Історія українсько-більшовицької війни 1917—1921 років

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Центральна Рада була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні. Слід підкреслити, що на цей час РСДРП (б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10% голосів виборців України, тоді як українські партії - 75%.

Протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у конфлікт між ними. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів.

4 грудня 1917 р. Рад нарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що, визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з'їзд рад. (Зазначений з'їзд відкрився у Києві саме 4 грудня). Центральна Рада звинувачувалася у дезорганізації фронту, у роззброєнні більшовицьких частин в Україні, у змові проти проголошеної більшовиками радянської влади.

Зрозуміло, що ультиматум повинен був підготувати ґрунт для збройного втручання Раднаркому у внутрішні справи УНР. Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд Леніна, водночас, не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і прагнув мати в Україні маріонеткову владу.

Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад не виправдалися. Перебуваючи у значній меншості (127 чоловік і 2,5 тис. делегатів), вони залишили Київ і 11-12 (24-25) грудня 1917 р. провели альтернативний з'їзд у Харкові. Харківський з'їзд не був правочинним - 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з'їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд - Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з "контрреволюцією". Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу у боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (біля 60 тис. чол.) на чолі з В. Антоновим-Овсієнком.

Таким чином, як ми бачимо, більшовики нав'язали Україні громадянську війну.

Війна більшовиків з УНР тривала протягом грудня 1917 - січня 1918 pp. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові. Найдраматичнішою сторінкою українсько-більшовицької війни став кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М.Муравйовим на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити наспіх зібраний загін із 500 київських студентів і курсантів, які героїчно загинули у нерівному бою 16 (29) січня 1918р. Крути стали символом національної честі українського народу.

Проголошення незалежності УНР.

За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Четвертий Універсал став вершиною державотворчості Центральної Ради. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в озброєнні - в 40 разів. Керівництво УНР не змогло зібрати боєздатні збройні сили.

26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ, внаслідок червоного терору в місті загинуло до 5 тис. чоловік. Центральна Рада і всі ЇЇ заклади переїхали до Житомира, потім - до Сарн. Військові дії перемістилися на Волинь і Поділля.

Таким чином, більшовицькі війська, скориставшись "романтичними ілюзіями" керівництва УНР щодо збройних сил, легко отримали перемогу. Центральна Рада тепер могла сподіватись лише на зовнішню допомогу.

Передумови.

7 (20) листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила ІІІ Універсалом створення автономної Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Це викликало роздратування російського уряду --більшовицької Ради народних комісарів, тому вона вирішила захопити владу в Україні шляхом збройного повстання в Києві.

Проте, в ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) року українські війська, лояльні до Центральної Ради, придушили повстання, а заколотників вислали ешелонами за межі України. Більшовицькі відділи 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош, що їхали з фронту на захоплення Києва, були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського біля Жмеринки і відправлені до Росії. 30 листопада (12 грудня) року спалахнуло більшовицьке повстання в Одесі, яке так само закінчилося поразкою більшовиків.

4 (17) грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами Володимира Леніна і Лева Троцького. Більшовики вимагали легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їх роззброєння. Зазначалося, що в разі невиконання вимог російський радянський уряд вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти нього. 5 (18) грудня 1917 року, не дочекавшись відповіді від українського уряду, Рада народних комісарів Росії постановила вважати Українську Центральну Раду своїм ворогом. Головнокомандувачем радянських військ проти України було призначено Володимира Овсієнка. З грудня того ж року біля північно-східних кордонів Української Народної Республіки стали концентруватися червоні війська.

7 (20) грудня Українська Центральна Рада відправила відповідь Раді народних комісарів за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Розпочалася більшовицько-українська війна. Війська Радянської Української Народної Республіки та Радянської Росії концентрувалися в Харкові, у районі Гомеля і під Брянськом. Вони нараховували 160 тисяч вояків і складалися з частин регулярної Російської імператорської армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів балтійських моряків. Вище політичне керівництво військом здійснював більшовик Володимир Овсієнко, а воєнне -- есер Михайло Муравйов. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Воєнні сили УНР складали добровольчі формування Вільного козацтва та українізовані добровольчі частини Російської імператорської армії. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по Україні, тоді як більшовики діяли на головних стратегічних напрямках.

Воєнний комунізм

Воєнний комунізм -- назва внутрішньої політики більшовиків в 1918--1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами -- в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та бездії звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством.

З початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Установили командно-адміністративний режим з метою зосередження в державі всіх ресурсів і порятунку господарських зв'язків. Почали вживати надзвичайні заходи, що пізніше назвали політикою "воєнного комунізму", яка завершилася до весни 1919 р. Визначають такі складові політики "воєнного комунізму":

-- введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

-- націоналізація всіх підприємств;

-- централізація розподілу сировини та готової продукції;

-- заборона вільної торгівлі (листопад 1918 р.), обмеження грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

-- мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, уведення загальної трудової повинності;

-- запровадження (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" -- модель державного регулювання економіки, що мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, що передбачало вживання вимушених тимчасових заходів, а з іншого -- його реалізація на практиці свідчила про спробу безпосереднього переходу до нового суспільного устрою. Своєрідною основою політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мала здати державі лишки зерна та інших продуктів. Спочатку їх обсяги визначалися потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але потім головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Продрозкладка -- одна зі складових встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному втриманні стабільних цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. лише в Україні діяло 46 таких загонів, які налічували 1500 осіб).

Ідею побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріпили декретами Раднаркому, ухваленими в 1920 р.: "Про безплатний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безплатний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про відміну плати за будь-яке паливо" (23 грудня).

Пропонували різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями -- тредами, енедами, проте кризовий стан економіки підтверджував неефективність застосованих заходів.

В Україні, де майже 65 % урожаю спрямовували на ринок (у Катеринославській губернії -- 50 %, Таврійській -- 60, Херсонській -- 65 % тощо), цю політику не схвалювали. Невдоволення спричинив і план колективізації села, проголошений 14 лютого 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористування і заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств і перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва зумовив невдоволення і протест селян.

У 1920 р. внаслідок громадянської війни та реалізації політики "воєнного комунізму" порівняно з 1917 р. виробництво промислової продукції в країні зменшилося і становило 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. продукували сталі 1,7 %, прокату -- 1,8, вугілля (Донбас) -- 22 % від рівня 1913 р. Такий стан економіки спонукав до нової хвилі націоналізації. В Україні вона почалася втретє. Держава отримала 11 тис. промислових підприємств, щоправда, їй вдалося більш-менш забезпечити роботою лише 4 тис. із них. У січні 1920 р. було створено Українську трудову армію, 30 тис. бійців якої працювали на окремих підприємствах, їх не одноразово використовували як знаряддя примусу. В господарській практиці поширилися мілітаризація праці, трудові повинності.

Очолювану Й. Сталіним Українську трудову армію застосовували також з метою вилучення із селянських господарств хліба, а з 1920 р. -- ще й м'яса, яєць, окремих видів овочів. Хоча офіційна продрозкладка для України становила 140 млн. пудів, однак Й. Сталін вважав, що в країні є 600 млн. пудів хлібних лишків. Щоб відібрати їх у селян, організували велетенську армію. Штат лише губернських, повітових і районних продовольчих комітетів нараховував 60 тис. осіб. Також діяли члени продовольчих загонів, трудова армія, війська внутрішньої служби.

Різко посилилася централізація управління. З метою виявлення і максимального використання ресурсів підприємства позбавляли самостійності. Вищим органом вважали утворену ВЦВК 30 листопада 1918 р. Раду робітничої і селянської оборони, завдання якої полягало у запровадженні жорсткого режиму в усіх галузях народного господарства і тісній координації роботи відомств. Загальним центральним органом управління промисловістю залишалася Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої мала яскраво виражений військовий характер. Координували дії споріднених галузей промисловості виробничі відділи ВРНГ. Головні комітети, або центри (всього їх нараховували 42 -- Головнафта, Головсіль, Центромідь та ін.), здійснювали оперативне керівництво підприємствами. Між главком і підприємством у багатьох галузях була ще одна ланка-- трест, що керував кількома невеликими підприємствами, не підпорядкованими безпосередньо ВРНГ. Така система централізованого управління дістала назву главкізму.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. слід було вирішити насамперед завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах потребував також зміни форм і методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, невдоволення продрозкладкою спричинили весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 p. X з'їзд РКП(б) під час внутрішньополітичної боротьби ухвалив рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми та обсяг податку; загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. згідно із продрозкладкою). Це започаткувало перехід до нової економічної політики (НЕП). більшовик комунізм продрозкладка український

Червоний терор.

Червоний терор -- офіційна політика придушення політичних і потенційних противників насильницькими методами, яку здійснювали більшовики в роки громадянської війни. Ініціатором і натхненником масового терору був В. Ленін. Після захоплення влади більшовиками він переконав своїх соратників у необхідності застосування «найжорстокішого революційного терору». 20.12.1917 р. було створено спеціальний орган -- Всеросійську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем (ВЧК), яка стала головним знаряддям більшовицького терору. 5.09.1918 р.

Раднарком прийняв постанову про Червоний терор, яка надавала насильницькій політиці офіційного, державного характеру. Лише у відповідь на вбивство М. Урицького було розстріляно близько 500 заручників. Людей розстрілювали не тільки за їхні політичні погляди, а й за належність до «експлуататорських класів». Активно застосовувався метод заручництва. За будь-яку акцію, спрямовану проти більшовицького режиму, або навіть за поразку Червоної армії на фронті карали офіційно санкціонованим розстрілом сотні невинних людей. Придушуючи антибільшовицькі повстання, каральні загони знищували цілі села, вбивали дітей та жінок (напр., так діяли війська М. Тухачевського під час придушення селянського повстання в Тамбовській губернії в 1920-- 1921 pp.).

Точних відомостей про кількість жертв Червоного терору немає. За офіційними джерелами, до грудня 1920 р. ВЧК розстріляла 12 733 особи. Дослідники вважають, що жертвами більшовицького терору стали сотні тисяч осіб. Застосування Червоного терору стало одним із найважливіших чинників, які зумовили перемогу більшовиків у громадянській війні.

Размещено на Allbest.ru