Воєнне мистецтво сарматів

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ

ТЕХНОЛОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

«ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

Індивідуально - реферативна робота

на тему «Воєнне мистецтво сарматів»

Денис О.В.

Львів - 2014

Зміст

Вступ

Розділ 1. Склад війська

1.1 Основні частини війська

1.2 Жінки у військовій справі

Розділ 2. Озброєння сарматів

Розділ 3. Тактика

Розділ 4. Ремесла, потрібні для військової справи

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В давній історії України одне з провідних місць посідає сарматська доба. Іраномовні племена кочовиків-сарматів протягом майже 600 років складали головну етно-політичну силу в степу та лісостепу України та відігравали значну роль в історичному розвитку територій, котрі вони займали і з якими межували. Доба сарматського панування нерозривно пов'язана з їх славою непереможних воїнів. Про це свідчить навіть назва «сармати» (або «саормани»), що походить від авестійського «саормані» і означає підперезані мечем. Сарматські племена, як і більшість кочівників, являли собою в першу чергу воєнізовану спільноту. Воїнами були і чоловіки, і жінки. Головною частиною війська була важка кіннота. Вона складалася з представників племінної знаті, тоді як більшу частину військ складала звичайна легка кіннота. Військова майстерність сарматських вершників змінювалася і вдосконалювалася з плином часу.

Актуальність теми полягає у внеску нововведень у військовій справі сарматів у звичаї інших кочових етносів.

Мета реферату: розглянути способи ведення бою сарматів, їх озброєння, склад армії, прийоми бою тактику.

Завдання реферату: визначити, як сармати удосконалювали свою майстерність.

Розділ 1. Склад війська

1.1 Основні частини війська

Головною силою сарматського війська була важка кіннота, на той час практично непереможна. Аммін Марцелін писав: «Вони проїжджають величезні простори, переслідуючи ворога, або втікаючи самі, сидячи на швидких і слухняних конях, і кожен веде в поводі ще одного коня, іноді двох, щоб змінюючи, зберегти їх сили».[2] За загальним правилом, важку кінноту складала знать. Це цілком природно, враховуючи великі кошти, необхідні на обладунок та коней доброї породи.

Пізніше сарматські катафрактарії - важкоозброєні вершники в коротких чорних плащах - стояли біля витоків західноєвропейського лицарства. Корнелій Тацит писав, що звалений на землю катафрактаріємвершник без сторонньої допомоги піднятися вже не міг. [1]

Важка кіннота складалася з представників племінної знаті, тоді як більшу частину військ складала звичайна легка кіннота. Вона була головним типом військ причорноморських сарматів.

Після невдалих зіткнень з римськими легіонами в Подунавї у І ст. до н. е. сарматське військо реорганізувалося. Його ударним кулаком стала важкоозброєна кіннота -- катафрактарії, що з метою прориву бойових порядків піших римських легіонерів атакувала тісним строєм з довгими (до 4,5 м) списами. Такий кіннотник (нерідко разом з конем) був захищений важким обладунком -- катафрактою: довгим кафтаном з грубої шкіри, лускоподібно обшитим залізними пластинами. В цей час набувають поширення великі, потужні луки і масивні залізні наконечники стріл для боротьби з важко озброєною кіннотою, довгі залізні мечі для кінного бою.

Римський історик початку нашої ери Тацит писав про сарматів: "Коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій не може їм протистояти". [5] Саме поразки від сарматських катафрактаріїв змусили римлян реформувати своє піше військо, посиливши його важко озброєною кіннотою. Сарматські найманці -- кіннотники брали участь у війнах на північних кордонах римських володінь у Подунавї та в інших збройних конфліктах перших століть нашої ери.

2.2 Жінки у військовій справі

Специфічною рисою військової справи сарматів була участь жінок у бойових діях. Ця гіпотеза базується на свідчення античних авторів та жіночих похованнях зі зброєю. [7] Проте жінки брали зброю до рук лише у крайньому разі -- у бою з ворогом, що кількісно переважав, або у відсутність вояків-чоловіків. Проте Помпоній Мела писав про і так про сарматів: «Плем'я войовниче, вільне, непокірне і до того жорстоке і люте, що навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками». [7]

Виходячи з повідомлення Помпонія Мели та археологічних даних, сарматські "амазонки" були легкоозброєними -- з луком або арканом.

За свідченням античних письменників, сарматські жінки їздять верхи, стріляють з луків, метають дротики і не виходять заміж до тих пір, поки не вб'ють трьох ворогів. Та, яка виходить заміж, перестає їздити верхи, поки не з'явиться потреба загальної мобілізації. У них немає правої грудей, бо ще з дитинства їх матері, розжаривши мідний інструмент, прикладають його до правої грудей і випалюють її, через що вона перестає рости, а вся сила і багатство соків переходить в праве плече і руку. Робилося це нібито для зручності стрільби з лука.

Розділ 2. Озброєння сарматів

Військове мистецтво сарматів стояло на дуже високому рівні. Вони мали достатньо досконалу на той час зброю.

Важка кіннота була озброєна довгими списами і залізними мечами, захищена обладунками. Катафрактарії, захищені шлемами і панцирами, мали на озброєнні чотириметрові піки та метрові мечі, луки і кинджали. За свідченням Тацита у «ватажків та всієї знаті» сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцирі «з залізних пластин або дуже товстої шкіри». [8] Легка кіннота була озброєна луками, списами та клинковою зброєю -- мечами й кинджалами. Знахідок сарматського обладунку на території України немає, але відомі бронзові шоломи. За більш достовірної інформації Страбона, сарматські шоломи і панцири робилися з сирої бичачої шкіри, а щити плелися з лози. [4]

З наступальної зброї найбільшого поширення набули лук і списа (римський поет Валерій флак писав про сарматських воїнів, «мета довжелезні списи»).[2] Сила натягу звичайних бойових луків досягала 40-60 кг (сучасних спортивних - 20 кг), а особливо далекобійних - до 100 кг. Тятива ж натягалася 2-4 пальцями. Максимальна скорострільність сягала 10-12 пострілів за хвилину. Якщо до цього додати, що сармати і скіфи стріляли верхи, то можна собі уявити, який колосальній фізичною силою вони володіли. кіннота сарматський зброя вершник

Крім цього, використовувалися також мечі. Довгий дворучний меч з гардою у формі півмісяця називався «карта».

Своїх коней «лицарі» сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі вони носили на лівому боці, а на правому -- короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У сагайдаках з поховань сарматів археологи іноді знаходять по декілька сотень вістер стріл.

Савроматська зброя та кінська упряж VII--II ст. до н. е. мало чим відрізнялися від скіфських. Однак у зв'язку зі змінами у військовій тактиці сарматів з І ст. до н. е. їхнє озброєння набуває яскравої своєрідності. Поширилися довгі залізні мечі спочатку із серповидним, а потім кільцевим навершям. На зміну невеликому скіфському луку зі стрілами з дрібними бронзовими наконечниками прийшов потужний "гунський" лук з масивними залізними трилопасними вістрями з черешком. Римлянин Овідій називає їх "стрілами, вологими від зміїної отрути", "літаючим залізом, просякнутим отрутою", "синюватими від зміїної отрути". Захисний панцир та кінську упряж пізні сармати прикрашали великими, круглими, багато орнаментованими срібними чи мідними бляхами -- фаларами.

Загалом археологічний матеріал дозволяє реконструювати принаймні два різних за складом комплекси озброєння сарматів Північного Причорномор'я: степовий сарматський та гото-аланський. Перший був поширений з ІІ ст. до н. е. до середини ІІІ ст. н. е. у степових кочовиків. До його складу входили лук "скіфського" (зрідка -- "гунського") типу, стріли із залізними черешковими вістрями, спис та клинкова зброя -- меч або кинджал.

Після інтеграції частини пізньосарматських племен ("європейських аланів") до готської держави Германаріха у другій половині ІІІ ст. н. е. у сарматів передгір'їв Криму під впливом готів сформувався гото-аланський комплекс озброєння. Для нього характерні довгі широкі мечі, германські щити з залізними умбонами, списи та бойові сокири. Знахідки луків або вістер стріл невідомі. Проте, сармати, навіть озброєні на кшталт готських піхотинців, залишалися вершниками -- до гото-аланського комплексу входить сарматське кінське спорядження, доповнене готськими острогами.

Розділ 3. Тактика

Тактичні принципи та способи ведення бою у сарматів були зумовлені складом їнього війська, у якому, як і в інших номадів, переважала легка кіннота. Одним з основних видів бойових дій були різноманітні за тривалістю, відстанню та складом учасників рейди. Вони мали за мету не стільки фізичне винищення супротивника, скільки захоплення здобичі й демонстрацію військової сили з метою подальшого встановлення данницьких відносин. Крім захоплення здобичі, наїзди підвищували рівень військової підготовки кочовиків, були своєрідним вишколом для молодих воїнів.

Організація рейдів була різноманітною -- від нападу невеликої групи волонтерів на запрошення приватної особи до походів силами племені або кількох племен. Амміан Марцеллін підкреслював роль рейдів як способу ведення війни сарматами: "Ці племена бiльш вправні для ґвалту, ніж для відкритої війни".[4] Вирушаючи в похід, сармати, як і більш пізні кочовики, мали запасних коней. Про одного, а іноді й двох запасних коней у сарматів повідомляли Амвросій та Амміан Марцеллін. Використання запасних коней було звичайним для кочовиків прийомом, який значно підвищував їхню мобільність. "Вони долають величезні простори, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на прудких та слухняних конях, ще й кожен веде за повід запасного коня, а іноді й двох, щоб, пересідаючи з одного на іншого, зберегти сили коней та, даючи їм відпочинок, відновити їхню бадьорість", -- зазначав Амміан Марцеллін. [3] В легенді про Амагу йдеться, що цариця "дала кожному по три коня у похід". Міняючи коней, сармати могли швидко долати значні відстані. Так, за добу загін Амаги здолав майже 190 км.

За свідченням Корнелія Тацита «…у сарматів має значення не лише голос вождя: вони всі підбурюють один одного не допускати в битві метання стріл, а попередити ворога сміливим натиском і вступити в рукопашну». [6]

Проте сармати рідко поставали перед ворогами пішими. Вони завжди були на конях. «Дивовижно, що вся доблесть сарматів лежить ніби поза ними самими. Вони вкрай боязкі в пішому бою; але, коли з'являються кінними загонами, навряд чи який стрій може їм опиратися» (Тацит).[6]

Катафактарії (різновид важкої кінноти, розповсюджений у східних кочових іранських народів) атакували потужним клином, який пізніше, в середньовічній Європі, назвали «свинею», вони врізалися у ворожий стрій, розбиваючи його навпіл і довершували розгром супротивників, скидаючи їх довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для удару з коня. Удар сарматської кінноти, був значно потужнішим за скіфський. Свій табір під час стоянок сармати оточували кібітками. Арріан (1-2 ст.) писав, що римляни вчилися від сарматів військовим прийомам. [8]

Розділ 4. Ремесла, потрібні для військової справи

Було б помилкою вважати, що кочовики в цілому і сармати зокрема обмежувалися тільки розведенням худоби та війнами. Найперше питання, що виникає, -- де вони брали зброю для цих війн? Етнографія номадів подає достатньо прикладів наявності у них таких ремесел як зброярство, ювелірна справа, торевтика. Неабияку роль у поширенні цих ремесел в кочовому суспільстві відігравали мандрівні майстри-ковалі.

Наявність у сарматських похованнях від Уралу до Дунаю безлічі мечів, списів та стріл однакових типів виключає гіпотезу про виготовлення їх для сарматів у якомусь осілому центрі -- таких центрів було б надто багато.

До того ж, неймовірно навіть припускати залежність номадів від зброярів чужого племені, які у будь-який час могли залишити вояків без зброї. Безсумнівно, свої мечі, кинджали, вістря списів та стріл сармати кували самі. Ще впевненіше це можна стверджувати про виготовлення кінського спорядження.

Висновок

Військова майстерність сарматських вершників змінювалася і вдосконалювалася з плином часу. В ранньосарматський період (3-2 ст. до н.е.) основою війська були легкоозброєні кінні стрільці, одягнені в шкіряні лати і шоломи. Але вже в середньосарматський період (1 ст. до н. е. -серед. 2 ст. н. е.) військова перевага була забезпечена дружинами важкоозброєнних вершників. Чисельність таких загонів і їхня роль у війську сарматів постійно зростали. Захищений панцирем з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Винайдені сарматами важко озброєна кіннота та новий спосіб ведення кінного бою, стали найбільш значним їх нововведенням, яке з часів Великого переселення народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів Європи та середньовічного європейського рицарства.

Список використаної літератури

1. Андреев А.Р. История Крыма. - М. : МОНОЛИТ, 2002

2. Грицюк В.М. Значення дослідження прадавньої історії україни для самопізнання українського народу

3. Залізняк Л.Л. Первісна історія україни

4. Козак Д. Н. Сармати та слов'яни на україні

5. Клочко В.І. Озброєння та війська давнього населення україни

6. Олійник О. В. Сармати Поросся та "південна" гіпотеза походження Русі

7. Симоненко А.В. Сарматские всадники Северного Причерноморья

8. Хазанов А.М. Катафрактарии и их роль в истории военного искустсва // X Legio. Армии древности.

Размещено на Allbest.ru