Національна політика більшовиків в Україні

В Україні політика "коренізації" набрала форми "українізації". Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова - мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади - написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки (українська мова - мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових та підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РНК УСРР. Практично ж українізацію переклали на плечі Наркомату освіти, який перетворився в суперміністерство, але, як згодом виявилося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок. Кадровий кістяк українізації склали так звані національні комуністи" Це середовище формувалося самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів революції, та колишніми українськими лівими есерами та лівими соціал-демократами - боротьбистами та у катетами, що влилися в більшовицьку партію відповідно в 1920 і 1925 pp. До них належали М. Скрипник, В. Блакитний, Г. Гринько, Л. Хвиля, О. Шумський, П. Любченко, М. Яворський. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях 1917--1921 pp. і тепер прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу становили українські реемігранти, зокрема М. Грушевський і один з керівників другого Зимового походу (1921) Ю. Тютюнник, та галицькі українці, які також повірили в серйозність курсу на українізацію.

Поряд із підтримкою українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КП(б)У, у якій українці не досягали хоча б кількісної переваги. Майже неймовірно, але керівником ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українець (цю посаду в Україні до сер. 1950-х років займали росіяни І. Пятаков, В. Молотов, М. Хрущов і Л. Мельников, євреї Д. Мануїльський і Л. Каганович, поляки Ф. Коні С. Косіор, німець Е. Квірінг). У контрукраїнізаційній політиці партійна верхівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, відомого антиукраїнськими настроями. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито " великодержавний ухил". У 1923 р. один із комуністичних лідерів Я. Яковлев (Ейнштейн) змушений був визнати, що в апараті влади в Україні панує "склад бюрократії з росіян і русифікованих євреїв, які е послідовними провідниками великоросійського національного гніту". Зокрема, другий секретар ЦК КП(б)У росіянин Д. Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану " теорію боротьби двох культур", з якої випливало, що оскільки російська культура в Україні пов'язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська - з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, й обов'язок комуністів полягає у тому, щоб підтримати цей "природний процес".

Навіть на початку 1928 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович зазначав, що "для багатьох керівників українська книжка ще являє собою щось на зразок китайської грамоти".

До противників українізації належала російська бюрократична верхівка, особливо керівники підпорядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному, та апарат державних установ. Як встановлення бар'єра на шляху міграції росіян на благодатну

Україну сприймало українізацію й російське та обрусіле міщанство і робітництво, яке десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятковість, престижність усього російського і не престижність та некультурність, а також контрреволюційність українського і селянського. Одна із персонажів комедії М. Куліша "Мипа Мазайло" з цього приводу заявляла: "...прілічнеє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной".

До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть відомі представники російської інтелігенції. А. Луначарський, як нарком освіти РСФРР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що немає потреби перекладати російську літературу українським "наречием". Одеський юрист професор П. Толстой оголосив ренегатами всіх тих, хто викладав у вузах українською. Проти українізації виступали священики РПЦ.

При такому співвідношенні сил українізація від самого початку була приречена на провал.

3. Наслідки національного відродження

Та все ж за порівняно короткий час наполеглива реалізація політики українізації дала значні результати. Протягом 1923--1927 pp. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 % усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70 %. Значний вплив українізація справила на розвиток національної освіти, що збіглася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. Так, якщо до революції 1917 р. у Східній Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років діяло 80 % шкіл, понад 60 % технікумів і 30 % інститутів з українською мовою навчання.

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. кількість газет українською мовою збільшилася до 60 %, а в 1933 р. вона становила вже 89 %. Якщо в 1925/26 pp. українською мовою видавали 46 % книжок, то у 1931 р. - 77 %. На українську мову переводилися театри, радіомовлення, кіностудії. З ініціативи одного з провідних ідеологів курсу українізації М. Скрипника, який у різний час займав посади наркома внутрішніх справ УСРР (1921), наркома юстиції та генерального прокурора (1922--1927), наркома освіти України (1927-- 1933), заступника голови Раднаркому та голови Держплану УСРР (1933), національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу й у деяких червоноармійських частинах.

Поряд із українізацією не менш наполегливо здійснювалася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншостей. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну республіку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, З грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 російських, 261 німецька, 148 польських, 167 єврейських, 16 молдавських (крім автономної республіки), 34 болгарських, 30 грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільради. Діяли національні школи.

Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливості нації. Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані, де проживало 3 млн українців, діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.

У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, "суржик". І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. 38 % населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 60 %, у Запоріжжі відповідно - з 28 до 56 %, у Дніпропетровську - з 31 до 48 %, у Луганську - з 31 до 37 %.

4. Згортання українізації

Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процесом українського національного відродження, що йшло знизу вверх. Відповідно, середина - друга пол. 1920-х років стали періодом значних зрушень у менталітеті українства, подоланні наслідків багатовікової русифікаторської політики, розширення сфери дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей. Українізація сприяла поверненню в Україну значної кількості діячів культури, які з різних причин опинилися за кордоном. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало Москву.

Ще одним головним болем для неї стало т. зв. націонал-ухильництво. Воно пов'язувалося насамперед з кількома іменами: письменника Миколи Хвильового, який своїм гаслом " Геть від Москви" закликав до подолання провінціалізму української культури, звільнення її від рабського наслідування російських зразків, творчого засвоєння європейського досвіду; наркома освіти Олександра Шумського, що різко засуджував російський шовінізм та централізм; економіста Михайла Воловусва, котрий стверджував, що економічна політика СРСР заснована на нехтуванні інтересів України і є, по суті, колоніальною.

До певного часу московське керівництво, зайняте внутріпартійною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські справи. Та в міру зміцнення позицій Й. Сталіна, формування адміністративно-командної системи ситуація значно погіршувалася. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів обмежувалася самостійність України, набирала сили тенденція до унітаризму. Поступово розмивався закладений у Конституції 1924 р. розподіл компетенцій Союзу та республіки, суверенітет якої ставав дедалі формальнішим. До речі, показовим фактом політики Москви щодо України стала передача у жовтні 1925 р. Виконавчим Комітетом СРСР у підпорядкування Північнокавказького краю Російської Федерації двох українських округів - Шахтинського і Таганрозького. Боязкі спроби українського керівництва заперечити таке рішення залишилися без відповіді. політика українізація самостійність

Аналогічні процеси відбувалися і в національно-культурній сфері. Головною загрозою для "соціалістичного ладу" було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Це стало сигналом до повсюдного наступу на українізацію. Апарат комісаріату освіти, головного провідника політики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90 % - на районному. Звільнено з роботи бл. 4000 українських вчителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. 31938 р. в українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських. За особистим розпорядження секретаря ЦК Компартії У країни П. Постишева з правопису було вилучено літеру ґ. Зменшувалася кількість українських шкіл, скорочувалися наклади україномовної продукції, закривалися українські театри тощо.

Деукраїнізація вела до посилення російських впливів, зокрема в науково-дослідних закладах частка росіян з 1929 по 1934 р. зросла з 31 до 50 %, тоді як українців - упала з 50 до 30 %.

Але найстрашнішим явищем став масовий терор, започаткований ще В. Леніним відразу після перемоги більшовицького перевороту. З кінця 1920-х років він набрав особливого розмаху і був спрямований насамперед проти української інтелігенції (на думку історика Я. Дашкевича, українізація була широкомасштабною провокацією більшовиків, скерованою на виявлення та винищення національно свідомих українців). Незабаром українізацію було потоплено в крові, задушено в муках штучного голодомору.

Список використаної літератури