Входження УСРР до складу СРСР у 1922 році

Размещено на http://www.allbest.ru/

КАФЕДРА УКРАЇНОЗНАВСТВА

РЕФЕРАТ

з навчальної дисципліни “Історія України”

Тема: “Входження УСРР до складу СРСР у 1922 році”

Зміст

Вступ

1. Передумови входження УСРР до складу СРСР

2. Входження УСРР до складу СРСР. Обмеження суверенітету

3. Результати і наслідки входження УСРР до складу СРСР

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність теми: Після втрати українською державною владою власної території та виходу верховних властей ЗУНР (кінець 1919 р.) та УНР (кінець 1920 р.) за межі України, на її теренах боротьба з більшовизмом не вщухла. Відбувся Другий зимовий похід, тривала повстансько-партизанська боротьба, проте владою в країні остаточно опанував більшовицький уряд УСРР, війська якого згодом придушили хоч і численні, але розрізненні повстанські виступи.

Тому, по-перше, досвід, набутий під час вивчення даної теми дасть змогу глибше вивчити історію.

По-друге, всебічне вивчення минулого УСРР є актуальним з погляду встановлення історичної правди і поглиблення знань про історичне минуле України.

Мета: На основі наданої інформатизаційної бази дослідити особливості входження УСРР до складу СРСР .

Завдання:

- розкрити передумови входження УСРР до складу СРСР

- дослідити процес входження УСРР до складу СРСР

- з'ясувати результати і наслідки входження УСРР до складу СРСР

Об'єкт дослідження: УСРР у 1922 році.

Предмет: входження УСРР до складу СРСР у 1922 році.

1. Передумови входження УСРР до складу СРСР

Українська Соціалістична Радянська Республіка була проголошена 10 березня 1919 року на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР, а 29 січня того ж року вищевказаний тимчасовий більшовицький уряд перейменував себе на Раду народних комісарів УСРР (РНК УСРР). Однак і він проіснував недовго. До початку 1923 року мала формальні ознаки незалежної держави, що від грудня 1920 року мала союзні відносини із РСФРР, БСРР, ЗСФРР. На час створення УСРР керівною силою в УСРР була проголошена КП(б)У, що входила на правах обласної організації до РКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР.

Хронологія втрати прокомуністичною Україною свого декларативного суверенітету виглядає послідовною і ґрунтовно юридично нормованою. 1-6 березня 1919 р. ІІІ з'їзд КП(б)У, яким безпосередньо керував російський більшовик Я. Свєрдлов, ухвалює перейняти для УСРР Конституцію РСФРР 1918 р. з урахуванням змін «залежно від місцевих умов». 10 березня 1919 р. ІІІ з'їзд рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів приймає «в основному» проект Конституції УСРР, а 14 березня того ж року її текст без обговорення затверджує ВУЦВК. 28 травня 1919 р. РНК приймає ухвалу про визнання наркомів РСФРР «союзними наркомами», а наркомів України - «їх обласними уповноваженими».(Додаток А Протокол Тимчасового Робітничо-селянського уряду України. 1918 рік)

Отже, ще у 1919 р. радянський уряд України задекларував своє прагнення до федеративного об'єднання з РСФРР. Всеросійський Центральний виконавчий комітет (ВЦИК), у свою чергу, постановою від 1 червня 1919 р. вказав на необхідність об'єднання радянських республік. При цьому така злука, на його погляд, мала би призвести до сполучення керівництва найважливішими галузями державного функціонування в руках єдиних загальних колегій. У липні 1919 р. Партійна нарада у Москві схвалює підпорядкування партійних організацій КП(б)У Центральному комітетові РКП(б). 11 вересня 1919 р. політбюро ЦК РКП(б) за участю В. Лєніна розглянуло «Питання про український уряд» і ухвалило «ліквідувати весь урядовий апарат, зберігаючи існування уряду номінально», а 21 вересня ЦК РКП(б) затверджує це рішення й визначає: «3 в. Весь урядовий апарат УСРР ліквідується. Від імені уряду виступає, коли потрібно, Раковський, який переїздить до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ».(Додаток Б Протокол Тимчасового Робітничо-селянського уряду України. 1918 рік)

Перший юридичний крок до добровільної відмови від державного самоврядування зробив 28 січня 1920 р. Всеукраїнський революційний комітет, який ухвалив постанову, згідно з якою усі декрети Російської Соціалістичної Федерації у сферах військових, фінансово-економічних, транспортних, поштово-телеграфних набували чинності також і на території УСРР. Свою політичну та економічну незалежність Україна офіційно почала швидко втрачати після IV Всеукраїнськогоз'їзду Рад, який 25 травня 1920 р. заявив, що відтоді Радянська Україна стає суб'єктом всеросійської федерації. У своїй резолюції про державні взаємини між УСРР та РСФРР з'їзд, зокрема, вказував: «IV Всеукраїнський з'їзд рад, стверджуючи умови між центральними виконавчими комітетами УСРР і РСФРР про об'єднання комісаріятів військового, фінансового, залізничного, народного господарства, пошт і телеграфів та праці - доручає наступному центральному виконавчому комітетові провадити і надалі ту саму політику найщільнішого зближення». Саме з цього часу говорити про будь-яке самоврядування уряду УСРР не доводиться, а розгляд структур радянської влади можливий лише в контексті загальносоюзної історії. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР було підписано договір про господарський та військовий союз.(Додаток В Прапор УСРР 1919 року, Додаток Г Герб УСРР з 1919 по 1929 роки)

30 грудня 1922 р. УСРР разом з РСФРР, Білоруською РСР та Закавказькою РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан) увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, втрачаючи таким чином навіть свою номінальну незалежність, яку мала доти . Україна остаточно втратила свою номінальну державність[3,ст.86]

З 1934 року столицею УРСР був Київ, до того -- Харків. Територія УРСР зазнала низки змін і остаточно сформувалася 1954 року.

УРСР припинила своє існування у 1991 році, з розпадом СРСР: фактично -- із прийняттям Акту проголошення незалежності України, а формально -- із підписанням Біловезької угоди.

Територіальні зміни

У ході Другої світової війни 1939-1945 років збільшила свою територію за рахунок приєднання Західної України. Проте одночасно, на підставі всесоюзних рішень, втратила низку територій на користь інших радянських республік: Берестейщина та північне Полісся перейшли до Білорусі, Стародубщина, Таганрозька та Шахтинська округи -- РРФCР, Придністров'я -- Молдови. 1946 року стала однією зі співзасновниць Організації Об'єднаних Націй (ООН), хоча й була не суверенною державою. В 1954 року отримала від РРФCР Крим. З 1959 року була поділена на 25 областей. У 1970-1980-х роках була третьою союзною республікою СРСР за площею після РРФCР та Казахстану. За економічними і демографічними показниками була другою після РРФCР. Виробляла чверть усієї продукції СРСР. За останнім переписом населення 1989 року нараховувала 52 млн мешканців.

1991 року, в ході розпаду СРСР, УРСР проголосила незалежність і змінила назву на «Україна».

Після завершення громадянської війни Українська СРР, як і інші радянські республіки, що утворилися після розвалу Російської імперії, була юридично незалежною державою: вона не входила до складу жодної сусідньої держави, мала власну конституцію, органи державної влади та управління, видавала республіканські закони, стежила за їхнім виконанням.

Але державний суверенітет УСРР був досить вузьким. Це проявлялося насамперед у тому, що всі радянські республіки мали спільне політичне керівництво. Правлячою була більшовицька партія, місцеві республіканські організації якої не мали автономії. В умовах однопартійності РКП(б) перестала бути звичайною політичною партією, тобто громадсько-політичною організацією, добровільним союзом однодумців, що впливають на розвиток суспільства через своїх членів, обраних до представницьких органів. Вона підмінювала ці органи, диктуючи їм свої рішення, діючи замість них, формуючи їх склад. Керівництво радянськими республіками, оскільки їхні уряди складалися з більшовиків, здійснювалося через місцеві партійні комітети з одного центру - ЦК РКП(б). Це робило їх залежними від пануючих у центрі настроїв.

У ході громадянської війни радянська Україна втратила найважливіші атрибути суверенності. Після встановлення воєнної єдності радянських республік була сформована у 1919 р. спільна для всіх республік армія, єдине військове керівництво, котре діяло за вказівками і під безпосереднім контролем ЦК РКП(б). За роки війни склалась єдина фінансова система. Керівництво найважливішими галузями народного господарства здійснювалося з єдиного центру - ВРНГ РСФРР. Найважливіші закони РСФРР діяли на територіях інших радянських республік. Щоправда, для підтвердження їх чинності інколи приймалися відповідні декрети цих республік.

У офіційних радянських документах початку 20-х років відносини між радянськими республіками визначалися як федеративні, побудовані на системі двосторонніх і багатосторонніх угод. Система цих угод характеризувалася як «договірна федерація». Насправді державні органи УСРР не мали автономії і підпорядковувалися Москві. Це дає підстави охарактеризувати УСРР початку 20-х років як псевдодержаву.[7,ст.302]

Договір між РСФРР і УСРР 1920-1921 рр.

Це засвідчив двосторонній договір між РСФРР і УСРР, укладений наприкінці 1920 - на початку 1921 р. Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Узаконювалось об'єднання наркоматів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, вищих рад народного господарства обох республік. Характерно, що об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали уповноважених при РНК УСРР на правах народних комісарів. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалося з Москви. За УСРР залишалося право на окремі військові формування.[2,ст.186]

V Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся 1921 р., підкреслив, що господарський план УСРР має бути складовою частиною єдиного господарського плану всіх радянських республік. Координація планування знову ж таки покладалася на Росію.

Наростання суперечностей між УСРР і РСФРР

Нехтування правами радянських республік нерідко викликало напруженість у стосунках між ними Й Росією. Центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали дискримінаційні щодо цих республік рішення. В основному вони стосувалися господарських і бюджетних питань. Так, наприкінці 1922 р. Наркомат фінансів РСФРР скоротив бюджет України. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишались у виключному віданні уряду республіки. Ніякого правового механізму, здатного нейтралізувати великодержавні тенденції відомств РСФРР, не існувало. Численна армія чиновників, що засіла в центральних установах Росії, розглядала всю сукупність радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями Росії. Особливо яскраво це проявилося при обговоренні питання про економічне районування. Держплан РСФРР пропонував поділити Україну на дві економічні області - Південну з центром у місті Харкові й Південно-Західну з центром у Києві. Економікою обох областей мали керувати з Москви органи ВРНГ РСФРР. Таким чином, пропонувалося ліквідувати економічну цілісність України.

Ігнорування суверенних прав радянських республік викликало протести у населення, керівних органів. Суперечності й непорозуміння певною мірою вирішувалися втручанням вищого партійного керівництва. Але РКП(б) також не була вільною від унітаристських настроїв. Ці настрої йшли не лише з центру, вони досить часто проявлялись на місцях. Серед членів КП(б)У на початку 20-х років українців було менше чверті, тимчасом як у складі населення УСРР представники корінної національності становили близько 80 %. Серед працівників партійного, радянського й господарського апаратів мало хто добре володів українською мовою, знав місцеві традиції. Саме в середовищі КП(б)У проявлялося відверте, цинічне ігнорування національної культури, презирливе ставлення до неї. У свою чергу, шовінізм викликав серед населення, частини партійних і радянських працівників України настороженість, прагнення до реального, а не декларативного суверенітету. Подібні відцентрові сили наростали і в інших республіках. Вони вели до відчуження між республіками й Росією. Все це свідчило про нежиттєздатність договірної форми федерації, яка зберігала старі імперські відносини російського центру і національних регіонів[11].

План «автономізації»

Для усунення суперечностей, урегулювання та уточнення взаємозв'язків навесні-влітку 1922 р. велися переговори між партійними й державними органами Росії і України. Влітку 1922 р. стало ясно, що питання стосується не лише РСФРР і УСРР. ЦК РКП(б) створив комісію по підготовці проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками. 23-24 вересня 1922 р. комісія затвердила розроблений Й. Сталіним, наркомом національних справ РСФРР проект, який дістав назву плану «автономізації». Сталін, як і більшість керівників партії, був принциповим противником державного суверенітету радянських республік. Йому були притаманні вислови: «так звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу сказати, держав» тощо. Ідеалом державного утворення була для нього РСФРР, яка після світової революції мала ввійти до світової федерації радянських соціалістичних республік. Отже, прагнення окремих народів колишньої імперії, навіть такого численного, як український, до створення власних держав сприймалось більшовиками як недоречне, сепаратистське, реакційне. Цим народам належало ввійти до РСФРР лише на правах автономії.

У вересні - на початку жовтня 1922 р. план «автономізації» розглядався на пленумах ЦК компартій радянських республік. З критикою проекту Й. Сталіна виступив лише ЦК Компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції: відмежувавшись від плану «автономізації», воно в своєму рішенні зазначило, що коли ЦК РКП(б) визнає за необхідне входження УСРР до складу РСФРР, Компартія України не наполягатиме на своєму рішенні. Таким чином, більшовики України ще раз продемонстрували свою орієнтацію на центр, а не на національні інтереси українського народу. Особливо палким прихильником сталінської «автономізації» був перший секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський, за іронічним висловом Й. Сталіна, «липовий українець». Що ж до X. Раковського, Голови Раднаркому УСРР, то він став противником «автономізації». Сталінський підхід Раковський справедливо вважав небезпечним для радянського ладу.

Ленінський проект утворення Союзу РСР

В. Ленін не брав участі у попередньому обговоренні проекту резолюції ЦК. Але відразу після одержання відповідних матеріалів він виступив із критикою плану «автономізації». Головною його вадою В. Ленін вважав жорсткий централізм, який неминуче спричинить сильні відцентрові тенденції. Суть плану Леніна полягала в тому, щоб усі радянські республіки, серед яких і Російська Федерація, ввійшли на однакових правах у нове державне об'єднання -- Союз Радянських Соціалістичних Республік. «...Ми визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію», - писав В. Ленін.

Прихильники «автономізації» під тиском Леніна відмовилися від своїх поглядів. Його пропозиції затвердив пленум ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р. Характерно, що за кожною союзною республікою пропонувалося залишити право вільного виходу із Союзу.

Зміна поглядів «автономістів» відбулася спокійно, без помітного опору. Вони добре розуміли, що формальне проголошення «рівноправності» всіх республік у новому державному утворенні мало що змінить доти, поки залишатиметься єдиною, унітарною, централізованою правляча для всіх цих республік партія - РКП(б). Саме цій партії належало визначити внутрішню та зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. І такого усталеного порядку ні В. Ленін, ні його наступник И. Сталін у жодному разі не мали наміру змінювати.[12].

2. Входження УСРР до складу СРСР. Обмеження суверенітету

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об'єктивних чинників.

Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об'єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв'язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці (Центральна Росія - машинобудівна та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія - виробництво бавовни, Закавказзя - видобуток нафти, Україна - у 1913 р. давала 70,2 % загальноросійського видобутку вугілля, 21,2 % марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2 % заліза і сталі, 80-85 % цукру).

Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об'єднані, утворився воєнно-політичний союз. У зв'язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний союз[13].

Значну роль у зміцненні та посиленні об'єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

І етап (червень 1919 - грудень 1920 р.) - утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову „Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії”. Об'єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Хоч цьому особливо противився Х. Раковський, який з січня 1919 р. очолював уряд Радянської України.(Додаток Д )

Раковський Християн Георгійович (1873-1941) - український радянський політичний і державний діяч. Народився у Гра деці (нині Болгарія) в багатій селянській родині. У 90-х роках навчався у Франції, брав участь у студентському революційному русі. З початку ХХ ст.. - активний учасник болгарського і румунського соціалістичного рухів, одним із засновників соціал-демократичних партій Румунії і Болгарії. У 1915 р. заарештований - ув'язнений у Ясах. В травні 1917 р. - звільнений з тюрми солдатами російської армії і відтоді став діячем більшовицької партії. Шість років працював на різних посадах на Україні. З січня 1919 по липень 1923 рр. - Голова Ради Народних Комісарів УРСР. Обстоював ідею реальної автономії України, різко критикував позицію Й. Сталіна в національному питанні, за що був зміщений з посади Голови Раднаркому УРСР і призначений послом до Великобританії, а згодом - до Франції. Восени 1927 р. був відкликаний з дипломатичної роботи, виключений з більшовицької партії за „опозиційну” діяльність і засланий до Астрахані. В 1934 р. Раковському дозволили повернутися до Москви, але в 1936 р. його знову заарештовують за звинуваченням у шпигунстві і у березні 1938 р. засуджують на 20 р. ув'знення. В 1941 р. розстріляний в Орловській в'язниці.

II етап (грудень 1920 - грудень 1922 р.) - формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії - Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921-1922 рр., посилювався. У цей час об'єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів: військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищих рад народного господарства.

III етап (грудень 1922 - травень 1925 р.) - утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік - РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: „більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам”. Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію - зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з'їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України.[8]

У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

Конституція СРСР 1924 р. зафіксувала за кожною республікою формальне право вільного виходу з СРСР і відкрила вступ у нього усім радянським республікам, які існували і могли виникнути, визначила компетенцію органів державної влади СРСР і союзних республік, а також принципи взаємовідносин органів СРСР з органами союзних республік. За структурою перша загальносоюзна Конституція складалася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР і Договору про утворення СРСР. У Декларації вказувалися причини об'єднання республік у союзну державу і принципи їх об'єднання - добровільність, рівноправність, збереження за кожною республікою суверенності та вільного виходу з СРСР. Договір складався з одинадцяти глав: про верховні органи влади СРСР і їх компетенція (ст. 1-2); про суверенні права союзних республік і про союзне громадянство (ст. 3-7); про з'їзд рад СРСР (ст. 8-12); про СРСР (ст. 13-28); про президію ЦВК СРСР (ст. 29-36); про РНК СРСР (ст. 37-42); про Верховний Суд СРСР (ст. 43-48); про народні комісаріати СРСР (ст. 49-60); про Об'єднане державне політичне управління (ОДПУ) (ст. 61-63); про союзні республіки (ст. 64-69); про герб, прапор і столицю СРСР (ст. 70-72).

Згідно з Конституцією до відання СРСР в особі його верховних органів належали: зовнішні відносини і зовнішня торгівля; оголошення війни та укладення миру; організація і керівництво збройними силами; встановлення основ і загального плану народного господарства СРСР; керівництво транспортом і зв'язком; затвердження єдиного державного бюджету і єдиної грошової та кредитної системи; встановлення загальних засад землекористування і землеустрою, а також судоустрою і судочинства, цивільного і кримінального законодавства, законів про працю; встановлення загальних засад народної освіти та охорони здоров'я тощо. Право встановлення і змін основних засад Конституції надавалося тільки з'їздові рад СРСР.

Суверенітет союзних республік обмежувався пунктами, що належали до компетенції СРСР. Для громадян союзних республік встановлювалося єдине союзне громадянство, тобто громадянин кожної республіки був громадянином СРСР.[5,ст.273]

Конституція встановила, що найвищим органом влади СРСР був Всесоюзний з'їзд рад, який обирався так: від рад міст - 1 депутат на 25 тис. виборців, від губернських з'їздів рад - 1 депутат на 125 тис. жителів. У період між з'їздами вищим органом влади був ЦВК СРСР. У його складі утворювалося дві палати: перша - Союзна Рада (вона обиралася на Союзному з'їзді від усього складу делегатів з'їзду) і друга - Рада Національностей (утворювалася з представників республік, автономних областей і відображала спеціальні потреби окремих національностей). Від кожної союзної та автономної республіки до Ради Національностей обиралося по п'ять представників і від кожної автономної області - по одному представнику.

У період між сесіями ЦВК вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади СРСР була президія ЦВК СРСР. Вона утворювалась ЦВК з 21 члена, в неї входили члени президії Союзної Ради і Ради Національностей. Уряд СРСР - РНК - утворювався ЦВК СРСР у складі голови РНК, його заступників і десяти наркомів. Народні комісаріати створювалися для безпосереднього керівництва окремими галузями державного управління. П'ять наркоматів були загальносоюзними (закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошт і телеграфів) і п'ять - об'єднаними (РНГ, наркомати продовольства, праці, фінансів, робітничо-селянської інспекції). Загальносоюзні наркомати діяли у союзних республіках через спеціальних уповноважених, підлеглих наркоматам СРСР, а об'єднані (з 1936 р. - союзно-республіканські) через однойменні наркомати союзних республік. Усі інші галузі державного управління належали до компетенції союзних республік[14].

До РНК союзних республік, окрім об'єднаних наркоматів, входили також республіканські наркомати внутрішніх справ (у 1934 р. вони стали союзно-республіканськими), юстиції (перетворені в 1936 р. на союзно-республіканські), земельних справ, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Уповноважені загальносоюзних наркоматів входили до РНК республік з дорадчим голосом, але за рішенням ЦВК республіки їм могло бути надано право ухвального голосу.

Створення СРСР і прийняття загальносоюзної конституції призвело до істотних змін у правовому стані об'єднаних республік, які повинні були внести зміни в свої конституції. У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з'їзд рад затвердив Конституцію УСРР.

Стратегія нової адміністративної реформи була розроблена у постанові ВУЦВК від 11 лютого 1922 р. «Про впорядкування та прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР». Наступна постанова від 25 жовтня цього ж року розкривала принцип поділу і норми населення територіально-адміністративних одиниць. Шляхом поступового переходу від чотириступеневої (губернія - повіт - волость - село) системи до триступеневої (округ - волость - село) планувалося зекономити значні кошти від спрощення радянського апарату. В тому ж 1922 р. внесені зміни до губернського поділу[9]

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.

Від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишилися губернії, органи яких все більше втрачали своє значення як керівні та організаторські центри і перетворилися на передавальну інстанцію від центру до округу. Відповідно до постанови ІХ Всеукраїнського з'їзду рад Президія ВУЦВК рішенням від 3 червня 1925 р. скасувала з 1 серпня 1925 р. губернії як адміністративно-територіальні одиниці. Замість дев'яти губерній, 102 повітів, 1989 волостей, 15696 сільрад, які існували до початку реформи, наприкінці 1925 р. в УСРР були створені 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад, 70 міських і 155 селищних рад, у т. ч. і 549 національних сільрад (162 російські, 160 німецьких, 87 польських, 62 молдовські, 33 єврейські, 25 болгарських, 8 грецьких, 7 чеських, 3 албанських, білоруську, шведську) і 37 національних селищних рад. Перехід від чотириступеневої (губернія - повіт - волость - село) до триступеневої системи управління (округ - район - село) разом з іншими заходами, виконав важливу роль у деякому зменшенні, спрощенні, перебудові та вдосконаленні державного апарату.

У процесі адміністративно-територіальної реформи в УСРР у квітні 1924 р. була організована Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК. За її рекомендацією 12 жовтня 1924 р. у складі УСРР створена Молдовська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (МАРСР) з частин Одеської та Подільської губерній. На цій території проживало 419238 осіб, у т. ч. 48,7 % становили молдовани, 34,2 % - українці, 7,9 % - росіяни, 5,1 % - євреї, 2,1 % - німців, 1 % - болгари й інші національності. 26 листопада 1924 р. до складу МАРСР включено м. Балту і Балтський район Балтської округи, а до кінця 1926 р. від України до МАРСР відійшло ще 11 районів Дністровського Лівобережжя з переважанням українців, у результаті чого вони стали тут більшістю. У 1926 р. населення молдавської автономії становило 572,3 тис. осіб, у т. ч. 227,8 тис. українців (48,5 %) і 172,4 тис. молдаван (30,2 %)[10].

Процес державного творення проходив не знизу, а був організований згори. Нова територіально-політична одиниця повинна була стати плацдармом дальшої зовнішньополітичної боротьби СРСР за Бессарабію, яка до 1917 р. перебувала у складі Росії. В цьому проявилася тенденція до збирання всіх земель колишньої Російської імперії. Не приховуючи претензій на Бессарабію, СРСР юридично включив її до складу МАСРР. Українське населення лівобережжя Дністра знову опинилося в невигідному соціально-політичному становищі. Негативний характер цього акту посилюється тим, що поширення молдовської державності на українські землі створило прецедент, що його досі експлуатують певні політичні сили.

Відсутність чіткої концепції та обґрунтованих принципів вела до дальшого експериментаторства: 2 вересня 1930 р. постановою ВУЦВК і РНК УСРР ліквідовані округи і здійснено перехід на двоступеневу систему управління (центр - район, місто республіканського підпорядкування). Недоліки такої системи проявилися дуже швидко, а тому в 1932 р. було введено нову, більшу адміністративно-територіальну одиницю - область. Першими областями стали Харківська, Київська, Вінницька, Дніпропетровська, Одеська, Донецька і Чернігівська.

У 1934 р. столицю УСРР перенесено з Харкова в Київ. Протягом 1937 - першої половини 1939 рр. утворено ще 8 областей: Житомирську, Миколаївську, Полтавську, Кам'янець-Подільську, Ворошиловградську, Запорізьку, Кіровоградську, Сумську. В 1939 р. в УРСР було 15 областей. В умовах командно-адміністративної системи обласним центрам надавались великі переваги у соціальному розвитку, що вигідно відрізняло їх від інших міст.

3. Результати і наслідки входження УСРР до складу СРСР

державність ленінський суверенітет

Процес входження УСРР до СРСР був складним і суперечливим. Було сподівання, що задекларований у документах федеративний устрій буде реалізований повністю. На практиці УСРР, як і інші радянські республіки увійшла до складу РСФРР, хоч їй і вдалося зберегти незначні ознаки своєї державності. Конституційне законодавство та зміни в адміністративно-територіальному поділі УСРР були відображенням нових реалій, в першу чергу поступової втрати Україною свого державного суверенітету

30 грудня 1922 р. І з'їзд рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Цей договір проголошував, що незалежні радянські республіки (а їх керівники справді вірили, що це так) добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз і передають низку своїх повноважень органам центральної влади. Серед позитивних наслідків для України входження до СРСР, на мою думку, слід назвати такі:

- нарешті після тривалої громадянської війни Україна, входячи до складу СРСР отримала свою територію (чітко окреслену);

- входження до СРСР забезпечило уряду України власне керівництво над такими галузями:

§ внутрішні справи;

§ освіту;

§ юстицію;

§ землеробство;

§ соціальне забезпечення.

- Існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату,

- Надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.

Негативний наслідок - утворення СРСР для України позначилось на обмеженні її суверенітету, ліквідації незалежності,тобто Україна перетворилася на маріонеткову державу.( Додаток Е:Бойко О. Д. ("Історія України")

Проте, створена централізація основних наркоматів викликала протест з боку деяких республіканських керівників. Адже з самого початку проявилися негативні наслідки Союзу для України. Вже на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) X. Раковський заявив, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом і запропонував відібрати у союзних комісарів 90% їхніх прав, передавши національним республікам. Позиція Раковського не означала відстоювання національних прав України. Він виступив проти апаратних методів керівництва і цим викликав невдоволення Сталіна, який звинуватив його в підміні федерації конфедерацією. У липні 1923 р. Раковського було відкликано з України і відправлено повноважним представником СРСР до Великобританії.

Існують полярні оцінки федералістської системи СРСР. Радянські історики незмінно підкреслювали, що утворення СРСР - велике досягнення національної політики Компартії, що відповідало інтересам усіх народів Союзу. Чимало українських істориків вважають цей акт національною трагедією, хоча зрештою, деякі автори намагаються уникнути крайніх суджень. Відзначаючи негативні наслідки об'єднання, вони переконані, що Українська СРР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом та що українці нарешті отримали територіально-адміністративні кордони, які засвідчували їхню національну самобутність.

Українська СРР було другою за територією і чисельністю населення республікою Радянського Союзу. У 1925 р. в ній налічувалося 28 млн. осіб, з них 22 млн. українців, 6 млн. - росіян, євреїв, поляків, греків, молдаван, представників інших національностей.

Входження Української СРР до складу СРСР - єдиної багатонаціональної держави з сильними централізаторськими тенденціями, орієнтацією на інтереси Росії - на десятиліття зробило долю українського народу залежною від політики центру, який уособлювали ЦК ВКП (б), союзний уряд, союзні відомства.[1,ст. 321]

Повноваження України у складі СРСР

IX Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся у травні 1925 р., вніс зміни в текст Конституції УСРР. Закріплювалося входження України до складу СРСР.

Конституція СРСР 1924 р. регламентувала повноваження союзних республік, у тому числі й Української СРР. Уряд республіки одержав права на керівництво внутрішніми справами, юстицією, сільським господарством, освітою, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням.

Що ж до продовольчої справи, фінансових питань, робочої сили, промисловості, то вони підпадали під спільне управління союзно-республіканських наркоматів. Політику цих наркоматів визначав центр. У виключному віданні союзного уряду перебували зовнішньополітичні відносини, армія і флот, зовнішня торгівля і засоби зв'язку (в тому числі й транспорт). Конституція СРСР передбачала право виходу союзних республік зі спільного державного утворення.

З утворенням СРСР суверенні права України ще більше звузилися. Право на вихід було фікцією, бо залежало виключно від позиції ЦК ВКП(б). По суті, Союз Радянських Соціалістичних Республік був псевдофедеративною державою.

Однак проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу. Було визнано територіальну цілісність України, існував власний адміністративний апарат. Деякі права на національно-культурне життя отримали і представники національних меншин, котрі здавна компактно проживали в Україні.

Територіально-адміністративний устрій УСРР

Українська СРР була другою за чисельністю населення і територією республікою Радянського Союзу. В 1925 р. тут налічувалось 28 млн чол, з них 22 млн - українців, 6 млн - росіян, євреїв, поляків, греків, молдаван, представників інших національностей. У цей час у республіці впроваджувалась триступенева система управління: центр-округ-район. Було утворено 41 округ, 706 районів. У місцях компактного проживання національних груп неукраїнського населення існувало 12 національних районів і 538 сільських рад - болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських, чеських тощо.

Невдоволення в Україні утворенням СРСР

Уже в 20-х роках в Україні проявилося невдоволення централізаторською політикою ВКП(б), нерівноправним становищем України у складі СРСР. За умов повної монополії більшовиків на політичну діяльність це невдоволення могло проявлятися в більш-менш відкритому вигляді лише в середовищі КП(б)У й торкатися питань «удосконалення» національної політики з метою забезпечення зростання впливу комуністичних ідей в Україні.

У 1926 р. нарком освіти УСРР О. Шумський піддав критиці політику більшовиків в Україні, спрямовану на насадження на вищих державних і партійних посадах республіки неукраїнців, котрим були байдужі прагнення мас до національного відродження. В листі Й. Сталіну Шумський застерігав, що внаслідок цієї політики українці, які й раніше не надто прихильно ставилися до радянської влади, можуть відвернутися від неї як від іноземного режиму. Нарком звинуватив Л. Кагановича, тодішнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, в хибній кадровій політиці і рекомендував відкликати його з України.

На початку 1928 р. з критикою економічної політики ВКП(б) в Україні на сторінках офіційного теоретичного журналу КП(б)У «Більшовик України» виступив молодий комуніст М. Волобуєв. Аргументовано, спираючись на конкретні факти, він доводив, що за радянської влади, як і в умовах царату, Україна залишається економічною колонією Росії, а промислове будівництво на її території ведеться в інтересах російського центру й не враховує потреб республіки. Молодий учений стверджував, що українська економіка може вижити за рахунок власних можливостей та ресурсів і навіть стати органічною частиною світової економіки без посередницької ролі центру.

Виступи О. Шумського і М. Волобуєва були проявом національно-комуністичних поглядів, які поширювалися в 20-х роках і прихильники яких прагнули примирити комуністичні ідеї із завданнями національного розвитку України. Ці погляди не дістали підтримки керівників більшовицької партії. Виступи О. Шумського і М. Волобуєва були засуджені. Централізаторський курс ВКП(б) залишався незмінним.

Входження Української СРР до складу Радянського Союзу - єдиної багатонаціональної держави із сильними централізаторськими тенденціями, орієнтацією на інтереси Росії,- на багато десятиліть поставило долю українського народу в залежність від політики центру, який уособлювався ЦК ВКП(б) і союзним урядом.

Хід відбудови сільського господарства

Відбудова сільського господарства мала особливо важливе значення для долі України.

Неврожай 1921 р. значно посилив розруху, яка виникла в сільському господарстві ще за війни. Його відбудова розпочалася, по суті, з 1922 р. і потребувала від українського селянства неймовірних зусиль. Держава, зважаючи на значення продовольчого питання, допомагала селу. Так, ВУЦВК 19 квітня 1922 р. ухвалив постанову «Про відбудову та зміцнення сільського господарства України», в якій була накреслена програма сприяння селянству. Однак державна допомога не могла істотно вплинути на стан сільського господарства.

У 1922 р. селяни засіяли 14,4 млн десятин землі, зібравши на ній восени лише зернових 637 млн пудів, або 60,2% проти показників 1916 р. Це дало можливість поліпшити харчування населення, зберегти поголів'я худоби. Восени наступного 1923 р. був розширений, особливо у степових районах, озимий клин. Це забезпечило збільшення врожаю до 765,4 млн пудів. На внутрішньому ринку стало вистачати дешевого збіжжя. СРСР почав продавати зерно на зовнішніх ринках.

Криза збуту

Однак сповна скористатися плодами своєї праці селяни не змогли. В країні виникла так звана криза збуту, яка боляче вдарила по селянству. Незважаючи на гострий товарний голод, селяни не могли придбати необхідні їм промислові вироби, бо не мали для цього коштів.

Об'єктивною основою кризи була невідповідність між темпами відбудови сільського господарства і державної промисловості. У 1922/23 господарському році сільське господарство України дало більше половини довоєнного обсягу продукції, а промисловість - лише чверть. Це спричинило зниження цін на сільськогосподарську продукцію в той час, коли промислові товари залишилися дорогими. Виникли так звані ножиці цін. Восени 1923 р. селяни змушені були продавати вчетверо більше хліба, ніж до війни, щоб придбати таку ж кількість промислових товарів. За цієї ситуації державний і господарський апарат, зорієнтований у роки «воєнного комунізму» на виконання команд центру, проявив своє безсилля і невміння діяти економічними методами. Спокуса накопичувати ресурси для відбудови і форсованого розвитку промисловості за рахунок селянства була надто великою. Це був рецидив «воєнного комунізму». Давалися взнаки також відсутність твердої валюти і знецінення паперових грошей - так званих радзнаків. І як наслідок селяни різко зменшили закупки промислових товарів державного сектора, віддаючи перевагу кустарно-ремісничим виробам. У вересні 1923 р. нереалізованою залишилася майже третина промислових товарів, виготовлених протягом господарського року.

Цю кризу було ліквідовано після втручання найвищих партійних і державних органів СРСР. У результаті зниження цін на промислові товари, підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, впровадження доступного селянам кредиту, введення твердої валюти - червінців - удалося встановити рівновагу між продукцією промисловості та сільського господарства. Тим самим було ліквідоване небезпечне для радянської влади незадоволення селянських мас.

Криза збуту висвітлила найголовнішу небезпеку, яка загрожувала тоді селянству. Вона корінилася в тих ланках партапарату і державних структур, які не позбавилися «воєнно-комуністичних» поглядів на господарське будівництво. Ніяких гарантій, ніякого правового механізму, який би захистив село від спроб використати його ресурси для фінансування амбітних планів прибічників форсованого розвитку промисловості, не було створено. «Дамоклів меч» продрозкладки нависав над селянством. Він загрожував нормальним економічним зв'язкам між містом і селом, які почали складатися в умовах непу. В політичній системі СРСР від самого селянства мало що залежало.

Після ліквідації кризи збуту партійно-державна політика деякий час не вступала в конфлікти з інтересами основної маси селянства. При оподаткуванні основний тягар перекладався на заможні верстви, а середняки й бідняки одержували пільги, причому останні зовсім звільнялися від податків. У 1922/23 р. від оподаткування звільнили 10 % селянських господарств, а через два роки -- 20 %.

Село напередодні колективізації

Неп сприяв відродженню селянського підприємництва у сфері переробки сільськогосподарської продукції. Налагоджувалася робота пошкоджених та зруйнованих підприємств: млинів, крупорушок, маслоробень, сироварень, коптилень. Відбудовувались і споруджувалися нові вітряки у степовій частині, на Полтавщині, Харківщині, водяні млини в поліських та лісостепових губерніях. На кінець непу по селах України діяло близько 70 тис. різноманітних невеликих підприємств із переробки сільськогосподарської продукції. В усіх без винятку селах велася переробка м'яса. У кожному третьому селі працювали майстерні кушнірського ремесла, перероблялася вовна; у половині сіл вичинювали шкіри, ткали рядна, вишивали рушники, виготовляли чоловічі та жіночі сорочки, запаски, пояси; у кожному селі свої шевці шили взуття.

Держава заохочувала різноманітні форми кооперування селян. Членство в кооперативах було економічно вигідним, тому селяни до них вступали охоче. У 1925 р. в Україні діяло понад 11300 виробничих сільськогосподарських кооперативів (машинно-тракторних, скотарсько-молочарських, буряківничих, насінницьких та ін.), які охоплювали 1,5 млн селянських господарств України, або 30 % загальної кількості. Крім того, працювали 6700 споживчих товариств. Щодо колективних господарств -товариств спільного обробітку землі, артілей, комун, - то вони, незважаючи на активну підтримку держави, не прищепилися в селянстві й охоплювали лише 1,2 % господарств, переважно бідняцьких. Неп відкрив перед селянами можливість вибору форм господарювання, і вони без вагань вибирали індивідуальне господарство[11].

Найважливішим показником успішної відбудови сільського господарства було збільшення виробництва зернових. У 1926 р. в Україні було зібрано 1057 млн пудів зерна. Це майже дорівнювало щорічному збору зернових у 1911--1915 рр. Розширювалися посіви і зростали валові збори технічних культур, збільшувалося поголів'я худоби. У цілому в 1927 р. обсяг валової продукції сільського господарства республіки перевищив рівень 1913 р. Відбудова сільського господарства України завершилась у 1926/27 році.

Успішна відбудова економіки поставила питання про подальший розвиток СРСР. У грудні 1925 р., коли відбудовчі процеси на селі практично завершились, XIV з'їзд ВКП(б) прийняв рішення в історично мінімальний строк перетворити країну з переважно аграрної в індустріальну, з країни, яка ввозить машини, в країну, яка сама виробляє необхідні їй знаряддя й засоби виробництва. В резолюції ставилося завдання «тримати курс на індустріалізацію країни».[ 6,ст.257]

Перша Всеукраїнська партконференція у жовтні 1926 р. схвалила курс XIV з'їзду ВКП(б) на індустріалізацію. Україна вступила в новий етап своєї історії.

Висновки

У рефераті наведені відомості про вступ УСРР до складу СРСР у 1922 році.

Встановлено, щ внаслідок приєднання УСРР до СРСР для України буля як позитивні наслідки, так і негативні. А саме:

Позитивні(+):

- Україна отримала свої території

- З'явився власний адміністративний центр

- Україна отримала власне керівництво над деякими галузями та ін..

Негативні(-):

- Обмеження суверенітету України.

Встановлено, що шлях до створення єдиної держави розпочався ще під час громадської війни і був зумовлений низкою об'єктивних чинників. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду.

Доведено, що остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УРСР.

Список використаних джерел

1. Бойко О.Д. Історія України: підручник\Посібник. -- 2-ге вид., доповнене. -- К.: Академія, 2002. -- 656 с. -- (Альма-матер).

2. Бондарчук П.М. Національно-культурна політика більшовиків на початку 1920-х рр. -- К., 1998

3. Кравченко П.М. Індустріалізація в Україні: ідеологічне підґрунтя і політична боротьба (1920-ті -- перша половина 1930-х рр.). -- Вінниця, 1997

4. Краснознамённый Киевский. Очерки истории Краснознамённого Киевского военного округа (1919--1979). Издание второе, исправленное и дополненное. Киев, издательство политической литературы Украины. 1979. С.12 -- провозглашение Украины советской республикой; с.13 -- создание Украинской Рабоче-Крестьянской Красной Армии

5. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України i світу. -К.1999

6. Турченко Ф.Г.,Новітня історія України 10 клас

7. Шаповал Ю.І. Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії. -- К., 2001.

Додаток: А

Протокол Тимчасового Робітничо-селянського уряду України. 1918 рік

Додаток Б

Протокол Тимчасового Робітничо-селянського уряду України. 1918 рік

Додаток В

Прапор УСРР 1919 року

Додаток Г

Герб УСРР з 1919 по 1929 роки

Додаток Д

Раковських Християн Георгійович

Додаток Е

Бойко О.Д. ("Історія України")

"...остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов'язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибут тів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації -- національними рухами".

Размещено на Allbest.ru