Аграрна політика німецьких окупаційних властей на території військової зони України (1941–1943 рр.)

В окрему групу можна виділити науковий доробок представників зарубіжної історіографії. Так, роль командування вермахту у встановленні “нового порядку” на завойованій радянській території розкрив Н. Мюллер. Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941-1944). - М., 1979. - 387 с. Деякі аспекти нацистського окупаційного режиму на Україні досліджені у працях А. Верта, А. Далліна, В. Косика та ін. Верт А. Россия в войне 1941-1945 / Пер. с англ. - М., 1967. - 774 с.; Dallin A. German Rule in Russia 1941-1945. A Study of Occupation Policies. - London, 1957. - 386 p.; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. - 659 с.

Отже, історії Великої Вітчизняної війни присвячена значна кількість наукових праць. Однак, ґрунтовних досліджень, які розкривали б специфіку аграрної політики нацистів на території військової зони України проведено не було.

Підрозділ 1.2 “Джерельна база дослідження” містить аналіз документальної основи дисертації, яка характеризується багатогранністю та насиченістю. Необхідно вирізнити неопубліковані матеріали, що зберігаються у фондах центральних та обласних архівних установ України; опубліковані збірки документів; статистичні довідники; газети та агітаційні брошури часів нацистської окупації. Дану класифікацію доповнює поділ джерельної бази на документи німецького та радянського походження. В свою чергу, джерела німецького походження доцільно поділити на документи вищих органів влади Третього рейху та матеріали окупаційних властей регіонального рівня.

Загальні аспекти окупаційної політики на території військової зони України розкривають документи вищого нацистського керівництва, що містяться у колекції мікрофотокопій документів німецьких військових та адміністративних інстанцій (ЦДАВО України. - Ф. КМФ-8), матеріалах Комісії з питань історії Великої Вітчизняної війни АН УРСР (ЦДАГО України. - Ф. 166), документах рейхскомісаріату “Україна” (ЦДАВО України. - Ф. 3206) та ін.

Важливим джерелом, використання якого дозволяє простежити особливості аграрної політики німців у військовій зоні України, є матеріали, що зберігаються у фондах архівних установ Донецької, Луганської, Сумської, Харківської та Чернігівської областей. Це різноманітні накази, розпорядження, постанови, оголошення адміністративних та господарських органів окупаційної влади, переважно, українського допоміжного апарату “самоврядування”.

Додатковою групою джерел з досліджуваної проблеми є документи радянського походження - звіти партизанських загонів (ЦДАГО України. - Ф. 62, оп. 1), різноманітні статистичні матеріали Державної планової комісії Української РСР при РНК СРСР (ЦДАВО України. - Ф. 337, оп. 21, т. 1), висновки обласних надзвичайних комісій по розкриттю злочинів німецьких окупантів (ДАДО. - Ф. Р-1838; ДАЛО. - Ф. П-1790; ДАСО. - Ф. Р-2191; ДАЧО. - Ф. Р-3013) та ін.

Окрему групу джерел становлять збірки документальних матеріалів, які допомагають розкрити економічну політику німців, щоправда, переважно, у рейхскомісаріаті “Україна”. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Зб. док. і матер. - К., 1963. - 487 с.; Преступные цели - преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СРСР (1941-1944 гг.). - М., 1963. - 324 с.; Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. 1941-1945. Документы и материалы: В 3-х т. / Сост. Д. Ф. Григорович. - К., 1985 та ін. Що ж до особливостей окупаційного режиму в областях військової зони України, то вони простежуються на основі матеріалів, вміщених у регіональних збірках документів. Донецкая область в годы Великой Отечественной войны (1941-1945 гг.): Сб. док. и матер. - Донецк, 1980. - 311 с.; Харьковщина в годы Великой Отечественной войны (июнь 1941-1943 гг.). Сб. док. и матер. - Х., 1965. - 428 с. та ін.

Ще одним блоком опублікованих джерел є статистичні довідники, що інформують про стан сільського господарства України напередодні Великої Вітчизняної війни та дають можливісь відстежити його втрати внаслідок німецької окупації. Народне господарство Української РСР: Статистичний збірник 1956 р. - К., 1957. - 535 с.; Сільське господарство Української РСР. Статистичний зб. - К., 1969. - 685 с. та ін.

Не менш важливою групою матеріалів є періодичні видання та брошури часів німецької окупації. Попри яскраво виражений агітаційний характер, вони, тим не менше, дають певні уявлення і про основні аспекти аграрної політики нацистів у військовій зоні України.

Отже, досить широка історіографічна та джерельна база проблеми дисертаційного дослідження дозволяє здійснити комплексний аналіз аграрної політики німецьких окупаційних властей на території військової зони України в 1941-1943 рр.

Другий розділ “Аграрний сектор економіки України та його місце в експансіоністських прагненнях нацистської Німеччини” складається з двох підрозділів, у яких простежується розробка нацистами планів щодо використання сільськогосподарського потенціалу українських земель та досліджується стан аграрної сфери економіки України на момент захоплення німецькими військами.

У підрозділі 2.1 “Плани реакційних кіл Третього рейху щодо експлуатації аграрного сектору економіки України” відзначається, що саме українські території з їх багатими аграрними ресурсами були найбільш бажаними для нацистської Німеччини володіннями, які мали вирішити низку соціально-економічних та політичних проблем.

Основні положення економічної політики нацистів на окупованій території України були розроблені заздалегідь і містилися у “Зеленій папці” Г. Герінга. Директиви “Зеленої папки” стосувалися структури та функцій військово-господарських органів управління, регламентували їхню діяльність щодо економічного забезпечення вермахту та населення Німеччини.

Визначаючи за домінанту у стратегічному завданні стосовно України максимальне використання її економічного потенціалу, нацисти планували перетворити українські землі на аграрний придаток Великонімеччини. Втім, одностайності у поглядах на організацію сільськогосподарського виробництва в Україні серед керівництва Третього рейху не було. Зокрема, рейхсміністр А. Розенберг пропонував ліквідувати радянські колективні господарства та відновити індивідуальні форми виробництва на селі, що стимулювало б продуктивність праці місцевого населення і, водночас, підвищувало авторитет німецької влади. Альтернативою була програма, запропонована рейхсмаршалом Г. Герінгом, що полягала у збереженні радянської колгоспно-радгоспної системи господарювання. Ґрунтувалася вона на тому, що великі колективні господарства давали можливість всебічно контролювати виробництво сільськогосподарської продукції, різка зміна форм господарювання на сході могла б дестабілізувати аграрне виробництво тощо. Програма Г. Герінга, підтримана А. Гітлером, була домінуючою протягом усього періоду окупації.

У підрозділі 2.2 “Стан сільського господарства України напередодні німецької окупації” зазначено, що аграрний сектор економіки республіки, пройшовши складний шлях колективізації, поступово вийшов на якісно нові методи господарювання. Було сформовано потужну колгоспно-радгоспну систему і напередодні Великої Вітчизняної війни в досліджуваному регіоні діяло 7 780 колгоспів (27,4 % від загальнореспубліканської кількості) та 403 радгоспи (43,4 %). Активна механізація та модернізація господарства краю призвела до того, що у 287-ми МТС (23,4 % від загальнореспубліканської кількості) на початок 1941 р. нараховувалося 23 162 трактори та 6 776 зернових комбайнів (25,3 % та 24,2 % відповідно). Означені процеси стимулювали розвиток аграрного сектору економіки краю, що відігравав значну роль у загальнореспубліканському виробництві сільськогосподарської продукції: 21,3 % зернових культур, 22,1 % цукрового буряка, 22 % картоплі, 35 % соняшника. У регіоні також зосереджувалося 20,8 % великої рогатої худоби, 20,3 % коней, 23,7 % свиней, 21,9 % овець та кіз, 23,5 % птиці.

Напад нацистської Німеччини на СРСР перервав поступальний розвиток українського суспільства, викликав нагальну потребу евакуації матеріальних та демографічних ресурсів прифронтових територій. І хоча перебазування аграрного сектору економіки у тилові райони Радянського Союзу займало другорядне, порівняно з промисловістю, місце, його масштаби були значними. Проте швидке просування німецьких військ, а також низка проблем, що постали у процесі евакуації (відсутність заздалегідь розроблених планів, брак транспортних засобів, перевантаженість шляхових магістралей тощо) примушували залишати ворогові сільськогосподарську техніку, обладнання, худобу та інше майно. Намагаючись уникнути цього, радянське керівництво прийняло низку директив, що передбачали знищення матеріальних цінностей сільського господарства республіки, яке неможливо було евакуювати. Проте велика кількість населення, сільськогосподарського майна та ресурсів так і не були вивезені й залишилися на окупованій території.

Третій розділ “Діяльність нацистських окупантів в аграрному секторі економіки військової зони України” містить три підрозділи, в яких досліджуються структура, форми та методи роботи адміністративно-господарських органів влади в аграрній сфері, розвиток сільського господарства регіону впродовж 1941-1943 рр., ставлення селянства до аграрної політики німців та її наслідки.

Зазначено, що аграрна політика нацистів упродовж окупації зазнала певних змін і умовно може бути поділена на два етапи: перший - дореформенний, що охоплює період від початку окупації (серпень 1941 р.) до проголошення закону “Про новий земельний лад” А. Розенберга (15 лютого 1942 р.); другий - реформування аграрної сфери (з 15 лютого 1942 р. до остаточного звільнення регіону від окупантів у жовтні 1943 р.).

У підрозділі 3.1 “Органи адміністративного та господарського управління німецьких окупаційних властей” показано, що вище керівництво військової зони України здійснювалося командуванням групи армій “Південь”. Безпосередня реалізація планів з експлуатації аграрної сфери економіки регіону покладалася на розгалужений військово-господарський та військово-адміністративний апарати. Вища економічна влада належала “Східному господарському штабу”, в підпорядкуванні якого діяла господарська інспекція “Дон-Донець”. У її відомстві перебувало шість господарських команд, які у своїй діяльності спиралися на сільськогосподарські комендатури обласного рівня. Господарські організації тісно співпрацювали з військово-адміністративною та поліційно-каральною системами управління, які виконували допоміжну роль у визиску місцевого населення.

Невід'ємною складовою німецької окупаційної управлінської системи був український допоміжний апарат. Він обмежувався адміністративними органами - районними, міськими та сільськими управами й економічними - обласними, окружними, районними земельними управами. Українські органи “самоврядування” були лише мовчазними реалізаторами “нової політики” окупантів.

У підрозділі 3.2 “Політика німецької влади на початковому етапі окупації (серпень 1941 - лютий 1942 рр.)” зазначено, що діяльність нацистських окупаційних властей у військовій зоні України полягала в ефективній експлуатації природних та трудових ресурсів краю, передусім, на користь вермахту. Взявши за основу програму Г. Герінга щодо організації сільськогосподарського виробництва на сході, було відновлено радянську колгоспно-радгоспну систему господарювання. Це дозволило новим власникам виконати нагальні завдання: налагодити роботу сільського господарства та поставити його під свій контроль; зібрати врожай 1941 р. та організувати осінню посівну кампанію; створити систему визиску сільського населення тощо. Як наслідок, попри воєнні лихоліття, які призводили до руйнування аграрної сфери, окупантам вдалося зібрати близько 60-70 % врожаю 1941 р.

Водночас, нацисти розуміли необхідність формування у селян враження, ніби “більшовицький аграрний лад” знищено, оскільки це, на їхню думку, безпосередньо впливало на результати сільськогосподарського виробництва. А тому окупанти, використовуючи бажання українського населення володіти власною землею, пропагували положення майбутньої аграрної реформи, кінцевою метою якої мав стати перехід до приватновласницького селянського землекористування.

У підрозділі 3.3 “Реформування аграрного сектору економіки (лютий 1942 - осінь 1943 рр.)” доводиться, що саме завдяки проголошенню аграрної реформи, окупантам вдалося активізувати працю сільського населення, спрямовану на забезпечення потреб вермахту та Німеччини. Прийнятий 15 лютого 1942 р. закон “Про новий земельний лад” декларував три етапи на шляху до індивідуального приватного селянського землеволодіння. На першому проводилася реорганізація колгоспів у громадські господарства, а радгоспів - у державні маєтки. Проте, в новоутворених організаціях продовжували використовуватися колективні методи господарювання.

Влітку 1942 р. було розпочато другий етап аграрної реформи - перетворення громадських господарств на товариства зі спільного обробітку землі або хліборобські спілки. Ці організації об'єднували приватні земельні володіння селян, де продовжувала використовуватися колективна праця. Втім, темпи реорганізації були повільними: на кінець 1942 р. на статут хліборобської спілки було переведено 9,5 % загальної кількості громадських господарств, а у 1943 р. передбачалося перевести ще 20 % громадських господарств.

Третій етап передбачав уже в 1943 р. відокремлення індивідуальних приватних селянських господарств на хутори та відруби. Однак дані положення стосувалися лише осіб, які активно співпрацювали з окупаційною владою, що викликало невдоволення значної частини населення.

Поразки на фронті, активізація радянського руху опору, втрата підтримки окупаційної влади серед місцевого селянства, змушувало нацистське керівництво радикалізувати зміни у сільському господарстві. 3 червня 1943 р. було проголошено “Декларацію про власність”, яка передбачала суцільне запровадження індивідуальної приватної власності українських селян на землю. Проте даний крок був запізнілим. Основними ж формами виробництва на селі впродовж усього періоду окупації залишалися державні маєтки, громадські господарства та, подекуди, хліборобські спілки.

Еволюція аграрної політики на завойованій території залежала від ставлення місцевого населення до окупаційних властей. Селяни, виснажені репресіями, жорстокими методами колективізації та важкою працею, досить неоднозначно сприйняли прихід німецьких військ. Частина з них, чисельність якої з часом зростала, зайняла ворожу позицію до окупантів і вела боротьбу з ворогом. Інші - доброзичливо зустріли та підтримали німецьку владу. Підтримуючи окупантів, селяни військової зони України керувалися переважно економічними мотивами. До того ж їх співпраця мала, здебільшого, вимушений характер. Як наслідок, значна частина селян зайняла нейтральну, вичікувальну позицію, пристосовуючись до нових умов існування.

Таким чином, аграрна політика нацистів призвела до занепаду сільського господарства військової зони України. Несанкціонований грабунок майна при вступі військових частин вермахту, жорстокий визиск місцевого населення в період окупації, планомірне знищення матеріальних ресурсів при відступі, завдали колосальних збитків аграрному сектору економіки краю. На звільнених від німецьких окупантів територіях залишалися лани необробленої землі, пошкоджена техніка, зруйновані будівлі та попелища. Загалом, за нашими підрахунками, втрати сільського господарства військової зони України становили 56 426 млн. крб.

У висновках дисертації наводяться основні положення, що виносяться на захист:

- Незважаючи на багатий історіографічний доробок з історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн, у сучасній науці відсутнє комплексне дослідження аграрної політики нацистської Німеччини на території військової зони України в 1941-1943 рр. Вирішити проблему дозволяє насичена та багатогранна джерельна база дисертаційного дослідження, представлена неопублікованими архівними матеріалами, збірками документів, статистичними довідниками, газетами та брошурами періоду окупації.

- Україна посідала одне з чільних місць в експансіоністських прагненнях нацистської Німеччини. Плани щодо експлуатації її аграрних ресурсів були розроблені керівництвом Третього рейху задовго до нападу на СРСР. Їх головною метою було забезпечення вермахту і цивільного населення рейху сільськогосподарською продукцією та сировиною. Щоправда, серед нацистської еліти не було одностайної думки щодо політики у сільському господарстві на окупованих українських землях. Було сформовано дві домінуючі концепції: збереження колективних форм господарювання та запровадження приватновласницького селянського землеволодіння. По суті ж, реалізація економічних планів нацистів передбачала перетворення України на сировинно-аграрний придаток, ринок збуту німецьких промислових товарів та джерело дешевої робочої сили.

- Аграрний сектор економіки України напередодні Великої Вітчизняної війни перебував у стадії розвитку. Колективізація та механізація сільського господарства призвели до підвищення його продуктивності. Області, які згодом увійшли до складу військової зони України, відігравали відчутну роль в загальнореспубліканському виробництві сільськогосподарської продукції. З початком війни постало завдання з евакуації матеріальних цінностей народного господарства республіки. Незважаючи на низку проблем, що з'явилися в процесі евакуації, все ж вдалося перебазувати на схід значну частину майна сільського господарства України. Однак на покинутій ворогові території лишалися значна частина населення та дезорганізоване, спустошене й зруйноване господарство.

- Реалізація розроблених нацистами планів в областях, що перебували під управлінням вермахту, покладалася на розгалужений військово-господарський та військово-адміністративний апарати. Вони спиралися на українські допоміжні органи “самоврядування”, які цілком підпорядковувались окупаційній владі. Фактично вся окупаційна управлінська система була побудована таким чином, щоб максимально використовувати економічний потенціал захоплених територій. Її функції були досить широкими і часто переплітались: адміністративні й поліційно-каральні органи виконували, передусім, завдання по “замиренню” населення, а господарські - реалізовували заходи щодо визиску аграрного сектору економіки окупованих регіонів. Завдяки такій співпраці управлінських систем нацистським окупантам вдавалося запроваджувати “новий порядок” в областях військової зони України.

- Політика німецьких окупаційних властей у сільському господарстві військової зони України не була сталою й еволюціонувала залежно від перебігу подій на фронті, зростання потреб Третього рейху в продуктах харчування, змінах у настроях українського селянства, розгортання підпільно-партизанського руху опору тощо. Намагаючись здобути підтримку серед місцевого населення, нацистське керівництво проводило реформування сільського господарства, що поступово мало привести до запровадження індивідуального приватного селянського землеволодіння. Однак реформа досягла лише свого другого етапу - створення хліборобських спілок, кількість яких була незначною. Основними ж формами господарювання на селі були громадські господарства. В цілому ж, аграрна політика мала експлуататорський та грабіжницький характер. Поєднуючи, з одного боку, загравання з місцевим селянством, а, з іншого, тиск та терор, окупанти намагалися максимально використати сільськогосподарський потенціал захоплених областей. Україна, яка в майбутньому мала стати колонією Великонімеччини, вже у ході війни перетворилася на сировинно-аграрний придаток та джерело дешевої робочої сили для Третього рейху.

- Ставлення селян військової зони України до аграрної політики нацистів не було сталим як в окремих регіонах, так і в різні періоди окупації. Якщо на початковому етапі впровадження “нового порядку” сприймалося частиною селянства позитивно або нейтрально, то непослідовність політики німців та невідповідність їхньої діяльності задекларованим положенням призвели до падіння їхнього престижу серед місцевого населення. Як наслідок, на кінець окупації німці сформували вороже ставлення до себе з боку більшості селянства областей військової зони України, що призвело до активізації радянського руху опору.

- Аграрний сектор економіки областей, що входили до військової зони України, за роки Великої Вітчизняної війни суттєво змінився. Сільське господарство пережило евакуацію на схід матеріальних ресурсів, руйнацію та знищення при відступі спочатку радянських військ, а два роки по тому - німецьких, важку двохрічну окупацію нацистів. Як показало дослідження, інтенсивне “господарювання” німців призвело до колосальних втрат: суттєво скоротилися посівні площі та знизилися показники врожайності сільськогосподарських культур; істотно зменшився технічний парк регіону, який складала тепер зруйнована та пошкоджена техніка; знизилися показники тваринницької галузі, зокрема різко впав приріст худоби тощо.