Колективізація на Україні

Размещено на http://allbest.ru

МІНІСТРЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РАДІОЕЛЕКТРОНІКИ

Кафедра українознавства

Реферат

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ НА УКРАЇНІ

(1928-1933 рр.)

Виконав студент I курсу

Несчотний Владислав

Перевірила доц.

Бадєєва Людмила Іванівна

Харків - 2014



Зміст

Вступ

Розділ І. Початок та цілі колективізації

1.1 Зміна економічного курсу СРСР 1927 р.

1.2 Ліквідація куркульства як класу

Розділ ІІ. Хід колективізації в Україні

2.1 Темпи колективізації в Україні

2.2 Форми колективного господарства

2.3 Завершення суцільної колективізації

Розділ ІІІ. Наслідки колективізації

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Робота присвячена висвітленню проблем радянської колективізації 1928-1933 р. В сферу роботи потрапляють питання дослідження причин та передумов колективізації, особливостей колективізації в Україні та дослідження наслідків переведення села на планові рейки.

Актуальність роботи полягає у дослідженні мотивів і особливостей колективізації в Україні, що дає право вказувати на тоталітарний характер радянського правління і антидемократичність комунізму. В умовах майбутніх президентських виборів констатація даного факту є досить актуальною.

Метою роботи є прослідкувати утвердження радянської влади на селі. Досягнення мети здійснюється через реалізацію таких завдань:

1. дослідити причини і передумови початку колективізації у 1927 р.;

2. визначити і прослідкувати темпи колективізації 1927-1933 рр.;

3. розглянути “куркульський” фактор у колективізації;

4. визначити наслідки колективного ведення господарства.

Об'єктом дослідження є радянизація сільського господарства у 1928-1933 роках, тобто період “великого перелому”.

Предметом дослідження виступають методи і характер колективізації сільського господарства в Україні.



Розділ І. Початок та цілі колективізації

1.1 Зміна економічного курсу СРСР 1927р

У партійно-державному керівництві СРСР точилася гостра боротьба навколо питань щодо подальшого розвитку країни. Прискорення економічного розвитку, створення новітніх галузей промисловості, модернізація сільського господарства, всіх сфер життя були об'єктивною необхідністю, з якою в керівництві ВКП(б) погоджувалися всі. Без цього надії на створення соціалістичного суспільства всередині країни і близьку світову революцію розвіювались, як міраж. Розбіжності виникли лише щодо темпів розвитку, джерел індустріалізації, пріоритетів різних галузей народного господарства. Навколо цих питань розгорнулася боротьба, коли особисті та групові амбіції керівників заступали суспільство з його реальними потребами.

Гострої критики зазнав, зокрема, потенціальний суперник Сталіна у боротьбі за лідерство у партії Л. Троцький. Його звинувачували у «підкопі під неп», закликах до індустріалізації за рахунок зниження закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і підвищення їх на промислову. Майже всі керівники України, в тому числі Л. Каганович (тоді генеральний секретар ЦК КП(б)У), Д. Мануїльський, Г. Петровський, М. Скрипник, В. Чубар виступили проти Л. Троцького. Нечисленні його прихильники в Компартії України - І. Дашковський, Н. Гордон, М. Голубенко, Я. Дробніс - не мали підтримки.

XV з'їзд ВКП(б) (грудень 1927 p.) висловився за прискорення темпів розвитку народного господарства при збереженні рівноваги між різними галузями, за госпрозрахунок та інші елементи непу. Й. Сталін переконав більшість з'їзду, в тому числі М. Бухаріна та його прихильників, виключити Троцького з партії. Тим самим з політичної арени був усунутий один з найпослідовніших противників Й. Сталіна. Останньому це відкрило шлях до необмеженої влади в партії та державі.

XV з'їзд ВКП(б) прийняв директиви щодо першого п'ятирічного плану розвитку господарства СРСР. Модернізаційні процеси, згідно з цим планом, мали охопити усі сфери життя, у тому числі сільське господарство.

Відповідно до основних показників п'ятирічного плану розроблялися плани економічного розвитку України. У травні 1929 p. вони були затверджені XI Всеукраїнським з'їздом рад.

Капіталовкладення в економіку України центр визначив у сумі 13 млрд крб. Це досить багато, якщо зважати, що в цілому на капітальне будівництво в СРСР планувалося виділити 64 млрд крб. Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електростанцій, спорудження багатьох шахт, заводів, фабрик. Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 рази, продукції машинобудування, головним чином важкого, -- у 3 рази, хімічної промисловості - у 3,5 рази.

П'ятирічний план потребував великих зусиль українського народу, але не обіцяв відповідного поліпшення його життя. Він закріплював традиційну структуру народного господарства, усталену ще до революції, котра ґрунтувалася на видобувних галузях і первинній обробці сировини.

Розвивати промисловість планувалось через перекачування коштів з сільського господарства. Але для цього треба було привести в дію надзвичайні заходи, що давали б можливість інакше, ніж через ринок, тобто значно вигідніше для держави, розподілити вироблену сільськогосподарську продукцію. Однак ці заходи були нездатні змусити селянина-господаря виробляти продукцію в потрібній для держави кількості. Справу могло владнати тільки вилучення у селян засобів виробництва і перетворення їх у найману робочу силу, яка працює за командою і не розпоряджається виробленим продуктом. Зручним шляхом для цього була комунізація селянства. Ось чому вже у 1927 p., тобто до запровадження надзвичайних заходів, генсек сформулював незвичний термін -- «всеосяжна колективізація». Він тут же пом'якшив політичний ефект від нового словосполучення, бо відніс його до невизначеного майбутнього. Але всеохоплююча, або, як стали пізніше говорити, суцільна колективізація швидко перетворилася на лозунг поточного моменту.

Відразу після завершення роботи XV з'їзду ВКП(б) почався перегляд його рішення вести господарське будівництво в рамках нової економічної політики. Приводом до цього стала хлібозаготівельна криза взимку 1927/28 p. Урожай 1927 p. був невисоким. Ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян, тому вони не погодилися здавати зерно на заготівельні пункти. Подібна ситуація мала місце взимку 1925/26 p. Тоді для оздоровлення обстановки довелося підвищити закупівельні ціни і «заморозити» деякі новобудови.

Однак 1928 p. події розгорталися за іншим сценарієм. У січні Й. Сталін у виступах перед місцевим партійно-радянським активом Сибіру звинуватив заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників судів та прокуратури застосувати до них 107-му статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Це був перший крок до згортання непу. Економічні методи хлібозаготівель замінювались адміністративно-судовими. По суті, йшлося про повернення до продовольчої розкладки.

Аналіз кризи хлібозаготівель розглядався на квітневому і липневому пленумах ЦК ВКП(б) 1928 p. На цих пленумах виявилися розбіжності в підходах Й. Сталіна і М. Бухаріна до розв'язання економічних проблем. М. Бухарін був одним з найпослідовніших прихильників непу. Кризу хлібозаготівель 1927--1928 pp. він пояснював недоліками в роботі державного апарату, його невмінням враховувати економічну кон'юнктуру. Зі свого боку, Й. Сталін головну причину кризи вбачав у виступах проти радянської влади «класових ворогів», передовсім зміцнілого за умов непу селянства. На його думку, по мірі «просування до соціалізму» опір «класового ворога» зростатиме. Ця теорія всі труднощі й проблеми в економіці та інших сферах суспільного життя списувала на прояви підступності противників радянської влади. А через те і подолання труднощів соціально-економічного розвитку зводилося до боротьби із «внутрішнім ворогом».

Незгода з поверненням до методів «воєнного комунізму» проявлялась і серед партпрацівників в Україні. На липневому пленумі ЦК КП(б)У 1928 p. секретар Запорізького окружкому М. Ікс заявив: «Я не без деякого остраху хочу внести пропозицію, що пролунає різким дисонансом. Я хочу запропонувати з 1 липня, або із сьогоднішнього дня, припинити ударні темпи хлібозаготівель, які ми тепер проводимо... Треба прямо заявити, що останнім часом ми хліб не купуємо, а збираємо». Пропозиція М. Ікса була відкинута, а настрої, що відбилися в його промові, секретар ЦК КП(б)У П. Постишев оголосив «небезпечними».

Після поїздки Сталіна до Сибіру по СРСР прокотилася хвиля арештів селян, яка охопила й Україну. Протягом 1928-1929 pp. у республіці «за спекуляцію» було притягнуто до суду 33 тис. селян. Заможні господарства обкладалися великим податком. 5 % селянських дворів оцінювались як куркульські, вони мали сплачувати 30 -- 40 % суми сільськогосподарського податку. ЦК КП(б)У 1928 p. направив на село 6 тис. активістів для організації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних заходів у СРСР було заготовлено 115 млн ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн ц, або майже 37 %. колективізація хлібозаготівля україна

Сталін не наполягав на стопроцентній колективізації, хоч відстоював її суцільність. Це -- не парадокс. Справа в тому, що генсек чудово розумів: селянин міг змиритися з відчуженням власності тільки під реальною загрозою взагалі втратити її, а тому потребував «заохочувального» прикладу розкуркуленого сусіда. У запланованих «соціалістичних» перетвореннях найзаможнішій частині селян випало зіграти роль куркулів. Якщо проти колгоспів протестували найбідніші селяни, соціальне становище їх не рятувало. Спеціально для такого випадку вигадливі апаратні чиновники знайшли новий політичний жупел -- «підкуркульник».

Здобутки кооперативного руху, як і заповіт засновника партії, аніскільки не перешкоджали Сталіну проштовхувати свій лозунг суцільної колективізації. Бухарін прилюдно заявляв, що в країні відбувається воєнно-комуністична переоцінка ролі виробничих товариств, що в наявності забуття ленінської концепції кооперування, коли стовповою дорогою до соціалізму визначаються не кооперативи, а колгоспи. Сталін на це відповів, що колгосп -- також вид кооперації, причому найдосконаліший. Таке протиприродне поєднання двох принципово різних типів колективних господарств поступово увійшло в суспільну свідомість і втілилося у стереотип «колгоспно-кооперативна форма власності». Поєднання відбулося тільки на словах. На практиці ж одразу після здійснення колективізації всі форми сільської кооперації, крім споживчої, було ліквідовано, а споживчу -- одержавлено.

Курс на суцільну колективізацію офіційно проголосив листопадовий (1929 p.) пленум ЦК ВКП(б). На ньому було заслухано окрему доповідь Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». У відповідній постанові відзначалося, що Україна має розвинуту матеріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. Партійно-державному керівництву України пропонувалося посилити темпи колективізації.

Орієнтуючись на позицію генсека, Молотов і Каганович на пленумі висловилися за здійснення суцільної колективізації протягом року. З ними солідаризувався Косіор. Однак інші учасники пленуму наполягали на тому, щоб завершити колективізацію за більш тривалий строк, у межах п'ятирічки. Пленум вирішив утворити комісію під керівництвом наркомзема СРСР Яковлєва для розробки питань, пов'язаних з колективізацією. Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. «Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україну віднесли до регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 p. або навесні 1932 p.

Колективізація була задумана Сталіним як комунізація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. Щоправда, в офіційних партійно-державних документах йшлося про артільну форму господарств, але в інструкціях, якими вони супроводжувалися, артіль ця мала вигляд комуни. Під час кампанії по колективізації почали усуспільнювати корів, дрібну худобу, птицю. Це зустріло рішучий опір селянських мас і різко загострило політичне становище. Сталін змушений був відступити. У статті «Запаморочення від успіхів», надрукованій у газеті «Правда» на початку березня 1930 p., він назвав порушення добровільності при вступі в колгосп та ігнорування присадибної ділянки колгоспника «перегинами» і поклав відповідальність за них на місцеві власті. Маневр заспокоїв селянство, а потім колективізація продовжувалася уже в артільній формі.

Отже, з 1927 р. готувалася нова програма політичного і економічного розвитку СРСР. Потреба індустріалізації країни, що була викликана міжнародною напруженістю, повинна була знайти джерела фінансування та розвитку. Руйнування села як культурного і національного центру українців і використання його потенціалу - стало тим засобом, який дав можливість здійснити промисловий скачок 30-х рр. в СРСР.

1.2 Ліквідація куркульства як класу

Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.

Заможнішому селянинові, як правило, належало 10--15 акрів землі, кілька коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало б 600--800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін -- підкуркульник.

Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив сильний опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому».

Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів або комсомольців.

Восени 1929 р. в українські села було направлено 15 тис. робітників, у січні 1930 р.-- близько 47 тис. Водночас для проведення кампанії розкуркулення та керівництва щойно утвореними колгоспами на Україну прибули так звані 25-тисячники, що головним чином були російськими робітниками, фанатично відданими «побудові соціалізму» будь-якою ціною). Ці чужі на Україні люди забезпечували проведення політики уряду з іще більшою жорстокістю.



Розділ ІІ. Хід колективізації в Україні

2.1 Темпи колективізації в Україні

В історії суцільної колективізації сільського господарства є дві ключові проблеми -- темпи її здійснення та форма колективних господарств, нав'язана державою селянству. Пов'язані з ними конфлікти набували небаченої гостроти. У 1930 p. країна опинилася на порозі стихійного вибуху, рівнозначного громадянській війні.

Аналіз питання про темпи колективізації слід розпочинати з резолюції листопадового (1929 p.) пленуму ЦК ВКП(б) "Про сільське господарство України і про роботу на селі". Пленумом офіційно проголошувався лозунг “всеосяжної колективізації”. В ній говорилося: "Україна повита протягом найкоротшого строку дати зразки організації великого громадською господарства не тільки на території окремих районів, а навіть на суцільних площах, які охоплюють цілі округи, маючи на увазі протягом найближчих років суцільну колективізацію всього степового району України".

Резолюція не залишала сумнівів у тому, що вислів "найкоротший строк" означав кілька років і стосувався тільки південного регіону республіки. По суті, йшлося про здійснення суцільної колективізації УСРР у рамках першої п'ятирічки.

Безпосередньо на пленумі ЦК С.Косіор висловлювався, услід за Сталіним та іншими провідними діячами політбюро ЦК ВКП(б), за здійснення суцільної колективізації в республіці протягом року. Маючи можливість спертися на резолюцію цього пленуму, він змінив позицію й навіть спробував переконати тих місцевих апаратників, які бажали прискорити темпи втягнення селян у колгоспи. Для цього Косіор використав трибуну Всеукраїнської наради з організаційних питань, скликаної в Харкові 12 грудня 1929 p. На нараді генеральний секретар ЦК КП(б)У заявив таке: "Тепер серед партійних комітетів ми спостерігаємо великий рух за те, щоб відразу колективізувати весь округ й цілі краї. Треба запобігти такому швидкому розв'язанню цього найскладнішого, найважчого питання".

На додаток до цього попередження в підписаному Косіором директивному листі ЦК КП(б)У місцевим партійним організаціям "Про весняну посівну кампанію й чергові практичні завдання в галузі колективізації" від 27 грудня 1929 p. було запропоновано зосередити увагу не на формальному, у відсотках, охопленні населення колективізацією, а на тому, щоб організаційно закріпити рух за утворення колгоспів.

Істотні уточнення в терміни колективізації в Україні внесла постанова ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву" від 5 січня 1930 p. Комісія політбюро під керівництвом наркомзема СРСР Я.Яковлева, результати роботи якої підсумовувалися в цій постанові, зарахувала Україну до регіонів другої черги. Суцільну колективізацію в республіці потрібно було завершити восени 1931 або навесні 1932 p.

Цей документ важко зіставити з погляду строків із резолюцією листопадового (1929 p.) пленуму ЦК ВКП(б) по Україні. В останній конкретні строки не називалися. Проте в обох випадках мова йшла про кілька років.

Не можна сумніватися в тому, що Сталін уважно відстежував названі в документах ЦК ВКП(б) терміни колективізації в Україні. Воднораз на листопадовому пленумі він виступив за істотне перекриття документально зафіксованих строків, покладаючись у цьому на ініціативні дії місцевих апаратників. Цим генсек забезпечував собі можливість вагомо, з посиланнями на партійні документи, втрутитися в перебіг подій, якщо виникнуть ускладнення. Враховуючи негативне ставлення селян до колективізації, в появі ускладнень можна було не сумніватися.

На багатьох місцевих керівників офіційні партійні документи з попередженнями про недоцільність форсування темпів колективізації не справили належного враження. Будучи апаратниками, вони дивилися в корінь: Сталін та його найближче оточення з полютбюро ЦК мали намір здійснити колективізацію за рік. Керівники Шепетівського району на пленумі окружного партійного комітету в січні 1930 p. запропонували наздогнати й випередити південні райони та колективізувати під час весняної посівної кампанії 75% селянських господарств, а до жовтневих свят -- 100%. В окрузі розгорнулося змагання: хто назве більшу цифру. Керівники Заславського району здобули сумнівну славу передовиків у цьому "соціалістичному змаганні". На початок лютого в колгоспи було залучено 13% господарств району, а вони зобов'язалися за дві декади досягти 94%. Форсування темпів в особливо великих розмірах спостерігалося також у Бердичівському, Криворізькому, Тyльчинському та деяких інших округах.

За місяць-півтора змінив свою позицію й генеральний секретар ЦК КП(б)У Косіор. 4 лютого 1930 p. він виступив на нараді в Харкові з доповіддю про хід колективізації та ліквідації куркульства як класу. У доповіді ставилося завдання здійснити під час весняної посівної кампанії суцільну колективізацію степових округів, а восени цього ж року -- всіх інших в Україні. Завдання повторювалося як офіційна лінія в підписаному Косіором директивному листі ЦК КП(б)У "Про хід колективізації та колгоспне будівництво на Україні". ЦК КП(б)У переглядав у бік істотного скорочення (на рік або навіть на півтора року) терміни, встановлені для УСРР постановою ЦК ВКП(б) від січня 1930 р.

2.2 Форми колективного господарства

На листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) 1929 р. лунали не лише беззастережні дифірамби суцільної колективізації, нарком землеробства УСРР Шліхтер висловив власне бачення майбутнього села. Найсприятливішим, на його думку, для українських селян колективним господарством був колгосп із мінімальним ступенем усуспільнення засобів виробництва -- товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). Доповідаючи ще на П конференції КП(б)У в квітні 1929 p. про п'ятирічку колгоспного будівництва в Україні, О.Шліхтср підкреслював, що зростання йтиме за рахунок поширення простіших форм колективних об'єднань -- ТСОЗів.

Однак для Сталіна ТСОЗи були неприйнятні. Колективізація в цій мірі не позбавляла селян засобів виробництва й не відривала їх від ринку. Генсек розраховував здійснити суцільну колективізацію у формі комун, але термінологічне замасковано. Надзвичайно негативне ставлення селян до комун було відоме з 1919 p. Здійснена тоді перша спроба комунізації селянства закінчилася крахом радянської влади в Україні.

7 грудня 1929 p. Наркомзем УСРР та Колгоспцентр схвалили ти-вий "Статут товариства спільного обробітку землі". В ньому пропонувалося колективізувати не тільки землю, що відповідало природі ТСОЗу, а й робочу та продуктивну худобу й навіть птицю. Цей ТСОЗівський статут був схожий на статут комуни. Процес колективізації в Україні після опублікування пішов відповідно до викладених у ньому положень.

Загальні риси колективізації в Україні висвітлює лист ЦК КП(б)У за підписом С.Косіора "Про весняну посівну кампанію та чергові практичні завдання в галузі колективізації" від 27 грудня 1929 p.

У цьому документі підкреслювалося: "Щодо усуспільнення живої тяглової сили та худоби необхідно дотримуватися такої лінії:

- Намагатися якнайшвидше усуспільнити робочу худобу, так само і сівну площу. Усуспільнену робочу худобу й коней треба зводити у кінні й машинні, машинно-кінні колони, щоб як найраціональніше використовувати їх в усуспільненому господарстві.

- Щодо усуспільнення продукційної молочної та дрібної худоби, то слід провадити його обережнішим темпом, залежно від місцевих умов, маючи на увазі насамперед утворити хоч би яку-небудь кормову базу та потребу організувати на усуспільнених засадах промисловий тип тваринницькою господарства, дбаючи про те, щоб під час усуспільнення обов'язково збільшити випуск товарної продукції”.

Примусова колективізація всього, чим володіли селяни, не тільки величезною мірою загострювала політичну обстановку на селі, а й призводила до значних економічних втрат, бо в новонароджених колгоспах не існувало умов для догляду за худобою. Не виступаючи прямо проти комунізації, Косіор обережно сформульованими порадами прагнув увести в певні рамки колективізаційний смерч.

Утворена після листопадового (1929 p.) пленуму ЦК ВКП(б) комісія під головуванням Я.Яковлева також висловилася проти негайної комунізації селянства. Розуміючи, мабуть, політичну небезпеку та економічну недоцільність масового насадження комун, її члени (серед них і Косіор) запропонували артіль як компромісну форму, середню між комуною і ТСОЗом. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. Наркомземові СРСР доручалося виробити Зразковий статут сільськогосподарської колгоспної артілі "як перехідної до комун форми колгоспу".

На темпах колективізації постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня не позначилася: реальні події розгорталися так, як цього бажав Сталін. На форми, в яких проходила колективізація, ця постанова також не вплинула. В опублікованому Наркомземом СРСР і Колгоспцентром 6 лютого 1930 p. Зразковому статуті сільськогосподарської артілі принципову для селян різницю між артільною й комунною формами колгоспу навмисно було стерто. Заява про можливість утворення підсобного господарства була декларативною. У статуті не визначалися розміри присадибної ділянки й не вказувалося, що колгоспник може тримати корів та дрібну худобу.

Незважаючи на загрозу розкуркулення, інтенсивне насадження комун у перші місяці 1930 p. викликало колосальний опір селянства. Найчастіше він матеріалізувався у "волинках", тобто, демонстративному небажанні працювати в примусово створеному колгоспі. Пройшло безліч "баб'ячих бунтів". Селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали своє право на корову, дрібну худобу й птицю.

Виявилося, що в українському селі ще залишилися невилучені чекістами запаси зброї. В Антонінському районі Шепетівського округу певний час діяв озброєний загін чисельністю до 200 чоловік, який громив колгоспи й радянські установи, знищував активістів-незаможників. У Червоноповстанському районі на Одещині сформувалися збройні загони, в яких одночасно брали участь радянські й антирадянські партизани часів громадянської війни. Вони встановили свою владу у великих селах -- Яськах, Граденипях, Троїцькому. Селянські бунти на Чернігівщині й у Дніпропетровському окрузі поширилися на велику територію (по п'ять районів) і придушувалися військовою силою.

Грандіозний розмах селянських виступів в усіх районах суцільної колективізації викликав панічні настрої в керівних колах ВКП(б). 11 лютого в ЦК ВКП(б) відбулася нарада секретарів компартій союзних республік, а 21 лютого -- нарада секретарів обласних і крайових комітетів партії незернових регіонів СРСР. Керівники партійних комітетів, які виступали, в різкій формі критикували ухил у бік організації комун.

2 березня газета "Правда" опублікувала переглянуту редакцію статуту. У цьому ж номері друкувалася стаття Сталіна "Запаморочення від успіхів".

У ній генсек підкреслював, що основною ланкою колгоспного руху є артіль, а не комуна. У різких виразах говорилося про неприпустимість посилення колгоспного руху засобами адміністрування. "Не можна насаджувати колгоспи силою, -- повчав Сталін. -- Це було б нерозумно й реакційна". Комунізація села та форсування темпів колективізації оголошувалися лівацькими перекрученнями місцевих працівників, які належить суворо засудити, а винних -- покарати. Проголошувалася свобода виходу селян із колгоспу.

14 березня ЦК ВКП(б) опублікував постанову "Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі". Партійні комітети зобов'язувалися повести рішучу боротьбу з перекрученнями політики партії.

Стаття Сталіна й постанова ЦК ВКП(б) внесли заспокоєння в селянські маси. А серед місцевих керівників запанувала розгубленість. У вказівках відповідальних працівників центрального апарату наголошувалося на необхідності здійснити колективізацію всієї селянської власності в найстисліші терміни, а тепер тих, хто сумлінно виконував директиви, звинувачували в лівацьких перекрученнях і викривленні лінії, накресленої постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. "Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву". І справді, в усім відомій постанові називалися конкретні й не такі вже стислі строки колективізації для головних регіонів, визначалася саме артіль як найбільш доцільна форма колективного господарства.

2.3 Завершення суцільної колективізації

Насильницька колективізація природно викликала серйозний опір серед селян. В Україні та на Північному Кавказі (у т.в. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, він був винятково сильний. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало колективізації, забирали з колгоспів своє зерно і худобу, били місцеву адміністрацію, тощо. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів'я худоби. Селянські бунти нерідко переростали у відкриті збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Пік повстанського руху припав на перші три місяці 1930 р. У деяких місцевостях України і Північного Кавказу проти повсталих була задіяна навіть реґулярна армія. Загальна кількість повстанців в Україні у 1930 р., за даними ДПУ складала бл. 1 млн. чоловік (такі дані наводить Я.Грицак). За підрахунками Роберта Конквеста, в 1930 р. кількість учасників селянських повстань в Україні перевищувала 40 тис. В окремих місцевостях спротив проходив під гаслами: “Геть Радянську владу, хай живе самостійна Україна!”

“Березнева лихоманка” селянства змусила Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” появилася його стаття “Запаморочення від успіхів”. У ній він виступив із засудженням “перегинів” у проведенні колективізації, але переклав провину за це на місцеву владу. Після виходу статті селянам дозволили покидати колгоспи. Вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову ж таки, найбільшу частку (понад 50%) “відступників” дали Україна і Північний Кавказ. Але вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор.



Розділ ІІІ. Наслідки колективізації

Основними наслідками колективізації сільського господарства стали:

- встановлення повного контролю комуністичного режиму над сільським господарством;

- державне закріпачення селян;

- підпорядкування сільського господарства командно-адміністративній системі управління;

- Голодомор 1932-1933 pp. і страшні людські втрати;

- порушений баланс у розвитку промисловості й сільського господарства;

- постійне відставання сільськогосподарського виробництва;

- фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів;

- руйнування продуктивних сил на селі.

Руйнування продуктивних сил на селі обумовило глибоку кризу в сільському господарстві.

Це змусило певною мірою змінити політику уряду: перейти від примусу й репресій до встановлення твердих планів хлібозаготівель, часткового відновлення ринкових відносин, організаційного і матеріально-технічного зміцнення колгоспів, а також посилення репресивного апарату.

Протягом, принаймні, чверті століття після колективізації, у тому числі в періоди мирного розвитку, обсяг сільськогосподарського виробництва не перевищував або б/в нижчим за обсяги, досягнуті в роки непу.

Тільки поголів'я худоби зменшилося в ході колективізації вдвічі - 3 60 млн у 1928 р. до 33 млн у 1933-1934 pp.

На 1953 p. воно збільшилося до 58 млн, але так і не досягло доколгоспного рівня.

Головні завдання колективізації, які ставив ЦК ВКП(б), були досягнуті: було фактично закріпачене селянство, забезпечені дармові джерела для розвитку індустрії та військово-промислового комплексу.

Колективізація була економічною і соціальною катастрофою для українського села. Селянство втрачало вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність.

У реальне життя увійшли зрівнялівка, безгосподарність, відсутність економічних стимулів розвитку, повна незацікавленість селян в ефективній, продуктивній праці.



Висновки

Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов'язували із переведенням селянства на рейки великого виробництва.

Ідея соціалістичного перетворення сільського господарства пройшла досить тривалу еволюцію. У 1917--1920 pp. виникли перші колгоспи. Це було результатом об'єднання селянських господарств за активного сприяння радянської влади. Залежно від ступеня усуспільнення колективні господарства поділялися на кілька типів; товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) - колективізувалися лише посіви; артілі - колективізувалися посіви та майно, але залишалася присадибна ділянка та необхідний для її обробітку живий і неживий реманент; комуни - селянські господарства повністю розчинялися в колективному. Незважаючи на всебічну підтримку держави, селянство неохоче йшло в колгоспи.

Колгоспи були зручною формою, з допомогою якої можна було легко викачувати ресурси до державного бюджету. Саме цим вони привернули до себе увагу Сталіна, який на початку 1928 p., в умовах надзвичайних заходів щодо ліквідації «кризи хлібозаготівель», висунув гасло суцільної колективізації. З самого початку колективізація розглядалась як засіб для прискорення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства - ворога радянської влади.

Перший п'ятирічний план було оцінено як важливий крок до суцільної колективізації. По СРСР передбачалося об'єднати в колгоспи 18-20 % селянських господарств, в Україні - 30. План п'ятирічки, що включив і показники по сільському господарству, ще не був прийнятий, а вже пролунали заклики до форсування колективізації. Переломним у цьому відношенні був листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б). Серед ініціаторів форсування колективізації був і генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, що підтримав пропозицію Й. Сталіна, В. Молотова і Л. Кагановича завершити суцільну колективізацію протягом року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» стверджувала, що Україна має все необхідне, аби йти прискореними темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації сільського господарства.

Пленум створив комісію для вивчення питання про перспективи організації колгоспів у різних регіонах СРСР. Результати роботи комісії лягли в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», в якій Україну було віднесено до групи регіонів СРСР, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 p. або навесні 1932 p. Постанова ЦК закликала до «соціалістичного змагання в організації колгоспів» і розглядала сільськогосподарську артіль як найпоширенішу, але перехідну до комуни форму колгоспів.

Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності та передавати її в колгосп. Лише грубе адміністрування, погрози, обіцянки щасливого й заможного життя змушували їх вступати в колгоспи.

Колективізація викликала впертий опір селянства. У ході колективізації постало питання про долю заможних селян. Офіційна ідеологія зображала їх як куркулів, ворогів радянської влади. Ця частина селянства була найміцніше пов'язана з землею, тому й становила найбільшу перепону колективізації. Держава вживає ряд заходів з метою ліквідації цього стану суспільства шляхом: репресій, посиленого оподаткування, заборони торгівлі, забороною купувати реманент, використовувати вільно-найману робочу силу, тощо.

Створивши колгоспи, держава установила над ними всеосяжний контроль. Першою заповіддю були поставки державі, селянам майже нічого не залишалося. Наслідком такої політики став голод 1932-1933 рр.



Список використаних джерел

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні / І. Білас. - К.: Наукова думка, 1994.

2. Бойко О. Історія України у ХХ столітті: 20-ті - 90-ті роки / О. Бойко. - Ніжин, 1994.

3. Верт Н. История советского государства 1900-1991 / Н. Верт. - М.: Весь мир, 1998. - 542с.

4. Геллер М. История России 1917-1995 / М. Геллер, А. Некрич. - М.: ИМО, 1996. - 498 с.

5. Даниленко В.М. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки / В.М. Даниленко, Г.В. Касьянов, С.В. Кульчицький. - К.: Основи, 1991.

6. Колективізація і голод на Україні 1929 - 1933: Зб. док. матеріалів. - К., 1992.

7. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Р. Конквест. - К.: Основи, 1993.

8. Кульчиський С. Втрати населення України від голодомору 1933 року / C. Кульчиський, С. Максудов. - Киев, 1991.

9. Нариси з історії України / За ред. Ковалевського І.С. - Харків, 1999.

Размещено на Allbest.ru