Традиції, свята та обрядовість населення східної України в 1960-і – середині 1980-х рр.: державна політика й повсякденне життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

спеціальність 07.00.01 - історія України

Традиції, свята та обрядовість населення східної України в 1960-і - середині 1980-х рр.: державна політика й повсякденне життя

Пенькова Оксана Борисівна

Донецьк 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор заслужений працівник освіти України Добров Петро Васильович, завідувач кафедри історії України Донецького національного університету.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, Стяжкіна Олена Вікторівна, професор кафедри історії слов'ян Донецького національного університету

доктор історичних наук, професор, Саржан Анатолій Опанасович, завідувач кафедри історії і права України Донецького національного технічного університету

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, кафедра історії України

Захист відбудеться “26” травня 2006 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій Д 11.051.02 в Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд. 32).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету (адреса: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “21”квітня_ 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В

1. Загальна характеристика роботи

свято обрядовість радянський політика

Актуальність теми дослідження. Традиції, свята й обрядовість становлять невід'ємну частину існування та розвитку суспільства. Вони виникли на найдавніших етапах історії людства й охоплюють усі сторони повсякденного буття: сімейні відносини, виховання дітей, побут, дружні стосунки, трудову діяльність, відпочинок, календарний ритм, включення у державне життя. Традиції, звичаї, обряди, свята емоційно-психологічно дають людині відчуття захищеності, усталеності, залучення до соціуму. За їх допомогою передаються від покоління до покоління набутий досвід і моральні норми. Традиції, свята й обряди виконують фундаментальні суспільні функції: адаптивну, пізнавально-світоглядну, соціалізуючу, інтегруючу, комунікативну, естетичну. Природа святково-обрядової традиції як соціокультурного феномену зумовлює її велике стабілізаційне значення.

Нині в українському суспільстві спостерігається справжній вибух інтересу до святковості та обрядовості. Це є глибоко закономірним, оскільки святково-обрядова традиція становить одну з найважливіших етноутворюючих складових. За роки незалежності України на офіційному рівні відновилися релігійні свята, докладаються зусилля до повернення стародавніх традицій. Сучасна святковість і обрядовість як цілісний феномен є результатом складного історичного шляху, з якого не можна викреслити жодного етапу.

Інтеграційні процеси в Європі, в яких бере участь Україна, органічно поєднуються з турботою урядів та громадськості про збереження національної культурної своєрідності. Наша країна має власний досвід державної регуляторної політики, набутий у сфері організації святковості й обрядовості, зокрема в 1960-і - першій половині 1980-х років. Вивчення й аналіз його позитивних і негативних сторін має стати в нагоді сучасному вітчизняному політикуму.

Багатство та неповторність святково-обрядової сфери українського суспільства пов'язані з її виразною історико-етнографічною зональною своєрідністю. Врахування регіональних та загальноукраїнських форм святковості, звичаєвості й обрядовості може сприяти укріпленню соборності незалежної України. Вплетені в ментальність народу, в його повсякденне життя, свята й обряди володіють великим потенціалом для зміцнення національної єдності.

Для розуміння глибини та принциповості змін, які відбулися у святково-обрядовій сфері суспільного життя після здобуття Україною незалежності, важливо дослідити її стан впродовж періоду, що передував глибокій трансформації суспільно-політичного ладу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася у відповідності з науковою темою кафедри історії України Донецького національного університету „Актуальні проблеми історії України: регіональні аспекти” (Г-05/18 №0105U004466). Оберегово-оздоровчі аспекти святковості й обрядовості досліджувалися в межах теми кафедри філософії, психології та економічної теорії Донецького державного медичного університету ім. М. Горького „Медицина в літературі й мистецтві України” (№0102U006770).

У дисертації ставиться мета проаналізувати державну політику щодо традицій, свят та обрядовості в 1960-і - першій половині 1980-х рр. та їх побутування в повсякденному житті населення Східної України.

При цьому треба вирішити наступні завдання:

охарактеризувати історіографію проблеми, історичні джерела та розкрити методологію дослідження;

розглянути об'єктивні (етнодемографічні, соціально-економічні) чинники розвитку святково-обрядової сфери суспільства;

розкрити основні напрямки та управлінський механізм здійснення політики правлячої партії та радянської держави в царині святковості й обрядовості;

проаналізувати трансформацію весільної, пологової та поховально-поминальної сімейно-побутової обрядовості та традицію гостювання;

дослідити процеси в календарних, професійно-трудових та державних святковості й обрядовості;

виявити етнічні, соціальні, гендерні, вікові та внутрішньорегіональні особливості побутування свят та обрядів;

визначити характер змін у святково-обрядовій сфері;

дати практичні рекомендації.

Об'єкт дослідження - святково-обрядова сфера життя населення Східної України в 1960-і - середині 1980-х рр.

Предметом вивчення є закономірності розробки та реалізації державної святково-обрядової політики, побутування традицій, свят та обрядів на повсякденному рівні життя особистостей, сімей, етнічних, релігійних, соціальних, професійних, гендерних, вікових груп; причинна обумовленість збереження усталених форм, виникнення трансформацій і новацій у святково-обрядовій сфері суспільства.

Географія дослідження охоплює Східну Україну. З точку зору регіоналістики Донецька, Луганська й Харківська області складають єдину історико-культурну зону. Їх об'єднують спільне географічне розташування, прикордонне становище, спільні риси заселення та господарського освоєння, старопромисловий тип індустріального розвитку з домінуванням важкої промисловості, високий рівень урбанізації.

Хронологічні рамки роботи зумовлені наступним. На початку 1960-х рр. розгорнулась активна державна свято- та обрядотворча політика, яка охопила всі комплекси традицій, свят та обрядовості, й викликала зміни в їх повсякденному побутуванні в житті населення Східної України. У середині 1980-х рр. почалися докорінні зрушення в радянському суспільстві, у тому числі святково-обрядовій сфері. Тривалість досліджуваного періоду (25 років) викликана тим, що зміни в царині святковості й обрядовості відбуваються дуже повільно, тому для їх з'ясування потрібна значна історична відстань.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше зроблена спроба аналізу розвитку повного комплексу традицій, свят та обрядовості населення Східної України в 1960-і - першої половини 1980-х рр. Автор досліджує роль держави в розвитку святковості й обрядовості та їх побутування на повсякденному рівні.

До наукового обігу введено у якості історичних джерел комплекс опублікованих та архівних матеріалів Комісії по радянським традиціям, святам та обрядам при Раді Міністрів УРСР (законодавчі акти, постанови, доповідні записки, довідки, сценарії свят та обрядів, статті-звіти керівників Комісії), польових досліджень дисертанта, отриманих під час етнографічних експедицій в Донецькій, Луганській та Харківській областях, соціологічних опитувань, проведених автором за власною програмою. Вперше у конкретно-історичному дослідженні святковості й обрядовості був використаний метод усної історії. У рамках дисертаційного дослідження приділяється увага людиновимірності історичного процесу.

Проаналізовані чинники розвитку святково-обрядової сфери у 1960-і - першій половині 1980-х рр. Доведена роль державної політики як одного з чинників та, одночасно, складової частини розвитку святковості та обрядовості, виділені основні напрямки. Простежена історія створення спеціалізованих органів по впровадженню нової обрядовості та особливості їх функціонування в Східній Україні.

Сімейно-побутова обрядовість населення Донбасу та Харківщини у 1960-і - першій половині 1980-х рр. вперше досліджена із загально історичної точки зору. При цьому обґрунтовано побутування трьох рівнів весільних, пологових та поховальних традицій, звичаїв та обрядів: народного (язичницького), релігійного (християнського), цивільного (офіційного, радянського).

Також уперше в історичному дискурсі вивчено побутування календарної обрядовості в Східній Україні в 1960-і - першій половині 1980-х рр. Простежені закономірності складання системи професійних свят та запропонована їх класифікація за соціальною ознакою, типом відзначення, встановлено взаємозв'язок трудових свят й обрядовості. Зроблено та обгрунтовано висновок про розбіжності офіційного статусу державних свят та реального відношення до них населення Східної України.

Виділені етнічні, соціальні, гендерні, вікові та внутрішньо регіональні особливості побутування свят та обрядів у Східній Україні.

На захист виноситься положення про те, що традиції, свята й обряди населення Східної України в 1960-і - середині 1980-х рр. зазнали значних еволюційних змін, які були результатом суперечливої взаємодії державної політики й повсякдення та характеризувалися складним сполученням усталеності, трансформацій та новацій.

Практичне значення дисертації. Фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки дисертації використано в: 1) укладанні робочої програми курсу етнології України та його викладанні, написанні розділів у навчальних посібниках „История мировой и украинской культуры”, „Українська і зарубіжна культура”; 2) наданні консультацій управлінням у справах сім'ї, молоді та міжнародних зв'язків виконкомів Донецької міської та Донецької обласної рад; 3) керівництві етнографічною секцією Донецького обласного відділення Малої Академії Наук (у 2002 р., робота, виконана під керівництвом дисертанта посіла ІІІ місце на республіканському турі); 4) допомозі етнографічним гурткам навчальних закладів Донецької області та творчим колективам (зокрема клубу „Ліхтарик”); 5) проведенні тематичних виставок, зокрема в межах програми IV Всесвітнього конгресу україністів у 2005 р. в м. Донецьку; 6) підготовці передач на Донецькому обласному державному „Радіо-Центр”.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, представлені в дисертації, обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Донецького національного університету. Основні висновки доповідалися у виступах на 21 конференції, зокрема: суспільно-політичних читаннях “Молодь і актуальні проблеми історичної науки” (Чернівці, 1989 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Донбасс и Приазовье: проблемы социального, национального и духовного развития” (Маріуполь, 1993 р.), міжнародних наукових конференціях “Україна - Греція: історія та сучасність” (Київ, 1993 р., 1995 р.), науково-практичних конференціях „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2001 р., 2002 р., 2003 р., 2004 р.), міжнародних науково-практичних конференціях “Молодь і держава” (Святогірськ, 2003 р., Артемівськ, 2004 р.), Донецькій регіональній міжвузівській конференції „Євроінтеграція України: проблеми й перспективи” (Донецьк, 2003 р.), , Міжнародному конгресі „Археологія та етнологія Східної Європи” (Донецьк, 2004 р.), міжнародній конференції „Історія релігій в Україні” (Львів, 2005 р.), Запорізьких єврейських читаннях (Запоріжжя, 2005 р.), Всесвітньому конгресі україністів (Донецьк, 2005 р.).

Публікації. За результатами досліджень опубліковані 19 наукових статей, з них 9 - у фахових виданнях (загальний обсяг 7 др. арк.).

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають 13 підрозділів, посилань, списку джерел і літератури. Обсяг дисертаційного дослідження 180 с., загальний обсяг - 264 с.

2. Структура та зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об'єкт, предмет дослідження, його хронологічні та територіальні межі, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, повідомлено про її апробацію.

У першому розділі “Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження” висвітлено ступінь розробки проблеми, охарактеризовані історичні джерела та обгрунтовано методологію.

При характеристиці стану наукової розробки теми розглядаються філософські, історичні та етнологічні праці.

Першу групу складають філософське надбання, яке містить методологічні засади, аналіз базових для дослідження святково-обрядової сфери понять, висвітлює її структурну композицію тощо. Філософським дослідженням радянського періоду притаманна виразна атеїстична спрямованість. Типовими можна вважати роботи Д.М.Угриновича, В.А.Руднєва, в яких критикується релігійні традиції і як засіб протидії їм пропонується нова радянська святковість та обрядовість. Ці доробки дають розуміння ідейного змісту й методологічних засад державно-партійної політики, яка проводилася щодо святково-обрядової сфери в СРСР. У них вивчається генеза народних та релігійних обрядів, завдання новостворених свят, важлива роль масової святково-обрядової культури. М.М.Закович розглядав святковість і обрядовість як складову духовної культури. Н.С.Романова дослідила світоглядну функцію соціалістичної обрядовості.

В умовах незалежності України об'єктом дослідження вітчизняних філософів стали світоглядні, виховні, етичні, моральні, емоційні, ментальні, психологічні та соціальні аспекти святково-обрядової сфери. Серед сучасних доробків варто виділити фундаментальну монографію М.Ф.Юрія, у якій підіймається питання втілення у святах та обрядах архетипів української національної самосвідомості. Дослідженню українського національного характеру присвячено монографію П.І.Гнатенка. Регіональні особливості святково-обрядової сфери філософами не вивчаються.

Друга група - історичні праці: література, що створювалася радянськими дослідниками; наукові пошуки представників української діаспори; сучасна вітчизняна історіографія.

Характер праць радянських істориків 1960 - 1980-х рр. знаходився в прямій залежності від політики комуністичної партії та держави. Низка робіт була присвячена святам, традиціям та обрядовості в СРСР у цілому. Роботи Д.М.Гєнкіна, А.І.Мазаєва об'єднує історико-теоретичний підхід до вивчення свята як комплексного соціального й культурного явища. У роботах Л.О.Тульцевої, А.А.Коновича висвітлювалися окремі аспекти державної свято-обрядотворчої політики, єдиної для всього СРСР. Серед регіонів обов'язково приділялася увага Донбасу, який репрезентувався як передовий пролетарський регіон, але наголос робився на державних святах та радянських обрядах.

У працях українських радянських істориків, навпаки, зверталась увага не тільки на державні, а й на народні традиції. Східна Україна розглядалася як спеціально, так і поряд з іншими регіонами республіки. Хронологія досліджень охоплювала переважно 1960 - 1970-і рр. Нові форми трудової обрядовості, що з'явились у досліджуваний період, святкові традиції висвітлювалися у томах, присвячених Донецькій, Луганській, Харківській областям 26-томного видання „Історія міст і сіл Української РСР”. А.П.Пономарьов розглянув сімейний побут та чільне місце в ньому обрядовості на матеріалі побуту робітників Донбасу. Разом із тим, кон'юнктурна популярність святкової проблематики призвела до появи в 1960 - 1980-і роки великої кількості публікацій політико-ідеологічної спрямованості, автори яких займали керівні посади в партійному й державному апараті (статті С.О.Стеценка, М.А.Орлик, А.С.Оніщенка). Для вчених української діаспори проблеми традиційної обрядовості завжди були провідними. Це надбання С. Килимника, О.Кошиця, М.Номиса.

Зараз істориками активно досліджуються свята й обрядовість різних народів, які мешкають на Сході Україні: греків (Л.А.Лиганова, А.В.Гедьо), циган (О.В.Бєліков), євреїв (В.В.Гончаров). З'являються новаторські напрямки. О.В.Стяжкіна, застосовуючи гендерні підходи для аналізу простору української культури, торкається святково-обрядових її проявів у другій половині ХХ ст.

Третю групу складають наукові пошуки етнологів. Н.І.Здоровегою, В.К.Борисенко докладно вивчено обрядовість сімейно-побутового циклу. Святковість календарного циклу була об'єктом дослідження О.В.Курочкіна. Святково-обрядова проблематика розглядалася вченими також у зв'язку з іншими напрямками етнологічних досліджень: народне харчування (Л.Ф.Артюх), народна медицина (З.Є.Болтарович), різноманітні аспекти традиційної культури, етнічні процеси (В.І.Наулко). Етнологічній літературі була притаманна абсолютизація обряду, без належного врахування соціально-економічних чинників.

Таким чином, дослідниками з'ясовано загальне походження, структурна побудова, історична динаміка, соціальні функції українських традиційних й офіційних свят. Державна свято-обрядотворча політика та її сприйняття населенням Східної України залишилися невивченими.

В основу дисертаційного дослідження покладено комплекс історичних джерел, як опублікованих, так і архівних. Використано матеріали 14 фондів 6 державних архівів: Центрального Державного архіву громадських об'єднань України, Центрального Державного архіву вищих органів влади й управління України, Російського державного архіву соціально-політичної історії, державних архівів Донецької, Луганської, Харківської областей, 3 поточних архівів.

Першу групу становлять документи вищих державних органів СРСР, Української РСР, керівних органів КПРС, КПУ з питань ідеологічної роботи, впровадження державних свят, підготовки до ювілеїв тощо. Це - закони УРСР і СРСР, укази Президії Верховної Ради УРСР, рішення пленумів, постанови ЦК КПРС і ЦК КПУ, які розкривають загальні керівні настанови щодо обрядовості, але не розкривають процесу їх здійснення.

Друга група джерел - статистичні дані (демографічна інформація, матеріали про рівень життя, соціальний, національний склад населення, бюджет вільного часу), що дозволяють виявити соціально-економічні чинники розвитку святково-обрядової сфери.

До третьої групи джерел входять документи поточного діловодства партійних, комсомольських, профспілкових органів різних рівнів: протоколи засідань, постанови, довідки, звіти про підготовку державних свят, про боротьбу з релігійною обрядовістю тощо.

Четверту групу джерел укладають матеріали Комісії по радянських традиціях, святах та обрядах при Раді Міністрів УРСР (до 1978 р. - Республіканська комісія по вивченню та впровадженню у побут нових громадських свят і обрядів при Президії Верховної Ради УРСР) та місцевих комісій: аналітичні записки, стенограми нарад, плани роботи, навчальні програми, сценарії проведення свят і громадських обрядів.

До п'ятої групи ввійшли матеріали періодичних видань (газети “Социалистический Донбасс”, “Вечерний Донецк”, “Соціалістична Харківщина”).

Шоста група джерел включає опубліковані етнографічні дослідження й польові матеріали автора дисертації. У 1978 - 2000 рр. були опитані інформатори та проведені спостереження в містах Донецьку, Луганську, Харкові, а також у селах Троїцьке, Прелєстне, Черкаське, Майдан, Старий Караван, Брусівка, Діброва, у містах Краматорську, Маріуполі Донецької області; селах Боровеньки, Єпифанівка, м.Красний Луч Луганської області; селах Полкова Микитівка, Козіївка, Кегичівка Харківської області.

Окреме місце серед етнографічних джерел становлять матеріали усної історії, зібрані автором у 1980 - 2000-х роках серед представників різних верств сільського та міського населення Східної України.

Соціологічні матеріали об'єднані у сьому групу джерел. Автором за власними програмами у 1981 - 1989, 2000 - 2004 рр. були проведені соціологічні опитування серед сільського та міського населення Донецької області. У 1985 - 1986 рр. було опитано 800 студентів Донецького державного університету, Донецького державного медичного інституту, Донецького політехнічного інституту, Донецького інституту радянської торгівлі. У 2004 р. за тією ж програмою було опитано 400 студентів цих же вузів.

Доповнює джерельну базу восьма група, в яку ввійшли кіно- та фотодокументи, офіційні й такі, що зберігаються в сімейних архівах.

Методологічну основу дослідження складають цивілізаційний і соціально-антропологічній підходи до вивчення історії, враховані принципи об'єктивності та історизму, застосовано гендерний підхід.

Святково-обрядова сфера життя різних народів має загальні тенденції, які проявляють себе, зокрема, як взаємозв'язок календарного циклу і трудової діяльності, відзначення вузлових подій життєвого циклу, в етноконсолідуючій ролі тощо. Соціально-антропологічний підхід передбачає розгляд історії суспільства у взаємодії соціуму й особистості, людиновимірність аналізу історичного процесу. Свята й обряди є необхідною частиною буття суспільства в цілому, а також - невід'ємною складовою життя кожної людини. Методологічні підходи до вивчення повсякдення, важливою складовою якого є традиції, свята, обряди, були сформовані французькими істориками школи „Аналів”: історія знаходить „весь свій сенс тільки тоді, коли вона розглядається на вертикальному зрізі: від повсякденного життя на рівні землі й до успіхів, до досягнень (і несправедливостей) суспільної надбудови” (Ф.Бродель).

У ході розробки теоретико-концептуальних аспектів проблеми в якості ключових понять та категорій використані наступні дефініції: обряд - це усталені символічні дії, які в образній формі виражають певні події життя людини й соціуму. Ритуал і церемонія мають більш чітку регламентацію, офіційний статус. Ритуал і церемонія можуть бути лише частиною обряду, який залишає певну свободу дій, хоча й в означених межах. Ширшим за обряд є поняття звичай, - усталене правило поведінки в конкретній етнічній спільноті. Святом називають урочисте відзначення знаменних особистих або соціальних подій. Під традицією розуміють спадкоємність явищ культурного, громадського й сімейного життя, свідоме або неусвідомлене запозичення нового внаслідок контактів з іншою культурою - новація.

У дисертації використані власне історичні та міждисциплінарні методи дослідження. За допомогою синхронного, хронологічного та діахронного методів свята та обряди вивчалися в статиці й динаміці, простежувався час і характер їх трансформацій. Використання порівняльно-історичного методу дозволило зіставити міські й сільські традиції, виявити святково-обрядові новації тощо. Структурний аналіз застосовувався як при аналізі державної політики, так і власне свят, звичаїв, обрядів. Можливості вивчення повсякденного рівня суспільного буття забезпечили етнографічні, соціологічні методи, методика „усної історії”.

Другий розділ - “Етнодемографічні, соціально-економічні та політичні чинники розвитку святковості й обрядовості”. Національний склад населення є одним з базових факторів складання комплексів сімейно-побутової та календарної обрядовості, оскільки найдавніший, традиційний шар родинних та календарних свят, звичаїв та обрядів завжди мав етнічну забарвленість. У Донбасі й на Харківщині національний склад відзначався більшістю українців, традиції яких визначали святковість та обрядовість населення. Більш високою в порівнянні з іншими регіонами України була питома вага росіян (понад 30%). У цілому східні слов'яни складали понад 95% жителів регіону, з високим рівнем внутрішньої міксації. Східна Україна історично склалась як багатонаціональний регіон. Представники інших національностей (греки, євреї, татари, цигани) зберігали певні власні традиції. Значна більшість мешканців Донбасу й Харківщини своїм корінням належала до православної конфесії.

Серед соціальних чинників побутування святково-обрядової сфери значну роль відігравали процеси урбанізації. У досліджуваний період у Східній Україні абсолютно переважало міське населення, а Донецька область була найбільш урбанізованою в УРСР: 86% - в 1959 р., 90% - в 1989 р.

У сільській місцевості обрядовість завжди зберігається в більш архаїчних формах, а новації з'являлися, перш за все, у міському середовищі. На Сході України форми взаємозв'язків сільського й міського способів життя були складними та різноманітними. Старі міста, зростаючи, поглинали приміські села. Чимало міст виникало з одного або кількох невеликих робітничих селищ з наявними рисами сільського укладу. Значна кількість сільських мешканців працювала на великих промислових підприємствах. Як наслідок, на зміну сільській общинній психології поступово приходив міський індивідуалізм, у тому числі - у святковості й обрядовості. Цьому сприяла також активізація житлового будівництва. Для переважної більшості населення головним осердям необхідного общинного життя став трудовий колектив, як у виробничій, так й у невиробничій сферах. Активна соціалізація жінок призвела до певного відриву від дому і виховання дітей. Дитина у дошкільних закладах на момент усвідомлення себе як особистості вже була залученою до офіційної державної системи святкувань.

У розвитку святковості та обрядовості населення Східної Україні значною була роль політичного фактору. У досліджуваний період сформувався новий підхід правлячої партії і радянської держави до соціальної сфери. Зокрема, постали завдання щодо побуту й дозвілля громадян, включаючи святковість. В ідеологічній роботі КПРС була висунута мета використання нових методів та форм впливу на свідомість радянських людей, у тому числі - свят та обрядів.

Політика відносно свят та обрядів полягала в пропаганді атеїстичного ставлення до них, переслідуванні релігійної сімейно-побутової та календарної святковості, створенні та впровадженні нових свят та обрядовості. На початок досліджуваного періоду святково-обрядова сфера радянського суспільства характеризувалася масовими, формально усталеними державними святами, початковою стадією формування професійних свят та трудової обрядовості, повною відсутністю державної обрядовості сімейно-побутового комплексу. У 1960-і - першій половині 1980-х рр. реалізація свято-обрядотворчої політики пройшла кілька етапів.

1960 - 1964 рр. - постановка керівництвом правлячої партії та радянської держави задачі створення нових свят і обрядів, творчий пошук, активна участь громадськості, виникнення труднощів та проблем, усвідомлення необхідності єдиного управлінського центру.

1964 - 1969 рр. - створення республіканської комісії при Міністерстві культури УРСР по впровадженню нових художніх ритуалів проведення радянських обрядів та народних свят; науково-дослідницька робота, узагальнення досвіду обрядотворення, гальмування свято-обрядотворення через відсутність у комісії владних повноважень.

1969 - 1978 рр. - робота Республіканської комісії по вивченню та впровадженню у побут нових громадських свят і обрядів при Президії Верховної Ради Української РСР; осмислення концепції свято-обрядотворчої політики, розробка сценаріїв, рекомендацій щодо проведення найбільш затребуваних родинних обрядів, впровадження їх у роботу відділів ЗАГС; початок створення матеріально-технічної бази нової обрядовості; підготовка кадрів упорядників урочистостей, управління, громадських організацій в її здійсненні; вичерпання можливостей Республіканської комісії через відсутність правового статусу, безпосередніх владних повноважень, відсутність мережі відповідних структур на місцях.

1978 - 1985 рр. - оформлення чіткого управлінського механізму реалізації свято-обрядотворчої політики; діяльність Комісії по радянських традиціях, святах та обрядах при Раді Міністрів Української РСР та комісій при виконкомах місцевих рад народних депутатів усіх рівнів; створення правового поля їх діяльності; забезпечення узгодженості, функціонального розподілу й системи відповідальності між органами державної влади, державного управління та громадськими організаціями, залученими до свято-обрядотворення; наростання формалізму, примусових заходів.

Третій розділ - “Трансформація сімейно-побутової обрядовості” - присвячено комплексному дослідженню структури та співвідношення трьох основних рівнів родинної обрядовості населення Східної України: народного (традиційного або дохристиянського), релігійного (християнського) та державного (офіційного, цивільного), а також виявлення ступеню сприйняття державної політики щодо обрядовості сімейного циклу у повсякденному житті.

До 1960-х рр. в СРСР не існувало офіційних церемоній, які б супроводжували реєстрацію шлюбу, надання імені новонародженому, громадської панахиди. У новій державній політиці щодо весільної та пологової обрядовості наголос робився на створенні альтернативних релігійним, доступних пересічному громадянину, урочистих і привабливих цивільних ритуалів. Як засіб протидії відспівуванням розглядали й цивільну поховальну обрядовість.

Для досягнення такої мети необхідно було розробити відповідні сценарії, забезпечити нову обрядовість професійними кадрами, надати їй матеріально-технічне забезпечення. Державне замовлення в суспільстві викликало хвилю обрядотворення. Сценарій Урочистої реєстрації шлюбу в основних рисах склався на кінець 1960-х рр., поєднуючи ідеологічну спрямованість, емоційно-психологічний вплив, деякі народні традиції. У 1974 р. його було затверджено Республіканською комісією. Створена система підготовки кадрів, підвищення їх кваліфікації. Розв'язані питання заробітної плати упорядників та їх помічників.

Принциповим досягненням періоду, що вивчається стало повсюдне відкриття Палаців Урочистих подій (або Палаців Щастя) та спеціалізованих приміщень районних відділів ЗАГС для проведення святкових церемоній. На Сході України перший Палац Шлюбу відкрився в Жданові (Маріуполі) в 1961 р. У Луганську й Харкові - у 1963 р., а в Донецьку - у 1965 р. Сформувалася мережа спеціалізованих служб та організацій: магазини й відділи в універмагах, ательє з шиття одягу, фотоательє, пункти прокату тощо, а з 1970 р. у всіх обласних і міських управліннях побутового обслуговування були засновані відділи обрядових послуг. Новий радянський обряд Урочистої реєстрації шлюбу був добре розрекламований засобами мас-медіа. Сприйняття його на Сході України було цілком позитивним, він майже повністю витіснив вінчання, кількість яких в регіоні ніколи не перевищувала 1%.

Народна весільна обрядовість в сільській місцевості побутувала у більш традиційних формах, ніж у містах. Передвесільний етап значно скоротився. Власне весільний - зберіг свою цілісність, післявесільний майже зник. У містах склався загально урбаністичний варіант, який мав лише деякі народні елементи. Особливістю регіону стала поява перехідних між сільським та міським варіантів. Урочиста реєстрація шлюбу стала кульмінацією весілля. Зберігалася, хоча й збіднено, весільна обрядовість греків, циганське весілля побутувало у традиційних формах.

Державні органи розробили публічну церемонію Урочистої реєстрації новонародженого для проведення в ЗАГСах та Палацах урочистих подій, схожу на реєстрацію шлюбу. Попри офіційні звіти про охоплення церемонією (від 65% - до 90% новонароджених), матеріали усної історії доводять, що в дійсності Урочиста реєстрація не мала такого поширення.

Комісії та інші державні органи виявили повну відсутність розуміння специфіки комплексу традиційної пологової обрядовості. Запропонований державою церемоніал увійшов у протиріччя з архетипом свідомості. Ситуація почала змінюватися лише на початку 1980-х рр., коли інтуїтивно-емпіричним шляхом виникнув новий цивільний обряд. У пологовому будинку №1 м. Донецька почала працювати філія міського Палацу урочистої реєстрації шлюбу. Офіційний сценарій був творчо перероблений, адоптований до потреб багатонаціонального регіону, різного сімейного стану жінок. Популярність Урочистої реєстрації немовляти у пологовому будинку була й залишається надзвичайно великою - понад 90%. Цей досвід швидко поширився в інших містах Донецької області, а згодом й усієї Східної України.

Попри державні зусилля зберігалась релігійна християнська обрядовість. У Донбасі кількість хрещень коливалась від 23% до 50% від кількості народжених, а на Харківщині - від 50% до 65%. Отже, можна простежити кореляцію між питомою вагою сільського населення і розповсюдженням хрещень (у самому Харкові цей покажчик був значно меншим, ніж в області - від 1% до 21%). Дотримання церемонії зумовлювалося, у першу чергу, народною традицією, а вже потім - усвідомленими релігійними уявленнями. В умовах державних переслідувань проведення хрещень мало певну специфіку. Вони проводилися з часовим відривом після народження дитини, і не були прив'язані до місця її постійного проживання. Тобто офіційна статистика не дає об'єктивного уявлення про ситуацію.

Під впливом об'єктивних чинників традиційні обрядові дії, які супроводжували пологи, зникли. Традиційний пологовий комплекс у повсякденному житті населення Східної України зберігався не у вигляді ритуалу, а у вигляді звичаїв, забобонів, побутових дій. У колі сім'ї, родичів, друзів, в домашній обстановці народження дитини обов'язково святкувалося. Носіями традицій завжди виступали жінки.

Впровадження ритуалу цивільного поховання йшло одночасно з іншими церемоніями за такими напрямками: розробка сценарію, підготовка кадрів, будівництво будинків громадських панахид і ритуальних майданчиків, створення матеріально-технічної бази. У 1973 р. з ініціативи Республіканської комісії в Україні виникла ритуальна служба. Цивільна скорботна церемонія поруч з незначним використанням народних елементів, включала такі новації: супровід траурної процесії музикою духових інструментів, розкидання квітів попереду траурної ходи, пронесення портрету покійного, його державних нагород.

Попри зусилля держави, поруч з офіційним громадянським ритуалом поховання зберігалася релігійна обрядовість. Навколо неї склалася специфічна ситуація. Поруч із відспівуванням небіжчика священиком в церкві (1-2%) чи вдома (3-5%) існувала практика заочного відспівування. Саме заочне відспівування було дуже поширеним і у сільській місцевості і у містах Східної України (понад 90% померлих). У поховально-поминальному обрядовому комплексі дуже стійкими виявилися дохристиянські обрядові дії та звичаї. Саме вони сприймалися як дійсно народні, дотримання їх було цілком традиційним. Кожна дія в поховальному комплексі мала символічне та сакральне значення, тому він виявився найбільш консервативним.

У досліджуваний період дуже поширеною була гостина, яка зберегла приватно-особистісний, вільний від державного контролю характер. Ця форма дозвілля не мала ані ритуальних, ані обрядових елементів. Проте, це, безумовно, традиція, яка відображала ментальні, соціокультурні зв'язки, етикет.

Четвертий розділ - “Комплекс громадських свят та обрядів” - присвячено календарним, професійно-трудовим та державним традиціям, святам та обрядовості, однією з основних функцій яких є соціалізація. В СРСР найважливіші свята цієї групи юридично регламентувалися. У 1980 р. Указ Президії Верховної Ради СРСР зафіксував 8 загальнонародних свят і 39 урочистостей. Досліджено взаємодію державної свято-обрядотворчої політики та народної святкової традиції.

Політика радянської держави по відношенню до календарних свят мала заборонно-каральний характер (окрім Нового року). Це пояснюється особливостями генези календарного святкового циклу. У слов'янських народів він був світоглядно осмислений в язичницьких віруваннях і відображений у системі свят. У ході християнізації ця система з невеликими змінами була сприйнята православною церквою в новій інтерпретації.

У першій половині 1960-х рр. визначився принципово новий напрямок партійно-державної політики, який полягав у трансформації деяких свят, перш за все тих, до яких православна церква ставилася із застереженням. Така політика на практиці призводила до певної роздвоєності в їх побутуванні. У повсякденному житті ці свята продовжували існувати в традиційних, хоча й дуже збіднених формах. Державні варіанти так і не перетворилися на визнані свята, носили характер заходів. На провідні християнські свята політика трансформації не поширювалася.

У Східній Україні в сільській місцевості краще знали народні святкові традиції, ніж у містах, хоча й тут під впливом об'єктивних чинників відбулася руйнація структури та композиції календарного святкового циклу. Разом з тим, в Донбасі і на Харківщині були достатньо відомі свята, які заперечувалися офіційною ідеологією: Різдво, Великдень. У свідомості людей вони не пов'язувалися суто з християнською релігією, їх сприймали як народні. Попри зусилля держави, викоренити їх так і не вдалося. Основні причини збереження календарної обрядовості такі: вкоріненість у повсякденну культуру, звичка; естетика народного свята; можливість гостювання.

Цілком особливе місце у святковій сфері суспільного життя Східної України посідав Новий рік. Впродовж періоду, що вивчається він також зазнав трансформацій: з колективно-громадського він перетворився на сімейне свято, яке було і залишається найулюбленішим.

Частиною святкової культури греків Приазов'я були традиційні свята, які мали християнські та виражені архаїчні риси. Татарські свята зберігали традиційну структуру, виразну національну специфіку. Масова єврейська традиційна святковість була ледь вираженою.

Головною особливістю трудових свят й обрядовості є пряма залежність від рівня економічного розвитку та характеру соціальної структури. У 1960-і рр. почалася активна реорганізація трудових свят й обрядовості. Вона відбувалася за двома напрямками: 1) створення професійних та інших трудових свят; 2) розвиток трудових обрядів.

Найактивнішим цей процес був у 1965 - 1966 рр. Вперше за всі роки радянської влади офіційно вшановувалися не тільки представники різних галузей виробництва, а й представники соціальної сфери. Наступна хвиля святотворення припадає на другу половину 1970-х рр. Практикувалося три підходи до визначення часу проведення професійного свята: 1)фіксована дата (як правило у річницю визначної для даної професії історичної події); 2) день означеного тижня (найчастіше неділя) певного місяця; 3) не фіксована на законодавчому рівні дата (виключно в сільському господарстві). За соціальною ознакою можна виділити наступні групи свят: представників галузей промисловості та транспорту; представників сфери обслуговування населення; інтелігенції; військово-професійні та органів правопорядку; професійні свята аграрних галузей. Отже, професійними святами було охоплено все працююче населення.

У досліджуваний період в Східній Україні склалося два основних типа відзначення професійних свят: фаховий (галузевий) і фахово-територіальний. При першому святкування залишалося у межах певної галузі (День вчителя, День залізничника). При другому до святкування активно залучалися майже усі мешканці міста, навіть регіону (найгучніший - День шахтаря). Трудова обрядовість складалася з низки ритуалів і церемоній: посвячення в трудівники, хлібороби, вшанування ветеранів, трудових династій тощо й ту, що супроводжувала підведення підсумків соцзмагання. Усталені форми обрядових дій використовувалися в трудових святах.

У державних офіційних святах завжди домінував політико-ідеологічний аспект. Вони були атрибутами влади, яка прагнула перетворити їх у загальнонаціональну традицію. Особливістю радянських державних свят була чітка організація, якою займався апарат КПРС. Його настанови виконували органи радянської влади, профспілки, комсомол, адміністрації підприємств та установ. До святкових дій прагнули залучати всіх громадян, починаючи з раннього дитячого віку. Суспільно-політична обрядовість мала виразну дитячо-молодіжну спрямованість. Провідні державні свята - річниці жовтневої революції та Першотравні на повсякденному рівні сприймалися без ідеологічного навантаження. Ставлення до першого було індиферентним, як до звичайних вихідних, до другого - позитивним, але з акцентом на календарну складову. За таких обставин День Перемоги в свідомості населення Східної України став головним патріотичним святом. На гендерні перетворилися соціально-політичні свята - 8 Березня та День Радянської Армії.

Висновки

У висновках підбито загальні підсумки дослідження.

1. Розвиток традицій, свят й обрядовості вивчався у дискурсах різних гуманітарних дисциплін, однак на сьогодні в історичній науці не існує спеціальної праці, присвяченої дослідженню формування та впливу державної політики на традиції, святковість й обрядовість та побутуванню їх у повсякденному житті населення Східної України у 1960-і - першій половині 1980-х рр. Ніхто з дослідників досі не підходив до аналізу святково-обрядової сфери з позицій людиновимірності історичного процесу.

Традиції, свята, обряди, а також звичаї, церемонії, ритуали складають цілісну святково-обрядову сферу суспільного життя, охоплюючи відносини між людьми у межах родини (сімейно-побутовий комплекс) та соціальної спільноти (громадський комплекс). Ця сфера вміщує соціально-психологічні та емоційні зв'язки між людьми, забезпечує самовідтворення культурно-соціальної дійсності на повсякденному рівні життя. Її характерною рисою є усталеність, але не статичність.

2. На розвиток святково-обрядової сфери суспільного життя Східної України у 1960-і - першій половині 1980-х років безпосередньо впливали етнічний, демографічний, соціально-економічний чинники. Своєрідність святково-обрядової традиції регіону визначалася перевагою українського населення, значною присутністю росіян, поліетнічністю. Індустріальний характер економіки, урбанізація, міксація населення підсилювали вплив партійно-державного апарату на повсякденне життя, прискорювали появу та закріплення святкових і обрядових новацій. Результатом трансформації типу сім'ї, збільшення питомої ваги міського населення, підвищення життєвого рівня стала індивідуалізація святковості. Зростання народонаселення викликало значний попит на нову родинну обрядовість, а демографічні проблеми - пошук державою додаткових важелів укріплення родини в царині свят і обрядів.

3. Партійно-державна політика в 1960-і - першій половині 1980-х рр. справила суттєвий вплив на традиції, свята, обрядовість населення Східної України, позначилася на їх повсякденному побутуванні. Така політика поступово формувалася впродовж радянського етапу історії та проводилася за агітаційно-пропагандистським, заборонно-каральним, свято-обрядотворчим напрямками. У 1960-і - першій половині 1980-х рр. внутрішній зміст кожного та співвідношення між ними зазнали принципових змін. Спрямованість агітаційно-пропагандистського напрямку стала не тільки антирелігійною, а, у більшій мірі, популяризаторською. Абсолютно новим було використання можливостей телебачення. Заборонно-каральна діяльність з агресивної перетворилася на приховану. Найбільші перетворення відбулись у свято-обрядотворчому напрямку. З другорядного, допоміжного він став провідним, самодостатнім, розповсюдився на всі святково-обрядові комплекси.

4. Сімейно-побутовий комплекс протягом досліджуваного періоду зазнав значних трансформацій. Весільна обрядовість, яка в сільській місцевості зберігалася у збіднених традиційних формах, а у містах - лише у вигляді вечірки, при непопулярності на Сході України вінчань, поповнилася офіційною церемонією Урочистої реєстрації шлюбу. Цивільний обряд виявився дійсно вдалим, одразу ж набув поширення та закріпився на рівні повсякдення. У сучасних умовах він з незначними змінами набув усталеності. Народна пологова обрядовість під впливом об'єктивних чинників й у містах, і в сільській місцевості втратила ритуальну складову та існувала лише у вигляді традицій, повір'їв, табу. Розповсюдження хрещень було більшим, ніж вінчань, та внаслідок державної каральної політики, вони стали більш відірваними в часі від народження дитини, за їх дотримання люди зазнавали утисків. Спочатку офіційна церемонія Урочистої реєстрації новонародженого на повсякденному рівні не була такою улюбленою, як реєстрація шлюбу. Згодом завдяки творчому підходу, на Сході України були знайдені досконаліші форми проведення обряду, що сприяло його популярності, навіть у сьогоденні. Найбільш усталеною і в сільській місцевості, і у містах виявилася поховальна обрядовість, з дуже стійкими дохристиянськими, і християнськими традиціями. До них додався ритуал громадської цивільної панахиди. На сьогоднішній день він закріпився на повсякденному рівні і разом з народними та релігійними обрядами складає єдиний комплекс. Протягом досліджуваного періоду, під впливом об'єктивних чинників набула поширення традиція гостини.

5. У громадському комплексі також відбулися принципові зміни. Внаслідок урбанізації і заборонної державної політики, календарні свята втратили свої регуляторні позиції, структурну цілісність, семантичне навантаження, але, попри все, залишилися важливою частиною побутової культури населення Східної України, особливо в сільській місцевості. Спроба держави трансформувати їх, вилучивши християнську складову, виявилася невдалою, лише свято Нового року поєднало і офіційний, і народний статус.

Професійно-трудові свята і обряди перетворилися на цілісну систему. Вони охопили все працююче населення та стали дуже популярними на Сході України. І сьогодні професійні свята залишаються частиною святкової культури громадян нашої держави.

Своєрідних трансформацій зазнали державні свята. Сприйняття населенням провідних радянських свят відображало ставлення до самої держави. Річниці революції на повсякденному рівні сприймалися як звичайні вихідні, першотравні повернулися до своїх календарних витоків. Головним патріотичним святом для східноукраїнського населення став День Перемоги у Великій Вітчизняній війні, гендерних перетворень зазнали 8 Березня та 23 лютого.

6. Побутування свят та обрядів у повсякденному житті населення Східної України у 1960-і - першій половині 1980-х рр. мало етнічні, соціальні, вікові, статеві та внутрішньорегіональні особливості. При розповсюдженні двомовності, переважанні російської мови в містах, вагомій частині російського населення, українська традиційна святковість й обрядовість виявилися домінантними. Зберігалася етнічна святкова культура інших народів, які компактно мешкали на Сході України, відбувалися процеси їх взаємовпливу та взаємозбагачення.

Берегинями української святково-обрядової традиції в сім'ї, значною мірою в робочому колективі були жінки. Вони також виявилися більш здатними до сприйняття обрядових новацій. Паралельно існували традиційна та державна системи включення дитини до соціуму через свята й обрядовість.

У Донбасі були відсутні суто міський та сільський типи святково-обрядової культури, переважали змішані та перехідні. Харківщина є більш контрастною в сенсі розмежування урбаністичної культури в обласному центрі та збереженні традиційних свят та обрядів сільським населенням.

7. Загалом розвиток традицій, свят, обрядовості населення Східної України в 1960-і - середині 1980-х рр. відбувався еволюційно, мав характер поступової модернізації. Наслідком суперечливої взаємодії об'єктивних чинників, державної політики та повсякдення були процеси збереження й втрати усталених святково-обрядових форм, їх трансформації та виникнення новацій. У 1960-і - першій половині 1980-х рр. у повсякденному житті мешканців Донбасу та Харківщини в різному ступені зберігалися народні та християнські традиції (в родинному комплексі та в календарних святах), а також святково-обрядові форми, які виникни на попередніх етапах радянської історії (державні свята). Трансформації були пов'язані зі зміною форми або змісту свята чи обряду. Так, модернізація форми відбулась у весільній, пологовій обрядовості, змісту - майже в усіх державних святах. Новації ініціювалися як державою, так і творчістю народу. Ставлення східноукраїнського населення до державного свято-обрядотворення репрезентує широкий спектр реакцій: від сприйняття (повного або часткового, творчого або ні, швидкого або повільного) до неприйняття. Частина новацій надалі зникала, інші - вкорінювалися й перетворювалися на традицію.

8. Матеріали, досліджені у дисертації, дозволяють дати певні практичні рекомендації політикуму, викладачам, науковцям: