М.І. Міхновський – лідер українських самостійників

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство Культури України

Харківська Державна Академія Культури

Кафедра історії України та Всесвітньої історії

Реферат

на тему: М.І. Міхновський - лідер українських самостійників

з дисципліни: Історія України

Студентки: Лянної Ю.І.

Перевірив: Малиновський М.О.

Харків 2013

План

Вступ

1. Формування особистості

2. Діяльність Міхновського до 1917 року

2.1 Участь в політичних партіях

3. Діяльність в роки революції 1917-1920 роки

Висновок

Список літератури

Вступ

М. І. Міхновський - - професійний адвокат, видатний діяч українського визвольного руху, борець за державну незалежність України, ідеолог і фундатор самостійницької течії в українському національному русі початку ХХ ст. Актуальність теми - участь і роль Миколи Міхновського, одного з лідерів національно-визвольного руху, стала вагомою складовою суспільно-політичних процесів України кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст. Його активна політична діяльність, теоретичні праці сприяли поступу національно-визвольного руху від просвітянсько-культурницького до політичного. В умовах незалежності тема Міхновського, як лідера українських самостійників є актуальною і зараз, вона набуває практичного та виховного значення для молоді поряд с працями І. Франка. З проголошенням незалежності України в суспільстві спостерігається підвищення інтересу до теоретичної спадщини М.Міхновського. Досвід його політичної діяльності стане у пригоді сучасним політичним діячам, органам влади й управління, партіям під час подальшої розбудови політичної системи України.

За часів Радянського Союзу його діяльність висвітлювалася виключно з негативного боку через призму ідеології українського буржуазного націоналізму, відносили його до такої популярної на той час категорії ворогів. То що ж такого зробила ця людина, щоб мати стільки ворогів тоді, і стільки прихильників тепер? І чому саме зараз його праці привертають так багато уваги?

Перші спроби аналізу участі й ролі М.Міхновського у суспільно-політичних процесах України кінця ХІХ - першої чверті ХХ ст. було зроблено в працях діячів українських політичних партій - М.Грушевського, В.Винниченка, П.Христюка, Є.Чикаленка, С. Петлюри та ін, що знали, але не поділяли його поглядів.

Цінними за фактологічним матеріалом є робота В. Шамрая, в якій він докладно описав права та свободи громадян за Конституційним проектом Міхновського. Вивченню діяльності М.Міхновського присвятили свої праці В. Шкварець, М. Шитюк, Ю. Гузенко. Ці автори засвідчили позитивне ставлення до політичної практики М.Міхновського.

З 90-х рр. ХХ ст. розпочинається новий етап осмислення суспільно-політичних процесів національного відродження. Найбільш ґрунтовними є статті Ф.Турченка . Вони відзначається критичним підходом до характеристики політичної діяльності й спадщини М.Міхновського. Внесок М.Міхновського в еволюцію суспільно-політичного руху вивчав Є. Бондар, у статті «Націоналістичні ідеї М. Міхновського в контексті суспільно-політичних реалій українського суспільства кінця ХIХ - початку ХХ ст.» Програмні засади і діяльність українських політичних партій, заснованих М.Міхновським, досліджують . Працю “Самостійна Україна”, її значення у здобутті державності України проаналізовано в матеріалах науково-практичної конференції до 100-річчя її видання.. Різні аспекти політичної діяльності М.Міхновського опрацьовуються С.Наумовим

1. Формування особистості

Український політичний діяч Микола Іванович Міхновський (нащадок старовинного козацького роду, корені якого простежуються ще з 17 століття) народився в 1873 р. в родині сільського священика і палкого українського патріота в селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині (тепер Згурівського району Київської області). Дитинство Міхновського пройшло серед української природи, народних пісень, оповідань і дум. З дитинства Микола виховувався на Шевченковому "Кобзарі" і творах Котляревського. Тож з малечку малий Міхновський вбирав в себе неповторний колорит рідного краю, любов до Батьківщини, смак пристрасної боротьби за її свободу. Світогляд дітей формувався під впливом батька, який виховував їх у «самостійницькому дусі». Батько Миколи -- Іван -- свято беріг національні традиції і сміливо правив богослужіння українською мовою. Вже починаючи з юнацьких літ, задумується над болючим на той час питанням: "На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що, навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи науку, літературу промисловість… і, нарешті найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони?"[2. 204] Освіту здобув у Прилуцькій гімназії. Після її закінчення в 1890р. вступив на юридичний факультет Київського університету (1898р.), де вивчав право. Дев'ятнадцятилітнім він вступає до недавно створеного нелегальної організації "Братства тарасівців", він був одним із натхненників і лідерів самостійницького крила серед тарасівців, а отже -- й співзасновником цієї ідейно організаційної течії в українському русі. Починаючи енергійну розбудову його найчисельнішої групи - київської, розробляє основні теоретичні та організаційні засади братства, яке вже тоді, в 1892 року, стало на шлях боротьби за "повну автономію України"[2. 204], світоглядні концепції якого звучали досить радикально: "Своя Самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Не досить культурної праці старших поколінь. Після розгрому організації (1893 р.) продовжив політичну діяльність в товаристві "Молода Україна". М. Міхновський, який так і не створив сім'ї, після невдалої спроби одруження з іноземкою, ще з більшим завзяттям виступав проти "чужинців" і змішаних шлюбів.

Членство М. Міхновського, тоді студента Київського університету, в цій організації підтверджене численними свідченнями сучасників. Проблеми виникають при з'ясуванні часу його вступу і ролі в Братстві. Щодо першого, на нашу думку, варто обмежитися «широкими» хронологічними рамками -- приблизно 1892-1893 рр. Підставою для такого твердження є наявні про час заснування київської філії Братства (1892 р.) та першу відому акцію М. Міхновського як братчика -- його участь у роботі з'їзду організації навесні 1893 р. М. Міхновський дуже швидко (не пізніше 1893 р.) став лідером не лише київської філії, а й усього Братства, навіть головував на з'їзді тарасівців і був автором чи співавтором їхнього програмного документа -- «Profession de foi молодих українців».[4. c 38-47] Зважаючи на те, що подібні твердження в кращому разі ґрунтуються на усних свідченнях колишніх тарасівців і спростовуються іншими мемуарними згадками, вважати їх доведеними не можна. А якщо зважити на той факт, що на початок 1893 р. 19 річний студент другокурсник лише починав свій шлях у товаристві (й українському русі взагалі), логічно поставити їх під сумнів. Інша справа, що з плином часу М. Міхновський дійсно став помітною постаттю в організації. Це підтверджується як спогадами братчиків, так і документально -- матеріалами їхнього листування (зокрема, М. Коцюбинського та самого М. Міхновського). З утворенням Загальної української організації (ЗУО, 1897-1904 рр.) Членом ЗУО став і М. Міхновський -- це підтверджується жандармськими документами того часу, які засвідчують його участь у роботі з'їздів організації, постійні зв'язки з громадівцями Києва, Харкова, Полтави, Лубен тощо , а також спогадами одного з чільних діячів організації Є. Чикаленка. Останній, зокрема, стверджував, що саме амбіції Міхновського стали ледь не головною перешкодою створенню громади ЗУО в Харкові куди він перебрався на початку 1899 р. Поміркованість ідеології та діяльності ЗУО не відповідала радикальним поглядам М. Міхновського

2. Діяльність Міхновського до 1917 року

2.1 Участь в політичних партіях

Міхновський виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. 1898 року Міхновський переїхав до Харкова, де відкрив власну канцелярію. За словами одного із активних діячів Харківської студентської громади О.Коваленка, "мав репутацію видатного адвоката "[2.204]

Ідеолог української державності Микола Міхновський залишив зовсім невелику за обсягом видавницьку спадщину. На думку її дослідників, його публіцистика, політологічні та правознавчі статті, програмні документи могли б скласти лише один невеликий том. Натомість вони створили цілу епоху в історії української суспільно-політичної, державницької думки.

Міхновський у 1900р бере участь у створенні першої української політичної самостійницько організації - Революційної української партії. РУП заснована: Д.Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським та ін. [2.c 202-206] . Він організовує Установчий з'їзд та у 1900 р Міхновський видає у Львові програму РУП під назвою «Самостійна Україна». У ній М. Міхновський проголошує думку, що кінець XIX століття є добою визволення націй, державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність - національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин. "Наш нарід перебуває у становищі зрабованої нації", - констатує Микола Міхновський Програма написана М. Міхновським справила на суспільство вибуховий ефект. Вона вперше обґрунтувала концепцію і принципи створення незалежної Української держави» З програми самостійна Україна:

"Не може бути ніякої боротьби українського народу в рамках існуючої Російської імперії. Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їм потрібна повна незалежність. Україна має матеріальні и духовні сили бути самостійною. Україна для Українців!

... Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи". [3.80]

Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «ориґінальнічаніі».

Виклавши у праці „ Самостійна Україна” політичну концепцію створення незалежної Української держави з її подальшим вдосконаленням у наступні роки, М. Міхновський розробив нову ідеологію, в основі якої лежали національна єдність та національні інтереси. Завдяки такому підходові він стає основоположником нової політичної течії - українського націоналізму як руху за захист національних прав та інтересів

Самостійна Україна" - перший маніфест державності України на Наддніпрянщині, який закінчувався гаслом: «Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ» [3.c 80]

У 1902 р. Міхновський з небагатьма однодумцями порвав із РУП і заснував Українську Народну Партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. М. Міхновського в Українській народній партії. Його роль як засновника і лідера УНП загальновідома і не потребує додаткових аргументів. ". Протягом 1902--1904 рр. у статях та відозвах "Робітнича справа у програмі УНП" (1902 р.), "Десять заповідей" (1903 р.), "Справа української інтелігенції в УНП" (1904 р) М. Міхновський виклав основні теоретичні засади українського націоналізму, ставши відтак його першим ідеологом.

Маніфест самостійників “Десять заповідей УНП” (1903 p.).

«Десять заповідей УНП» -- один з найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським. «Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори», пояснював він свою позицію. Таким чином, націоналізм Міхновського мав здебільшого оборонний характер. Він був протидією, запереченню державному шовінізму панівної нації. Характерно, що такої думки дотримувались навіть більшовики, лідер яких, Володимир Ленін, стверджував, що треба розрізняти націоналізм нації пригнобленої і нації пануючої. Націоналізм першої несе в собі позитивний заряд боротьби за національне визволення і може бути виправданий. [10]

Заповіді :

1. Єдина й неподільна від Карпат і до Кавказу самостійна, вільна Українська Демократична Республіка -- це національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

2. Усі люди -- твої брати, але москалі, ляхи та жиди -- вороги нашого народу, доки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців. Отже, проганяй звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завжди вживай українську мову. Нехай ані дружина твоя, ані діти не дають поганити твоєї господи чужинцям-гнобителям.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не стань ренегатом-відступником.

8. Не обдирай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх.

10. Не бери собі дружину з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо це додає їм сили й відваги; не підтримуй гнобителів наших, бо зрадником станеш.

«Десять заповідей УНП» на рівні із брошурою «Самостійна Україна» стали найвидатнішим твором і спадком Миколи Міхновського, що без сумніву спричинив потужний вплив на становлення, розвиток та формування українського націоналізму. [10]

Програма партії написана на весні 1906 року, вільна від екстремістських ідей. Вперше декларувався пріоритет інтересів трудових верст. Запозичення раніше не властивих партії гасел виявилося й у визначенні устрою майбутньої Української державності: до програми включені тези про федеративно-земельний устрій та соціальну спрямованість держави. Крім того, партія вперше заявила про підтримку автономії, але «дійсної» і як етапу на шляху до самостійності. Черговою спробою УНП знайти серйозну опору в українському суспільстві було намагання створити Українську селянську партію (кінець 1905-1906 рр.). Непростий процес адаптації до нових умов діяльності, зміни в ідеології УНП спричинили пошук відповідних організаційних форм та нової тактики, супроводжувалися внутрішньопартійною боротьбою, зокрема й за лідерство в партії. В ній склалася група «автономістів», які вважали за необхідне замінити гасло «Самостійна Україна» пунктом автономії, створити українську міжпартійну правоцентристську коаліцію, розгорнути широку легальну діяльність. ). У 1905 р. М. Міхновський уклав проект першої у XX ст. української конституції "Основний закон Самостійної України -- Спілки народу українського". Проект Конституції України, розроблений М. Міхновським, ґрунтується на двох фундаментальних засадах -- суверенітет нації і суверенітет особи. Саме широкі громадянські права та соціальна справедливість мали, за задумом М. Міхновського, стати основою нової незалежної держави. [7. C. 349]

Визначенню прав і свобод громадян присвячено окремий розділ конституції: «Українці і їхні права». І він посів чільне місце у конституційному проекті , це свідчить про те наскільки високо Міхновський ставив питання громадянських свобод.

Характерно, що серед прав і свобод українців, які б гарантувала федерація українських земель, автор проекту виокремлював: право на громадянство, скасування кастового поділу суспільства, рівноправ'я чоловіків і жінок, недоторканність особи, недопустимість покарання і перебування під вартою без судового вироку протягом 24 годин, недоторканність помешкання, свобода совісті, свобода слова, відокремленість церкви від держави, а держави від церкви та інші. [9. 357]

В проекті планувалися федеративний державно-адміністративний лад майбутньої самостійної України, суверенність України, націоналізація землі з викупом її в українських поміщиків і без викупу у чужих, рівність усіх станів (класів) перед законами, особиста свобода, демократичний політичний лад.

М. Міхновський підкреслював, що ці права і свободи, і вся влада, належать українському народові. Водночас при цьому він дотримувався класичного розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Перша, за проектом Конституції, здійснюється двопалатним парламентом -- Радою представників і Сенатом.. Активним виборчим правом мали користуватися громадяни чоловічої і жіночої статей..

Виконавча влади надавалася -- Президенту Всеукраїнської спілки, який обирався українським народом Він же призначав і усував міністрів, був верховним головнокомандувачем, оприлюднював і контролював хід реалізації законів. Мав право дочасного скликання парламенту, амністії, помилування. Одночасно за можливого нехтування Конституції підлягав відповідальності перед “Народним судом” у складі обох хат та вищого касаційного суду. Міністрами - тільки українці. [ 10]

Судова влада мала належить судам і суддям.. Встановлювався обов'язковий суд присяжних. Мирові судді і колегіальні судді першої інстанції мали обиратися місцевими радами на 3 роки, а земельні судді другої інстанції і судді касаційного суду призначались президентом довічно.

Самоуправління на місцях здійснювалося, за означеним проектом Конституції, виборними земськими і громадськими радами за власними законами. Місцева виконавча влада -- відповідні управи і всі урядові посади також були виключно виборними. Разом з тим держава не могла мати постійного війська, її силові структури складалися лише з міліції, яку мала і утримувала кожна громада на основі закону, котрий повинен був поновлюватися щорічно. Конституція М.Міхновського визначила державний прапор (жовто-блакитний), столицю (Київ).

Отже, зазначимо, що конституційний проект, підготований у 1905 р. М. Міхновським, передбачав гарантування основних прав і свобод громадянам майбутньої української держави. В основу загального інституту прав і свобод людини та громадянина покладено загальний принцип рівності усіх громадян незалежно від соціального походження і статі.

У середині 1905 р. чи на межі 1905-1906 рр. Міхновський вийшов з УНП і разом із членами УДП та УРП заснували на з'їзді в Полтаві недовговічну Українську народно -демократичну партію [6. C 38-47]

Ідеологію українського націоналізму та ідею самостійництва М. Міхновський популяризував у різних, здебільшого за браком коштів короткотривалих друкованих органах: "Самостійна Україна" (Львів, 1905 р.), "Хлібороб" (Лубни, 1905 р.), "Запоріжжя" (Катеринослав, 1906 р.), "Слобожанщина" (Харків, 1906 р.), "Сніп" (Харків, 1912--1913 pp.). Брав участь у виборчих кампаніях до Державної Думи. Ініціював створення, був засновником або співзасновником багатьох громадських організацій. Так у 1907 р. він спробував організувати у Харкові український клуб «Родина», однак жандармерія закрила його. Та невдачі не зупинили М.Міхновського, його зусиллями 1909 року було створено «3-тє Харківське товариство взаємного кредиту». Цю організацію поліція оцінювала як «легальне прикриття групи українців», які обговорюють політичні питання. А у 1912 р. проблема формування особистості національно свідомих українців знаходить своє достатньо яскраве відображення у створенні Товариства ім. Григорія Квітки-Основ'яненки, одним із фундаторів і членом Ради якого був М.Міхновський. Згідно зі статутом Товариства його мета полягала в духовному збагаченні українства й проведені вільного часу «приємно та корисно». Поліція небезпідставно підозрювала Міхновського та інших членів УНП у використанні Товариства для пропаганди самостійницьких поглядів. У роки Першої світової війни Міхновський був мобілізований у царську армію, служив військовим юристом. З початком Української національно-демократичної революції, після Лютневої революції 1917р., Міхновський проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка задекларувала самостійницький характер. Наприкінці березня 1917 р. “самостійники” Міхновського увійшли до складу ЦР Водночас серйозні розходження виникли уже під час написання першої спільної відозви.. Міхновський виступив ініціатором скликання 1-го українського військового з'їзду) як першого кроку до утворення українського національного війська. [7. C 42-46] У 1917 році М.Міхновський, поринувши в напружену політичну боротьбу та діяльність з організації національних збройних формувань не забуває про свої принципи особистісної орієнтації. Створений ним у березні 1917 р. військовий Клуб ім. Гетьмана П.Полуботка, на який покладалася ідеологічна робота з організації національно-патріотичного руху у військах, розгорнув широку культурно- просвітницьку та патріотично-виховну роботу. Здійснити на практиці намічені проекти М.Міхновському не вдалося через поразку Української національної революції 1917- 1920 рр., однак висловлені й обґрунтовані ним принципи формування національно свідомих, політично активних особистостей, спроможни цілеспрямованою діяльністю визначати історичну долю своєї країни, значною мірою актуальні й досі. Поза досить вузьким колом своїх однодумців Міхновський залишався небажаним, незрозумілим і навіть небезпечним. Від цього легко було впасти у відчай, відмовитися від своїх ідеалів та перейти на позиції «поміркованого українства». Та Микола Міхновський був не з тих, що легко здаються.

Зовсім по-іншому сприймали Міхновського його друзі та однодумці. Один з них, Євтимович, так говорив про нього:

Хоч він говорив, здавалося, ніби й відомі всім речі, але -- як же неподібно до всього того, що доводилося чути й думати про ті самі речі раніше. ...коли раніш про подібні речі всі ми тільки мріяли, то тепер Мїхновський поставив їх перед нами на землю, як те конкретне завдання, що маємо його виконати! До нас тепер говорив великий український державник, що сам давно вже проробив-обдумав кожну найменшу подробицю..."[1 c 37-39]

Коли славної пам'яті поручик Микола Іванович Міхновський видався мені велетом ще в 1917 р., то тепер, у перспективі двох десятків літ його постать тільки виросла. Сучасне йому суспільство не доросло до того, щоб зрозуміти його ідею та щоб визнати у ньому свого вождя". [1 c 37-39]

С. Шемет про Міхновського:

"Міхновський прикладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір'я офіцерства до українського руху для української державности використати. Він розуміє, що революція повернулася в повну катастрофу для російської держави і що перед вождями українського народу стають вже завдання державно- організаційного , а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати свою українську регулярну армію, проголошення вслід за тим самостійности Української Держави, зробити сепаратний мир із центральними державами -- ось була програма Міхновського в першій добі революції. Для наших недержавників-соціалістів і такої ж не державницької націоналістичної інтеліґенцп ця програма здавалася чимось абсурдним, як абсурдною і досі єсть для них українська державницька ідеологія". [1 c 37-39]

"Два найгарячіші і найбільш важкі місяці революційної доби проходять для Мїхновського в безплідній боротьбі з соціалїстично-демократичною більшістю Українського Військового Комітету". . [1 c 37-39]

А. Волинець:

"Соціалістичний парлямент -- Центральна Рада -- та Ті уряд не розуміли М. Махновського. Та і як вони могли зрозуміти -- вони, інтернаціоналісти, "єдіно-котєлковци", його велику думу, широкий погляд і гарячу любов до нації й держави?! Куди їм було до війська, коли вони вірили тодішньому богові -- О. Керенському і цупко трималися за "єдиний демократично-революційний фронт" з москалями... його таємні проекти проголосити самостійну Україну і дати рішучий бій Москві -- не вдались. Зрада Ю. Капкана його сильно зневірила. ...наші "соціял-патріоти" вислали М. Міхновського московськими руками на румунський фронт, звідки він повертається до дому розбитий морально й фізично".[1 c 37-39]

"Ми такі бідні людьми, ми такі слабі національно, що найменша страта, болюче нами відчувається... А втрата М. Міхновського -- це катастрофа... Цей розум ще не був вичерпаний, його енергія ще не вигасла, його дух ще горів... Ми ж, його учні, можемо, одначе, уже й сьогодні [стаття написана в другі роковини смерті М. Міхновського] одверто признати, що Покійний був завеликий для свої епохи, і своїми ділами і своїми помилками він переріс її на ціле покоління!.. Через голови "третьої" генерації він єднається з четвертою, яка, може, не повторить гріхів батьків своїх..." .[1 c 37-39]

Ю. Тютюнник:

"Ми мали знаменитий матеріал для будівлі -- спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим Генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців..." . [1 c 37-39]

3. Діяльність в роки революції 1917-1920 роки

У 1917 році спроби М. Міхновського організувати національний рух, у тому числі й серед військових, за створення української національної держави наштовхнулись на лютий спротив з боку М. Грушевського, В. Винниченка та С. Петлюри. За спогадами П. Скоропадського, щоб усунути з політичного поля М. Міхновського, його було відправлено, не без участі С. Петлюри, на румунський фронт, там він і пробув аж до Жовтневого перевороту.

У своєму прагненні дійти до народних мас, до широких верств української інтелігенції, самостійники мусили долати опір не лише царської бюрократії та зрусифікованої культурної еліти. Як і раніше, вони стикалися з непорозумінням, а то й відкритою неприязню з боку і соціалістичних, і поміркованих українських діячів.

Усі тодішні керівники Центральної Ради були опонентами самостійників:

Михайло Грушевський вбачав у Міхновському людину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії»; [11. 327]

Симон Петлюра критикував його на сторінках часопису «Україна», звинувачував в «обмеженості і вузькості»; [11. Ст.. 327]

Володимир Винниченко в одному із своїх ранніх гумористичних оповідань «Поміркований та щирий» створив непривабливий образ самостійника Данила Недоторканого, у якому можна впізнати риси Миколи Міхновського;[11. Ст.. 327]

Після повернення з Румунського фронту вступив до партії УДХП. Вона виступала з гострою критикою політики Центральної Ради. Після приходу німців УДХП швидко посилювала свій вплив у суспільстві. Постать Міхновського була у цій партії однією з головних. Він був ораний секретарем київського губернського осередку. Якщо до революції Міхновського ототожнювали з діяльністю в УНП, то тепер він значною мірою визначав політичний курс УДХП. Донцов повернувшись в березні 1918 року з еміграції та ставши членом УДХП, називав її «партією консервативною, а крім того, ворожою до соціалізму і політики ЦР. Її самостійницький характер забезпечувала особа Міхновського, якого «Самостійна Україна» на мене, ще молодого студента, зробила не затертій вплив». Саме УДХП першою виступила проти курсу ЦР, але її дії стали частиною широкої компанії, частково скоординованої, частково стихійної, у якій брали учать різні, а й подекуди й протилежні за характером протилежні сили. [ 6. 240]

П.Скоропадський познайомився з М.Міхновським, коли генерал готував переворот, а М.Міхновський був одним із лідерів Української демократично-хліборобської партії, яка також була незадоволена Центральною Радою Оточення генерала, у тому числі й земляки М.Міхновського, характеризували його негативно, говорили, що «этот человек страшно неуживчивый, обладающий громадным самомнением, желающий во что бы то ни стало играть роль, фактически не обладая для этого соответствующими качествами»[8. Ст. 128] Скоропадський відносився до Міхновського позитивно, але водночас, генерал виявився незадоволеним тим, як М.Міхновський оцінює національне питання, його, як пише П.Скоропадський, «крайне шовинистического украинского направления, которое всё ему портило» [6. C 240]

27 квітня 1918 р. біло вирішено скликати в Киві з'їзд хліборобських організацій. Під час гетьманського перевороту, УДХП підтримала гетьмана і 29 квітня 1918 р і до влади прийшов Скоропадський.

Після перевороту, який для ЦР виявився несподіваним, постать Міхновського як можливого керівника уряду і гаранту українського характеру його політика стала всерйоз розглядатися навіть у соціалістичних колах… [6. C 240]

Гетьман серйозно розглядав Міхновського як кандидатуру на посаду прем'єр-міністра Української Держави. Йому імпонували його антисоціалістичні погляди і визнання ним приватної власності на землю. Не забув Павло Скоропадський і того, що Українська демократично-хліборобська партія зіграла велику роль у скиненні Центральної Ради.

Врешті, Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем'єр-міністром, і він запропонував йому посаду «бунчужного товариша», тобто свого особистого радника. Від цього амбітний Микола Міхновський, звичайно, відмовився. Разом з УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, але, при цьому, партія відмовилась вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана.

Микола Міхновський доклав чимало зусиль, щоб трансформувати гетьманський політичний режим у дійсно українську владу. Він був автором низки документів з критикою складу уряду та його політики, поданих безпосередньо Гетьманові, входив до делегацій, які зверталися до німецької окупаційної влади.

Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він , як і УДХП у цілому, не підтримав ідею анти гетьманського повстання як єдиного способу захистити суверенітет України. Коли ж повстання стало неминучим, представники УДХП виступили с ініціативою примирення сторін і створення національно-демократичного уряду при збережені гетьманату. [ 6. 240]

Не довіряючи соціалістам, Микола Міхновський, як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманського повстання. Коли ж воно розпочалося і розгорнулася боротьба між республіканським військом Симона Петлюри та залишками гетьманських формувань, був серед тих, хто виступав за примирення сторін, утворення коаліційного українського кабінету при збереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною Міхновським, в Одесу до командування експедиційних військ Антанти вирушила українська делегація на чолі з Сергієм Шеметом. Передбачалося, що союзники допоможуть у примиренні сторін. Водночас Міхновський з тією ж метою виїхав до Харкова, де перебувало одне з найкращих формувань республіканських військ -- Запорізький корпус. Але обидві місії скінчилися провалом.

Наприкінці 1918 -- на початку 1919 року становище УНР стало критичним. «Необхідно щось робити! Інакше -- кінець Україні! Держава наша загине», -- заявляв на нараді Микола Міхновський. Хлібороби-демократи розробили план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двох з'єднань української армії -- Запорізького корпусу полковника Болбочана та корпусу УСС полковника Євгена Коновальця -- встановити в Україні військову диктатуру. Рішення УДХП було однозначним -- «Необхідно їхати до Болбочана. Єдина надія на нього». Болобочан був заарештований , Микола Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні. Коли до міста увірвалися більшовики, Міхновського заарештували, проте невдовзі звільнили на прохання місцевої інтелігенції.

Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. До того ж він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше виїжджає на Кубань. 1920 року Микола Міхновський опинився у Новоросійську, звідки марно намагався емігрувати. Коли денікінці під тиском Червоної армії евакуювались морем, Міхновський спробував скористатись нагодою і виїхати з ними, але його на корабель не взяли. Чотири роки Микола Міхновський жив на Кубані. Оселився в станиці Полтавській, почав вчителювати, якийсь час служив у кооперації. Приблизно у цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням. Відчувалося, що серед організаторів Гайдамацької дивізії є свідомий українець із великим досвідом організаційної роботи. Після повернення до Києва у 1924 року Міхновський був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство. Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі. Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував.

самостійницький український рух міхновський

Висновок

Микомла Міхномвський український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця XIX -- початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні -- Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України. М.Міхновський - був добре знаний як ветеран суспільно-політичного руху України і людина з чіткими, можна навіть сказати, викристалізованими політичними поглядами. М. Міхновський завжди належав до праворадикального флангу. Проте це не означало незмінності його організаційної належності та політичної позиції. Справа всього життя М. Міхновського -- вироблення і суспільна адаптація націоналістичної ідеології -- спонукала його до постійного пошуку, а вкрай несприятливі суспільнополітичні умови гальмували й ускладнювали цей процес. Перспективними напрямами його подальших досліджень, на нашу думку, є насамперед пошук нових достовірних джерел про діяльність і погляди М. Міхновського та послідовна реконструкція присвяченого цьому діячеві наративу. Можна із впевненістю сказати, що Микола Міхновський залишив глибокий слід у духовній культурі та національно визвольній боротьбі українського народу за державність і незалежність України. Сьогодні ця людина є символом незгасаючої віри українців у добре майбутнє і я сподіваюся, що серед сучасних громадян нашої держави з'явиться численна кількість його прибічників, які дійсно зрозуміють важливість його намірів, і що така постать, як Микола Міхновський, завжди буде вічною у пам'яті нашої нації та в її серці.

Список літератури

1. Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я.// Міхновський Микола Іванович // Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор. 37-39

2. Бондар Є. Н. Націоналістичні ідеї М. Міхновського в контексті суспільно-політичних реалій українського суспільства кінця ХIХ - початку ХХ ст // Вісн. Держ. акад. кер. кадрів культури і мистец. -- 2011. -- № 1. -- C. 202-206. -- Бібліогр.: 6 назв. -- [Ч/З]

3. Міхновський М. І. // Самостійна Україна.// -- К.: Діокор, 2002. -- c.80

4. Наумов С. О. Микола Міхновський в українських політичних організаціях дореволюційного періоду (1890-1916 рр.) // Вісник Харківської державної академії культури : зб. наук. пр. : До 80-річчя Харк. держ. акад. культури / М-во культури і туризму України, Харк. держ. акад. культури ; [ред. кол.: В. М. Шейко (відп. ред.) та ін.] ; за заг. ред. В. М. Шейка. -- Х., 2009. -- Вип. 27. -- C. 38-47. -- Бібліогр.: 25 назв. -- [Ч/З]

5. Турченко Ф. Г. Михайло Грушевський vs. Микола Міхновський (дискусія сучасників: погляд через сторіччя) // Укр. іст. журн. -- 2013. -- № 2. -- C. 74-94. -- [Ч/З]

6. Турченко Ф. П.Скоропадський і М.Міхновський 1918 p.: дві моделі державного будівництва //Український історичний журнал. - К.: «Дієз продукт», 2008. - Вип. 4, (№481). - 240 с.

7. Ситнік .П. Вісник Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут" [Текст] : зб. наук. пр. Філософія. Психологія. Педагогіка № 2 (20), ,2007. - Міхновський про духовно-особистісні засади українського державотворення / В.. - С. 42-46

8. Скоропадський П.// Спогади Кінець 1917- грудень 1918 року - К. Філадельфія, 1995- ст. 128

9. Шамрай В. Права та свободи громадян за конституційним проектом М. Міхновського [Текст] / В. Шамрай // Право України. -- 2010. -- № 4. -- C. 349-357. -- [Ч/З]

10. Шкварець , Шитюк , Гузенко Микола Міхновський як речник самостійницької течії українського національно-визвольного руху //Історія/Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. Зб. наук. ст. - (К., 2009)/ - Вип. 4

11. 100 видатних українців. -- К.: Видавництво Арій, 2006. -- с. 327

Размещено на Allbest.ru