Внутрішня політика франкістського режиму в Іспанії в 1939-1975 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. В останні десятиріччя навколо іспанських політичних, соціально-економічних і адміністративно-територіальних системних перетворень сфокусована увага міжнародної громадської і наукової спільноти. Безпрецедентний та ефективний перехід Іспанії до демократії став взірцевою і найбільш оптимальною трансформацією в межах глобальної “третьої хвилі” демократизації. Головним досягненням іспанської нації та її політичної еліти, які пережили у ХХ ст. майже 40-річну історію авторитарного режиму, слід вважати те, що за три десятиріччя вдалося досягти позитивних результатів у всіх сферах суспільного життя для всіх без винятку соціальних верств.

Аналіз внутрішньої політики в Іспанії франкістського періоду (1939-1975 рр.) дає благодатний матеріал для вивчення так званого “авторитаризму розвитку”, умов та меж його ефективності, суперечностей і зв'язку, який існує між ним та демократією. Багатий досвід цієї іберійської країни в сфері формування підвалин політичної й суспільно-економічної трансформації за часів авторитарного режиму становить незаперечний інтерес для інших держав, які вирішують аналогічні чи близькі до цього проблеми перехідного періоду (забезпечення легітимності нової влади, пошуки консенсусу і порозуміння між протилежними соціально-політичними силами задля суспільної стабільності), зокрема, і Україна, яка прагне торувати свій шлях інтеграції у світову спільноту. Успішно здійснений перехід до демократії підготовлений внутрішньополітичним розвитком авторитарної системи, спонукає до роздумів і наукових узагальнень, допомагає краще зрозуміти власні проблеми, знайти ефективні шляхи їх розв'язання.

Метою роботи є дослідження характерних особливостей, світоглядних засад та періодизації внутрішньополітичної діяльності франкістського режиму; з'ясування типології франкізму у системі європейських авторитарно-тоталітарних систем, причин, факторів, перебігу та особливостей його модернізації й лібералізації, специфіки формування передумов мирного переходу іспанського суспільства до повноцінної демократичної системи.

Мета зумовила розв'язання таких наукових завдань:

а) проаналізувати сучасний стан науково-дослідної розробки внутрішньополітичної діяльності франкізму;

б) дослідити періодизацію майже сорокарічної історії франкістського авторитарного урядування, її провідні критерії та змістове наповнення;

в) вивчити провідні парадигми, загальні риси та зв'язок з демократичним транзитом авторитаризму розвитку, до якого сучасна світова іспаністика відносить Іспанію 1939-1975 рр.;

г) простежити історичні та правові основи конституювання влади генералісимуса Ф. Франко;

д) дослідити засади, характерні особливості, історичне та національне підґрунтя юридично-нормативної бази франкістського режиму;

е) вивчити поетапну специфіку та конкретику внутрішньополітичних процесів у франкістській державі;

ж) на підставі аналізу внутрішньої політики систематизувати ідеологічні та світоглядні засади франкізму, їхні історичні витоки та походження;

з) простудіювати головні ознаки модернізації франкізму та ґенези мирного переходу Іспанії від авторитаризму до демократичної парламентської системи.

1. Стан наукової розробки теми, джерела та методи дослідження

Об'єктивне і всебічне вивчення внутрішньої політики франкістської Іспанії 1939-1975 рр. забезпечене широким і різножанровим спектром джерел та матеріалів, що дозволяє комплексно простудіювати дану тему. Їх аналіз дає підставу стверджувати, що франкістська державність була віддзеркаленням тодішньої політичної та економічної ситуації в Іспанії, вона вибудовувалась на принципах каудилізму та авторитаризму, як провідних елементах іспанської політичної культури та психології.

Відповідно до видових параметрів використані нами джерела можна поділити на декілька груп: 1) юридично-правові та нормативні акти; 2) декрети, постанови, резолюції глави держави та кабінету міністрів; 3) тексти промов, виступів, звернень Ф.Франко; 4) програми, статути, протоколи зібрань, промови лідерів Національного руху, інших політичних та громадських організацій; 5) статистичні матеріали; 6) пастирські послання, листи, звернення вищих ієрархів іспанської церкви; 7) листи та записи бесід каудильйо; 8) промови та звернення іспанського короля Хауна Карлоса І; 9) мемуаристика.

60-річчя завершення громадянської війни відзначене в Королівстві Іспанія публікацією низки фундаментальних збірок документів і матеріалів, які укомплектовані юридично-правовими актами, декретами та законами, текстами декларацій, програм, виступів, статистичними даними тощо. Вивчення документів, викладених у збірках Родрігеса Сабіна та Наварро Санчеса, переконує в тому, що у франкістській державі, попри відсутність єдиного основного закону, діяло сім законів (органічних), які мали конституційний характер. Їх аналіз дозволяє з'ясувати юридичний та політичний бік владних повноважень іспанського каудильйо.

1995 р. в Іспанії було опубліковано чотиритомне видання промов фундатора франкістської Іспанії Ф.Франко: “Політичні роздуми генерала Франко”. Матеріали цього видання, як і низки раніше опублікованих промов та висловлювань засновника франкізму, позбавляють нас доказів стверджувати про особисті переконання і сповідування Ф. Франко фашистської чи націонал-соціалістичної ідеології.

Різножанровий спектр документальних джерел (промови каудильйо, органічні закони, пасторські послання кардинала Іспанії, листи та телеграми глави Ватикану, угода від 1941 року та конкордат 1953 р. з Ватиканом, виступи та програмні заяви опусдеїстів) засвідчують, що підмурком, на якому формувалася ідеологія франкізму, був католицизм та його вчення.

Одним із важливих видів джерел є мемуаристика. Частина мемуарів, яка використана у дисертаційному дослідженні, була написана одразу після смерті Ф. Франко і має, з одного боку, досить яскраве емоційне забарвлення, а з іншого - фіксує факти, події, дати, які часто-густо невідомі широкому загалу дослідників та читачів. Їх авторами є міністри, політики, військові, близькі родичі і особисті лікарі каудильйо. Сорок п'ять міністрів франкістського режиму і соратників іспанського каудильйо залишили свої спогади, зібрані і видрукувані А. Вайодом в 1981 р. Серед комплексу мемуарної літератури необхідно виділити “Мої особисті розмови з Франко”, написані братом каудильйо у перших Ф. Франко Салгадо-Араухо.

Безцінні свідчення про епоху франкізму почерпнуті нами з унікального історичного документа, книги-інтерв'ю “Король. Розмови з королем Іспанії доном Хуаном Карлосом І”. Автор-укладач Хосе Луїс де Вілальонга - один з найвідоміших письменників та журналістів сучасної Іспанії - провів у бесідах з іспанським монархом десятки годин.

Іспанська періодика: “АВС”, “Diez minutos”, “Cuadernos Hispanoamericanos”, “Revista Cultural de Avila, Segowia y Salamanca”, “Epoca” та інші становить наступну групу джерел. На їхніх шпальтах публікувалися повідомлення про соціальні заворушення, виступи політиків, результати референдумів тощо.

Здійснений автором історіографічний аналіз окресленої теми дозволяє поділити усі дослідження на чотири групи: 1) публікації радянської доби; 2) праці іспанських науковців; 3) праці зарубіжних вчених; 4) науковий доробок українських істориків часів незалежності.

Радянській історіографії була притаманна категорична ідеократична заангажованість, фактографія піддавалася переважно замовчуванню або ж деформації задля відповідності існуючій ідейній доктрині, тому внутрішня політика франкізму висвітлювалася тенденційно. У своїх працях більшість радянських науковців намагаючись довести тотожність франкізму та фашизму, водночас звертають увагу на його своєрідність і самобутність. Разом з тим науковці радянської доби нагромадили і запропонували до наукового вжитку значний фактичний матеріал, поставили на порядок денний низку проблем з внутрішньополітичної історії франкізму, запропонували підходи до їхнього розв'язання.

Радянську аксіому про внутрішню політику франкізму як тоталітарної фашистської політичної системи спростовує сучасна західна, насамперед іспанська, британська, американська, а також російська та вітчизняна іспаністика.

Застосування проблемно-коплексного підходу при аналізі іспанської наукової літератури дозволило виділити в її межах наступні групи: 1) теоретичні та методологічні дослідження щодо типології та особливостей внутрішньополітичних процесів франкістської держави; 2) праці вчених-правознавців, які аналізують юридично-правові засади інституювання франкістської держави та її внутрішньої політики; 3) академічні роботи загального характеру про історичний розвиток Іспанії від найдавніших часів до сьогоднішніх днів, в тому числі і франкізм; 4) спеціальні дослідження, присвячені історії франкізму, передумовам та специфіці його інституалізації, місця серед європейських тоталітарно-авторитарних режимів, аналізові внутрішньополітичних структур, їхніх функцій, вивченню періодизації історії режиму, законодавчих актів та системи каудилізму, причинам трансформації внутрішньої політики на різних етапах франкізму; 5) дослідження біографічного характеру; 6) праці та наукові статті, в яких аналізуються галузеві аспекти внутрішньополітичної діяльності франкістського режиму.

Серед праць іспанських вчених-правознавців виділимо монографії Хуана Фернандеса Бадіа “Режим Франко: політико-юридичний аспект”, Мануеля Фраги Ірібарне “Законність і представництво”, Бернардо Діас-Ності “Франкістські кортеси. 30 органічних років”, Торкуато Фернандес-Міранди “Держава і конституція”, Хуана Соле-Туре “Вступ до іспанського політичного режиму”, Паскуаля Переса Маріна “Іспанський каудилізм: розповідь про історико-юридичну конструкцію”. Головна увага авторів зосереджена на аналізі провідних законодавчих документів франкізму, так званих фундаметальних законів, які мали, на їхню думку, конституційний характер. У працях досліджена еволюція іспанського авторитарного режиму у контексті змін законодавства. Значне місце відведено статусу іспанського правосуддя часів франкізму.

Історія франкізму, його політичні, ідеологічні, правові, соціальні та економічні аспекти системно вивчено у низці узагальнюючих академічних видань, підготованих авторськими колективами. Так, авторський колектив “Історії Іспанії 20-го століття. 1939-1996”, даючи оцінку внутрішній політиці франкізму, дійшов загального висновку про те, що він при всіх своїх контраверсійних внутрішньополітичних заходах торував шлях до демократії. В цьому автори вбачають історичне значення франкістської держави. Автори “Політичної історії Іспанії. 1939-2000” надзвичайно вмотивовано аргументують причини та спрямованість процесу внутрішньої трансформації іспанського суспільства за франкізму та її наслідки.

Серед життєписів іспанських королів окреме місце займає монографія англійського дослідника Чарльза Т. Пауелла “Хуан Карлос. Король для демократії”. Автор розповідає про непрості стосунки молодого принца Хуана Карлоса з каудильйо, про проголошення його 1969 року офіційним спадкоємцем іспанської корони, про діяльність Хуана Карлоса І як арбітра та модератора мирного переходу від франкізму до демократії, про атмосферу “хуанкарлізму” у пізньофранкістській Іспанії.

Серйозний науковий інтерес становить запропонована Хуаном Фернандесом Бадіа праця “Від авторитарного режиму Франко до демократії: політична трансформація”, в якій здійснюється ідентифікація франкістського режиму як авторитарно-патерналістського, його аргументація щодо походження теорії каудилізму, еволюції внутрішньої політики франкістської Іспанії.

До окремої групи наукових робіт віднесемо спеціальні дослідження Хосе Сафри Валверде, Хав'єра Тусселя, Хуана Аларкона Веніто, Антоніо Касоріа Санчеса, Фернандо Віскаіно Касаса, Карлоса Рохаса, Хуана Пабло Фузі, які присвячені окремим аспектам франкістської внутрішньополітичної історії, її окремим етапам, найвидатнішим подіям та політикам того часу.

Методологічний, науковий та пізнавальний інтерес становить для нас монографія С. Пейна “Режим Франко. 1936-1975”. Американський науковець, досліджуючи ґенезу авторитарного характеру іспанського державного управління у ХХ ст., здійснив ретроспективу історичного розвитку Іспанії.

Вагомий внесок у дослідження дисертаційної проблематики здійснила російська іспаністика. В Росії сформована найчисельніша і найкваліфікованіша серед країн СНД школа іспаністів, основи якої засадничо були створені ще у радянську епоху. У рамках Академії наук РФ функціонує Інститут всесвітньої історії з спеціальним відділом історії Іспанії, друкується щорічник “Проблеми іспанської історії”, проводяться “круглі столи”, семінари, конференції, симпозіуми, на яких відбувається не тільки обмін інформацією, але й вибудовуються нові позиції, підходи та прогнози з досліджуваної нами теми. Сучасна російська іспаністика представлена як вже відомими прізвищами С.П. Пожарська, С.М. Хенкін, Л.І. Пономарьова, А.А. Ландабасо, так і новими - І.І. Потапов, А.С. Намазова, Є.А. Уріарте-Путінцева та інші.

Українська іспаністика, як галузь вітчизняної історичної науки, перебуває на етапі свого формування й становлення. Фундатором її правомірно вважати О.П. Іваницьку, яка є автором життєпису іспанського генералісимуса Ф. Франко. Її ж перу належить низка наукових статей з історії франкізму. У 2006 р. українська іспаністка опублікувала монографію, присвячену передісторії франкізму, а саме, історії королювання Альфонсо ХІІІ.

Незважаючи на розлогу зарубіжну історіографію франкознавства, у вітчизняній іспаністиці з проблематики внутрішньої політики франкізму існує низка лакун: відсутнє дослідження періодизації внутрішньополітичних процесів та їх еволюції; бракує систематизованого аналізу правових засад франкізму; не досліджені шляхи та фактори переходу до десаррольїзму; потребують вивчення та систематизації передумови поступової демократизації франкістської політичної системи і формування в її надрах основ громадянського суспільства.

2. Формування, особливості та напрямки внутрішньої політики “Нової держави” у роки Другої світової війни

Внутрішньополітична діяльність франкізму з часу завершення громадянської війни в Іспанії та Другої світової війни, підрозподіляється на два етапи: перший обіймає відтинок часу з 1 квітня по 1 вересня 1939 р., названий деякими істориками “роками реконструкції”; другий вкладається в роки Другої світової війни, під час яких найактивніше толерувалась фалангістська ідеологія, символіка та атрибутика, що дало підставу іншим науковцям характеризувати Іспанію як напівфашистську, напівтоталітарну державу.

По завершенні громадянської війни в Іспанії розроблялася і реалізовувалася альтернативна квазіпарламентській демократії Другої республіки нова державність, її засади та інституції. “Конструктивна альтернатива” франкістського режиму полягала в тому, щоб подолати ідеологічний розкол іспанського суспільства на правих і лівих через відновлення цінностей католицизму - єдиної ідеології, здатної об'єднати і консолідувати націю; у пом'якшенні суперечностей між працею і капіталом через іспанський різновид моделі “корпоративної держави”; у недопущенні монополії жодної політично-партійної сили через їхнє об'єднання в єдину політичну організацію з фактично незалежними складовими елементами; у свідомому висуненні традиційних консервативних, суто національних, основ громадського життя як противаги лівим і націонал-соціалістичним, та прагненні відновлення національної свідомості і виходу Іспанії після багатьох років криз і потрясінь на стабільний вектор розвитку.

Найголовнішим досягненням глави “Нової іспанської держави” у внутрішньополітичному житті в 1939-1945 рр. було не допущення фалангізації країни, а у зовнішньополітичному - уникнення участі у світовому протистоянні.

Формуючи перший повоєнний уряд, генералісимус позбувся генералів, які не поділяли його бачення майбутньої держави, та частини фалангістів, які вимагали встановлення тоталітарної фалангістської держави. В державній політиці іспанський каудильйо беззастережно дотримувався політики “балансу сил”.

Найприкметнішою ознакою внутрішньополітичного розвитку франкізму, його осереддям, підтвердженням винятковості та “іспанськості” є система каудилізму, витоки якої закорінені у далекій минувшині Іспанії. Інституалізація повноважень каудильйо відбувалася в ході громадянської війни та по її завершенні у низці декретів та законів, які передавали йому необмежені законодавчі, виконавчі, політичні та військові функції. Впродовж 1939-1945 рр. генерал Ф. Франко був главою держави і головою уряду, генералісимусом збройних сил, національним головою єдиної партії ФЕТ і ХОНС, його владні повноваження набрали диктаторського характеру. Аналіз франкістського законодавства та діяльності каудильйо засвідчують те, що він вважав міністерські і урядові функції адміністративними, а не політичними. Політичну владу глава іспанської Нової держави завжди ототожнював з військовою і ставився до урядового синдикату як до армії.

Невід'ємним атрибутом внутрішньої політики франкізму у 1939-1945 рр. було продовження репресій проти “переможених” та інакомислячих, запровадження цензури, заборони діяльності партій та профспілок, ліквідація національних і регіональних автономій.

Державотворення франкістської Іспанії відбувалося, за відсутності Конституції, на основі “Основних органічних законів”, яких було сім і які мали конституційний характер. Упродовж 1936-1945 рр. їх було прийнято два: “Хартію праці” (1938 р.) і “Хартію про створення Кортесів” (1942 р.). “Хартія праці” була першим документом конституційного характеру, який викладав провідні принципи “корпоративного ладу”, регулював трудові і профспілкові відносини у франкістській Іспанії. Оприлюдненням Закону про Кортеси франкізм заснував представницький орган дорадчого характеру, який формувався на корпоративній основі, підкреслював свою легітимність і зміцнював традиціоналістське та католицьке спрямування режиму.

У 1942-1943 рр. іспанська внутрішня ситуація була відлунням тих змін, які відбувалися на фронтах Другої світової війни. Корінний перелом в ході війни стимулював, окрім запровадження кортесів та інших позитивних змін, нові тенденції у франкістській державі.

Провідні ідеологічно-правові засади франкістської держави та її внутрішньої політики, такі як: централізація влади, каудилізм, корпоративізм, католицизм, авторитаризм, отримають свій подальший розвиток і остаточне оформлення у наступний період франкізму.

3. Внутрішньополітичний розвиток франкізму в роки міжнародної ізоляції та автаркії (друга половина 1940 - 1950-ті роки)

З часу завершення Другої світової війни і до кінця 1950-х років франкістський режим відійшов від фалангістської риторики та атрибутики попередніх років. Ізоляція Іспанії від міжнародної співпраці спричинила запровадження франкізмом автарктичної моделі економічного розвитку, системи державного регулювання та політики економічного націоналізму. Разом з тим, легітимність та респектабельність нової іспанської держави значною мірою залежала від її подальшого юридичного оформлення. В липні 1945 р. каудильйо сформував новий уряд. Знакова подія сталася у міністерстві закордонних справ, керівником якого було призначено Альберто Мартіна Артахо, на якого покладалось завдання нейтралізувати вороже ставлення західних держав до диктатури.

Одна з провідних новацій франкізму у внутрішній політиці полягала в прийнятті 17 липня 1945 р. “Хартії іспанців” - одного із семи основних законів, в якому оголошувались громадянські права та обов'язки іспанців. Таким чином, нова іспанська держава намагалася продемонструвати світові і власним громадянам те, що вона розвивається у правовому руслі. Хартія оголошувала Іспанію державою “органічної демократії”, що ґрунтується на принципах братерства та є альтернативою ліберальній та егалітарній демократіям. В контексті “Хартії іспанців” і подальшого інституційного державотворення необхідно розглядати Закон про основи місцевого управління, який дозволив об'єднати демократичні форми з абсолютним державним контролем місцевого політикуму. Перші місцеві вибори відбулися у 1948 р.

Наступним внутрішньополітичним кроком, який мав на меті подальшу інституалізацію держави, було прийняття 22 жовтня 1945 р. Закону про національний референдум, який постановляв, що у випадку важливості законів або ж їх громадянської ваги та інтересу глава держави може виносити законопроекти, розроблені кортесами, на національний референдум.

Доленосний крок у контексті майбутньої унікальної демократичної трансформації іспанського суспільства та його державної інституалізації в роки нової держави було здійснено підготовкою законопроекту про спадковість посади глави держави, який був винесений на національний референдум 6 липня 1947 року. Закон передбачав певну деперсоналізацію влади Франко шляхом створення двох нових інституцій: Ради королівства та Ради регентства. З прийняттям “Закону про спадкоємність посади глави держави” каудильйо розв'язав цілу низку проблем: 1) припинив внутрішні чвари, що перманентно спалахували у франкістському політичному таборі довкола питання про форму державного ладу; 2) підтримав демократичне реноме франкізму на міжнародній арені; 3) інституював Іспанію у монархію; 4) обумовив момент та порядок переходу влади до представника королівської династії. У відповідності із Законом Іспанія стала королівством. Встановлення монархії на принципах і засадах Національного руху, а не її реставрація, надавало каудильйо абсолютний контроль щодо кандидатури претендента.

Вибір франкізмом монархічної форми державного правління мав історичне значення для майбутнього Іспанії, оскільки це обумовило феномен іспанського демократичного транзиту. Франко і його повірники були “законниками” - вони строго дотримувалися прийнятих ними правових актів і правил гри. У франкістському законодавстві був закладений механізм перегляду існуючого правопорядку, зокрема, в законі про спадкування посади глави держави. У подальшому, після смерті Франко, франкістські кортеси, у відповідності з цими механізмами, схвалили закон про політичну реформу, яка відкрила дорогу до демократії.

У другій половині 1940-х років у внутрішній політиці режиму почалося відновлення й активізація релігійних ритуалів, які стали невід'ємним елементом кожної громадської чи державної акції іспанського суспільного життя загалом, що дало підставу назвати цей процес “рехристиянізацією Іспанії”. Інституалізація конфесійного характеру франкістського режиму отримала своє остаточне завершення підписанням конкордату 27 серпня 1953 року. Його аналіз дозволяє констатувати, що реєстр як попередніх, так і нових преференцій з боку франкістської держави на користь католицької церкви досить значний.

Початок 1950-х років обернувся для режиму у внутрішньополітичному плані новими ризиками та загрозами: продовжувалося існування карткової системи, перебої в енергопостачанні, перші страйки. У зв'язку з внутрішньополітичною ситуацією 18 липня 1951 р. в уряді сталися знакові перестановки: фалангісти поступилися деякими міністерськими посадами на користь правих католиків, традиціоналістів і монархістів-альфонсистів. Зміцнення націонал-католицького елементу в урядових структурах стало базою для формування опозиційної опінії частини фалангістів щодо франкізму. Фалангісти-реформісти прагнули забезпечити всі європейські цінності в авторитарній конфесійній політичній системі, якою був франкізм. Водночас опусдеїсти пропонували в царині державної політики поєднати іспанську католицьку традицію, монархізм, технічний прогрес, економічну лібералізацію і децентралізацію в адміністративній сфері. Так, з цього часу започаткувалася конфронтація між двома основними ідейно протилежними групами: фалангістами та опусдеїстами. В січні 1954 р. почалися відкриті зіткнення прогресивно налаштованого студентства та фалангістської молоді, на що уряд відповів репресіями, проте вони мали зворотню дію. До протестних акцій долучилися інші соціальні верстви.

Наступив драматичний момент в політичній історії франкізму. Головне полягало у виборі: перехід до відкритої ринкової економіки чи продовження політики автаркії. Глава іспанської держави зробив свій вибір на користь поступального розвитку свого режиму. 25 лютого 1957 р. Франко сформував новий уряд, склад якого свідчив, що контроль над економікою передано технократам і прихильникам відмови від ізоляціонізму. Ця подія може вважатися однією з найвагоміших в політичній кар'єрі іспанського каудильйо.

4. Десаррольїзм та початок формування підвалин демократичної трансформації франкізму наприкінці 1950-х - перша половина 1970-х років

У внутрішній політиці франкістської Іспанії на рубежі 1950-1960-х років розпочався новий етап, який отримав характеристику як авторитарно-технократичний, або реформаційно-авторитарний, або авторитаризму розвитку. Він позначений феноменальними успіхами, яких Іспанія ніколи не переживала в минулому. Поштовхом до “зміни епох” стали негативні результати політики автаркії. Продовження ізоляціоністського курсу загрожувало посиленням відсталості країни і зростанням соціально-економічних труднощів. Вибір було зроблено на користь ліберального економічного курсу, пов'язаного з опусдеїстами.

Новій економічній переорієнтації режиму відповідала адміністративна реформа, мета якої полягала в раціоналізації та вдосконаленні системи управління. 15 липня 1957 р. кортеси схвалили “Закон про юридичну систему державного управління”, основний зміст якого полягав у юридичному розмежуванні функцій і прерогатив вищих посадових осіб. Закон вперше окреслював функції голови уряду, відокремивши їх від повноважень глави держави. Нова структура функціонування державних органів виявилася набагато ефективнішою, оскільки дозволила налагодити координацію між різними управлінськими ланками і позбутися значною мірою дублювання в їхній діяльності. Наступним кроком став Закон про укладення колективних договорів (1958 р.), спрямований на підвищення продуктивності праці і стимулювання ініціативи робітників в умовах модернізації економіки. Крім того, упродовж 60-х рр. була знята політична відповідальність з учасників громадянської війни, що створило передумови для майбутнього національного примирення та подальшої лібералізації режиму.

Початок 1960-рр. можна вважати “золотими роками франкізму”, оскільки вони співпали з політичною стабільністю, економічним зростанням і загальним покращенням рівня життя. Проте в цей період окреслювалися ознаки майбутніх проблем, найголовніші з яких: піднесення страйкового руху та антифранкістська опінія частини католицької церкви. Авторитарна економічна модернізація спричинила відповідні соціально-політичні, культурні, психологічні зміни у суспільному сприйнятті, поширились аполітичність та споживацька орієнтація. Водночас, актуалізація споживацьких цінностей сприяла загостренню невдоволеності мас, усвідомленню ними маргінальності свого становища у суспільстві. Наймасовіші за розмахом за весь період режиму соціальні конфлікти припали саме на 1960-ті - першу половину 1970-х рр.: відбувалися економічні страйки, активізувався робітничий протестний рух, розвивався студентський. Поступово в опозицію до режиму перейшла частина іспанського кліру.

У внутрішній політиці режиму 1960-х рр. важливим стало схвалення нового закону про пресу, значення якого для подальшої поступової демократизації франкістської політичної системи неоціниме. Передовсім він скасовував попередню цензуру і запроваджував натомість процедуру консультацій, видавництва отримали право обирати своїх директорів, проголошувалась свобода висловлювань і розповсюдження інформації.

Кульмінаційним акордом інституалізації франкістської політичної системи стало схвалення “Органічного закону держави” 1967 р. Реформатори-франкісти вважали, що, з одного боку, з прийняттям нового закону їхня концепція поступової політичної лібералізації отримає правову базу, а з іншого - цим законом буде завершено законодавче закріплення функцій державного механізму, взаємовідносин законодавчих, виконавчих та судових органів влади на перехідний період. Закон вніс суттєві зміни в правовий статус уряду: визначав його склад, термін повноважень, можливі причини відставки голови уряду та членів Ради міністрів, порядок формування нового складу. Рада міністрів отримала статус органу державного механізму, за допомогою якого глава держави міг здійснювати управління королівством. Визначався правовий статус іспанського правосуддя, яке проголошувалося повністю незалежним і таким, що здійснюється від імені глави держави. Ухвала “Органічного закону” була логічним продовженням лібералізаційних процесів, проголошених франкістською адміністрацією наприкінці 1950-х років, і дала постфактум правове визначення новим якісним змінам, які трансформували франкізм. Таким чином, “Органічний закон держави” завершив конституювання франкістської держави, процес демократичного оновлення державних інституцій і, найголовніше, створив засади післяфранкістського переходу до парламентської монархії.

Проблема спадкоємця і спадкування влади розглядалася найближчим оточенням глави держави не просто як правова чи політична, а як екзистенційна, як проблема збереження режиму після смерті його фундатора. 22 липня 1969 р. надзвичайна сесія кортесів з ініціативи каудильйо оголосила Хуана Карлоса де Бурбона офіційним спадкоємцем іспанської корони, чим було відновлено національно-державну ідентичність Іспанії. Монарх став для іспанської нації, в якої на генетичному рівні упродовж років зберігався страх перед можливістю громадянської війни, гарантом стабільності політичного розвитку країни. Своїм великим моральним авторитетом король відновив історичну спадковість влади, з'єднав минуле, теперішнє і майбутнє.

Важливим є те, що внутрішньполітичні реформи сприяли формуванню багаточисельного й впливового середнього класу, який став стабілізаційною основою майбутнього демократичного транзиту, розвитку структур громадянського суспільства, становленню в надрах авторитарного франкізму демократичної політичної культури, виокремленню з діячів поміркованої антифранкістської опозиції контреліти, яка, будучи толерантною до політичних противників, мирно, без соціальних потрясінь, демонтувала франкістський режим і здійснила унікальну політичну демократизацію іспанського суспільства.

Висновки

франкізм генералісимус парламентський демократичний

У висновках наведені результати проведеної роботи, обгрунтовано декілька важливих узагальнюючих положень, що винесені на захист:

- у повоєнному розвитку франкістської Іспанії виділяють три етапи, які відповідають різним типам авторитаризму розвитку, що різняться глибиною і масштабністю модернізації, рівнем охоплення нею різних сфер громадського життя. Перший етап припадає на роки Другої світової війни і характеризується напівтоталітарною, напівфалангістською спрямованістю. Це роки найбільш інтенсивного запозичення фашистсько-фалангістських прикмет та сильного впливу німецької націонал-соціалістичної та італійської фашистської систем. Для етапу раннього франкізму (1945-1959 рр.) у внутрішньополітичному плані характерним є поступальний розвиток інституційного державотворення, яке базувалося на законах “органічної демократії” та провідних ідеологічно-правових засадах: централізації влади, корпоративізмі, католицизмі, авторитаризмі. Етап пізнього франкізму (1960-ті - перша половина 1970-х рр.), якому притаманні риси класичного авторитарного режиму або авторитаризму розвитку. В ці роки у франкістській Іспанії відбулися феноменальні економічні й соціальні зміни;

- тривала громадянська війна започаткувала особливу модель політичного лідерства, репрезентовану каудилізмом, який легалізувався згодом як постійна форма здійснення влади. Персоніфікованість структур франкістського режиму дозволяє, разом з тим, стверджувати, що франкізм не був класичною одноособовою диктатурою, оскільки Франко рахувався з інтересами громадських і політичних сил, серед яких виділимо представників збройних сил, католицької церкви, фаланги і державного бюрократичного апарату, а також монархістів і технократів. Роль іспанського каудильйо заключалася в об'єднанні різноманітних професійних, громадських і політичних угрупувань всередині правлячого блоку;

- аналіз семи органічних фундаментальних законів дозволяє класифікувати сутнісні риси держави, створеної Франко. Вона базувалася на постійних та незмінних принципах Національного руху, корпоративізмі, традиційної монархії, конфесійності, була представницькою на засадах “органічної демократії”, соціальною. Водночас, франкістська держава не була правовою через повну відсутність поділу гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову;

- дослідження закономірностей, логіки і тенденцій внутрішньої політики франкістської Іспанії дозволяє підтвердити авторитарний тип політичної системи франкізму;

- пізній франкізм є повноцінним варіантом авторитаризму розвитку, за якого відбулися такі зрушення, на які взагалі здатен авторитарний режим, зорієнтований на розвиток. Узагальнено характерні для пізнього франкізму зрушення можна представити наступним чином: у політиці - лібералізація авторитарного режиму, поява і розвиток елементів громадянського суспільства; в ідеології - відмова від крайнього націоналізму і релігійного фанатизму при збереженні антикомуністичної індоктринації; в економіці - завершення переходу від аграрного суспільства до індустріально-аграрного; у соціальній сфері - суттєве покращення матеріального добробуту мільйонів іспанців, формування багаточисельного середнього класу; в соціальній психології - радикальні зміни в менталітеті іспанців. Загалом авторитаризм розвитку кінця 1950-х - першої половини 1970-х років призвів до таких змін, яких не знала вся попередня історія Іспанії;

- відновлення франкізмом монархії визначило механізм передачі влади після смерті каудильйо, розв'язало питання про постать гаранта і об'єднувача нації на перехідний період. Діяльність монарха дозволила Іспанії розірвати безперервне коло повстань, громадянських воєн, змін різних типів авторитаризму і вийти на демократичний шлях парламентсько-конституційного розвитку;

- величезна роль в цьому історичному процесі належить іспанській політичній еліті, представленій різними за своїми ідеологічними і політичними поглядами лідерами, партіями, рухами. Їй вдалося знайти і реалізувати своє розуміння “особливого іспанського шляху” - національної ідеї як ідеї європеїзації Іспанії і досягнення на основі національної згоди якісно нового рівня духовного, культурного, економічного, соціально-політичного життя;

- в результаті внутрішньополітичної діяльності франкістського режиму і здійснених після смерті Франко перетворень, для яких франкізм створив низку необхідних передумов, Іспанія отримала стійкі духовно-моральні основи суспільства, стабільну політичну культуру з очевидними демократичними тенденціями, розвинені інфраструктуру і сегменти громадянського суспільства, а також економіку, яка стабільно розвивалася на ринкових засадах. Перетворення колишньої країни “другого ешелону капіталізму”, яка пережила кровопролитну громадянську війну, в одну із найефективніших країн Євросоюзу - унікальне явище в новітній політичній історії країн Європи;

- вивчення досвіду франкізму в царині внутрішньої політики не тільки підтверджує тезу про визрівання передумов для демократії в надрах авторитарних режимів. Приклад Іспанії 1939-1975 рр. дозволяє переглянути положення теорії “демократичного транзиту” про те, що перехід до демократії починається з лібералізації авторитарного режиму, оскільки франкізм, його внутрішньополітичні процеси демонструють, що переходу до ефективної демократії може передувати консолідація самої авторитарної політичної системи через зміцнення традиційних цінностей в суспільній свідомості.

Література

1) Радянська парадигма політики франкістського режиму в Іспанії 1939-1975 років // Вісник Київського міжнародного університету. Серія: Міжнародні відносини. - К.: КиМУ. - Вип.3. - 2004. - С. 133-140.

2) Джерела про характер, особливості та типологію внутрішньополітичної діяльності іспанського франкістського режиму (1939-1975 рр.). // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ВДПУ. - Випуск ІХ. - 2005. - С. 385-389.

3) Внутрішня політика франкістського режиму у 1939-1945 роках. // Вісник Київського міжнародного університету. Серія: Міжнародні відносини. - К.: КиМУ. - Вип.4. - 2005. - С.126-138.

4) Хосе Сафра Валверде. Політична система в десятиріччя Франко. - Мадрид, 2004. - 515 с. : Jose Zafra Valverde. El sistema politico en las decadas de Franco. - Madrid: Grafite Ediciones. S.L., 2004. - 515 p. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ВДПУ. - Випуск Х. - 2006. - С.393-394.

5) Проблематика авторитаризму розвитку (на прикладі франкістської Іспанії 1960-х - першої половини 1970-х років) // Вісник Київського міжнародного університету. Серія: Міжнародні відносини. - К.: КиМУ. - Вип. 5. - 2007. - С.161-173.

Размещено на Allbest.ru