Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ до китаїстики

Зміст

• 1. Стан джерельної бази
• 2. Археологічне вивчення Китаю
• 3. Природно-кліматичний фактор в історії давньокитайського суспільства
• 4. Етногенез та ментальність населення
• 5. Хронологія та періодизація давньокитайської історії
• Список використаної літератури


1. Стан джерельної бази

Сучасні китаїсти не можуть поскаржитися на відсутність надійних джерел із давньої історії Китаю. Джерела ці поділяються на дві основні групи: давньокитайські писемні пам'ятки та матеріали археологічних розкопок. Повідомлень іноземців про Стародавній Китай не існує, бо європейці не відвідували цю країну і мало що знали про неї. їхні уявлення про Стародавній Китай грунтувалися здебільшого на непевних чутках.

Найціннішими для китаїстики є писемні джерела, які відносно добре датуються і розповідають про весь стародавній період китайської історії, тобто і про найдавніший, гірше відображений археологією. Цей корпус джерел поділяється на такі групи: пам'ятки епіграфіки, наукові

(політичні та філософські) трактати, історичні твори, юридичні тексти та матеріали офіційного діловодства.

Найдавніша китайська епіграфіка датується XIII--XI ст. до н. е. й стосується світанкової доби давньокитайської цивілізації. Це запитання до оракула, видряпані на кістках жертовних тварин і панцирах черепах. Селяни провінції Хенань, які виявили ці писемні пам'ятки під час земляних робіт, називали їх "кістками дракона" і вважали цілющими. Вони збували ці "кістки дракона" пекінському провізору, від якого про них випадково довідались учені. Нині відомо понад 100 тис. цих цінних пам'яток епіграфіки, що розповідають про господарське життя та суспільну організацію держави Шан-Інь. До наукового обігу їх залучено менш ніж половину.

Не набагато молодшими за шан-іньські написи для ворожіння є стислі написи на ритуальних бронзових посудинах, які датуються кінцем II тис. до н. е.-- серединою І тис. до н. е. Вони виконувалися на замовлення чжоуських аристократів з нагоди якоїсь важливої події в житті замовника (повернення живим-здоровим з воєнного походу, підвищення в чині тощо). Ці оригінальні, як усе китайське, тексти (їх збереглося близько двох сотень) були опрацьовані ще середньовічними китайськими вченими.

Цінним історичним джерелом є китайська класична література, передусім книги, написані чи впорядковані Конфуцієм. Серед них історична хроніка Чуньцю -- "Весна і осінь", коментарі до неї Цзочжуань -- "Коментарі Цзо", збірка нев'янущої давньокитайської народної поезії Шіцзін -- "Книга пісень" -- правдива енциклопедія побуту і звичаїв давньокитайських племен на світанку цивілізації, історичний трактат Шуцзін -- "Книга історії" (його ще називають Шаншу -- "Книга Шан"), історичний збірник Гоюй -- "Промови царств", князівський літопис Чжушу цзінянь -- "Бамбукові аннали" тощо. Використовуючи ці книги як джерело історичної інформації, слід пам'ятати, що їхній текст неодноразово виправлявся в дусі ортодоксального конфуціанства.

Історичну інформацію знаходимо також у працях давньокитайських політиків і філософів, які мали звичку на підтвердження своїх рекомендацій у сфері державної політики наводити приклади з далекого минулого країни, дуже ідеалізованого ними, навіть почасти сакралізованого.

Соціально-економічні процеси в перших китайських імперіях піддаються реконструкції на основі матеріалів тодішнього діловодства та юридичних пам'яток (закони царства Цінь, майже ЗО тис. "ділових паперів" ханської доби).

Однак найціннішим історичним джерелом є праці давньокитайських історіографів, передусім фундаментальні "Історичні записки" (Ші цзі) "батька китайської історіографії" Сима Цяня. Видатний учений створив "Історичні записки" на базі писемних джерел, фольклорного матеріалу та власних спостережень. До джерел він ставився критично, бо добре знав, хто, навіщо і як їх складав. Слід підкреслити, що історію своєї батьківщини Сима Цянь висвітлював відповідно до власного розуміння історичного процесу, будучи впевненим, що існують об'єктивні закони розвитку суспільства, які не залежать від людей. Продовжив виклад давньокитайської історії (Сима Цянь довів його до кінця III ст. до н. е.) придворний історіограф ханського імператора Бань Гу в праці Цянь Ханьшу -- "Історія Ранньої Хань" (якщо бути точнішим, то цю фундаментальну працю писала ціла родина Бань у складі батька, двох синів та доньки). "Історія Ранньої Хань" відрізняється від Симацянівських "Історичних записок" передусім своєю концептуальною основою, витриманою в дусі не лаоських ідей, а ортодоксального конфуціанства. В ній нерідко цитуються документи ханьської епохи, багато уваги приділено сусіднім племенам і народам, які тоді ще не мали своєї писемності. В V ст. н. е. побачила світ праця історика Фань Є "Історія Пізньої Хань" -- Хоу Хань-шу, побудована на багатому фактичному матеріалі (в ній, до речі, вперше йшлося про видатних китаянок).

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. представники "гіперкритичного методу" в джерелознавстві, для яких навіть Геродот був "батьком брехні", висловлювали недовіру до повідомлень давньокитайських історіографів, проте археологи невдовзі довели безпідставність їхніх сумнівів.

Китаїсти користуються також матеріалами нумізматики, сфрагістики, фольклору та міфології і, звичайно, пам'ятками матеріальної культури, добутими лопатою археолога.

2. Археологічне вивчення Китаю

Археологи почали працювати в Китаї вже після Сіньхайської революції 1911--1913 рр. і май-- же відразу зробили важливі відкриття. Так, на початку 20-х років шведський геолог Ю. Г. Андерсон виявив у басейні середньої течії Хуанхе неолітичну культуру Яншао, яка разом з іще давнішою культурою Хуншань (її нещодавно виявили на північному сході Китаю -- в Ляоніні) стояла біля колиски китайської цивілізації.

Далеко не просто працювалося археологам у Китаї. Копати доводилось вкрай обережно, дбаючи більше не про самі розкопки, а про їхнє ретельне маскування від місцевого населення, яке зберегло архаїчну віру в те, що порушення спокою мертвих неминуче зашкодить живим.

Сенсацією для науковців стали палеоантропологічні знахідки в Китаї. Зокрема, в 1927 р. Пей Веньчжун виявив у карстових печерах поблизу Пекіна рештки близько 40 скелетів первісної людини, що її назвали "пекінським синантропом* (аналогічні знахідки мали місце також у 60--80-х роках). Тож палеоантропологи довели, що територія Китаю була зоною формування людини сучасного типу. Але чи саме "пекінський синантроп", який жив півмільйона років тому,-- першопредок китайців? Виявлений нещодавно в Китаї кістяк архантропа, істотно відмінний від "пекінського синантропа", свідчить не на користь такого припущення.

У 20--30-х роках археологи розкопали в Сяотуні, тобто в долині середньої течії Хуанхе, "Велике місто Шан" -- столицю держави Шан-Інь, в існування якої не вірили прихильники "гіперкритичного методу". Було розкопано 10 царських гробниць, багатих на похоронне начиння (майже тисяча бронзових і нефритових предметів), із слідами людських жертвоприношень. На початку 60-х років в Брлітоу (провінція Хенань) очам археологів відкрився чи то палац гданського володаря, чи то столиця держави Ся, історичність якої ще не підтверджена епіграфікою. У кількох могильниках Ерлітоу було виявлено тисячі обезглавлених людей із зв'язаними за спиною руками, а неподалік в окремих ямах лежали й відтяті голови. Зяючі порожнечі інших архаїчних могильників наповнені ще більшою кількістю людських тіл (часом понад 14,2 тис). Історики ще не розкрили моторошну таємницю цих поховань.

Найбагатший похоронний інвентар археологи виявили в могилах давньокитайських імператорів останніх століть старої ери -- перших століть нової ери. Так, у багатих могильниках Маньченя та Мавандуя було знайдено предмети художнього ремесла, поцятковані ієрогліфами дерев'яні дощечки та шовкові стрічки, одяг, прикраси, предмети хатнього вжитку, карійони з повним набором дзвонів, оригінальний поховальний костюм імператора, "зшитий" золотим дротом з яшмових пластинок (таких костюмів археологи виявили в Китаї вже кілька десятків), тощо. Слідами масових людських жертвоприношень гробниці археологів не вжахнули, бо на той час китайці вже наповнювали їх не тілами вбитих імператорових родичів і слуг, а їхніми бронзовими та глиняними імітаціями. Щоправда, в могилі удільного князя І виявлено 21 дівчачий скелет. Мабуть, вони належали двірцевим музиканткам і танцівницям, які мали потішати своїм мистецтвом вельможного меломана й на тому світі.

Археологічною сенсацією XX ст. стала знахідка в 1974 р. в долині р. Увей (провінція Шаньсі) велетенської (її площа становить 56 кв. км) могили першого китайського імператора Цінь Шіхуана.

Сима Цянь описав похорон цього імператора-деспота. Цінь Шіхуан повелів, щоб 700 тис. китайських "зеків" побудували йому мавзолей. Будівельники викопали в горі Лішань глибоку й простору яму, залили її стіни бронзою, на дні ями відтворили контури земної поверхні, зробили ртутні ріки та моря, а стелю розписали під зоряне небо. Вони заповнили підземний склеп макетами палаців, статуями чиновників, занесли туди безліч коштовностей, налаштували проти можливих грабіжників луки-самостріли, поставили масляні світильники (їх заправили риб'ячим жиром, щоб вони горіли якомога довше), а вже потім опустили в могилу масивний саркофаг. На похороні імператора повбивали його наложниць і живими замурували будівельників підземного склепу. "Загинуло дуже багато",-- похмуро констатував Сима Цянь. Могилу потім старанно замаскували, надавши їй вигляду звичайної гори. Під час соціального вибуху в Китаї наприкінці III ст. до н. е. могилу Цінь Шіхуана було сплюндровано, пожежа в ній тривала 90 діб.

Археологи вже виявили в підземній галереї та трьох сусідніх ямах, розташованих за три кілометри від гори, вісім тисяч пофарбованих глиняних статуй імператорових гвардійців (статуї зроблено в натуральну величину), близько сотні четвірок глиняних коней, запряжених у бойові колісниці (дерев'яні колісниці не збереглися), а також дві бронзові колісниці, запряжені четвіркою бронзових позолочених коней і керовані бронзовим візником (ці бронзові вироби зроблено в половину натуральної величини).

Останні археологічні відкриття на території Китаю також дуже цікаві. Так, наприкінці 80-х років у провінції Сичуань розкопано столицю царства Шу. В ній знайдено чимало нефритових та бронзових виробів, у тому числі -- бронзові гротескні маски. Царство Шу лежало далеко від басейну Хуанхе, де виникла найдавніша китайська цивілізація, тому вчені припускають, що цивілізація могла виникнути в Китаї відразу в кількох місцях. 1990 р. у провінції Шенсі археологи розкопали могилу ханьського імператора Цзіна (вона завбільшки в 12 футбольних полів), у підземному склепі якої виявили близько тисячі 60-сан-тиметрових глиняних голих і безруких піхотинців і кіннотників.

Археологічні роботи в KHP здійснюються масштабно й кваліфіковано, виявлені під час розкопок історико-культурні пам'ятки ретельно опрацьовуються і дбайливо зберігаються. Немає сумніву, що китайська археологія ще зробить чимало цікавих відкриттів.

На жаль, навіть запровадження урядом смертної кари за вивіз до Китаю історико-культурних цінностей не завадило їхньому масовому пограбуванню. Лише на початку 90-х років у країні, відбулося понад 40 тис. пограбувань могил та музейних колекцій.

3. Природно-кліматичний фактор в історії давньокитайського суспільства

Природа відгородила Стародавній Китай від найближчих вогнищ цивілізації височенними непрохідними горами Тибету і велетенською мертвою пустинею Гобі, про яку стародавній автор писав: "Ні птаха не видно в повітрі, ні звіра на землі. Скільки не вдивляйся в пустиню, не довідаєшся, як її можна здолати, і єдиний. провідник по ній-- це кістки подорожніх, які загинули там". Проте ще надійніше ізолювали стародавніх китайців від цивілізованого світу незліченні кочові народи й племена, які широкою смугою оточували Китай. Вирватись із цього етнічного оточення китайці зуміли лише наприкінці своєї стародавньої історії.

Китай -- країна гірська. Його західна частина, що займає 80 % території країни,-- це гори й нагір'я, де затяжна й сувора зима та коротке й спекотне літо і де не вистачає опадів для розвитку землеробства. Східний Китай, навпаки, долинний, має значно м'якший клімат, багатшу флору та фауну. Типовий рельєф Східного Китаю -- лісисті плоскогір'я та горбисті схили. Його територією протікають дві великі водні артерії -- Хуанхе ("Жовта ріка") та Янцзи ("Голуба ріка"), в басейнах яких і народилася давньокитайська цивілізація

У Східному Китаї (його ще називають Великою Китайською рівниною) склалися дві природнокліматичні зони -- північна та південна. Північна зона -- це басейн річки Хуанхе з його лесовими ґрунтами, утвореними впродовж тисячоліть з жовтого пилу, що його заносили з монгольських степів північно-західні вітри. Ці ґрунти легкі, їх можна спушувати з допомогою звичайнісінької ломаки-копалки. При достатньому зволоженні вони досить родючі, проте за найменшої нестачі вологи від них годі було чекати хоч якогось урожаю. До середини І тис. до н. е. басейн Хуанхе являв собою вологі тропіки, тамтешнім селянам доводилося займатись не зрошенням полів, а їхнім осушенням з допомогою дренажних каналів. Цю територію вкривали широколисті ліси та бамбукові хащі, що впритул підступали до річкових заплав -- вузьких смуг родючої землі. До речі, бамбук у Китаї, подібно до фінікової пальми у Вавилонії, мав універсальне застосування. У цій зоні були райські умови для мисливства. В ній водилися слони, носороги, буйволи, тигри, олені, антилопи, леопарди, тапіри, бамбукові пацюки, панди та інша звірина жаркого поясу.

Води Хуанхе, як ніякі інші, багаті на алювій (за води Міссісіпі вони мулистіші в сім разів) і мають жовтий колір (звідси походить і назва самої річки). Вдачу Хуанхе лагідною аж ніяк не назвеш, її води підмивали лесовий грунт, круті береги річки від того обвалювались, замулюючи річище, яке Хуанхе неодноразово змінювала, затоплюючи величезні території. Нерідко катастрофічні повені Хуанхе, які і в наш час становлять загрозу місцевому населенню, спричинювались також тайфунами.

Отож природнокліматичні умови в басейні Хуанхе були для землеробського населення Китаю непростими. Історики вважають, що саме географічний фактор затримав появу цивілізації в цьому регіоні майже до середини II тис. до н. е., хоча займатися землеробством місцеве населення почало ще наприкінці V -- на початку IV тис. до н. е.

Дещо інші природнокліматичні умови склалися на півдні Китаю -- від долини Янцзи до Південно-Китайського моря. Цю територію вкривала буйна тропічна та субтропічна рослинність. Повені в долині Янцзи були не менш грізні, ніж у долині Хуанхе. Переважав гористий рельєф з крутими схилами, що давав змогу займатися лише терас ним землеробством. Населенню доводилося розчищати непрохідні джунглі, боротися з хворобами, викликаними нездоровим кліматом (у регіоні лютувала жовта пропасниця). Все це затримало появу цивілізованого суспільства в басейні Янцзи ще на довше, ніж у басейні Хуанхе. Однак китайці зрештою освоїли й цю мало-гостинну територію. китаїстика археологічний давньокитайський писемний

Південніше лежав басейн третьої великої ріки Китаю -- Сіцзян, але його вкривали такі непролазні джунглі, що населення зуміло розчистити їх лише в середні віки.

Хоч із відтворенням населення в Китаї ніколи не було проблем, демографічний тиск на природу в країні до середини І тис. до н. е. був помірним через високу смертність унаслідок хронічної нестачі продуктів харчування та значних воєнних утрат. Одним словом, доти китайці жили в злагоді з природою. Але в середині І тис. до н. е. становище докорінно змінилося. З появою в країні залізних знарядь праці почався навальний наступ людей на довкілля, що призвів до сумних наслідків. Масове знищення чагарників та осушення боліт порушили екологічний баланс. Клімат у Китаї похолоди і шав на 2 °С, став посушливим. Жити китайцям стало від того ще важче.

Середньовічний китайський поет Чжан Гансунь так описав жахи засушливого року в країні:

На рисовом поле иссохлась земля, --

готова дорога коню. Стебли уже пожелтели совсем, --

гибнет рис на корню. Пять месяцев -- и ни капли дождя!

Скоро шестой пройдет... Крестьяне горькие слезы льют,

в пустой глядят небосвод... За месяцем месяц идет чередой,

солнцем земля сожжена. Видать, голодное время пришло,

на рис поднялась цена. По берегам Великой реки

ветер клубит песок. В колодце нет ни капли воды,

бездействует водосток...

На измученных лицах кожа черна,

больные в каждом дому. Десятерых уложит жара,

выжить --едва одному. Если бы жизнедатным дождем

внезапно сменилась жара -- Вот бы радовались старики,

веселилась бы детвора! В низинах влажных смогли б собрать --

пусть небольшой -- урожай. Но и в этот год в государев амбар

зерновой налог подавай! Не уплатишь налога -- чиновников жди,

страшна их скорая месть: Сколько до смерти засекут

детей, стариков --не счесть!

Сировинних ресурсів у країні не бракувало. Багаті поклади мінералів, олова, мідної та залізної руди, наявність промислової деревини давали можливість населенню розвивати всі потрібні ремесла.

4. Етногенез та ментальність населення

Стародавні китайці належали до однієї, монголоїдної, раси, однак їхнщ етнічний склад був не-- однорідний, бо китайська народність формувалася в умовах тісних контактів місцевого населення з тунгусами, маньчжурами, монголами, тибетцями, бірманцями, племенами Індокитаю та іншими сусідами-кочівниками. У Східному Китаї ще в епоху архаїки проживало безліч племен -- творців пізніших неолітичних культур (Яншао, Луншань, Цюйцзялін, Мацзяяо тощо). Поступове злиття носіїв цих культур в єдину китайську народність завершилось до середини І тис. до н. е. Окремі дослідники припускають наявність у Стародавньому Китаї також європеоїдного субстрату, тобто "аріїв" (таку гіпотезу вперше висловив першовідкривач китайського неоліту Ю. Г. Андерсон, який вважав творцями культури Яншао мігрантів із заходу -- індоєвропейців), але більшість китаїстів розцінює таку точку зору як недостатньо аргументовану.

Стародавні китайці ніколи не називали себе китайцями, а свою батьківщину Китаєм. Це -- тюркські назви, вони походять від етноніма "кидань", що ним тюрки називали населення середньовічної імперії на території Маньчжурії, Монголії та Швденно-Західного Китаю. Етимологія європейських назв Китаю -- латинської Сіна, німецької Хіна, французької Шін, англійської Чайна -- пов'язана, найімовірніше, з назвою китайської імперії Цінь. Найдавнішими самоназвами китайців були хуа, шан, чжоу, в епоху ж перших китайських імперій з'явилася нинішня самоназва китайців -- ханьжень ("людина Хань"), що її дала народність хань -- найвпливовіша в країні з III ст. до н. е. Свою батьківщину давні китайці називали Тянься -- "Піднебесна", Чжун Го -- "Серединне царство" чи Чжун Хуа -- "Серединна квітуча".

Які загальні риси ментальності давнього населення Китаю?

Китайці і в давнину були працьовитими, невибагливими до умов життя. Найбільшими життєвими цінностями вони вважали "п'ять проявів щастя" -- довголіття, багатство, міцне здоров'я й духовне умиротворення, кохання й непорочність, можливість спокійно померти в рідній домівці. Китайці бажали один одному прожити "десять тисяч років" чи, в гіршому випадку, "тисячу осеней", виплекати десяток-півтора синів і не менше онуків. До життєвих радощів і втіх відносили вино, музику та вродливих жінок, багатство уявляли як "десятки й тисячі десятків монет щоденного прибутку", високо цінували службову кар'єру та її супутницю -- надбавку до заробітної плати, теплі стосунки між родичами, лад у державі.

Те, як стародавні китайці уявляли собі щастя, відобразилось у їхніх іменах-побажаннях. Це побажання довголіття (Яньшоу, Ваньсуй), подолання життєвих труднощів (Ухай, Біфей), замирення Піднебесної (Аньші, Баші), успіхів у цивільній та військовій службі, життєвих утіх, збагачення, здійснення всіх бажань тощо. Часом у китайських іменах знаходили відображення не лише моральні чесноти та соціальні реалії, а й важливі політичні події.

У давньокитайському суспільстві, на відміну від давньоіндійського, не існувало закостенілих соціальних станів, до того ж батьківське майно в епоху перших імперій розподілялося між усіма дітьми, отож швидко дрібнилося. Тому китаєць не міг покластися ні на .свій родовід, ні на одержання пристойної частки батьківського спадку, а тому мусив самостійно вибиватися в люди, ставати енергійним, ініціативним, прагматичним, заповзятливим. Водночас у суспільстві клановому й максимально з бюрократизованому він звикав підпорядковувати себе колективу, підкоряти особисті інтереси громадським. Кожен китаєць був переконаним патріотом; куди б не закинула його доля, він мріяв на схилі віку повернутися до рідної оселі й знайти останній притулок на рідному цвинтарі.

Починаючи з середини І тис. до н. е. китайці поступово ставали рабами закріпленого конфуціанством ритуалу й церемоніалу, тобто маси всіляких умовностей у поведінці. За словами китаїста, все їхнє життя "ставало, по суті, однією нескінченною церемонією".* У ритуалі й церемоніалі домінувала чітка, конкретна форма, що давало можливість верхам легко спрямовувати зусилля мас на досягнення якоїсь конкретної мети, скажімо, на подолання "п'яти зол". Китайці здавна схилялися перед авторитетом загальновизнаних "мудреців" та "ідеальних" володарів минувшини. Основним гаслом майже всіх соціальних вибухів у давньому Китаї була вимога відродити старі порядки в державі, запроваджені "мудрецями" й "ідеальними" імператорами та знехтувані нинішніми верхами, через що історики зарахували китайців до найбільш бунтівних і найменш революційних народів.

Унаслідок культурного переважання давніх китайців над сусідами-кочівниками та їхньої тривалої ізоляції від інших цивілізованих суспільств у них виробилося зверхнє ставлення до інших народів. Китайці суто умовно називали своїх сусідів східними, західними, південними чи північними "варварами", не завжди беручи до уваги справжнє географічне розташування "варварів".

Традиційне мислення давніх китайців мало схильність до конкретики. До теоретичного мудрування китайці вдавалися лише тоді, коли без нього аж ніяк не можна було обійтись. їм подобалось усе точне, визначене. Персонажі їхніх казок -- це фея конкретної річки, дракон конкретної гори, самі казкові сюжети мають точні географічні координати.

Важлива риса ментальності стародавніх китайців -- їхня довіра панівним ідеологічним настановам. За словами китаїста, їм була притаманна "незламна впевненість у незаперечності офіційно санкціонованих істин і тісно пов'язана з нею схильність до догматизму та конформізму". Це пояснює, чому в давньокитайських імперіях ідеологія мала такий гігантський вплив на всі сфери суспільного життя. Ще одна важлива риса ментальності стародавніх китайців -- їхня здатність бачити все виключно в чорно-білому варіанті, без півтіней, давати суспільним явищам спрощену оцінку, схематизувати життя.

5. Хронологія та періодизація давньокитайської історії

Скласти абсолютну хронологію давньокитайської історії було не просто, бо китайці впродовж тривалого часу не знали твердого літочислення, задовольнялися династичним відліком років. Надійно датувати історичні події вдається лише після 841р. до н. е. завдяки складеним Сима Цянем унікальним "Хронологічним таблицям", які займають 10 розділів у його "Історичних записках".

Загальновизнаних хронологічних меж стародавнього періоду китайської історії не існує, їхнім верхнім порогом історики вважають або XXIII ст. до н. е.-- дату виникнення держави Ся, історичність якої ще не доведена, або XVIII ст. до н. е., коли в Китаї з'явилася держава Шан-Інь. Нижнім хронологічним порогом давньокитайської історії в радянській історіографії вважався 220 р. н. е.-- дата загибелі Ханьської імперії. Нещодавно з'явилася пропозиція вважати кінцем стародавньої доби історії Китаю дату загибелі Ціньської імперії (кінець III ст. до н. е.), а період існування Ханьської династії, коли державною ідеологією Китаю стало конфуціанство, віднести до середніх віків.

Традиційна китайська історіографія, а слідом за нею і європейська поділяють історію Стародавнього Китаю (в основу цього поділу покладено династичний метод) на три періоди і ряд під періодів, а саме: період Трьох династій, який включає в себе династії Ся (XXIII--XVIII ст. до н. е.), Шан-Інь (ХУІІІ-ХІІ ст. до н. е.) і Чжоу (XII--III ст. до н. е.), причому історію Чжоуської династії поділяють окремо на Західне Чжоу (XII--VIII ст. до н. е.) і Східне Чжоу (VIII--III ст. до н. е.). У свою чергу, Східне Чжоу розбивають на під періоди Ле Го -- "Багато царств" чи Чунь-цю -- "Весна й осінь" (VIII--V ст. до н. е.) і Чжань Го -- "Воюючі царства" (V--III ст. до н. е.); період імперії Цінь (221--206 рр. до н. е.) та період імперії Хань (206 р. до н. е.-- 220 р. н. е.), що його поділяють на під періоди: Західна (Перша, Рання, Старша) Хань (206 р. до н. е.-- 25 р. н. е.) і Східна (Друга, Пізня, Молодша) Хань (25--220 рр. н. е.).

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Українці в світі. - Мельбурн, 2012.

21. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

Размещено на Allbest.ru