Антибільшовицький рух селян в правобережній частині УСРР у 1920–1924 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

КРАСНОСІЛЕЦЬКИЙ ДЕНИС ПАВЛОВИЧ

УДК 94 (477.4) „1920-1924”: 355. 426 (043.3)

АНТИБІЛЬШОВИЦЬКИЙ РУХ СЕЛЯН В ПРАВОБЕРЕЖНІЙ ЧАСТИНІ УСРР У 1920-1924 РОКАХ

07. 00. 01-історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Чернівці - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін Кам'янець-Подільського державного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, професор РИБАК ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ, Кам'янець-Подільський державний університет, завідувач кафедри історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор БРИЦЬКИЙ ПЕТРО ПАВЛОВИЧ, Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, професор кафедри історії України;

кандидат історичних наук, спеціаліст ЗАВАЛЬНЮК КОСТЯНТИН ВІКТОРОВИЧ, державний архів Вінницької області.

Захист відбудеться „23” листопада 2007 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корпус 14, ауд. 18)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)

Автореферат розісланий „__” __________ 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г. М. Скорейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Утвердження України як суверенної, незалежної, демократичної і правової держави обумовлює необхідність глибокого і всебічного дослідження історії українського народу, інтерес до якого значно посилився у суспільстві за п'ятнадцять років її самостійності. В умовах сьогодення розвиток держави має будуватися на глибоких знаннях історичного минулого, злагоді, організації і діяльності органів та посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами. В зв'язку з цим важливого значення набуває переосмислення історичного минулого, врахування уроків історичної правди. Перед науковцями постає завдання звільнити оцінки минулого від ідеологічних поглядів радянської історіографії, з'ясувати об'єктивну картину історичних подій. Йдеться, у першу чергу, про осмислення фактів та явищ в історії українського народу, пов'язаних з антибільшовицьким рухом селян в правобережній частині УСРР у 1920 - 1924 роках. Дослідження цієї проблеми є надзвичайно актуальним на сучасному етапі, оскільки з нової точки зору розглядається не лише складне становище та форми опору селян, але й чинники, які зумовили означене явище. Позаекономічний, ідеологічний тиск припав на селян, які в боротьбі з більшовицькою владою проявили себе як оберіг нашого минулого і вчинили опір насаджуванню російського комуністичного тоталітарного режиму.

Радянська заідеологізована суспільна система сприяла замовчуванню або фальсифікації історичних фактів даної проблеми. Після здобуття незалежності України вітчизняна історіографія наполегливо долає ідеологічні погляди минулих часів і поступово здійснює перехід до об'єктивного висвітлення тогочасних подій, їх причин і наслідків. Звертається увага на визначення ролі у суспільстві цілої низки осіб, які були безпосередніми учасниками руху опору селян та зробили вагомий внесок у соціально-політичний розвиток країни. Розсекречення багатьох архівів і доступ до раніше невідомих, не опрацьованих джерел дають можливість з'ясувати вищевказану проблему на відповідному науковому рівні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконано на кафедрі історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін Кам'янець-Подільського державного університету. Воно є однією з складових частин державних науково-дослідних програм „Актуальні питання історії, історіографії та культури України XVII-XX ст.” (Номер державної реєстрації 0199U001874), „Реабілітовані історією” і дослідної програми в Хмельницькій області „Видатні постаті Поділля”, котра є пріоритетною в науковій діяльності Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України.

Об'єкт дослідження - суспільно-політичні процеси 1920-1924 рр., пов'язані як з внутрішніми, так і зовнішніми чинниками розвитку республіки, в центрі яких опинилося українське селянство.

Предметом дослідження є форми, методи та масштаби антибільшовицького руху селян в правобережній частині УСРР у 1920 - 1924 рр.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є висвітлення на основі ґрунтовного аналізу конкретно-історичного матеріалу, напрямів, форм, тактики та стратегії протидії селян політиці більшовицької влади в 1920 - 1924 рр., з'ясування загальних тенденцій та регіональних особливостей цього явища у правобережній частині УСРР, внесення коректив у розуміння причинно-наслідкових зв'язків і визначення ролі українського руху опору як чинника, який змусив більшовиків внести зміни у свою продовольчу і аграрну політику, дослідити роль організаторських сил повстанського руху в генезі української модерної нації.

В зв'язку з цим у дисертації постають такі завдання:

- визначити ступінь наукової розробки теми;

- з'ясувати причини антибільшовицького руху українських селян в правобережній частині УСРР;

- провести типологію форм опору селян більшовицькій владі;

- показати структуру повстанської мережі і тактику боротьби повстанців;

- окреслити повстансько-підпільну діяльність видатного ватажка антибільшовицького руху Якова Гальчевського;

- охарактеризувати значні повстанські загони, встановити їх чисельність, рівень озброєності, тактику та стратегію боротьби.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є фундаментальні наукові принципи дослідження суспільних явищ історизму, всебічності, об'єктивності, системності. Вказані принципи були провідними на всіх етапах наукової роботи: опрацюванні джерел та літератури, відтворенні тогочасних подій та явищ, теоретичному узагальненні, формулюванні висновків. Антибільшовицький рух селян в правобережній частині УСРР у 1920-1924 рр. розглядався без будь-яких ідеологічних стереотипів у системі тогочасного соціально-економічного та політичного становища України, всебічно оцінювалися головні події та факти. Досліджувалися зміни в структурі та діяльності повстанських організацій протягом певних проміжків часу. Враховувалися зміни у політиці більшовиків та керівних органів повстанського руху, а відтак й світогляду селян. Використано ретроспективний, біографічний, описовий, діахронний (періодизації), хронологічний, синхронний методи, а також метод класифікації. Як наслідок виокремлено хронологічний проміжок селянського руху проти більшовицької влади у 1920-1924 рр., тобто періоду становлення радянської влади в Україні та еволюції її політики; з'ясовано причини, етапи становлення в цілому та певних його складових зокрема. Все це сприяло глибокому розв'язанню наукової проблеми, новому трактуванню широкого кола помилкових тверджень історичного минулого.

Наукова новизна одержаних результатів визначається постановкою та комплексним розкриттям проблеми антибільшовицького руху селян в правобережній частині УСРР, конкретно-історичним аналізом суспільно-політичних настроїв повстанців, найважливіших мотивів утвердження пріоритетності революційної доцільності над правом у діяльності більшовицької верхівки на селі. Розкрито характер радянської влади, її підміна на селі владою чекістів, ревкомів, комбідів, комнезамів та інших позаконституційних органів; показано докорінне розходження офіційно декларованих принципів радянської влади із реальною протизаконною діяльністю вищеназваних органів, що викликало масовий опір селян більшовицькій владі. Встановлено факти корінного розходження інтересів більшовицького режиму і основної маси селянства, вперше проведено типологію форм антибільшовицького селянського руху. Здійснено аналіз взаємодії національного та соціального факторів даного явища, керівних органів повстанського руху, в тому числі й діяльності головнокомандувача усіх повстанських сил Правобережної України Я. Гальчевського, стихійного виникнення повстань, структури та діяльності повстанських загонів. Зібраний історичний матеріал, вважаємо, заслуговує на широке використання у вітчизняній науці.

Хронологічні межі визначаються періодом 1920-1924-х рр. Нижня межа пов'язана з новим етапом руху опору селян воєнно-комуністичній аграрній та продовольчій політиці на селі, у зв'язку з повним та остаточним утвердженням радянської влади в УСРР. Верхня межа - утвердження непівських методів аграрної і продовольчої політики в українському селі, і в зв'язку з цим згортанням руху селянства.

Територіальні межі охоплюють територію правобережної частини УСРР, до якої на початку 1920-х років за тогочасним адміністративно-територіальним устроєм входили: Подільська, Волинська, Київська, Одеська, Миколаївська, Херсонська (правобережна частина), Катеринославська (правобережна частина), Олександрійська (правобережна частина), Кременчуцька (правобережна частина) губернії.

Практичне значення одержаних результатів полягає в застосуванні її змісту при створенні узагальнюючих праць з політичної історії України, окремих її регіонів, підготовці лекційних курсів з вітчизняної історії у вищих та середніх навчальних закладах. Фактичні дані дисертації складають певний інтерес для краєзнавців, наукових працівників архівів, музеїв, бібліотек, культурно-освітніх товариств тощо. Основні положення роботи можуть слугувати інформаційним додатком при вивченні проблем розвитку політичних і соціокультурних процесів в Україні першої половини 1920-х років. Достовірність результатів дисертації забезпечена використанням значної кількості архівних матеріалів, періодики, мемуарної літератури, опублікованих документів, теоретико-методологічною обґрунтованістю їх положень, застосуванням комплексу методів дослідження, які повністю відповідають меті, предмету та завданням роботи. Здобуті результати дисертації складають високий ступінь їх готовності до використання в історичній науці.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації знайшли відображення у доповідях: на Всеукраїнській науково-методичній конференції „Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи” (Кам'янець-Подільський, 17-18 жовтня 2002 р.); „XI Подільській історико-краєзнавчій конференції” (Кам'янець-Подільський, 25-26 листопада 2004 р.); Всеукраїнській науково-краєзнавчій конференції „Бердичів древній і вічно молодий” (Бердичів, 8-10 червня 2005 р.); 6-у Всеукраїнському симпозіумі з проблем аграрної історії „З нагоди 100-ї річниці початку Столипінської аграрної реформи в Україні” (Черкаси, 16-17 березня 2006 р.); науковій конференції „Місто Хмельницький в контексті історії України” (Хмельницький, 12 вересня 2006 р.); Всеукраїнській науковій конференції „Видатні діячі визвольних змагань українського народу (1917 - 1920 рр.)” (Хмельницький, 19 січня 2007 р.).

Результати роботи обговорено на засіданнях кафедри історії народів Росії і спеціальних історичних дисциплін за участю членів кафедр всесвітньої історії та історії України Кам'янець-Подільського державного університету, кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича.

Публікації. Основні положення дослідження викладено в 10 публікаціях, 5 з яких - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 4 друкованих аркуша.

Структура дисертації визначається змістом проблеми, поставленою метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (550 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 245 сторінок, з них 180 основного тексту.

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету і завдання дисертації, розкрито наукову новизну і практичне значення, викладено інформацію про апробацію одержаних результатів і публікацій.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база вивченої проблеми”, який складається із двох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано історіографію проблеми та охарактеризовано джерельну базу наукової розробки теми, визначено ступінь її висвітлення, подано огляд використаних документів і матеріалів.

У підрозділі 1.1. „Історіографія проблеми” з'ясовано стан наукового вивчення проблеми, здійснено класифікацію та аналіз наукової і публіцистичної літератури.

Історіографію антибільшовицького руху селян в правобережній частині УСРР у 1920-1924 роках умовно поділено на такі основні періоди: 1) 1920 - 1930-ті роки; 2) 1940 - 1980-ті роки; 1990-ті роки - початок XXI ст. Крім того, в дослідженні історіографії згаданої проблеми приділено увагу радянській, закордонній та сучасній літературі.

Перший період характеризується дещо суб'єктивним викладом досліджуваних подій з огляду на те, що автори публікацій в основному брали безпосередню участь у придушенні повстанських селянських виступів і таким чином мали своїм завданням створити образ селянина як несвідомого класового ворога. Поміж них: П. Волков, Р. Ейдеман, Б. Козельський. В їх працях досліджувалося питання соціального становища селян у перехідний період від політики „воєнного комунізму” до НЕПу. Несприятливі умови, в яких опинилися представники цієї верстви населення, знайшли свій вияв у активних і пасивних формах протистояння більшовицькій владі. Значно більше уваги присвячено активним формам антибільшовицького руху селян, котрі вищевказані автори трактували як складову „громадянської війни 1918-1922 рр.” й кваліфікували їх учасників як „контрреволюційні бандитські угрупування”, що досить довго вживалися в історичній науці.

Другий період історіографії антибільшовицького повстанського руху характеризується науковим вивченням проблеми радянськими істориками, з-поміж яких І. Премислер, А. Лихолат, В. Сліпченко, П. Бакуменко, А. Залевський, П. Москвін, І. Трифонов, В. Голиченко, О. Кучер. Численні дослідження радянських істориків подають інформацію про діяльність деяких повстанських комітетів, підпільних організацій та окремі акти повстанських загонів. За відсутності аналітичного підходу, в розмаїтті поданого ними фактичного матеріалу наявно чимало суперечливих, а інколи й заплутаних фактів. Проте, незважаючи на утиски тоталітарної системи по відношенню до цієї проблеми, окремі з них: А. Лихолат, Д. Голінков відмовлялися визнавати унормування соціальної ситуації в правобережній частині УСРР у 1922 році й приводили деякі факти із діяльності повстанців не лише в 1920-1922, але й у 1923-1924 рр.

Певне висвітлення дана проблема отримала у працях представників емігрантської історичної науки. Увагу антибільшовицькому руху селян приділили у своїх працях М. Шаповал, Л. Шанковський, О. Вишнівський та інші. Проблема відсутності дат, назви отаманів, визначеного місця подій досить характерна для даних праць. Лише деякі із них, зокрема дослідження М. Френкіна, А. Граціозі, носять вагомий науковий характер у висвітленні теми антибільшовицького повстанського руху українських селян в першій половині 1920-х рр.

Третій період історіографії досліджуваної проблеми характеризується плідною працею українських науковців з 1990-х рр. Поміж найбільш змістовних праць вказаного часу слід виділити роботи О. Ганжи, Г. Капустян, Р. Коваля, К. Завальнюка, В. Петренка, І. Шульги, Ю. Кульчицького, П. Стегнія, І. Срібняка, Ю. Котляра, С. Богана та інших, які зробили наголос на розширенні хронологічних меж у дослідженні теми й ввели у науковий обіг велику кількість джерел, значно збагатили фактичний матеріал з даної проблеми. Проте, незважаючи на наукові доробки, які з'явилися в добу незалежності України, антибільшовицький рух селян в правобережній частині УСРР у 1920-1924 рр. все ще залишається малодослідженою проблемою новітньої історії України.

„Джерельна база дослідження” складається із 282-х науково-документальних матеріалів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, державного архіву Служби безпеки України, державних архівів управлінь СБУ в Хмельницькій та Житомирській областях, державних архівів Вінницької, Дніпропетровської, Житомирської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Хмельницької, Черкаської областей. Джерельна база дослідження має у своєму складі комплекси джерел, що різняться за ступенем достовірності відображених у них історичних фактів.

Це в першу чергу, архівні документи державних органів влади (звіти, доповіді, оперативні зведення, протоколи тощо) та вилучена документація у повстанців (перелік повстанських одиниць, накази, відозви отаманів, штабна документація тощо) є основними джерелами дослідження антибільшовицького руху селян в правобережній частині УСРР у 1920-1924 рр.

Вагомим джерелом дослідження даної проблеми є спогади керівників антибільшовицького повстанського руху селян, яким вдалося уникнути переслідувань і в еміграції написати мемуари. Зокрема, вагомі відомості про повстання в УСРР та їх учасників залишили І. Мазепа, І. Лютий-Лютенко, Ю. Горліс-Горський, Я. Гальчевський та інші. Зазначені праці характеризуються відсутністю дат, імен, прізвищ отаманів, визначеного місця подій тощо. Лише окремі епізоди із них слугують науковим внеском у дослідженні антибільшовицького повстанського руху українських селян на початку 1920-х рр.

В газетній та журнальній періодиці друкувалися матеріали різноманітні за видами і походженням, з-поміж яких доповіді про боротьбу з бандитизмом, роботу державних органів місцевого самоврядування, соціально-економічний розвиток села тощо. Але вони слугують засобом офіційної інформації, вміщують дані, яких немає в інших групах джерел і вимагають особливих прийомів їх вивчення. Саме це робить актуальним аналіз їх фактологічної бази даних з точки зору наявності у них латентної інформації. Чимало таких статей знайдено у всеукраїнських центральних газетах: „Україна”, „Известия”, „Вісті ВУЦВК” тощо, газетах місцевого видання „Красный Николаев”, „Красный путь”, „Червоний край”, „Червоне село”, „Известия Елизаветградского уездного Исполнительного комитета”, „Известия Одесского Губернского Исполнительного комитета и Губернского Комитета Коммунистической (большевики) партии Украины” тощо.

Отже, зроблений огляд джерел засвідчує, що ця проблема вимагає спеціального вивчення. Критичний підхід до аналізу джерел дав змогу авторові ґрунтовніше зрозуміти суть проблеми, оцінити антибільшовицький рух селян в правобережній частині УСРР у досліджуваний період, зробити власні, аргументовані висновки та виробити рекомендації щодо його поліпшення.

У другому розділі „Причини, форми, характер опору селянства продовольчій і аграрній політиці більшовиків” висвітлені причини та фактори, які зумовили селян вдаватися до опору більшовицькій владі в перехідний період від політики „воєнного комунізму” до нової економічної політики. До того ж, виділено форми та методи антибільшовицького руху в правобережній частині УСРР у 1920-1924 рр. У підрозділі 2.1. „Причини зародження та розвитку селянського опору політиці більшовиків у селі” детально з'ясовано складні умови, в яких опинилися жителі сільської місцевості і виокремлено фактори, які змусили їх вдатися до антибільшовицького протистояння. Серед них наступні: продовольчий, аграрний, фіскальний, карально-репресивний, релігійний, національний. В умовах становлення „більшовицького порядку” в українському селі постало чимало політичних, соціально-економічних та культурних проблем, які по суті і становили причини масових хвилювань поміж селянами. Основною із них була антиселянська політика радянської влади, відхід більшовиків від обіцяного курсу, а також продовження, після взяття курсу на нову економічну політику, практики продрозкладки. А це в свою чергу проявилося у запровадженні військового стану, примусовому насадженні комуністичних органів влади, насильницькій „радянізації” села, проведенні хлібозаготівельних кампаній, виникненні штучного голодомору 1921-1923 рр., репресивних, неправомірних, часто безконтрольних дій чекістів, міліції, свавілля підрозділів Червоної армії по відношенню до мирного населення, проведення примусової мобілізації до її лав тощо. Розгорнувши боротьбу з релігійними установами, більшовики внесли непорозуміння у селянське середовище, для якого церква була єдиним духовним оберегом у житті. Фактором, який сприяв активізації селянських повстань, виступила боротьба частини українців за свої національні права та відновлення влади УНР, що відбувалося за підтримки українського уряду в екзилі. Останній спонукав народні маси до підняття повстання, для чого було вироблено спеціальний план. Крім того, рух селян був зумовлений і жорстокою практикою стягнення продподатку, поганим забезпеченням селян товарами першої необхідності, зневажливим ставленням радянських службовців до мешканців сіл тощо. Все це відвертало увагу селян від визнання більшовицької влади.

Підрозділ 2.2. „Активні та пасивні форми протидії селян більшовицькому режиму” присвячено виокремленню форм протидії селян владі більшовиків. Антибільшовицький опір селян в першій половині 1920-х рр. поділявся на активні і пасивні форми протидії. Перші являли собою масовий озброєний рух селян, з характерною для нього структурою. При цьому звинувачення селян у „бандитизмі” є безпідставним, адже діюча влада не залишила їм іншого вибору, як взятися за зброю для захисту власних прав. Цей рух в значній мірі розпалювався та підтримувався екзильним урядом УНР через посередництво повстанських комітетів, підпільних організацій, отаманських загонів, значна частина яких володіла військовим досвідом. Всі вони притримувалися переважно національних, державницьких поглядів. Як самостійно створені, що функціонували за планом С. Петлюри, повстанські комітети та підпільні організації не становили суттєвої загрози більшовицькій владі, оскільки їх діяльність була не стабільною та через значні тактичні і стратегічні прорахунки нетривалою. Вже в 1921 р. чекісти доповідали про ліквідацію сотень різних повстанських комітетів і підпільних організацій. Їх діяльність через недбалу та погану організацію, досить часто набувала самостійного, стихійного, ні з ким не узгодженого характеру, що й зумовило неминучу поразку. Крім того, селяни були активними учасниками стихійних повстань та повстанських загонів. В своїй більшості вони спрямовувалися проти продовольчої та аграрної політики більшовиків. Поряд з повстанськими загонами, які переслідували політичні цілі, діяли і кримінальні. Різниця між ними полягала лише у цілях, методах протидії, адже злочинці діяли з метою власної наживи. Разом з тим, потребуючи сильних вольових особистостей, повстанські осередки використовували окремих злочинців у своїх загонах. А це свідчить, що повстанці проводили зважену політику, спрямовуючи агресію злочинців в політичних цілях. Опинившись в 1924 р. у скрутних умовах ведення повстанської боротьби, рух отаманських загонів набув диверсійного характеру.

Досить жваво селянство проявляло себе в протидії більшовицькій владі пасивними формами опору. Їх суть зводилася до приховування кількості врожаю, землі, реманенту та коней, несплати податків в зазначений строк, самовільного розширення присадибних ділянок за рахунок націоналізованих земель, зайнятті самогоноварінням, непослуху працівників більшовицької влади. До того ж, селяни брали активну участь в різноманітних торгівельно-бартерних операціях, контрабандистській діяльності, наполегливо висували свої вимоги на селянських безпартійних конференціях тощо. Такі форми протидії ставали все більш масовими і дієвими у 1923-1924 рр., оскільки вони носили проблематичний характер, з яким було дуже важко боротися більшовицькій владі. Все це змусило більшовиків вдатися до пошуку і запровадження більш поміркованої моделі аграрної та продовольчої політики.

У третьому розділі „Повстансько-підпільна боротьба з більшовицьким режимом” подано аналіз керівних органів повстанським рухом, показано структуру дій повстанських комітетів, а також роль підпільних організацій у стихії селянського руху повстань.

У підрозділі 3.1. „Спроби створення керівних органів селянсько-повстанського руху та його невдачі” з'ясовано діяльність повстанських комітетів, назви і статус яких залежав від територіальної приналежності (районні (1-ий - 10-ий), губернські, повітові, волосні, сільські, хутірські). Наприклад, 9-ий районний, Одеський губернський, Новоград-Волиський повітовий, Малоєштський волосний, Реймарівський сільський, Кальянський хутірський повстанські комітети. Їх виникнення в більшості випадків відбувалося стихійно, а план роботи не в усіх випадках мав ідентичність з планом вищого повстанського керівництва. До того ж, чимало повстанських комітетів виникли набагато раніше центральних органів повстанського руху й проводили активну підпільну роботу щодо організації масового повстання. Деякі з них, зокрема Радомишльський повітовий повстанський комітет під керівництвом Ю. Мордалевича, відігравали дорадчу роль у політичному житті країни у 1920 р. Перші й основні органи керівництва й організації всеукраїнського повстанського руху Партизансько-повстанський штаб та Всеукраїнський центральний повстанський комітет виникли лише на початку 1921 р., тобто в момент найбільшого стихійного піднесення селянської боротьби. Це вкотре доводить поширення у селян правобережної частини УСРР власної ініціативи до протистояння більшовицькій владі. Хоча, Всеукраїнський центральний повстанський комітет своєю діяльністю таки вніс чимало позитивних рис у формування широкої мережі повстанських утворень. Проте, під його підпорядкування частково увійшла лише центральна та південна частина УСРР. Більшість українських регіонів, не зважаючи на значний потенціал у розгортанні всеукраїнського повстання, залишилися самостійними у своїх діях. Більше того, ліквідація ВЦПК, завдала сильного удару по повстанським осередкам цих регіонів, оскільки до рук чекістів потрапила цінна документація повстанців. Дотримуючись таких же методів організації та діяльності, наступники цього Комітету - Козача рада та Об'єднаний повстанський загінний комітет також не змогли виправити становища й були ліквідовані. Неспроможність вищого керівництва повстанським рухом скоординувати дії, була головною причиною ліквідації антибільшовицького протистояння селян.

Підрозділ 3.2. „Підпільні організації і стихія селянського руху” присвячено поважним учасникам антибільшовицького руху, керівникам підпільних організацій, які відіграли значну роль в організації повстанської боротьби. Здебільшого назви підпільних організацій залежали від географічного показника. Наприклад, Миколаївська, Уманська, Козятинська, Канівська, Летичівська, Браїлово-Юзвинська тощо. Проте, траплялися й винятки, коли їх назви носили індивідуальне значення. Так, з с. Дідковичі Коростенського повіту розгорнула діяльність підпільна організація - „Волинська повстанська армія”, а з міста Проскурів - „Чорна маска” тощо. Стихійно виникаючи у різноманітних регіонах правобережної частини УСРР, вони розраховували, головним чином, на підняття та охоплення повстанням якомога ширшого регіону. Саме з цієї причини кількість осіб, які входили до складу підпільних організацій, була вагомою й у більшості випадків нараховувала чимало учасників. До того ж такі організації співпрацювали із повстанськими комітетами, повстанськими загонами і досить часто, користуючись перевагою авторитету у населення, встановлювали зверхність над ними. Рівень конспіративності підпільних організацій був досить високий. Виявлення та ліквідації чекістами підпільних організацій засвідчили проблематичність цих подій, оскільки в комплексі зробити це було дуже важко. Значну кількість їх членів так і не було покарано. З цієї, а також відповідно до зумовлених аграрною і продовольчою політикою більшовиків причин, у багатьох випадках, підпільні організації користувалися великою довірою у населення. У тих місцях, де були дрібні або взагалі відсутні підпільні організації, траплялося чимало випадків стихійних повстань, кількість учасників яких була вагомою. Наприклад, на початку лютого 1921 р. стихійні повстання охопили населені пункти Ямпільського та Могилівського повітів Подільської губернії, в яких було задіяно не менше, відповідно, 12 і 5 тис. осіб. Проте через свою локальність та відсутність підтримки з боку керівних органів повстанським рухом стихійні повстання зазнавали поразки, а підпільні організації згортали свою діяльність або ліквідовувалися. Загалом підпільні організації мали певне значення в розгортанні антибільшовицького селянського руху у правобережній частині УСРР. Все ж дані дослідження свідчать, що не варто надто переоцінювати їх роль у стихії селянської боротьби. В масі своїй українське селянство не усвідомило необхідність скоординованої і добре організованої боротьби з більшовицьким режимом, а, значить, і ролі у цьому підпільних керівних органів. Через це рух опору селян був приречений на поразку. Проте його наслідком було запровадження більш поміркованої непівської моделі аграрних відносин.

У четвертому розділі „Суб'єктивний фактор в розгортанні селянського антибільшовицького руху селян” показано діяльність видатного ватажка повстанського руху Якова Гальчевського, а також інших отаманів правобережної частини УСРР. До того ж зроблено спробу складання переліку повстанських загонів відповідно до районів їх дислокації та дій.

У підрозділі 4.1. „Яків Гальчевський і рух опору селян” зроблено детальний аналіз діяльності Якова Гальчевського („Орел”). В період з січня 1921 по червень 1922 рр. вона зводилася до відновлення, організації та розгортання повстанського руху в правобережній частині УСРР. В червні 1922 р. під його безпосереднім командуванням перебувало чотири сотні (бригади), загальна чисельність яких сягала понад 250 бійців. Йому вдалося під своє командування підпорядкувати майже усі повстанські загони, що діяли на Поділлі. Також Гальчевському в оперативному відношенні підпорядковувалися повстанські загони східного Поділля, Волині та Київщини. Внаслідок активного протистояння більшовицькій владі в Україні його було призначено командувачем 6-го районного повстанського комітету. Незважаючи на це, „Орел” прагнув у своїй діяльності вийти за межі вказаного регіону, поширити свою діяльність вглиб українських земель. Так, наприкінці червня 1922 р. Гальчевський організував рейд по східному Поділлю та сусідніх повітах інших губерній. З другої половини 1922 р. відбулося пожвавлення антибільшовицького протистояння та розширення повстанського загону (в серпні 1922 р. під його безпосереднім командуванням перебувало близько 500 бійців). Внаслідок цього Гальчевського було призначено командувачем повсталими загонами Правобережної України. Але утримати запал антибільшовицького повстання йому не вдалося. Тому з жовтня 1922 р. „Орел” вдався до проведення рейдів повстанців з території Польщі в Україну. Діяльність Гальчевського мала неабиякий вплив на повстансько-підпільний рух не тільки на Поділлі, а й на Волині та Київщині. Фактично з 1922 р. він виступив головним координатором підпільно-повстанської боротьби селян Правобережної України. Під його командуванням планувалися і здійснювалися найбільші операції проти більшовицького режиму. Гальчевському належить і спроба шляхом проведення з'їздів командирів повстанських загонів внести елементи організованості і цілеспрямованості в діях повстанців регіону. Не переоцінюючи його роль в розгортанні повстанського руху, Я. Гальчевського можна поставити, на нашу думку, в один ряд з такими діячами, як Н. Махно, М. Григор'єв.

Підрозділ 4.2. „Отамани та їх повстанські загони” містить аналіз діяльності найбільш масових повстанських загонів. Протягом зазначеного періоду, одні загони замінювалися на інші, а відтак кожний із них творив свою власну історію. Діючи партизанськими методами боротьби, повстанські загони все ж відрізнялися один від одного, в основу чого було покладено рівень організованості та дисципліни, які у значній мірі залежали від повстанських ватажків. Зокрема, отаманів „Орлика” (Г. Карпенка, в інших документах Ф. Артеменка), І. Трейка, „Лисиці” (Цюпи), „Лиха” (Дорошенка), А. Онищука, братів Ф. і Г. Іванових та багатьох інших, використовуючи вогнепальну зброю, селяни здійснювали вагомий опір політиці більшовиків. Саме від псевдоніма або прізвища отамана й походила назва загону. Проте були й винятки, коли використовувалися індивідуальні назви, які здебільшого присвоювалися Головним отаманом збройних сил УНР Симоном Петлюрою вже існуючим отаманським загонам за їх досягнення у антибільшовицькій боротьбі. Зокрема, повстанське з'єднання Іллі Струка, яке діяло на межі Волинської і Київської губерній у 1920-1923 рр. отримало назву: 1-ий Повстанський Український полк; в 1920-1921 рр. у Фастівському та Сквирському повітах Київської губернії діяв 2-ий Гайдамацький Запорізький курінь смерті, яким командував отаман Сергій Богатиренко тощо. Проте набуття цих назв повстанськими загонами аж ніяк не впливало на перебіг подій боротьби українських селян проти влади більшовиків. За твердженням О. Янчука, С. Богана, антибільшовицький повстанський рух, головним чином в Одеській та Миколаївській губерніях згас у 1923 р. На нашу думку, активна протидія селян більшовицькому режиму набула значного розмаху в 1921-1922 рр., але з 1923 р. поступово пішла на спад. В 1924 р. повстанський рух, головним чином, в Київській, Волинській, Подільській губерніях через посередництво отаманських загонів Трейка, Грищенка, „Чорного Ворона”, „Гордія”, Гарася, Філоненка, Антонюка, Крачевського, Ольшевського, Дробота та інших, було вичерпано остаточно. Виснажені в безперервних сутичках та боях з Червоною армією, переслідуваннями чекістів та міліції, відчувши зміни в політиці влади стосовно селянства, повстанці складали зброю. Разом з тим, у припиненні діяльності повстанських загонів відіграли два основних фактори: оголошення 5-им Всеукраїнським з'їздом рад в березні 1921 р. „оманливої” амністії для повстанців, термін дії якої неодноразово змінювався та наказ 1924 р. С. Петлюри про розпуск екзильної армії, що остаточно залишило повстанців без будь-якої підтримки та надії в перемогу. В цілому вищезгадані загони, спираючись на національні звичаї та традиції ведення боротьби, на достатньо високому рівні протистояли більшовицькій владі. Проте через певні згадані обставини повстанські загони поступово припинили свою діяльність.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення:

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у комплексному вивченні проблеми антибільшовицького руху селян в правобережній частині УСРР у 1920-1924 роках. На підставі залучення широкого кола архівних джерел, публікацій документів і матеріалів, тогочасної преси, мемуарів та констатації фактів учасників тих подій, наукової літератури ґрунтовно проаналізовано причини, цілі, форми, методи, масштаби і наслідки селянського опору більшовицькій владі в правобережній частині УСРР у вказаний період. Доведено його вагому роль як дієвого фактора ознайомлення з політичними і соціокультурними процесами в історії України, піднесення національної самосвідомості українського народу. Вирішення наукової проблеми важливе і в практичному значенні, оскільки фактичні дані дисертації складають сукупний матеріал для краєзнавців, наукових працівників архівів, музеїв, бібліотек, культурно-освітніх товариств на сучасному етапі державотворення.

Аналіз стану наукової розробки теми засвідчив, що вона не стала предметом спеціального вивчення історичної науки. Розглядаючи у контексті інших історичних проблем, антибільшовицький рух селян 1920-1924 років здобув суперечливі оцінки в історіографії. Залучена до дисертаційної роботи джерельна база є достатньо представницькою і достовірною, що дозволяє у повній мірі розкрити дослідницьку проблему.

З'ясовано причини активної участі селян в антибільшовицькому протистоянні. Поміж них наступні: відхід більшовиків від обіцяного курсу, запровадження військового стану, примусове насадження комуністичних органів влади, насильницька „радянізація” села, примусове проведення хлібозаготівельних кампаній і надзвичайно погане забезпечення селян товарами першої необхідності, зневажливе ставлення радянських службовців до мешканців сіл, виникнення штучного голодомору 1921-1923 рр., репресивні дії чекістів, міліції, свавілля підрозділів Червоної армії по відношенню до мирного населення, проведення примусової мобілізації до її частин, антирелігійна і антицерковна політика тощо. А також основним чинником протистояння селян була організація екзильним урядом УНР структури повстанських одиниць.

Антибільшовицький рух селян в першій половині 1920-х рр. поділявся на активні і пасивні форми протидії. Перші являли собою масовий озброєний рух селян, з характерною структурою. При цьому звинувачення селян у „бандитизмі” є безпідставним, адже діюча влада не залишила їм іншого вибору, як взятися за зброю для захисту власних прав. Цей рух в значній мірі розпалювався та підтримувався екзильним урядом УНР через посередництво повстанських комітетів, підпільних організацій, отаманських загонів, значна частина яких володіла військовим досвідом. Всі вони притримувалися переважно національних поглядів. Досить жваво селянство проявляло себе в протидії більшовицькій владі пасивними формами опору. Їх суть зводилася до приховування кількості врожаю, землі, реманенту та коней, несплати податків у зазначений строк, самовільного розширення присадибних ділянок за рахунок націоналізованих земель, зайнятті самогоноварінням, саботуванні розпоряджень працівників більшовицької влади, активній участі в різноманітних підпільних торгівельно-бартерних операціях, контрабандистській діяльності, відстоюванні своїх вимог на селянських безпартійних конференціях тощо.

Повстанський рух селян спрямовувався екзильним урядом УНР із-за кордону через посередництво, головним чином, Повстансько-партизанського штабу. В УСРР діяли свої органи управління повстанським рухом: Всеукраїнський центральний повстанський комітет, Козача рада та Об'єднаний повстанський загінний комітет. Проте, в багатьох випадках, без їх посередництва, в правобережній частині УСРР була створена власна структура повстанства, яка складалася із повстанських комітетів різного територіального значення (районні, губернські, повітові, волосні), підпільних організацій та отаманських загонів. Центральні органи повстанського руху, не змігши організувати повстале селянство, швидко були ліквідовані так і не виконавши своїх завдань в повній мірі. А це в свою чергу, в значній мірі, призвело до ліквідації регіональних повстанських комітетів, підпільних організацій, отаманських загонів та й краху повстанського руху в цілому.

Вагома місце у подіях повстанського руху 1920-1924 років належить Якову Гальчевському („Орел”), який протягом цього часу був отаманом, керівником усіх повстанських осередків 6-го районного повстанського комітету, до складу якого входили Літинський, Летичівський, Вінницький, Проскурівський, Кам'янець-Подільський та Могилів-Подільський повіти Подільської губернії, командувачем повсталими загонами Правобережної України. Під його командуванням формувалися нові повстанські угруповання, планувалися і здійснювалися найбільші операції проти більшовицького режиму. Шляхом проведення з'їздів командирів повстанських загонів, цей ватажок зробив спробу внести елементи організованості і цілеспрямованості в діях повстанців Правобережної України. Незважаючи на складні обставини, в яких опинилися отаманські загони у 1923-1924 рр., застосовуючи нові методи боротьби, Гальчевський продовжував очолювати антибільшовицький рух. Не переоцінюючи роль у розгортанні повстанського руху, Я. Гальчевського можна поставити, на нашу думку, в один ряд з такими діячами, як Н. Махно, М. Григор'єв.

Рух повстанських загонів носив масовий характер. Протягом зазначеного періоду, одні загони замінювалися на інші, а відтак кожний із них творив свою власну історію. Поміж видатних ватажків повстанських загонів І. Трейко, Л. Завгородній, К. Грищенко, „Чорний Ворон”, „Гордій”, „Свищ” та інші, діяльність яких фактично тривала до 1924 р. Діючи партизанськими методами боротьби, повстанські загони все ж відрізнялися один від одного, в основу чого було покладено рівень організованості та дисципліни, що залежало від ватажків кожного із них, а не чисельність чи рівень озброєння. В цілому вищезгадані повстанські загони, спираючись на національні звичаї та традиції ведення боротьби, на достатньо високому рівні протистояли більшовицькій владі.

селянський більшовик повстанський рух

Основний зміст і висновки дисертації викладено у таких публікаціях автора

Статті у наукових фахових виданнях, що входять до переліків ВАК України

1. Красносілецький Д. П. Антибільшовицький селянський повстанський рух Якова Гальчевського на Поділлі в п. п. 1922 р.// Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Миколаїв: Видавництво МДГУ ім. П. Могили, 2006. - Т. 48. - Вип. 35. Історичні науки. - С. 112-116.

2. Красносілецький Д. П. Повстансько-підпільна діяльність Якова Гальчевського на Правобережній Україні (друга половина 1922 - 1925 рр.)// Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського. - Вінниця, 2006. - Вип. X. Серія: Історія: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П. С. Григорчука. - С. 80-86.

3. Красносілецький Д. П. Всеукраїнський центральний повстанський комітет: етимологія та діяльність // Збірник наукових праць Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького. - Черкаси, 2006. - Вип. 10. - С. 293-296.

4. Красносілецький Д. П. Типи озброєних загонів селян за формами і методами противладного протистояння на Правобережній Україні в 1920-1924 рр. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету. - Кам'янець-Подільський, 2006. - Т. 15. Історичні науки. На пошану професора Л. В. Баженова. - С. 182-189.

5. Красносілецький Д. П. „Отаманщина” Правобережної України початку 1920-х років: соціальний склад, політична спрямованість, мета та методи боротьби // Наукові записки. - Кіровоград: РВВ КДП ім. В. Винниченка, 2007. Випуск 10. Серія: Історичні науки. - С. 111-116.

Статті в інших виданнях та

матеріалах наукових конференцій

6. Красносілецький Д. П. Антибільшовицький повстанський рух на Поділлі під проводом Я. Гальчевського: географія і хроніка подій // Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи. Науковий збірник. - Кам'янець-Подільський: Абетка-Нова, 2002. - С. 230-234. (У співавторстві з Рибаком І. В.).

7. Красносілецький Д. П. До історії антибільшоицьких повстанських загонів Західного Поділля та Південно-Східної Волині в 1920 - 1924 рр. // Матеріали XI Подільської історико-краєзнавчої конференції / Ред. кол.: Завальнюк О. М., Баженов Л. В. та ін. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2004. - С. 299-302.

8. Красносілецький Д. П. До історії антибільшовицького селянського повстанського руху на Бердичівщині на початку 1920-х років// Бердичів древній і вічно молодий. Науковий збірник „Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. - Т. 32 Гол. ред. М. Ю. Костриця. - Житомир: Косенко, 2005. - С. 107-110.

9. Красносілецький Д. П. Антибільшовицький селянський повстанський рух під проводом Гордія: географія та хроніка подій // Бердичів древній і вічно молодий. Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції (8 - 11 червня 2005 р.) / Гол. ред. М. Ю. Костриця. - Житомир: Косенко, 2005. - С. 48-50.

10. Красносілецький Д. П. Антибільшовицька боротьба іррегулярних загонів Західного Поділля в 1919-1924 рр.// Місто Хмельницький в контексті історії України. Матеріали наукової конференції присвяченої встановленню дати „1431 рік” датою найдавнішої згадки про Хмельницький в історичних документах. - Хмельницький, Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2006. - С. 432-437.

АНОТАЦІЇ

Красносилецкий Д. П. Антибольшевистское движение крестьян в правобережной части УСРР в 1920-1924 годах. - Рукопись.

Диссертация на получение научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Черновицкий национальный университет имени Ю. Федьковича. - Черновцы, 2007.

Диссертация посвящена изучению антибольшевистского движения крестьян в правобережной части УСРР в 1920-1924 гг. Анализ источников и исторической литературы свидетельствует, что при изучении социально-экономических и политических процессов в переходной период от политики „военного коммунизма” к НЭПу недостаточно изучены многогранные процессы на селе, мало учтены региональные особенности правобережной части УССР.

Характер и цели исследования обусловили привлечение в научное обращение широкого круга архивных источников, материалов печати, мемуаров участников тех событий, работ представителей научных кругов, которое дало возможность раскрыть сущность взаимоотношений большевистской власти и сельского населения. Выяснены сложные условия и обстоятельства, в которых оказались крестьяне; выделены продовольственный, аграрный, фискальный, репрессивный, религиозный, национальный факторы, которые заставили жителей сельской местности обратиться к антибольшевистскому сопротивлению. Сделана попытка выделить в полном объеме причины массовых волнений между крестьянами.

Впервые в историографии проведено всесторонний анализ данного явления, вследствие чего выделено пассивные и активные формы сопротивления крестьян. Суть первых сводилась к саботажу, игнорированию принципов успешного развития государства, которое проявлялось в занижении показателей налогооблагаемого имущества или разнообразных антигосударственных действиях. Население села было заинтересовано лишь в собственном обогащении и всякими методами стремилось отвести от источника его прибылей внимание государственных органов власти. Установлено, что пассивные формы противодействия большевистской власти в 1923-1924 гг. становились все более массовыми и действенными. Они заставляли действующую власть обратиться к поиску и внедрению более умеренной модели аграрной и продовольственной политики.

Активные формы противодействия представляли собой массовое вооруженное движение крестьян. Охарактеризована военно-организационная структура повстанческих формирований, которая состояла из высшего руководства, повстанческих комитетов, подпольных организаций и атаманских отрядов; изучено их численность, состав, деятельность, тактику, стратегию, методы борьбы. Рассмотрено социальный и этнический статус участников повстанческого движения, их расположения духа, политические и религиозные убеждения. Освещается взаимодействие повстанческих формирований с войсками армии УНР, ход военных действий на указанной территории. Проанализировано влияние активности повстанческого движения на события за границей, в центре которых была деятельность экзильного правительства УНР, продовольственной и репрессивной политики советской власти и т.п.. Обращено внимание на условия возникновения, роль органов руководства (Всеукраинского центрального повстанческого комитета, Казачьего совета, Объединенного повстанческого отрядного комитета) повстанческого движения, деятельность Партизанско-Повстанческого штаба, который руководил антибольшевистской борьбой из-за границы. Прослежены причины возникновения и определена суть стихийных восстаний в соответствующий период. Обращено внимание на субъективный фактор в развертывании антибольшевистского движения крестьян, основу которого составляла деятельность предводителей вооруженных группировок. Сделан соответствующий список выдающихся, прежде малоизвестных участников вооруженного противостояния советской власти. Так довольно основательно исследована повстанческая деятельность „Орлика” (Г. Карпенка, в других документах Ф. Артеменка), И. Трейка, „Лисицы” (Цюпы), „Лиха” (Дорошенко), А. Онищука, братьев Ф. и Г. Ивановых. Выделено имя легендарного проводника повстанческого движения Якова Гальчевського, который из января 1921 г. начал пропагандистскую работу, организацию информационно-разведывательной службы и создание собственного повстанческого отряда в Подольской губернии. Вследствие активной работы уже в сентябре этого же года его назначено руководителем 6-го повстанческого комитета. В период с 1922 до 1924 лет Я. Гальчевський был командующим восставшими отрядами Правобережной Украины. Благодаря деятельности этой выдающейся фигуры а также других предводителей атаманских отрядов антибольшевистское повстанческое сопротивление крестьян правобережной части УСРР длилось до 1924 года. Рассмотрено основные политические, социально-экономические, военные факторы свертывания повстанческого движения в правобережной части УСРР в 1924 году.

Ключевые слова: активные и пассивные формы сопротивления крестьян, Повстанческо-Партизанский штаб, Всеукраинский центральный повстанческий комитет, Казачий совет, повстанческие комитеты, подпольные организации, атаманские отряды.

Красносілецький Д. П. Антибільшовицький рух селян в правобережній частині УСРР у 1920-1924 роках. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича. - Чернівці, 2007.

Дисертація присвячена дослідженню антибільшовицького руху селян в правобережній частині УРСР у 1920-1924 рр. Досліджено причини, визначено характер протистояння селян продовольчій і аграрній політиці більшовицької влади. Уперше в історіографії зроблено аналіз даного явища в загальних рисах, внаслідок чого виділено активні й пасивні форми опору селян. Дано характеристику кількості, складу, стратегії, методів боротьби, структури повстанських формувань, зокрема, вищого керівництва, повстанських комітетів, підпільних організацій, отаманських загонів. Звернуто увагу на суб'єктивний фактор у розгортанні антибільшовицького руху, зокрема, діяльність ватажків озброєних угруповань.

Ключові слова: активні й пасивні форми протистояння селян, Повстансько-Партизанський штаб, Всеукраїнський центральний повстанський комітет, Козача рада, повстанські комітети, підпільні організації, отаманські загони.

Krasnoseletskiy D.P. Antibolshevik movement of peasants in right-bank part of USSR in 1920-1924 (years). - Manuscript.