Єгипет доби нового та пізнього царств. Розквіт і занепад

Размещено на http://www.allbest.ru/

Єгипет доби нового та пізнього царств. Розквіт і занепад

Зміст

1. Визволення Єгипту від гіксосів та перетворення його у "світову державу"

2. Релігійно - політична реформа Аменхотепа IV (Ехнатона)

3. Воєнна політика фараонів XIX династії

4. Єгипет за Рамесидів фіванська теократія

5. Політична історія Єгипту доби Пізнього Царства

Список використаної літератури

1. Визволення Єгипту від гіксосів та перетворення його у "світову державу"

Манефон запевняв, що династії XV ("Великих гіксосів") та XVI ("Малих гіксосів")були в Єгипті гіксоськими.

Етнонім гіксоси сучасні єгиптологи перекладають як "володарі чужоземних країн", ним називали в епоху Середнього Царства вождів кочівників-бедуїнів. Етногенез гіксосів все ще залишається загадкою. До Другої світової війни їх ототожнювали з індоєвропейськими племенами, нині вважають то семіто-ха-мітами, то монголо-степовою ордою. Найімовірніше, етнічний склад цих заброд був неоднорідним. Більшість єгиптологів дотримується думки, що гіксоси заселили Дельту поступово, кількома хвилями. Скориставшись безладдям у Єгипті наприкінці Середнього Царства, гіксоси групами переходили єгипетський кордон і наймалися на службу до нижньоєгипетських номархів, які в запеклій міжусобній боротьбі не гребували нічиєю допомогою. Певний час масовому проникненню цих кочівників у країну перешкоджало сирійське князівство Халпа, коли ж це князівство зруйнували войовничі хетти, гіксоси враз наводнили собою Дельту.

Гіксоси побудували в Дельті свої храми й фортеці, в тому числі твердиню Аваріс -- оплот їхнього панування в Єгипті, а також 625-кілометровий мур між цією кріпостю та Геліополем. Кочівники потрапили під сильний вплив єгипетської культури, їхні царі брали титулатуру єгипетських фараонів. Прямих свідчень того, що й гіксоси дечого навчили мешканців Нільської долини, немає.

Гіксоси трималися в Єгипті відособлено, не родичалися з єгиптянами, ставилися до них зверхньо, тому визвольне повстання проти них було лише справою часу. Першим спробував повалити ііксоське панування один із останніх фараонів XVII династії Секененра, одружений на критянці Яххотеп, але гіксоська бойова сокира вкоротила йому віку. Син Секененра К5мос продовжив справу батька. Йому вдалося перехопити гіксоського посланця в Нубію й самому укласти воєнний союз із нубійцями (кушитами). Критяни допомогли Камосу своїм флотом, що дало можливість фараону очистити від гіксосів не лише Мемфіс, а й частину фортеці Аваріс. Остаточно визволив країну від гіксоського панування Камосів небіж Яхмос І, який започаткував XVIII династію. Очевидно, столицею гіксоського племінного союзу був Кадеш, бо Яхмос І направив своє військо у Східне Середземномор'я, де захопив тамтешню гіксоську фортецю Шарухен. Єгиптяни остаточно розсіяли гіксосів серед племен і народів Передньої Азії й знову взяли під свій контроль Східне Середземномор'я. На такій мажорній ноті розпочався наступний етап староєгипетської історії -- Нове Царство.

Він ознаменувався широкомасштабною воєнною експансією єгиптян. Цього разу причини її були іншими. Як відомо, для боротьби з гіксосами фараони мобілізували всі матеріальні ресурси країни, а головне -- створили сильну армію. Було б безглуздям залишити її без діла після того, як Єгипет звільнився від гіксосів. Тому військовий похід Яхмоса І у Східне Середземномор'я став першим кроком на шляху до перетворення Єгипту в могутню імперію. Третій фараон XVIII династії розширив південний кордон Єгипту до третього нільського порога, північний -- до Євфрату. Кілька успішних військових походів здійснив його син Тутмос II, який "уславився" своїми звірствами на завойованих територіях.

Проте, коли помер Тутмос II, єгипетська експансія загальмувалася, бо царська влада в країні на цілих два десятиліття потрапила до жіночих рук. Царською короною заволоділа вдова Тугмоса II, яка взяла собі красномовне тронне ім'я -- Хатшепсут ("Перша серед найвродливіших"). її воцаріння пояснювалось, очевидно, тим, що Тутмос II не мав сина від першої дружини (від Хатшепсут), свого ж пасинка, майбутнього Тугмоса III, цариця запроторила в монастир. Жерці підтримали її домагання на трон, проголосивши народу, який уже важко було чимось здивувати, що батьком Хатшепсут був бог Амон-Ра в личині Тугмоса І. Хатшепсут взяла собі пишномовну царську титулатуру, відмовившись лише від її частки -- могутній бик, носила, як годиться, накладну царську борідку. Вона відбудувала зруйновані гіксосами єгипетські храми, спорудила поблизу Фів і свій поминальний храм -- перлину староєгипетської архітектури, спорядила в далеку країну Пунт велику морську експедицію -- головне за парфумами. Учасники цієї експедиції доправили цариці безліч всіляких дивовиж та цілу гору парфумів, після умащення якими, як зауважує стародавній хроніст, "її шкіра стала золотистою, лице засяяло, мов сонце, так вона освітила всю землю". Проте видатні косметичні успіхи Хатшепсут не могли компенсувати її вимушену військову бездіяльність. Міжнародний авторитет Єгипту, не підкріплюваний зброєю, за її царювання дуже підупав.

До речі, староєгипетська історія знала ще кількох жінок-фараонів (Нітокріс, Нефрусебек, Таусерт), проте всі вони, за винятком "Першої серед най вродливіших", звалили на свої тендітні плечі тягар влади в періоди занепаду Єгипетської держави і нічим не проявили себе на ниві державного керівництва. "Дивно,-- задається питанням з цього приводу єгиптолог О. Томашевич,-- що [єгиптяни] допускали жінок до трону лише тоді, коли становище держави ставало абсолютно безнадійним...".

Коли фараоном нарешті став Тутмос III, для єгипетського війська відразу знайшлася робота. Фараон кинувся підкорювати сирійсько-палестинські князівства, які потрапили за царювання Хатшепсут під вплив хурритів і припинили виплату данини Єгипту. Об'єднані сирійсько-палестинські війська, якими керував царьок Кадешу, єгиптяни досить легко розгромили під Мегіддо, проте оволодіти самою фортецею їм довго не вдавалося (єгипетські воїни добре билися на відкритій місцевості, штурмувати ж ворожі кріпості не вміли до пуття). Тутмос III підбадьорював воїнів обіцянками багатої поживи, що чекає на них в обложеному місті. Однак минуло сім довгих місяців облоги, перш ніж єгиптяни вдерлися в Мегіддо. Звісно, місто було ними пограбоване до нитки. Через 20 років після взяття Мегіддо війська Тутмоса III зрівняли з землею Кадеш. Вони оволоділи також Халпою, розгромили під Кар-хемишем армію могутньої хурритської держави Мітанні, яка наводила жах на всю Месопотамію, і захопили на півночі Месопотамії стратегічно важливу Нію. Воював Тутмос III, якого історики величають "Наполеоном Стародавнього Єгипту", також на території Нубії. Отож, воєнними зусиллями цього фараона, який лише в Азію здійснив 17 воєнних походів, Єгипет перетворився в середині II тис. до н. е. в могутню "світову державу". До її складу увійшли нубійські, лівійські та східносередзем-номорські території, вона далеко розсунула свої кордони з півночі на південь, а ЇЇ територія збільшилася майже втроє. З Єгиптом рахувалися наймогутніші тодішні передньо-азіатські держави. Фараону надсилали "подарунки" хет-тські, вавилонські, ассирійські царі та володарі острівних східно середземноморських держав. Дрібніші царки клянчили в нього подачки, запевняючи його, що він від своїх щедрот не збідніє, адже в нього "золота -- все одно що пилюки". Найбільшу запопадливість виявляв володар Кіпру, який у своїх дипломатичних посланнях фараону завбачливо кланявся навіть його коням та колісницям.

Естафету завоювань перебрав від Тутмоса III Аменхотеп II. Він хвалився, що у трьох військових походах у Східне Середземномор'я потопив у крові повстання в Сирії та Палестині, повісив на реях свого судна вісьмох тамтешніх царків, полонив понад 100 тис. чужинців, примусив мітаннійського царя благати пощади. Ця його реляція, на думку єгиптологів, надто вже "переможна", щоб не викликати сумнівів щодо своєї правдивості. Наступні єгипетські володарі, Тутмос IV й Аменхотеп НІ, вже не ускладнювали собі життя організацією військових походів, а підтримували високий міжнародний престиж своєї держави суто дипломатичними засобами (брали заложників, укладали міждержавні договори тощо). Вони без жодних ускладнень укомплектовували свої гареми вавилонськими, мітаннійськими та ассирійськими принцесами, своїх же дочок у чужі гареми не віддавали.

За царювання XVIII династії фараонів єгиптяни створили ефективну систему керівництва колоніями. Вони не руйнували місцеву адміністративну систему на васальних територіях, лише якнайсуворіше заборонили місцевим князькам самостійно здійснювати зовнішню політику. На всіх завойованих ними землях було утворено намісництва, верховне керівництво якими забезпечувало особливе державне відомство у Фівах. Діяльність намісників контролювали довірені люди фараона, промовистий титул яких "очі царя Верхнього Єгипту, вуха царя Нижнього Єгипту" не потребує коментарів.

Усе, здавалося, йшло гаразд. Єгипет став наймогутнішою державою Передньої Азії, до його скарбниць потекли багатства підкорених єгиптянами народів. Проте політична фортуна -- дама примхлива. Єгиптяни змогли зайвий раз переконатися в цьому ще за часів XVIII династії.

2. Релігійно - політична реформа Аменхотепа IV (Ехнатона)

Ще за життя Аменхотепа III фараоном став його 17-річний син Аменхотеп IV, матір'ю (Ехнатона) якого була цариця Тія, донька провінційного жерця, до того ж із домішкою нубійської крові в жилах. Тія добре зналася в політиці, була розумною і вольовою жінкою й усіляко допомагала своєму чоловікові у вершенні державних справ. Аменхотепа IV, свого сина, вона одружила з вродливою і розумною Нефертіті, ім'я якої означало "Прекрасна прийшла".

Родовід Нефертіті з'ясувати не вдалося. Деякі дослідники вважають її мітаннійською принцесою, інші -- донькою Аменхотепа III від однієї з його 317-ти штатних жінок, тобто зведеною сестрою Аменхотепа IV. Скоріше всього, Нефертіті не була принцесою крові, адже її молодша сестра при царському дворі не мала почесних титулів. Аменхотеп IV спершу палко кохав Нефертіті, яка народила йому шестеро дітей (всі -- дочки), проте зрештою закохався у свою наложницю Кію, придворний титул якої ("улюблена цариця") був рангом нижче титулу Нефертіті ("велика цариця"). Він навіть зробив Кію своєю співправителькою, проте згодом чомусь так розгнівався на неї, що звелів знищити на всіх пам'ятниках її ім'я, тобто придумав для неї кару, яку набожний єгиптянин не побажав би й своєму найлютішому ворогові (втрата імені, в уяві єгиптян, позбавляла надії на посмертне відродження).

Аменхотеп IV не був створений для царського трону. Поет-романтик, переконаний пацифіст, юний фараон не завжди узгоджував свої благородні наміри з можливостями їх втілення в життя, йому бракувало тверезого розрахунку, того політичного чуття, без якого реформатор неминуче стає прожектером.

Аменхотеп IV вирішив ощасливити свій народ радикальною ломкою ідеології. Він почав з того, що протиставив столичному культу Амона також сонячний, але вже провінційний культ Ра-Горахте, що його здавна вшановували жителі Геліополя та Мемфіса. Для Ра-Горахте він побудував у Фівах окремий храм. Звісно, фіванське жрецтво не було в захопленні від цього нововведення, фараонові довелося вгамовувати його крутими методами. Врешті-решт фараон-реформатор вирішив діяти напролом. Він проголосив єдиним вселенським божеством сонячний диск Атон, а себе -- Антоновим сином і першосвящеником. Приголомшених єгиптян повчали, що лише фараон має молитися Атону, своїй небесній подобі, їм же випало щастя адресувати свої молитви фараонові. Фараон побудував поблизу нинішньої Амарни нову столицю, яку назвав Лхетатон ("Горизонт Атона"), та змінив своє ім'я на Ехнатон ("Угодний Атону")*.

Що являв собою культ Атона? Він дуже відрізнявся від традиційних єгипетських культів. По-перше, Атон не мав іконографії, бо, на відміну від Амона, був видимий. По-друге, зважаючи на всю очевидність колосального значення сонячного світла й тепла в житті природи, він не обріс міфами. По-третє, храми Атона були загальнодоступні. Отож, це був універсальний культ, який краще служив ідеологічним запитам Єгипетської імперії, аніж традиційні єгипетські культи, чужі й незрозумілі іноземцям.

Навколо безпрецедентної сонцепоклонницької реформи Ехнатона й до сьогодні не стихають суперечки. Здебільшого єгиптологи вбачають у ній добре продуману політичну акцію, спрямовану на пониження статусу столичного жрецтва й родової аристократії та відродження в державі політичного режиму доби Будівників пірамід. При цьому її трактують не як боротьбу між "прогресивними" та "консервативними" силами в суспільстві, а як банальну чистку адміністративного апарату, заміну старих чиновників новими, слухнянішими, без замаху на політичну систему. Ті вчені, які вважають Ехнатона не єгиптянином, убачають у сонцепоклонницькій реформі вплив іноземних релігій. Деякі з них шукають пояснення причин реформи в екстравагантності вдачі молодого фараона. Інші вважають Ехнатона релігійним фанатиком, якому заманулося форсувати становлення в Єгипті монотеїзму. Є навіть спроби ототожнити Ехнатона з біблійним Мойсеєм, народженим від шлюбу єгиптянина і єврейки.

Релігійно-політична реформа Ехнатона не дістала в суспільстві належної підтримки. Фараон не зумів переконати народ, що настала пора зректися язичеської релігії, яка стала способом життя єгиптян. Фараон явно поспішив знищити дуже популярний в країні культ Озіріса, який обіцяв нужденним і пригнобленим царство справедливості бодай на тому світі. Сонцепоклонницька реформа не зняла соціальну напругу в суспільстві, навпаки, посилила її, принісши народу нові економічні тягарі (будівництво столиці й храмів Атону обернулося для єгиптян новими податками та примусовими роботами), розв'язала руки чиновникам для масових службових зловживань. За 17 років мирного царювання фараона-реформатора підупав і міжнародний престиж Єгипту, через що культ Атона став для патріотично настроєних єгиптян символом приниження їхньої держави. Тому сонцепоклонницька реформа не прижилася на єгипетському грунті. Коли 41-річний фараон назавжди спочив від земних турбот, народ, либонь, полегшено зітхнув, а нові володарі, які "не мали ні авторитету їхнього попередника, ні його фанатизму й волі, ні самого бажання продовжувати його справу", заходилися вводити суспільне життя у звичне русло. Так, Ехнатонів зять Сменхкар, який царював зовсім недовго і помер молодим при загадкових обставинах, відновив загальнодержавний культ Амона. Потім царська влада дісталася шести чи дев'ятирічному зятю Ехнатона Тутанхатону, який, зрозуміло, став іграшкою в руках великодосвідчено-гофіванського жрецтва. Тутанхатон ("Живий образ Атона") ліквідував загальнодержавний культ Атона, перейменував себе на Тутанхамона і перебрався з Ахетатона в Мемфіс*. Останній крок у напрямі ліквідації реформи зробив Ехнатонів воєначальник Хоремхеб, який задля зміцнення своєї влади одружився на молодшій сестрі Нефертіті й назвав "батьком своїх батьків" Тутмоса III. Хоремхеб викляв Ехнатона, назвав його злочинцем, розправився з Його прибічниками. Він звелів жителям Ахетатона виселитись із цього міста й перетворив його на каменоломню. Отже, наприкінці царювання XVIII династії життя в Єгипті, збурене фараоном-єретиком, увійшло в звичне русло.

Нині існує й інше трактування сонцепоклонницької реформи Ехнатона. Окремі єгиптологи не вважають фараона-реформатора ані диваком, ані романтиком, ані безмежним владолюбцем, ані недругом аристократів та столичного жрецтва. Він, на їхню думку, мав свої релігійні уподобання і достатню владу, щоб надати їм офіційного статусу. Звеличуванням культу Атона фараон не підривав релігійну ортодоксію, адже її в Єгипті не існувало. Реформаторська діяльність Ехнатона була цілком безпечною для фіванської аристократії і жрецтва, тому вони не перешкоджали фараонові тішитись своїми нововведеннями. Після смерті Ехнатона ніяких реакційних зрушень в Єгипті не сталося, а відбулося поступове повернення до традиційного релігійного життя.

3. Воєнна політика фараонів XIX династії

Нервовий і апатичний Ехнатон увесь віддався сонцепоклонницькій реформі, з допомогою якої він наївно сподівався підтримувати високий міжнародний авторитет Єгипту, Наслідки його бездіяльності на міжнародній арені були для Єгипетської держави просто катастрофічні. Відчувши послаблення Єгипту, дрібні східно середземноморські князьки почали виходити з покори, вирізали єгипетські гарнізони, а Хеттське царство знищило союзну Єгиптові державу

Мітанні. Фараон не прийшов на виручку ні мітаннійцям, ні іншим своїм союзникам, хоча вони розпачливо благали його про допомогу, навіть перестав приймати їхніх гінців. Невдовзі у Східному Середземномор'ї вже порядкували хетти. Таким чином, створена першими фараонами XVIII династії Єгипетська імперія впала, від колишньої величі Єгипту не залишилося й сліду.

Відносини між Єгиптом і Хеттською державою складалися непросто. Після смерті 18-річного Тутанхамона Його 24-річна вдова Анхесенамон, третя дочка Ехнатона та Нефертіті, таємно запропонувала свою руку та єгипетський трон хеттському царевичу. Хеттський цар, ознайомившись з її посланням, спершу подумав, що його розігрують і нічого не відповів Анхесенамон. Лише коли вельможна єгиптянка вдруге запевнила його в щирості своїх намірів, * він направив до Єгипту одного із своїх синів. Проте шанс, що його історія дає лише один раз, був утрачений: колишній Ехнатонів воєначальник Ейє підіслав до хеттського царевича вбивць і сам став єгипетським фараоном, насильно одружившись з Анхесенамон. Довідавшись про загибель сина, хеттський цар рушив війною на Єгипет, однак через страшну епідемію, яка спалахнула в його війську, він єгипетський кордон не перейшов. Відносини між обома великими державами відтоді остаточно зіпсувалися.

Перед фараонами XIX династії, таким чином, постало завдання будь що відвоювати в хеттів Східне Середземномор'я. Але для цього треба було спершу посилити боєздатність єгипетського війська. Вже Хоремхеб розпочав військову реформу, поділивши армію на два корпуси, які дислокувалися, відповідно, на північному та південному кордонах держави. Фараон Рамзес І, який прийшов до влади вже в похилому віці і процарював трохи більше року, поділив військо на три корпуси, прилучивши до кожного з них по загону бойових колісниць, поповнив військо іноземними найманцями, створив царську гвардію. Його син Сеті І організував воєнний похід у Сирію, попутно розгромивши палестинські військові загони, які перетнули йому шлях до Східного Середземномор'я. Проте витіснити хеттїв з колишньої єгипетської вотчини він не зміг і, зрештою, втратив майже всі свої північні завоювання.

Після Сеті І фараоном став його 21-річний син Рамзес II -- велетень (його ріст становив 2 м 10 см), господар величезного гарему, укомплектованого, між іншим, і його двома рідними доньками. Рамзес II процарював довгих 67 років, упродовж яких численні дружини фараона народили йому ціпу орду (близько двох сотень) синів і дочок.

На четвертому році свого царювання Рамзес II здійснив перший воєнний похід в Азію. Наступного року він особисто очолив похід проти хеттів. Своє військо фараон поділив на п'ять корпусів -- чотири діючі й один резервний. Надміру самовпевнений головнокомандувач через брак військового досвіду, немов хлопчисько, потрапив у пастку, яку йому влаштував хеттський цар Муватал. Повіривши хеттським перебіжчикам (підісланим Муваталом), що основні сили хеттського царя нібито відступили на північ Сири, фараон не став чекати підходу решти військових підрозділів і з одним-єдиним корпусом поспішив до Кадеша. Саме там на нього Й чекав цар Муватал з ЗО тисячами піхотинців та 2,5 тисячами бойових колісниць. Якимсь чудом Рамзесові II вдалося врятуватися від загибелі в нерівному бою під Кадешем.

Існує кілька припущень, чому хетти не довершили розгром єгиптян піл Кадешем. Так, єгипетський корпус могла врятувати стійкість і відвага царської гвардії, навербованої, скоріше усього, з іноземців-шерденів. Далі, хеттів могла підвести елементарна жадібність. Вдершися в бойовий табір фараона, вони були засліплені Його багатством і, забувши про все на світі, заходилися його грабувати, що дало змогу фараонові вирватися з оточення. Можливо також, що Муватал у той момент, коли на допомогу фараонові прийшов несподівано резервний корпус, не зумів переправити через глибоку р. Оронт на місце бою свій резерв -- 8 тис. піхотинців.

Повернувшися з походу, Рамзес II, ясна річ, розголосив про свою повну перемогу над хеттами (переможну реляцію було викарбувано на стінах столичного храму). Однак від того Східне Середземномор'я не стало сферою єгипетського впливу -- доводилось починати все спочатку.

Кадешський урок пішов Рамзесу II на користь. Коли фараон утретє повів свої війська в Азію, він уже діяв обачніше, надійно закріплював за Єгиптом завойовані території. Оволодівши попутно кількома фортецями, він підійшов з армією до р. Оронт. Цього разу хетти воювали проти єгиптян мляво, бо їхню державу послабили напади кочівників, все ж розгромити ворога фараонові й цього разу не вдалося. Тому в 1280 р. до н. е., через 16 років після Кадешської битви, Рамзес II уклав із хеттським царем Хаттусілі мирний договір, за яким Південна Сирія, Фінікія та Палестина стали зоною єгипетського впливу, а Північна Сирія дісталася хеттам (кордон між обома державами відтепер проходив по р. Оронт). Обидва володарі поклялися жити в мирі та злагоді, не приймати перебіжчиків і надавати один одному допомогу у війні проти третьої сторони. Мирний договір між Єгиптом та Хеттською державою було скріплено династичним шлюбом -- 55-річний фараон одружився з молоденькою дочкою хеттського царя Хаттусілі III, а коли побачив, що тесть не скупиться на придане, ймовірно, одружився і на другій його дочці. Весілля справляли в Єгипті, причому на нього прибув хеттський цар.

Державу Рамзес II тримав залізною рукою. На відповідальні посади в ній він призначав довірених людей, здебільшого своїх синів, нестачі в яких не відчував. Тому не дивно, що нікого з фараонів жерці не обожнювали так послідовно й енергійно, як Рамзеса II, царювання якого стало добою класичного оформлення культу фараона.

Міжнародний авторитет Єгипетської держави за царювання Рамзеса II відчутно зріс, розширились її економічні та культурні зв'язки з іншими країнами. Фараон перетворив Єгипет на будівельний майданчик. Зокрема, він побудував у Дельті кілька торгових міст, у тому числі нову столицю Пер-Рамзес ("Дім Рамзеса"), у Мемфісі спорудив храм богу Птаху, прикрасивши його двома своїми статуями (одна з них нині стоїть на привокзальній площі в Каїрі). В Карнаці, основному єгипетському храмі, фараон завершив будівництво найбільшого в стародавньому світі гіпостилю -- колонного залу, який навіть у руїнах приголомшує своїми велетенськими розмірами. Кілька гігантських храмів з'явилося за роки царювання Рамзеса II також в Абідосі та Нубії, зокрема, знаменитий Абу-Сімбелський храм, який наприкінці 60-х років XX ст. справив своє новосілля. Ніхто з фараонів не залишив після себе стільки архітектурних споруд та кам'яних колос сів, як самозакоханий Рамзес И. Самих лише статуй цього "короля самореклами" збереглося близько п'яти тисяч. У погоні за примарною славою цей фараон повписував своє ім'я навіть на пам'ятниках, побудованих його попередниками. Втім, існує думка, що в такий спосіб фараон піклувався не стільки про власну славу, скільки про саму ідею монархії.

За словами французького єгиптолога К. Жака, саме в такий спосіб "Рамзес людина вшановував Рамзеса бога".

4. Єгипет за Рамесидів фіванська теократія

У війнах Рамзеса II Єгипет, очевидно, перенапружив свої сили. Можливо також, що до - нього вже прийшла стареча неміч. Причину наступної катастрофи єгиптологи вбачають також у тривалій затримці країни у "бронзовому віці", що послабило її у воєнному та економічному відношеннях, у можливому відкритому протистоянні між фараонами та фіванським жрецтвом, у улазливій пропаганді, що підірвала моральний дух народу й призвела до засилля іноземщини, в послабленні культу фараона, у приході до влади невольових, недолугих політиків. Як би там не було, а наступники Рамзеса Великого були більше заклопотані обороною держави від нападників, аніж організацією нових завойовницьких походів. Так, фараон Мернептах, тридцятий син Рамзеса II, змушений був відбивати натиск лівійських племен і насилу врятував Єгипет від страшного нашестя "морських народів" -- індоєвропейських племен з Балкан чи островів Егейського моря. Проте воєнні успіхи цього фараона мало зарадили справі, Єгипетська держава хиріла буквально на очах.

Передвісником нового, цього разу вже остаточного, занепаду Єгипту була узурпація влади сирійцем Ірсу наприкінці царювання XIX династії. Цей авантюрист спирався, очевидно, у своїх діях на підтримку сирійських поселенців у Дельті. Цим не забарились скористатися лівійці для свого чергового нападу на Єгипет. Все ж єгиптяни спромоглися навести порядок у власнім домі. Фараон Сетнехт, який заснував XX династію, придушив заколот Ірсу і прогнав лівійців. Його син Рамзес III відбив два напади лівійців, які прагнули оволодіти багатим Єгиптом, і переміг у кількох морських і сухопутних битвах військові сили "народів моря", які вдруге опинилися біля єгипетських кордонів. Проте наступники Рамзеса III не зуміли закріпити ці воєнні успіхи. Немовби відчуваючи своє. безсилля, всі вони брали собі престижне ймення Рамзеса, через що єгиптологи назвали їх Рамесидами.

Немічні Рамесиди запобігали перед впливовим жрецтвом, задобрювали його щедрими пожертвами храмам, особливо храму Амона у Фівах і Птаха у Мемфісі. Жерці Фіванського храму, мабуть, були багатші за фараона. Вони мали на Червоному морі свій торговельний флот, перебрали до своїх рук золоті копальні в Нубії. Єгипетське жрецтво на той час уже оформилося в касту (жрецькі посади стали спадковими). Суспільний престиж жерців у період Рамесидів досяе свого апогею, реальна влада в державі переходила до них.

Рамесиди катастрофічно втрачали владу. Рамзес III, наприклад, доцарювався до того, що проти нього вчинив заколот його власний гарем, щоправда -- не основний, а похідний (той, що супроводжував царя в походах). Змовниць, однак, було вчасно викрито й страчено. Характерно, що окремі судді, які вели дізнання у справі гаремного бунту, не встояли перед чарами змовниць й самі опинилися на лаві підсудних. У державі процвітали злочинність і корупція. Повально грабували навіть царські могили. На початку царювання XXI династії майже всі гробниці в Долині царів і Долині цариць були пограбовані злодіями. В такій обстановці прихід до влади фіванських жерців наприкінці XX династії не був несподіванкою. За останнього Рамесида, Рамзеса XI, фактично володарем Верхнього Єгипту та Нубії став першосвяшеник храму Амона Херіхор. Єгипет знову розпався на дві незалежні держави.

Владні структури насаджували в суспільстві ідеологізовані форми релігії. У тодішніх розписах і кольорових рельєфах запанувала виключно релігійна тематика. "Це була доба удаваної набожності, коли ритуальним догмам надавалася перевага перед вимогами етики",-- констатує історик. Фіванське жрецтво проголосило бога Амона володарем Всесвіту, при цьому воно повчало народ, що Амоновим обранцем є не його син, тобто не фараон, а верховний жрець храму Амона. Релігія вкотре стала в період царювання Рамесидів знаряддям політичної боротьби.

Отож наприкінці II тис. до н. е. Єгипетська держава знову розпалася. Фараони XXI династії, яку започаткував верховний жрець Амона в Танісі Смендес, лише символічно вважалися загально єгипетськими володарями. Центр політичного життя країни перемістився в Дельту, де змінилося кілька столиць. Палестина та Сирія відложилися від Єгипту, сусіди, як це випливає з староєгипетської повісті "Подорож Уну-Амуна в Бібл", вже не зважали на нього. Близько 1085 р. до н. е., з воцарінням XXI, Та-іської, династії, Єгипет увійшов в останній -- похмурий і безбарвний -- період своєї стародавньої історії -- Пізнє Царство.

5. Політична історія Єгипту доби Пізнього Царства

Ще наприкінці Нового Царства в країні, особливо в Дельті, по більшало лівійських поселенців, яких фараони брали на військову службу. Врешті решт один

з лівійських воєначальників Шешонк перебрав владу фараона, започаткувавши XXII, Лівійську, династію. Його самозванство не всім в Єгипті сподобалось, проте фараон-лівієць не допустив кровопролиття й зберіг єдність Єгипетської держави. Свого старшого сина Шешонк одружив на єгипетській принцесі, а молодшого зробив верховним жерцем храму Амона в Фівах. Своєю столицею він обрав місто Бубастис у Дельті, тому історики назвали засновану ним династію Бубастидами.

За Шешонка Єгипетська держава посилилась. Намагаючись відновити колишній єгипетський вплив у Східному Середземномор'ї, Шешонк віддав до гарему єврейського царя Соломона свою дочку, а коли Соломон помер -- захопив Іудею. Проте цей політичний успіх не повернув Єгипту репутацію найсильнішої передньоазіатської держави.

За наступних фараонів-лівійців над Єгиптом навис дамоклів меч ассирійського вторгнення. Фараон Осоркон II дав себе втягнути в анти ассирійську авантюру східно-середземноморських царків, і в середині IX ст. до н. е. зазнав поразки в бою під Каркаром. Ця подія послужила детонатором сепаратистського вибуху в Єгипті. Верхній Єгипет на чолі з Фівами став по суті незалежним, Герак-леополь також об'єднав навколо себе сусідні номи. Навіть у самій Дельті, де була столиця лівійського фараона, окремі номи не визнавали його владу. Таніський князьок Петубастис проголосив себе фараоном, заснувавши XXIII династію, що існувала паралельно з XXII. Невдовзі Єгипет став жертвою чергових завойовників -- куширів.

Давно минулися ті часи, коли Єгипет контролював територію, населену нубійцями (кушитами), аж до четвертого нільського порога. Наприкінці II тис. до н. е. к ушити утворили свою державу з столицею в м. Напаті, а згодом -- у м. Мерое.

Володарі Напато-Мероїського царства підтримували тісні стосунки з Фіванським номом. Наприкінці VIII ст. до н. е. син нубійського вождя, Піанхі, захопив Фіви, а потім і майже неприступний Мемфіс. Він не став грабувати ці міста, навіть приніс щедрі пожертви мемфісь-кому храму Птаха. Це сподобалось єгиптянам (передусім жерцям), вони змирилися з володарюванням іноземця. Піанхі проголосив себе єгипетським фараоном, започаткувавши XXV, Кушитську (Ефіопську, Суданську), династію. Лівієць Осоркон II та представник місцевої XXIII династії визнали себе васалами Піанхі, фараона ж Бокхоріса, яким почалася й завершилась нижньоєгипетська XXIV династія, кушити, як запевняв Манефон, живцем спалили.

Шабака й Тахарка, які царювали після Піанхі, зміцнили панування кушитів у Єгипті. Проте саме тоді Єгипет став жертвою чергового агресора -- Ассирії. В 671 р. до н. е. Тахарка змушений був рятуватися втечею від легіонів Асархаддона. Двічі єгипетську землю топтали полчища Адішурбаніпала. Все ж надійно закріпитися в Єгипті ассирійці не змогли. Псамметіх, якого самі ж ассирійці посадили на єгипетський трон, визволив країну від чужоземного гніту. Він започаткував XXVI, Саїську, династію (664--525 рр. до н. е.).

За Саїської династії країна, як образно зазначив єгиптолог Дж. Брестед, переживала розквіт на краю могили. Вона зміцнила свої торговельні та культурні зв'язки з карійсько-лідійськими племенами та малоазійськими греками. Греки навіть заснували в Дельті кілька торговельних факторій: Дафни, Стратопеди, Навкратіс. Найбільше приваблював грецьких купців Навкратіс, ймовірно тому, що це місто облюбували знамениті єгипетські гетери, в тому числі зірка першої величини серед них -- Родопіс. Греки охоче записувались у фараонове військо. Саїські фараони, передусім Апрій та Яхмос II, використовували малоазійські та грецькі військові, загони для боротьби з сепаратистськими рухами в державі. Яхмос II так захопився грецькою культурою та грецьким способом життя, що свої щедроти демонстрував передусім на грецьких храмах, одружився на гречанці, ходив у грецькому одязі. Разом з тим, саме за Саїської доби Єгипет значною мірою відродив свою самобутню культуру, тому цей період староєгипетської історії ще називають Саїським відродженням.

Фараони Саїської династії намагалися посилити міжнародний вплив своєї держави, проте успіхів у цьому не досягли практично ніяких. Після поразки єгипетського війська в 605 р. до н. е. під Кархемишем від вавилонської армії, їм довелося остаточно відмовитись від мрій про панування на Близькому Сході. Відтоді, як говориться в Біблії, "більше вже не виходив єгипетський цар зо свого краю, бо вавилонський цар забрав усе від Єгипетського потоку аж до річки Євфрату, усе, що належало єгипетському цареві".

У другій половині VI ст. до н. е. Єгипет зазнав нападу персів. У 525 р. до н. е., відразу після смерті Яхмоса її, перський цар Камбіз розбив під Пелузієм єгипетську армію і включив Єгипет до складу своєї імперії. Єгипет став однією з найбагатших перських сатрапій. Єгиптяни, яким ніколи не бракувало патріотизму, не змирилися з перським пануванням. У 404 р. до н. е. вони таки повалили перське ярмо. Перські царі вдруге поневолили Єгипет лише в 342 р. до н. е., тобто за десять років до греко-македонського завоювання країни. З приходом до Єгипту в 332 р. до н. е. військ Олександра Македонського почався новий період єгипетської історії -- Елліністичний.

єгипет фараон політика

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru