Князювання Данила Галицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

Князювання Данила Галицького

План

1. Дитинство, юність Данила Галицького, життя молодого князя

2. Здобуття престолу, відновлення Галицько-Волинського князівства, великий князь Київський і втрата влади

3. Відновлення влади, спроба збереження держави, визнання зверхності Золотої Орди, смерть великого князя

Вступ

Київська держава, становлення і найбільша могутність якої відбулися у ІХ - ХІІ століттях, поклавши початок державотворенню і поширивши ідеї державності, дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці ІХ ст., а після занепаду з середини ХІІ ст. Київська держава продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років. Разом з Волинською Галицька земля увійшла у період правління князя Володимира Великого до єдиної Київської держави, яка за Ярослава Мудрого сягнула вершин свого розвитку. Після смерті Ярослава 1054 року Волинь дісталася його синам - Ігореві, Ізяславові; затим - онукові Ярославові Святополковичу, пізніше перейшла до Мономаховичів.

У Галицькій землі правили в різні часи представники династії Ростислава Володимировича, онуки Ярослава Мудрого: Рюрик, Володар, Василько. Володарів син Володимирко об'єднав ці князівства в одне зі столицею в Галичі. Далі правив Ярослав Осмомисл, а родоначальником нової династії князів і видатним будівничим Галицько-Волинської держави став Роман Мстиславич, який князював з 1199 по 1205 рік. Йому вдалося об'єднати під своєю владою два уділи - волинський та галицький.

У цей період Галицько-Волинська держава стала могутнім слов'янським форпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який, бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князівств, намагався навернути через них слов'ян у католицтво.

Роман вдавався до усіляких політичних і дипломатичних маневрів, щоб сконсолідувати зусилля удільних князів для об'єднання й утворення могутньої держави. Підтриманий міщанами, ремісниками та вірними дружинниками князь Роман перемагає бояр і утверджується на галицькому престолі, оволодіває усією Правобічною Україною.

1. Дитинство, юність Данила Галицького, життя молодого князя

Данило Галицький - князь Галицько-Волинської землі, дипломат і полководець, державотворень. Народився у 1201 році. Крім нього, в родині князя Романа та княгині Анни був ще син Василько, також пізніше князь. Данило був старший син від другого шлюбу князя Романа Мстиславовича (Великого).

У 1201 - 1204 роках точилися війни галицько-волинського князя Романа Мстиславича за київський престол. Князь Роман посадив у Києві свого брата Інгвара Ярославича, затим - Рюрикового сина Ростислава. Таким чином Київ був під зверхністю галицького князя аж до смерті князя Романа 1205 року.

У розквіті сил і слави загинув батько, Роман Мстиславич, безстрашний переможець половців та «иных народов», як звали його літописці. “Після його смерті влада на галицько-волинських землях переходила з рук у руки багато разів. Право володарювати тут виборювали як руські князі, так і поляки та угорці”. Зовсім малим хлопчиком, у чотири роки, Данила посадили на «золотокований» престол великого князівства Галицько-Волинського.

Княгиня Ганна стала регентшею при своїх малолітніх синах, галицьке боярство воліло позбавитися вдови й синів владного князя, молодшому з яких Василькові ледве виповнилося два роки. Одразу ж по досягненні сумної звістки про смерть Романа проти його родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викоренене великим князем. За боярами стояли належні їм міста й села, величезні багатства, тисячі озброєних людей. Княгиня відчула, що втрачає грунт під ногами. Волинянка за народженням була чужою у Галичі, де прожила з чоловіком трохи більше п'яти років, ні в що не втручаючись, поглинена турботами про дітей. Вона могла спертися лише на хоробру, але нечисленну дружину Романа та на купку волинських бояр, що залишилися вірними родині сюзерена. Велика смута розпочалася в Галицькій землі, з сумом занотував літописець.

“1211 року галицькі бояри під час однієї з усобиць виганяють княгиню Анну Романову з сином з Галича, а самі правлять під імені малолітнього князя Данила Романовича”. Їй з синами довелося залишити Галицько-Волинське князівство й просити притулку у володарів сусідніх держав, Польщі й Угорщини, з якими її чоловіка зв'язували союзні взаємини. Сама вона з Васильком подалася до Кракова, а Данила з кимось із ближніх бояр Романа відіслали до Буди в Угорщину, де він на кілька років став другом свого ровесника Бели, сина короля Андрія.

Тим часом на Галицько-Волинській Русі настала феодальна анархія. Бояри, розбившись на кілька партій, невпинно ворогували, закликаючи на престол підхожих собі претендентів. Руйнацію державної структури ще недавно сильного та єдиного князівства яскраво характеризує факт самочинного вокняжінняв Галичі 1212-р. боярина Володислава, проводиря ворожої до Романовичів партії земельної аристократії. То було найбрутальнішим порушенням норм феодального права Давньої Русі, згідно з яким князем міг стати лише той, хто ним народився, тобто член династії Рюриковичів.

У перебігу понад тридцятилітньої боротьби за Галич і його землю між іноземними феодалами, прийшлими здалеку руськими князями та місцевими боярами Данило кілька разів сідав на хиткий галицький престол, і кожного разу його скидали бояри. Але князь не втрачав оптимізму. Перебуваючи у волинській глушині, в маленьких містах Тихомлі й Перемилі, Романовичі, за словами галицького літописця, «стали княжити там із своєю матір'ю, на місто Володимир поглядаючи. Й мовили вони: «Як там не крути, а Володимир буде наш!»

Зовсім юний, але розумний, розважливий, сміливий і наполегливий Данило з кожним роком наганяв страху на галицьке боярство, яке не могло не зважати на народне прагнення бачити старшого Романового сина великим князем.

У 1215 р. польський король Лешко відбив у князя Олександра Всеволодовича Галич і віддав місто галицьким князям Данилові та Василькові, які одержали батькову вотчину - Володимир.

Тому 1219 р. бояри запросили на княжіння уславленого полководця Мстислава Мстиславича на прізвисько Удатний. Мстислав княжив до того в Новгороді Великому, але так само, як і всі інші князі, непевно почувався на престолі, бо новгородські бояри щомиті могли вигнати його. Тому і пристав на пропозицію перебратись до Галича, не відаючи, що змінює одне лихо на інше, набагато більше. Дуже швидко він потрапляє у повну залежність від галицьких великих бояр, які крутили ним на власний розсуд.

Всього того Данило тоді не знав. Йому просто було образливо бачити чужинця на батьківському престолі. Але юний князь добре усвідомлював, що час його ще не настав, не склалися умови для рішучого наступу на Галич. І він прийняв вокняжіння Мстислава в Галичі зовні спокійно. Більше того, вирішив укласти союз із новим князем і одружився з його дочкою Анною.

.Не встиг огледітися Данило, як юність минула. Та чи й була вона? Адже ще хлопцем мати й волинські бояри посадили його на високого батькового коня й сказали: «Ти наш повелитель і заступник, веди нас!» І княжич на все життя запам'ятав ці слова. Він з малих літ виявляв неабияку розсудливість і почуття обов'язку щодо своєї родини і оточуючих його бояр і старших дружинників, роздумував про державні справи й про долю Русі. Де вже йому було виявляти юнацький запал і безпосередність.

1219 р. Данилові виповнилось лише 18 років, але в суспільстві його сприймали як дорослого й досвідченого мужа, про що не раз свідчить галицький літописець. Та й сам князь розумів, що він і лише він є опорою дому Романовичів, єдиним, хто зможе захистити його й відновити втрачену єдність Галицько-Волинського великого князівства. Не дуже-то розраховуючи на підтримку тестя, Данило починає прибирати до рук волинську отчину Романа, не замахуючись поки що на галицьку. Він пориває стосунки з польським князем Лешком, переконавшись, що той не збирається виконувати зобов'язань перед Романовичами, взятих під час переговорів з Анною, натомість зазіхає на волинські землі. Як з гордістю повідомляє галицький книжник, Данило «поїхав разом з братом і захопив Берестя, Угровськ, Верещин, Стовп'я, Комів і всі окраїни» Волині з боку Польщі, тобто відвоював Берестейську та Забузьку землі. Розлючений Лешко спробував силою зброї повернути втрачене, але волинські полки під проводом молодого князя завдали полякам поразки і «гналися за ними до річки до Вепра», тобто до кордону.

Вивівши з гри польського князя, Данило повернув до складу Волині удільне князівство спільника Лешка белзького князя Олександра. Та раптом тесть Мстислав, що не схотів допомагати Романові проти Лешка, під'юджений боярами, втрутився і звелів віддати Белз із землею зрадливому Олександрові. Данило змовчав, бо. не хотів розпалювати нової усобиці. А стосунки між тестем і зятем натяглися. Трохи зблизила їх знаменита битва на Калці.

За 15 років до вторгнення у Східну Європу керівництво Монгольської держави вирішило провести розвідку боєм і послало на схід 30-тис. кінноту на чолі з найбільш досвідченими воєначальниками Чингісхана Субудаєм і Джебе. З боями продершись крізь Закавказзя і Крим, монголо-татарське військо у причорноморських степах ударило на половців. Зазнавши тяжких втрат, половецькі хани, очолювані Котяном, тестем Мстислава Удатного, попросили помочі в руських, князів. Ті згодилися допомогти, й об'єднане військо рушило з Києва на південь.

У 1223 р. князь Данило Галицький збудував місто Холм, нову столицю держави і перевів туди єпископат. Наприкінці травня 1223 р. русько-половецька рать зустрілася з монголо-татарською кіннотою на річці Калці. Справа йшла до генеральної битви аж коли почалася суперечка поміж руськими князями. Мстислав Удатний, що мав заслужену репутацію першого воїна на Русі, без погодження з іншими князями, спираючись на власні сили й дружину самого лише Данила, кинувся на ворога. Легкоозброєні кіннотники Субудая й Джебе не витримали шаленого удару важкої, рицарської кінноти Мстислава й почали відступати. Щоб якось виправити становище, монгольські воєначальники контратакували половців, і ті побігли. Перелякана орда налетіла на табір, де знаходилися київський, чернігівський, смоленський та інші князі, й зім'яла його. Це призвело до паніки в руському стані. Калкська битва принесла прикру поразку Русі.

Данило ж відзначився на Калці: виявив себе мужнім і хоробрим воїном, умілим полководцем. У Галицькому літописі читаємо незалежну характеристику його поведінки в бою: «Був він одважний і хоробрий, від голови до ніг не було на ньому ґанджу!» Молодий князь виніс повчальні уроки з поразки на Калці, де уперше зіткнувся зі страшним ворогом, який незабаром встановить на Русі на двісті з лишком років тяжке іго, й переконався, що його можна здолати, лише напруживши сили всіх руських князівств і земель. Напевне, в той гіркий день у нього зародилася думка про об'єднання вже не тільки Галичини з Волинню, а й принаймні всіх південноруських земель. Уся наступна діяльність Данила підтверджує це.

2. Здобуття престолу, відновлення Галицько-Волинського князівства, великий князь Київський і втрата влади

Аж до смерті Мстислава Удатного, що продовжував відігравати в Галичі непривабливу роль боярської маріонетки, Данило не претендував на галицький княжий стіл. Того вимагали обов'язки честі, повага до старшого, до тестя. Щоправда, Мстислав був не, вартий тієї шани й уваги, які виявляв до нього зять.

1228 р. пам'ятний смертю галицького князя Мстислава Удатного, усобицями між боярами за Галич, здобуттям галицького престолу Данилом. Протягом десяти років Данило Романович докладав зусиль до оволодіння Галичем. Смерть тестя розв'язала руки Данилові. Продовжуючи по клаптику збирати волинську отчину, він готується до вирішального наступу на Галич. Зосередивши під своєю владою Луцьку, Белзьку й Пересопницьку землі, князь вирішує: настала пора підбити у бояр і угорського королевича галицьку отчину.

Народ Галицької Русі загалом співчував намаганням Данила повернутися на батьківський престол і допомагав йому. Адже в Галичі сидів угорський королевич, що був іграшкою в руках боярства. Феодальна олігархія розперезалась, нещадно грабуючи трудовий люд, мораль і закон для неї не існували. З гіркотою галицький літописець писав про черговий спалах феодальних замішань: «Почнемо ж розповідати про незліченні раті, й про великі діяння (Романовичів), і про часті війни, і про численні крамоли (бояр), й про часті повстання, й про багато мятежів (боярства). Змолоду не було спокою Данилові й Василькові».

Протягом кінця 20-30-х рр. Данило Романович докладав зусиль до оволодіння Галичем. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо - регулярну професійну піхоту, яку літописець називає «пешцами». Добре озброєна й навчена, вона принесла князеві всі його великі перемоги. Адже дружина, рицарська кіннота, була нечисленною, її доводилося підсилювати загонами бояр, а значить, залежати від них. Створивши піше військо, за підтримку простолюду Данило Романович зумів відвоювати у бояр і угорського королевича Галич й відновити Галицько-Волинське князівство. Сталося це 1238 р. Того ж року очолене Данилом військо розгромило німецьких хрестоносців Тевтонського ордену, що захопили Дорогочин і насували на Галицько-Волинську землю. Перемога над хрестоносцями і визволенням Догорочина вибили меч з рук Тевтонського ордену, занесеного над народами Прибалтики і Русі.

У 1239 році Данило Галицький оволодів Волинню, Києвом і став великим князем Київським. Тоді помер його багаторічний союзник, київський князь Володимир Рюрикович, і престол захопив ворог Данила, смоленський князь Ростислав. Галицько-волинський володар вигнав його з Києва і доручив місто намісникові, боярину Дмитру, наказавши обороняти град «від іноплеменних язичників, безбожних татар». Ось, що написано з цього приводу в Галицько-Волинському літописі: «… прийшов Батий до Києва, з великою силою, многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила Київ сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло городу, а вої його облягли город. І не було чути нічого од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руська ворогами…

І поставив Батий пороки під городом коло воріт Лядських, - бо тут підступили були дебрі, - і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, а стріли затьмарили світ переможеним… Вийшли татари на стіни і сиділи там того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо церкви святої Богородиці (Десятинної).

А назавтра прийшли татари на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, і од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте татарськими воями…» Дмитро з честю виконав наказ свого князя й бився до останнього. Вражений його мужністю, Батий відпустив тяжкопораненого Дмитра з полону.

Монголо-татарська навала не обминула Галицько-Волинську Русь. Були захоплені й розграбовані ворогом Галич, Володимир і більшість міст князівства. Данило тоді перебував у Польщі, марно намагаючись розбудити бойовий дух у серцях князів і рицарів. Повернувся він додому після того, як полки Батия пішли на Угорщину. На рідній землі князя зустріли смерть, руїни й згарища. Як пише галицький книжник, «Данило з братом прийшли до Берестя й не змогли вийти в поле через сморід від безлічі вбитих. Жодної живої людини не залишилося у Володимирі, церква святої Богородиці була заповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл». Якщо вірний своїй емоційній манері письма літописець навіть перебільшив втрати русичів, все одно становище було вкрай тяжким.

«Батиїв погром», як назвали події 1237-1241рр. давньоруські книжники, підірвав могутність князівств і земель, послабив у них центральну владу. Знову повстали проти Данила бояри, і не лише галицькі, а й частина волинських. Як з обуренням розповідає літописець, «Данило повернувся у свою землю й прийшов до міста Дорогичина й хотів увійти до града, та йому заявили (бояри): «Не увійдеш ти до міста». Тоді він мовив: «Це був наш град і батьків наших, а ви не дозволяєте мені увійти до нього». І пішов він геть, думаючи так».

3. Відновлення влади, спроба збереження держави, визнання зверхності Золотої Орди, смерть великого князя

Данило пригадав блискавичну воєнну кампанію, яку провів навесні і 1238 р. проти рицарів-хрестоносців з так званого Добжинського ордену, що незадовго перед тим захопили волинське місто Дорогичин. На жаль, галицький літописець лише кількома словами згадав про ту подію. Але з іноземних джерел відомо, що тоді Данило штурмом здобув Дорогичин, який хрестоносці встигли фортифікувати, й захопив у полон рицарів та їхнього проводиря Бруно. Це була перша перемога Русі над хрестоносною агресією.

Якщо на Волині Данило зумів швидко відновити свою владу, то інакше сталося у Галицькій землі. Бояри за традицією вирішили протиставити законному князеві іншого претендента. Для цього вони запросили на престол чернігівського княжича Ростислава, що, зрозуміла річ, не мав коренів у Галичині й неминуче перетворювався на ляльку в боярських руках. Так воно й сталося. Однак Данило з Васильком зібрали велике військо, головну ударну силу якого становили «пешцы», а також рицарська кіннота дружини князів й загони бояр, і завдали поразки Ростиславу під галицьким містом Ярославом на Сяні улітку 1245р. Незважаючи на те що угорський король прислав Ростиславу сильне військо, а галицькі бояри - власні численні й добре озброєні загони, битва принесла повний успіх Данилові, котрий виявив себе талановитим полководцем, причому це надовго зупинило експансію угорського королівства на північ від Карпат.

Завдяки мудрій державній політиці Данило все ж зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залежність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди. Восени 1245 року Данило Романович їздив в Орду й отримав від хана ярлик на князювання, згідно з яким Данило повинен був періодично надавати свої дружини татарам для їхніх походів на Польщу, Литву, Угорщину, сплачувати річну данину, віддавати певну шану ханові. Натомість Галицько-Волинське князівство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці.

Князь галицький розпочав послідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення Русі від іга кочівників. З цією метою розбудовував неприступні фортеці у горах (саме тоді й був заснований Львів), здійснив ряд походів на литовське плем'я ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, поширив свій вплив на Турово-Пінське князівство. Щоб піднести свій авторитет на руських землях, у 1246 р. призначив митрополитом Русі свого сподвижника Кирила.

Данило проводив активну зовнішню політику із сусідніми європейськими країнами. Близько 1246-го року між ним та угорським королем Белою IV налагодилися дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Лева з дочкою Бели Констанцією.

У 1247 р. князь галицький встановив мирні відносини з князями мазовецьким і краківським, зміцнивши їх шлюбом своєї дочки Предслави із Земовитом Мазовецьким. Син Данила Роман вперше був одружений з дочкою останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів Гертрудою і навіть на деякий час зайняв австрійський престол, а вдруге - з дочкою Волковийського князя Гліба.

1252-го року Данило сам одружився з племінницею литовського князя Міндовга. А дочка Міндовга була видана за молодшого сина Данила - Шварна. Був укладений військовий союз проти монголо-татар. На короткий час після смерті Міндовга Литва опинилася під владою Шварна.

Зміцнювались традиційно дружні зв'язки Данила Галицького з Володимиро-Суздальським і Тверським князівствами. Його дочка побралася з володимирським князем, а брат Василько одружився з сестрою Олександра Невського. Головною метою династичних шлюбів була підготовка спільної боротьби проти Золотої Орди .

Убезпечивши шляхом переговорів з Батиєм під час поїздки 1245 р. до столиці Орди Сарая свою «отчину» від татарських намісників і сплати постійної данини, Данило Романович зосереджується на зміцненні рубежів князівства, будівництві фортець нового типу, які б стояли на горах і мали кам'яні стіни. Такі фортеці монголо-татари штурмувати не вміли. Князь шукає союзників на Русі та за її межами; укладає угоду з молодшим братом Олександра Невського Андрієм, тодішнім великим володимиро-суздальським князем. Однак ординські правителі, що пильно стежили за найменшими проявами визвольних змагань, 1252р. послали каральну експедицію проти Андрія, так звану Неврюєву рать (на чолі з воєводою Неврюєм), і вивели Андрія з гри. Він втратив великокнязівський стіл і втік до Швеції. А старший його брат Олександр, який став відтоді великим князем, так і не зібрався виступити проти поневолювачів.

У1249-1252 роках відбуваються походи князів Данила та Василька проти литовського князя Міндовга. Князь Данило бере участь у війні за герцогський престол, щоб закріпити його за сином Романом.

Втративши єдиного сильного союзника на Русі, Данило був змушений відповісти згодою на пропозицію папи Інокентія IV прийняти королівську корону. У 1253 році Данило Романович прийняв королівський титул і став королем Русі, давши згоду на унію православної і католицької церкви. Римський первосвященик сподівався, що це поставить галицько-волинського князя в залежність від нього. Щоб заохотити Данила, Інокентій IV 1253 р. оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши до участі християн Польщі, Чехії, Померанії й Сербії. То був підступний маневр, адже похід не міг відбутися з багатьох причин, і намісник святого Петра добре про це знав. Перелічені в папській буллі країни загрузли у війні за австрійську спадщину, більшість переживала політичну кризу, та й всі разом вони були надто слабосилими, щоб зважитися виступити проти монголо-татарських ханів.

Чи то хитрий маневр Інокентія IV зробив своє, чи то Данило, втративши союзника на Русі Андрія Ярославича, зневірився у можливості збити загальноруську коаліцію проти Орди, важко сказати. Але після роздумів він зважився прийняти корону з рук папського легата Опізона. Коронація пройшла буденно у прикордонному з Польщею волинському місті Дорогичині під час походу галицько-волинських ратей на ятвягів. Гадаємо, що Данило коронувався тому, що зважився дати бій монголо-татарам і сподівався вплинути своїми рішучими діями на християнське воїнство Заходу, яке ніяк не могло піднятися на боротьбу з Ордою.

1254 року Данило дав відсіч татарській кінноті і татарському воєводі Куремсі, що зробив спробу окупувати галицьке Пониззя (землі на Південному Бузі, Случі, Тетереві, був здобутий Зв'ягель - Новоград-Волинський). Далі князь перейшов у рішучий наступ проти орди Куремси, не раз завдавав їй поразок, тому ординські правителі відкликали Куремсу, що став боятися Данила й уникати сутичок а русичами, й прислали на його місце досвідченого полководця Бурундая з величезним військом. Те сталося 1258 р. Князь змушений був зруйнувати укріплення найбільших галицьких і волинських міст. Зберігся лише Холм, штурмувати який Бурундай не наважився. Хан усе ж змусив Данила визнати владу Золотої Орди.

Данилові годі було сподіватися на допомогу ззовні. Адже незабаром після коронації він пориває стосунки з папою, оскільки той не думав про підтримку Русі в боротьбі проти Орди, а намагався насадити католицизм у державі Романовичів. Угорський король та польські князі поринули у власні справи й навіть не думали про поміч сусідові. Тому Данилові нічого не залишалось, як скоритися долі. Він розпрощався з надією вигнати ординців з Руської землі. Те гірке розчарування не минуло марно для князя.

В останні роки свого життя Данило Галицький приділяв велику увагу власній державі: будував міста, фортеці, посилював військо, утримував у покорі бунтівне боярство. Так, найголовнішими містами, які збудував Данило, були Львів і Холм.

На схилі життя Данило Романович хворів, майже втратив зір. 1264р. він помер у збудованому ним улюбленому місті Холмі. З його смертю закінчило існування Галицько-Волинське велике князівство, одне з наймогутніших державних утворень Східної Європи. Галицька і Волинська землі були поділені між його та брата Василька синами. По суті, повернулися часи феодальної роздробленості. Однак до війни не дішло. Викоренення Данилом галицького боярства позбавило на довгий час грунту для усобиць в Галицько-Волинській Русі.

Висновки

Зусилля Данила не пропали марно, бо в пам'яті нащадків він залишився як володар, який подавав приклад до єднання задля великої мети - утвердження державності. Його держава, поставши на терені Європи у ХІІІ столітті на короткий час під владою руського монарха, рівного між європейськими володарями, відіграла визначну роль в історії України на першому етапі українського державотворення.

Галицько-Волинське князівство його часів - величезне державне утворення. Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. Йому не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру - визволити руські землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, писав І. П. Крип'якевич, і Галицьке-Волинське князівство знову піднялося із занепаду і набрало нової сили.

Історики високо оцінюють державну діяльність Данила. Він був людиною непересічних політичних і військових здібностей. Незважаючи на несприятливі умови ворожого оточення, протягом сорока років вів війну з боярською опозицією й здолав її. Князь об'єднав Галичину й Волинь, доклав величезних зусиль до згуртування Південної Русі. Головними ідеями його життя були відновлення Галицько-Волинського великого князівства й вигнання монголо-татарських поневолювачів з Русі. Не вина Данила, що йому не вдалося здійснити другий задум. Занадто сильними були окупанти, занадто слабкою Русь, бо залишалася роз'єднаною. Але все те аж ніяк не применшує життєвого подвигу Данила, князя галицького.

данило галицький князівство орда

Cписок використаних джерел

1. Державні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети / В. І. Астахова, К. В. Астахова. - К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2002. - 476 с.

2. Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. - К.: Україна, 1996. - 240 с.

Размещено на Allbest.ru