Історія слов'янських племен

Размещено на http://allbest.ru

Вступ

Більш вагомими слід вважати не політичні, а мовні і територіальні ознаки кожної з культур. Однак сучасне розселення народів Європи і Азії є, переважно, результатом процесів, що тривали у світі від доби "неолітичної революції", внаслідок якої сталася і "революція" демографічна. Зв'язки між мовами і мовними групами дозволяють припускати, що більшість сучасних народів Євразії отримали свою національну мову з одного джерела - індоєвропейської прамови, носії якої передавали її разом із здобутками своєї синкретичної на той час культури. Проте, подальший розвиток людства призвів до суттєвого розгалуження мов і значної культурної диференційованості народів. Отже, сама лише мова не могла бути вирішальним чинником у формуванні культури. Вона вбирала в себе весь життєвий досвід народу, сприяла його відтворенню в подальших поколіннях, але й сама змінювалася в часі й просторі.

Незмінним можна було б вважати лише територіальний фактор. Проте, протягом тисячоліть на планеті змінюються і клімат, і довколишні ландшафти. До того ж, у сучасному світі навряд чи можна знайти народ, який протягом останніх тисячоліть хоча б раз не змінив місця свого проживання.

Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, надзвичайно сприятливого для. землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це перетворювало українську територію на зону, небезпечну для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами, але водночас призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях протягом тисячоліть. Не випадково, що такі високі за своїм рівнем культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у своєму розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього важливого бар'єра через нашесть більш диких і войовничих народів.

Як визнано сучасними вченими, "культура" й походження стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов'янин, а відтак і українець - не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічної національних способу життя та світогляду. З огляду на це, питання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своєму розв'язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.

Відомо, що люди селилися на наших землях з найдавніших часів (на мал. - реконструкція палеолітичної оселі на території України з каркасом із бивнів мамонта). Вітчизняними археологами знайдено сліди перебування пралюдини ще ашельської епохи (1 млн. 150 тис. років тому). Такі знахідки трапляються на Дністрі, під Житомиром, на Закарпатті, на Харківщині, у Донбасі й Криму. Однак поширенню людей за доби палеоліту заважали льодовики.

Після закінчення льодовикового періоду, яке сталося на межі палеоліту й мезоліту (10-11 тис. років тому), коли кліматичні умови стали більш придатними для життя, общини первісних мисливців прийшли сюди разом зі стадами тварин, на яких полювали. Археологічні знахідки доводять, що тогочасні мешканці наших земель годувалися м'ясом різних тварин, серед яких мамонти, печерні ведмеді, дикі коні та ін. У місцях стоянки первісної людини, що дуже часто мали характер довготривалих поселень, шар кісток сягає метра й більше. Поміж кістками археологи знаходять вугілля від багать, кремінний інструмент, яким користувалась людина. Дуже часто кістки обпалені й розбиті, що свідчить і про широке використання вогню, і про спроби первісних людей виготовляти знаряддя праці з кісток.

Археологічних знахідок, що відтворюють життя прадавньої доби, на наших землях дещо менше, ніж у Німеччині, Франції, Іспанії чи інших країнах, де первісна людина жила в сухих гірських печерах, які зберігають сліди первісного життя значно краще, ніж наш вологий ґрунт. Відповідні ландшафту й клімату умови життя вимагали від тутешньої прадавньої людини першочергових зусиль у певних напрямках боротьби за виживання. Так, не маючи природного родовища у вигляді печер, люди мусили самотужки будувати собі житло. На наших теренах первісна людина ховалася від холоду або зариваючись у землю, або створюючи наземні будівлі. Дуже часто матеріалом для будівництва служили кістки мамонтів, які вкривалися віттям і обмазувалися глиною. На місці таких поселень археологи виявляють справжні витвори мистецтва: культові браслети з кісток мамонтів, які прикрашалися "місячною" символікою, підвіски з морських черешок, стилізовані жіночі статуетки, виготовлені з бивнів мамонтів, різноманітні культові предмети (серед яких і музичні інструменти), прикрашені різьбленням, тощо.

У добу нового кам'яного віку(енеоліту), який для Східної Європи датується VI-III тис. до н.е., культури мешканців українських земель виразно розподілялися на два типи: автохтонну мисливську і прийшлу землеробську. Перші землеробські племена з'явилися з Подунав'я, їх прийнято відносити до культури з лінійно-стрічковою керамікою. Вірогідно, саме вони принесли в наші землі культурні злаки, що в дикому вигляді зустрічалися тільки в субтропічній зоні Азії та Африки. Від цих племен традиції землеробства були успадковані й представниками буго-дністровської мисливської культури, але далі на північ і схід вони за доби неоліту не поширились.

В епоху енеоліту землі України почали розподілятися на зони трьох господарських типів. Правобережжя стало колискою трипільської землеробської культури, а степовий південь - скотарства, пов'язаного з племенами так званої ямної культури, що вели кочовий спосіб життя у степах від Дністра до Зауралля. У лісах і лісостепах поруч з мисливцями й риболовами траплялися й представники скотарства (середньо стогівська культура IV- ІІІ тис. до н.е.). Попри наявні умови, більш-менш помітної конвергенції (змішування, асиміляції) між культурами різного типу в цей період не спостерігається. Проте, за археологічними даними, здобутки сусідів були відомі представникам кожної з культур, які все ж віддавали перевагу традиційному для них способу господарювання.

Найбільшого розвитку в цей час досягла трипільська культура, названа так від с. Трипілля Київської області, де на потужний культурний шар матеріальних залишків вперше натрапив київський археолог Хвойка у 1896 р. За деякими етноанатомічними показниками трипільці були досить далекими від пізніших слов'ян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку стабільної частини місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування корінних жителів місцевості (тубільців).

Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови, Румунії. Трипільці мешкали в селищах, які складалися з декількох десятків, а інколи й сотень невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулицям ми по колу, в центрі якого знаходилась дещо більша будівля громадського призначення.

Будинок належав одній, рідше декільком сім'ям. Окрім жилих приміщень, у ньому обов'язково були глиняна або кам'яна піч та комори, де зберігалися їстівні припаси. Тип житла відповідав певній суспільній організації, люди жили більш осібно, тяжіли до сімейного побуту. Її форми збереглися й до більш пізніх часів. У найстаріших згадках про слов'ян у наших землях йдеться, що їм властиво жити сім'ями, в окремих будинках, кожний з яких стоїть дещо осторонь від сусідніх.

У вжитку трипільців знаходилась велика кількість посуду. Його вже виробляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи - зображень одомашнених тварин, зокрема, кіз та корів. На уламках глиняного посуду лишилися сліди місячних символів, серед яких кола, хрести, різновиди свастики. Такі символи характерні для культури раннього землеробства, коли люди, що усвідомлювали свою залежність від сил природи, намагалися вплинути на неї за допомогою магічних дій та знаків.

У цей період люди сприймають сонце як верховне божество всесвіту, від якого залежить усе і, в першу чергу, і стихії, що мають безпосередній вплив на врожай, на родючість землі, худоби. Такі вірування отримали назву солярних. Вони були Притаманні людству протягом досить тривалого часу і зустрічалися у добу перших землеробських цивілізацій у різних куточках світу.

Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологами виявлено чималу кількість глиняних фігурок людей,жінка у трипелььких племен відігравала важливу роль у господарстві, серед яких переважають жіночі зображення типу "венер" палеоліту. Вони, скоріше за все, уособлювали вірування в духів предків і, в першу чергу, в материнських богів. Але серед цих фігурок зустрічаються й зображення тварин, що можуть бути як свідченням про залишки тотемічних вірувань, так і про естетичні уподобання трипільців, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним побутом. Відомо, що в їх господарстві тварини мали важливе значення. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевозці врожаю, будівельних матеріалів тощо. А з овечої вовни вони навчилися виробляти одяг. Отже, тварини мали користуватися в трипільській культурі неабиякою шаною.

Рідкісними є поки що знахідки пластики із зображенням людей, призначення яких не зовсім зрозуміле. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що таким чином можна забезпечити присутність духів та їх поміч у повсякденних справах родини. Також у межах помешкань зустрічаються й поховані кістки та черепи домашніх тварин: бика, собаки, свині.

Близько 2000 р. до н. є. трипільська культура занепадає. її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих, як вважають, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коші для верхової їзди. Саме їм може належати культове зображення з околиць с. Керносівки Дніпропетровської області, що дотується кінцем ІІІ - початком II тис. до н.е. Індоєвропейці частково всідали на плодючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України.

Однак відтепер традиції землеробства разом з осілим способом риття стають вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях. В II тис. до н.е. ці традиції розвиваються в межах так званих білогрудівської, а потім і чорнолісьої культур, які дослідники відносять до праслов'янсько-балтійських. Білогрудівська культура виникла на правому березі Середнього Подніпров'я, тобто в розвиненому землеробському регіоні колишньої трипільської культури. Близько ХУІ-ХІІ ст. до н.е. білогрудівці з успіхом опановували території Лівобережжя, сягаючи Сіверського Дінця. Як і трипільці, вони зводили великі городища, які з часом оточували все більш міцними земляними валами, посиленими у верхній частині загостреними колами. Український дослідник М.З.Суслопаров зробив спробу розшифрування знаків на баночній керамічній посудині цієї доби, знайдений 1903 р. у с. Попасному Дніпропетровської обл. Згідно з дешифровкою дослідника, напис було створено мовою, близькою до сучасної литовської й свідчив він про вміст посуди. Під час її застосування - в посудині зберігали червону фарбу, так знану кіновар. ІХ-VІІ ст. до н.е. датується панування чорноліської культури, пов'язаної з великим укріпленим городищем з трьома лініями валів і ровів у верхів'ях р. Інгулець (Кіровоградська обл.).

Перетворитися на цивілізацію цій протокультурі, знов-таки, зашкодили кочівники, які увійшли в історію під іменем кіммерійців. Напади кіммерійців у цілому можна визнати явищем руйнівним для розвиту культури. Проте войовничі степовики сприяли розповсюдженню в широкому степовому довкіллі здобутків тих народів, які зазнали від них поразки. У вигляді військової здобичі кіммерійці несли із собою предмети престижного споживання: одяг, прикраси, ужиткові речі. Та найбільше вони сприяли розповсюдженню кінського й військового спорудження, яке часто мало всі ознаки витворів справжнього мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами з ромбів, квадратів, спіралей, що утворювали довершений геометричні лінії. До того ж кіммерійці вже оволоділи секретами виготовлення зброї з заліза, знали ковальську справу й мали навички ковальської задирки металів. Згідно з повідомленнями ассирійських джерел, кіммерійці, яких там називали "гімірраї" на початку VII ст. до н.е. вдерлися у малоазійські області Фригію та Лідію, але довше за все - до кінця VII ст. до н.е. - протрималися у Каппадокії (південне узбережжя Чорного моря) в районі міста Сіноп, яке вони значно розбудували. Попри міграцію, значна частина кіммерійців залишилися в межах східного Приазов'я.

Слідом за кіммерійцями у VII ст. до н.е. на наших землях з'явились і скіфи (скити). За браком конкретних доказів гіпотетично більшість дослідників вважають скіфів іраномовним народом, хоча віддавна доказова база іраністів піддається різнобічній критиці. У VII ст. до н.е. ці племена стають відомі під іменем "ашкузі" та "ашкеназім" у країнах Малої та Передньої Азії, куди вони здійснили загарбницький похід і близько 30 років тримали у ярмі різні справді іраномовні народи цих регіонів, роблячи наїзди на їх сусідів, сягаючи Палестини і єгипетських володінь. Фараон Псамметіх відкупився від них величезними подарунками. За повідомленнями античних джерел, скіфи обклали населення завойованих територій важкою даниною, але деякі їх загони не вдовольнялися цим і займалися додатковим грабунком. Врешті мідійці на чолі з царем Кіаксаром розправилися зі скіфською знаттю, перерізавши її після бенкету. Скіфські загони повернулися у степову частину Північного Причорномор'я.

2. Скіфські кургани

Археологічна культура скіфського типу поширюється на величезні простори від Алтаю до Середземного моря, але скільком і якого походження народам вона належить, з'ясувати поки що неможливо. На жаль, невідомо, чи мали скіфи писемність, принаймні ніяких писемних пам'яток безпосередньо від скіфів до нас не дійшло. Але історичні відомості про скіфів містяться в іноземних джерелах.

Великий вплив скіфського чинника на події в античному світі відчували їх сучасники та давні греки. Одним з перших про скіфів написав Геродот, який приділив їм окрему книгу своєї "Історії" і не лише яскраво змалював побут і звичаї тих народів, які заселяли українські землі під назвою скіфів, а й навів дані про їх релігійні погляди, міфологію. В подальшому до скіфської тематики зверталися й римські історики: Страбои, Пліній Старший, Еман та ін.

Територія Скіфії, як її описував Геродот, майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. Коли говорять про скіфські племена на українських землях, то виділяють дві основні групи, які, послуговуючись термінологією Геродота, називають "царськими скіфами", що вели кочовий спосіб життя, і "скіфами-орачами", в яких вбачають одних з прямих предків слов'ян. Сам Геродот поділяв територію Скіфії на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне плем'я.

Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Кам'янське городище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акрополі площею 30 га у кам'яних будинках. Навколо на великій площі жили ремісники та інші міщани у наземних кам'яних та дерев'яних будівлях зі стовпами, а частково - і в землянках. Основними заняттями мешканців міста-метрополії були виготовлення залізних і бронзових виробів на продаж, ткацтво і гончарство, а також скотарство і землеробство. Великою шаною у скіфської знаті, як кочівницької, так і осідлої, користувалися вироби з місцевого і привізного золота. За такі вироби, що їм разом з вином і олією постачали греки причорноморських міст, скіфи платили своїми бранцями, а також продуктами землеробства, що вироблялися "скіфами-орачами". Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому "звіриному стилі".

Поховання кочівницьких скіфів відрізняються від поховань осідлого населення. Кочівники покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган (висота насипу деяких з них сягає 20 м), в якому було чимало предметів розкоші. Скіфські курганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу. Най відомі - Фрагменти нижнього і верхнього ярусів пекторалі з Товстої могили.

У землеробській зоні з VI ст. до н.е. також насипалися величезні кургани, але не над катакомбами, а над дерев'яною конструкцією, що нагадувала житло. Верхня частина дерев'яної домовини спалювалася, тоді як сам труп померлого лишався неспаленим. Розмір курганів предмети розкоші, серед яких траплялися не тільки місцеві, а, й ассирійські коштовності, свідчать про значне майнове розшарування і в землеробському середовищі. Оскільки поховання знаті розташовувалися у центральних районах племінних утворень, між і типами поховань пролягає стокілометрова зона між степом і їм, де курганів скіфської доби немає зовсім. "Скіфи-орачі" . на всьому Правобережжі Дніпра від Буго-Дніпровського до Волині та в лісостеповій зоні Лівобережжя. Землероби утворювали великі протоміста, з яких найбільшими є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (загальна площа - 500 га), яке, правдоподібно, було культовим центром, та Нільське городище на березі Ворскли.

Землеробські племена Скіфії були спадкоємцями традицій перших землеробів на теренах нашої вітчизни. Вірогідно, що від скіфського часу нам залишилися і назви найбільших річок -Дніпра, Дунаю, Дністра і Дону. Як доводять прихильники Іранського походження скіфів, слово "дан" перекладалося як "вода", а "дан-апр" перекладалося як "вода глибока", хоча зрозуміло, що не тільки іранські мови мають корінь "дан". Характерно, що ті слова, які Геродот наводить паралельно тогочасною грецькою та скіфською у грецькій транскрипції (Ексампей - "Святі путі", арімаспи - "одноокий та ін.), ніяк не перевіряються іранськими відповідниками. Навряд чи зв'язки скіфської мови з іранськими були більш щільні, ніж з фракійською, кельтською чи іншими індоєвропейськими мовами.

Легенда про походження скіфів та їх золото свідчить про автохтонність її творців. За Геродотом, ця легенда виглядала так. Скіфи вважали себе порівняно молодим народом, але легендарні події своєї праісторії відсували у давнину на тисячу років. Від шлюбу Зевса і доньки Борисфена (Дніпра) народилася на пустельній землі, що пізніше стала Скіфією, перша людина - Таргитай. Російський академік Б.О.Рибаков вважає ім'я першопредка скіфів спорідненим з іменами багатьох богів і героїв індоєвропейських народів (від етрусків і кельтів до індусів). Сини Таргитая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували тут три гілки скіфського народу. При них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, а тому брати визнали головування над собою молодшого брата - Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Як тлумачать давній міф сучасні вчені, три царства мали символізувати три сфери космосу: небо, землю і підземне царство. А ім'я "Колаксай", за їх твердженнями, швидше за все перекладається як "Сонце-цар". Сюжет міфу дуже нагадує східнослов'янські сюжети та більш пізні казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дістається молодшому братові, який народжується на сході сонця і тому теж пов'язаний із зорею, денним світлом і небом. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає і в наших казках. Звичаї, пов'язані з трьома священними предметами - ралом, чашею й сокирою - відомі також у кельтів.

На першому місці серед тих дарів, які від богів отримали скіфи, знаряддя землеробської праці. Дослідження міфів різних народів дають підстави сприймати такі надприродні дари в безпосередній відповідності до системи культурних цінностей, які сповідував кожний етнос. Антропологічні дані (показують, що за походженням пізніші слов'яни мали, скоріше, прабатьківщину на північний захід від контрольованих скіфами територій мали від скіфів назву цеври. Однак у галузі культурних здобутків між майбутніми слов'янами та скіфами було чимало спільного, зумовленого їх спільним індоєвропейським походженням. За літописами ми знаємо, що княжа влада виводилася від Сонця або Даждьбога, якого вважали сином Сварога, що був богом неба і вогню. Отже, князі Київської Русі, яких називали нащадками Даждьбога, так само, як і скіфські володарі, вели свій родовід від вогняного бога. Взагалі між скіфським часом і пізнішими періодами історії України є чимало зв'язків. У центрі Трахтемирівського городища за часів Київської Русі було збудовано славетний монастир, який у козацькі часи на прохання запорожців було їм передано у володіння польським королем Стефаном Баторієм. Сама ж назва містечка Трахтемирова (Терехтемирова) небезпідставно виводиться багатьма дослідниками від імені скіфського першопредка Таргитая.

Переважна більшість населення прадавньої України сповідувала традиційне, хоча й постійно оновлювань язичництво.

Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньої - слов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. Перша і, здається, найважливіша полягає в тому, що протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. В першу чергу це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. Відтоді, як за наказом князя Володимира били батогами й кинули у Дніпро дерев'яних ідолів з княжого двору, протягом століть церква виявляла та нищила все, що нагадувало про колишні вірування. А, по-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Крім того, самі племена часто утворювалися і розпадалися, змінювали умови життя, а з ними - і релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах, До того ж припускається, що слов'яни не мали писемності й не будували храмів, у яких би ця віра змогла знайти матеріальне втілення. Всупереч цьому припущенню деякі дослідники доводять, що храми закритої конструкції у слов'янських язичників були, що археологічно прослідкується до V ст. н.е. на подільському Правобережжі, однак з переходом на так званий "германський спосіб виробництва" українські слов'яни переходять від порівняно крупних городищ до невеликих хутірських поселень, яким відповідали відкриті капища і поклоніння священним деревам, джерелам і річкам.

Украй обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов'ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Не випадково кожний з дослідників праслов'янської міфології легко реконструює її основні риси, порівнюючи або з давньоіранськими, або з давньогрецькими, або з давньоіндійськими міфами. Єдине, що викликає сумніви при такому реконструюванні, це достовірність співвідношення конкретних функцій богів з їх назвами, адже в кожному разі йдеться про паралелі з міфологіями зовсім інших народів. До цього часу це питання не отримало достовірного наукового висвітлення.

Разом з іншими індоєвропейськими народами слов'яни почали розвиток власних релігійних поглядів ще від найбільш примітивних їх форм, серед яких важливе місце посіли тотемізм і анімізм доби мисливського господарювання. Згадки про них закріплено в народних казках про тварин, спочатку диких, а згодом і одомашнених, у вірування про відьом та вовкулаків і в можливості перевтілення людини в тварину й навпаки. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких Найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: і уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. Сонце сприймалося ними як втілення батьківського начала у світі і ототожнювалося з вогняним теплом, яке, імовірно, пов'язувалося з образами Даждьбога, Перуна, Ярила або Семиярила (Сімаргла). Місти шлюб Сонця й Землі, що сприймалась як дівчина Лада, Леля, Дана фа Мокош, забезпечував майбутній врожай. Наступ зими пов'язувався І9 тимчасовим умиранням цих богів, а зимовий сонцеворіт з народженням нового Сонця-божича.

Уявлення праслов'ян про три рівні світу - небесний простір, земну поверхню та земні надра, - про зміни, які відбуваються у світі її плином часу, призвели до ускладнення міфологічної моделі світо-будови. Подібно до інших індоєвропейських народів, творіння землі і космічної порожнечі вони пов'язували з богом-творцем, імовірно, Дварогом або Стрибогом, який міг бути і втіленням вогню (не випадково Перуна називали "Сварожичем"), і втіленням хаосу, пов'язаного з вітрами. Разом з небесною матір'ю - можливо, Колядою, - він відповідав за відтворення світового устрою.

Світ людей та життя на землі залежали від богів середнього й нижнього рівнів. Тут перевага віддавалась Сонцю, проте й бог царства підземного - Велес - відігравав важливу роль у відтворенні, забезпеченні кормами худоби. До того ж йому належали всі вимерлі (оскільки праслов'яни не завжди спалювали, а й закопували ціла небіжчиків.

Прийняття Київською Руссю християнства витіснило з народної пам'яті залишки язичницьких вірувань. У своїх найважливіших культових святах та ритуалах дохристиянські вірування злилися з християнськими обрядами, що стали офіційними: народження Сонця - з Різдвом Христовим, Масляна і закликання весни - із заговінням перед Великим постом, гаївки та весняні свята Красної горки - з Великоднем, свято Купала - з Івановим днем та ін. Але це стосується "верхньої" частини слов'янського храму,присвяченого всім або багатьом богам (пантеону).

Окрім цієї частини вірувань, існували уявлення про менш важливі та досить впливові сили потойбічного світу, які уособлювалися в русалках, мавках, нявках, домовиках, вовкулаках, упирях та в інших фантастичних істотах. На відміну від вищих сил, ці істоти не знайшли в християнській релігійній системі аналогів, з якими могли б асимілюватися. До того ж, вони не входили до "офіційного" пантеону дохристиянських часів і мали суто регіональне значення. Тому вони лишилися жити в народній пам'яті у вигляді марновірств. фольклорних оповідей та в інших формах, ще й дотепер лишаючись побічними ознаками національної духовної культури.

Прагнення до гармонії між людиною і світом, передусім, реалізувалось у принципі природовідповідності, що став одним з основних принципів виховання дітей у дохристиянський період. Ідея природовідповідності чітко простежується в українській народній педагогіці. Природовідповідність полягає у сприйнятті людини - об'єкту і суб'єкту виховання - як частини живої природи. Згідно з цим принципом слід зважати на вік вихованця (найкраща пора для виховання - дитинство й підлітковий вік, коли психіка гнучка й податлива: "Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале", "З молодого, як із воску, що хочеш, те й виліпиш"), його індивідуальні особливості ( "У лісі й двох дерев нема однакових, не те що людей"). Народна педагогіка східних слов'ян прагнула гармонізувати стосунки дитини з природою. Ця вимога реалізувалась у народній системі виховання чітко й послідовно. Передусім це стосується виховання дбайливого ставлення до природи, зокрема до землі. Земля-мати - образ-тотем. Язичницькі вірування забороняли бити палицею по землі, особливо напровесні. Вважалося, що у цей період земля народжує хліб і дає життя усім рослинам. З поширенням християнства це язичницьке табу перейшло у церковну книжність: на того, хто бив палицею по землі, накладалося "15 днів покути" (церковного покарання поклонами). Шанобливе ставлення народу до землі засвідчують давні промовки: "Гріх землю бити - вона наша мати", "Земля дає все і забирає все", "Земля мати наша, всіх годує і пестить", "Хто на землі сидить, той не впаде". Землею клялись, землю прикладали до рани, землю, як оберіг, брали з собою в дорогу. При зустрічі з дорослими дітям належало вклонятися й торкатися рукою землі, що означало побажання добробуту. Важливу роль у вихованні дбайливого ставлення дітей до рідної природи відігравала система усних заборон (запуки).

Ці заборони регулювали стосунки дітей з тваринами, рослинами, птахами, утримуючи підлітків від бездумної жорстокості, допомагали осмислювати право всього живого на життя. Особливе місце у стосунках дітей з природою відводилось птахам. Птахи - супутники людини з доісторичної епохи. Зображення птахів зустрічаються на стінах печер періоду неоліту. Прекрасні малюнки пернатих виявлено серед орнаментальних розписів на кераміці трипільської культури. І етнографічні матеріали свідчать, що радість всіх дитячих свят була пов'язана з птахами. Під час хліборобських обрядів зустрічі весни діти носили в руках вироблених з дерева пташок від хати до хати і прославляли весну. За іншими звичаями, діти підкидали в повітря пташок з хліба і глини. Вважалось: як високо вони зів'ються, так високо підніметься на ниві хлібний колос. За допомогою співу птахів дітей навчали визначати години дня і ночі. Народ здавна ставився до пернатих друзів з винятковою теплотою. В скарбниці народної творчості знаходимо справжні перлинки - поетичні звернення до журавлів, зозулі, соловейка, ластівки, чайки, диких гусей. Особливо зворушливі стосунки склались у людини з лелекою. Для українців лелека - птах-оберіг. З перших років життя людина залучалась до цікавих звичаїв, забав, прикмет, пов'язаних з птахами.

Одним з художніх символів зайнятої землі у слов'янських народів був коровай, який необхідно рівномірно покраяти (поділити) між учасниками трапези. Мотив з краянням короваю яскраво відбився в українському весільному обряді, в якому молодий і молода виступають як князь і княгиня. Як землю, оборонену чи захоплену спільними силами, весільний коровай з фігурами колосків, зерен, домашніх тварин, зібганий і спечений силами родичів, сусідів і друзів, роздають кожному з учасників весілля. Дійовими особами обряду виступають "дружба" - сучасний "свідок", "дружки" - запрошені з боку молодого, "весільний староста".

Раніше поширений погляд на "Україну" як варіант слова "окраїна" не витримали мовознавчої критики, оскільки префікси у- (в-) та о- (об-) виконували раніше цілком різні словотворчі функції (пор.: "управа" з "оправа"; "увійти",''обійти"; "упадати" з "опадати"; "уписати" з "описати" і багато ін.). нових вторгнень агресивних наїзників, а лише поглиблювало розходження між різними племенами. Анти, що частково переходять на службу Візантії, як самостійний народ скоро зникають з історичної арени під аварськими ударами, а слов'янські племена перегруповуються, змішуючись з іншими слов'янськими і неслов'янськими народами.

Одним з нових історичних імен, що утворилися під час етнічної міксації, стали руси. Перші дві виразні згадки про русів чи росів як нападників і грабіжників з'являються в кінці VIII (770-790-ті рр.) і на початку IX ст. у творах християнської житійної літератури у Криму, хоча значна кількість дослідників схильна розглядати як перші згадки про русів повідомлення істориків VI ст.: готського Йордана про народ "росомонів" і візантійського Псевдо-Захарії про народ "хрос", яких ці історики локалізували десь між Дніпром і Доном, крім того, існують численні згадки про русів (у різних, близьких коренів "рус" і "рос" формах) у Західній та Північній Європі. Оскільки пересування сармато-аланських, кельтських і готських союзів здійснялися в усіх цих напрямках, остаточне з'ясування питання про понесення русі є поки що неможливим. Однозначно можна твердити інше те, що руси не були скандинавськими вікінгами. Сукупність накопичених на цей час істориками, археологами, рітропологами, етнографами, топографами різноманітних відомостей про русів-росів змушують усе більшу частину дослідників вести нову про принаймні два основних центри давніх русів - південно-імідний (росів півдня і сходу сучасної України) і північно-західний і(цолабсько-новгородських русів-варягів). Якусь роль в обох центрах відігравати об'єднання рутенів і ругів. Ці центри можуть мати спільне походження, зумовлене щільністю контактів між змішуваними під час Великого переселення племенами, однак досі немає єдиної думки щодо того, чи були роси-руси власне народом, чи швидше мова може йти про специфічну соціальну верству, яка в різних регіонах вела себе настільки по-різному, що складається враження про цілком різні за звичаями і вдачею народи. Ситуація ускладнюється тим, що давні літописці й географи Європи та Азії найчастіше не робили розрізнення між вочевидь нетотожними носіями імен росів, русів, рутенців тощо, від чого їх повідомлення і згадки Нерідко мають суперечливий характер.

Візантійські автори, яким були відомі переважно південно-східні роси, до X ст. включно називають їх також тавро-скіфами. На місці колишньої столиці Боспорського царства Пантікапея візантійські джерела вміщають місто Росія, де розташовувалася візантійська митрополія для християн Хозарського каганату. Український дослідник питання Д. Березовець доводить, що під росами розумілися у візантійських та арабських джерелах етнічно неоднорідні носії салтівсько-маяцької культури, яка виділилася із загального ареалу хозарських земель і сягала на півдні Криму і Тамані. У зв'язку з цим цікавим є питання про можливість запозичення княжих знаків на, монетах Київської Русі з монет Боспорського царства. Візантійський хроніст Лев Диякон у X ст. залишив цінний опис зовнішності войовничого князя Святослава, який після смерті своєї матері Ольги знов повернув молоду державу до язичництва, а тому, вірогідно, дотримувався давніх язичницьких звичаїв і в одязі. Скромно одягнутий, він мав поголену бороду при довгих вусах і майже повністю поголену голову, якщо не враховувати залишеного клоку волосся з лівого боку, що мало свідчити про благородність його походження. Одне вухо князя прикрашала золота сережка. Звичай носити оселедці відомий у дружинників "Великої Булгарії" хана Курбата (VI ст., дружинники інших степових володарів носили інші характерні зачіски). У переговорах Святослава з імператором Цимісхієм, зміст яких переданий Львом Дияконом, візантійський імператор тричі згадує Кіммерійський Боспор (Керченську протоку) як батьківщину росів, на яку вони й мають повернутися.

Серед арабських авторів, які згадують про росів-русів (не всі твори дійшли до нашого часу), найдавнішим був начальник аббасидської пошти і розвідки Ібн Хордадбег, який писав ще на початку IX ст., став єдиним, хто ототожнював русів зі слов'янами, характеризуючи їх як слов'янських купців. При цьому деякі перекладачі розуміють тут не "слов'ян", а "рабів" ("сакаліба"), тобто руси постають не слов'янськими купцями, а торговцями рабами. У цілому ж як арабські, так і візантійські й хозарські автори відзначають виняткову мужність і разом з тим жорстокість і дикість давніх русів, які робили нерідко далекі грабіжницькі набіги на суднах, безпідставно знущаючись над мирним населенням. Щодо слов'ян, останні мали ставати головним товаром русі поряд зі шкірками пушних тварин і мечами. Користаючи з невеликої кількості чоловіків у слов'янських поселеннях тієї доби, руси виряджали експедиції у 100-200 чол. за "живим товаром" з особливого заболоченого острова, відомого як "острів русі". За повідомленнями Ібн Русте, який написав про цей густонаселений острів* довжиною в три дні переходу з повною відсутністю на ньому великих поселень, рабів, з якими поводилися добре в інтересах торгівлі, руси продавали волзьким булгарам і хозарам. Як свідчить цей автор, руси харчуються тільки тим, що вивозять із землі слов'ян. Одразу після народження Сина батько приносив до дитини оголений меч, кидав його перед ним і казав: "Я не залишу тобі у спадщину майна, і не буде в тебе нічого крім того, що сам здобудеш оцим мечем". Ці руси забивали усіх іноземців, які намагалися потрапити на їх землю. Але далі, всупереч вищесказаному, можливо вже за іншими джерелами, Ібн Русте описує країну багатьох міст із доброзичливим ставленням до іноземних купців і взагалі іноземців, народ згуртований і саможертовний, який ніколи не залишає співвітчизників.

На роль легендарного острова у наш час найбільше претендують (о. Саарема неподалік узбережжя Естонії, Таманський півострів і місцевість між Івановом і Кременчуком на сучасному правому березі Дніпра, який раніше утворював нижче Канева два русла, які знов сходилися через 130 км. Найважливішою торговельною артерією, що з'єднувала Північ Європи з Чорним морем, а через нього з розквітлим за Македонської династії Константинополем, який став головним торговельним центром Старого світу, був Дніпро. Уздовж великої ріки виникають перші міста, які трохи пізніше стають відомі як суто слов'янські. Вони постають і поблизу порогів, у місцях, де торговельні човни мали розвантажуватися, щоб волоком або в інший спосіб долати природні перешкоди на шляху "з варяг у греки". У середині X ст. візантійський імператор Константан Багрянородний подав два варіанти назв дніпровських порогів - "руський" і "слов'янський". При цьому, як довів український історик М.Брайчевський, "руські" назви вказують на те, що відомі імператору руси користувалися мовою, близькою до сучасної осетинської - спадкоємиці сармато-аланської групи індоєвропейських мов. Сучасні історики розміщують у Надпоріжжі первісну територію племені уличів. Саме тут на купців чекала найбільша небезпека з боку грабіжників, тому в таких місцях будувалися городища, комори для краму, які слід було боронити від злодіїв. Такі місця ставали й центрами торгівлі. Вони в першу чергу вражали чужинців, що з'являлися в наших землях. Мабуть через це вони називали слов'янське Подніпров'я "країною тисячі міст".

Жвава господарська діяльність сприяла подальшій культурній еволюції тих племен, які мешкали біля Дніпра та його найбільших притоків. Помітно посилилася їх військова могутність, здатність об'єднати й очолити сусідів. Одним із таких центрів і став Київ, що згодом перетворився на столицю однієї з найбільш могутніх і культурно розвинених держав середньорічної Європи.

археологічний трипільський сармат скіф

Висновки

Із сказаного випливає, що протягом багатьох років змінювалось все: мова,традиції,люди, тварини,культура. Таким чином, жоден з факторів, що визначають нації сучасного світу, ще не може пояснити самобутню сутність кожної з національних культур. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних чинників, що діяли в конкретно історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали й їх унікальні культури.

За своїм характером українська культура належить до культур слов'янського типу. Він визначається за багатьма її суттєвими рисами і пов'язаний з історією слов'янських племен, які у другій половині І тис. н.е. утворили на теренах сучасної України першу державу.

Проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не тільки культурної, а й етнічної унікальності місцевого населення.

Список літератури

1. Даншіенко В.М. Кам'яна могила. - К., 1985.

2. Даниленко В.Н. Неолит Украйни. - К., 1974.

3. Павленко Ю.В. Передісторія давніх рурів у світовому контексті. - К., 1994.

4. Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 1998. - С.7 - 55.

5. Пріцак О, Походження русі: у 6 т./Пер. з англ. Т.1. - К., 1999.

6. Рибаков Б.А, Язичество древних славян. - М, 1981.

7. Січинськцй Чужинці про Україну. - Львів, 1991.

8. Славяне и русь: Концепции и идеи: Хрестоматия. - М., 1998,

9. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. - К., 1993.

10. Чмихов М-О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. - К., 1992.

Размещено на Allbest.ru