Зміни у складі населення лівобережної України в другій половині ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Розбудова сучасної української держави була б неможливою без плідної роботи в цьому напрямку попередніх поколінь. В умовах становлення державності України зростає інтерес до досвіду минулого, зокрема до питань економічного та соціального розвитку населених пунктів регіону, джерел формування структури їх населення, особливостей національного складу тощо. Для сталого розвитку нашої країни та поступового реформування соціуму враховувати досвід минулого - як позитивний, так і негативний - вкрай необхідно. Дисертація присвячена одному з ключових періодів вітчизняної історії, коли утворилася нова соціально-економічна система.

Протягом досліджуваного періоду визначилися причини формування і розвитку економіки новітнього типу з її чітко вираженим форсованим характером, що різко відбилося на соціально-демографічній структурі суспільства. Актуальність теми дисертаційного дослідження посилюється схожістю подій, що відбувались у позаминулому столітті з процесами сьогодення. Це, перш за все, стосується економічного сектора: формування приватного капіталу, створення приватних підприємств, надання свободи господарювання як на власній землі, так і на власноруч створених підприємствах, залучення до промислового та сільськогосподарського виробництва новітніх технологій. Також це стосується і системи соціальних відносин - поступова диференціація населення як на селі, так і у містах, формування стратегії соціального розвитку, яка спрямована на соціальний захист і підтримку населення тощо. Методологія дослідження передбачає не тільки характеристику населення Лівобережжя за демографічними та національними ознаками в цілому, а й в розрізі його економічної активності, діяльності соціальних верств та їх галузево-професійної зайнятості, що випливає з різноплановості та взаємопов'язаності статистичної інформації. Тому вивчення змін у соціальному складі населення як невід'ємної складової історії України ХІХ ст. при неупередженому, комплексному та об'єктивному підході є назрілим і необхідним.

Для висвітлення соціально-демографічних змін, що відбувались в українському суспільстві, необхідно: по-перше, визначити основні фактори, які впливають на соціальне становище, зокрема, значну увагу треба приділити аналізу економічного фактору розвитку суспільства; по-друге, розглянути соціальну структуру, динаміку кількісних змін та територіального розташування населення; по-третє, проаналізувати зміни у національній структурі населення та його галузево-професійній зайнятості.

Об'єктом дослідження є населення Лівобережної України другої половини ХІХ ст.

Предметом дослідження є динаміка демографічного розвитку, національного складу та соціальної структури, розподіл сфер зайнятості серед населення названого регіону України.

Хронологічні рамки дослідження - друга половина XIX ст., оскільки в той час найбільш широко й інтенсивно відбувалися названі вище процеси, здійснювались якісні зміни в соціальній структурі населення різних регіонів України, зокрема Лівобережжя.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі вивченої джерельної бази проаналізувати зміни у соціальній та національній структурі, чисельності, розміщенні та сферах зайнятості населення під кутом зору взаємовпливу цих процесів та нових аспектів у економічному розвитку Лівобережжя. Виходячи з цього, автор вважає доцільним виділити такі конкретні завдання дослідження:

1. Проаналізувати стан розробки обраної проблеми у науковій літературі та визначити ступінь репрезентативності джерельної бази для здійснення дослідження.

2. Визначити вплив економічного розвитку лівобережних губерній у другій половині XIX ст. на зміни соціальної та національної структури населення, його чисельності.

3. Простежити процеси міграцій та відхідництва як наслідки проведення реформ 60 - 70-х рр., спрямованих на розвиток капіталізму.

4. Показати зміни в чисельності населення лівобережних губерній протягом другої половини XIX ст., що були зумовлені високими темпами природного приросту, покращенням умов побуту, медичного обслуговування тощо.

5. Дослідити динаміку соціальної структури населення, трансформацію основних суспільних станів, зокрема дворян, селян, купців, міщан та інших, джерела формування верств робітників та буржуазії, їх питому вагу в Харківській, Полтавській та Чернігівській губерніях у другій половині XIX ст.

6. Простежити зміни в національній структурі Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній і відмінності у сферах галузево-професійної зайнятості населення різних національностей.

1. Джерельна база, історіографія та методологія дослідження

Присвячено аналізу сучасного стану розробки обраної автором теми у науковій літературі, подано критику джерельної бази та основні методологічні принципи дослідження.

Джерельну базу дисертації складають архівні та опубліковані матеріали статистичних підсумків, демографічних переписів та ревізій, що проводились протягом досліджуваного періоду.

Найбільш значущими, на погляд автора, виступають документи, що зберігаються у відповідних фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Київ (далі ЦДІАК). Зокрема, особливу інформативну цінність мають фонди канцелярій та силових структур Російської імперії. У ЦДІАК опрацьовано фонд Канцелярії тимчасового Харківського генерал-губернатора (Ф. 1191) і Канцелярії Київського генерал-губернатора (Ф. 442), в яких зберігаються матеріали про чисельність, рівень народжуваності та смертності населення Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній, міграційні процеси, а також матеріали щодо кількості промислових підприємств, стану сільського господарства. У фондах жандармсько-поліцейського управління Харківсько-Куп'янського відділу Харківської (Ф. 311) та Дніпровського відділу Московсько-Київської залізниці (Ф. 279), у фондах канцелярії Київського відділу цензора (Ф. 294), канцелярії Харківського інспектора у справах друку (Ф. 1680) вміщені розпорядження та накази відносно попередження самовільних переселень у лівобережних губерніях. У фондах Київської судової палати (Ф. 318), до складу якої входила і Полтавська губернія, між іншим, зібрані матеріали про стан сільського господарства в пореформений період, дані про викуп та оренду земель, що головним чином обумовлювали зміни в майновому складі населення регіону.

Суттєву частину джерельної бази складають матеріали Державного архіву Харківської області. Найбільший інтерес має фонд 51 Харківського губернського статистичного комітету. У ньому вміщено матеріали до статистичних описів Харківської губернії та окремих повітів.

У матеріалах фонду Канцелярії Харківського губернатора (Ф. 3) зберігаються дані переселення, соціальної структури населення. Містяться матеріали про економічний розвиток Харківщини другої половини XIX ст., що мав безпосередній вплив на зміни в соціальній та національній структурах населення регіону. Відомості про населення губернського міста зібрані у фондах Харківської міської думи (Ф. 44), управління поліцмейстера м. Харкова (Ф. 52) та Харківської міської управи (статистичний відділ) (Ф. 45). У фондах Харківського губернського правління (Ф. 4) у справах лікарського відділення зібрані матеріали про стан здоров'я населення по окремих повітах, хвороби та їх лікування, попередження епідемій, що зумовлювало рівень природного приросту населення в регіоні. Відомості про становище селян у дореформені і в перші пореформені часи зібрані у фонді Харківської палати державного майна (Ф. 32). Умови праці, платня робітників промислових підприємств Харківської губернії зібрані у фонді Канцелярії старшого фабричного інспектора Харківської губернії (Ф. 922).

У фондах Державних архівів Полтавської та Чернігівської областей міститься значна кількість матеріалів, які стосуються проблеми даної роботи. Це, зокрема, звіти губернаторів, статистичних губернських комітетів та інші. При роботі в ДАЧО були використані матеріали фондів Чернігівського губернського правління (Ф. 127), Чернігівської казенної палати (Ф. 132) і Чернігівського губернського у земських і міських справах присутствія (Ф. 146), в ДАПО - Лубенського міського громадського комітету, м. Лубни Лубенського повіту Полтавської губернії (Ф. 772).

Певний інтерес для висвітлення питань теми дисертації мають додатки до звітів губернаторів лівобережних губерній. У них зібрані статистичні матеріали про чисельність населення, його соціальну структуру, відомості про розвиток провідних галузей економіки.

Іншу групу складають опубліковані матеріали, які умовно можна поділити на: статистичні та довідкові матеріали, закони Російської імперії та розпорядження царського уряду, періодичні видання, серед яких особливе місце посідають журнали.

До цієї групи джерел відносяться опубліковані збірники документів різної тематики, зокрема, присвячені проблемам економічного розвитку. Найбільший інтерес з цієї групи джерел має Повне зібрання законів Російської імперії та видання законів, які стосувались становища єврейського населення в Росії.

Дослідження питань дисертації передбачає звернення до статистичних матеріалів. Важливим джерелом для даної роботи є статистичні матеріали в цілому по Росії, які містять дані і щодо лівобережних губерній. Так, у “Материалах для статистики России...” висвітлюються питання статистики сільського господарства, народонаселення Росії за матеріалами ревізій, зокрема, дані про сільське населення лівобережних губерній.

Одним із найважливіших статистичних джерел кінця XIX ст. для вивчення питань теми є матеріали Першого загальноросійського перепису населення 1897 р. Найбільш цінними є дані щодо розподілу населення за належністю до рідної мови, які дають можливість зробити загальний огляд національного складу населення.

Важливий матеріал з чисельності, станів, національного складу населення лівобережних губерній, відомості з розвитку сільського господарства та промисловості збирався і видавався статистичними комітетами лівобережних губерній. Такими виданнями є “Пам'ятні книжки” та “Календарі”. На Харківщині вони видавалися з 1863 р. Це були щорічники, які надавали основні статистичні відомості по губернії - кількість населення за станами, віросповіданням, кількість народжень та смертей, кількість ремісників, промислових підприємств. Більшість даних наведено не тільки за окремими повітами, а навіть, за станами та селами. Разом з тим вони мають розпорошений, епізодичний характер, чим і зумовлена потреба докладного аналізу. Статистичні комітети губерній, крім видань “Календарів”, публікували значну частину зібраних матеріалів в окремих збірниках та оглядах губерній Лівобережжя.

При висвітленні питань даної дисертації щодо розвитку промисловості, стану медичної допомоги, рівня освіти певний інтерес мають матеріали губернської та земської статистики (звіти, щорічники, матеріали в земських справах).

Особливе місце серед друкованих матеріалів займають періодичні видання, зокрема, журнал “Хуторянин”.

У дисертації вивчена й проаналізована значна кількість праць, що своїм змістом перетинаються з темою дослідження.

Перший етап історіографічних розвідок припадає на дорадянську історико-економічну літературу. Необхідно зазначити, що одним із основних питань літератури цього періоду було питання про історичну долю селянства - найбільшу частину населення. Зокрема, народницька історіографія (М.К. Михайловський, В.П. Воронцов, О.І. Чупров та інші) виходила з того, що соціально-класові зрушення в середовищі селянства мають не принциповий характер і в цілому не змінюють його місця і ролі в суспільстві. Марксистська історіографія, беручи за основу роботу В.І. Леніна “Розвиток капіталізму в Росії” навпаки, наголошувала на якісних змінах у середовищі селянства, на його розшаруванні і виділенні селянської буржуазії, дрібних товаровиробників, сільського напівпролетаріату та пролетарів (наймитів). Соціально-економічний розвиток українських земель, національний склад населення, його зайнятість, міграційні процеси знайшли висвітлення в узагальнюючих дослідженнях в цілому по Росії. Важливим об'єктом досліджень історіографії кінця XIX - початку XX ст. були проблеми колонізації та переселень у Росії.

На особливу увагу заслуговують праці, присвячені Лівобережній Україні. І.О. Клінчик, В.І. Василенко, В.В. Іванов та інші розглядали економічний розвиток регіону: питання проведення селянської реформи, кількості земель поміщиків та селян, розміри та види податків з сільського населення, промислів, спеціалізації кустарів та інші, тобто те, що спричиняло розшарування селян, зміни в майновому становищі та соціальній структурі населення. Слід зазначити, що проблема чисельності та структури населення регіону в дорадянській історіографії не виступала об'єктом спеціальних досліджень. Лише в працях М.М. Маркевича, К.О. Залеського, присвячених народонаселенню Полтавської та Харківської губерній, ці питання розглядалися в етнографічному аспекті.

Деякі питання, що вивчаються у дисертації, знайшли відбиття в працях, присвячених окремим лівобережним губерніям. При аналізі складу населення Харківської губернії, в тому числі і м. Харкова, велике значення мають дослідження Д.І. Багалія, Д.П. Міллера, С.І. Кованько, О.О. Гусєва, К.П. Щелкова та інших.

Аналіз історіографії дорадянського періоду дозволяє стверджувати, що у цей період науковці, використовуючи значне коло джерел та матеріалів, зробили перші кроки щодо вивчення чисельності, соціальної структури населення, міграцій на Лівобережжі в другій половині XIX ст. в межах досліджень у цілому по Росії. У працях цієї доби здебільшого не виділяються особливості національної структури населення, процес розшарування, сфери зайнятості населення, причини та наслідки міграцій протягом другої половини XIX ст.

Другий період дослідження проблеми припадає на радянські часи. В історіографії цієї доби при панівному становищі марксистської методології з її класовим підходом до вивчення історичного минулого пріоритетними ставали дослідження двох класів - робітників і селян. У 20 - середині 30-х рр. ХХ ст. українські губернії привертали увагу науковців здебільшого для висвітлення їх економічного розвитку.

У 40-х - першій половині 50-х рр. дослідження з проблеми фактично не проводилися. З другої половини 50-х та початку 80-х рр. виходили узагальнюючі праці з питань економічного розвитку, чисельності та соціальної структури населення Росії в XIX ст.

Щодо питання соціальної структури населення українських губерній, то в історіографії другої половини 50 - 80-х рр. заслуговують на увагу праці Ф.Є. Лося, І.О. Гуржія, О.А. Парасунько та інших. У монографії Ф.Є. Лося на численних архівних і друкованих матеріалах розглядаються джерела формування та структура робітничого класу України, міграційні процеси серед населення. Уперше зроблена спроба дослідити національний склад робітників.

Аналіз літератури середини 50 - 80-х рр. показує, що, як і раніше, соціально-економічний розвиток лівобережних губерній розглядався в межах досліджень у цілому по Росії або Україні. В дослідженні проблем зміни соціальної та національної структури населення Лівобережжя, його чисельності, зайнятості та міграції хоч і досягнуто певних успіхів, проте загалом ці питання розроблені ще недостатньо. Фактично не досліджувалась трансформація поміщицтва й дворянства у пореформений період. З тенденційних позицій аналізувалось становище та зміни в складі заможних селян, робітників та інших. Без належної уваги залишились національна та соціальна структура окремих регіонів.

На зламі 80 - 90-х рр. з'явились праці, в яких автори з нових позицій стали вивчати розвиток окремих соціальних груп населення. Цим був започаткований третій період історіографічних розвідок

До окремої групи належать праці науковців української діаспори, які частково торкалися питань соціально-економічного розвитку України у зазначений період.

Сучасний період у розвитку вітчизняної історичної науки розпочався після проголошення незалежності Української держави. Зміна методологічних орієнтирів призвела до перегляду напрямків наукових досліджень.

Зокрема, один з провідних сучасних українських вчених О.П. Реєнт звернув увагу на необхідність подальшої наукової розробки причин та наслідків аграрного перенаселення, темпів урбанізаційних процесів та інших, які слід корелювати з конкретними особливостями регіонів. Аналогічні питання про необхідність нових підходів до висвітлення проблем селянства і міщанства другої половини ХІХ ст. ставлять у своїх працях В.Й. Борисенко, М.А. Якименко, Ю.П. Присяжнюк, А.О. Гуменюк.

Історіографічний та архівний аналіз переконує, що розвиток соціальної структури в Україні другої половини ХІХ ст. з достатньою повнотою можна вивчати при умові динамічного аналізу статистичних підсумків, демографічних ревізій та переписів.

Отже, огляд історіографії та аналіз джерел показує, по-перше, що історики впритул підійшли до теми, підняли її деякі проблеми в постановчому плані. Проте комплексного дослідження з обраної дисертаційної теми до сьогодення немає. По-друге, в архівах та інших джерелознавчих документах існує наявна база для вивчення проблеми “Зміни у складі населення Лівобережної України в другій половині ХІХ століття”.

Методологічною основою дисертації є всебічне дослідження окресленої теми через дотримання принципів історизму, об'єктивності, багатофакторності, які дають можливість виявити діалектику взаємодії структурних елементів системи суспільного розвитку, відтворити процес відповідно історичній дійсності.

Головним принципом цього дослідження є принцип історизму, який дозволив у динаміці простежити та дати оцінку історичним процесам, що відбувалися в соціально-економічному житті населення Лівобережної України.

Всебічне висвітлення подій, фактів і явищ здійснювалося на основі наукової об'єктивності в проблемно-хронологічній послідовності.

Принцип багатофакторності допоміг дослідити різні об'єктивні та суб'єктивні фактори, що вплинули на правове становище, демографію, характер господарської та професійної діяльності, розвиток освіти та духовне життя людського загалу Лівобережної України протягом досліджуваного періоду.

Науковий аналіз потребував зведення, групування архівних матеріалів та перегрупування опублікованих підсумків статистичних досліджень з метою визначення узагальнюючих показників у формі відносних та середніх величин, виявлення динаміки, взаємозалежностей, що подано у авторських таблицях та графіках і проаналізовано в тексті.

Для досягнення поставленої мети та вирішення конкретних завдань дослідження використано історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, системно-структурний та історико-типологічний методи, що дозволили простежити як загальну динаміку змін у структурі населення Лівобережної України, так і відокремити певні особливості цих процесів по губерніях Лівобережжя.

У залежності від характеру викладання матеріалу широко застосовувалися загальнонаукові та суто історичні методи: систематизація і класифікація, узагальнення та логіко-системний аналіз.

Робота носить міждисциплінарний характер, її концептуальні засади ґрунтуються не лише на основі історичної науки, але й етнографії, демографії, соціології, географії тощо.

2. Вплив економічного розвитку на становище населення регіону

Розглядаються аграрні відносини, які склалися у досліджуваний період. Показано соціальну диференціацію селянства, різні форми його використання у сільськогосподарському виробництві. Доведено, що у другій половині ХІХ ст. аграрний сектор був домінуючим у господарстві Лівобережжя, хоча залишався екстенсивним та розвивався здебільшого за рахунок збільшення посівних площ. Відзначено, що земельна реформа 1861 р. привела до виникнення нових різноманітних форм землеволодіння: приватного, казенного, селянського та земельних володінь колоністів (німці, греки, поляки, болгари та ін.). Дисертант доводить, що у пореформену добу для колишніх кріпосних селян характерні громадські форми землекористування (зокрема, різні форми спільної оренди). Значні земельні володіння мали поміщики, господарства яких були орієнтовані на експорт сільськогосподарської сировини. Водночас для аграрного сектора Лівобережжя характерна велика різниця у земельних наділах різних районів, яка була зумовлена концентрацією населення, розмірами маєтностей та іншими чинниками. З 70-х років ХІХ ст. в аграрному секторі Лівобережних губерній відбуваються істотні зміни: земельна власність місцевого дворянства, купецтва та духовенства значно зменшується. Натомість помітно зростають розміри земельних володінь у селян та міщан. Показано, що надання особистої свободи (без засобів виробництва) сприяло зростанню величезної кількості безземельних селян (аграрне перенаселення), що в свою чергу обумовило рух вільних селян у міста в пошуках роботи, стимулюючи тим самим промислове піднесення регіону, розвиток його продуктивних сил, а також розповсюдження капіталістичних відносин. Таким чином, реформи в аграрній сфері в цілому оптимізували сільське господарство, але водночас призвели до значної соціальної диференціації селянства і пожвавили міграційні процеси серед населення.

Розглянуто розвиток ремесел та промисловості в Лівобережних губерніях наприкінці XIX ст., запропоновано періодизацію розвитку промислово-виробничого сектора регіону. Зокрема, для 50 - 60-х рр. було характерним панування дрібного та середнього виробництва ремісників і кустарів. Наступне десятиріччя - це період перебудови майстерень у фабрики і заводи, збільшення кількості підприємств і робітників. У 80 - 90-ті рр. сталося укрупнення виробництв, об'єднання або ліквідація дрібних та середніх і заснування нових підприємств. Вони створили для Лівобережжя сприятливі умови більш швидкого розвитку капіталізму.

Дослідження проблеми трансформації промислово-виробничого сектора ускладнюється тим, що чіткого розподілу підприємств за кількістю працівників та за якістю технічного обладнання не існувало. Для Лівобережної України автор виділяє 10 основних груп підприємств.

Висвітлюючи спільні та відмінні риси у розвитку промислового сектора регіону, автор дістає висновку, що протягом другої половини XIX ст. провідною галуззю виробництва залишалась харчова, що давала більше половини суми виробництва. Особливістю розвитку промисловості Харківської губернії кінця XIX ст. були швидкі темпи розвитку машинобудівної та металообробної галузей, чого не відбувалось в інших регіонах Лівобережної України. На Полтавщині і Чернігівщині після харчової промисловості значне місце посідали ті галузі виробництва, які переважали в регіоні ще з ХVIII ст., як-то ткацтво, гончарство тощо. Такі галузі промисловості, як текстильна, хімічна та поліграфічна, були слабо розвинуті на Лівобережжі, як і в цілому в Україні. У кожній губернії розвивалися різноманітні галузі виробництва, що брали свій початок з ремісничої та кустарної спеціалізації. Наголошено, що значні зміни в структурі промисловості в другій половині XIX ст. відбулися лише на Харківщині. Привертає увагу те, що в Лівобережній Україні протягом досліджуваного періоду пріоритетне становище залишається за землеробством та різними галузями переробної промисловості.

Підкреслено, що внаслідок промислового перевороту сталися значні зрушення і в соціальній структурі населення, зокрема формувалася відокремлена, самостійна категорія робітників. Зазначено, що збільшення кількості робітників стало одним із наслідків реформи 1861 р. З розвитком капіталістичної промисловості розширюються міста Лівобережжя як промислово-торговельні осередки, збільшується відсоток міського населення.

Здобувач доводить, що стрімкий розвиток промисловості, особливо на Харківщині, викликав значний попит на робочу силу і сприяв залученню сільського населення в промисловість, що, в свою чергу, привело до значних змін у соціально-економічному становищі населення губерній, посилювало майнову та соціальну диференціацію, національні зрушення, динаміку чисельності, активізувало міграційні процеси.

3. Динаміка міграційних процесів та змін у кількісній і соціальній структурі населення

Присвячено аналізу чисельних показників, соціальній трансформації суспільства та розвитку міграційних процесів. Складається з трьох підрозділів.

Показано, що у пореформений час під впливом наслідків розвитку капіталістичних відносин із території Лівобережжя, як і в цілому по Україні, відбувалися досить активні переселення на вільні землі, перш за все до районів Сибіру та в інші російські та українські губернії. До переселення селян спонукало аграрне перенаселення - одна з форм відносного перенаселення. Зазначено, що найбільша кількість переселенців йшла з Полтавської губернії. Кількість переселенців з інших губерній України, в яких переважали капіталістичні відносини і були більші можливості для орендування поміщицьких земель і заробітків, була значно меншою.

Пореформений час у міграційному плані автор поділяє на два періоди: 1861 - 1881 рр. і 1882 - 1900 рр. Протягом першого - селянство всіх категорій поступово переходило на викуп, тому уряд намагався всіляко стримати переселенській рух. Другий період позначений інтенсивним розвитком ринкових відносин не лише в промисловості, а й у сільському господарстві, що розкрило нові можливості для міграційних процесів.

Дисертант наголошує, що переселення у віддалені райони країни не вирішувало і не могло вирішити земельні проблеми селян, оскільки воно охоплювало лише невелику, найбільш рішучу їх частину та супроводжувалось значними труднощами.

Аналіз факторів (зовнішніх та внутрішніх) доводить, що з середини XIX ст. відбувалось постійне зростання населення регіону.

Дисертантом на основі конкретних історичних даних доповнено уявлення про процес зростання населення Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній у найбільш характерні періоди 50 - 60-х рр. (становлення ринкових відносин), у середині 80-х рр. (період особливо активного розвитку капіталізму в економіці регіону) та в останнє десятиріччя XIX ст. Зокрема, за підрахунками автора, з 1851 р. по 1858 р., чисельність населення Лівобережжя зросла на 11%. Темпи зростання населення в лівобережних губерніях в 50-х рр. XIX ст. були приблизно однаковими, втім, найвищій відсоток вони становили на Харківщині, що, на думку дослідника, обумовлювалось більш високими показниками темпів розвитку економічного сектора, ніж в інших губерніях регіону.

До середини 80-х рр. населення лівобережних губерній зросло в середньому у 1,5 раза. Аналіз джерел свідчить, що тенденція до збільшення населення лівобережних губерній зберігалась до кінця XIX ст. Автор наголошує, що в пореформений час населення повітів Лівобережжя зросло в середньому в 1,6 раза. У той же час населення міст збільшилось приблизно в 1,7 раза. Досліджені матеріали свідчать, що темпи зростання міського населення Полтавщини і, особливо, Харківщини випереджали не тільки зростання населення повітів, а й у цілому динаміку збільшення населення відповідних губерній. Динаміка зростання за окремими губерніями мала відмінності, які пояснюються специфікою економічного розвитку регіонів.

Автор вивчає зміни в темпах природного приросту населення, рівні народжуваності та смертності. Дослідження показує, що на Лівобережжі рівень народжуваності збільшився в середньому в 1,8 раза. Щодо смертності в регіоні, то темпи її зростання були повільнішими і становили відповідно 1,5 раза. Аналіз даних свідчить, що внаслідок кількісної переваги народжень над кількістю смертей у лівобережних губерніях в другій половині XIX ст. спостерігався природний приріст населення, який у Харківській губернії дорівнював +29540 або 29,7%, у Полтавській - +27526 або 20,6%, а в Чернігівській - +38637 або 32,7%, що пояснюється більшим відсотком сільського населення в регіоні.

Характерною рисою для всіх лівобережних губерній України було те, що значний відсоток народжень припадав на сільське населення. Ця тенденція зберігалась протягом другої половини XIX ст.

Народжуваність та смертність залежали від соціального розвитку суспільства, охорони праці, рівня медичної допомоги та освіти серед населення, різноманітних природних факторів тощо. З даних причин основною є соціальне становище населення. Адже в другій половині XIX ст., незважаючи на стрімкий розвиток капіталізму в економіці, більшість населення мала дуже низький рівень життя.

Важливою складовою загального рівня життя виступає стан охорони здоров'я. У досліджуваний період зросла кількість лікарень в губерніях. Так, на Харківщині в 1870 р. було відкрито 26 лікарень, а в 1890 р. їх було вже 49. На Чернігівщині тільки з середини 80-х рр. до кінця XIX ст. кількість лікарень зросла в 2,4 раза (з 42 до 101).

Певний вплив на смертність, передусім дитячу, мав загальний рівень освіченості населення. Автор доводить що, кількість дітей селян, нижчих міських станів, що мали змогу навчатися, прямо пропорційно зменшувалась із підвищенням ступеня навчального закладу.

До факторів, що впливали на рівень природного приросту населення, відносились також недороди, голодні роки. Проте посилення торгово-економічних зв'язків між регіонами країни послаблювали негативні наслідки місцевих недородів.

Таким чином, у другій половині XIX ст. в губерніях Лівобережжя, як і в цілому в Україні, відбувалось кількісне зростання населення. Характерним для пореформеного періоду було стрімке зростання населення міст-осередків капіталістичного виробництва, що відбувалося частково за рахунок населення, яке в пошуках роботи прибувало до міста. Однак причини динамічного збільшення міського населення лівобережних губерній полягали переважно не тільки в розвитку капіталістичних відносин в усіх сферах суспільного життя, а і в біологічних процесах, що відтворювались у темпах природного приросту.

На основі матеріалів ревізій 1850 і 1857 рр., губернських статистичних та місцевих комітетів, а також Першого загальноросійського перепису 1897 р. автор аналізує становище певних, найбільш численних і найхарактерніших станів та їх трансформацію в загальній соціальній структурі населення лівобережних губерній у другій половині XIX ст.

За матеріалами ревізій, все населення поділялось на податне і неподатне. Автор доводить, що із збільшенням кількості та пожвавленням міграційних процесів серед населення відбувались і значні зрушення в його соціальній структурі. Зазнавали змін класи, що були основними у феодальному суспільстві: селяни і феодали-поміщики. Внаслідок втягнення в капіталістичні відносини селянських господарств, селянство, найчисельніший стан населення, швидко диференціювалось на дві протилежні групи - заможних селян та сільську бідноту.

Напередодні селянської реформи більшість населення складали селяни. Так, на Харківщині, за підрахунками автора, їх відсоток у 1850 р. становив 93,7%, Полтавщині - 91,7%, а на Чернігівщині - 86,2%. У 1857 р. питома вага сільського населення в лівобережних губерніях дещо зменшилась і відповідно дорівнювала - 90,4%; 91,2%; 84,8%.

Міські стани, які за матеріалами ревізій належали до податного населення, становили незначний відсоток жителів Лівобережної України: 5,4% або 118190 в 1850 р. і 5,2% або 120716 чол. в 1857 р. На Харківщині вони становили в 50-х рр. XIX ст. 3,26% - 3,15%; Полтавщині - 3,93% - 3,83%; Чернігівщині - 9,5% - 9,3%.

Категорія неподатного населення об'єднувала стани дворянства, духівництва, військових, іноземців тощо. За матеріалами IX (1850 р.) і X (1857 р.) ревізій, вона становила незначний відсоток, який дорівнював в 1850 р. на Харківщині - 3,1%, Полтавщині - 4,4%, Чернігівщині - 4,3%. Через 7 років питома вага неподатного населення в губерніях дещо збільшилась і становила відповідно 5,4%; 5,1% і 5,9%. В цілому по регіону чисельність населення цієї категорії зросла в 1,5 раза.

У дисертації зауважено, що не зовсім чітка, специфічна система розподілу населення на окремі соціальні групи призводила до плутанини та переплетіння верств, тому чисельний склад цих груп не може об'єктивно відтворювати станову структуру Лівобережжя. Однак він дає можливість простежити загальну динаміку соціального розвитку регіону в 50-х рр. XIX ст.

У пореформений час на Лівобережжі, як і раніше, більшість населення становили селяни, але характерною рисою розвитку соціальних процесів було посилення диференціації серед цього стану. Результатом цього процесу було виділення заможної верхівки і зубожілого, обезземеленого селянства, яке змушене було продавати свою робочу силу. Аналіз відповідних даних свідчить, що у соціальній структурі сільського населення значний відсоток складали державні та колишні поміщицькі селяни, причому вони становили більшість і в загальній соціальній структурі лівобережних губерній. Це було особливо характерним для Полтавщини і Чернігівщини як найбільш розвинутих в сільськогосподарському відношенні регіонів.

Серед привілейованих станів населення певне місце посідали дворяни (особисті і потомствені). На початку 60-х рр. в Лівобережній Україні нараховувалось 73792 особи дворянського походження. У регіоні вони становили близько 1,5% всього населення. У цілому відсоток дворян в Україні не перевищував 2%.

Розвиток капіталізму зумовлював подальше зростання стану буржуазії в Україні. За даними перепису 1897 р. на Лівобережній Україні жили доходами з капіталу та нерухомості 51808 чол. або 0,7%. Характерною рисою буржуазії Лівобережжя, як і в цілому України, було те, що поряд з українською буржуазією в різних галузях економіки діяли капіталісти інших національностей - російські, єврейські, польські тощо. Іноземна та російська буржуазія займала значне місце в галузях важкої промисловості, а українська зосереджувала в своїх руках переважно цукрову, винокурну, борошномельну та інші спеціалізації харчової промисловості.

У пореформений період посилився процес розшарування міських категорій населення. Збагатіла верхівка міщан перетворювалась на міську буржуазію. Із середніх верств, що становили основну масу цехових та міщан, формувалася дрібна буржуазія, а їх зубожіла частина поповнювала ряди робітників.

У процесі історичного розвитку на межі століть виокремилась інтелігенція. За період другої половини XIX ст. кількість почесних громадян в лівобережних губерніях зросла в середньому в 17,5 раза. Населення, що відносилось до відповідної категорії, брало активну участь в суспільному, політичному та культурному житті Російської держави, в тому числі і Лівобережжя. Проте, навіть під час перепису 1897 р., інтелігенція не була відокремлена в окрему групу, а термін “інтелігенція” тлумачився досить широко і не завжди адекватно сьогочасному розумінню, що ускладнює аналіз матеріалів.

Серед інших соціальних груп лівобережних губерній в статистичних матеріалах виділяють і населення військових станів: регулярні, іррегулярні війська, відставні нижчі чини, члени їх родин, солдати тощо.

Аналіз статистичних матеріалів другої половини XIX ст. свідчить, що найменш чисельною становою групою населення губерній Лівобережної України були іноземні піддані. Протягом досліджуваного періоду у регіоні вони становили не більше 0,07%.

Нові умови господарювання, потреби в кваліфікованих, освічених кадрах для підприємств з сучасним обладнанням, розвиток політики, науки, культури та громадського життя вплинули і на зміни в соціальній структурі населення Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній. Найчисельнішим станом населення лівобережних губерній в другій половині XIX ст. залишались різні групи селян, певні категорії яких в процесі проведення реформ 60-х рр. змінювали свій соціальний статус. Трансформація форм земельної власності вплинула і на становище дворян Лівобережжя. Розвиток промисловості, осередками якої стали міста, обумовив зрушення в середовищі населення міських станів: міщан, купців, почесних громадян тощо. Змінювали свій статус в новому капіталістичному суспільстві робітники і буржуазія. Протягом другої половини XIX ст. в лівобережних губерніях, як і в цілому в Україні, склалася стійка станова структура населення, в основі якої, як і раніше, лежала майнова диференціація. Вона проіснувала до початку XX ст. і змінилась лише внаслідок революційних подій в Росії.

4. Національна структура та сфери зайнятості населення

Досліджуються зміни у національному складі та перетворення у сфері професійної структури населення. Він складається із двох підрозділів.

Автор показує, що до середини XIX ст. визначилась національна структура населення регіону, величезну частину якого становили українці та росіяни. Слід відмітити, що в середині ХІХ ст. українці серед селян становили близько 94%, а росіяни в той же час становили близько 6%. На кінець століття на території Лівобережної України також переважали українці (6118616 чол.), які становили 80,8% всього населення регіону та росіяни (1009840 чол.) - 13,3%. Значний відсоток (до 10%) припадав на єврейське населення. Найбільший відсоток білорусів у лівобережних губерніях (6,6%) був на Чернігівщині. Відсоток німців та поляків в Харківській, Полтавській та Чернігівській губерніях становив в середньому 0,3%. Національна структура населення регіону була складною: в межах однієї губернії по окремих повітах і, навіть містах, спостерігалась перевага різних національних груп населення. Дисертант обґрунтовує висновки про те, що причини таких змін були обумовлені, по-перше, динамікою економічного та соціального розвитку краю; по-друге, процесом асиміляції з російським населенням в регіоні, перш за все в самому Харкові; по-третє, міграційними процесами тощо.

Слід зауважити, що основна частка українців, росіян (за винятком Чернігівської губернії) та білорусів належала до повітового населення.

Автор доводить, що серед виробничих спеціалізацій для українців, росіян та білорусів пріоритетним було землеробство. На Харківщині ним займались 93,9% українців, 56,6% росіян і 94,9% білорусів. На Полтавщині відповідно 95,8%, 39,3% та 94,3%, а на Чернігівщині - 45,8%, 70,6% та 97,5%. Поширеними серед населення названих губерній була також обробка деревини, волокнистих речовин, рослинної та тваринної сировини, виготовлення одягу тощо. Також встановлено, що українці мали більшу частку працівників в різних галузях обробної промисловості в повітах, а росіяни - в містах.

Водночас аналіз джерел другої половини XIX ст. свідчить і про те, що більшість працездатного єврейського населення Лівобережної України була зайнята у сфері торгівлі. Особливістю діяльності євреїв у цій галузі є переважна наявність невеликих торговельних закладів - крамниць - та розвиненість пересувної торгівлі в межах регіону. Землеробська праця не набула поширення серед єврейського населення Лівобережної України.

Дисертант доводить, що лівобережні губернії мали свої особливості національного складу, які впливали на розподіл сфер зайнятості населення регіону, між тим простежуються і спільні тенденції: по-перше, збільшення основних національних груп населення як по окремих губерніях, так і в цілому по регіону; по-друге, динаміка населення різних національностей була пропорційна загальному збільшенню чисельності населення Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній; по-третє, населення кожної національної групи в процесі розвитку посіло певне місце в національній, соціальній та економічній структурах лівобережних губерній, що мало вплив на динаміку змін та подальший розвиток регіону.

На Лівобережжі проживали також поляки, німці, цигани, чехи, разом понад 40 національностей. Вони становили незначний відсоток - менше 0,5%. Разом з тим населення кожної національної групи протягом досліджуваного періоду посіло певне місце в суспільному та економічному житті Лівобережжя.

Висновки

лівобережний губернія капіталізм міграція

Вивчення основних проблем дисертації дає можливість визначити як регіональні особливості, так і спільні тенденції розвитку Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній і дійти висновків:

1. Проблема соціально-демографічних процесів у Лівобережній Україні не була предметом спеціального вивчення внаслідок обмеженого доступу до статистичних джерел. В масивах статистичної інформації особливе місце посідають матеріали демографічної статистики з її основою - переписами населення. Саме статистичні підсумки переписів населення дають змогу ліквідувати прогалини у вивченні соціальної історії України другої половини ХІХ ст. Методологічні засади та статистичні підсумки переписів створюють можливість для побудови динамічних рядів, що і здійснено у виді таблиць, діаграм та графіків цільового призначення.

2. У другій половині XIX ст. відбувався бурхливий розвиток ринкових відносин. Їх проникнення в сільське господарство, промисли, промислові підприємства обумовило появу нових форм землекористування, впровадження новітніх технологій, суттєво зменшило дворянське землеволодіння. Стрімкий розвиток промисловості викликав значний попит на робочу силу і сприяв залученню сільського населення у промислове виробництво, що, в свою чергу, обумовило динамічне соціальне розшарування сільського та міського населення, вплинуло на його чисельність, зайнятість, посилення міграційних процесів.

3. В основі збільшення чисельності населення Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній лежав значний природний приріст, на який впливали відсутність війн та суттєвих недородів, підвищення рівня медичної допомоги та освіти. Пореформений період характеризувався стрімким зростанням міст-осередків капіталістичного виробництва. Ще однією особливістю досліджуваного періоду було те, що зростання міського населення випереджало темпи загального збільшення населення регіону.

4. Активізації відтоку населення з Лівобережжя, головним чином, посприяв економічний фактор. Після реформи 1861 р. до переселень селян (особливо з Полтавщини) спонукало аграрне перенаселення. Міграційні напрямки скеровувались як у суміжні губернії, так і на окраїни Російської держави.

5. Соціальні зміни населення лівобережних губерній зумовлювались розвитком ринкових відносин. Протягом другої половини ХІХ ст. склалася стійка станова структура, що проіснувала до початку ХХ ст. В основі соціальної структури суспільства лежала майнова диференціація. Стани селян, дворян, ремісників, міщан, купців та інших набували нової якості. Формувались та відокремлювались групи робітників та буржуазії, що отримували новий зміст у капіталістичному суспільстві. Під впливом потреб часу на основі стану “почесних громадян” виокремилась нова самостійна група - інтелігенція.

6. У лівобережних губерніях кожна з національних груп під впливом факторів економічного, соціального, та культурного розвитку посідала певне місце в різних сферах суспільного життя. Для досліджуваного періоду характерною рисою розвитку національної структури регіону є зростання населення різних національностей серед мешканців Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній. Проте основний відсоток населення відповідних губерній становили українці. Формування професійного складу та виробничо-галузевої структури суспільства у досліджуваний період відбувалось здебільшого під впливом міграційних процесів.

Враховуючи специфіку власного досвіду на шляху соціально-економічних перетворень, Україна має зробити ряд важливих кроків. У зв'язку з цим у дисертаційному дослідженні висловлюється низка можливих рекомендацій.

Необхідно вдосконалити законодавчу базу по підтримці соціального розвитку суспільства, яка була б здатна діяти ефективно за умови перехідного періоду та нестабільності у державі. Зокрема для подолання наслідків хвилі трудової еміграції.

Важливо переглянути соціально-дидактичні можливості ЗМІ щодо розробки програми соціального розвитку. Необхідно через видання доступних широкому загалу матеріалів поширювати знання про українську історію, національну самобутність, про розвиток соціальної інфраструктури (відкриття лікарень, професійних навчальних закладів, створення нових робочих місць тощо).

Поєднання зусиль влади, громадськості та науковців сприятиме досягненню високого рівня розвитку економіки та соціальних стандартів життя населення.

Література

1. Зміни у складі населення лівобережних губерній України в контексті економічного розвитку (кінець ХІХ - початок ХХ століття) // Історичні записки: Збірник наукових праць. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2005. - Вип. 7. - С. 94 - 101.

2. Економічний розвиток Луганщини. Кінець ХІХ - початок ХХ століття // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць. - К., 2005. - Вип. 20. - С. 85 - 93.

3. Аналіз національної структури населення Лівобережної України наприкінці ХІХ століття за матеріалами Харківської губернії // Вісник СНУ ім. В.Даля: Науковий журнал. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2006 . - № 9 (103). - С. 71 - 75.

4. Соціально-географічні зрушення серед населення губерній лівобережної України в кінці ХІХ - на початку ХХ століття // Вісник Дніпропетровського університету. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського національного університету, 2006. - № 5. - С. 91 - 99.

Размещено на Allbest.ru