереотипні, вони все ж "скульптурніші" за ассирійські рельєфи; за словами англійського археолога М. Уїлера, "їх можна сприйняти на фоні давньосхідного розуміння пластики за грецький імпорт".

Палацова архітектура ахеменідського Іраку помпезна, проте убою духом. У ній, як стверджує М. Уїлер, "відсутнє все чуттєве, все особисте, тут немає ні краплини натхнення чи схвильованості, „завтра" не передбачене, прийдешнього тут годі шукати, а є лише непевне сьогодення країни, в якій панує вічний полудень, є складне завершення й кінець короткої традиції імперативу".

Персеполь називають лебединою піснею ахеменідського мистецтва, всієї старосхідної культури; заграва над ним, учинена Александром Македонським, сповістила, що настає новий етап у розвитку світової цивілізації. "Ера великих імперій, Перської та Ассирійської, закінчилася,-- підсумував археолог.-- І не випадково ці похмурі нескінченні лави старанно викарбуваних і відполірованих воїнів і сикофантів (професійних шпигунів) обабіч палацових сходів (персепольської ападани) нагадують похоронну процесію".

Перси насолоджувались музикою й танцями. Ксенофонт повідомляв, що танцювали вони, "присідаючи й знову підводячись, і все це розмірено під флейту".

Перси охоче запозичали культурні надбання інших народів, але й самі вони вплинули на розвиток світової культури. Вважається, що не без їхньої допомоги на величезній території, в тому числі й у західних регіонах Китаю, поширилося арамейське письмо, що саме через них китайці, а згодом і японці познайомилися з грецьким театром масок. Іранські співаки, музиканти, танцівники, скоморохи, переселившись у II ст. до н. є,-- VII ст. н. е. в Китай, посприяли виникненню тамтешнього театру. На китайській культурі позначилося так зване гандхарське (греко-буддійське) мистецтво.

ахеменідський іран культура зороастризм

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru