Станіслав Оріховський

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Інститут філології і масових комунікацій

Кафедра перекладознавства

Доповідь з нормативної дисципліни: Історія української культури

Станіслав Оріховський

Виконала : Студентка 1 курсу

Група ПР - 11

Ковальова Вероніка

Перевірив

Доцент

Кочура Н. В.

Київ 2014

Станісламв Оріхомвський гербу Окша (пол. Stanisіaw Orzechowski; 11 листопада 1513-1566) -- польський релігійний і освітній діяч русинського (українського) походження доби Відродження. Перемишльський канонік. Письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст. Представник шляхетського роду Оріховських. оріховський релігійний філософський влада

Одним із перших в європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади; надавав перевагу договірній теорії походження держави, яку вважав спілкою громадян, пов'язаних правом і спільною користю. Центральною темою творчості є свобода як найбільше надбанням людства, природний стан шляхетної натури. У книжечці «Baptistum Ruthenorum» («Хрещення русинів») розвивав ідею унії католицької і православної церков.

Автор ідеї «Gente Ruthenus natione Polonus» про подвійну самоідентифікації руської шляхти в Польському королівстві. Візитівкою автора у новітній історії стало гасло «Ruthenorum me esse et libenter profiteor» -- «Я русин, і охоче про це виголошую».

Біографія

Уродженець Галичини. Народився 1513 р. у с. Оріхівці, на той час Перемишлянської єпархії Руського воєводства, в сім'ї руського шляхтича-католика Станіслава Оріховського -- придворного короля Яна І Ольбрахта, який потім став писарем Перемиської землі. Мати -- шляхтянка Ядвіга Баранецька, дочка православного священика. За даними дослідників, міг мати до 12-ти братів та сестер. За відомостями, викладеними в листі до нунція Джан-Франческо Коммендоні, його предками були польські лицарі, що прибули до «Русі», народився в день св. Мартина.Батько вирішив, що в житті він мав стати духівником. У віці 12-ти років отримав нижчі капланські свячення, батько «вистарав» для нього посаду перемиського каноніка. 5 липня 1525 року був прийнятий до Перемиської капітули РКЦ.Початкове навчання здобув у катедральній школі нижчого ступеня в Перемишлі, де отримав «початки письма і всіляких наук, відповідних хлоп'ячим літам», відзначаючись «швидким розумом і доброю пам'яттю». У 1526 р. продовжив освіту в Краківському університеті (вписаний до метрики 5 серпня 1526). Не задоволений схоластикою, що переважала тут, багато часу віддав приватним студіям; зокрема, вивчав лекцію Еразма Роттердамського «Apoftegmaty». Потім навчався у Відні (1527), де його наставником був відомий гуманіст і поет, професор Віденського університету Александр Брасікан.

1529 року, можливо, через підхід до міста турецьких військ, переїздить навчатись до університету Віттенберга, потрапляє під вплив відомого реформатора Церкви Мартіна Лютера та його соратника гуманіста Філіппа Меланхтона. Мартіну Лютеру настільки припав до душі гострий на розум юнак, що він поселив його у себе. Весною 1530 року перебував в Польщі, 17 травня свідчив у ректорському суді після позову батька на його опікуна Антонія з Напаханя через вимагання цінної книги. Через Вроцлав вирушив знову до Віттенберґу, де влітку 1531 слухав виклади Ф. Меланхтона. Батько, не бажаючи його переходу на інший обряд, досить скоро наказав йому покинути Віттенберґ. Згодом Станіслав відбуває до Італії, де слухає лекції в Падуанському (1532) та Болонському університетах (1540), вдосконалює освіту в Римі та Венеції. До кола його знайомих і близьких приятелів входили визначні церковні й державні діячі -- Александр Фарнезе, Франціско Коммендоні, Гієронімо Гінуччі, філософи Антоні Пассера та Гаспар Контаріні. Не менш іменитих друзів мав у Німеччині -- Лукас Кранах Старший, Ульріх фон Гутен, Альбрехт Дюрер. 1543 р., після сімнадцятирічного перебування за кордоном, Ст. Оріховський повертається назавжди на батьківщину. Оселяється у родовому маєтку. Під тиском обставин й супроти власної волі приймає сан священика: на субдиякона його, всупереч звичаїв через неприйняття С. Оріховським причастя, через вельми тісні зв'язки з його батьком, висвятив Пйотр Стажеховський. Батько через недійсність свячення пізніше прокляв усіх нащадків С. Оріховського. В 1550 році склав з себе повноваження пробоща, в середині грудня сприяв шлюбу приятеля-ксьондза Марціна Кровіцького. Під час Пйотркувського сейму 1552 року мав багато захисників на чолі з Яном Амором Тарновським (також підтримав Пйотр Боратинський, що сприяло компромісному рішенню. Біскупи зняли прокляття, повернули духовний сан, так отримавли одного з найбільших захисників РКЦ в Польщі. Правдоподібно, був автором брошури «Narzekanie z wyznanim wiary nieboszczyka ksiкdza biscupa kujawskiego Jana Drohojowskiego…», в якій критикував певних польських біскупів, РКЦ. Виступав на сеймику в Судовій Вишні 13 березня 1566 року. Заповіт написав перед смертю дружини в квітні 1566 року.

Оріховський усвідомлював себе русином, казав -- «Gente Ruthenus, natione Polonus». Свої твори часто підписував подвійним прізвищем -- Оріховський-Роксолан або Оріховський-Русин. У них він виступає на захист України від турецько-татарських вторгнень, симпатизує православній релігії (будучи католиком).

Сім'я

Заручився із Зофією Страшувною -- двірською Пйотра Кміти у Вісьнічі, про це інформував шляхту Руського воєводства на сеймику у Судовій Вишні 10 квітня 1550 року. За це біскуп Дзядуський погрожував йому відлученням. Погодились чекати дозволу з Риму. П. Кміта за цей час видав Зофію заміж, біскуп Самуель Мацейовський посадив до в'язниці Валентія з Кжчонова. 9 або 19 лютого 1551 року в кальвінському зборі Льсціна взяв шлюб з Маґдаленою Хелмською. За це був викликаний на суд біскупів, 8 квітня 1551 року судом шлюб був визнаний недісним, Ст. Оріховський був проклятий як «єретик», покараний вигнанням, конфіскацією майна. Під час зачитування вироку в Перемиській катедрі разом з озброєними шляхтичами увійшов до храму, де з амвону промовляв на свій захист. Потім подав скаргу до міського суду, написав також до Папи Юлія ІІІ. Дружина померла в квітні 1566 року, мали дітей Анджея -- старосту лайського (Інфляндія), ротмістра; Станіслава, Реміґіуса, Софію, Анну.

Світогляд

Станіслав Оріховський-Роксолан -- різноплановий мислитель, який виявив свої таланти у політиці, філософії, етиці, історії.У галузі політики висловлював ідею «європейського дому» -- згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. Оріховський -- один із перших в Європі ідеолог освіченої монархії (вважав доцільним мати «філософа на троні»). Аналізував природу монархічної держави, вважав за необхідне дотримуватися виборності короля всім народом. Разом з тим, працював над основами теорії демократичної держави, де влада підзвітна народові. Відстоював тезу відокремлення церкви від держави та верховенство світської влади. Вважав необхідним підпорядкувати приватні інтереси суспільним. У громадському житті найголовнішим вважав принцип спільного блага.

Вважав, що целібат суперечить природі людини, її праву мати сім'ю і продовжувати рід. Звертався до Папи Римського з проханням відмінити целібат. Зокрема, цьому присвячена брошура «Pro ecclesia Christi» (Краків, 1546). Захищав Валентія з Кжчонова -- першого одруженого ксьондза. Високо цінував освіту, мораль, рідну мову, культуру, релігійну толерантність, вільний вибір релігії, віру предків, гідність людини, патріотизм, служіння державі, громадську активність. В галузі історії Оріховський підтримував цінності самосвідомості народу, історичної пам'яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Саме йому належить фраза «Ruthenorum me esse et libenter profiteor» -- "Я з українців (рутенців), про що кажу охоче і з гордістю. В історичній схемі Станіслава Оріховського до територій, наданих Александром Македонським за так званою Грамотою Александра Македонського слов'янам, зараховувалася Рутенія (Русь). Причому появу цієї грамоти Оріховський пов'язував із перемогою «полководців» Александра Македонського (якому приписував слов'янське походження) -- Чеха, Леха, Руса (Роксолана).

У праці «Напучення польському королю Сигізмунду Августу» виклав своє бачення образу ідеального короля. Щоб стати ідеальним королем для своїх підданих, філософ радить дотримуватися таких правил (в лапках -- цитати з праці Станіслава Оріховського):

1. Прагнути справедливості та самовдосконалення:

«не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою.»

2. Добирати гідне оточення:

«А чи ти знаєш приятелів короля? Знаю, відповів би, то й що? А чи всі вони гідні жити поруч короля? Я б засумнівався і, якби наполягав, сказав: Ні, не всі. Хто ж вони, ті, хто не гідний короля? Відповідаю: Ті, хто завжди хвалить його.»

3. Дотримуватися розподілу повноважень:

«якщо сам будеш піклуватися про все у державі, будеш не королем, а дуже нещасним підданим.» або більш художня версія цієї думки «Чи добре плавитиметься кораблю, де капітан сам хоче гребти, кинути стерно й вести спостереження за небом, зірками та вітром?»

4. Вибрати правильне місце для мешкання: :"Ти -- сторож королівства, так ми раніше вирішили. Місце ж сторожа, природньо, не всередині, а поза тими речами, які стереже." :

5. Дбати про прихильників, адже «Без прихильності підданих неміцною і непевною буває влада королів.»

«По-перше, якщо нічого не називатимеш у державі своїм, а лиш одній республіці все приналежним вважатимеш і покажеш, що ти, король, є ніби сторожем держави. Бо сторож жодну річ з тих, які стереже, не може назвати своєю… Друга ж річ, яка викликає велику доброзичливість у підданих, коли тих, яких ті правителі зараховують до свого почету, ласкавістю своєю оточиш.»

6. Раціоналізувати службу у війську:

«Зроби так, щоб певний час по черзі воювало кілька воєводств: одного року, наприклад, певні якісь три воєводства, а іншого року -- інші три. Таким способом найкраще державу захистиш. Супроти ж особливо великої ворожої сили готував би посполите рушення.»

7. Понад усе поважати закон:

«А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Завдяки йому обирається одна людина, яку ми звемо королем. Вона є вустами, очима й вухами закону. Якби закон міг вислуховувати, вести бесіди, ніхто не обирав би короля; бо закон сам навчає, що слід робити. А тому, що всього цього робити не може, прибирає собі посередника -- короля. Коли ж якийсь требоніанець -- один з римських рабів, наприклад, Ульпіан, влещуючись до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, коли тебе запитають: хто ти? -- відповідай побожно і правдиво так: я король -- вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон скаже. Така відповідь буде не лише правдивою, а й преславною, величною і гідною спадкоємця Казимира Великого.»

8. Обрати потужний сенат:

«король (оскільки не сам по собі, але з ласки своїх підданих правителем у республіці стає), щоб більше державі прислужитися, обирає собі в спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і з допомогою їхнього авторитету, порад і думок оберігає республіку і в час війни, і в час миру. (…) коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не дбай, як щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує держави, як чвари в сенаті.»

9. Запровадити незалежну судову систему:

"якби колись те рішення попереднього сейму ти прийняв, те, в якому сказано, що треба встановити в державі суд з виборних суддів і туди передати всі суперечки з приводу приватних справ, щоб ти не міг оскаржити їх. "

10. Не втручатися у справи церкви:

«за яким правом король у церкві вибирає єпископа? Чим ти кращий за мене, чи будь-кого іншого? Адже при однакових правах у всіх однакова сила. … Ще більший гріх, коли при виборах єпископа виголошують такі слова: „ Королівська величність за твоє вірне низькопоклонство дарує тобі сан єпископа.»

Писав переважно латиною та польською мовою на теми державного устрою та релігії. Виступав на захист руської народної мови, підкреслював своє руське походження. Підписувався як «Orichovius Roxolanus» -- Оріховський-Роксолан (русин).

Майже у всіх творах Станіслава Оріховського добре простежується його політична і етнічно-культурна самоідентифікація. Підписуючи свої твори, біля свого прізвища він ставив слова «Роксолан» або «Рутенець» («русин»), тому і відомий в історії як Оріховський-Роксолан (Orichovius Roxolanus). Відкрито ідентифікував він себе як «русина» в більшості своїх творів. Так, в одному з них -- політичному трактаті «Зразковий підданий» (в українському перекладі більше відомий як «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу») -- Оріховський заявляє: «Я русин, гордий цим, охоче про це повсюдно кажу». Свій рідний Перемишль Оріховський неодноразово називає «руським». У листі до П. Рамузіо він пише: «Перемишль, досить показне місце в Русі». Русь він називає «своєю батьківщиною», взагалі для творів Оріховського характерна опозиція «ми -- вони». До перших він відносить власне Русь і Польщу (хоча останню і не завжди), до других -- Московію, Угорщину та ін. зарубіжні країни.

Однак з «русинської» ідентифікацією в творах С. Оріховського органічно переплітається і тотожність з Польської державою, її релігією і культурою. У листі до П. Гамрата Оріховський пише: «Я людина рутенського роду, народився і вихований був у римському обряді». Ідентифікація з Польською державою добре простежується в листі до італійського гуманіста П. Рамузіо, де С. Оріховський відзначає, що студентів із земель Русі в західноєвропейських університетах називають поляками, оскільки вона «є провінцією, що входить до складу Польщі». Не чужою для Оріховського є і польська ідея сарматизму, сарматом він вважає і себе: «я теж Сармат, тому що Україна, яка є моєю батьківщиною, лежить у європейській частині Сарматії».

І все ж справжньою декларацією поглядів Станіслава Оріховського-Роксолана стала його визначення українського шляхтича в Польщі: «руського племені польської нації» («gente Ruthenus natione Polonus»), що як не можна краще свідчить про дуалізм політичної свідомості]. Чому політичної? С. Оріховський, безумовно, добре бачив впливу етнічного, релігійного та ін. асектів на життя суспільства. Однак націй в сучасному розумінні цього поняття ще не склалося, тому під «народом» в той час швидше треба розуміти «шляхетський народ» / «шляхетську націю». Шляхта не об'єднувала себе ще з представниками інших соціальних станів в одну національну спільність. Так, під назвою утвореної в XVI ст. держави Річ Посполита Обох Народів потрібно розуміти союз «шляхетських народів» Польщі і ВКЛ, об'єднаних «спільною справою» (res publica -- Rzeczpospolita). У цьому світлі «gente Ruthenus natione Polonus» можна розуміти також і як «руське плем'я польської держави». Українська шляхта, розуміючи свої «руське» походження, усвідомлювала і свою приналежність до польської політичної нації.

Праці

Дві промови «Про турецьку загрозу» (Краків. 1543-1544 pp.).

До римського Папи, який вигадав целібат

На промову Станіслава Оріховського, спрямовану проти запеклих оборонців ганебного целібату

Лист до Павла Рамузія

Лист до Джан-Франческо (Яна Франціска) Коммендоні (10 грудня 1564, Радимно[11])

«Про целібат» (Краків, 1547).

«Настанови польському королеві Сигизмунду Августу» (1543 p. і 1548 p.)

«Літопис» (1554 p.)

«Промова на похороні Сигизмунда І» (Венеція, 1548 p.), введена до антології «Промови найвидатніших мужів» (Венеція, 1559 р.), перевидана (Париж, 1566 p.; 1568 p. -- Венеція, 1569 p. і 1586 p. -- Кельн).

«Природне право» (не збереглася).

Станіслав Оріховський, твори, Дніпро, 2004, 672 сторінок

Промова з нагоди одруження короля Сигізмунда ІІ Августа

Діатриба

Химера

Квінкунс (2 частини)

Уривок з Настанови польському королю Сигизмунду Августу

ЩО В ДЕРЖАВІ БІЛЬШЕ: ЗАКОН ЧИ КОРОЛЬ?

У твоїй державі все підпорядковано потребам миру або війни, і республіка обмежена цими обов'язками. Тому здається недоречним ставити питання: чому в твоєму королівстві є ще й такі дві гідності, як «закон» і «король», або хто з них вищий? Переборовши всякий сумнів, скажу: «Буде найсправедливіше, якщо ти перебуватимеш у межах свого обов'язку». Бо якби ми зважали на римських законників, тобто похлібців тиранів, то всю зверхність у державі, без сумніву, приписали б королеві і таким чином підпорядкували йому саму юстицію, а його власні закони вихваляли. Ніколи б не ставили королеві запитання «чому?». Ніколи б не нагадували йому про присягання. Показували б лише, що сам він є паном нашого життя й смерті. А ті дармоїди тим певніше б нашіптували з усіх боків королеві про «злочинців», які непоштиво ставляться до короля.

З другого боку, ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда. І наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля. Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля. Отже, закон дорівнює королеві і навіть кращий і набагато вищий за короля.

А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Згідно з ним обирається одна людина, яку ми називаємо королем. Він -- вуста, очі й вуха закону. Якби закон сам міг вислуховувати, вести бесіду, ніхто не обирав би короля, бо закон сам навчає, що треба робити. А оскільки закон цього робити не може, то вибирає собі посередника -- короля. Коли ж якийсь Требоніан або один з римських рабів, наприклад Ульпіан, підлещуючись до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, якщо тебе запитають: хто ти? -- відповідай побожно й правдиво так: я король -- вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон велить.

Така відповідь буде не лише правдивою, а й преславною -- величною й гідною спадкоємця Казимира Великого. Цей-бо перший дав нам найсвятіші й найсправедливіші закони, які ти так само мусиш шанувати і не відступати від них навіть на кінчик нігтя. Бо оскільки закон є даром Божим, то помститься Бог порушникам його подарунка вбивством, чварами, вигнанням, ворогуванням, руйнуванням, рабством, зрештою, приведе державу з покоління в покоління до ганебних законів. Багато міг би прикладів тобі навести, як нових, так і давніх, які достеменно підтверджують, шо тирани завжди нещасливо закінчували життя. Про це і дистих свідчить:

Institia et pietas validae sunt principis arces,

Nulla tyrannorum vis diuturna fuit 2.

(Дві є фортеці міцні в короля: справедливість і віра.

Влада тиранів ніде довгою ще не була.)

Та оскільки я поспішаю до іншого й не хочу набридати, додам ще трохи насамкінець: якщо ти визнаєш, що закон у державі є немов другим королем, хай зробить тоді Бог тебе й королівство твоє щасливим, бо ти добровільно віддаси всього себе його волі. Та якщо зміниш цей порядок і скажеш, що ти пан закону, змінить тоді Господь королівство твоє і віддасть його або ворогові, або рабові твоєму. Коли ж побачиш, що перевага законів і держави є також незначною, що повсякчас стаєш попереду них і вище обох, згадай тоді: добре й належним чином керувати державою -- труд не для одної людини (а ти його один нести збираєшся!). Важчий тягар і зусиль вимагає більших, ніж ті, яких докласти сам можеш. Для цієї справи потрібні вірні однодумці, які певною мірою візьмуть на себе разом з тобою нелегкий тягар і підтримають тебе працею й порадами спільними.

Ми вже сказали, яким правителем у державі мусиш бути, а тепер скажемо коротко, яких треба мати сенаторів, тобто спільників, при управлінні державою (пристойних і однодумців), щоб прибічникам і слугам здавався хранителем непошкодженої держави й, власне, королем, а не тираном.

Переклад В. Литвинова.

Размещено на Allbest.ru