Сармати на території України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Сумcький державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка

Кафедра історії України

Реферат

з історії України на тему:

«Сармати на території України»

Виконала:

Вовк Альбіна

Перевірив:

к. і .н., доцент

Єпик Л. І.

Суми 2014

Зміст

Вступ

1. Поява сарматів у Північному Причорномор'ї

2. Політична історія сарматів

3. Сарматська культура та релігія

4. Сарматські амазонки

5. Військова справа

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми: обумовлена необхідністю дослідження подробиць тогочасних подій, про появу сарматів, про їх політичну історію, культуру.

Метою дослідження: на основі історичних фактів, джерел, систематизувати та узагальнити матеріал саме про появу сарматів на території України.

Завдання дослідження:

· опрацювати історичні джерела та матеріали з даної теми;

· узагальнити та систематизувати зібраний матеріал

· зробити висновок

Практична значимість: дана робота може бути використана викладачами вищих навчальних закладів під час організації та проведення навчального процесу, а також у професійній підготовці спеціалістів.

1. Поява сарматів у Північному Причорномор'ї

Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е.. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги.

Назва «сармати», або «савромати», походить від іранського слова «саоромант» і означає підперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205--123pp.дон.е.). Пліній повідомляє, що вони «складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами».

У другій половині IV--III ст. до н. е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами, судячи з повідомлення давньогрецького вченого Теофраста (бл. 372--287 рр. до н. е.), який вперше використав термін «Сарматія». Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н. е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона (бл. 64-24 рр. н. е.) назви їхніх племен -- язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів.

Надійним документом є і декрет на честь Протогена. Ним, вдячні громадяни Ольвії, вшанували патріота, який виділяв значні кошти на будівництво оборонних споруд, щоб захистити рідне місто від варварів. Серед тих, хто допікав Ольвії, згадується цар сайїв Сайтафарн. Отож декрет фіксує появу під стінами Ольвії нових вояків, ясна річ, не скіфів, оскільки ольвіополіти їх добре знали, але також іракомовних. Ними могли бути сармати. Дату цього документа - рубіж ІІІ - ІІ ст. до н. е. - можна вважати першою згадкою про сарматів на території України.

Поширена й досі традиція пов'язувати загибель Скіфії з навалою сарматів не підтверджується повною мірою джерелами. Поштовхом для таких висновків стала оповідь Діодора Сіцілійського. Савромати, стверджував він, були виведені скіфами із Мідії і поселені на Танаїсі; у подальшому, посилившись, вони розгромили скіфів і перетворили їхню країну на пустелю. Але Діодор жив у І ст.. до н. е., тож ніяких конкретних даних про те, коли саме розвивалися ці події, у нього немає. Більше того, оскільки в переказі фігурують Мідія і савромати, а не сармати, то, найімовірніше, йдеться про якусь війну в давній період історії цих народів [1, с.255-256].

Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями . Ї х очолювали у різний час різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, « ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців».

Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. е. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосипа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя.

У372р.алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправляються морем у Північну Африку. Решта цього Сарматського племінного союзу в VI -- IX ст. відходить у передгір'я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату[3, с.28].

2. Політична історія сарматів

За писемними джерелами сармати постають як кочовий войовничий народ. Особливо яскраво описали їхній побут Помпоній Мела -- старший сучасник Плінія (свою працю "Хорографія" він завершив десь у 44 p.), а також В. Флакк (Аргонавтика, II, 176; V, 424 і далі). їхня поява в Європі припадає на час піднесення Риму та його експансії. Більше того, вся історія сарматів вершилася на тлі запеклого протистояння Риму і варварського світу. Вони не були сторонніми спостерігачами цих подій.

Першою міжнародною подією, в якій брали участь сармати, були Мітрідатові війни, детально описані грецьким істориком Аппіаном, який жив у III ст. ("Римська історія" у 24 книгах). Запеклий ворог Риму Мітрідат VI Євпатор прагнув створити не менш могутню державу, привернувши на свій бік грецькі міста Північного Причорномор'я (експедиції Діофанта). Протистояння Понтійського царства і Риму сягнуло піку в 74--63 pp. до н. е. У цих війнах на боці Мітрідата брали участь сіраки, язиги царські та скіфи. Мітрідат зазнав поразки, зокрема й через зраду власного сина Фарнака. Обдурений римлянами, Фарнак (за зраду батька він дістав лише Пантікапей) намагався відвоювати батьківські володіння і з цією метою також заручився підтримкою сарматів (Страбон, XI, 5, 8). Ці події наблизили сарматів до Боспору. Можливо, за їхньої підтримки владу в Пантікапеї захопив Асандр. В усякому разі присутність сарматів у цьому місті з середини І ст. до н. е. є відчутною (поява в матеріальній культурі їхнього ліпного посуду, озброєння, речей із тамгами, зображення на надгробках).

Не обійшлося без сарматів й у розв'язанні конфлікту за боспорський престол між Мітрідатом VIII і його молодшим братом Котісом (середина І ст.). Ці події детально описані визначним римським істориком, молодшим сучасником Плінія Старшого Тацитом (Аннали, XII, 15--21).

Наприкінці І ст. до н. е. сармати закріпилися і на Правобережжі Дніпра і досягли Дунаю, що призвело до прямих зіткнень із римлянами. Хоча Август (31 р. до н. е. -- 14 р. н. е.) вів із ними переговори, це не завадило сарматам здійснювати походи за Дунай. Перше зіткнення відбулося в 16 р. до н. е. Тоді Люцій Тарій Руф погромив сарматів. Невдалою для них була також вилазка в 6 р. до н. е. (Діон Кассій. Римська історія, IV, 20, 3; V, 30, 3--4; LX, 30, 3). Однак це не зупинило кочовиків, і на початку н. е. вони таки зайняли пониззя Дунаю (Страбон, Овідій). Це змусило римлян створити провінцію Мезію, яка протистояла сарматам зі змінним успіхом. Тацит описав два нашестя роксоланів на Мезію: у 67 р. вони знищили дві римські когорти, але взимку 68/69 р. зазнали поразки від Марка Апонія Сатурн і на. Це не завадило Риму залучити сарматів для утвердження на престолі Веспасіана (Історія, І, 79; III, 17--34). Напади на Мезію тривали і за правління Тіберія та Доміціана (Светоній. Тіберій, III, 41; Доміціан, 31).

На початку н. е. сармати спрямували свою експансію і в північному напрямі. Вони вторгнулися на обшири Середньої Наддніпрянщини, де в цей час була поширена зарубинецька культура. Накоївши тут лиха, на середину II ст. вони полишили цю територію.

Потерпала від сарматів і Ольвія, про що повідомляв блискучий грецький оратор Діон Хрисостом, який відвідав це місто близько 100 р. (Борисфенітська промова). Активність сарматів у І ст. пов'язують із правлінням царів Фарзоя та Ініємєя. Вони не згадуються у писемних джерелах, їхні імена відомі за монетами, які карбували в Ольвії. Цей факт, на думку дослідників, свідчить про можливість протекторату сарматів над Ольвією. Не мав спокою від сарматів та їхніх союзників скіфів і Херсонес, який був змушений звертатися за підтримкою до Риму. Намісник Мезії Плавтій Сільван у 63 та 64 pp. здійснив сюди воєнні експедиції, а в Херсонесі та інших містах було розташовано римські гарнізони.

Не менш бурхливим було і II ст. У 105 р. Риму вдалося здолати "лютих" даків, але це не зупинило сарматів. Вони дошкуляють Ольвії, на допомогу якій Рим посилає загін піхотинців. З початку II ст. сармати змусили Рим сплачувати їм постійну данину, а коли той спробував зменшити її, взялися за мечі. У 117 р. імператор Траян змушений був поновити данину в тому ж обсязі. В наступні роки сармати уклали союз з іншими варварами -- германськими племенами маркоманів, квадів, вандалів, а також язигами й даками. Вони постійно нападають на Римську імперію, про що свідчать так звані Маркоманські війни (168-175 і 178-180 pp.).

На зламі II--III ст. на півдні нашої країни з'явилася ще одна грізна сила -- готи -- прибульці зі Скандинавії. Одне із їхніх угруповань (візіготи) зайняло Подністров'я, інше (остроготи) -- Приазов'я. Під їхнім натиском упало Пізньоскіфське царство. Очолювані готами загони сарматів громили Римську імперію зі сходу і заходу -- морем і суходолом. Серія воєн III ст. дістала в писемних джерелах назву Скіфських, хоча основними дійовими особами на цей час були вже готи й очолювані ними сармати [1, с.257-258].

У 375 р. в Північне Причорномор'я зі сходу вдерлися гуни. У своєму русі на захід вони, мов вихор, підхопили готів і сарматів (аланів) і дійшли аж до Франції. Інші угруповання готів та аланів переселилися до Римської імперії, й опинилися у Південній Франції, а потім і в Іспанії. Однак алани там не прижилися і переправилися до Північної Африки, де їхні сліди загубилися.

3. Сарматська культура та релігія

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту.

Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно споріднена зі скіфською. Нововведенням, котре з часів Великого переселення народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою, вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту, що йшла в атаку з довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для удару з коня[4, с. 18-19].

Сармати були типовими кочовиками, тому їхні пам'ятки представлено лише похованнями. Хоча сарматський період значно триваліший, аніж скіфський, кількість сарматських поховань набагато менша. За даними О. В. Симоненка, відомо близько 1300 поховань. Сарматські кургани за своїми розмірами також поступалися скіфським.

Проникнення сарматів на територію нашої країни засвідчується появою на Лівобережжі Дніпра впускних поховань у давніші кургани у вигляді видовжених (вузьких) ям. Трупопокладення орієнтовані головою на північ. Ці поховання, датовані ХІ -- І ст. до н. е., засвідчують формування Європейської Сарматії. Супровід їх доволі строкатий і включає не лише сарматські речі, а й імпортні. Судячи з поховань, сарматські воїни були озброєні кинджалами й мечами з серпоподібним навертям або зі штирем для насадки руків'я, лише зрідка трапляються залізні наконечники до стріл. У похованнях знаті трапляються ще й шоломи південногрецьких та північноіталійських зразків, кінські вуздечки, до складу яких входили й фалари -- круглі, напівсферичної форми, срібні з позолотою бляхи. Серед інших речей -- люстерка зі штирем для насадки руків'я або й без ручки, ліпний (горщики, кухлі, миски) та гончарний античний посуд (канфари, бальзамарії, кухлі тощо), а ще бронзові латенські (кельтські) фібули -- доволі поширені за тих часів.

Наприкінці І ст. до н. е. сарматські поховання з'являються також на Правобережжі Дніпра і згодом сягають Молдови та Мунтенії (історична область у Румунії), а на півночі -- широти Києва. З'являються курганні могильники, поховальний обряд стає різноманітнішим: могили у вигляді вузьких ям доповнюються квадратними (небіжчиків у них покладено по діагоналі), підбоями й катакомбами. Супровід доповнюється римськими речами, зокрема металевим посудом провінційно-римських зразків (корці, тазки, цідилки, кухлі), курильницями (прикметна риса сарматської культури), мечами нових типів -- з кільцевим навершям, виробами із золота з голубими вставками (золотаво-бірюзовий стиль). Нерідко речі помічено тамгами -- значками, які становлять ще одну прикметну рису сарматської культури. Особливою розкішшю вирізняються царські поховання: Ногайчинський курган у Криму, Соколова могила на Південному Бузі, курган поблизу с. Пороги на Дністрі, в якому, можливо, поховано Інісмея та його дружину.

Усі ці зміни засвідчують нові хвилі сарматської експансії, які тривали й надалі і проявилися, зокрема, в поширенні на пізньому етапі речей, виконаних у "сердоліковому" стилі (або поліхромному). Центральне місце в оздобленні металевих застібок, накладок на паски, вуздечні ремінці тощо посідає сердолікова вставка, яка виділяється на тлі рельєфного орнаменту з голубими чи зеленими скляними вставками.

Сармати полюбляли користуватися гарним посудом - амфорами, червоно-лаковими глечиками, розмальованими тарелями, кубками. Цей посуд їм постачали греки - адже їхні власні керамічні вироби були досить примітивні.

Сармати обожнювали ювелірні прикраси. Оскільки невід'ємною складовою частиною життя цих кочівників була тварина, це позначилося на їхній культурі - сарматські золоті й срібні вироби виконані в так званому звіриному стилі: на зброї, речах домашнього вжитку, кінській упряжі є багато зображень барсів, пантер, вовків, ведмедів, оленів, козлів, кабанів, орлів, баранів, коней. Фігурки стилізовані, повні динаміки й експресії. Розповсюдженими сюжетами були сутички диких тварин. Також на сарматських золотих виробах часто зображено Ерота та його дружину - Психею[1, с.258-259].

Попри багатий і своєрідний комплекс сарматської матеріальної культури, ми майже нічого не знаємо про їхній внутрішній світ -- звичаї, релігію. Мабуть, відсутність інтересу давніх авторів до цього народу можна пояснити ворожнечею сарматів і римлян.

4. Сарматські амазонки

гінекократія сармат політичний культура

Особливістю сарматського соціального устрою була гінекократія - високе становище у суспільстві жінок, свого роду матріархат. Сарматські жінки не лише підтримували лад у господарстві й виховували дітей. У "Путівнику" Скілакса Каріандського є відомості, що сарматські жінки часто тримали в своїх руках кермо влади. Це підтверджують і записи Поліена (ІІ ст. н. е.), який розповідає про ватажків сарматських племен - цариць Тіргатао й Амагі.

Сарматки були воїнами нарівні з чоловіками. В могилу померлої жінки, навіть дівчинки, крім прикрас клали зброю. А родинні поховання формувалися навколо могили жінки, яку вважали праматір'ю.

Античні автори повідомляли, що сарматки були чудовими вершницями, вправно метали дротики й стріляли з луків. Тобто дами були вельми емансиповані, незалежні, на рівних брали участь у військових "розбірках". Обожнювали полювати, виїжджали "на кабана" іноді з чоловіками, а вряди-годи й без них.

Усе це їхнім сусідам грекам, які сприймали жінку лише як служницю, здавалося таким неймовірним, що вони складали про сарматок легенди. Зокрема, про загадкових амазонок. Ось одна з них, яку записав Геродот.

«Про савроматів розповідають таке. Коли елліни билися з амазонками.., тоді, кажуть, елліни, після перемоги на Фермодонті відпливли на своїх кораблях із усіма полонянками, яких вони захопили, але на морі амазонки, напавши на чоловіків, зарізали їх. Проте амазонки не вміли поводитися з кораблями, не знали, як користатися ні кермом, ні вітрилами, ні веслами. Зарізавши чоловіків, вони віддалися на волю хвиль і вітру. І так вони прибули на Меотидське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів. Там амазонки, зійшовши з кораблів, пішли далі в глиб країни. Спершу, знайшовши там стайню коней, вони захопили їх і почали на конях грабувати скіфські господарства.

Скіфи не могли зрозуміти, що це таке: вони не знали ні їхньої мови, не бачили такого одягу, не знали, що це за плем'я. Вони були здивовані, звідки ті прибули, і спочатку вважали їх за чоловіків у юному віці, і почали з ними битися. Після битви, підібравши трупи, вони довідалися, що то були жінки. Порадившися, вони вирішили більше не в який спосіб не вбивати їх, але послати до них своїх юнаків у такому числі, скільки було там жінок. Вони наказали їм отаборитися поблизу них і робити все те, що ті роблять. Так вирішили скіфи, бажаючи мати дітей від амазонок.

Пішли туди юнаки і робили, як їм було доручено. Отже, коли амазонки зрозуміли, що юнаки прийшли не для того, щоб їм шкодити, вони перестали звертати на них увагу. Так із дня на день один табір наближувався до іншого. Юнаки, як і амазонки, не мали з собою нічого іншого, крім зброї та своїх коней. І вони жили так само, як і ті, їздили на полювання і робили наскоки.

Амазонки в середині дня звичайно робили ось що. Вони розходилися по одній, по дві, окремо одна від одної для природних потреб. Побачивши це, і скіфи почали робити так само. Якось, коли одна з них відійшла від інших, юнак зовсім наблизився до неї, і амазонка не відштовхнула його, але дозволила йому з'єднатися з нею. Вони не могли розмовляти один із одним (не могли порозумітися словами), але амазонка вказала йому рукою прийти наступного дня на це саме місце і привести з собою ще іншого, щоб їх було двоє, і що вона приведе з собою ще іншу. Юнак повернувся і розповів про все це своїм товаришам. Наступного дня на те місце прийшов він і привів із собою іншого. Там він знайшов амазонку, що чекала на нього разом із іншою, і всі інші юнаки, коли довідалися про це, почали зустрічатися з іншими амазонками.

Потім вони об'єднали обидва табори і почали жити разом, і кожен із них мав за свою жінку ту, з якою він уперше з'єднався.»[5, с. 40-41]

Ось така дивна розповідь.

Сарматські жінки відрізнялися від "слабкої статі" сусідніх народностей не лише войовничістю й властолюбством, але й пристрастю до гарного одягу. Чого тільки не було у вбранні знатної сарматки! І золота діадема, й сережки, і намисто, і всілякі прикраси з коштовним і напівкоштовним камінням - рубіном, гранатом, сердоліком, бірюзою.

Як приклад можна навести опис сарматського вбрання з поховання в селі Ковалівка під Миколаєвом: довга сукня з вузькими рукавами з червоної тканини на кшталт репсу, розшита дрібними золотими лусками й намистинками зі скла, агата, халцедону, прикрашена широкою смугою пишного орнаменту золотого шиття. Поперек грудей - ряд золотих лусок із емалевою інкрустацією. Поверх сукні - синя свита із широкими рукавами. Її краї оторочені широкими смугами з безлічі дрібних сплющених шматочків золота різної форми. Свита застібалася двома золотими фібулами у вигляді жука-скарабея, виготовленого з напівкоштовного каміння. Дрібними золотими лусками були розшиті туфлі, безліччю скляних бісеринок - манжети шароварів. Вбрання доповнювали золоті браслети й низки намиста з рубіновими вставками, золоті сережки й діадема з напівкоштовного каміння.

5. Військова справа

Римський географ, Помпоній Мела, відзначав, що, сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують“. Під час зміни пасовищ сармати перевозили своїх дітей, старих, жінок і майно в кибитках. Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней і овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її „галузей“ також не змінився: збір данини (під ширмою „заступництва“, „протекторату“), пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство.

Певна річ, сарматське суспільство було цілком воєнізованим. Всі чоловіки були воїнами. За свідченням Корнелія Тацита "…у сарматів має значення не лише голос вождя: вони всі підбурюють один одного не допускати в битві метання стріл, а попередити ворога сміливим натиском і вступити в рукопашну". Але родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу, в соціальному житті сармати були ранньокласовим суспільством з пануванням військово-племінної верхівки. Про це свідчать сарматські кургани, що надто відрізняються один від одного за багатством поховального інвентарю.

Головним типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота. Сармати, які були вправними вершниками, мали на озброєнні не лише лук та стріли, але і мечі, кинджали та важкі списи. Знать складала важку кінноту. За Тацитом у «ватажків та всієї знаті» сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцирі «з залізних пластин або дуже товстої шкіри». Сармати рідко поставали перед ворогами пішими. Вони завжди були на конях.

«Дивовижно, що вся доблесть сарматів лежить ніби поза ними самими. Вони вкрай боязкі в пішому бою; але, коли з'являються кінними загонами, навряд чи який стрій може їм опиратися» (Тацит). В цілому сарматський період в історії військової справи -- це час, коли зростає значення важко-озброєної кінноти і прийомів ближнього бою.

Основу війська ранніх сарматів складали легкоозброєні кінні стрільці, одягнені в шкіряні лати і шоломи. Але вже в середньосарматський період військова перевага була забезпечена дружинами важко-озброєних вершників. Чисельність таких загонів і їхня роль у війську сарматів постійно зростали. Захищений панциром з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней «лицарі» сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі сармати носили на лівому боці, а на правому -- короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У сагайдаках з поховань сарматів археологи іноді знаходять по декілька сотень вістер стріл.

Помпоній Мела писав про сарматів: «Плем'я войовниче, вільне, непокірне і до того жорстоке і люте, що навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками».

Висновок

Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е.. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте під тиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду.

Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно знищили страшна навала гуннів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході. З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату.

Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо.З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

Список використаної літератури

1. Археологія України: Курс лекцій: Навч. посібник .- К., Либідь, 2005.- 504с.

2. Субтельний О. Україна: Історія, Навч. посібник. - К., Либідь, 1993. - 720с.

3. Бойко О.Д. Історія України: Посібник .- К. : Видавничий центр «Академія», 2002.-656с.

4. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII ст. - К., Либідь - 1997.- 380 с.

5. Історія України : Документи. Матеріали. Посібник. - К., Либідь, 2002.

Размещено на Allbest.ru