Ремесла та ужиткове мистецтво в часи Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ремесла та ужиткове мистецтво в часи Київської Русі

Зміст

1. Роль міста в економічному розвитку держави

2. Розвиток ремесел

3. Сім'я і сімейний побут

4. Розвиток писемності

Список використаної літератури

1. Роль міста в економічному розвитку держави

Внаслідок відокремлення ремесла від землеробства почали з'являтися і міста. Вже в XI ст., за даними літописів, існувало 119 міст. Іноді невеличке ремісниче селище розросталося в помітний економічний осередок, будувало укріплення й перетворювалося в город-місто. Часом город будував князь, покликавши туди ремісників і торговців. Приміром, заснувавши у XIII ст. Холм, галицький князь Данило прикликав туди ремісничо-торговельний люд, заохочуючи його різними пільгами. В інших випадках у город-місто перетворювалася укріплена боярська садиба. Поселення міського типу в ті часи складалися з двох головних частин: замку (дитинець) і міста. Розвиваючись, місто обростало передмістями, які часто оточували новими стінами.

Серед давньоруських городів-міст Придніпров'я і західних земель особливо виділялись Київ, Чернігів" Переяслав, Володимир на Волині, Галич на Дністрі, Холм. Найбільшим містом у ХП-- XIII ст. був Київ, де жило, імовірно, кілька десятків тисяч мешканців. Київ справляв величезне враження на іноземців. За словами сучасника, в Києві налічувалося 400 церков (це число, мабуть, дуже перебільшене) і 8 ринків. До початку XII ст. Київ був головним центром транзитної торгівлі між Сходом і Заходом. У передмісті і в окремих кварталах Києва постійно жило багато іноземних купців.

Склад населення Києва був дуже різноманітний. В основній частині міста, що лежала на високому правому березі Дніпра, жили аристократи -- князі, бояри, а також купці. Купці об'єднувалися в сотні (організації, подібні до пізніших гільдій) і разом із старостами ремісничих об'єднань і багатими майстрами відігравали чималу роль в громадському житті. Головну масу міського населення становили дрібні ремісники, значну частину яких нещадно експлуатували купці, феодальна знать.

Разом з тим міста виконували оборонні функції. В цьому плані серед них перше місце за своїм значенням і рівнем розвитку також займав Київ. Він бурхливо розбудовується, укріплюється першокласними оборонними спорудами й перетворюється на один з найбільших у Європі центрів ремісничого виробництва. В ньому жило до 50 тис. осіб, а в Новгороді -- до ЗО тис. осіб, тоді як у Лондоні -- 20 тис. Другим за розміром і значенням містом був древній Чернігів. Важливу роль відігравали також Любеч, заснований не пізніше 882 р., Вишгород -- не пізніше 946 р., Білгород, Родень, Воїнь -- не пізніше 980 р., Переяслав -- не пізніше X ст. та ін. Але за своїми розмірами і кількістю населення ці міста значно поступалися Києву, маючи по 3--4 тис. жителів кожне.

Ставши значними ремісничими центрами, міста перетворювались і на торговельні осередки. Згодом багато з них ставали й адміністративними центрами окремих давньоруських земель. Найбільш укріплена центральна частина міста була його кремлем, який називався дитинцем. У ньому жили князі, бояри та інша знать. В окремих містах укріплювались і посади, населені ремісниками і торговцями.

Усі стародавні руські міста були розташовані на високих місцях берегів річок, зручних для оборони. їх завжди оточували штучними укріпленнями -- високими земляними валами, глибокими ровами та дерев'яними стінами. Квартали ремісників і дрібних торговців часто розташовувались на низьких берегах річок, там були і значні торги. Такі нижні частини міст називалися подолами. Вони перебували під захистом укріплених верхніх частин. Туди прибували кораблі купців, що пливли по річках з різних регіонів Русі й зарубіжних країн. Ремісничі квартали існували й у верхніх частинах міст. Житла ремісників та їх майстерні були невеликими наземними та напівземлянковими будівлями на півдні і рубленими з дерева на півночі. В укріпленій центральній частині міста розміщувалися кам'яні палаци та великі дерев'яні будинки князів, бояр і великих купців, а також кам'яні собори та церкви.

Висока самобутня культура Київської Русі, спільна для всієї її території, яскраво представлена пам'ятками стародавніх міст.

2. Розвиток ремесел

Особливо високого рівня розвитку в Київській Русі досягло ремісниче виробництво. Воно було багатопрофільним, а ремісничі майстерні -- спеціалізованими. Існувало понад 60 різних спеціальностей. Центрами ремесел були міста.

Міське ремесло відрізнялося від сільського складнішим характером виробництва і вищою якістю виробів. Домницю, наприклад, у місті робили на спеціальному глиняному підвищенні і більшою порівняно зі сільською. Ковальство на кінець XI -- початок XII ст. розділилося на низку спеціальностей. Від нього відокремились зброярі, щитники, гвіздочники. Ковальські роботи виконували і майстри, які вже не були безпосередньо пов'язані з металургією. Отже, можна говорити про початок відокремлення ковальства від металургії в містах.

Різноманітнішим, порівняно з селом, був і асортимент виробів у місті. Там виготовляли різні речі побутового призначення: ножиці, залізні скриньки для коштовних речей, замки досить складної конструкції, а також інструменти для ремісників різних спеціальностей, зброю і спорядження. Особливо якісними були давньоруські панцирі.

Високого рівня досягло виготовлення заліза у сиродутних горнів з болотних руд. Починають утворюватися залізообробні центри. Зокрема, на місці сучасного с. Городиська на Житомирщині діяли десятки горен, які обслуговувало чимало майстрів із числа місцевого населення. У багатьох селах і городищах стояли кузні, де вироблявся широкий асортимент товарів. Вони характеризувалися спільністю форм, розмірів і схожою технологією виготовлення. Серед них не менше 20 найменувань сільськогосподарських і промислових знарядь праці (наральники, лемеші, чересла, серпи, остроги, гарпуни), понад 40 найменувань предметів побутового й господарського призначення тощо. Руські майстри славилися виготовленням мечів, шоломів, кольчуг.

Поширеним було деревообробне ремесло. З'явився токарний верстат, на якому обробляли дерево, збільшився асортимент дерев'яних виробів, ускладнилися їхні форми. Майстри навчилися робити дерев'яні колеса зі спицями. Продовжувалося виробництво предметів з кісток і рогів тварин. Кістковорізальні майстерні існували на Замковій, Старокиївській горах і на Подолі в Києві, Білгороді та в інших містах. З каменю виготовляли жорна, точильні бруски, пряслиці тощо. Одним із центрів виробництва жорен стало побережжя р. Сибок, притоки Південного Бугу, а пряслиць, натільних хрестів і підвісок -- кар'єри Овруцького кряжа. Розвивалися ткацтво й кравецтво. Не пізніше XI ст. розпочалося виготовлення виробів зі скла. З Києва склоробне виробництво поширилося на північно-східні слов'янські землі. У IX--на початку X ст. майже повністю зникає ліпна кераміка, а на зміну їй приходить посуд, виготовлений на ручному гончарному крузі. Дещо пізніше на гончарних виробах почали ставити клейма, зокрема й тризуби. З X ст. розквітає ювелірне ремесло Київської землі, з'являються школи художньої залізообробки ремісничих виробів, а XI ст. створюються майстерні з виробництва емалей. У цей період виникли професії каменярів, штукатурів, спеціалістів з виготовлення плінфи, вапна тощо.

Великої слави зажили давньоруські ювеліри, їм були відомі всі технічні прийоми, які знали майстри передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою черні, фігурного литва, і, нарешті, перегородчатої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Різні оздоби з міді, золота, срібла були широко відомі не тільки на Русі, а й далеко за її межами.

Свою продукцію майстри обмінювали на інші товари або продавали на торгах. Збільшилася кількість купців, які спеціалізувалися на купівлі-продажу різних товарів. Посилився їхній вплив на вирішення справ. Торгівлею у широких масштабах займалися також князі й бояри. Збираючи данину з підвладних народів, вони зосереджували її в Києві, а потім вивозили на чужоземні ринки. Посередниками в такій торгівлі виступали або купці, або залежні від феодала торгові люди. Визначилися напрямки і шляхи зовнішньої торгівлі. Залозним шляхом рухалися купецькі каравани до Приазов'я, Кавказу, Середньої Азії, Грецьким -- до Візантії, Соляним -- у Галицьку землю й далі в Західну Європу, системою річок і доріг -- на північ. З Київської землі та інших українських територій найбільше вивозилося хутра, воску, меду, шкір, ремісничих виробів. Натомість завозилися коштовні тканини й посуд, зброя, прикраси, інші високохудожні вироби. Поряд з іноземною монетою з'явилася й місцева. Володимир Святославич почав карбувати власні злотники й срібляники. Але з XI ст. основною грошовою одиницею стає гривня, злиток срібла різної ваги. Київська гривня важила близько 160 г, в інших місцевостях -- 95--195 г.

Досконалістю відзначались також вироби міських гончарів. їх вони випалювали в спеціальних горнах. Поширилось і виробництво цегли або "плінфи". Для декоративних цілей -- оздоблення підлоги, стін -- поряд з великими цеглинами використовували й плитки з поливою і складним візерунком.

Окремими видами ремесла в місті були: теслярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону і вовни, виробництво скла, обробка кості й каменю. У великих містах у цей час існувало понад 40 ремісничих фахів. Ремесло в Київській Русі досягло дуже високого рівня розвитку.

Помітних успіхів було досягнуто в будівельній справі та в архітектурі. В період Київської Русі побудовано такі прекрасні споруди, як Десятинна церква, Успенський і Софійський собори, а також Золоті Ворота в Києві, Спаський і Борисоглібський собори в Чернігові, численні князівські й боярські палаци. За Володимира Мономаха (XII ст.) на Дніпрі збудовано дерев'яний міст.

За соціальним станом ремісників Київської Русі можна поділити на кілька груп: 1) сільські ремісники-общинники; 2) ремісники-холопи (раби) в князівському, боярському або монастирському дворі; 3) вільні міські ремісники. Найчисленнішою була остання група.

Міські ремісники деяких спеціальностей оселялися найчастіше в одному місці: ковалі, щоб уникнути великих пожеж, -- завжди на околиці міста, частіше біля брами; кожум'яки -- на березі річки; гончарі -- в ярах з глинистими схилами. Це давало назву окремим частинам міста: в Києві, наприклад, існували окремі райони, що називались Кожум'яки, Гончарі та ін.

Для охорони своїх інтересів міські ремісники об'єднувалися В організації, які можна вважати зародками цехів. Цех мав касу взаємодопомоги, будував цехову церкву (на честь свого патрона -- покровителя окремого ремесла), приміщення, куди збирались на цехові збори, свята, де влаштовували братчини (бесіди) та ін. Повноправні члени цеху -- майстри, власники майстерень -- обирали цехових старшин. Останні наглядали за організацією роботи, довозом сировини, продажем виробів. У Вишгороді, поблизу Києва, ремісники -"древоділи" вже за Ярослава Мудрого і його сина Ізяслава (XI ст.) об'єдналися в дружину, на чолі якої стояв старійшина (староста). В той період подібні дружини ще не могли перетворитися в справжні цехи, бо втеча ремісників із сіл до міст була явищем винятковим, і це не могло викликати помітної конкуренції серед міських ремісників. Тож не було й потреби в суворій і всебічній регламентації виробництва і збуту виробів.

Як і в інших країнах за часів раннього середньовіччя, ремісники в Київській Русі ще не порвали зв'язків із сільським господарством. У місті вони мали свої хатини з городами, а за містом -- ниви й сіножаті, тримали худобу й коней.

Ремісник у ці часи здебільшого працював на замовника й часто виготовляв вироби з його сировини, а плату одержував натурою. Але деякі ремісники частину своїх виробів уже виготовляли на ринок, де збували їх за гроші. В середовищі ремісників сформувалася заможна верхівка. До неї належали передусім ювеліри, іконописці, майстри дорогої зброї тощо. Вони часто виготовляли речі з золота, срібла, коштовного каміння, брали дорогі замовлення й експлуатували підмайстрів і учнів.

Зовсім іншим було становище ремісничої бідноти, вироби якої призначалися для простого люду. Бідний ремісник, щоб придбати знаряддя праці й сировину, позичав гроші у багатих людей -- бояр, купців, заможних ремісників. Кредитори давали гроші на дуже невигідних умовах (річний процент часто-густо дорівнював половині суми боргу).

Соціальний гніт, що тяжів над сільським і міським населенням, раз у раз приводив до масових виступів. Одним із перших значних проявів народного протесту було повстання 1068 р. у Києві. "Простая чадь" почала громити двори аристократії, захопила князівський палац, а князя Ізяслава вигнала з міста. Таким же бурхливим, хоч і менш тривалим, було повстання у Києві 1118 р., що почалося після смерті великого князя Святополка

Ізяславича, відомого своєю жорстокістю. На цей раз повсталу бідноту підтримали селяни. Прикликаний знаттю переяславський князь Володимир Мономах хоч і придушив повстання, але мусив піти на деякі поступки. Виданий ним по прибутті до Києва "Устав" трохи полегшував становище трудового міського люду, зокрема боржників.

3. Сім'я і сімейний побут

У Київській землі швидше, ніж в інших регіонах викристалізовувалися цивілізовані сімейні взаємини. Поляни та їхні нащадки вже перейшли до моногамної сім'ї. З іншого боку, у древлян, радимичів, в'ятичів, сіверян ще до XII ст. зберігалася полігамія. Як правило, за спільною домовленістю чоловік викрадав собі любку під час різних забав і так робив її дружиною. Навіть траплялися випадки, що окремі чоловіки мали по дві-три жінки й жили з ними без звичного для нас шлюбу. (Залишки неоформленого церквою, але визнаного громадою шлюбу були відомі в Україні ще на початку XX ст., сім'ї складалися з кількох поколінь і мали багато дітей). Сім'ю очолював старший за віком чоловік, який користувався найвищим авторитетом серед родичів. Глибоко шанувалась у сім'ї й жінка з її одвічною житейсько-господарською мудрістю.

Значних змін зазнала й суспільна організація наших предків. Якщо у VIII--IX ст. ще зберігалися окремі елементи родового ладу, то в X ст. вони повністю зникли. На базі залишків колективної власності утворилася сільська община зі суворою регламентацією господарських і побутових стосунків. На общину щодалі сильніший тиск справляло середовище феодалів, які вже мали право приватної власності на землю, ліси, водоймища. Користуючися владою, вони претендували на общинні угіддя й самих общинників. Та й серед общини не було соціальної рівності: її послаблювала подальша індивідуалізація господарсько-побутового життя, коли общинники переходили до індивідуального ведення господарства, виплати окремих податків і виконання різноманітних повинностей. Одні з них швидко багатіли, інші -- бідніли й не могли виконувати общинно-державні обов'язки. Останні змушені були виходити з общини й шукати засобів для існування. Найчастіше вони потрапляли у вотчини феодалів і таким чином з вільних смердів перетворювалися на господарських холопів.

З числа вільних общинників формувалися також категорії феодально залежних селян-закупів і рядовичів, а також частково, можливо, й рабів.

Чимало спільних рис мали житла й побутові речі населення. Культова архітектура Києва, Чернігова та Переяслава справила суттєвий вплив на забудову і північних, і північно-східних міст. Більшість помешкань феодальної верхівки мала зрубну конструкцію, типову для лісових регіонів країни. Але поряд з ними існували будівлі й каркасно-стовпової конструкції, відомої з попередніх часів. Стіни зводилися з грубих дощок або плах, вставлених у пази стовпів, штукатурилися з обох боків і білилися. В одному а кутів кімнати на невеликому підвищенні ставилася піч для обігрівання приміщення й готування їжі. Найвживанішим посудом були глиняні та дерев'яні горщики, глечики, корчаги, миски, миски-сирниці, тарілки, пательні, різні кубки, чашки, ложки, макогони, ковші, відра, діжки, берестяні короби, плетені кошики тощо. З городини люди готували якесь рідке вариво, із зерна -- каші, варили горох та інші бобові, вживали також страви з м'яса, риби, молока.

Населення Київської Русі носило різноманітний одяг -- широкі сорочки, штани, куртки, свити, кожухи, плащі, шапки. Взувалися переважно в чоботи -- типове взуття українців протягом багатьох століть. Залежно від матеріальних статків для пошиття речей люди використовували різні матеріали. Для основної маси міського та сільського населення доступними були вовняні й лляні тканини, а також шовк з середньоазійського регіону. Крім того, на одяг князів, бояр і вищого духовенства йшли коштовні привозні тканини, зокрема оксамит. Одяг простих людей і знаті прикрашався вишивкою. Порівняно з минулим вона стала досконалішою за технікою, багатшою за сюжетами й територіально поширенішою. Залишки вишитого одягу знайдено на давніх поселеннях від Чернігівщини до Галичини. Різнокольоровими нитками й шовковими смужками обшивалися коміри й обшлаги рукавів нижнього і верхнього одягу. Орнамент робився у вигляді геометричних форм або ж на місцеві сюжети, які багато в чому перегукуються з місцевою вишивкою попередніх і майбутніх століть. Пишним колоритом і золотим шитвом оздоблювалося церковне вбрання.

Різноманітним і багатим був духовний світ населення Київської Русі. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово вкорінювалися в людській свідомості. Щоб не втратити духовні надбання, люди пристосовували язичницькі свята, звичаї та обряди до вимог церкви й тим самим збагачували духовну скарбницю народу. Чоловіки й жінки водили хороводи, танцювали і співали, обрядовими мотивами супроводжували святкові дні, піснями-плачами проводжали небіжчиків, величальними піснями зустрічали наречених, а під звуки труб воїни йшли в бій за землю Руську. Складовою частиною давньоруської культури була усна народна творчість -- епічні пісні, перекази, билини. В. них відображалися важливі історичні події та явища, прославлялися захисники вітчизни від іноземних загарбників. Народ створив цикл билин про відважну богатирську трійцю -- Іллю Муромця, Альошу Поповича й Добриню Микитича, опоетизував їхню службу князеві Володимирові й боротьбу з силами зла. У свідомості людей вони уособлювалися в образах змія Тугарина, Жидовина та інших міфічних персонажів. На Русі розвивалася й музична культура, яка своїм корінням сягає в глибоку язичницьку старовину. Музика, пісні, танці, театралізовані вистави супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. Після прийняття християнства набирає поширення хоровий спів. Розквіт музично-театрального мистецтва засвідчують знахідки гудків, гусел, а також фрески Софії Київської із зображеннями оркестру з семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі. Талановиті піснярі з покоління в покоління передавали усний народний епос і тим самим підтримували безперервність і наступність історичної пам'яті наших предків. Серед літописних співців своїм талантом і популярністю виділявся Боян, який жив у XI ст. при дворі Святослава Ярославича. У IX--XII ст. з'явилися й професійні артисти-скоморохи. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальниками й розважали своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.

Русь відзначалася високим рівнем культурного розвитку. Феномен її незвичайного зльоту нерідко пояснюють тісними контактами Русі з Візантією -- спадкоємницею традицій античної цивілізації, а також з іншими передовими країнами Європи.

Безперечно, вплив іззовні, особливо з боку Візантії, позитивно позначався на розвиткові Русі, але досягнення європейських культур потрапляли на Русі в добре підготовлений ґрунт.

4. Розвиток писемності

На етапі завершення формування Київської Русі ЇЇ культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозволяють відносити час оволодіння східними слов'янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує "Софійська азбука", виявлена С. Висоцьким на стіні Софійського собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов'янських -- б, ж, ш, щ. Запровадження на Русі християнства сприяло поширенню кирилиці й досконалої слов'янської писемності. Східні слов'яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув.

На існування ранньої слов'янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією договорів з русами в 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в даному випадку руською, мовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті наші предки писали заповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них "кирилицею". Вона являла собою південнослов'янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях.

У X--XII ст. писемність переростає в освіту. Володимир Свя-тославич у 988 р. створив школу для навчання боярських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна у 80-х рр. XI ст. організувала при Андріївському монастирі чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати й рахувати багато купців та ремісників, сотні їхніх написів збереглися на стінах монастирів, церков і ремісничих виробах. Світські вельможі та духовенство широко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р. Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах і напоїли духовними соками не одне покоління.

На духовність наших предків впливала як перекладна, так і оригінальна література з історії, філософії, правознавства. Найосвіченіша людина свого часу, спочатку священик з с. Берестова під Києвом, а потім перший давньоукраїнський митрополит Іларіон написав "Слово про Закон і Благодать" (між 1087--1050 рр.), де прославляв діяльність Володимира Святославича й виступав проти спроб нав'язати Русі духовну зверхність Візантії. З літератури богословсько-морального циклу найвідомішими тоді були перекладений (1073) і оригінальний (1076) "Ізборники". У другому творі роз'яснювалися норми поведінки людей у різних життєвих ситуаціях, пропагувалися мир, а також літературні знання: "Добро є, братіє, почитаний книжне". Напутнім духом пройняте й "Повчання дітям" Володимира Мономаха. В ньому чітко простежується прагнення князя виховати своїх дітей мудрими правителями й захисниками держави. Крім того, у Київській Русі зародився оригінальний літературний жанр -- літописання. Практично всі наші знання з історії, соціально-політичного життя наших предків від найдавніших часів і до ХП ст., їхні звичаї та обряди почерпнуті з давньоруських літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним надбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас а багатющої скарбниці Київської Русі. Перший літопис написано в Києві -- центрі літературної думки Київської держави. Найвидатнішим літературним твором є "Повість минулих літ" батька українського літописання ченця Печерського монастиря Нестора. Його перша редакція з'явилась у 1113 р. Розповідь в ній доведено до 1110 р. Зміст літопису полягає в з'ясуванні історії східнослов'янських народів і пропаганді благородної ідеї служіння рідній землі. Всього ж протягом XI-- XII ст. написано не менше 95 літературних творів.

Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, а також у князівських дворах засновувалися бібліотеки. Ярослав Мудрий створив бібліотеку Софії Київської, його син Святослав наповнив книгами комори свого палацу, князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю й подарував їх Печерському монастиреві. Літописи називають волинського князя Володимира Васильовича книжником. Велику книгарню мав один із учнів Феодосія Печерського -- Григорій.

При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні, де переписували або перекладали з іноземних мов книги -- здебільшого церковні, але й філософські та юридичні трактати, твори, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії.

Як свідчать археологічні матеріали, зокрема графіті на стінах храмів, ливарних формочках, посуді, а також берестяні грамоти, писемна культура не була привілеєм тільки духовенства та вищих феодальних кіл Київської Русі. Вона поширювалася і серед простого люду.

місто ремісничий сімейний писемність

Список використаної літератури

1. Аркас М. М. Історія України-Руси. - К, 2010.

2. Бойко О. Д Історія України. - К, 2011

3. Борисенко В. Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX ст.: Навч. посіб. -К, 2014.

4. Верша В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок XX ст.). -Львів, 2012.

5. Верстюк В. Українська Центральна Рада. - К, 2013.

6. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. - К., 1991-1998.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - К, 2012. - Т. 1-2.

8. Залізняк Л Нариси стародавньої історії України. - К., 2011.

9. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній само-свідомості. - К; Запоріжжя, 2012

10. Історія України / С. В. Кульчицький (керівник) та ін. - К, 2011.

11. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К, 2012.

12. Історія України: Навч. посіб. - К., 2012

13. Коваль М. В. Україна: 1939-1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. -К, 2012.

14. Крип'якевич І П. Історія України. - Львів, 2013

15. Культурне відродження в Україні. - К, 2012

16. Кульчицький С. В., Коваль М. В, Лебедєва Ю. Г. Історія України: Навч. посіб. -- К., 2012.

17. Полонська-Васшенко Н. Історія України. - К, 2012. - Т. 1-2.

18. Субтельний О. Україна. Історія. - К, 2012.

19. Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К, 2012.

20. Яблонський В Сучасні політичні партії України: Довідник. - К, 2011.

21. ЯворницькийД. І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. - К, 2012.

Размещено на Allbest.ru