Судові органи на українських землях в складі Великого князівства Литовського (1362-1795 рр.): структура, повноваження, компетенція та діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія

Реферат

на тему: «Судові органи на українських землях в складі Великого князівства Литовського (1362-1795 рр.): структура, повноваження, компетенція та діяльність»

Київ-2013

План

1. Передумови входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та значення цього процесу для судової системи

2. Судова система Великого князівства Литовського до 1385 року

3. Зміни у судовій системі після Кревської унії

4. Судебник Казимира Ягайловича (1468 рік)

5. Статут Великого князівства Литовського (три редакції -- 1529, 1566 і 1588 рр.)

6. Судова реформа 1564-1566 рр

Висновки

Список використаної літератури

1. Передумови входження українських земель до складу Великого князівства Литовського та значення цього процесу для судової системи

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ - держава, що існувала у Східній Європі в XIII-XVIII ст. В 30-40 -х рр. XIII ст. князь Міндовґ об'єднав частину литовських племен у державу - Велике князівство Литовське. За Гедиміна (1316-41 рр.) відбулося зміцнення територіальної єдності Великого князівства Литовського утвердження спадковості князівської влади. В XIV ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли: білоруські землі, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Чернігівщина. [4]

Після розпаду Галицько-Волинсько князівства - спадкоємця Київської Русі - частина його земель, спочатку Волинь, а пізніше Київщина, Переяславщина та Поділля, увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Переважна більшість українських істориків та політологів схиляється до думки, що оскільки на території України діяли інституції тих держав, до складу яких входили її землі, то це означає, що українці у той час втратили свою державність, у результаті чого тут була перервана традиція державного будівництва. Такої думки дотримувався, зокрема, Михайло Грушевський, який зазначав, що в результаті входження українських земель до складу Великого князівства Литовського, Україна втратила свою самостійність, а значить і свою державу. Подібної думки дотримувався й учень М. Грушевського Іван Крип'якевич. Аналізуючи становище України в складі Литви, історик зазначав, що на перший погляд може видатися ніби Литовська держава - це продовження давньої української держави - Київської Русі. Проте той факт, що від самого початку на престол був покликаний литовський князь, свідчить, на думку Крип'якевича, про втрату самостійності української держави, адже цим самим українські землі потрапляли в залежність від Литви, ставали звичайною литовською провінцією.

Однак не всі українські вчені дотримуються такої думки. Деякі з них вважають, що Велике князівство Литовське в період до 1470 p., тобто часу скасування Київського князівства, було одночасно і Литовською, і Українською державою, а тому називають його Литовсько-Руською державою. Так, онук українського історика Володимира Антоновича Марко Антонович для підтвердження такої позиції пише: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об'єднанні навколо династії Гедиміновичів... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду, але для правильного розуміння цієї доби необхідно відмовитись від сучасних уявлень про державу як про необхідно національний утвір». Отже, історик вважає, що Литовсько-Руська держава була продовженням князівського періоду української держави. На користь версії Марка Антоновича є той факт, що, як свідчать історичні джерела того часу, українські землі добровільно піддались під владу литовських князів, не чинячи ніякого опору литовцям. Це пояснюється прагненням українців звільнитися від ненависного татаромонгольського гноблення, тим більше, що приєднання литовцями українських земель здійснювалося під гаслом: «Ми старовини не зачіпаємо і новини не вводимо». Історики, які дотримуються іншої версії, висувають як аргумент на їх користь той факт, що українці в литовській державі мали широку автономію і користувалися в ній рівними з литовцями правами. Зокрема, українські князі і бояри брали участь у великокняжій раді, деякі з них обіймали найвищі посади в державній адміністрації та війську, користувалися рівними з литовцями привілеями. Крім того, руська (давньоукраїнська) мова визнавалася державною. Православна церква займала також привілейоване становище. З десяти синів Гедиміна дев'ять були православними. В основу литовських законів була покладена «Руська правда» Ярослава Мудрого. Позитивний вплив на литовську культуру мала українська, яка на той час досягла значно вищого розвитку.

У той же час противники цієї версії, будучи прихильниками першої, висувають на свою користь інші аргументи, вказуючи на те, що із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського на них відбулися суттєві зміни в державній структурі.

По-перше, державна влада, сконцентрована в руках великого литовського князя, була майже необмеженою. Місцеві князі виступали тільки дорадниками й виконавцями волі литовського князя.

По-друге, великий князь розпоряджався всіма військовими силами й матеріальними засобами держави. Землю міг одержати тільки той, хто виконував військові обов'язки. Саме таким методом Велике князівство Литовське запроваджувало на українських землях феодальні відносини.

По-третє, хоча українські землі й користувалися самоуправлінням, проте воно поширювалося тільки на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному разі не на державну адміністрацію. Саме в цьому литовці «старовини не зачіпали, а новини не вводили».

По-четверте, уже литовський князь Ольгерд усунув у головних українських центрах українських князів і замість них призначив намісниками своїх синів та родичів. Іван Крип'якевич зазначав, що тоді князювали вже не князі українського роду, а українізовані члени литовської династії (Федір Любартович, Володимир Ольгердович, Федір Коріятович). Однак, оскільки й вони занадто близько злилися з українською шляхтою та підтримували її автономістичні тенденції, то великий князь литовський вважав їх небезпечними для цілісності литовської держави й відібрав у них князівства. Так литовські князі, зазначав Іван Крип'якевич, намагалися знищити в Україні прагнення до самостійного державного життя. Звідси висновок прихильників цієї концепції -Литовська держава не була українською державою. І все ж українські землі у складі Великого князівства Литовського від початку їх входження й до 1470 p., тобто часу ліквідації Київського князівства, користувалися широкою автономією, в усякому разі не меншою, ніж в радянські часи Українська РСР у складі Радянського Союзу, яка радянськими істориками не піддавалася сумніву як держава. Тому українці все ж, очевидно, мали в той час свою державність. [6]

Джерелами права до XVI століття були древньоруське право (Руська Правда), місцеві звичаї и судова феодальна практика.

князівство литовський судовий реформа

2. Судова система Великого князівства Литовського до 1385 року

До 1385 р. у Великому князівстві Литовському існували давні княжі судові установи. Єдиною новелою став суд великого князя над удільними князями. Вся повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від себе вони передавали справи судочинства посадовим особам - воєводам, намісникам, державцям, старостам, тіунам. Удільні князі підлягали тільки суду великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та сільські громади мали власні суди, існував церковний суд.

Схема судових органів Великого князівства Литовського до 1385 року.

Великий князь виступав як суд першої інстанції для певного кола осіб і з певного кола справ, і як вища апеляційна інстанція для регіональних судів, а також для судів полюбовних, третейських і судів магдебургій. З волі великого князя відбувалось надання певним верствам і особам права виключної підсудності центральному суду, що було значною пільгою, оскільки великокнязівське правосуддя було відносно швидким, недорогим і неупередженим, а крім того панував погляд на голову держави як на носія вищої справедливості.[7]

3. Зміни у судовій системі після Кревської унії

Від Кревської унії (1385 рік) запроваджуються великокняжі центральні та місцеві суди і міське судочинство. Судова система стає структурою, якої не було ні в Київській Русі, ні у Галицько-Волинському князівстві. Найвищою інстанцією вважався великокнязівський суд, який був одноосібним, мав необмежену компетенцію і міг розглядати будь-які справи. Якщо хто-небудь і брав у ньому участь за наказом князя, то рішення все одно залишалось за володарем. Через велику кількість справ він іноді передавав право чинити суд своїй довіреній особі, але таке доручення мало тимчасовий характер. Поряд із великокнязівським існував суд панів-ради, проте він так і не сформувався у судову установу. Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які пізніше передали судові повноваження старостам та воєводам. Судочинство ними здійснювалось також одноосібне. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. У випадку здійснення судочинства тільки панами-радою рішення можна було оскаржити князю, який у такому випадку розглядав скаргу спільно зі своїм дорадчим органом. Нижчою ланкою судової системи були суди державців-намісників, які управляли невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для цього суду був суд воєводи, від якого можна було апелювати до сейму землі (князівства) або суду великого князя.

У судоустрої Великого князівства Литовського відбуваються якісні зміни. Виникає низка нових видів судів, зокрема, третейські, суди для інородців, суди в містах з магдебурзьким правом, зростає кількість доменіальних судів; великі князі практикують передачу суду комісарам, маршалку, Пани-Раді; подібним чином воєводи і старости доручають право суду своїм намісникам.[3]

Соціальне й правове становище всіх верств українського населення було закріплене в системі права Великого князівства Литовського, в основу якого було покладено право Київської Русі, зокрема «Руська правда». Саме на засадах цього правового документа й був розроблений збірник законів, кодекси й статути Литовської держави, що з'явилися в другій половині XV ст.

З розповсюдженням кріпосного права виникло і право доменіального суду у поміщиків; спочатку цим правом користувались тільки поміщики-католики, а 1457 року воно було розповсюджене на всіх, причому з доменіального суду були забрані деякі карні злочини, серед яких підпали та зґвалтування.

Судові органи Великого князівства Литовського (замковий суд, доменіальний суд, підкоморський суд, великокнязівський суд та інші) носили становий характер. В деяких місцевостях по традиції існували копні суди, які являли собою розвиток и видозміну практики існування «вервів» Руської Правди и виникли на ґрунті кругової відповідальності місцевих общин за своїх членів и владою над ними. Кордони копних меж не співпадали с межами волостей, а мали самостійне походження, природне або штучне. Копні суди діяли тоді, коли потерпілий скликав навколишніх жителів для визначення, хто з них злочинець, крім того, вони вирішували деякі громадянські правопорушення між сусідами (потрави), і їх рішення, як особливий вид полюбовного вирішення, були обов'язковими. Але копні суди, хоч і носили демократичний характер, знаходились під контролем місцевої адміністрації.

Судова влада в державних маєтках, наданих в «держання» приватним особам, належала цим особам (намісникам), що звалися державцями або раніше тіунами.

Державці при справлянні своїх посад отримували різні доходи. При призначенні на посаду вони, як і інші посадові особи, платили великому князю, так що в XV столітті призначення на посаду мало характер своєрідного продажу. Намісництва роздавались «на рік», «до волі государя», але частіше всього «до живота» (пожиттєво), а нерідко переходили зі згоди великого князя і по спадщині.

Деякі повіти не роздавались в управління державцям, а підпорядковувались безпосередньо воєводам и старостам, які знаходилися в головних містах и володіли волостями на тих же підставах, що і державці. Вони отримували свої воєводства и староства по життєво або до призначення їх на іншу посаду. Доменіальний суд було введено привілеєм 1447 року, потім Статутами. Розглядав головним чином справи на основі місцевих звичаїв або володаря, який довільно визначав покарання. Судочинство зазвичай вели соцькі. [1]

4. Судебник Казимира Ягайловича (1468 рік)

В кінці XIII століття виникло письмове право у формі «листів», грамот, великокнязівських привілеїв. В 1468 році був створений Судебник.

Першим литовським кодексом був Судебник Казимира Ягайловича, який в оригіналі має назву «Лист». Він був затверджений у Вільно Сеймом в 1468 р. Містить у собі 28 статей, серед яких ті, що стосуються карного права, захищають права міщан, маєткове право. Це був фактично кодекс кримінального й кримінально-процесуального права, який захищав у першу чергу феодальну власність. Разом із тим у ньому містяться положення про однакову відповідальність за карний злочин пана і залежних від нього так званих отчичів.

Судебник являв собою головним чином зведення покарань за розбій в різних його видах. Переважає ще приватноправовий погляд на злочин як на шкоду, спричинену окремій особі, але помітні вже і ознаки виникаючого державного погляду (злодій ні під яким видом не може бути звільнений від покарання, до якого засуджений). Покарання, що встановлювалися в Судебнику, досить сурові -- смертельна кара у формі повішення використовувалась досить часто. Перший систематичний звід писаних законів, складений в 1529 році, носить назву Першого статуту. [1]

5. Статут Великого князівства Литовського (три редакції -- 1529, 1566 і 1588 рр.)

На початку XVI ст. дрібні й середні феодали, тобто шляхта, вимагають укладання нового зводу литовського права і в першу чергу такого, який би захищав їх від сваволі магнатів. Новий збірник законів із права потрібний був і самому князю з метою зміцнення політичної єдності держави. Протягом майже 30 років (з 1501 по 1529) розроблявся новий звід. Віленський сейм 1528-1529 pp. затвердив розроблений кодекс, що увійшов в історію під назвою як Перший Литовський Статут 1529 р. Статут був складений так, що закріплював за магнатами й «значними панами» всі їх попередні права й привілеї, гарантував їм керівну і панівну роль в економічному та політичному житті Великого князівства Литовського. Намагання дрібної шляхти отримати рівні права з магнатами закінчились безрезультатно.

Перший Литовський Статут включав 13 розділів, кожен з яких ділився на кілька артикулів, яких усього налічувалося 264. Перший розділ містив положення про верховну владу та її стосунки з населенням; другий - про «земельну оборону», тобто про організацію військової служби; третій - про вільності шляхетської власності; четвертий - про суддів та про суди. Усі інші розділи регулювали окремі інститути цивільного й кримінального права, а також порядок судочинства.

Отже, Литовський Статут 1529 р. закріплював державний лад й організаційну структуру державного управління на території Великого князівства Литовського, у тому числі й на українських землях, що входили до нього.

Система найвищих органів державної влади та управління, територіально-адміністративний устрій у Великому князівстві Литовському відповідно до Литовського Статуту передбачали главою Великого князівства Литовського Великого князя або, як його ще називали, господар. Він мав широкі повноваження з питань внутрішньої та зовнішньої політики: очолював розпорядчо-виконавчі органи, призначав і звільняв службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, здійснював керівництво міжнародними справами.

При князі-господарі формується управлінський апарат (дворські: підчаший, крайний, конюшний, дворний, чашник, підкормій, стольник, кухмістер, мечник, маршалки (двірські й земські), хорунжі (двірські й земські), канцлери, каштеляни, воєводи, тіуни та інші. Вони становили господарський орган - радних панів. Під кінець князювання Вітовта ці дорадники називалися канзіляріями. Вони були переважно великими феодалами.[6]

Структура органів державного управління у Великому князівстві Литовському

Протягом цього періоду ранньофеодальна монархія трансформується у станово-представницьку, інтенсифікується процес консолідації станів. У судоустрої Великого князівства Литовського відбуваються якісні зміни. Виникає низка нових видів судів, зокрема, третейські, суди для інородців, суди в містах з магдебурзьким правом, зростає кількість доменіальних судів; великі князі практикують передачу суду комісарам, маршалку, Пани-Раді; подібним чином воєводи і старости доручають право суду своїм намісникам.[3]

Наприкінці XV ст. владу князя-господаря значною мірою обмежували спочатку такий орган, як «пани-рада», а пізніше сейм, без ухвали яких господар не мав права вирішувати основні питання державної політики. Пани рада це орган, який складався переважно з магнатів (панів). Пани-рада виросла з радних панів, які в 1492 р. і 1506 р. домоглися привілеїв, за якими вона стала незалежною від великокняжої влади. Від цього часу господар видавав закони та розпорядження, підтримував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки з найважливіших судових справ тільки за згодою з панами-радою - постійним законодавчим, розпорядчим, контролюючим та судовим органом. Найважливіші державні справи пани-рада вирішувала спільно з господарем. У разі, якщо думка панів-ради розходилася з думкою князя, останній повинен був підкоритися раді.[6]

На думку Ковальової С.Г., однією з найістотніших причин є те, що як у ранньофеодальній, так і в станово-представницькій монархії судова функція влади поглиналася адміністративною, отже, у державі була відсутня судова влада як окрема владна гілка. Спеціальних судових установ до судової реформи 1564-1566 рр. у державі не було, суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному житті князівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню державну політику. Відправлення суду об'єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніж засобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником. [3]

П. Музиченко класифікував суди. на центральні (великокнязівський, або господарський суд з його різновидами, Головний Литовський Трибунал і Луцький Трибунал), місцеві (копні, домініальні, обласні, земські, гродські, підкоморські і міські), спеціальні (церковні, гетьманський суд, цехові, ярмаркові, суди над іновірцями, каптуровий суд, полюбовні, або приятельські, козацькі суди). Дослідник включив до класифікації всі суди, які діяли на українських землях у XIV-XVI ст., - і у Великому князівстві Литовському, і в Речі Посполитій. [5]

З огляду на множинність можливих критеріїв, можна навести різні класифікації судів Великого князівства Литовського. До центральних можна віднести суд великого князя (із різновидами), до місцевих - решту судів.

У державі діяли литовсько-руське право (писане і звичаєве), іноземне (німецьке, волоське), канонічне, право етнорелігійних груп (іудейське, мусульманське, вірменське). За походженням права, яким керувалися у судах, останні можна поділити на суди литовсько-руського права (великокнязівський, суди намісників, копні, доменіальні, третейські), суди магдебургій, церковні суди, суди для іновірців.

За колом підсудних справ суди поділялися на суди загальної юрисдикції (великокнязівський, суди намісників, доменіальні, копні, суди магдебургій, третейські) і спеціальної юрисдикції (церковні, цехові).

За колом підсудних осіб можна виділити загальні (великокнязівський, суди намісників, третейські, копні) і станові суди (церковний, доменіальний, суди магдебургій, суди для іновірців).

За суб'єктом-ініціатором створення виділялися суди, створені за ініціативою населення (третейські, копніі, суди для іновірців) і створені державою (великокнязівський, суди намісників, церковні, доменіальні, суди магдебургій).

За принципом формування суди поділялися на виборні (копні, суди магдебургій, третейські, суди для іновірців) і такі, що призначалися (великокнязівський із різновидами, суди намісників, доменіальні, церковні).

За обсягом компетенції розрізняємо загальнодержавні (суд великого князя, намісників, церковні) і локальні (доменіальні, копні, суди магдебургій, суди для іновірців). Розрізнялися суди першої ланки і апеляційні. Традиційно апеляційною інстанцією був суд великого князя; пізніше гродський суд став апеляційною інстанцією для копних судів і судів для іновірців.

За часом виникнення існували традиційні суди, які склалися ще у Київській Русі (копні, великого князя, намісників, церковні) і нові (доменіальні, суди магдебургій, третейські, суди для іновірців; після судової реформи 1564-1566 рр. - суди земські, гродські та підкоморські).

За характером права, якими керувалися суди, розрізнялися суди світські (великокнязівський, доменіальні, суди намісників, магдебурзькі, копні, третейські) і духовні (церковні, суди для іновірців).

За повноваженнями особи, яка відправляла судочинство, суди основні і делегованого судочинства (відбувалися за дорученням особи, якій належало право суду, - різновиди великокнязівського суду, суду намісника). [3]

Хоча важко заперечувати системність судів Великого князівства Литовського, ясно, що єдину всеохоплюючу їхню класифікацію здійснити неможливо. Для феодальної держави було характерним те, що судова система в ній складалася стихійно. Наслідком цього стала невпорядкованість судоустрою, переплетіння компетенції судів, можливість альтернативного вибору суду для сторін. Нові суди виникали по мірі необхідності або у зв'язку з появою нових явищ у державі (пореформені - земські, гродські, підкоморські, а також суди доменіальні, третейські, магдебурзькі), не завжди вписувалися у вже існуючу систему.

Усвідомлюючи відносність будь-якої класифікації, Ковальова С.Г пропонує поділити суди за ступенем участі влади в роботі судів і за принципами підсудності, виділивши суди державні та недержавні - ті, що знаходилися в руках адміністрації, і незалежні від державної влади.[3]

До державних судів Великого князівства Литовського належали:

1. Центральний суд:

- суд великого князя (господаря);

- суди за його дорученням:

* суд Панів-Ради;

* суд маршалка;

* маршалківський суд;

* комісарський суд.

2. Регіональні суди:

- суд воєвод, старост, намісників;

- суд за їхнім дорученням: суди намісників воєвод і старост.

3. Доменіальні суди.

До недержавних судів належали:

- церковні суди;

- суди в містах з магдебурзьким правом;

- третейські та полюбовні суди;

- копні суди;

- суди для іновірців.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система державних судів Великого князівства Литовського до судової реформи 1564-1566 рр.

Центральні суди включали: суд великого князя (господарський суд) - найвища судова та апеляційна інстанція на чолі з князем за участі найближчих достойників; суд Панів-Ради - у відсутності князя діяв 1-2 рази на рік і складався з представників двірцевої аристократії. Як апеляційні інстанції за дорученням князя неперіодично діяли суди: комісарський - межові спори розглядав спеціально призначений комісар; асесорський - 3-5 асесорів розглядали складну цивільну справу; маршалківський суд - за відсутності князя маршалок, призначений суддею, розглядав різні справи на місці в апеляційному порядку. Під час безкоролів'я діяли утворені урядом каптурові суди. Місцеві суди очолювали відповідні адміністратори: намісники, воєводи та старости в землях, воєводствах, повітах і волостях. Вони були одноособові і розглядали позови всіх вільних та залежних від держави людей. За Першим Литовським статутом до них ввели по два шляхтичі, а воєводський суд та сеймові суди земель зробили судами вищої інстанції в провінціях. У 1566 р. замість них запроваджено нову структуру місцевого судівництва. Земські суди обиралися шляхтою, діяли в усіх повітах, складалися з судді, підсудка та писаря і розглядали цивільні позови шляхти та незначні кримінальні справи. Гродські (замкові) суди були одноособові - старости, намісника чи воєводи і розглядали лише кримінальні справи. Підкоморські суди діяли у кожному повіті, були одноособовими - судив призначений королем підкоморій із заступником - коморником. Вони розглядали межові та земельні спори. У 1569 р. скасовано центральні суди Великого князівства Литовського, а українські суди підпорядковано Луцькому трибуналу, після ліквідації і цієї інстанції - Люблінському трибуналу.

Через відсутність судової влади до проведення судової реформи 1564-1566 рр. державні і недержавні суди були не досить чітко розмежовані: по-перше, і в державних, і в недержавних судах судили особи, які отримували на це право від великого князя і не були професіоналами, від них навіть не вимагалося обов'язкового знання права; по-друге, як недержавні, так і державні суди не були постійно діючими установами, а відправляли правосуддя лише у разі потреби; по-третє, і державні, і недержавні суди у більшості випадків мусили керуватися спочатку звичаєвим, а згодом - писаним загальнодержавним правом, а канонічне і магдебурзьке право, якими мали керуватися церковні суди і суди магдебургій, в українських землях були значною мірою модифіковані під впливом місцевого права; нарешті, сторони, могли на будь-якій стадії процесу перенести справу з недержавного суду до центрального державного суду (крім селян та мешканців магдебургій) і мали можливість альтернативного вибору суду.

На початку XVI століття введено один з перших в Європі систематизованих зводів законів --Статут Великого князівства Литовського, який мав три редакції --1529, 1566 і 1588 років (остання редакція мала силу на територіях Білорусі, Литви і України аж до 1840 року).

До видання Статуту 1529 року у Великому князівстві Литовському не було інстанційного порядку розгляду справ, кожен шляхтич міг звертатися безпосередньо в великокняжий суд. Справи в ньому розглядали великий князь и пани-рада. Статутами и постановами сеймів 1542 і 1551 років великокняжий суд було визначено найвищою інстанцією. По першій інстанції розглядав справи по звинуваченню в зговорі і державній зраді, про злочини и зловживання посадових осіб, про самовільному захваті державних маєтків, земель и доходів, справи про належність до шляхетного стану. Як апеляційна інстанція розглядав скарги на постанови замкових, земських, підкормських і війтовських судів. [1]

6. Судова реформа 1564-1566 рр

Останній етап розвитку судоустрою Великого князівства Литовського і, зокрема, на його українських землях, розпочався із проведенням судової реформи 1564-1566 рр. Він пов'язаний із скасуванням судів воєвод, старост і їхніх намісників і впровадженням принципово нових видів судів - земських, гродських і підкоморських. На думку Ковальової С.Г, саме судова реформа започаткувала формування окремої судової влади в Литовсько-Руській державі.[3]

Після судової реформи 1564-1566 рр. у системі державних судів відбулись якісні зміни, і вона набула такого вигляду:

- суд великого князя і його різновиди;

- земський суд;

- гродський суд;

- підкоморський суд;

- доменіальний суд.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система державних судів Великого князівства Литовського після судової реформи 1564-1566 рр.

В 1566 році в повітах и воєводствах були створені земські и підкоморські суди, членів яких обирала шляхта.

Гродський суд знаходився в замку (місті). Розглядав справи про найбільш важкі злочини, посвідчував угоди, забезпечував рішення інших судів.

Земський суд розглядав карні і цивільні справи, виконував нотаріальні дії, записував скарги на незаконні дії посадових осіб повіту. Обирався повітовою шляхтою з місцевих шляхтичів, які знли право і мали маєтки. Сесії земського суду збиралися три рази на рік. Судочинство велось відповідно до Бельського привілею 1564 року і Статутів Великого князівства Литовського.

Подкоморський суд розглядав справи про земельні спори. Підкоморій, коморник и писар проводили огляд спірної землі, заслуховували покази сусідів, виносили рішення і визначали межі. Скарги на рішення суду розглядав Трибунал Великого князівства Литовського.

Особливе становище в судовому відношенні мали міста, які користувалися магдебурзьким правом, яке почали проникати у Велике князівство Литовське в кінці XIV століття з Польщі. Сутність магдебурзького права полягала у звільнені міщан від деяких державних податків і повинностей і від підсудності державним чиновникам, за виключенням найважчих карних злочинів. У Великому князівстві Литовському магдебурзьке право носило сильно урізаний характер, самоуправління міст було сильно обмеженим. По магдебурзькому праву, в місті існували дві колегії -- радці и лавники. Перші, крім іншого, вели суд по цивільних справах, другі, в числі 12 членів, під головуванням війта приймали рішення по карних справах (війтовсько-лавницький суд). Встановлений порядок часто порушувався: число радців и лавників мінялось, війт керував також і радцями; інколи колегії зливались в одну установу -- магістрат. Так, міста Полоцьк, Могилів і Орша добились об'єднання суду лавників и бурмістрсько-радецького суду. [1]

Висновки

У період Литовсько-Руської держави судова система поступово розвивається, суд відокремлюється від адміністрації, але найвищою судовою інстанцією залишається спочатку великий князь, а згодом король. Виникнення нових судів закріплювалося в Литовських статутах. Відповідно до Другого Литовського статуту у кожному повіті утворювалися підкоморські суди, які розглядали земельні справи.

Судова система на українських землях у складі Великого князівства Литовського зазнала декілька фаз існування: від запозиченої у Київської Русі та Галицько-Волинської держави шляхом декількох трансформацій до започаткувала формування окремої судової влади.

Трансформації в кінцевому результаті призвели до скасуванням судів воєвод, старост і їхніх намісників і впровадженням принципово нових видів судів - земських, гродських і підкоморських, кожен з яких поєднував слідчі і судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Список використаної літератури

1. http://ru.wikipedia.org Википедия - свободная энциклопедия

2. http://uk.wikipedia.org Вікіпедія - вільна енциклопедія.

3. Ковальова С.Г. Судоустрій і судочинство на Українських землях Великого князівства Литовського: Монографія.-Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. -200 с.

4. Колектив авторів. Теорія та історія державного управління., 2011.

5. Музиченко П., Ковальова С., Долматова Н., Крумаленко М., Єфремова Н. Суд і судочинство на українських землях XIV-XVI століть.

6. Усаченко, Л.М. and Тимцунік , В.І. (2013) Історія державного управління в Україні. Навчальний посібник. Видання друге, перероблене і доповнене.

7. Ясинский М. Очерки по истории судоустройства в Литовско-Русском государстве. Главный Литовский Трибунал. Его происхождение, организация и компетенция. - Вып.1.

Размещено на Allbest.ru