"Українська ідея" у Галичині в середині XIX століття

Размещено на http://www.allbest.ru

1. "Українська ідея" у Галичині в середині XIX століття: "оригінальний рецепт" українського населення чи наслідки революційних подій у Європі?

західноукраїнський національний терор

В 30-50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) починається нова хвиля революційного піднесення. Серед інтелігентських кіл постійно зростає інтерес до історії свого народу, виходять у світ етнографічні праці та збірки народних пісень. В середовищі освічених прошарків поширюються філософські ідеї Г. В. Ф. Гегеля, й. Г. Гердера, Ф. В. Шеллінга. Твори німецького філософа И. Г. Гердера та інших романтиків сприяли виробленню філософських засад національного самоусвідомлення та самовизначення. В галузі національного життя зароджуються ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави. Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних, так і західних землях України.

Загальновизнаним фактом є те, що справжнє українське національне відродження у Галичині почалося в 30-х рр. ХІХ ст. під впливом ідей романтизму й словґянського відродження, які поширювалися через чехів і поляків, та знайомства з творами нової української літератури в Росії з українськими етнографічними та історичними виданнями. Провісником національно-культурного відродження на західноукраїнських землях став гурток «Руська трійця» - перша в українській історії національно-культурна організації, яка ставила перед собою задачу « піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи полонізму, воскресити руську письменність в Галичині». У 1836 році члени гуртка підготували та видали альманах «Русалку Дністрову», зміст якої визначали три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. «Русалка Дністрова» - перше видання в Галичині, надруковане не церковним, а «гражданським» шрифтом, живою народною мовою.Збірку радо зустріли прогресивні діячі словґянства і високо оцінили її.

Вже на діяльності "Руської трійці" до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. "Руська трійця" була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі "Руської трійці" вбачали у слов'янській федерації.

Діяльність членів "Руської трійці" духовно підготувала українське суспільство в Австрії до такої важливої події в європейській історії, як "весна народів" -- широкого революційного руху, що охопив у 1848 році практично всю Європу. Основною ареною цих подій стала Австрійська імперія, яку струснули повстання у столиці Відні та на підкорених землях Угорщини, Чехії, Італії, Галичини, Буковини. Поляки також почали активну діяльність, направлену на відновлення незалежної польської держави. Цісар Фердинанд, під тиском революційних подій, змушений був проголосити конституцію, скликання парламенту та остаточне скасування панщини.Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості українців Галичини. Як підкреслює польський історик З. Фраз "В половині XIX в. народовий рух український -- як тоді ще говорили -- русинський, увійшов у стадію остаточної кристалізації. Од Весни Народів справа руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мовною і стала проблемою політичною"

Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись принципом "розділяй і владарюй" щодо підкорених народів Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний авторитет в українського населення. Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала розповсюджувалась інформація про те, що "українців (русинів) видумав губернатор Стадіон". Щодо цього З. Фраз пише, що "У 1848 році Стадіон не мусив "видумувати Русинів", щоб використати їх у боротьбі з Поляками, він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху" Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців. За свою вірність монархії вони отримали прізвисько "тірольців Сходу", оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим лояльним до Габсбургів.

Як відомо, з метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація -- Головна Руська Рада. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави. Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету -- «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Шукаючи натхнення в історичному минулому, Головна руська рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Діяльність Головної руської ради мала вирішальне значення для формування української національної Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р.

Отже, українська ідея в Галичині була водночас невідємною частиною революційної хвилі 1848-1849 рр. (так званої «весни народів») та наслідком попероднього історичного розвитку нації, свідченням рівня її самосвідомості, політичної культури та творчого потенціалу.

2. Україна - Польща в ХХ столітті: трудне братерство

Стосунки між українцями і поляками завжди були складними. Чи не найбільший слід у свідомості насамперед поляків та українців залишили події ХХ ст., коли справа доходила до трагічних воєнних протистоянь. Польська сторона розгромила 1919 р. незалежну Західно-Українську Народну Республіку, не виконала ухвали Ради послів 1923 р., що забезпечувала - формально - Східній Галичині статус автономного краю. Не має сенсу розгортати історію польсько-українських стосунків 20-30-х рр., але можна подати кілька штрихів: дві пацифікації українських сіл, поступова ліквідація українських шкіл, недопущення до утворення українського університету, ізоляція і переслідування українського руху на Волині, насильницька латинізація і руйнування церков Холмщини, концентраційний табір у Березі Картузькій, в якому ув'язнювали без судового вироку і т. д., і т.д. Отже, Польща до 1939 р. не була державою, що визнавала міжнародні зобов'язання, а державна національна політика вела до загострення стосунків з українцями.

Західноукраїнські політичні сили не визнали “окупації” цих земель Польщею і чинили опір становленню польської державності. Власне радикальний український націоналізм здобув найбільші політичні впливи наприкінці міжвоєнного періоду і під час Другої світової війни, яка стала вирішальним моментом у спробах українського національного руху створити самостійну державу. А серед його супротивників опинилися такі сили, як СРСР, Німеччина і найближча Польща. Переговори між керівниками ОУН- УПА і польським лондонським підпіллям засвідчили: польська сторона жодною мірою не погоджувалася з втратою “кресів”, обмежившись обіцянками “рівноправності” українців у майбутній Польщі. Це спровокувало керівників ОУН(б) і УПА розпочати навесні 1943 р. “антипольську акцію” на Волині. У ході акції загинуло багато поляків та українців, а терени Волині і Східної Галичини на завершальному етапі Другої світової війни перетворилися на арену окремого українсько-польського збройного конфлікту, який мав усі ознаки міжетнічної війни.

Варто наголосити , що польський терор на Холмщині ще у 1941-1942 рр. став тою причиною, яка викликала спалах міжетнічного насильства. Це була війна кривава і непотрібну як для польської, так і для української сторін. Ще більшого антагонізму додали післявоєнні події, зокрема масові депортації українського населення з Польщі на територію УРСР і поляків на терени Польщі в 1944-1946 рр., здійснювані за вказівкою Кремля, а також операція “Вісла” 1947 р., проведена польським комуністичним урядом для розгрому українського національного руху на прикордонних землях, які залишилися в складі Польщі (так зване Закерзоння). Не було ні співчуття, ні протестів з боку польської громадськости, ні, зокрема, з боку польської католицької Церкви, що мала і силу, і певну відвагу навіть при тоталітарному режимові.

У післявоєнний період радянська та польська комуністична влада зробили все можливе, щоб не тільки знищити український національний рух на теренах Польщі, а й зміцнити негативний образ “національно свідомого українця”, який виступав ворогом польських і радянських “трудящих мас”.

Ситуація почала змінюватись піля проголошення незалежності України.

Соціологічні дослідження засвідчують швидше позитивне, ніж негативне сприйняття Польщі і поляків у сучасній Україні. 50 % українців мають цілком позитивний образ Польщі, ще 39 % - нейтральний і лише 11 % - негативний. Важливо наголосити, що цей образ назагал сформований сучасними подіями. Цікаво, що в західних областях України, де населення вирізняється високим рівнем етнонаціональної свідомості і водночас настороженим ставленням до Польщі і поляків (свідченням цього були подразливі справи польських військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові, оцінка Волинської трагедії 1943 р. та ін.), ставлення до західного сусіда було більш позитивним, аніж загалом по Україні. Не останню роль відіграла “проукраїнська” політика Польщі, яка послідовно підтримувала українську незалежність і прозахідний вектор політики України. Що стосується поляків, станом на 2007 р. українці перебували серед тих народів, до яких поляки ставляться швидше негативно, ніж позитивно: 25 % польських респондентів висловили свою симпатію до українців, 31 % - байдужість, 39 % - неприязнь. Негативне ставлення переважало серед поляків старшого покоління (понад 65 років), тоді як молодше і середнє були налаштовані оптимістичніше. Не дивно, що серед перешкод українсько- польському зближенню поляки на першому місці називали “історію” (понад 30 %) і лише потім - національний характер, культурні відмінності тощо Нинішня ситуація обох країн і народів створює сприятливий ґрунт для подолання старих упереджень. Для українців перспектива такого подолання є в площині позбавлення синдромів “меншовартості” і “східнослов'янської єдності”, усвідомлення себе рівноправним європейським народом. Полякам ще доведеться остаточно розпрощатися з комплексом “малих вітчизн” та “історичної Польщі”. Зрештою, подібні проблеми не є винятково українськими чи польськими. Такі ж проблеми переживали чи переживають також інші народи Європи. Однак це не перешкоджає їм жити у спільному європейському домі.

І наостанок про трудне братерство. Хочу навести слова Я. Дашкевича. «Цей скомпроментований інтернаціоналістичний термін (нещодавно "старшим братом" рекламували себе росіяни) тут ні до чого. Польський і український народи - дві окремі повноправні й рівноцінні нації, в яких взаємних братерських почувань завжди було мало. А лише справжня взаємодопомога і рівноправність можуть стати підставою нормалізації стосунків».

Размещено на Allbest.ru