Розстріляне відродження

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ.ПАВЛА ТИЧИНИ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ

«РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

Виконала:Шлапак І.М.

41 група

Філологічний ф-т.

Умань - 2014

ПЛАН

ВСТУП

1. Головні об'єднання 20-30рр.

2. Перші переслідування та арешти.

3. Сталінські жорстокі репресії.

4. Олександр-Зенон Степанович Курбас.

5. Репресовані церкви.

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Розстріляне відродження -- літературно-мистецьке покоління 20-х -- початку 30-х рр. в Україні, яке дало високо­художні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру, але було знищене тоталітарним більшовицьким режимом.

Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920- 30-х рр. За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити вплив інших культур, зокрема російської (на 1 жовтня 1925 р. в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало З листопада 1937 р. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки як «українських буржуазних націоналістів» були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції -- цвіту української нації.

1. Головні об'єднання 20-30 рр.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925-1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу.

Антологія Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження», назва якої започаткувала це поняття, окреслює коло його представників: Борис Антоненко-Давидович, Кость Буревій, Михайло Бойчук, Марко Вороний, Лесь Гомін, Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Юрій Клен (О. Бургардт), Цилип Капельгородський, Михайло Козоріс, Григорій Косинка, Антін Крушельницький, Іван Крушельницький, Микола Куліш, Лесь Курбас, Остап Вишня, Юрій Нарбут, Іван Падалка, Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Клим Поліщук, Василий Седляр, Олекса Слісаренко, Микола Хвильовий, Дмитро Фальківський, Пав­ло Филипович, Василь Чечвянський, Володимир Чеховський, Матвій Яворський, Михайло Яловий, Олександр Соколовський.

30-ті роки були найтрагічнішими в новітній історії української літератури й мистецтва. Це десятиліття пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури. Їх незмінно зараховували до складу сфабрикованих органами ДПУ «контрреволюційних націоналістичних організацій». Розправи над письменниками й митцями розпочалися з кінця 20-х років. Кілька десятків українських письменників стали жертвами репресій уже на рубежі десятиліть. Після прийняття у квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» були ліквідовані літературно-художні об'єднання і створено єдину Спілку радянських письменників України 1934 р. Відтоді літературний процес цілком підпадав під контроль партійних чиновників. Усі письменники у своїй творчості мали дотримуватись методу соціалістичного реалізму, що у практиці 30-х років зводився до художнього коментування сталінських «теоретичних положень», прославляння радянської дійсності. До тих, хто не міг чи не бажав пристосовуватися, було вжито репресії.

2.Перші переслідування та арешти

Навесні 1933 р., у розпал голоду, розпочалася хвиля переслідувань українських письменників. Був заарештований талановитий поет, прозаїк і драматург, член більшовицької партії М. Яловий. М. Хвильовий, його особистий друг, покінчив життя самогубством, залишивши передсмертного листа, в якому писав: «Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників. Кров'ю своєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен...» За абсурдними звинуваченнями 1933 р. були репресовані О. Слісаренко, О. Досвітній, Остап Вишня. Наступного року розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Близька, К. Буревого. 1935 р. потрапив за грати й загинув у таборах ГУЛАГу М. Зеров -- один із найяскравіших письменників України післяжовтневого періоду. У 1937 р. розстріляли М. Семенка. З 259 письменників, що друкувалися в 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36. Жоден з тих, хто ще залишався на свободі, не був застрахований від розправи.

Незважаючи на величезний тиск репресивного апарату, українське художнє слово не вмерло. У деформованому, спотвореному вигляді література існувала й у 30-ті роки. Більшовицький режим прагнув використати авторитет красного письменства для зміцнення своєї влади над Україною.

Публікувалися твори письменників П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, П. Панча, Ю. Яновського, Івана Ле, А. Головка, Н. Рибака, Ю. Смолича, І. Микитенка, 0. Копиленка й багатьох інших. Але це була особлива література. Жорстокі життєві реалії -- примусова колективізація, голодомор 1932-1933 рр., інші злочини тоталітарного режиму в Україні залишалися за межами художніх творів. Письменники змушені були без найменшого натяку на критику зображувати минуле й сучасне, прославляти більшовицьку партію, Сталіна, його найближче оточення. У 1933 р., у розпал голодомору, П. Тичина написав вірш «Партія веде», головна думка якого втілювалася в словах: «О прекрасний час! Неповторний час!». У присвяченій Сталіну збірці «Сталь і ніжність» (1940) П. Тичина писав: «Корабль пливе річкою, що йому вир, любимо ми тебе, Сталін, дужий богатир». Сьогодні ця поетична «знахідка» оцінювалася б як зла пародія. Тоді ж сприйняття було зовсім інше. Подібне сталінославіє є й у творах М. Бажана, М. Рильського, В. Сосюри, інших талановитих поетів тієї трагічної доби. Це була своєрідна данина тоталітарному режимові, яку змушені були платити майстри слова за саму можливість жити. Наслідком цього була глибока корозія таланту, особисті драми. Коментуючи з-за кордону згасання поета «божою милістю» П. Тичини, український поет-емігрант Є. Маланюк у вірші «Сучасникові» писав: «Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась».

В умовах репресій українським письменникам нав'язувалось принизливе почуття «меншовартості», а літературний процес в Україні зображувався як «вторинний», «похідний» від літературного процесу в Росії. За цих надзвичайно складних соціально-політичних умов письменники республіки зберегли українське художнє слово, а отже, і можливості для відродження української літератури в майбутньому. Перед кожним стояв вибір, який кожен робив самостійно; самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан).

3. Сталінські жорстокі репресії

Протягом 1932-1939 більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна.

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» НКВД усередині 30-х років. Усе це нега­тивно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

Подібні процеси відбувались і в театральному мистецтві, музиці, кіно, живопису, графіці, скульптурі тощо. У 20-30-ті роки в Україні працювали видатні представники цих напрямів мистецтва. Ім'я реформатора українського театрального мистецтва, актора-новатора багатогранного таланту Леся Курбаса було відоме далеко за межами України. На театральних сценах республіки лунали імена корифеїв української сцени П. Саксаганського і М. Садовського, акторів Н. Ужвій, А. Бучми, Г. Борисоглібської, Ю. Шумського, В. Добровольського, оперних співаків М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинського, О. Петрусенко, Б. Гмирі, З. Гайдай. Фільми Олександра Довженка ввійшли до скарбниці світового кіномистецтва. Частиною історії світового живопису стала творчість М. Бойчука. Значною подією було спорудження в 1935 р. пам'ятника Т. Шевченку в Харкові (скульптор М. Манізер). Широкої популярності в Україні й за її межами набула хорова капела «ДУМКА», якою до 1938 р. керував Н. Городовенко.

Сталінізм згубно відбився на творчості багатьох із цих митців. Леся Курбаса звинуватили в націоналізмі, звільнили з роботи у театрі «Березіль», а потім після арешту в 1933 р. відправили до табору, де він і загинув. Був репресований талановитий художник М. Бойчук, розгромлена школа молодих його послідовників. Зазнали переслідувань десятки інших новаторів, що не змогли пристосуватися до системи адміністративно-директивного керівництва мистецтвом або стали жертвами наклепів.

У своєму прагненні встановити тотальний контроль над культурним життям України ідеологічно-репресивна машина не обминула й народну творчість, яка завжди була підґрунтям національного мистецтва.

30-ті роки виявилися особливо трагічними для українського кобзарства й лірництва. Сталінські помічники в Україні взяли курс на повне винищення цієї групи традиційних народних співців, бо встановити контроль над їхньою творчістю, з огляду на особливості способу життя (не мали постійного місця проживання й прописки), було важко. У грудні 1933 р. на пленумі Всеукраїнської профспілки працівників мистецтв виступив заступник наркома освіти, донедавна один з керівників ідеологічних служб ДК КП(б)У А. Хвиля, який оголосив кобзу та бандуру «класово ворожим» інструментом тільки за те, що вони «орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики».

Трагічна розв'язка настала в грудні 1934 р., коли до Харкова, на заключний етап Республіканської олімпіади міста й села, було звезено майже триста кобзарів і лірників. Неймовірне віроломство і підступність влади проявилися на повну силу: цих похилого віку людей, багато з яких були незрячими, каліками, заарештували й розстріляли.

Лесь Курбас -- український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач, народний артист. Організатор і керівник трупи «Молодий театр» (1917), Березіль (1922; нині Український театр ім. Шевченка, Харків), основоположник національного українського модерного театру XX ст., чиє ім'я стоїть поряд з іменами Станіславського і Мей­Ерхольда, Крега іАппіа, Брехта і Арто. Без жодного сумніву його ім'я мусить стояти поміж корифеями театру XX століття, поруч зі швейцарським реформатором Адольфом Алія, фран­цузом Жаком Копо, англійцем Едвардом Гордоном Крегом, росіянином Всеволодом Мейерхольдом, німцем Ервіном Піскатором і австрійцем Максом Райнгардтом.

4. Олександр-Зенон Степанович Курбас

25 лютого 1887 р. -- Олександр-Зенон Степанович Курбас народився в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою -- Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту. Навчався у Тернопільській гімназії.

1907-1908 pp. -- навчався на філософському факультеті Віденського університету.

1908- 1910 pp. -- навчався на філософському факультеті Львівського університету.

Л. Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура.

1916 р. -- вступає до театру Миколи Садовського. Від цього моменту після створення експериментальної театральної студії починається його справжня мистецька кар'єра.

У цьому театрі Курбас ставив чудовий репертуар: «Цар Едіп» Софокла, «Горе брехунові» Франца Грільпарцера, «Кандіду» Бернарда Шоу, «Затоплений дзвін» Гергарта Гавптмана, «Тартюфа» Мольєра, «Господиню готелю» Карло Гольдоні, «Ревізора» та «Одруження» Гоголя, «Дядю Ваню» Чехова, «Макбета» Шекспіра і, ясна річ, низку творів українських авторів, як «Гайдамаки» за Шевченком, «Чорну Пантеру» Винниченка, «Украдене щастя» Франка...

Акторська творчість Курбаса в цьому театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр.

В літку 1917 р. -- з'явилася Назва «Молодий театр» -- це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

В літку 1920 р. -- Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

1922 р. -- з числа молодих співробітників «Березіль» під керуванням Курбаса створив першу «Експериментальну студію»

1922-1926 рр. -- Лесь Курбас був засновником спочатку політичного театру в Україні.

1926-1933 рр. -- заснував філософський театр в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини в усіх його суперечностях.

З 1926 р. -- «Березіль» осів у Харкові, де Курбас продовжував свою режисерську працю.

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш, першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем і художником Вадимом Меллером.

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні пів автономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом -- Курбасовим. У театрі діяв мюзикхол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єси М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшли розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Макле» на Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але, незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними в той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Квітень-червень 1927 р. -- Курбас їздив за кордон: до Чехословаччини, Німеччини й Австрії. У Празі він влаштував конференцію для подання інформації про мистецьке життя України. Ця подорож дала йому змогу побачити все, що робилося в авангардних театрах і зробити висновки, корисні для своєї власної праці.

Вересень 1930 р. -- митцям «Березолю» довелося пережити тяжкі хвилини на сесії художньо-політичної наради, що відбулася в Харкові. Різка критика «Березоля» оберталася довкола одного дразливого питання: про брак визначеної політичної настанови й відсутність п'єс, які відбивають класову боротьбу, показуючи позитивні наслідки соціалістичного життя.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, непоступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» й заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору.

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю.

1933 р. -- Курбаса відправили в один із концтаборів радянського ГУЛАГУ-- на Соловки.

З листопада 1937 р. -- після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох.

1957 р. -- посмертно реабілітований.

1989 р. -- на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

Пам'ятник йому (роботи скульптора Миколи Рапая) відкрили у центрі Києва -- на вулиці Прорізній неподалік від Молодого театру. На урочистостях були Київський міський голова Олександр Омельченко, голова Національної спілки театральних діячів Лесь Танюк, парламентарії та урядовці.

Його знаменитий театр «Березіль» (1992-1933) став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Курбаса -- це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: «Макбет» Шекспіра, «Гайдамаки» (1920) за Т. Г. Шевченком, «Газ» Кайзера, «Джіммі Гіґґінс» за Сінклером; вистави за п'єсами «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазало» (1929), «Маклена Граса» (1933) видатного українського драматурга М. Г. Куліша, «Диктатура» (1930) І. К. Микитенко та ін., -- футуротексти Культури, які ніби «передбачили» пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.

Лесь Курбас у своєму «Молодому театрі» здійснив постановку п'єс «Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», за участю режисера-постановника Ганта Юри у тому ж театрі в 1919 р. відбулась прем'єра п'єси «Гріх».

Л. Курбасу довелося взяти на себе велетенське завдання створення українського авангардного театру без попередників на цьому полі, починаючи з порожнього місця.

Лесь Курбас був новатором: творив власний театр, синтезував ритм, поєднував малярство та музику, створював «звукові пейзажі». Затвердженням критиків, його постанову «Золотого черева» На харківській сцені можна вважати візитівкою Курбаса, а його самого творцем незалежного українського театру, адже традиції «корифеїв» не наслідувались, він вдався до жанру західної гротескової п'єси. У його театрі була відсутня спеціалізація актора, актор мусив бути універсальним.

Говорячи про «Березіль» у Харкові, не можна оминути взаємини Курбаса з Кулішем, адже певною мірою драматург визначив творчу діяльність режисера.

Думку геніального драматурга слід було театральними засобами донести до глядача: за допомогою слова, зорових образів, ритму примусити його співдумати. Критики назвали це експресіонізмом, а іноді й експресіоністичним раціоналізмом.

Курбас застосовував різні методи, через те кожна його постановка була неповторною. Від суто режисерських робіт він йшов до акторсько-режисерських, від «побут опису, газет опису до мольєрівсько-умовної театральності».

У «Молодому Театрі» Курбас уперше втілив ужиття свої ідеї того часу про шлях театру. Він зайняв рішуче становище проти театрального реалізму (наприклад, як у. К.Станіславського) -- реалізму, що, згідно з його переконаннями, придушу­вав актора. Він намагався позбутися рутини, об'єднуючи в одне ціле ритміку й пластику дикції, міміку й акробатичну гнучкість акторів. Що ж до декорацій та костюмів, то вони творили чудо в фресках кольорових форм відповідно до стилю п'єси: анти­чного, романтичного, експресивного, символічного або конструктивістичного. Режисер стає абсолютним господарем готованої вистави.

Курбас надавав величезної ваги професійному формуванню акторів і режисерів. Для цього він виробив систему навчання акторів, основану на культурі мови й жесту, встановлюючи правила стилю, форми, точності експресії, ясності кожного руху тіла, потенційної важливості пауз серед речення, динаміки мотивованих ситуацією контрастів, обов'язкового вживання технічних прийомів. Курбас вимагав від кожного актора зусилля концентрації, щоб він заходився загальною ідеєю вистави, збагнув внутрішні чинники дії та глибокі переживання дійових осіб.

Політичний курс правлячої більшовицької партії був спрямований на формування в суспільстві атеїстичного світогляду.

5. Репресовані церкви

Особливо жорстоких гонінь зазнала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У 1929 р. органи ОДПУ звинуватили її в антирадянській діяльності. Церква на початку 1930 р. на своєму надзвичайному з'їзді змушена була заявити про свою самоліквідацію. Розгорнулася кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано близько 2000 священиків і майже всіх ієрархів УАПЦ, у т. ч. митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського. У другій половині 30-х років в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших релігійних конфесій України.

У 1934-1935 рр. розгорнулося здійснення плану масового нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам'ятки церковної архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Трисвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря і церква Успіння Богородиці (Пирогоща) у Києві, Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві. Тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на склади, кінотеатри, божевільні і навіть в'язниці. У середині 30-х років в Україні залишилося лише 9 % діючих церков (порівняно з 1913 р.). Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей нижчого ґатунку..

ВИСНОВОК

Пануючий державний атеїзм посилював вплив на населення більшовицької партії, але разом з тим спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності. Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні.

Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Відомі українські діячі в часи Розстріляного Відродження гинули або опинялися в тюрмах чи концтаборах не тільки після судового вироку, що все-таки створювало видимість хоч якоїсь вини. Часто-густо їх розстрілювали чи вирізували наймані вбивці (так загинули художник Олександр Мурашко, композитор Микола Леонтович, селекціонери Лев та Володимир Симиренки), штовхали під колеса автомобілів (така смерть судилася письменникові Іванові Микитенку), доводили до самогубства (саме так пішли з життя Микола Хвильовий, Аркадій Казка)...

ЛІТЕРАТУРА

літературний репресія церква атеїзм

1.Енциклопедія українознавства. В 6-ти тт. - К., 1994-1996.

2.Літературна енциклопедія. - К., 2001.

3.Українська і світова культура. - К., 1995.

4. Юрій Лавріненко. Розстріляне відродження: Антологія 1917--1933. Поезія -- проза -- драма -- есей. Paris, Instytut Literacki, 1959. // Київ, «Просвіта», 2001.- 794 с.// К.: «Смолоскип», 2007. -- 976 с ISBN 978-966-8499-79-1

Размещено на Allbest.ru