Голодомор 1932-1933 років на Україні
Визначення поняття голодомору. Дослідження його причин та передумов. Реакція міжнародної спільноти на події в Україні 1932-1933 років. Ставлення та дії української влади щодо голоду в країні. Спогади очевидців про події в селі та місті в цей період.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 25.09.2014 |
| Размер файла | 35,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Реферат
на тему: «Голодомор 1932-1933 років на Україні»
Вступ
Так уже, на жаль, повелося, що в історії нашої країни вікопомних дат із чорними і трагічними позначками вистачає. Серед них голодомор 32-33рр.
Більше того, голодомор початку 30-х рр. був справжнім геноцидом. Чому так сталося? І досі ми напевно не знаємо всієї правди. Документів про цю трагедію в державних архівах збереглося небагато і хрестів на кладовищах з цією датою не знайти. Однак, скільки б ми не говорили, скільки б не поверталися до лихоліття, всього цього надто мало, щоб досконало дізнатися про все. Істина, без сумніву, одна: наша пам'ять не повинна забувати того, що діялося. Цього принаймні, вимагають нові часи.
Голодомор став національною катастрофою. В 1932 році щогодини помирала 1тис. чоловік, щодоби - 25тис. Пік припав на весну 33-го. 11тис.українських сіл опустіли.
Жертв голодомору в Україні поминають в багатьох країнах світу. В підтвердження цього в Ізраїлі стартував міжнародний художній проект „Україна пам'ятає - світ признає». Ця акція пройде по 15 країнах світу, включаючи Канаду, Німеччину, США, Іспанію, Чехію, Бельгію, Швейцарію... Акція спрямована не тільки політичним колам, мистецькій еліті, але й широкій громадськості держав, що виступають традиційними партнерами України, підтримують її зовнішньополітичний курс і, у багатьох випадках, відстоюють інтереси нашої держави в світі.
Над померлими від голоду ніхто не читав молитов, не відправляв панахид; часто ті, хто відвозив покійників на цвинтар, заздрили їм, бо їхні муки вже скінчилися і настав вічний спочинок.
Минули десятиліття, і лише тепер починаємо дізнаватися правду про страшні події 1932-1933рр. - про голодомор на Україні. Тільки наприкінці 80-х - у 90-х рр. 20-го століття про голодомор з'явилися наукові статті, спогади очевидців, про нього заговорили в пресі; складено мартиролог жертв голодомору. Сьогодні люди оповідають страшні події тих років.
Ми маємо ще й ще раз говорити про цю страхітливу трагедію, щоб слова глибокої скорботи не лише дійшли до свідомості кожного, а й увійшли у його серце. голодомор міжнародний влада спогад
1. Причини голодомору
Голодомор - це зумисне організований радянською владою у 1932 - 1933 роках штучний голод, який призвів до смерті мільйонів українців і є геноцидом українського народу. В історії бурхливого XX-го століття голодомор 1932-33 років був другим масовим голодом на території України.
Голод 1932-33 років охопив значну частину України, серед якої Запорізька, Донецька, Катеринославська, Миколаївська, Одеська губернії. Найбільше постраждали: Харківська, Полтавська, Сумська, Київська, а також Житомирська області, але цього разу голодомор спричинили, насамперед, для досягнення політичної цілі: потрібно було винищити численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців. Серед основних причин можна виділити такі:
Хлібозаготівельна криза 1927-1928 років
Тоталітарний режим Сталіна
Колективізація
Ухвалення завідомо нереальних планів хлібозаготівель
Насильне вилучення в селян продовольства
Вивезення продуктів до Німеччини
Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі покоління землеробів-універсалів, було зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.
Аналіз змісту опублікованих протягом 29-33 рр. близько 30-ти постанов Центрального Комітету КПБ, Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КПБУ засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, що призвело до їх відвертого фізичного винищення. У документах Політбюро ЦК КПБУ збереглося свідчення про те, що восени 1932 року організовувалися з України так звані зелені ешелони для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили навіть квашені огірки, капусту та помідори. Таким чином, ті люди, котрі вирощували цю продукцію, залишалися приреченими на голодну смерть.
2. Складові голодомору
Складовими політики голодомору були:
Насильне вилучення всіх продовольчих припасів,
Закон «про п'ять колосків»,
Натуральні штрафи,
Вивезення із колгоспів усіх фондів,
Заборона на виїзд за межі України,
Запровадження системи «чорних дощок».
Закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та зміцнення громадської (соціалістичної) власності» був заснований на спільній постанові ЦВК та Раднаркому СРСР і прийнятий в серпні 1932 року. Причиною до написання цього закону послужило те, що в переджнивні дні з'явилися «несуни». Виснажені голодом селяни крадькома збирали колоски й несли зерно додому в кишенях, за пазухою. Коли про це довідалися в Кремлі, то уряд прийняв спеціальний закон про охорону соціалістичної власності, яким за розкрадання колгоспного майна призначалася «вища міра соціальної відповідальності» - розстріл із конфіскацією всього майна. Тому закон в народі одержав назву «закон про 5 колосків», оскільки часто за ним засуджували селян, що займалися ручною збіркою залишків зерна.
Система «чорних дощок» - корально-репресивна акція держави. Занесення на «чорні дошки» колгоспів, сіл і цілих областей означало їх повну ізоляцію, вилучення всього наявного продовольства і повну заборону пресування в інші райони або навіть села.
Жертви
Історики і демографи сперечаються навколо кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані від 3 до 10 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 37-го року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки, жертви становили близько 7 мільйонів чоловік на теренах України.
За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 33-го року виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні.
Географія смертності від голоду в Україні строката. Менш уражені північні райони першої половини 32-го і суцільний мор в усіх областях протягом другої половини 32-го та першої половини 33-го років. Голодною смертністю вирізнялися села і райони, які мали економічну зумовленість, тобто впиралися в обсяги, терміни та методи хлібозаготівель.
Голод 33-го року в Україні - це не фізіологічне явище, а, насамперед, цинічна форма політичного терору, проблемами якої повинні перейматися історики, соціологи, правники і політики. Наслідки та масштаби голодомору у містах та селах України в 1932-33 роках засвідчують глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.
Архівні документи зберегли інформацію про загальну кількість населення, яке нестерпно голодувало. Так, весною 33-го в 66-ти районах Київської області зафіксували півмільйона голодуючих селян, а на Дніпропетровщині голод охопив більше 70 відсотків населення. В таємних листах керівників держави, керівників обласного рівня до ЦК КПУ за травень 33-го року повідомлялось про смертність в окремих селах, яка сягала від 450 до 600 чоловік.
Найбільш досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн. чоловік, і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.
3. Реакція міжнародної спільноти на голодомор
Про обставини та масштаби голоду в Україні, судячи з спецдонесень закордонних консулів в Києві, Одесі, Харкові, було відомо керівникам інших держав. Про жахливі наслідки голоду в Україні йшлося в зверненнях голови еміграційного уряду УНР в Парижі професора Олександра Шульгіна до Ліги націй, а також до міжнародного Червоного Хреста, до міжнародних торгівельних організацій. Але політичні та бізнесові кола зарубіжних країн мовчазно споглядали.
Міжнародна комісія з розслідування голоду 32-33-го років в Україні користувалася загальноприйнятними нормами міжнародного права, зокрема Конвенцією Генеральної Асамблеї ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 48-го року. В ній геноцид означає акт, учинений з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, зокрема сумісне створення для членів групи таких умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково.
Голодомор в Україні як дійсний історичний факт визнали близько 70 країн світу. Парламенти 10 країн визнали голод 1932-1933 років актом геноциду. Серед них: США, Канада, Естонія, Аргентина, Австралія, Італія, Угорщина, Литва, Грузія, Польща.
4. Ставлення Української держави до голодомору
Визнання голоду актом геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні і є фактором відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями та голодоморами. Визнаючи українських селян жертвами геноциду 1932-33 років, Україна не лише увічнює пам'ять про загиблих, а прагне постати справді державотворчою нацією, цивілізованою і гуманною, шанобливою і культурною, здатною до прозріння і спокути.
5. Спогади виживших
Марія Пилипівна Тарасенко, 1922 р.н.: «Було мені тоді 9 років та все дуже добре пам'ятаю. Вимирали цілими сім'ями: мати, батько, діти - порожніми ставали хати. Не було навіть кому з родичів хоронити померлих. Із сільради давали людину, яка цим і займалася. Але ж хіба можна те було назвати похороном? Недалеко коло нас жив дядько Степан, прізвища не пам'ятаю, то в його сім'ї всі повимирали.
У нашій сім'ї теж троє старших із семи дітей, а також рідна тітка померли. Батько опух, ноги були, як ті колоди, здавалось, от-от потече з них вода.
1932 рік був неврожайний. Щоб якось вижить їли все, що можна було їсти. У нас в хаті коло печі полик стояв, а на ньому деко полови. Сусідський хлопчина забіг до нас і почав її собі в кишені набирать. Я нічого не сказала, бо на полову вже дивитись не могла, а не тільки їсти.
Пам'ятаю, що біля двору росла колгоспна конюшина, а там сила - силенна щавлю. Ми з братом бігали туди рвать його, щоб поїсти. А ланковий їздив і бив за це батогом.
Мати моя ходила в колгосп, там усім робочим давали горохову юшку. Вона і нас нею годувала. Але ми вижили тому, що у нас в Ласках Народницького району була трохи заможня баба, яка і підгодовувала нас.»
Згадує Ганна Наумівна Власенко.
«Їли все: жолуді, кінський щавель, гнилу тогорічну картоплю, навіть котів та собак. Люди на ходу валились з ніг. Від голоду були сірі, як земля, тільки зуби зелені. Ну, ходячі тобі мерці. Було сидять на лавочці, а з рота слина вже біжить, і посунулися донизу.
Коли мені виповнилось 8 років, померла мати. Жили ми тоді в Гладковичах. Старша сестра до себе в Мошки забрала. Її чоловік був головою сільради. Йому на пайок давали гарячий ячмінь (саме в Овручі згоріла заготконтора). З цього ячменю ми робили млинці і їли. Навіть сестрі в Черніговку їх передавали, в неї вся сім'я від голоду опухла.
Я й війну пережила, це щось страшне, але страшнішого від голоду 1932-1933 рр. не бачила. І навіть ворогу не бажаю. І до цих пір не знаю, як пережила це все.»
Із спогадів Ярмолюк Уляни Пилипівни про тяжкий, невідступний, болючий 1933 рік.
«… Смерть косила людей, кого під тином, кого в полі, де шукали щось їстівне, у садках. І не в силах живі донести померлих до кладовища. Як могли, ховались у дворах. Із навколишніх сіл ішли діти, просили хліба. Дехто із жінок не витримував, забирав із вулиць тих дітей, скільки міг. Так у хатах з'являлись крім своїх дітей, ще й чужі.»
Спогади Христі Іванівни Радкевич.
«...На кожному кроці простягали руки голодні діти. Просили хоч маленький кусочок хліба. А як дістанеться якась крихта, то аж трясуться від радості.
Пам'ятаю, в сусідньому колгоспі у селі Великій Фосні рятував від голоду людей тодішній голова колгоспу Панчин, 25-тисячник - руський, якого прислали в село з міста. Йому доводилось нелегко. Бо треба було хліб державі віддавать, різні там плани виконувать і людей рятувать. Отож, приховавши трохи такої - сякої пашні він організовував обіди в колгоспі, а тих, хто вже не міг і ходити, підгодовував вночі, тайком. Кажуть, що сам він хліб по хатах розносив, щоб ніхто не бачив. А в багатьох селах нашого району: в Сарнинках, Вересах, Малій Фосні, Костюшках люди вмирали від того, що не було чого їсти. Пам'ятають люди цього Панчина, дітям і онукам про нього розказують, і кажуть такі слова: “Якщо помер, то нехай пухом буде йому земля”.
В нашому колгоспі давали трохи зерна, але не всім воно було порятунком. Троє сімей моїх сусідів за тиждень вимерли, десь понад 20 чоловік ходили в Словечне за хлібом, багато там у чергах й вимирало. А кому вдавалось роздобуть таку - сяку їжу, то, зголоднівший, було як наїсться, то тоже помирав. В Панасихи (так по вуличному жінку називали), за чотири дні восьмеро дітей не стало, а через тиждень й вона за ними пішла. Чоловік не витримав цього й наклав на себе руки. Дев'ятеро дітей забрав голод у Денисовичів, п'ятеро у Зінкевичів. Стало легше, коли почало спіти жито.»
Меланія Наумівна Ханчич. Нині 80 років.
Ось що вона запам'ятала: «Тоді по селу ходили “буксири” й все забирали для господарства. Залишалися люди без куска хліба. Вмирали, як мухи. Лежали мертві під тинами, серед двору. Щоб врятуватись від голодної смерті, пекли коржі з жолудів, збирали весною в полі мерзлу картоплю, м'яли гречану полову, верес і тоже коржі пекли.»
Христина Архипівна Куб'юк:
«Почалося те десь року з 30-го. Що заробиш, припасеш, те майже все й забирали. Не податки, а справжні побори були. А в 33-му взагалі життя не стало. Лютував тоді сталінський режим. Приходили тоді його представники - прислужники й все забирали, геть усе з домівок вичищали. І раз приходили, і другий, і третій, щоб нічого не залишилося. До мене якось навідались, давай шастати по хаті, нічого не знайшли. Бо я тоді торбинку з борошном під свою малу дитину поклала да разом і сповила все. Другого разу чую, знов по хатах снують. В мене тоді на горищі в одній діжечці трохи сушки було, а в другій - квасоля. Зверху - то я ті діжечки клоччям накрила, але ж, думаю, як добре шукатимуть, знайдуть. Тому я драбину аж у хлів сховала. Отож вони туди - сюди, а на горище вилізти не можуть. Сусідського хлопчика позвали, підсадили його, той і видряпавсь наверх. “Ти, - наказують, - добре там усе обдивись, бо якщо після тебе щось найдемо, то не поздоровиться”. Але хлопчина той добрий був. Сказав, що нічогісінько, крім клоччя, не побачив. Отак і тоді пронесло.
А в людей все під мітлу вимітали. Може й не для держави, може самі їли. Мені ще нічого було, бо чоловік на підприємстві працював. Гляди, та й принесе щось. До мене ще й двоє чужих діток бігало. Батька їхнього у Сибір забрали (ворогом народу нарекли), а матір з дітьми залишили. То ото й підгодовувала їх хоч чимсь. Мати їхня не видержала, померла з голоду, а дітки залишилися. Коли голод вже відходив, з'явивсь батько тих діток. Прийшов у свою хату, а там - нікого. Односельці підказали, що в мене діти. Він сюди бігом. Як же дякував.
Добре, що оті дітки вижили. А скільки їх померло. Дивлюсь якось, знайома йде. Однією рукою мертву дитину притулила, в другій - заступ, щоб на кладовищі таку - сяку могилу викопать. Підвода її доганяє, а там покійника везуть. Набряк з голоду. “Сідай, Гапко, разом хоронитимемо” - кличуть її. Тоді в людей сил не було, щоб і поховать як треба.
Геть до страшного доходило, до звірства. У односельчанина, Лукаша, від дитини люди лише голівку знайшли, тіло було з'їдене. В іншому селі половинка трупика дівчинки залишилася.»
Старі люди розповідають, що в ті роки звичним було те, що за будь - яку їжу людина віддавала добрячі речі. Коли ніякої їжі не стало, їли мишей, собак, котів. Найстрашніше ж те, що люди втрачали людські якості. Вони забули, що таке совість, жалість.
Згадує Марія Іванівна Першко (із спогадів її покійної матері Євдокії).
«В однієї жінки з чоловіком був малий син. Голодуючи, втративши розум, ця жінка зарізала свого сина і зварила борщ з м'ясом дитини. Прийшов чоловік з роботи і запитує жінки, де син? “Десь гуляє” - відповіла та. “А де це ти м'ясо взяла”, - спитав. “Сусідка дала”. А сина не було день, два. Чоловік до жінки пристав: “Скажи, де син?”Та й призналась. Мало не забив до смерті чоловік свою жінку.»
Олесь Воля (Міщенко Олександр Володимирович) видав книгу «Мор», в якій йдется про страшні події 1932-1933 років. Тут зібрані спогади очевидців.
«Почекайте, не закопуйте -- ще піднесуть...»
І жило нас у хаті дев'ять душ. Батько й мати шили. І дещо в нас водилося. Була корівчина слабенька. Навесні тридцять третього хліб закінчився, і батько їздив за харчами аж у Харків. Хлібина коштувала сто карбованців. Двічі він з'їздив, а на більше грошей не стачило. В Кобеляці був торгсин, де за золото хліб у євреїв вимінювали. Покійна мати на сережки й обручку виміняла торбинку пшона й борошна. Трохи в нас буряків лишилося, то терли й давили сік, кукурудзу обминали. Стала достигати зелень -- дядько Іван переїв огірків і помер. На грядках посадили ми з піввідерця картоплі, на ранок дивимося на ту постать: картопля вирита і померлий на землі лежить. Чужий якийсь чоловік, не наш... Ми з батьком перенесли його до кладовища. Вирішили закопати по-людському. З Віктором Іванком викопав яму, коли сусідка Наталка Стовба гукає:
-- Зачекайте, хлопці, Павло мій помирає... За годину його в ряднині принесли й укинули в яму. Стали засипати яму -- гукає Федір Пурас, сусід з другого боку:
-- Хлопці, зачекайте, дочка Оля померла... І її вкинули.
Загортаємо, коли Софія Дубина гукає:
-- Зачекайте, хлопці, моя кровиночка померла;..
Ми і її дочку в ту саму яму. І так сім душ сховали.
Перед літом найдужче людей косило -- і по десятеро, і по дванадцятеро в одній ямі закопували. Своїми очима бачив.
Ще згадується чомусь, як кобила в садку сит-никівському ходила. Стара-стара, нікуди не годяща. На шию їй хтось почепив табличку, де було написано:
Ходжу блукаю, СОЗ'у шукаю.
СОЗ'у не зайду -- На ковбаси піду...
Та нарешті дочекалися ми жнив. Перше достигло жито. Давай ми його підсушувати і зерно на жорнах терти та млинці пекти. Хто багато з'їсть --- живіт роздимало, й помирала людина.
Про вкрадену хлібину, міліцейську «милість» і драну ступу
Мого тестя в колгосп не приймали, а хліб забрали.
І покликав мене батько в Бригадирівку до братів і сестер. З рік я там побув. І дружина почала нападатися, щоб повернутися знову в Андрійки, Хай буде, думаю, по її. Повернулися. А потім і нас з дружиною буксирна бригада заходилася виганяти, як мого тестя, з хати.
-- Ви хоч що-небудь залиште,-- кажу буксирові Костирі, який зерно забирав.
А він:
-- З хати не виганяємо -- живи, чого тобі ще треба, пасинку куркульський...
Обчистили нас, як заєць липку взимку обчищає. Нічого їсти. А потім поступила позичка--її давали тим, що роблять у колгоспі. Тетяна, моя дружина, принесла в хустині зерна -- хустина трохи більша від носової. Зерна вистачило на два тижні. І пішла справжня голодовка. Купити нічого не купиш. Були в жінки сережки золоті й браслет, а в Кременчуці в торгсині на золото давали хліб. Повіз я це залізо золоте, здав, і дали мені одну хлібину велику. А треба ще купити зерна. Пішов за ним. І ось стою на базарі, а кошолка стоїть біля ніг. Мірить мені бабуся зерно, а тут хтось мене штурхонув, що я носом землю проорав. Встати не встану. Та якась жінка допомогла зіп'ятись, а хлібини вже нема...
Поїзд ходив тоді лише до Галещини. А я уже не дійду до Андрійок -- слабий. У моєї жінки в Галещині був двоюрідний брат, зайшов я туди. Бачу, його жінка порається коло печі, їсти готує. Я сидю розпитую, як живуть люди. В них тесть помер. Зварила вона галушок, а в мене слина котиться.
«Іване,-- звертається вона до свого чоловіка,-- ти там управився?» -- «Управився».-- «Заходь тоді в хату та будемо вечеряти». Увійшов Іван. Насипали галушок і запрошують до столу: «Сідай!» -- А в мене такий дурний характер. «Я не голодний,-- кажу.-- Я недавно їв...» А сам думаю, що ще будуть припрошувати. А вони не просять. Вечеряють собі. «Хоч би ж ще раз сказали сідай». Не кажуть. Повечеряли і пішли доуправлятися. А на столі лежить картопля нечищена. Печена. Глянув я у вікно -- не видно нікого. Ухопив дві картоплини і жую. Лампа в хаті горіла, і Йван побачив, як я запихався тими картоплинами. Увійшов у хату: «Чого ж ти вечеряти не сідав?» -- «Та... та... мені їсти не хотілося, а це чогось не втерпів...» А додому ж іти п'ятнадцять кілометрів, і годитися не годюся. Вийшов на Галещину, став і стою. Хоч би яка машина або підвода їхали. Коли це дядько одноконкою гуркотить. «Далеко, мужиче, йти?» -- «Ой, далеко, дядьку».-- «То я підвезу тебе. До Підгорівки підкинув і повернув на Гнойовівку. Зліз я з підводи -- ще гірше стало. Ногу за ногою переставляю, але зерно, що купив, несу. Додому прийшов уже після обіду. А надворі ніби вітерець. Жінка каже: «Ти понеси оце зерно та змели, і будемо пекти б лини». Пішов. А тоді молоти можна було лише з дозволу голови. Добре, що мірошником був мій товариш дитинства. Він і змолов. У млині нікого не було. Тільки приходив Андрій Яременко: і там, на камені, борошно помацає, і там, хтозна й навіщо... Отож змолов я борошно, узяв клунок і поніс.
Вдома жінка рада -- блини печемо. Аж ось у хату зайшов посланець з сільради й сказав, щоб негайно туди з'явився. Повертаюся додому -- жінка каже, що борошно забрали. Того ж дня викликає мене в контору міліціонер і допит робить, звідки в мене борошно. Коли я робив завфермою, то коняці коли-не-коли давали трішки вівса. І вони подумали, що той овес, який давали коняці, я взяв і змолов для себе. Тут і почалося: «Де був? Що робив?» Кажу в Кременчуці, отак і отак, чого їздив, пояснив. «А де овес брав?» -- «Купував».-- «Іди гуляй, та подумай...» Завели інших на допит, Андрейка Захарька і Петра Карпенка. Чую крізь двері, що їх міліціонер Давиденко товче, і коли виходив Захарько, в нього сльози на очах були, а Петро держався за стіну -- такий побитий був. Знову міліціонер заходився мордувати:
Де брав овес?
Нічого я вам більше не скажу -- купував. Давиденко мене за шиворіт над столом нахилив і ручкою з нагана по потилиці б'є.
Признавайся!
Нічого я більше не скажу...
Іди гуляй.
Знову допит Захарька та Петра. Знову крик. Мене потім Давиденко викликав. За чуба вхопив і наганом у потилицю гамселить. Коли я сідав на табуретку, то вже на неї і не попав, а додолу полетів.
Давиденко посадив-таки, а я вже так забився та ослаб, що не веидю.
Подав він мені води, а я не п'ю. Не хочу.
Він мене тоді ручкою з нагана під бороду -- й оце й досі ось шрам на бороді.
-- Можеш бути свободен,-- сказав, коли побачив, що кров з мене юшить.
А в колгоспі давали галушки. Галушки рвані, а то й саму юшку. Треба якось хоч до обіду викріпити, аби пообідати. Подибав я на наряд. Якраз орали кіньми на пар за Бреускою, де яр. Напарник чекає на мене, щоб орати разом. А я коней не поведу і плуга не вдержу. Але до обід таки доконали. Сам напарник орав. Кинулися їхати на обід. Напарник каже, щоб я сідав на коня. Але ж я на коні не всидю, бо позвонок від Давиденкових побоїв пече. Тож він поїхав, а я пішки пішов. Опинився біля хати Марка Яковича Андрейка. І нема вже сили далі йти. Упав. Марко Якович побачив мене і виніс кухоль молока. Я те молоко випив. А жінці моїй вже донесли, що я лежу серед дороги. Запрягла вона воли і забрала мене додому. Лежав я до двох місяців у постелі догори черевом. Ні перекинутися, ні повернутися -- позвонок болів.
На залізничній станції
Падали люди на землю і вже не вставали. Хати пустіли навіки.
Втікали, хто ще живий, у місто з торбами за плечима, від смерті рятуючись. Підійшов один чоловік до криниці води напитися, присів над криницею -- і вже мертвий... Трупи гризли собаки й кішки бездомні. А згодом собак і кішок не стало, і ворони й синички до хат не літали.
Зайшли в село Єфремівку Черкаської області в хату -- нема нікого. У другу хату -- мертво, у третю хату -- нікого, у четверту хату -- мертво, у п'яту хату -- нікого, у шосту хату -- мертво. І була сьома хата. Біля криниці відра не було, а корак утоплений. Зайшли в сіни, ступнули через поріг і скам'яніли: біля самої стіни, на дерев'яній лаві, коло вікна лежала висхла дитина років п'яти -- шести. Над нею схилилася мати, тримаючи в руці ніж -- відрізала дитині голівку. Ніж і руки закривавлені. Дитина конвульсивне сіпала ніжками. Жінка мене не бачила, але випадково голову повернула в мій бік. Очі в жінки -- сухі і збляклі, як у мерця. А руки, здавалося, переломляться -- тонкі. Жінка люто замахнулася на мене ножем і впала на долівку, як підкошена...
І вискочила я з тієї хати, і кричала, аж поки не опинилася в сільраді.
-- Ти, жінко, не хвилюйся,-- заспокоював виконавець.-- Теперь нікого нічим не здивуєш... На ось води попий.
Я припала губами до вінця.
Через годину знову увійшли ми до тієї хати і побачили мертву жінку на долівці земляній; і очі її, як у живої, вгору дивилися на закінчену чорну стелю. До грудей вона притискала відрізану голівку дитини своєї.
Голова сільради діловито писав протокол, а виконавець розповідав:
-- В сусідньому селі позавчора жінка убила молотком свого чоловіка, коли він спав. Накрила рядниною, приготувала сокиру і ніж з гострої коси. А чоловіка вбила вона не зовсім, й у хату зайшов він, виконавець; чоловік той тепер лежить у лікарні, а жінка -- в психушці.
У мене не було ні сил, ні терпіння слухати, і я пішла до дверей.
-- А протокол хто буде підписувати? -- крикнув услід голова, і я повернулась.
А виконавець розповідав:
-- Дві дочки разом з матір'ю з'їли свого батька, а потім і маму свою. Через деякий час старша дочка з'їла меншу. Кілька днів тому й сама померла від голоду...
В наступному селі заходимо на чиєсь обійстя. Нікого. І так чотири хати минули. І побачили зарослого до вух чоловіка на призьбі під хатою. Не визначиш, скільки років йому.
Діду, чому не видно нікого в селі? -- питаємо.
Я не дід, мені двадцяти немає...
І сказав цей «дід», що вимерли всі люди в селі, а через три хати товариш його доїдає свою сестру. Увійшли в сіни до «діда». Хата й комора розчинені. В коморі висить підв'язана жіноча нога, а хлопець напівмертвий лежить на полатях; мовчки вийшли з хати й пішли далі.
Пішки вже не було сил іти. Залізнична станція. Може, під'їдемо... Але квитків не дають, людей розганяють. Перон. А люду -- море! Міліціонер до чоловіка з клумаком вчепився, а чоловік благав його як Бога: «Віддай торбу! Віддай, прошу... Я ж узяв усе краще з дому і проміняв на оцю кукурудзу. У мене п'ятеро діточок помирають з голоду...»
Міліціонер:
-- Ти, куркульська морда, ще й вижити хочеш? Здихай! Здихай разом зі своїм куркульським виводком... Геть з очей, експлуататоре трудового народу!
До станції підійшов товарняк.
-- Це мій поїзд,-- уже плакав чоловік.-- Я мушу їхати. Може, порятую своїх діток... Віддайте, товаришу міліціонер, кукурудзу. Віддайте...
Який я тобі товариш, куркульська мордо! Чоловік упав на коліна:
Миленький... товаришу... Богом прошу...
Мовчати! Відійди! Кому сказано! Поїзд рушив.
Чоловік на мить озирнувся і, стоячи на колінах, склавши долоні до купи перед собою, хрипом прохрипів:
-- Будь же ти тричі проклятий, іроде, і Богом, і людьми! -- Він раптом підхопився з колін на ноги і кинувся під рейки. Це побачив машиніст і почав гальмувати поїзд. Увсібіч цівкнула кров. І ніхто навіть ойкнути й крикнути не встиг. Люди мовчки дивилися на розчавлене надвоє тіло. Голова чоловіка була навбік відкинута, а на блідому, аж синьому, обличчі виділялися широко витріщені ще живі очі.
Поїзд зупинився, і якісь два чоловіки у формі залізничників підняли перерізаного з колії, поклали на перон. Всі перевели погляд на осоружного міліціонера. Міліціонер сердито сказав:
-- Від смерті цієї куркульської морди збитку не буде...
Раптом до нього підійшов якийсь чоловік, простоволосий, у пропилючених чорних штанях і брудній сорочці.
-- Це кому збитку не буде? Вам?--гнівно спитав. Витягнув з кишені штанів револьвер і вистрілив двічі в міліціонера.
А поїзд тим часом рушив. Чоловік круто повернувся, підбіг до поїзда, який набрав швидкості, скочив на приступку вагона. І... був такий.
І доблукала я до великого міста, І було Перше травня. Мітинг. Кричать усі, щоб жив у віках великий батько Сталін, а неподалік крита машина підбирає трупи. І бездомних ловили. Впіймали й мене. І повезли хвостики від цукрових буряків збирати. А невдовзі висадили мене. Ішли ми повз якийсь хлів, а в ньому душ п'ять мертвих було. Увечері увійшла до якоїсь хати переночувати, а там мама мертва на долівці лежить, а дитина повзає по ній і так: «Е-е-е...»--їсти просить.
Сестри сестру зарізали й з'їли
І стояла серед степу голого хатка, а в ній жили три сестри -- Софія, Галька і Параска. А пололи ми грядку. Аж чуємо крик. Тато наш осторонь були і подумали, що, може, на нас напали: балачки прокотилися, що сестри ті ловлять дітей і ріжуть. Прибігли -- на місці ми, полемо. Біжать далі тато, а в житі крик: дві сестри залигали третю сестру мотузкою, і ніж у роті стремить... «Вона нас хотіла зарізати,-- пояснювали сестри криком кричучи, ніби звірі, в яких намагалися здобич відняти,-- а ми їй це зробили...»
Бігала і я дивитися.
І що ж?
Сестри трупа потягли вірьовкою додому. Невдовзі дим ішов з димаря: Софія і Параска варили Гальчине м'ясо, щоб самим не вмерти...
Вшанування пам'яті жертв
Офіційні події та заходи, присвячені Голодомору
· У 1988 році Конгрес США, а у 1989 р. Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932-33 рр. актом геноциду проти української нації.
· 15 травня 2003 р. Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-33 рр. актом геноциду.
· На вересень 2003 р. офіційні документи з приводу голодомору ухвалили у Бельгії, США, Канаді, Аргентині і Країні Басків (Іспанія).
· Міжнародна конференція з нагоди 70-ї річниці Голодомору, організована Інститутом досліджень історії суспільства та релігії міста Віченца (Італія) 16--18 жовтня 2003 року. За результатами роботи опубліковано книгу «Смерть землі. Великий голод в Україні 1932--1933 років» (вийшла італійською мовою).
· У листопаді 2003 року угорський парламент одноголосно прийняв постанову, яка визнає голодомор 1932--1933 років актом геноциду проти українського народу.
· Проблема визнання голодомору 1932-33 рр. в Україні злочином проти людства розглядалася на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН -- з нагоди 70-х роковин подій (10 листопада 2003 р.).
· В кінці листопада 2003 р. в Парижі проведено дні пам'яті жертв голодомору.
· 3 липня 2008 Парламентська Асамблея Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ПА ОБСЄ) прийняла резолюцію щодо Голодомору в Україні. Резолюція "рішуче пропонує всім парламентаріям вжити заходів для визнання факту Голодомору в Україні".
Меморіальні споруди, музеї
o Пам'ятник (обеліск) жертвам Голодомору у Києві (Михайлівська пл., зліва від входу до відтвореного Михайлівського собору).
o Пам'ятник жертвам Голодомору у м. Едмонтон (Канада, провінція Альберта), 1983 р. Перший в світі пам'ятник жертвам Голодомору.
o Пам'ятник жертвам Голодомору у м. Калґарі (Канада, провінція Альберта), 1999 р.
o Пам'ятник жертвам Голодомору у м. Вінніпеґ (Канада, провінція Манітоба), 1984 р.
o Меморіальний курган біля м. Лубни (недалеко від Мгарського монастря).
o Меморіальний хрест на сільському цвинтарі у с. Литвяки, (Лубенський район , Полтавська область).
o Меморіальний хрест у м. Харків, перший в Україні, встановлено 4 жовтня 1989 р.
o Меморіальний хрест у м. Миколаїв.
o Меморіальний хрест у м. Коломия (недалеко від церкви Благовіщення).
o Меморіальний хрест у м. Дніпропетровськ (встановлено 2005р.).
o Меморіальний тризуб Українського православного собору св. Володимира у м. Парма, Огайо (передмістя м. Клівленду).
Висновки
Голод не був наслідком посухи чи неврожаю, а став результатом цілеспрямованої політики комуністичного режиму. Шляхом тотального вилучення харчів, блокади сіл і цілих районів, заборони виїзду за межі голодуючої України, репресій незгодних сталінський режим створив для українців умови, несумісні із життям.
Такі дії влади є злочином і відповідають визначенню геноциду в Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року.
На цій основі 28 листопада 2006 р. Верховна Рада України за ініціативою Президента України Віктора Ющенка прийняла Закон "Про Голодомор 1932Ї1933 років в Україні", яким Голодомор визнано геноцидом Українського народу.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Причини голодомору. Голод 1932- 1933 років на Україні. Розповідь хлопчика, що пережив події того часу. Наслідки голодомору 1932- 1933 років. Скільки нас загиинуло? Трагедія українського села. Дитячі притулки в містах.
реферат [35,6 K], добавлен 07.12.2006Колективізація сільського господарства. П’ятирічний план розвитку економіки 1929 року. "Ножиці цін". Наслідки "непоганого врожаю" 1930 року для селянського сектора України. Голод 1932-1933 років на Україні. Наслідки голодомору 1932-1933 років.
реферат [38,9 K], добавлен 13.05.2007Голодомор 1932-1933 років як трагедія українського народу XX століття. Ставлення до подій тих часів всесвітніх організацій ООН та ЮНЕСКО, оцінка ними терористичних актів радянської влади проти української нації. Ціна хлібозаготівельної політики Сталіна.
доклад [17,7 K], добавлен 13.08.2009Аналіз різних точок зору сучасних істориків на етнополітичні причини голоду 1932—1933 років в українському селі, дискусій щодо їх характеристики. Висновки про голод 1932—1933 років як спрямований сталінським керівництвом геноцид українського селянства.
статья [23,6 K], добавлен 17.08.2017Національна катастрофа - голод 1932-1933 рр. Причини голоду. Планування та методи проведення Голодомору 1932-1933 рр. на Українських землях. Масштаби та наслідки трагедії українського народу. Література ХХ століття підчас голодомору. Спогади жителів.
научная работа [86,9 K], добавлен 24.02.2009Голодомор 1932-1933 років як найтрагічніша сторінка в історії українського народу, передумови та причини початку. Демографічне становище в Україні в 1932-1933 роки. Розповідь очевидця суворих подій в тогочасному селі Клішківці - Є.Ф. Багметової.
курсовая работа [520,1 K], добавлен 25.10.2011Один із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу організований державою голод 1932-1933 рр.. Державна політика в селі за голодомору. Голодомор в Україні належить до трагедій, демографічні наслідки яких відчуваються багато десятиліть.
статья [15,0 K], добавлен 11.02.2008Голодна трагедія в Україні. Голодомор 1932-1933 років. Інформація про голод в румуномовній газеті "Гласул Буковіней", німецькомовній "Черновіцер альгемайне цайтунг", російськомовній "Наша рєчь". Втеча людей до Румунії. Повстання проти голодомору.
презентация [336,7 K], добавлен 16.04.2012Ознайомлення з історією голодомору на Поділлі. Дослідження архівних документів та свідчень очевидців; розкриття узагальнюючої картини головних причин, суті та наслідків голоду 1932–1933 рр. на Поділлі в контексті подій в Україні вказаного періоду.
курсовая работа [69,7 K], добавлен 08.11.2014Голодомор 30-х років ХХ ст. як українська катастрофа. Історія та події цього явища. Фактори та наслідки Голодомора. Уточнені дані людських втрат, масштаби Голодомору. Голодне лихоліття як наслідок економічно необгрунтованої політики більшовиків.
презентация [2,6 M], добавлен 06.05.2019
