Економічне життя Київської Русі у XII–XIII столітті

Размещено на http://allbest.ru

Реферат

З курсу «Історія України»

Економічне життя Київської Русі у XII-XIII столітті

Зміст

Вступ

1. Сільське господарство та промисли

2. Торгівля та розвиток міст

Висновки

Список використаних джерел та літератури

князівство феодальний ремесло торгівля

Вступ

Актуальність. Політична могутність і військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.

Об'єкт: Сільське господарство, промисли, торгівля, процеси урбанізації.

Предмет: Економічне життя Київської Русі.

Хронологічні рамки охоплюють XII-XIII ст.

Географічні рамки: Територія Київської Русі у XII-XIII ст.

Історіографічний огляд: Київській Русі присвячена велика наукова література. Вже в працях істориків кінця XVIII -- першої половини XIX ст. M.M. Карамзіна, M.П. Погодіна та інших розгорнуто широку панораму розвитку Київської держави, яка мала переважно династичний характер, що визначав і основну схему історичного процесу на Русі. M.I. Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, єдності мови, побуту, віри, князівського роду. “Корінний зачин руського державного ладу йшов двома шляхами; з одного боку, до складення руської землі в єдинодержавне тіло, а з іншого -- до утворення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не втрачали між собою зв'язку і єдності… Русь йшла до федерації, і федерація була тою формою, яку вона почала набувати. Татарське завоювання зробило стрімкий оберт в її державному житті” .

М. Грушевський у своїй фундаментальній праці “Історія України-Руси” присвятив два томи власне Київській Русі. Використавши широке коло писемних джерел, він показав усю суперечливість її історичного розвою. Впродовж XII ст. високого рівня розвитку досягли економіка, культура, право, виплекані Києвом, але сам державний організм занепадав. У XIX -- початку XX ст. помітно зріс інтерес істориків до окремих земель -- князівств Русі. Вийшла в світ монографія М. Грушевського, в якій підсумовані окремі дослідження, зібрані джерела історії Галицької, Волинської, Київської, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Полоцької та інших земель. Методологічно більшість із регіональних історій були близькими до праць М.М. Карамзіна, М.П. Погодіна, M.C. Грушевського й інших істориків, які дотримувались концепції проґресуючого політичного занепаду Київської Русі.

Мета: Розглянути економічне життя Київської держави у XII- XIII ст.

Завдання: Проаналізувати Сільське господарство, промисли, торгівлю, процеси урбанізації в Київській Русі у XII- XIII ст.

1. Сільське господарство та промисли

Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло високого рівня розвитку.

Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс вирубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом.

У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь -- заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.

У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно. І на півночі і на півдні Русі землеробство - послідовно, але повільно виростаючи з примітивних умов - минуло багато стадій. В цілому можна сказати, що сама рання стадія полягала в разрыхлении верхнього шару ґрунту мотикою або іншим примітивним інструментом подібного роду з одночасною посадкою насіння. На цій стадії кожна ділянка землі тільки тимчасово використовувався як рілля. Поступово була досягнута наступна стадія, на якій поля постійно використовувалися і оброблялися регулярно.

В лісовій зоні робота повинна була починатися з вирубки дерев і випалювання підліска. Такі випалені ділянки лісу, придатні для землеробства, були відомі як лиады (множина від лиадо). Вся операція в цілому називається подсека (вирубка) або лиада (випалювання). У перші два-три роки врожай був високим, так як деревний попіл - гарне добриво. Проте через три-чотири роки таку ділянку землі переставав давати достатній урожай і використовувалися нові, заздалегідь підготовлені. Тим часом лишав ділянку швидко покривався молодими паростками, яку знову потрібно було випалювати, коли землероб повертався до нього. Такі знову порослі ділянки землі в лісі були відомі як лиадины. В цілому завдання з очищення та догляду за лиадами, що вимагала важкої праці і великої кількості працівників, було не під силу жодній селянській родині. Таким чином, примітивне землеробство в лісах передбачало існування кооперативних об'єднань у формі громад

Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Мед і віск мали попит на Русі та за її межами. Князі й бояри були особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня виробництва меду й воску, як і у добуванні хутра. Ці товари продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу й Західної Європи. Натомість вони одержували можливість купувати там прикраси, дорогі тканини й одяг, вино, фрукти, зброю тощо. Навіть для князів полювання була не тільки розвагою, але і важливим промислом. Ще більш важливою вона була для простих людей, особливо в лісовій зоні Північної Русі. По-перше, полювання доставляла їжу значної частини населення, по-друге, вона забезпечувала хутром, потрібними для виготовлення теплого одягу, сплати податків (замість грошей) і торгівлі; по-третє, давала шкури для шкіряних робіт.

На тварин і птахів полювали за допомогою стріл і копій чи ловили живцем в мережі і пастки різних типів. Невеликі сільця використовувалися для лову птахів. Величезні мережі розвішували в лісах між дерев для лову тварин, яких піднімали і направляли в них загонщики. Дуже популярною була також псів полювання. У деяких князів були навіть мисливські леопарди. Тоді як простолюдини полювали самостійно або створювали мисливські громади, князі і бояри наймали професійних мисливців різних спеціальностей: выжлятников, сокольничих і так далі. Княжа полювання, найчастіше, дуже складним заходом. У зв'язку з важливістю полювання як промислу, мисливські угіддя охоронялися законом. У кожного князя були власні місця для полювання, але угіддя, що належать представникам інших класів, а також церков і монастирів, теж згадуються в джерелах. В "Українській Правді" передбачені суворі покарання за полювання в чужих угіддях, а також за крадіжку або пошкодження мисливських мереж і вбивство мисливської собаки.

Бортництво було іншим поширеним видом лісового промислу. Воно було досить примітивним: бджоли містилися в дуплистих стовбурах лісових дерев. Така колода (комітет) могла бути природного походження, але найчастіше їх спеціально вирубували в стовбурах для цієї мети. Стовбури потім tagged спеціальним знаком бджоляра (прапор). Частина лісу, в якій були помічені дерева з вуликами, охоронялася, і права власника захищалися законом. Штраф у три гривні був встановлений в "Українській Правді" за знесення чужого вулика і в дванадцять гривень за видалення з дерева знака власника. В джерелах того періоду згадуються угіддя з бджолиними вуликами, що належать як князям, так і простим людям. Ченці теж займалися бджільництвом, і князі нерідко шанували частину своїх угідь єпископам і монастирях. Так, в 1150 р., князь Ростислав зі Смоленська дарував єпископу того ж міста ліс з вуликами і обслуговуючим бджолярем (бортником). Християнізація Русі повинна була збільшити попит на рибу, так як рибна дієта тепер призначалося на час постів, особливо на час Великого посту (великодній піст). Однак навіть у дванадцятому столітті російські погано дотримувалися пости, а князі з будь-якого приводу намагалися отримати звільнення від них. Тільки в монастирях пости були строгим правилом. Незважаючи на те, що релігійний мотив для уподобання рибної дієти дав менші результати, ніж можна було очікувати, рибу на Русі їли і до, і після хрещення, і рибальство, отже, грало не останню роль в російській економіці. Товарне рибальство розвивалося переважно на великих річках і озерах. Риболовецькі артілі на півночі Русі, такі як на річці Волхов і Білому озері (Белоозеро), згадуються в джерелах дванадцятого століття. Тоді ж галицькі рибалки влаштувалися в пониззі Дунаю. Найціннішою рибою вважався осетер.

Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза що добувалося з болотяної руди, велася як у сільських так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і володіли значною кількістю технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в кращих зразках -- і художньо довершені.

Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з перегородчастими емалями іконки, хрестики князівські бармиковтки. Виробництво високохудожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві звідки вони розходились по Русі і за її межі. Слава про руських ювелірів роз неслася середньовічною Європою.

Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, звичайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна.

Розвинена обробка дерева й каменю, виготовлення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й палаци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в яких тулилась біднота. У наземних зрубних будинках мешкали представники середніх прошарків населення. Окрасою й водночас архітектурними домінантами міст і сіл Русі були численні церкви, переважно дерев'яні. У великих містах височіли кам'яні храми. В давньоруську добу в Києві було зведено понад ЗО кам'яних церков. Багато їх збудовано в Чернігові, Переяславі.

2. Торгівля та розвиток міст

Істотні зміни, які відбулися в Середземноморської торгівлі після першого хрестового походу (1096-1099 рр.), підірвали візантійську і російську чорноморську торгівлю, а розграбування Константинополя лицарями під час четвертого хрестового походу (1204 р.) означало повний кінець київської чорноморської торгівлі. Однак розвиток в дванадцятому столітті сухопутної торгівлі між Києвом та Центральною Європою певною мірою пом'якшило неприємні наслідки втрати візантійських ринків. На Балтиці торгівля продовжувала рости, а з нею і значення північних російських міст-республік Новгорода и Пскова. Існував також сухопутний торговий шлях з Німеччини в ці міста; бременські купці користувалися ним в середині дванадцятого століття.

Огляд основних товарів російського імпорту та експорту зручніше всього проводити по регіонах. У Візантії в десятому столітті російські експортували хутра, мед, віск і рабів; не зовсім зрозуміла ситуація одинадцятого і дванадцятого століття. Раби-християни більше не продавалися росіянами за межі країни, а продавалися грекам раби-погани, такі як половецькі військовополонені, ми не знаємо, але добре відомо, що половці продавали заморським купцям російських полонених як рабів. Досить імовірно, що в дванадцятому столітті Русь експортувала в Візантійську імперію зерно. З Візантії протягом цих трьох століть на Русь імпортували в основному вина, шовку і предмети мистецтва, такі як ікони і ювелірні прикраси, а також фрукти й вироби зі скла.

У країни Сходу Русь продавала хутра, мед, віск, ікла моржів і - принаймні в окремі періоди - вовняна сукно і льняне полотно, а купувала там спеції, дорогоцінні камені, шовкові та сатинові тканини, а також зброю дамаської сталі і коней. Слід зазначити, що деякі товари, що купуються російськими у східних купців, такі як ювелірні камені, спеції, килими і т. п., йшли через Новгород в Західну Європу. У десятому і одинадцятому століттях візантійські товари, особливо шовкові тканини також надходили в Північну Європу через Балтику. Новгородська торгівля, таким чином, частково була транзитної.

Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний -- до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX--XI ст. були іноземні монети -- переважно арабські срібні куфічні дирхеми. Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Міста, як відомо, у VI--VIII ст. у східнослов'янському суспільстві виникали протоміста -- укріплені поселення, що в зародку мали ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Однак не кожне Протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був „град Кия", що виник наприкінці V -- в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI-- першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян. Перші кам'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських зодчих. Масштабні роботи щодо створення ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулись в кінці Х -- початку XI cт. За нетривалий час були побудовані два палаци з видовженими фасадними галереями. Матеріали розкопок, а також мініатюри Радзивілівського літопису засвідчують, що київські князівські палаци були двоповерхові, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому. Центральна і, можливо, бокові частини будівель завершувались високими баштами з чотирискатними дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги палаци стали окрасою міського центру Києва.

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їх мешканців були ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравали значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, тощо.

Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури.

Висновки

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин -- формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Завдяки вигідному географічному та економічному розташуванню, Київська Русь швидко зростала в економічному плані, шлях «з варяг у греки» сприяв покращенню та вдосконаленню засобів праці, підносив економіку на новий рівень, а отже і підносився рівень країни вцілому. Найвищої своєї могутності держава досягла за часів правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Відбувалося швидке розбудування міст, укрупнення поселень та хуторів які були вигідно розташовані в економічному плані.

З усього цього можна зазначити, що рівень розвитку Давньоруської держави XII- XIII ст. був високим, це була одна з найрозвинутіших країн Європи за часів раннього середньовіччя.

Список використаних джерел та літератури

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Львів, 1905, - Т. 1

2. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. -- М., Наука, 1989.

3. Карамзін Н.М. Історія держави Російської. - Санкт-Петербург, 1892. - Т.2

4. Шахматов А.А. Разыскание о древнейших русских летописных сводах. -- Санкт-Петербург, 1988.

5. Костомаров Н.І. Історичні монографії та дослідження. - Санкт-Петербург, 1872. - Т. 1

6. Б. А. Київська Русь княжества XII--XIII вв. -- Москва, 1982.

7. Погодин М.П. Исследования, замечания и лекции по русской истории. -- М.:, 1850. -- Т. 4

8. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII--XIII вв. -- Москва, 1982

9. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. -- Москва, 1959. -- Кн. 6

10.Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности XII-- XIII вв. -- К., 1980.

Размещено на Allbest.ru