"Рух четвертого травня" в Китаї, загострення суперечностей між Індією та Великою Британією

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Охарактеризувати становище Туреччини після першої світової війни

Севрський мирний договір - 10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за яким відбувався поділ колишньої Османської імперії. Туреччина відмовлялася від арабських земель, визнавала англійський протекторат над Єгиптом, а французький -- над Марокко і Тунісом. Туреччина була позбавлена прав на Судан, визнавала анексію Кіпру, втрачала володіння на Аравійському півострові та в Європі. Острови Егейського моря та місто Ізмір передавалися Греції. Армія обмежувалася 50 тис. вояків. На території всієї країни зберігався режим капітуляції, що фактично означав перетворення Туреччини в напівколонію.

Лозаннський мирний договір та угода Туреччини з радянською Росією

Севрський договір так і не набрав чинності. Завдяки національно-визвольному рухові Туреччина зуміла оберегти свій суверенітет і відвоювати частину територій. За договором із радянською Росією (1921 р.) Туреччина отримала місто Карс і навколишні території.

Для розв`язання кола проблем навколо Туреччини та Чорноморських проток була скликана міжнародна конференція у швейцарському місті Лозанна 20 листопада 1922 р. і тривала з перервами до 24 липня 1923 р. У конференції брали участь делегації Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Королівства СХС, Туреччини, а також Радянських республік (Росії, України, Грузії) та Болгарії.

Під час конференції було прийнято конвенцію про режим Чорноморських проток, яка базувалася за принципом вільного проходу кораблів, як воєнних так і цивільних під будь-яким прапором.

24 липня 1923 р. було підписано Лозаннський договір, за яким юридично закріплювався розпад Османської імперії та визначалися нові кордони Туреччини. До Туреччини поверталися території, що раніше були передані Греції. Згодом Франція поступилася частиною Сирії на користь Туреччини.

У 20-х рр. арабські володіння Османської імперії було передано за мандатами Ліги Націй Великої Британії (Ірак, Трансйорданія, Палестина) та Франції (Сирія, Ліван).

2. У чому полягала суть перетворень Кемаля «Атартюка»? Визначте їх значення

Втрата світом геополітичної біполярності призвела до активізації зусиль щодо формування нового світового порядку, політичною формою якого стає демократія. У цих умовах процес модернізації східних товариств все більш виявляється під сильним впливом Заходу і зводиться до освоєння інститутів і норм західної політичної демократії. Однак процес цей суперечливий і неоднозначний, бо жодне з трансформуються товариств не в змозі відмовитися від власного минулого, своїх традицій і норм політичного життя.

У цьому відношенні цікавий досвід Туреччини, яка вступила на шлях політичної вестернізації на початку ХХ століття. Теоретиками і організаторами вестернізації країни виступив Мустафа Кемаль Ататюрк та його прихильники, які використовували у своїй концепції «турецької перебудови» ідеологічні постулати западничества, концепцію турецького націоналізму, зачатки місцевого лаїцизму. Від обгрунтування принципів національного суверенітету і народності (народовладдя) кемалісти після перемоги національно-визвольного руху перейшли до практичної ліквідації монархії і халіфату, відкривши тим самим шлях до створення республіканської Туреччини, розробці її конституційних основ. З метою мобілізації суспільства на проведення реформ кемалісти створили авангардну партію, яка аж до закінчення другої мірвоой війни монопольно керувала країною. 1

Лідер кемалістів Мустафа Кемаль Ататюрк, за свідченнями сучасників, ще до младотурецкой революції став прихильником західної демократії та вестернізації всієї країни, 2 і ще за життя придбав широку популярність.

«Ататюрк» в перекладі з турецької означає "батько народу", і це в даному випадку не перебільшення. Людини, що носили це прізвище, по заслугах іменують батьком сучасної Туреччини. Один із сучасних архітектурних пам'ятників Анкари - мавзолей Ататюрка, складений з жовтуватого вапняку. Мавзолей стоїть на пагорбі в центрі міста.

Ататюрк у Туреччині всюди. Його портрети висять у державних установах і кав'ярнях маленьких міст. Його статуї стоять на міських площах і скверах. Його погруддя зустрінеш на стадіонах, у парках, у концертних залах, на бульварах, уздовж доріг і в лісах. Люди слухають вихваляння йому по радіо і телебаченню. Регулярно демонструється уціліла кінохроніка його часів. Мови Мустафи Кемаля цитують політичні діячі, військові, професора, профспілкові та студентські лідери.

Визвольна війна, що принесла Туреччини незалежність, увійшла в історію під назвою кемалістською революції. З ім'ям Кемаля пов'язані також перетворення, завдяки яким на руїнах феодально-клерикальної Османської імперії була створена сучасна Турецька держава. Та й сама Турецька республіка зазвичай називалася кемалістською. Більш того, висунуті Ататюрком основні принципи залишилися і на майбутній час керівництвом до дії для турецьких патріотичних сил.

У виступі Кемаля на першому засіданні Великого національного зібрання Туреччини 23 квітня 1920 1 , а також ряді наступних, він розгортає - спочатку дуже обережно і, мабуть, туманно, а потім все більш твердо і ясно - свої суспільно-політичні погляди, що визначали головну лінію його політичної діяльності. Вони формувалися поступово, але лише тепер стали складатися в систему. Невеликий історичний екскурс допоможе краще зрозуміти еволюцію його поглядів.

Мустафа Кемаль народився в Салоніках у Греції, на території Македонії, в 1881 р. У той час ця територія контролювалася Османською імперією. Його батько, Алі Різа-ефенді був дрібний чиновник, надав слабкий вплив на виховання сина. Грамотна (велика рідкість для туркені в той час), і побожна мати Зюбейдеханим визначила 6-річного сина в релігійну школу. Але після смерті батька, який був старший матері років на 20, Мустафа, проявивши бажання стати військовим, поступив у військову школу і пройшов всі щаблі підготовки офіцера. 2 Ще в школі, за успіхи у навчанні, його назвали другим ім'ям - Кемаль (цінний, бездоганний). Середнє військову освіту він отримав в училищах Салонік і Монастіра (Бітола), а в січні 1905 р. закінчив Академію Генштабу в Стамбулі, після чого був направлений для проходження служби в чині капітана в Дамаск. 3 В Академії, крім військових дисциплін, Кемаль самостійно вивчаючи твори різних філософів і мислителів, таких як Руссо, Вольтер, Гоббс. Турецький автор Дж. Танйол висловлює переконання, що «Ататюрк уважно, рядок за рядком, вивчав« Суспільний договір »

3. Назвіть причини «Руху четвертого травня» в Китаї

Національно-визвольна боротьба. Рух ''4 травня''. Китай з його багатомільйонним населенням і багатотисячною історією хворобливо сприймав утвердження європейського панування. Адже китайці традиційно розглядали свою країну як центр всесвіту, Піднебесну імперію, оточену васалами і варварами. Тим сильнішим був шок, пережитий китайцями після поразок не тільки від європейців, а й від Японії. Китайська держава почала швидко розвалюватися, імператорська влада і конфуціанська мораль були дискредитовані. Серед китайців поширилась ідея про необхідність внутрішніх трансформацій китайського суспільства, без яких збереження цілісності і незалежності Китаю неможливе.

Після припинення бойових дій в на європейському театрі у Китаї почали дедалі голосніше говорити необхідність вирішити на мирної конференції не лише про повертання Китаю як учаснику війни за Антанти колишніх колоніальних володінь в Шаньдуне, а й ліквідації всієї системи нерівноправних договорів держав з Китаєм та визнанні його рівноправним державою.

Китайське уряд у Побажаннях до конференції у Парижі виражало надію, що 1) великі держави відмовляться від своїх сфер впливу у Китаї; 2) війська інших держав, перебувають у Китаї, буде відкликано; 3) держави відмовляться від права мати у Китаї свою пошту й телеграф; 4) буде скасовано право консульської юрисдикції; 5) орендовані державами території повернуть Китаю; 6) повернуть Китаю і території іноземних сетльментів; 7) Китаю нададуть митну самостійність[1].

Китайська громадськість покладала великі сподівання підтримку цих вимог з боку. Підставою тих надій служили широко розрекламовані в американкого друку “14 пунктів” з послання президента США У. Вільсона конгресу США від 8 січня 1918 р., які передбачали серед проблем повоєнного мирного врегулювання рішення колоніальних питань.

Проте з цією очікуванням не судилося збутися. На яка відкрилася 18 січня 1919 р. у Парижі мирної конференції керівники Ради чотирьох на особі президента США Вільсона, французького прем'єр-міністра Клемансо, британського прем'єр-міністра Ллойд Джорджа і італійського премьер-міністра Орландо не визнали Китай рівноправним учасником конференції. Китайська делегація була фактично усунута від обговорення питання про долю колишніх німецьких колоній у Китаї. У результаті запеклого торгу між навіть Японією остання, підтримана Англією і Францією, здобула гору, і 30 квітня 1919 р. на засіданні Ради чотирьох було вирішене питання про передачу Японії колишніх німецьких колоніальних володінь в Шаньдуне. Китайська делегація навіть запросили цього засідання[2].

Звістка звідси принизливому в Китаї рішенні Паризької мирної конференції про те, що ще 24 вересня 1918 р. уряд Дуань Цижуя підписало з Японією секретне про передачу їй німецьких колоніальних володінь в Шаньдуне, здійняла Китаї бурхливе обурення і це надало новий стимул розгортання патріотичного руху проти політики імперіалістичних і насамперед проти Японії про японських політичних діячів в правительстві бейських мілітаристів.

Рух почалося з виступи у студентів і школярів с/ш Пекіна, присутніх 4 травня 1919 р. на центральної площі столиці Тяньаньмеш. Вони проводять мітинг, і демонстрацію протесту, вимагаючи відмовитися від підписання мирний договір, повернення Шанадуна Китаю, анулювання “21 вимоги”, захисту національного суверенітету, відставки й незвичні покарання міністрів пекінського уряду, котрі заплямували себе зрадою національних інтересів перед Японією [3]. Під час демонстрації, у якій брали участь більше трьох тис. у студентів і учнів старшої школи з 13 навчальних закладів міста, був підпалений будинок міністра путей повідомлення Цао Жулиня, відомого своїми прояпонскими симпатіями, побитий перебуваючи там китайський посланник у Японії Чжан Чжунсян. Уряд Дуань Цижуя жорстоко придушило патріотичне виступ студентів. У знак протесту проти побиття і арешту демонстрантів наступного дня застрайкували все навчальними закладами міста, підтримані професорами і викладачами, купецтвом, представниками різних громадських організацій столиці. Попри те що що уряд був змушений звільнити арештованих, студентські хвилювання не припинялися і пере кинулися інші міста Китаю.

У Пекіні керівництво антиурядовими виступами взяв він Об'єднаний союз учнів вищих і середовищ них навчальних закладів, організувавши 19 травня у місті страйк учнів; страйкарі вимагали від уряду відмовитися від підписання мирний договір, поновлення мирних переговорів між Північчю і Півднем із єдиною метою скорішого об'єднання країни, відновлення на роботі професорів і викладачів, звільнених владою на підтримку студентів, звільнення заарештованих у Токіо з дозволу пекінського уряду китайських студентів, брали участь у антияпонської демонстрації.

Почався бойкот японських товарів, було організовано запис добровольців до відправки в Шаньдун, щоб вигнати звідти японські війська. Пекінське влади посилили репресії проти студентства. Коли на початку червня у 24-х Пекіні було проведено нові масові арешти, центр патріотичного руху перекинувся на Шанхай. Тут спалахнула загальна забастовка торговців, які протестували проти рішення Паризькій мирній конференції про Шаньдуне і вимагали припинення репресій проти студентів у Пекіні. До страйку приєдналися робочі шанхайських підприємств; тому у найбільшому промисловому і торговому центр Китаю було створено Об'єднаний союз студентів, торговців, журналістів і сотні робітників, руководивший страйковим рухом. Аналогічні масові виступи випали на ті дні в Тяньцзіні, Нанкіні, Ухане, у різних провінціях -- Цзянсу, Чжецзян, Шаньдун, Хунань Шаньси, Аньхуей, Гуандун та інших. Перед загрозою загальної забастовки Пекін змушений був оголосити про відставку прояпонських членів Кабміну Цао Жулиня, Чжан Чжунсяна і Лу Цзунъюя; до цього Дуань Цижуй офіційно відмовився від підписання Версальського мирний договір.

Сунь Ятсен, який на той час у Шанхаї, хоча й брав участі в “русі 4 травня”, тим щонайменше співчутливо відгукнувся про нього. З ініціативи Сунь Ятсена була телеграма протесту пекінському уряду, що виправдовувала дії студентів. У ньому говорилось: “Треба вибачити молодих студентів, діяльність котрих злегка межі нормального поведінки по при чині їх патріотичних почуттів”[4]..

9 травня 1919 р. після спільних засідань обох палат парламенту в Гуанчжоу було послано циркулярна телеграма в усі провінції, у якій різко засуджувалися прояпонські елементи в пекінському уряд і схвалювалися дії пекінських студентів.

Під безпосереднім впливом “руху 4 травня” Сунь Ятсен став залучати молодь до революційного справі. Ви ступивши 8 жовтня 1919 р. зборах Союзу у Шанхае з доповіддю “Першим кроком у перебудові Китаю може лише революція”, він піддав нищівної критики пекінський уряд, заявивши, що “корупція сучасної бюрократії і вояччини зараз прийняла значно більші розміри, ніж у маньчжурско-цинскую епоху”. Називаючи старе чиновниство, в урядових установах столиці та провінцій, китайську вояччину, столичних і провінційних політиканів “трьома верствами старого злежалого ґрунту, які у першу чергу, необхідно витягти і відкинути спорудження славного, величного будинку Китайської республіки”[5], Сунь Ятсен закликав молодь до участі в революційному русі. З чого слід починати перебудову Китаю? -- запитував СуньЯтсен і відповідав: ні з поширення освіти, кажуть одні, не з розвитку комерції і промисловості, кажуть інші, ні з розвитку самоврядування, кажуть треті, і з головного -- з революції, спрямованої проти бюрократії і вояччини.

18 листопада 1919 р. Сунь Ятсен виголосив розлогу промову перед-студентською асоціацією Шанхая на задану тему “Екстрена завдання спасіння батьківщини”, у якій високо сказав про “русі 4 травня”, зазначаючи його високу організованість і ефективність. Укази, що було викликано зовнішніми причинами, Сунь Ятсен закликав молодь з такою самою увагою поставитися і до проблемам внутр. китайським, підтримати “спрямування захист конституції”, домагатися відновлення діяльності законного парламенту. Він підкреслював, що боротьба проти кабальних -і принизливих договорів із іноземцями міцно пов'язана з боротьбою проти мілітаристських угруповань за об'єднання країни[6].

Наприкінці квітня 1919 р. Чжоу Еньлай повернулося на Тяньцзінь з Японії. Він негайно включився у патріотичні виступи місцевої молоді, котрі розгорнулися після получення звісток про події 4 травня у столиці. Ввечері 6 травня у Тяньцзіні відбувся масові мітинги протесту учнів міських навчальних закладів проти дій пекінських влади. Наступного дня було створено тимчасовий загальноміської комітет учнів, який 12 травня провів громадську паніхиду по студентові, вбитому в Пекіні під час придушення поліцією студентської демонстрації 4 травня. Після панахиди, в до торою взяли участь понад тисяч чоловік, присутні, розбившись на групи, організували численні патріотичні мітинги у різних частинах міста Київ і передмістях. 14 травня за прикладом пекінською у Тяньцзіні створили Об'єднаний союз учнів с/ш та вищих навчальних закладів міста; керівну роль ньому грали представники Чжилийского політехнічного інституту, Нанькайской середньої зі школи і Бейянского університету. До учням Тяньцзіня при з'єдналися і студенти урядового залізничного училища у сусідній Таншане. Представниці жіночих с/ш 25 травня створили Патріотичну асоціацію жінок Тяньцзіня.

Причини:

1. Політична роздробленість Китаю, слабкість центральної вла­ди, що полегшувало іноземцям експлуатувати Китай.

2. Внутрішня нестабільність, що створювала сприятливий грунт для втручання іноземних держав у внутрішні справи Китаю.

3. Незадоволення різних верств населення привілеями, якими користувалися іноземці в Китаї.

Приводом для протесту стали рішення Паризької мирної конфе­ренції передати Японії німецькі володіння в китайській про­вінції Шаньдун, Ціндао з територією, що межувала з ними.

З травня 1919 р. Студенти організували в, Пекіні 15-тисячну 1 демонстрацію протесту проти рішень Паризької йирної конференції щодо Китаю.

Демонстрацію розігнали, багатьох учасників арештували.

У відповідь студенти оголосили страйк-бойкот.

До руху приєдналися інтелігенція, робітники, ремісники, середні міські верстви населення та національна буржуа­зія:

* в країні бойкотувалися японські товари;

* демонстранти вимагали відставки міністрів прояпонської орієнтації;

* загалом відбулося 66 великих страйків, багато з яких мали політичний характер.

Організатором подій 4 травня 1919 р. був М. Да-чжао -- про­фесор політичної економії Пекінського університету.

Наслідки “Руху 4 травня”:

1. Китайська делегація в Парижі відмовилася підписати Вер- сальський мирний договір.

2. Уряд змушений був піти на деякі поступки:

* було звільнено заарештованих;

* знято з посад деяких міністрів.

Значення “Руху 4 травня”:

1. Це був перший у Китаї загальнонаціональний антиімперіа­лістичний виступ народних мас.

2. Він сприяв зростанню політичної свідомості національної буржуазії, прогресивної інтелігенції та народних мас.

3. Цей рух справив неабиякий вплив на згуртування націо­нально-патріотичних сил, розвиток революційної активно­сті інтелігенції та студентства.

4. Сприяв консолідації політичних партій.

5. Розгорнув боротьбу за “нову культуру” -- введення в літе­ратуру побутової мови, що полегшило оволодіння грамо­тою широких кіл молоді.

4. З якою метою гомінданівські війська виступили в північний похід(Китай)? Його наслідки

Гоміндан (Національна партія) представляв інтереси національ­ної буржуазії, був заснований Сунь Ятсеном у 1912 р.

Мета діяльності партії -- проголосити республіку і перетво­рити Китай у могутню національну державу.У 1919 р. діяльність цієї партії була відновлена Сунь Ятсеном у Шанхаї і вона була перейменована на Національну партію Китаю.

УТВОРЕННЯ ЄДИНОГО РЕВОЛЮЦІЙНОГО ФРОНТУ Зближення Гоміндану і Комуністичної партії Китаю призвелодо утворення єдиного революційного фронту.

1921 р. На нелегальному з'їзді представників марксистських груп і гуртків у Шанхаї було засновано Комуністичну партію Китаю (КЖ).1923 р. Сунь Ятсен очолив революційний уряд, створений на півдні країни у м. Гуанчжоу (Кантоні). Південний Китай став центром масового революційного руху. Сунь Ятсен розпочав створення власної армії.

На прохання революційного уряду на південь Китаю були направлені радянські спеціалісти і техніка. СРСР надавав економічну та військову допомогу: нафтопродукти, гвинтів­ки, кулемети, боєприпаси тощо. Головним політичним рад­ником Сунь Ятсена став більшовик М. Бородін, а головним військовим радником -- видатний радянський воєначальник В. Блюхер, за його допомогою почалося формування Нац­іонально-революційної армії (НРА).Січень 1925 р. Відбувся І Всекитайський з'їзд Гоміндану, на якому було вирішено прийняти комуністів до Гоміндану.1925 р. Помер Сунь Ятсен і лідером Гоміндану став молодий воєначальник Чан Кайші.

ЧАН КАЙШІ (1887-1975)

Активний учасник національно-визвольного руху в Китаї. Після смерті Сунь Ятсена (1925 р.) поступово захопив керівництво в Гомін­дані і став головнокомандувачем НРА. Він рішуче відмежувався від комуністів, витіснив їх з відповідальних посад в армії, уряді і здійснив державний переворот (квітень 1927 р.).

Спочатку позиції Чан Кайші були слабкі. Реально Гоміндан управляв лише п'ятьма провінціями. Решта території була в руках місцевих генералів, а комуністи під керівництвом Мао Цзєдуна роз­горнули свої бази в Центральному Китаї.Чан Кайші зумів домовитися з провінційними лідерами. На кінець1928 р. було повністю визнано владу Чан Кайші.

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ 1925-1927 рр.

Весна 1925 р. По всій країні розгорнувся могутній страйковий рух. Поліція жорстоко розправилася зі страйкарями. У від­повідь шанхайські студенти вийшли масовою демонстраці­єю протесту. Вдавшись до зброї, їх зупинили англійські поліцейські. Це поклало початок “руху ЗО травня”. ЗО травня 1925 р. В Шанхаї на знак протесту спалахнуло пов­стання, яке підтримали робітники, ремісники, дрібна бур­жуазія, інтелігенція.

Революційний рух переріс у всекитайську революцію.

1 липня 1925 р. Уряд у Гуаньчжоу проголосив себе Національ­ним урядом Китайської республіки. Весна 1926 р. Лідер правого крила Гоміндану Чан Кайші створив гомінданівський уряд, став головою ЦВК Гоміндану і головнокомандувачем збройних сил. Позиції комуністів у Гоміндані були послаблені. Липень 1926 р. Гомінданівські війська (НРА) виступили в по­хід на північ, щоб об'єднати Китай під владою Національ­ного уряду. План походу розробили радянські спеціалісти на чолі з В. Блюхером. Кінець 1926 р. Під контролем Національного уряду Китаю пе­ребувало вже 7 провінцій, населення яких становило понад 159 млн осіб.

Лютий - березень 1927 р. НРА зайняла Нанкін і Шанхай.12 квітня 1927 р. Чан Кайші здійснив у Шанхаї переворот. Він сформував свій Національний уряд, встановив свою владу, влаштував масові розстріли комуністів.Унаслідок переслідування комуністів їх число зменшилося з 58 до 10 тис. чол.Відбувся розкол єдиного революційного фронту, зростало протистояння між Гомінданом і комуністами.

ПРОТИБОРСТВО МІЖ ГОМІНДАНОМ І КОМУНІСТАМИ 1 серпня 1927 р. У м. Наньчані ЗО тис. солдатів -- учасників Пів­нічного походу разом з озброєними загонами робітників і се­лян виступили проти гомінданівських військ. Повстанці за­знали поразки.

Це повстання поклало початок боротьби проти Гоміндану.Із повсталих частин почалося створення Червоної армії.КПК взяла курс на збройну боротьбу проти гомінданівського уряду, в країні почалася громадянська війна. Опорою для комуністів стало селянство. Комуністи обрали тактику партизанської боротьби і створення радянських районів. До кінця 30-х рр. КПК стала в основному селянською.

1930р. В і 1 провінціях Південного і Центрального Китаю було створено 15 радянських районів. Листопад 1931 р. Був проголошений центральний робітничо-селянський уряд, головою якого став Мао Цзедун. Чан Кайші активно боровся з комуністами.1930-1934 рр. Гомінданівські збройні сили здійснили 5 походів у радянські райони, внаслідок яких було розгромлено основні сили Червоної армії та ліквідовано радянські райони.

1934-1936 рр. Партизанські армії під керівництвом Мао Цзеду- на перебазувалися до Північного Китаю, де на перетині трьох провінцій -- ІІІеньсі, Ганьсу і Нінся було утворено Особливий прикордонний район, який став базою комуні­стичного руху.1937 р. Дві найвпливовіші сили Китаю на деякий час припини­ли війну між собою і об'єдналися проти спільного ворога -- Японії.

МАО ЦЗЕДУН (1893-1976)

Син сільського багатія. Здобув середню освіту, працював учителем початкової школи. Великий вплив на формування його поглядів мала китайська філософія, особливо конфуціанство, ідеї соціалізму й анархізму. Йому вдалося захопити керівництво в КПК, зміцнити свій вплив у військових частинах. Займав ворожу позицію щодо Гоміндану та його лідера Чан Кайші.

світовий війна атартюк ганді

5. Складіть хронологічний ланцюжок революцій в 1925-1927

6. Спробуйте довести чи спростувати висловлювання «Перша світова війна загострила суперечності між Індією та Велико Британією та сприяла піднесенню визвольного руху»

«Перша світова війна загострила суперечності між Індією та Великою Британією, сприяла новому піднесенню визвольного руху. По-перше, Велика Британія активно використовувала людський і матеріальний потенціал Індії. По-друге, індійська національна буржуазія, виконуючи англійські замовлення з постачання армії, збільшила свої капітали у період війни і прагнула вкладати їх у подальший розвиток виробництва. Проте правлячі кола Великої Британії обмежували підприємницьку діяльність індійських кампаній, і вони потерпали від політичного безправ'я та расової дискримінації.

Війна погіршила становище широких трудящих мас. У містах швидко зростала вартість життя. Селяни були придушені тягарем податків і боргами лихварям. Великі підприємці, робітники, селяни, інтеліґенція, дрібні власники становили ядро національно-визвольного руху, в якому існували внутрішні суперечності, зумовлені специфічними інтересами, що часто-густо визначали політику його окремих груп. Безпосереднім приводом до початку піднесення визвольного руху 1919-1922 рр. були реформи Монтегю--Челмсфорда, що закріплювали колоніальний стан країни, а також закон Роулетта, спрямований проти учасників визвольного руху в країні.

Міністр у справах Індії Монтегю і віце-король Челмсфорд підготували для британського уряду і парламенту доповідь про британську політику в Індії, на підставі якої 1919 р. було прийнято Закон про управління Індією. Цим законом передбачалося символічне розширення складу виборців до центральної та законодавчої асамблеї країни (загалом від 1 до 3 % дорослого населення). Індійцям надавалися місця у виконавчих радах при віце-королі та губернаторах провінцій для отримання посад міністрів охорони здоров'я, освіти та деяких інших другорядних посад колоніальної адміністрації. Англійці ж, як і раніше, повністю контролювали фінанси, армію, поліцію -- всі життєво важливі сфери економіки, внутрішньої та зовнішньої політики Індії. Новий закон запроваджував виборчу систему за релігійними куріями і в такий спосіб навмисно роз'єднував і вів до протистояння індусів і мусульман.

Крім того, у тому ж таки 1919 р. англійська влада надала чинності законові Роулетта, названому так на ім'я його автора -- англійського судді. Закон передбачав посилення покарань за антиурядову діяльність. Поліції надавалося право заарештовувати, ув'язнювати й судити за зачиненими дверима усіх, хто підозрювався в революційній діяльності.

7. Проаналізуйте основні принципи соціально-політичного і філософсько-релігійного вчення М. Ганді

Гандизм - соціально-політична та релігійно-філософська доктрина, що стала ідеологією національно-визвольного руху Індії в період її боротьби за незалежність у 20-40х pp. XX ст. Дістала назву за іменем засновника вчення, ідеолога та лідера індійського національно-визвольного руху М. К. Ганді (1869-1948 pp.). Найважливішими ознаками гандизму, які випливають з його тісного зв'язку з традиціями індійського суспільства (головним чином селянства), є його соціальний ідеал - сарводайя, тобто суспільство загального добробуту, та метод його досягнення - сатьяграха, тобто наполегливість в істині.

Основні політичні принципи і характерні риси гандизму: досягнення незалежності Індії мирними засобами, шляхом залучення до визвольного руху широких народних мас; об'єднання в боротьбі за незалежність індійців будь-якої релігії, національності, касти під керівництвом партії Індійського національного конгресу; утвердження можливості досягнення загального миру і врегулювання конфліктів шляхом арбітражу; ідеалізація патріархальних відносин, заклики до відродження сільської громади, кустарних ремесел, апеляція до релігійних почуттів народних мас. Стрижнем гандизму став принцип ненасилля, сутність якого полягала у проведенні кампаній громадянської непокори, мітингів, демонстрацій, голодувань, харталів (припинення будь-якої ділової активності), відмові від співробітництва з англійськими колонізаторами - бойкотуванні колоніальних установ, навчальних закладів тощо. Після досягнення Індією незалежності (1947 р.) серед послідовників Ганді спостерігалися істотні розбіжності щодо розуміння сутності гандизму, шляхів і методів його застосування для розв'язання актуальних проблем політичного, економічного і соціального розвитку Республіки Індії.

8. Що стало приводом до початку піднесення визвольного руху в 1919-1922

На конкретних прикладах доведіть що головним змістом колоніальної політики метрополії була експлуатації людських і природних ресурсів Південної та Тропічної Африки

Після закінчення війни процес колоніального освоєння Африки прискорився. Колонії все більше перетворювалися в аграрно-сировинні придатки метрополій. Сільське господарство все більше орієнтувалося на експорт. У міжвоєнний період різко змінився склад сільськогосподарських культур, вирощуваних африканцями - різко зросло виробництво експортних культур: кава - у 11 разів, чаю - в 10, какао-бобів - в 6, арахісу - більш ніж в 4, тютюну - в 3 рази і т . д. Все більше число колоній ставали країнами монокультурного господарства. Напередодні другої світової війни в багатьох країнах від двох третин до 98% вартості всього експорту припадало на якусь одну культуру. У Гамбії та Сенегалі такою культурою став земляний горіх, на Занзібарі - гвоздика, в Уганді - бавовна, на Золотий Берег - какао-боби, у Французькій Гвінеї - банани та ананаси, в Південній Родезії - тютюн. У деяких країнах було по дві експортні культури: на Березі Слонової Кістки і в Того - кава і какао, в Кенії - кава і чай, і т.д. У Габоні та деяких інших країнах монокультурою стали цінні породи лісу.

Створювалася промисловість - головним чином гірничорудна - була в ще більшій мірі розрахована на експорт. Розвивалася вона швидко. У Бельгійському Конго, наприклад, видобуток міді з 1913 по 1937 р. зросла більш ніж у 20 разів. До 1937 р. Африка займала в капіталістичному світі значне місце з виробництва мінеральної сировини. На неї припадало 97% всіх алмазів, що здобуваються, 92%-кобальту, більше 40% золота, хромітів, літієвих мінералів, марганцевої руди, фосфоритів і більше третини всього виробництва платини.

Експлуатація африканського населення не могла здійснюватися без тієї чи іншої форми залучення його представників до управління. Колоніальна влада створювали з їх участю новий апарат управління або використовували елементи існувало в доколоніальної епоху. Це робилося не тільки через брак колоніальних чиновників-європейців, а й з-за необхідності здешевлення колоніального апарату. Без будь-то, хоча б мінімальної, соціальної опори в середовищі місцевого населення його можна було експлуатувати лише вдаючись до постійної військової примусу і контролю. А цей метод дуже дорогий і малоефективний.

Різноманітні способи залучення африканців до колоніального управління в основному зводилися до двох форм: прямим і так званому непрямому управлінню. У першому випадку колоніальна адміністрація призначала африканських вождів у той чи інший район, не рахуючись з місцевими інститутами влади і походженням претендента. По суті справи їх положення мало відрізнялося від положення чиновників колоніального апарату.

При системі непрямого управління колонізатори формально зберігали інститути влади, що існували в доколоніальний часи, зовсім змінивши, проте, їх зміст. Вождем міг бути тільки людина місцевого походження, зазвичай з "традиційною" знаті. Він залишався на своєму посту все життя, якщо влаштовував колоніальну адміністрацію, одержуючи основні засоби до існування з відрахувань від суми зібраних ним податків.

Система прямого управління найчастіше використовувалася у французьких колоніях, непрямого - в англійських. Але це зовсім не було незмінним правилом. Французи в багатьох випадках не тільки неофіційно, але і формально визнавали влада впливових традиційних правителів, перш за все тих, хто активно з ними співпрацював. Англійці ж нерідко створювали інститути нібито "традиційної" влади зовсім штучно (як, наприклад, у народу ігбо у Східній Нігерії). А непряме управління було несумісно з "поселенським" колоніалізмом Кенії, Південної Родезії і ПАС, і англійці самі визнавали, що використовували в цих країнах пряме управління. У цілому можна сказати, що відмінності між двома системами управління були не надто значні.

Размещено на Allbest.ru