Трипільська культура. Проблеми походження, етнічної атрибутації, соціально-економічного розвитку

Випливи населення з цього регіону були пов'язані, очевидно, з відносним перенаселенням, що періодично виникало в умовах екстенсивного первісного виробничого господарства, коли ресурси відповідного району були не здатні забезпечити прожитковий мінімум населення при існуючому рівні виробництва. Це могло статися при збільшенні населення за рахунок природного приросту, припливу населення з інших територій, збіднення ресурсів внаслідок природних факторів (посуха, тощо). В цьому випадку зайва частина колективу мала шукати собі іншу територію, яка за природними умовами забезпечувала б традиційний спосіб життя і господарчої діяльності. Щодо поступового розселення на малі відстані, то воно було пов'язане з характером системи господарства, коли за якийсь проміжок часу в найближчому оточенні поселення вичерпуються природні ресурси (виснажується земля, знищується ліс, тощо), і воно переноситься на нове, ще не займане місце з кожним разом крокуючи далі і далі. Час існування поселення на одному місці визначається дослідниками більш менш однозначно і становить біля 50 років, що відповідає періоду життя двох поколінь.[39, c. 24]

В історії первіснообщинного ладу епоха трипільської культури посідає особливе місце. Трипільська етнокультурна спільнота - археологічна культура мідного віку, існувала у XXVIII-XXVI ст. до н.е. Поширена на території лісостепової та частково степової смуги Правобережної України, Молдови й Східної Румунії.

Що стосується походження населення трипільської культури, то, на думку В. В. Хвойки, не існувало доказів участі груп зайшлого населення у формуванні трипільського етносу. Він відстоював ідею про послідовне формування середньодніпровського етносу, сталість та поступовість розвитку його матеріальної і духовної культури.

Етнічно В. В. Хвойка вважав населення цієї культури "давньо-арійським", тобто, за його словами, "прото-слов'янським". "За всіма ознаками - фізичним складом, культурою та обрядом поховань" він визнавав в трипільцях "південно-східну частину численного народу, що історично називається слов'янами". Водночас, відсутність антропологічного матеріалу кам'яної доби не дозволяла йому прийняти як остаточний висновок визнання трипільського населення прямими нащадками їх палеолітичних попередників.

Сучасний погляд на питання ґенези трипільської культури є іншим, ніж у В. В. Хвойки. Власне, вже з 50-х років XX ст. в науці поширюється думка про міграційний, а не автохтонний характер походження трипільської культури, яка підтримується багатьма дослідниками. Визнаною в сучасній археологічній науці є теорія балкано-карпатського походження трипільської культури. А трипільська культура входить у загальний культурний комплекс Трипілля-Кукутені.

Започаткована В. В. Хвойкою спроба етномовної інтерпретації носіїв трипільської культури на сьогоднішній день залишається дискусійною. У більшості науковців переважає точка зору, за якою трипільці не відносяться до групи праіндоєвропейської людності. Існує думка, що на заключних фазах існування трипільського населення проходить процес його індоєвропеїзації. Але остаточно не спростованою є й теорія того, що трипільці були індоєвропейцями. [2, c. 107]

Багато речей скіфського походження знайдено біля с. Трипілля: бронзові тригранні наконечники стріл, жіночі прикраси. Знайдено кам'яну скіфську бабу, а також кістки тварин.

Територію цього району заселяли скіфи-орачі. Землю вони обробляли оралом, урожай збирали залізними серпами, використовувалися зернотерки. Поряд із жертовниками виявлено глиняний посуд - священні чаші та світильники, глиняні статуетки богинь, биків, ведмедів. Отже, трипільське мистецтво продовжувалось і в сколотському.

У процесі археологічних досліджень на території Трипілля зустрічалося два типи жител.

По-перше, це землянки. Землянками називалися заглиблені житла глибиною 0,6-1,5 м., що складалися з жилої частини і господарських ям. У плані ці "будівлі" нагадували напіввісімку чи вісімку. Стіни їх були пологі, дно нерівне. У кожному з таких жител знаходилось по два-три вогнища.

По-друге, це наземні глинобитні житла. Це великий будинок метрів 20 довжиною, що складався з 4-5 кімнаток-камер, у кожній з яких була піч. Також було 2 камери без печей: одна - «сіни», інша - комора для зерна. У камері з піччю ліворуч проти печі містилося підвищення з посудом, проти входу - жертовник у формі грецького хреста, а над ним - маленьке округле вікно. Техніка будівництва таких жител була на високому рівні розвитку. Місце для будівництва згладжували, а потім на цю поверхню клали дерев'яні плахи, які обмазувались глиною, інколи декілька раз. Потім цю глину обпалювали. Покрівля мала 2 схили і обмазувалась соломою. Такі будівлі нерідко розташовувались колом, що могло вказувати на існування у трипільців перших релігійних вірувань. [42, c. 78]

Збереглися зроблені трипільськими майстрами глиняні моделі жител і храмів. Серед них є двоповерхові. Наявність у трипільців кількаповерхових споруд засвідчується розкопками залишків міських кварталів. Міжповерхові перекриття робилися з дерева та обмащувалися глиною, як і стіни. Другий поверх був житловим, а перший - господарчим.

Підлогу та стіни фарбували в червоний і білий кольори, вкривали геометричним орнаментом, щоб оберігати мешканців від ворожих сил. Житлові кімнати опалювали відкритими вогнищами та печами, по-чорному. Вздовж однієї з стін робили довгу глиняну лаву - на неї ставили посуд. Поруч часто робили глиняні ночви, вмонтовували камені для розтирання зерна на борошно.

Встановлено, що в період міграції трипільського населення зростала питома вага полювання, скорочувалося поголів'я свиней, але зростало число дрібної рогатої худоби. З часом остання відходила на другий план. Такі циклічні зміни відбувалися на всіх етапах розвитку, в окремих локальних варіантах - від Дністра до Дніпра. Відмічено регіональні особливості. Так, структура стада, на думку палеозоологів, вказує на переважання у трипільському тваринництві в Подністров'ї - м'ясного напрямку, а в південному Побужжі - молочного. Найбільший відсоток домашньої фауни маємо з поселень, розташованих південніше від лісової смуги, а також у густозаселених регіонах. На окраїнах трипільського світу полювання відігравало значнішу роль.

Ймовірно, що на той час уже був приручений кінь, а також собака. Про існування скотарства свідчить і знаходження таких керамічних виробів, як посудина зі стінками в дірках. Ймовірно, що вони використовувалися для виготовлення сиру.

Про існування скотарства також свідчать знахідки кісток тварин.

Так, на Коломийщині знайдено кістки биків, а також корів і овець (хоча їхня кількість була значно меншою), а в Халеп'ї та Усатові - свиней. Також, крім кісток, було знайдено міфологічні зображення істот. Так, наприклад, це фантастичні фігури биків з кігтями з Петрен, виконані чорною фарбою, що свідчить, можливо, про те, що у трипільців, як і в середземноморських народів, існував культ бика.

Полювання відігравало помітну роль на ранньому етапі розвитку трипільської культури. Про це свідчить той факт, що кісток диких тварин знайдено в два рази менше, ніж домашніх. Полювали трипільці переважно на благородного оленя, лося, косулю, бобра, зайця, використовуючи при цьому такі знаряддя як стріли з кременевими наконечниками, скребки, кам'яні сокири-клини.

Прядіння та ткацтво були безпосередньо пов'язані зі скотарством, і тому логічно, що, як і скотарство, набули свого розвитку у пізній період трипільської культури. Уже тоді тканини підкладалися під дно керамічних виробів, щоб їх легше було виліпити, була відома в'язка простого панчішного типу, а матерії вироблялися двох видів - полотна і килими; також, ймовірно, трипільці вміли плести сіті. [30, c. 134]

Кераміка трипільців є однією з найкращих у світі, а керамічні вироби - просто витвір мистецтва для того часу.

З відомих на Київщині 50 поселень повністю досліджене поселення родової общини в урочищі Коломийщина біля с. Халеп'я Обухівського району. Тут знайдено унікальну глиняну модель житла з покрівлею. Тесла з рожевого шиферу й мідні сокири з поселень поблизу сіл Веремія і Трипілля вказують на зв'язки тогочасного населення з Волинню, Балканами та Кавказом.

Таким чином, на завершальному етапі розвитку Трипільської культури лишились окремі групи племен, відомі на Східній Волині за пам'ятками типу Городська, на Західній Волині - типу Листвина, у Середньому Подністров'ї - типу Кашперівців, у Пруто-Дністровському межиріччі - типу Гординешт, у Північному Причорномор'ї - типу Усатова.

Якщо на попередніх етапах, коли розвиток культури був на підйомі, освоюючи нові території і входячи в контакт з іншоетнічним населенням, навіть приймаючи його представників у своє середовище, трипільці не втрачали своїх традицій в господарчій діяльності, матеріальній культурі, ідеології, то на пізньому етапі, з поступовим спадом у розвитку і, коли на периферії трипільського ареалу з'являються сусіди, що не поступалися їм у силі (середньостогівці, нижьомихайлівці, ямники в Степу, населення культури типу Півихи у Подніпров'ї, культури лійчастого посуду на Західній Волині), трипільці почали інтенсивно змішуватись з іншоетнічним населенням, втрачаючи разом з чистотою власного етносу і культурні традиції, що знайшло відбиток у домобудуванні, керамічному виробництві, ідеології тощо. На найпізнішому етапі трипільська культура настільки змінилась, що її периферійні варіанти деякі дослідники навіть схильні вважати окремими культурами.

Подальша доля трипільців склалася, очевидно, по-різному. В усякому разі відчутних слідів в наступних культурах епохи ранньої бронзи практично не лишилось. Зникнення з історичної арени усатівського населення пов'язують з масовою інфільтрацією племен ямної культури в Північно-Західне Причорномор'я і асиміляцією ними трипільців. Деякі ж групи усатівців пониззя Прута і Дунаю влились до складу нових етнічних утворень бронзового віку на території Молдови і Мунтенії (Збенович, 1974). Що стосується інших груп трипільського населення, то їх зникнення відбувається з приходом носіїв культури кулястих амфор, які повністю перекривають територію, зайняту в цей час трипільцями. Очевидно, останні безслідно розчинились серед пришельців, остаточно втративши первинний вигляд культури. Однак, не виключено, що нащадки їх увійшли до складу населення культур ранньої бронзи, зокрема культури Підкарпатської шнурової кераміки. [47, c. 35]

3.2 Трипільське застілля

Знахідки значної кількості мисок вказують на те, що в ті часи кожен мешканець будинку міг мати у своєму розпорядженні свій, окремий посуд за столом. Якось дивно виглядає, коли деякі нинішні городяни, чиї предки ще років сто тому назад усією сім'єю їли борщ із одного горщика, дозволяють собі називати трипільців первісними й нецивілізованими.

Меню трипільських трапез не збереглося, однак його можна спробувати приблизно реконструювати за численними археологічними знахідками. Незважаючи на «промислове» вирощування пшениці і ячменю, короваї, калачі та інші хлібні вироби, столи навряд чи прикрашали. Хіба що коржі. Зате вони були досить поживними й довго не черствіли. Справжній хліб для мандрівників та воїнів, що вирушають у далекий похід.

А от каші виходили відмінні, поживні - високий зміст білку вирізняє улюблені трипільцями пшениці-полби. Навряд чи м'ясо їли тоді щодня - і худоби в господарстві не так багато, і холодильників зовсім не було. Але на свята вже точно м'ясні страви подавалися. Крім яловичини, свинини й баранини їли лосятину й оленину, м'ясо турів, іноді конину. Юшки (навіть черепашачий суп), рибні й молочні блюда теж рідкістю не були. Навколишні угіддя давали можливість урізноманітнити стіл грибами, ягодами, диким часником та багатьма іншими їстівними рослинами. Під таку закуску було б не гріх і випити. Трипільці мали, що випити. Хоча б пиво. Сліди його приготування (ферментизовані зерна ячменю) були виявлені румунськими археологами. А ще у Молдові знайдено відбитки кісточок винограду - а із них вже можна приготувати й зовсім хмільний напій. [51, c. 185]

Посуд був розписним і не розписним. Перші дослідження фарб з трипільського посуду було проведено в 1920-х рр. Вони свідчили, що три основних кольори, уживані трипільцями, пов'язані з використанням оксиду заліза - вохри, болотяної руди та каоліну. Розпис поділявся на:

- виготовлений в одну фарбу. Переважно вона була чорною.

- біохромний. Посуд в одну чорну фарбу обводився білою чи червоною.

- поліхромний.

Крім фарби на посуд наносився ще й орнамент. На ранніх етапах трипільської культури це був поглиблений спіральний орнамент (схожий на орнамент техніки камарес мінойського Кріту) та канельований. Пізніше канельованої кераміки вже немає, зате зустрічається кераміка з менш поглибленим орнаментом, а також розписом. Пізній період характеризується появою мотузкового та штампового орнаменту, характерних для культур епохи бронзи. Посуд для приготування їжі прикрашали дуже бідним орнаментом, це були зображення людей та тварин.

У мідному віці виготовлення посуду в найвисокорозвиненіших археологічних культурах перетворилося на ремесло. Про це свідчать технологія його виробництва та технічне оснащення, якість та кількість виробів. Найперше вдосконалюються рецепти глиняних мас. Наприклад, трипільські гончарі стали використовувати для виготовлення посуду сировину, яка створювалася шляхом змішування кількох сортів глин і була дуже пластичною. З неї можна було робити посуд навіть на гончарному крузі, тонкостінний, якісний, який міг витримати високотемпературний випал у спеціальному горні. [24, c. 64]

Одяг трипільців відрізнявся не тільки якістю, але й різноманітністю. Місцеві красуні хизувалися в сукнях із тканини (ткацьке виробництво - ще одне нововведення) прикрашених вишивкою, нашитими кістяними й мідними платівками. На сьогодні завдяки статуеткам відомо понад два десятки різновидів покрою вбрання трипільських модниць та понад десяток зачісок. Основним одягом чоловіків були сорочка, пов'язка на стегнах, багато оздоблений пояс та перев'язь для зброї. Із відмінно виробленої шкіри шилися жилетки, а також добротне і якісне взуття - від легких сандалій до чобіт. До нас дійшли й численні прикраси - намиста, браслети, підвіски. Деякі з них завезені з інших регіонів, що зайвий раз підтверджує досить інтенсивну торгівельну діяльність трипільців. [42, c. 98]

Цілком ймовірно, що саме такою ритуальною, завченою фразою, вимовленою із добре поставленими інтонаціями традиційно розпочинали переговори зі своїми сусідами трипільські вожді. Однак і вони, і їхні партнери по перемовинам чудово знали, що це лише ввічливі слова, такий собі дипломатичний протокол. Тому що обидві високі сторони чудово знали: коли виникне потреба, то «мирний» вождь зможе виставити до бою достатньо чисельний та, як кажуть, до зубів озброєний (найсучаснішими зразками списів та сокир) загін воїнів.

Досить поширені уявлення стосовно винятково миролюбного характеру хліборобських суспільств Старої Європи - не більш ніж міф, створений вченими, котрі сповідували певний світогляд.

Набір озброєння, що його можна реконструювати за даними розкопок трипільсько-кукутенських поселень і могильників тієї епохи вражає: молоти, сокири-молоти (як кам'яні, так і металеві), ножі й кинджали (у тому числі мідні), наконечники стріл і дротиків - за усіма параметрами чи не найдосконаліший і найефективніший комплекс озброєння у цій частині Старого Світу. При цьому металеві сокири клепці були призначені для боротьби із супротивником, котрий мав захисне спорядження, як мінімум - щит. До речі, у цивілізованій (яка традиційно вважається винятково войовничим краєм) Месопотамії, клинкова зброя з'явиться через кілька сотень років після Європи.

Мабуть нині таки варто визнати: Стара Європа сім-п'ять тисяч років тому інтенсивно й досить винахідливо озброювалася, незважаючи на здавалося б цілком мирний і демократичний вигляд «цивілізації Богині».

Окремі вождіства й величезні поселення згодом стали цілком самодостатніми, замикалися в собі, не сприймаючи «чужинців» навіть із числа трипільських племен. Землі між Карпатами й Дніпром виявилися розділені між потужними союзами племен, які конфліктували переважно між собою, адже в найближчому оточенні ще не виросли подібні етнополітичні угруповання.

Здається, що трипільська частина Старої Європи у IV тис. до н.е. цілком могла б претендувати на роль лідера у цьому вогнищі давньої цивілізації. Описані вище процеси і явища дуже нагадують ті, які, на думку дослідників, мали місце в Месопотамії в п'ятому-четвертому тисячоріччях до н. е. й призвели до появи там перших міст-держав - Ура, Урука, Лагаша.

Вражає розмах діяльності будівельників протоміст Трипілля. Адже для спорудження одного селища типу Майданецького треба було вирубати ліс на площі більше сотні гектар, добути десятки тисяч тонн глини! Інвентар будівель нараховує десятки, часом сотні посудин. А якщо підрахувати, скільки кераміки було виготовлено за весь час існування поселення, то рахунок піде вже на мільйони виробів. Скільки праці було вкладено в створення такого числа мальованих посудин! І все це для того, щоб одного чудового дня все залишити, віддати вогню, принести у жертву заради Ідеї. [35, c. 6]

З'ясовані при розкопках обставини та подробиці нині дозволяють стверджувати, що спалення жител і поселення в цілому мало цілком певний культовий зміст, ретельно готувалося й ритуально обставлялося. Величезна пожежа сотень і тисяч будівель що займали значну територію повинна була виглядати набагато більш ефектно, аніж пожежа легендарної Трої.

Підраховано, що зусилля, які трипільці витрачали на «переїзд» і будівництво нового селища не поступалися витратам на створення іригаційної системи, що забезпечувала життя подібного колективу в Месопотамії. І якщо там, як визнано, «суспільні роботи» стали імпульсом до створення перших держав, то у трипільському світі таким поштовхом цілком могли стати масштабні будівельні роботи, присвячені до того ж традиції з не менш масштабною метою - підтримкою порядку у Світобудові.

3.3 Трипільська мова та писемність

Трипільська культура досягла найбільшого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н.е. на території сучасної України і була безписемною. Тому припущення про мову трипільців можна робити лише виходячи із порівняльно-історичних досліджень. Хоча трипільська культура із висоти ХХІ століття може видаватися ровесницею давньоєгипетської або шумерської, де письмо на той час вже існувало, і це, безперечно, дає можливість проведення певних паралелей з більшим ступенем вірогідності.

Найбільш яскравими ідеями монографії Ю.Л. Мосенкіса є 1) доведення існування трипільського мовного субстрату в сучасних слов'янських мовах (зокрема в українській), а також 2) доведення можливості зв'язків цього субстрату із сучасними кавказькими мовами. Через відсутність будь-яких писемних джерел мови трипільців для встановлення її спорідненості з іншими мовами лінгвіст може використати непрямі свідчення: насамперед, археологічні, антропологічні та історичні джерела, а також матеріали з ономастики і, нарешті, порівняння спільного лексичного фонду народів, якимось чином дотичних до цієї культури. Це ті методи, якими традиційно користуються в порівняльно-історичних дослідженнях і які за умови вмілого і добросовісного використання завжди дають успішні результати. Отже, методологія дослідження мови трипільської культури не викликає сумнівів. Проте деякі постулати логічних міркувань Ю.Л. Мосенкіса не завжди видаються такими вже непохитними.

Таким чином, автор посилається на працю видатного історика радянського періоду Б.О.Рибакова, роблячи висновок, що цитований автор висловився на користь індоіранської мовної належності трипільців. Якщо уважно почитати згадане дослідження Б.О.Рибакова, буде видно, що в цьому питанні він зовсім не був таким категоричним. Будучи істориком, а не філологом, і торкаючись мовних питань, Б.О.Рибаков завжди посилається на праці лінгвістів, насамперед Б.В. Горнунга. Тому власні спостереження і висновки академіка Рибакова завжди стосуються виключно пам'яток матеріальної культури, що, звичайно, не заважає використовувати ці результати лінгвістам у своїх дослідженнях. Проте це означає, що в своєму висловлюванні: “Цілком можливо, що певна частина трипільських племен виявилася субстратом виокремлених праслов'ян”, - Б.О.Рибаков термін “субстрат” вжив аж ніяк не в лінгвістичному, а в загальнофілософському значенні, тобто маючи на увазі загальну матеріальну основу явищ об'єктивної дійсності. Можна помітити, що Б.О.Рибаков вважає трипільську культуру субстратом лише частини праслов'ян, а саме тих, що розмістилися на схід від Вісли, при цьому знову ж таки посилаючись на Б.В. Горнунга. Це досить суттєва деталь, оскільки мовний субстрат і субстрат матеріальної культури - поняття нетотожні. Хоча не виключено, що в певних історичних умовах і географічних межах вони можуть накладатися, але в кожному конкретному випадку це потребує спеціального доведення. Постулювати ж субстратність трипільської мови відносно сучасної української, спираючись саме на працю Б.О.Рибакова, некоректно з точки зору логіки.

Проте цілком логічно припустити, що слов'яни, які сформувалися етнічно на тих самих територіях, що й трипільці, приблизно в VI - VII ст. н.е., могли запозичити якісь елементи з трипільської мови. Зауважимо, що між трипільською мовою і слов'янськими відстань щонайменше у 3000 років. Отже, для лінгвістів принциповим є питання про характер зв'язків трипільців і слов'ян: чи вони перебували у генетичній спорідненості, чи трипільці були просто попередниками слов'ян на спільній для них території розселення, і ці мови не є спорідненими. Притому в кожному разі трипільська мова може бути джерелом субстрату.

Ю.Л. Мосенкіс висуває гіпотезу про те, що мова трипільської культури не просто неіндоєвропейська, а доіндоєвропейська, крім того, вона є близькою до неіндоєвропейських мов Балкан, Східного Середземномор'я, Малої Азії, а також Піренеїв і Кавказу. Отже, попередниками індоєвропейців в Європі були насамперед носії іберо-кавказьких мов. Щоправда, тут обов'язково виникає питання про напрямки і час міграційних процесів. Не відкидаючи в принципі такої можливості, хотілося б звернути увагу на аргументацію.

Основними прикладами зв'язків мови трипільської культури з іберо-кавказькими мовами стала українська топоніміка. Зауважимо лише, що власні назви зачасти є де етимологізованими, зі втраченою внутрішньою формою. Знову ж таки питання розпадається на дві частини: 1) чи є дана назва саме трипільською за походженням і 2) чи є ця назва, якщо вона трипільська, пов'язаною саме з іберо-кавказькими мовами. Комплексно ця проблема не вирішується. Щоб упевнено говорити про трипільське (а не, скажімо, угро-фінське походження), необхідно спиратися на якісь факти, а не на припущення. Твердити, що українські назви є трипільського походження лише на тій підставі, що вони подібні до деяких окремих слів із різних, та ще й нерівною мірою споріднених кавказьких мов (абхазько-адигейських, нахсько-дагестанських і картвельських) - не дуже переконливо, хоча все це може бути вірогідним. Наводить на сумніви той факт, що досі не встановлені закономірні фонетичні відповідності між прамовами усіх трьох груп, зокрема немає відповідностей для доведення спорідненості гірських кавказьких мов: абхазо-адигейських та нахсько-дагестанських. Висловлюються також припущення про можливість набутої, а не генетичної спорідненості між картвельськими та абхазо-адигейськими мовами. [26, c. 27]

Юрій Мосенік найбільш аргументовано виклав версію того, як могла виглядати мова трипільців. Його докторська дисертація, захищена в Київському Національному університеті ім. Т. Шевченко в 2002 р., мала наступну назву: «Проблеми реконструкції мови трипільських культур». Дослідник зробив спробу реконструкції первісної мови носіїв трипільської культури. Головний висновок: трипільська мова - це давній (доіндоєвропейський) компонент слов'янських мов, наявність якого серед іншого відрізняє ці мови від інших індоєвропейських, зате зближує із древніми мовами Східного Середземномор'я - від Балкан до Криту. Цілком логічним виглядає на цьому тлі висновок, що українська мова зберігає спадщину Трипілля у своєму словнику (мова йде про десятки слів), у звуковому ладі, масиві власних імен (насамперед назвах рік).

Можна зауважити, що ідеї стосовно мовної наступності трипільців і українців викликають не менш аргументовану критику інших фахівців. Чи не головним аргументом стало твердження про те, що українська мова приналежна, як відомо, до індоєвропейської мовної родини, не може мати коренів у трипільській, котра оголошена неіндоєвропейською мовою. Начебто виглядає логічно, якби не два але: у твердженні поставлений досить і досить сумнівний у всіх відносинах знак рівності між етнічною і мовною приналежністю, а твердження про «неіндоєвропейську» приналежність мови трипільців не цілком надійно аргументовано.

Судячи зі знахідок кераміки й візерунками на ній, можна вважати, що чи не кожна трипільська родина мала власний набір магічних символів. У цей період активно розроблялися основні відомі нам знаки. На деяких зображеннях, крім цілком традиційних свастик, хрестів і спіралей, можна побачити здавалося б, нехарактерні для нинішньої європейської традиції символи, наприклад, навіть давній китайський «інь і янь». Розвинена система знаків, успадкована від найдавніших неолітичних культур Старої Європи, стала основою власної, трипільської. І якщо тепер вчені не сумніваються в існуванні Дунайського письма (або давньоєвропейського письма), то слід зазначити, що трипільцям воно також було відомо.

Однак, у якийсь момент, стара традиція була майже втрачена. По тому, вже у епоху протоміст, процес створення подібної системи почався знову. До середини четвертого тисячоліття у Буго-Дніпровському межиріччі використовували біля трьохсот знаків, які зображувалися на кераміці та статуетках. Крім того існували певні правила їхнього використання. Досліджуючи цю знакову систему, Т. М. Ткачук дійшов висновку, що у трипільців стрімко розвивався процес нагромадження «фонду знаків». Подібне явище у перспективі цілком могло привести до створення оригінальної системи писемності. Однак процес так і не був завершений.

РОЗДІЛ IV. ПОБУТ І ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ ТРИПІЛЬЦІВ

4.1 Трипільська повсякденність

Зрозуміло, навіть через півтора століття досліджень інформація про життя трипільців далеко не повна, утім, картина виходить достатньо вражаюча. Носії цієї культури виготовляли мальовану кераміку, будували двоповерхові житла, обробляли мідь. Трипільці мали складну систему міфологічних уявлень. Вони підтримували прямі або опосередковані зв'язки з іншими культурами того часу, здійснювали економічний та культурний обмін не тільки в межах Старої Європи, й з іншими європейськими племенами, з Кавказом, можливо, навіть Месопотамією та Малою Азією. Сім-шість тисяч років тому, спираючись винятково на свої знання й уміння,а також ресурси казково багатої країни, що сьогодні називають Україною, ці люди побудували тут свою цивілізацію [6,c.53].

Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Вимощували пшеницю, ячмінь, просо, бобові, льон. Рало із застосуванням тяглової сили великої рогатої худоби різко підвищило загальну культуру землеробства; виникла можливість переходу до перелогової системи землекористування. Хоча трипільці й почали вживати металеві вироби, їхні знаряддя праці загалом зберігали неолітичний характер. Крем'яна індустрія, як і раніше, мала велике значення. В низці районів мешкання трипільців виявлені численні копальні, пов'язані з добуванням кременю, а також спеціальні майданчики на поселеннях, де працювали майстри.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігався великий потяг до мистецьких студій, що засвідчують численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою можна простежити етнічний етап. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітер, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака - яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виготовляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи - зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися слі ди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі вірування отримали назву солярних. [47, c. 35]

У основі сучасної цивілізації, так чи інакше, лежать землеробство й метал, без цих двох компонентів вона неможлива. До моменту появи трипільської культури в другій половині шостого тисячоріччя до Різдва Христового у Європі хліборобство було відомо вже понад тисячу років. Проте на Україні лише у басейнах великих річок мешкали нечисленні громади, котрі знали хліборобство, однак займалися переважно полюванням і рибальством. Багатство місцевих ресурсів не змушувало їх витрачати час на каторжну роботу з мотиками на полях. У культурному відношенні раннє трипілля (з погляду археологів) являє собою синтез декількох культурних традицій Старої Європи епохи неоліту. Тут помітний слід культури лінійно-стрічкової кераміки, культур Боян, Тиса, Винча.

Часом складається враження, що розвиток трипільської цивілізації стимулювала не стільки господарська необхідність, скільки прагнення закріпити за собою якомога більшу територію, розраховуючи на майбутнє. Справа у тому, що жодне із відомих нам трипільських селищ не проіснувало на одному місці безперервно понад 50-80 років [5,c.39].

Трипільці мали розвинуте ремісництво: тут працювали майстерні з обробки каменю, кременю, виготовлення посуду, тканин.

І хоча колесо трипільцям ще не було відоме, однак, існував транспорт у вигляді великих дерев'яних саней, які використовувались як взимку, так і влітку. Кераміка виготовлялася без гончарного круга, а випалювалася в двоярусних горнах, розписувалась білою, червоною та чорною фарбами, які й досі залишились традиційними для людності України, пройшовши через тисячоліття (пор. червоно-чорні вишивки на білому полотні). Найбільша гончарна майстерня виявлена в с. Жванці Хмельницької обл. Тут було 8 двоярусних горнів, оточених валом і ровом. Вірогідно це був гончарний центр, де виготовляли вироби на експорт. Існували також осередки металургії. Сировину завозили з Балкан, Трансільванії, Анатолії, Кавказу. Це свідчить про широкі міжнародні стосунки трипільців і розвинуту торгівлю.

Ткацтво трипільців можна дослідити завдяки залишкам напівспалених чи обгорілих шматків полотна, відбитків тканин на глині, а також численних знахідок глиняних підвісок до ткацьких верстатів, що дало змогу реконструювати трипільський ткацький верстат. Нитки пряли рослинні чи вовняні з допомогою дерев'яного веретена з глиняним пряслицем. Кістяні й срібні веретена з'явилися значно пізніше - уже в скіфів. Припускають, що в ткацьких виробах переважали ромбовидні узори - символіка родючості поля (пізніше розвинуті в українській плахті).

Є підстави вважати, що трипільська культура виникла в умовах матріархального суспільства, оскільки під час розкопок археологи виявили чималу кількість глиняних фігурок людей, серед яких переважають жіночі зображення на зразок "венер" палеоліту. Вони, радше, уособлювали вірування в духів предків і, передусім, у материнських богів. Однак серед цих фігурок є зображення тварин, що можуть бути свідченням про залишки тотемічних вірувань і про естетичні уподобання трипільців, безпосередньо пов'язані з їх повсякденним побутом. Відомо, що в їх господарстві тварини мали важливе значення. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевезенні врожаю, будівельних матеріалів, а з овечої вовни навчилися виробляти одяг. Рідкісні знахідки пластики зі зображенням людей, призначення яких не зовсім зрозуміле. Подібно до багатьох народів, що вірили в духів предків, трипільці робили поховання померлих родичів під підлогою власних будинків. Вважалося, що так можна забезпечити присутність духів та їх допомогу в повсякденних справах родини. У межах помешкань трапляються також поховані кістки та черепи домашніх тварин: бика, собаки, свині.

Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв'язків, відбитих у формах соціального життя. На основі територіальних общин формувалися племена, зароджувалися міжплемінні об'єднання, складалася ієрархічна структура родів, виділялися найзнатніші з них на чолі з визнаними главами - патріархами.

Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом з осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.

Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім'я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу - патріархату.

В другій чверті III тис. до н.е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість - істотне поширення виробів із бронзи - першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування новою технологією дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, - речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприяло зростанню чисельності населення і накопиченню суспільного багатства. Відбулися великі зміни в соціально-політичному житті. Процеси, що зароджувалися ще за епохи неоліту, набули характеру визначальних. Розвиток виробництва і обміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі консолідаційні тенденції на всіх рівнях суспільної організації, які, поступово набуваючи сили, привели врешті-решт до утворення великих союзів племен на чолі з вождями. Зростання питомої ваги скотарства спричинилося до певного соціально-майнового розшарування серед общинників. Через його відносно невелику - порівняно із землеробством - працездатність чистина чоловічого населення вивільнилася з господарської сфери і спеціалізувалася на грабіжницьких набігах.

Найвиразніші етнографічні риси матеріальної культури ямників - глиняний посуд яйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістяні молоточковидні шпильки. В низці поховань середини -другої половини III тис. до н.е. відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізовані майстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення давньоямної культурно-історичної спільності займалося і металообробкою, однак вона не набула великого поширення.

На думку багатьох вчених, трипільці започаткували більшість сільських поселень у місцях, де вони існують і досі. Вони ж і культивували наші українські землі, впродовж кількох тисячоліть займаючись не просто землеробством, але й відвойовуючи в природи все ширші ділянки землі й підготовляючи їх до засіву (вирубування лісу, спалювання, переорювання тощо). Саме в мідному віці відбувся перехід від мотичного до орного хліборобства. На поселеннях трипільців знаходять сотні серпів, відшліфованих працею до дзеркального блиску. Хлібу надавали священного значення. Це увійшло в ментальність місцевого населення і, безперечно, успадковане слов'янами від попередніх поколінь. Посіви трипільців були чистими, без бур'янів. За залишками зерна, які часто знаходять археологи можна встановити, що сіяли пшеницю (одно - і двозернянку), ячмінь, овес, просо, горох. Про хлібну магію трипільців довідуємося за знайденим святилищем аграрного культу, де представлені скульптурки багатьох Богинь, чи жриць хлібного ритуалу.

4.2 Побут та виробництво матеріальних благ

Житло-господарський комплекс належав, як правило, одній сім'ї. Житлове приміщення було, зазвичай, одне, частіше - на другому поверсі. Стіни будівель зовні та всередині прикрашали розписом магічного змісту. Різнокольорові дуги, трикутники, лінії ніби охороняли, у тому числі вікна та двері. Поріг робили з глини.

З правого боку біля входу була піч або відкрите вогнище на глиняному підвищенні, де готували їжу. Опалювальні пристрої були також і джерелом світла в приміщенні, яке крім того освітлювалося невеликим округлим віконцем у стіні, протилежній входу. Вздовж стіни, протилежній тій, під якою робили піч. Йшла глиняна лава (висота - 10-20 см, ширина - 40 см), на якій розташовувався посуд. Частина посуду, ймовірно, стояла на полицях, розвішених вздовж стін. Біля печі були зернотерки, вмонтовані у глиняні корита. Трипільцям були відомі меблі, зроблені з дерева, про що свідчать глиняні моделі стільців із спинками з антропо- або зооморфними навершями. Такі стільці прийнято називати «тронами».

Відомості про житла трипільців отримані насамперед з матеріалів розкопок - знахідки різноманітних моделей жител та навіть посуд, який в них знаходився.

З транспортних засобів були відомі сани, в які запрягали одного або двох биків - знайдено численні глиняні моделі цих виробів. Це були конструкції з міцним дерев'яним каркасом (довжиною 2-2,5 м і висотою 1,5-2 м), що дозволяли перевозити значної ваги вантажі, проте навряд чи на значні відстані. Факт транспортування мідної руди до трипільських поселень з родовищ у Трансільванії свідчить про наявність ефективного транспорту на суходолі. Глиняна модель човна типу довбанки вказує на наявність річкових засобів пересування, при розкопках в Усатові було знайдено навіть кам'яний якір.

Щодо посуду, то порівняно з минулими часами вироблялася величезна кількість як кухонного, так і різноманітного, багато орнаментованого «столового» посуду. Його використовували не тільки для приготування їжі, але і зберігання припасів, води, молока. Окремо існував посуд для культових церемоній - зооморфні та антропоморфні посудини, загадкові «біноклі» та «моноклі» тощо.

Починаючи вже з раннього етапу Трипільської культури різноманітним був асортимент посуду (до 20-30 типів), пристосованого як до конкретного вжитку (кухонний, столовий), так і за розмірами та певного призначення, що свідчить про високий рівень побутової культури. Так, кухонні горщики зустрічаються різних розмірів (10-12 - 50-80 см у висоту), у масу яких додано грубі домішки (шамот, пісок, товчені черепашки), що дозволяло витримувати багаторазове нагрівання без пошкодження або деформації посуду.

Робилися спеціальні посудини для зберігання припасів з вузькою горловиною (грушоподібні, біконічні) та покришки до них. Для молока робили високогорлі глечики, виготовлення сиру - цідилки.

Ранньотрипільські посудини на високих циліндричних піддонах («фруктовниці») зручно було ставити у відкрите вогнище, серед жарин (дод. 12 б). З глини робили ковші, черпаки, ложки (дод. 12 в). Посуд старанно оздоблювався вирізним орнаментом, штампами, розмальовувався.

Трипільське населення вживало переважно рослинну їжу - каші з плівчастих пшениць, проса, гороху. Відомо, що хліб могли пекти тільки з ячменю, який також використовувався для виробництва пива. Щоб розмолоти зерно в їжу, трипільці використовували зернотерки - два камені зі спеціально підготовленою поверхнею. Збирали також дари лісів - дикоростучі плоди сливи, абрикоси, калини, смородини тощо.

М'ясо отримували від домашніх тварин (велика рогата худоба, свиня, вівці), які давали також молоко, шкіри, шерсть, та від полювання (олені, косулі, кабани та ін.). Знайдено багато слідів рибальства, особливо на стоянках, розташованих на узбережжі Дніпра. Відомо також, що трипільці їли черепаховий суп, запечений у власному панцирі черепахи (трипільська стоянка біля хутора Романки).

Що ж стосується одягу, то слід нагадати, що у мідному віці населення на території сучасної України вдягнулося у одяг з тканин. Як було сказано вище, при розкопках були знайдені прясельця, а також рештки вертикальних ткацьких верстатів (глиняні грузи до них), які були практично в кожному будинку. На таких станках вироблялася тканина шириною до 1-1,5 м, при чому різних - від мішковини до досить тонкого полотна. Тканини фарбували мінеральними або рослинними фарбами; тканина орнаментувалася (на середньому етапі дуже популярними були тканини з червоними горизонтальними лініями) - це видно зі статуеток, знайдених при розкопках.

Трипільці використовували як нижній одяг нараменні пов'язки. Виготовляли їх з тканини, прикрашали бахромою, робили зав'язки з китицями на кінцях.

Верхній одяг був представлений довгими сукнями, іноді з бахромою знизу, з різними типами вирізу коміру, спідниці, нараменні пов'язки. Існували різні типи поясів: з мотузки - в один або кілька обертів, плетених, з тканин або шкіри, в тому числі з нашивними прикрасами (всього відомо 9 типів поясів). З хутра або тканини робилися короткі, до пояса, жилетки. Чоловічий костюм доповнювала перев'язь, яку прикрашали металевими чи кістяними платівками або бляшками, - через праве або ліве плече, іноді - навхрест. Вона підтримувала пояс, на якому висіла зброя - сокира-молот.

Відомі три типи взуття, на всі пори року. Це чобітки, з халявами нижче коліна, іноді відігнутими назовні, деякі з «підв'язками», півчеревики, типу постолів, та сандалі - підошва з двома ремінцями. Все взуття скоріш за все робилося шкіряним.

У трипільців налічувалося кілька типів головних уборів - грибоподібної форми або схожого на шапку з підгорнутими краями.

З прикрас у них були амулети у вигляді круглих або антропоморфних мідних блях, які носилися на шиї. Знайдено також різноманітні мідні та срібні кільця; браслети різних типів: пласкі, в один або кілька обертів; різноманітні намиста з мідних, кам'яних, бурштинових і навіть скляних намистин та морських або річкових молюсків. На статуетках зображено принаймні 10 типів жіночих зачісок. Переважає зібране на спині у різні типи вузлів волосся, є заплетене у 4 коси. Іноді розмальовували обличчя.

Таким чином, у мідному віці трипільське господарство загалом носило комплексний характер з оптимальним використанням природних ресурсів. При екстенсивному землекористуванні у трипільців були високі знання в агротехніці, що дозволяло їм жити на одному місці 50-80 р. Розведення домашніх тварин у трипільців, для отримання м'яса та молока, відтіснило полювання, яке відігравало значнішу роль лише на окраїнах трипільського світу. Металургія та металообробка, які були досить на високому рівні, були спрямовані на серійне виготовлення зброї, знарядь праці та прикрас. На тому ж рівні були гончарства, про що свідчить впровадження гончарного кола і одно- та двоярусних горн для випалу посуду, та нової галузі в енеоліті - ткацтва (впровадження вертикального ткацького верстата). Вже з середнього етапу у трипільській культурі з'являються протоміста з високим військово-демографічним потенціалом та складною соціальною структурою населення. Всі такі великі поселення складалися з кількох еліптичних структур, які в свою чергу складалися з двоповерхових жител, мали квартальну забудову у центрі поселення тощо. Разом з тим у трипільців відмічається високий рівень побутової культури, особливо це видно з широкого асортименту посуду та одягу і прикрас.

Давні методи ведення господарства довели свою ефективність впродовж довгих двох з половиною тисячоліть існування Трипільської цивілізації. Розроблена трипільцями система хліборобства проіснувала п'ять тисяч років і була суттєво змінена тільки в часи Ярослава Мудрого, коли у ці краї були завезені нові сорти злакових культур. Трипільська система господарювання була комплексною і давала змогу забезпечити відносний достаток. Проте це призвело до застою у розвитку технологій. Трипільці заплатили високу ціну за подібні тенденції в економіці - їхня цивілізація загинула, а ім'я народу що створив її - назавжди зникло зі сторінок історії. Головною сільськогосподарською культурою були плівчасті пшениці. Окрім них вирощували ячмінь, овес, горох. У тваринництві основною галуззю було розведення великої рогатої худоби. Цілком чітко простежуються м'ясний і молочний напрямки. Крім того, биків і коней використовували як тяглову силу. Розводили також свиней, коней, овець, кіз. Розумне сполучення різних напрямків «аграрного сектора» давало змогу трипільцям забезпечувати харчами також певну кількість одноплемінників, не зайнятих весь час у виробництві продуктів.

Нині, коли Україна імпортує або збирає у вигляді брухту мідь для своєї промисловості, незайвим буде згадати, що першими металургами на її землях стали ще трипільці. Технологія обробки міді з'явилася на території України в готовому виді наприкінці IV або на початку V тисячоріччя до н. е. Спочатку давні металурги працювали на імпортній сировині. Крім того, видобуток руди й саморобного металу розпочали на Волині й у Наддністрянщині. Металургія й металообробка вимагали значного обсягу знань і навичок, високого ступеню спеціалізації й могли успішно розвиватися лише при наявності фахівців, зайнятих виключно у цьому виробництві. Дані галузі швидко стали не лише важливою частиною економічного комплексу. Їх продукція мала суттєвий вплив на розвиток військової справи, всієї традиційної культури.

Поява нового матеріалу, міді, не зупинила виробництво старих, випробуваних знарядь із кременю. Їхнє виготовлення у трипільські часи було поставлено практично на промислову основу. Біля родовищ кременю виникали поселення, що цілком спеціалізувалися на його видобутку й обробці. Було налагоджено серійне виробництво різних заготовок та знарядь. Один із найбільших їхніх центрів цього промислу знайдено археологами на Волині у районі села Бодаки (усього їх відомо кілька десятків). І саме тут, на річці Горині, в «Силіконовій долині» Старої Європи виготовляли великі кремінні пластини - довжиною більше 20 см. Щоб відколоти таку пластину треба було прикласти дуже великі зусилля. Давнім умільцям довелося створити для цього спеціальний верстат з важелем, чи не першу машину в тутешніх краях. Можна зауважити, що на землях, де пристойний, якісний кремній був дефіцитом, мешкала чи не половина трипільців. Відтак обмін кременем процвітав. Великі пластини стали ходовим і навіть престижним товаром. Їх навіть закопували а вигляді скарбів. Можливо, багатство окремих трипільців (разом із мідними речами) у ту пору саме й вимірювалося запасом таких великих і гарних пластин [5,c.129].

Ще одним високотехнологічним виробництвом, що вийшло у ту давню епоху за межі домашнього господарства, стало гончарство. На рахунку трипільських дизайнерів і технологів не лише десятки різновидів форм посудин, але й розробка формувальних мас, мінеральні фарби, винахід повільного гончарного кола, будівництво спеціальних горнів для випалу, розрахунок режимів випалу, і навіть стандартизація готової продукції. Виробництво кераміки згодом стало масовим, адже альтернативи керамічному посуду й тарі в ті часи практично не було. Був попит на гарний розписаний посуд і за межами трипільської ойкумени. Її знаходять і в похованнях під найдавнішими степовими курганами, і далеко на півночі - за Західним Бугом. Навіть у найважчі часи, на заході Трипілля зберігалися цілі селища, що виготовляли щорічно тисячі мальованих посудин.

4.3 Сакральний світ трипільської цивілізації

Археологічні знахідки, які розповідають про трипільську магію, - це лише невелика частина речей, які використовували трипільці у повсякденній магіній практиці. Магія - це система обрядів і ритуалів, кінцевою метою яких є керування надприродними силами та вплив на природний хід подій, довкілля, тварин та людей, словом будь на що у Всесвіті за допомогою малічних дій. Велику роль у магії відіграють вербальні обряди - заклинання, замовляння, виголошення «слів сили», але сааме від них нічого не залишається археологам. За Т. Ткачуком можна вважати, що в трипільському суспільстві магічна мова знайшла певне відображення у мальованому посуді, на якому до нас дійшла магічно-сакральна піктографія. Т. Ткачук виявив феномен звертання трипільців до знаків попередніх епох, що є цілком логічним з точки зору магічної практики, використовуючи архаїзми для священної мови. Ще один закон магії - протиставлення - припускає оперування поняттями протилежності, опозиціями: вдача - невдача, холод - тепло, вогонь - вода тощо. Поєднання протилежностей демонструє певний тип спіральної орнаментації, який повністю відповідає знаку інь-ян [8,c.327].

Матеріали трипільської культури археологи отримують переважно саме під час розкопок побутових комплексів: поселень і жител. Саме у них знаходять багато речей, які насамперед були ужитковими. Але магічний простір охоплює все життя людини, зокрема, якщо не перед усім її побут. Різноманітні речі, які були інструментарієм ритуалів народної магії або предметами магічної практики траплялися серед різних категорій трипільських знахідок. Безперечно, до речей, які були обладунками трипільських чаклунів або використовувалися у народній магії, можна віднести антропоморфну та зооморфну глиняну скульптуру, ритуальний посуд, керамічні моделі будівель стільців-тронів, саней, сокир, хлібців, посуду (мініатюрні посудини), амулет из різних матеріалів, керамічні брязкальця, прясла, об'ємні символ из глини - фішки, прикраси й орнаментири з іклів кабана та ще багато інших рідкісних виробів. До найцікавіших трипільських знахідок належать керамічні брязкальця, представлені порівняно невеликою кількістю екземплярів різноманітної форми. Найбільш рання знахідка походить з ранньотрипільського поселення Лука-Врублівецька.