Україно-польські та україно-литовські відносини

Окрім Великого князівства Литовського, свої претензії на білоруські, українські й деякі російські землі заявляла і Польща. Однак обидві держави мусили рахуватися з тим, що в II пол. XIV ст. дедалі зростаючою силою для них став Тевтонський орден. Він неодноразово зазіхав на їхні землі наприкінці XIV -- на початку XV ст. і, досягши вершини своєї могутності, готувався до нових агресивних дій. Усвідомлюючи цю небезпеку, литовські і польські правителі шукали можливості об'єднання своїх сил. Так виникла ідея унії між обома державами. 14 серпня 1385 р. у замку Крево біля Вільно Великий князь Литовський, син Ольгерда, Ягайло (1377-- 1392 pp.) підписав договір про унію з польськими послами, за яким він обирався на польський трон і мав одружитися з королевою Ядвігою. Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити його державною релігією в Литві -- останній язичницькій країні в Європі, "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської".

У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, охрестився, прийняв ім'я Владислава, одружився з польською королевою Ядвігою і в березні його було короновано польською короною.

Отже, Кревська унія дала можливість польським панам заволодіти українськими землями, які доти входили до Литовського князівства, що втрачало державну самостійність. Католицька церква дістала можливість поширювати сферу свого впливу на українські землі, будувати там монастирі, ополячувати місцеве населення. Негативно вплинула Кревська унія і на політичне життя України. З її підписанням розпочалася ліквідація місцевих удільних князівств, що мали чималу автономію. Це викликало гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті. Вже навесні 1385 р. воєнні дії проти Ягайла розпочав князь Андрій Ольгердович на Вітебщині. Та найбільш активно проти Ягайла виступив енергійний і честолюбний Вітовт (1392--1430 pp.), невдоволений своїм підлеглим становищем при двоюрідному братові. Усобиця закінчилася договором в Острові (1392 р.), за яким Вітовт одержав титул Великого КНЯЗЯ Литовського, тобто став фактичним намісником Ягайла у Великому князівстві Литовському. У 1398 р. бояри литовські й руські проголосили його королем литовським та руським. Кревську унію фактично було скасовано.

У 1387 р. Польща за участю литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом остаточно оволоділа Галичиною. Польські магнати зайняли вищі посади на окупованих землях, захопили великі земельні володіння з селянами. Дрібна польська шляхта одержувала тут землі при умові постійного проживання в Галичині.

Міста одержували німецьке право, яким могли користуватися тільки католики. У 30-х роках XV ст., коли польське панство закріпилося на українських землях, створюється суцільна система експлуатації їхнього населення. Спираючись на всіляку підтримку державної влади та католицької церкви, провідні верстви Польщі посилили політику денаціоналізації українських панів, послаблення міщанства, руйнування православної церкви.

У 1434 р. в Галичині було остаточно скасовано давнє українське право і введено польське, запроваджено польський адміністративний і судовий устрій, шляхетське самоуправління. З 1413 р. литовські католики отримали такі самі права, як і польська шляхта.

За князювання Вітовта посилилися гніт і залежність українського народу і від литовських феодалів. У 90-х роках XIV ст. було ліквідовано найбільші удільні, майже незалежні від центральної влади, Новгород-Сіверське, Волинське, Київське, Подільське князівства. їх було перетворено на провінції Литви, якими правили намісники Вітовта. Усе це посилювало залежність українських земель від литовських феодалів.

На землях, підвладних Литві, у 40-х роках тривала визвольна боротьба. За повсталими городянами Смоленська (1440 р.) визвольний рух охопив Волинь, Київщину та інші землі. Однак народні виступи було придушено.

У 1430 p., після смерті Вітовта, Великим князем Литовським став молодший брат Ягайла Свидригайло, з яким українські й білоруські бояри, як і литовська опозиція, пов'язували свої надії. Почалася запекла боротьба між прихильниками унії Литви з Польщею і її противниками. Спираючись на підтримку українських та білоруських магнатів, Свидригайло розпочав війну з Польщею. Унаслідок палацового перевороту його було скинуто з престолу, а на його місце восени 1432 р. посаджено Вітовтового брата Сигізмунда. Свидригайло запекло воював з ним, аж доки 1440 р. Сигізмунда не вбили змовники. Великим князем було проголошено сина Ягайла -- Казимира.

Продовжуючи централізаторську політику щодо українських земель, князь Казимир скасував Волинське і Київське князівства і перетворив їх на звичайні литовські провінції з намісниками католиками. Така політика викликала велике обурення в Україні і змусила українську знать шукати нового союзника. Таким союзником могло стати Велике Московське князівство, яке на той час здобуло чималий авторитет серед північних князівств і почало розширювати свою територію за рахунок сусідніх земель. У 1480 p., позбувшись залежності Орди, Московське князівство почало боротьбу за приєднання земель, які входили до складу Київської Русі.

1485 р. Іван III (1440--1505 pp.) офіційно проголосив себе Великим князем "всея Русі". Відмова Литви визнати за Іваном НІ цей титул стала приводом до відкритих воєнних дій (1492--1494 і 1500--1503 pp.). Москва зуміла захопити майже всю Чернігово-Сіверщину. Спроби Великого князівства Литовського повернути ці володіння виявилися марними.

У справі об'єднання східнослов'янських земель Москва знайшла нового союзника -- Кримське ханство, яке всю свою войовничу енергію спрямовувало на українські землі, нещадно їх плюндруючи.

Бажаючи бачити на цих землях послабленого противника, московські князі, зокрема Іван III, вели підступну політику: підкуповували кримських ханів, щоб ті йшли руйнівними походами на Україну та Литву. Так, у 1482 р. за намовою Москви кримський хан Менглі-Гірей напав на Київ, пограбував і спалив місто, захопивши в полон багато його жителів. Він надіслав у подарунок Іванові III золоті дискос і потир із Святої Софії. Подякувавши за подарунки, московський князь порадив татарам, які 1475 р. стали васалами Туреччини, іти на Поділля.

Зазіхання Московського князівства на територію України, татарська загроза активізували зусилля литовських прихильників унії з Польщею. Розпочалися переговори про об'єднання двох держав.

На початку 1569 р. у польському місті Любліні зібрався польсько-литовський сейм, а 1 липня того самого року посли Великого князівства склали у Любліні присягу на вірність Польсько-Литовській унії і підписали акт, за яким Польща і Литва об'єднувалися в єдину державу -- Річ Посполиту на чолі з виборним королем, спільними сеймом і сенатом. Хоча Литва й зберегла деяку, більше зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. До неї тепер відходили всі українські землі, які раніше належали литовцям.

Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, які мали певну автономію, знищила рештки українських державних традицій. Польські магнати, шляхта, католицьке духовенство посилили в Україні соціальний і національний гніт, гальмували розвиток культури, насаджували католицизм. Наймогутніші роди, зокрема такі як Потоцькі, Чарторийські, Острозькі, Вишневецькі, стали "короленятами" і фактично безконтрольно правили Україною. Вони зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Землевласниками великих володінь були також католицька та уніатська церкви. М.Грушевський відзначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянства, "звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голотів польської народності, на його мову, культуру, традиції, право, як на щось незмиримо нижче у зрівнянні з польським".

Зростання великої феодальної власності на землю вело до посилення кріпацтва. Сприяли цьому і польське феодальне право, і Литовські статути, право власності на землю за якими належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно стало закріпаченим, повністю залежним від влади феодала. Згідно із законами, ухваленими в II пол. XVI ст., селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, встановлювалася необмежена панщина в помістях землевласника. Якщо хтось і виграв від унії в Україні, то тільки місцева шляхта (дворянство), зрівняна рішенням Люблінського сейму в правах з польською шляхтою.

У відповідь на посилення соціального гніту польських магнатів і шляхти український народ підіймався на боротьбу проти іноземних гнобителів. Найбільшим повстанням, яке потрясло до основ феодальну Польщу, був виступ галицьких і буковинських селян під проводом Мухи в 1490--1492 pp.

Окрім украй тяжкого феодального, український народ зазнав і принизливого культурно-національного та релігійного гноблення. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви й монастирі, осередки української культури та освіти. Значну роль у цьому відіграла Берестейська унія 1596 p., яка, поставивши за мету зрівняння української церкви та її духовенства з латинським духовним станом у Польській державі, спричинила розкол українського народу, протистояння й жертви.

В українському суспільстві виникла надзвичайно напружена ситуація. За захист своєї віри виступили селяни, міщани, козаки. Проти унії протестували також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь К. Острозький), більшість духівництва. Було видано чимало полемічних антиуніатських творів.

Заклик до ліквідації унії пробудив небувалий ентузіазм мас, згуртувавши всі прошарки і стани українського суспільства. Унаслідок Визвольної війни 1648--1654 pp. унію було скасовано на Лівобережній Україні. Наприкінці XVIII ст. унію ліквідували й на Правобережній Україні. Але на західноукраїнських землях унія продовжували існувати за підтримки польського уряду.

Наприкінці XV ст. на теренах України появилася нова сила, яка визначила шляхи боротьби за незалежність -- українське козацтво.

3. Зародження і розвиток українського козацтва. Його адміністративно-політичний устрій, економічна та військова організація

український польський козацтво унія

Однією з основних проблем української історії доби феодалізму є проблема козацтва. Історія козаччини глибоко приваблює кожну культурну людину не лише тим, що вона винятково цікава, а й своїм традиційним демократизмом, любов'ю козацтва до волі, до рідної землі, відданістю вірі, присязі, клятві, готовністю жертвувати власним життям для захисту простих людей. Недарма знаменитий француз письменник Проспер Меріме, який палко пропагував наше козацтво в Європі, писав і з гордістю казав: "...я -- козак!"

Тому цілком зрозуміло, що ця проблема завжди привертала значну увагу багатьох дослідників. Деякі з них заявляли, що козаки -- це волоцюги, злодюги, когорта п'яних розбишак. Проте в літописних джерелах немає таких фактів, жодної згадки про подібні вчинки козаків. Навпаки, вбивство, перелюбство, крадіжка, несплата боргів вважалися на Січі головними злочинами. Грабунками на Запоріжжі "займалися тільки втікачі з куренів. Таких самі запоріжці, якщо ловили, одразу вішали, а пограбоване добро повертали, навіть коли потерпілими були татари..." Уживання ж алкоголю в походах, в усіляких військових справах взагалі каралося смертю*.

Хто ж насправді козаки? Це чудові хлібороби, відважні лицарі степу, хоробрі захисники рідної землі. Це вони на зламі XVI і XVII ст. виступили на міжнародну арену, а в 20-х роках XVII ст. вперше підняли свій голос на захист інтересів свого народу проти соціального, національного та релігійного гніту Польщі, пробудивши почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної держави. Винятково важлива роль козацтва у формуванні української нації, нової української державності.

Саме слово козак тюркського походження і вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 p., куди перейшло із тюркських мов у значенні схильний до завоювання. У XIV ст. фігурує в дописі до збірника житій святих "Синаксар" (1308 р.) у значенні страж, "конвоїр". Первісно слово козак вживалося на означення вільних людей, які освоювали незаселені українські степи за дніпровськими порогами.

Початковий етап виникнення козацтва мало досліджений. Та незаперечним є те, що його бурхливий розвиток відбувався тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства (1449 р.) нищили міста і села України, а польські та інші загарбники посилили соціальний і національний гніт українців. Перший великий напад на Україну кримські татари здійснили в 1482 р., захопивши і зруйнувавши Київ. У наступні роки їхні напади стали постійними.

Перешкодити цьому могли тільки власні збройні сили, зокрема українські степові поселенці, котрі в постійній боротьбі з нападниками виробили особливий тип воїна -- відважного й спритного, котрий добре володів різними видами зброї і способами партизанської війни. Усе це визначило особливе місце українського козацтва як важливого чинника у боротьбі з Кримським ханством.

У радянській історіографії стверджувалося, що формування козацтва відбувалося лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва. На жаль, цей класовий підхід до розгляду питання формування козацтва і досі переважає в наукових працях та популярних публікаціях.

Ряд українських істориків, зокрема Л. Залізняк та інші, заперечують ці "твердження" і доводять, що козаки виступили на кін історії задовго до закріпачення селян. Україна була відома пізньосередньовічній Європі під назвою країна козаків. Анрі Вольтер в "Історії Карла XII" писав: "Україна, край козаків -- одна з найродючіших країн світу. Україна завжди прагнула свободи".

Козаки за формою і суттю були різновидом європейського лицарства. Своїм корінням вони сягають княжої доби і є спадкоємцями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Мабуть не випадково церковні ієрархи в своєму Маніфесті 1621 р. назвали Запорізьке військо наступниками давньокнязівського лицарства.

Козацтво породило не так кріпосне право, як палке бажання відродити свою державу на колишніх києворуських просторах. Саме на цім прагненні формувалася ідеологія збройного опору, єднання всіх, хто робив внесок у цю справу, незалежно від національності, соціального походження тощо. Тому в козацьких рядах поруч були і селяни, і ремісники, і шляхтичі, і священики, й аристократи, й іноземці. Козацтво поповнювалося як вихідцями з українських земель, так і з Білорусі, Московського царства, Молдови.

Козаки освоювали незаселені українські степи в пониззі Дніпра, на які не поширювалася влада ні польських, ні татаро-турецьких загарбників. Вільні поселенці -- козаки, для котрих свобода цінувалася над усе, створювали на нових місцях й нову суспільну організацію -- козацьку громаду, в якій кожен одержував рівні з усіма права користуватися господарськими угіддями та брати участь у самоврядуванні, у тому числі й у виборах козацьких ватажків. Водночас кожен був зобов'язаний зі зброєю в руках охороняти поселення, ходити у воєнні походи.

Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра забезпечували захист і змогу укріпитися. Перше укріплення близько 1552 р. (за іншими даними 1554--1555, 1556 pp.) збудував на дніпровському острові Мала Хортиця князь Дмитро Вишневецький (Байда).

Так для захисту від татаро-турецької агресії було створено військово-політичну організацію Запорізька Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Це утворення мало свої органи управління, чітку систему організації війська і прагнуло підтримувати зв'язки із сусідніми державами. По суті, це був зовсім новий етап у розвитку козацтва, і впродовж тривалого часу Запорізька Січ виконувала функції державного утворення.

На Січі сформувався своєрідний суспільно-політичний та адміністративний устрій, основою якого були засади військової демократії. Верховними органами влади були військова рада (або коло) та куренні сходки, на яких розв'язувалися найважливіші питання військового і політичного характеру, обиралася старшина. Першою особою на Січі був курінний отаман, котрий очолював кіш і якому належала військова, адміністративна та судова влада.

Другим за рангом був військовий суддя. Канцелярією відав писар. Виконання рішень, ухвалених військовою радою чи кошовим, здійснював осаул, а в разі війни -- й обозний, котрий відав боєприпасами та провіантом. Кожен курінь обирав курінного отамана. На раді обиралися й гетьмани. Усі вони несли відповідальність перед військом і, якщо в чому провинилися, рада скидала їх або виносила їм смертний вирок.

Демократизм Запорізької Січі на цілі століття випередив Європу, де Велика французька революція проголосила демократичні свободи лише в 1789 р. І підтримувався він звичаєвим правом, перед яким усі були рівні, і яке проголошувало волю і рівність тим правом, що походило із часів Київської Русі. Виборна система органів влади дала підстави К. Марксу назвати Січ Християнською козацькою республікою.

У середині XVI ст. запорізьке козацтво створило значне військо зі стрункою організацією. На чолі його стояв гетьман. Основною військовою організацією був полк (по 500 мушкетів), що поділявся на сотні, а вони -- на десятки. У своїх грамотах і "листах" козаки титулували себе Військом Запорізьким або лицарством Війська Запорізького. У війську переважала піхота, кінноти було мало. На озброєнні козаків, окрім рушниці, пістоля, шаблі, списа, келепа, мука і стріли, були і гармати. Січ мала і морський флот з великих човнів -- чайок або байдаків. У 20-х роках XVII ст. їхнє число перевищувало 100--150. Військо відзначалося суворою дисципліною. Влада гетьмана та старшини під час походу була необмеженою. Найтяжчим злочином вважалася зрада. На Запоріжжі діяла постійна школа лицарського, військового мистецтва, в якій навчалися відважні юнаки з усієї України і навіть з інших країн.

Завдаючи відчутних ударів туркам і татарам на суші й на морі, запоріжці здобували добру славу в Європі, їх запрошували на військову службу правителі Австрії, Англії, Франції, Іспанії. Із Січчю підтримували зв'язки Росія, Крим, Туреччина, Венеція, Трансільванія, Молдова, Швеція. Так за порогами Дніпра відбувався процес відродження української державності.

В історії українського народу Запорізька Січ відігравала значну роль. Вона зосереджувала свободолюбиві елементи козацтва, була осередком боротьби із зовнішніми ворогами, провідною силою народу за соціальне та національне визволення. Січ стала зародком нової української козацько-старшинської державності. З початком існування Запорізької Січі дух козацтва став ширитися по всій Україні.

Окрім Запоріжжя, багато козаків проживало й у порубіжних містах. Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи тільки своїх старшин.

Розуміючи значення козацтва як у воєнному, так і в суспільно-державному аспектах, польські королі намагалися використати його з власною метою, підпорядкувавши своїй владі та контролю. Першим це здійснив у 1572 р. король Сигізмунд Август, який погодився на утворення загону із 300 оплачуваних козаків для охорони королівських міст у пограниччі України. Вони вносилися в спеціальні списки -- реєстри, звідки й пішла їхня назва -- реєстрові козаки. У 1590 р. реєстр збільшився до 1 тис. козаків, а згодом і більше. Здебільшого це були вихідці з місцевих мешканців, котрі остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так почало створюватися відносно заможне реєстрове козацтво, яке істотно відрізнялося від нереєстрових козаків. Відтак стосунки між ними часто досягали крайньої напруженості.

При цьому слід підкреслити, що реєстрові козаки, ставши на службу Речі Посполитій, польському королю, не ополячувалися, не цуралися віри й мови батьків, свято дотримувалися січових традицій, звичаїв, а синів своїх посилали на Запорізьку Січ для військового гарту. Не раз вони, об'єднавшись з нереєстровими козаками, спільно виступали проти польської шляхти. Завдяки цьому великого розмаху набрали козацько-селянські повстання в 1591--1593 pp. на чолі з X. Косинським та 1594--1596 pp. під проводом С. Наливайка.

Отже, на початок XVII ст. було три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які перебували на службі польського уряду, запоріжці, які жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка жила у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Найвидатнішу роль в історії українського козацтва до Б. Хмельницького відіграв гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616--1622 pp.), постать суперечлива і неоднозначна на політичному обрії того часу, історія життя і політичної діяльності якого все ще недостатньо досліджена. Та все ж історики загалом погоджуються в тому, що він був найвизначнішим козацьким гетьманом, одним з найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів до Б. Хмельницького.

Під проводом П. Сагайдачного запорізьке військо вступило в новий період свого розвитку. Гетьман здійснив військову реформу, результатом якої стало перетворення партизанських ватаг в регулярне військо і запровадження суворої дисципліни. Мабуть за його гетьманства введено сувору заборону пити горілку під час морських походів. Порядок у війську П. Сагайдачний втримував суворими засобами: "щедро проливав кров непокірних йому". Він розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Італійський мандрівник П'єтро де ла Балле у 1618 р. писав, що "турки не мають на Чорному морі жодного місця, яке б козаки не взяли і не сплюндрували. В усякому разі, вони сьогодні на Чорному морі така значна сила, що, якщо докладуть більше енергії, будуть цілком його контролювати" **. П. Сагайдачний першим створив із запоріжців дисципліноване, найхоробріше військо в Європі.

Спрямовуючи енергію козацтва на боротьбу з Туреччиною і кримським ханством, Сагайдачний виявився передбачливим політиком у переговорах з Польщею. Будучи переконаним у тому, що козаки все ще поступаються силою Речі Посполитій і воювати на два фронти ще не можуть, він не йшов на відкриту політичну конфронтацію з нею, а використовував свій дипломатичний хист для проведення своєї політики. При цьому зауважимо, що в історичній літературі ще й досі побутує оцінка особи П. Сагайдачного як "польсько-шляхетського угодовця". Довіру польського короля він здобув собі тим, що не допускав занадто гострих виступів козаків проти шляхти, збирав і водив великі козацькі сили на підтримку поляків у безперервних війнах з Туреччиною і Москвою. А здійснив він десятки вдалих морських та сухопутних походів проти татар і турків у Криму, Малій Азії та Молдові. Очолюване ним військо успішно штурмувало Кафу, Трапезунд, Варну, Синоп, околиці Стамбула. У 1618 р. 20-тисячне українське військо на чолі з гетьманом разом з польсько-шляхетськими загонами здійснило похід на Москву.

Завдяки українським козакам на чолі з гетьманом Сагайдачним Польща й Україна врятувалися в 1621 р. від турецького поневолення і втрати своєї незалежності, коли їхня доля вирішувалася під Хотином.

Тут об'єднані загони польського й козацького військ ущент розгромили величезну турецьку армію, яка вважалася непереможною, і врятували народи Західної Європи від іноземного поневолення.

Ідучи на примирення з Польщею, П. Сагайдачний твердо обороняв самостійність Запорізького війська. Передусім не дозволив полякам зменшити його чисельність і завести реєстр.

Не лише військовим і політичним хистом прославився гетьман Сагайдачний. Це була для свого часу освічена розумна людина. Усе життя він залишався ревним поборником національної системи виховання, меценатом освітніх закладів. Щоб підтримати Київське братство та його культурно-освітні традиції, він з усім Запорізьким військом у 1620 р. вступив до нього. Гетьман допомагав школі при братстві, яка згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію -- єдиний вищий навчальний заклад у східній Європі протягом тривалого часу. При Сагайдачному в структурі козацької старшини було введено незвичну для часів європейського середньовіччя посаду -- отаман січової школи.

Він організував навчання дітей -- майбутніх козаків -- у січових і полкових школах. Кошти на утримання їх виділяла Січ. Урешті, в 1620 р. під опікою Запорізького війська було висвячено нового православного ієрарха.

Отже, в один фронт дій, в один союз об'єдналися міщанство, духовенство і козацтво, що мало велике значення.

Після смерті П. Сагайдачного польське панство посилило наступ на запоріжців, намагаючись відібрати у них завойовані привілеї. А це призвело до нових збройних повстань. У 30-х роках XVII ст. відбулися масові козацько-селянські повстання під керівництвом Марка Жмайла, Тараса Федоровича (Трясила), Івана Сулими, Павлюка, Якова Острянина, Дмитра Гуні, Карпа Скидана. Вони відзначалися величезним розмахом і широкою участю в них селян, запорізьких та реєстрових козаків, жителів міст. їх об'єднувала спільна "боротьба за віру християнську і... вольності".

Після придушення козацько-селянських повстань польський уряд у січні 1638 р. видав так звану "Ординацію Війська Запорізького", згідно з якою ліквідовувалася виборність козацької старшини і скасовувалось козацьке судочинство. Козацький реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з нього мали ставати кріпаками. Замість виборного гетьмана на чолі козацького війська мав стояти польський комісар, якого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. На посади полковників та осаулів призначалися виключно представники польської або полонізованої шляхти.

Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати в козаки і навіть віддавати заміж за них своїх дочок. На Запоріжжя козак міг потрапити тільки при наявності паспорта, затвердженого польським комісаром. Це було великим ударом по козацтву. Воно втратило своє самоврядування. Здавалося, що цього разу запоріжців було зламано остаточно. Та вільний дух козацтва зберігся. Ставши свідомим захисником свого народу, козаки готувалися до нових вирішальних битв з Польщею.

Хронологія подій

1316--1341 pp. -- князювання Великого князя Гедиміна.

1324 p. -- похід князя Гедиміна на Київське князівство.

1345--1377 pp. -- князювання великого князя Ольгерда.

1349 p. -- загарбання польськими феодалами більшої частини Галичини.

1352 p. -- розділ між Польщею і Великим князівством Литовським земель Галицько-Волинської Русі. Приєднання до Польщі Галичини і частини Поділля, а до Великого князівства Литовського -- Волині й Берестейської землі.

1362 p. -- приєднання Київщини, Переяславщини і частини Чернігово-Сіверщини до Великого князівства Литовського.

1363 p. -- перемога військ Великого князівства Литовського над ординцями в урочищі Сині Води (Поділля) і вигнання їх з українських земель.

1377--1392 pp. -- князювання Ягайла Ольгердовича (з 1386 р. -- польський король).

1377 p. -- загарбання польськими феодалами частини Волині.

1385 p. -- Кревська унія. Об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського.

1387 p. -- перехід Галичини під владу Польщі. Утвердження католицької церкви у Великому князівстві Литовському.

1392--1430 pp. -- князювання Великого князя Вітовта у Литві.

1401--1404 pp. -- виступ подільського князя Свидригайла Ольгердовича проти Польщі.

1413 p. -- Городельська унія між Литвою і Польщею.

1415--1420 pp. -- створення в Литві окремої від московської православної митрополії на чолі з київським митрополитом Григорієм Цамблаком.

1416 p. -- напад на Київ татарської орди Едигея і руйнування міста.

1432--1440 pp. -- Князювання Сигізмунда Кейстутовича.

1440 p. -- відновлення Київського князівства (Переяславщина, південні землі Чернігово-Сіверщини і Волинського князівства).

1447 р. -- привілей Казимира Ягайловича, що розширив права феодалів. Початок законодавчого оформлення закріпачення селян.

1452 р. -- смерть князя Свидригайла. Включення до складу Литви Волинського князівства.

1471 р. -- ліквідація Київського князівства. Призначення в Київ литовського намісника Мартіна Гаштовта.

1482 р. -- руйнування Києва ордами кримського хана Менглі-Гірея.

1490--1492 pp. -- селянські повстання проти шляхти під проводом Мухи в Галичині.

1494--1496 pp. -- надання Києву магдебурзького права.

1490-ті роки -- перші згадки в документальних джерелах про українських козаків.

1503 р. -- приєднання до Московського князівства Чернігово-Сіверської землі.

1508 р. -- повстання українських козаків і шляхти під проводом князя Михайла Глинського.

1529 р. -- перший Литовський статут.

1542--1544 pp. -- заснування у Львові перших братств.

1550--1563 pp. -- гетьманування Дмитра Вишневецького -- першого відомого в історії України козацького гетьмана.

1552--1556 pp. -- заснування Запорізької Січі на о. Мала Хортиця. Похід Д. Вишневецького (Байди) в Крим.

1557 р. -- прийняття у Литві "Устави на волоки".

1566 р. -- другий Литовський статут.

1569 р. -- Люблінська унія. Створення Речі Посполитої.

1572 р. -- формування козацького реєстрового війська.

1581 р. -- видання Острозької Біблії.

1588 р. -- третій Литовський статут.

1590-ті pp. -- перші козацькі повстання під проводом К. Косинського та С. Наливайка.

1596 р. -- Берестейська церковна унія.

1610-ті pp. -- козацькі морські походи П. Сагайдачного.

1616--1622 pp. -- гетьманування Петро Конашевича-Сагайдачного.

1621 р. -- битва під Хотином.

1625--1638 pp. -- козацько-селянські повстання на чолі з М. Жмайлом, Т. Трясилом, І. Сулимою, Я. Острянином.

1635 р. -- взяття козаками на чолі з І. Сулимою польської фортеці Кодак.

1638 р. -- ухвалення польським сеймом "Ординації Війська Запорізького".

Размещено на Allbest.ru