Державотворчий процес в Україні 1991–2004 років (на матеріалах періодики заходу)

доктора історичних наук

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор Даниленко Віктор Михайлович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії України другої половини XX століття;

Актуальність теми. Порівняно стабільний розвиток незалежної України відноситься до найбільших здобутків у звільненні постбіполярної Європи від розмежувальних ліній. Однак в історичній науці відсутнє комплексне дослідження політичної історії незалежної України через призму європейської ідентичності -- відповідності закономірностям розвитку західної цивілізації.

Постановку цієї проблеми можна конкретизувати двома аспектами. З одного боку, йдеться про загальний нарис періоду постсоціалістичних перетворень, що вичерпався помаранчевою революцією. А з другого -- акцентується увага на висновках зарубіжних спеціалістів про особливості державотворчого процесу незалежної України, з якими вони оперативно ділилися на сторінках впливових періодичних видань.

У структурно-змістовому плані зазначена проблема має інтегрований характер, тобто відображає різні, але взаємопов'язані компоненти історичного процесу: внутрішня і зовнішня політика, економічні та соціокультурні тенденції. Поняття "європейська ідентичність" служить означенням парадигми, що, на переконання автора, виказує не стільки напрям наукового осмислення, скільки темпорально локалізовані пануючі настрої та практичні дії.

Ідеться про два взаємно переплетених процеси поширення культурно-історичної традиції, пов'язаної з назвою "Європа". Культурна експансія задіяла природні відцентрові сили, а культурна орієнтація -- штучні доцентрові. Але в обох випадках у даному історичному часі периферія (Україна) міцно пов'язується з цивілізаційним центром.

Вивчення чужомовних джерел про будь-яку країну нколи не втратить актуальност. Акцент на західний варіант коментарів ключового фрагменту історії України (політичного розвитку доби незалежності) лише примножить висок нтелектуальн можливост втчизняно гумантарно науки. В історіографії цей крок можна вважати дебютним. Його зроблено відразу на усіх трьох рівнях історичного пізнання: реконструктивному, емпіричному й теоретичному.

Написання україноцентричної історії України на джерельній основі зарубіжних мас-медіа є амбіційним проектом, що руйнує схоластичні інтерпретаційні схеми (загумінки чужих імперій, наслідки Чорнобиля і т. і.). До речі, не менших амбіцій вимагає розв'язок дотичної наукової проблеми: як у масовій свідомості сучасних українців відбито минуле й сьогодення Заходу, припустимо, Франції чи Великобританії.

Запропонована дисертація зорієнтована на предмет історії України, котрий можна визначити як дослідження результатів генези політичних, економічних, соціальних і культурних відносин у певних просторових і часових рамках людської діяльності. У нашому випадку обсяг матеріалу сфокусовано на внутрішньо- і зовнішньополітичних подіях доби незалежності (грудень 1991 - грудень 2004). Через спектр ідейно-політичних орієнтацій принагідно подаються економічні зрізи. Соціокультурна специфіка відображена у мовній та конфесійній ситуації, а також у найвизначніших історико-суспільних дискусіях. Кожен із зауважених аспектів може слугувати перспективним напрямком окремого наукового інтересу.

Об'єктом цього дослідження стали новітня історія України і джерела про неї, котрі встановлюються науково-пізнавальними засобами і відображають основні тенденції та закономірності, властиві постсоціалістичному державотворенню. Вивчається процес вироблення і впровадження політичних рішень у незалежній Україні, держава і суспільство котрої переживали трансформаційний період.

Предметом дисертаційного дослідження виступили теоретичні й практичні аспекти державотворення в незалежній Україні. Цей багатовимірний процес розпочався з моменту дипломатичного визнання Української держави, а отримав відносне завершення на початку ХХІ ст. Це складова частина предмету відразу чотирьох історичних дисциплін: історії України і всесвітньої історії (новітній період), теорії історії та історіографії з відповідним понятійно-категоріальним апаратом. На разі домінує класична подійна політична історія України, переломлена під кутом зору встановлення історичних фактів західною автурою.

Нерідко внаслідок часового застереження і розмитості дисциплінарних меж деякі фахівці сучасну історію чи "історію за вікном" невиправдано відносять до предмету політології. І лише за крайньої практичної необхідності (у підручниках і узагальнюючих працях з історії України всього періоду) залучають "політологічний матеріал". Відрадно, що вже виконувалися схожі історико-політичні дослідження (докторські дисертації за спеціальністю 07.00.01 - історія України). У них зовні цілком політологічний понятійний апарат (політична система, політична культура, політична свідомість, громадянське суспільство) з усіма компонентами і атрибутами вдало переломлено через історичну призму з незначним накипом презентизму.

Врешті решт знаменита історична квадрига (органічна єдність політичної, економічної, соціальної та культурної проблематики) привела на світ у XIX-XX ст. низку суміжних наукових дисциплін і зробила міждисциплінарний підхід неминучим.

Хронологічні рамки нашого дослідження визначено з урахуванням політичних факторів. Початковий рубіж -- грудень 1991 р. -- поява на політичній карті світу незалежної держави Україна в сучасних кордонах. Помаранчева революція завершила важливий етап її перехідного періоду в грудні 2004 р.

Географічні межі охоплюють територію незалежної України. Основна увага звертається на динаміку суспільно-політичного розвитку не лише в столиці, а й на регіональному рівні, що суттєво вплинув на специфіку вітчизняного варіанту трансформаційних процесів. Причому в прочитанні масовою аудиторією Заходу -- передусім країнами-фундаторами ЄС і НАТО.

Основна мета дослідження політичної історії України 1991-2004 рр. полягає в тому, щоби розкрити й прокоментувати головні її тенденції та закономірності, подати цілісну, комплексну, системну і науково обґрунтовану картину державотворчого процесу. Це досягається на основі широкої джерельної бази і найновіших досягнень історичної науки.

Поставлену мету можна реалізувати в ході вирішення таких загальних і конкретних дослідницьких завдань:

1) аналізу основних теоретичних парадигм і концепцій, категорій і понять, що використовуються для висвітлення історії незалежної України під кутом різних уявлень про її європейську ідентичність;

2) обґрунтування етапів і напрямів дослідження проблеми, систематизацію і класифікацію відповідного корпусу джерел, які відображають інтелектуальну сув'язь "Україна -- Захід";

3) комплексного з'ясування внутрішніх і зовнішніх факторів постсоціалістичного розвитку України через розкриття їх передумов і суспільної реальності, котра виступала об'єктом цілеспрямованих політичних перетворень; історія незалежність постсоціалістичний політичний

4) системного розгляду політичної історії незалежної України через характеристику причин, суті, ознак, закономірностей і особливостей державотворчого процесу;

5) оцінки місця і ролі національної ментальності та історичної традиції у внутрішньополітичних перетвореннях та у світовому інтелектуальному просторі;

6) фактографічного висвітлення доленосних для західної цивілізації аспектів "повернення України в Європу";

7) вироблення загальних висновків і конкретних пропозицій щодо ефективного історико-аналітичного забезпечення основних напрямів суспільного прогресу України.

Робочою гіпотезою дисертації виступає ідея про те, що політичні зміни (державотворчий процес) у незалежній Україні виступають не лише органічною частиною постсоціалістичної модернізації суспільства, а й корегуються через інформаційно-аналітичні, дипломатичні та зовнішньоекономічні інструменти розвинутих країн. Маємо справу з т. зв. "вестернізаційним стандартом", який глибоко закорінюється у масовій свідомості у межах одного цивілізаційного поля.

Теоретична база дослідження опирається на положення, сформульовані у працях вітчизняних і зарубіжних учених, присвячених політичній та соціальній тематиці. Особливість роботи полягає у використанні постмодерністських прийомів і у переплетенні історіографічних завдань із політологічними. Вона здобула міждисциплінарний характер, а її джерелознавчі процедури увібрали в себе також компаративні та кроскультурні елементи.

Оскільки політичне життя зазвичай уявляється особливим замкнутим світом із власними ритуалами і звичаями, спеціалісти схильні розглядати свій предмет у занадто вузькому сенсі. Так, в історичному аспекті державотворчий процес традиційно розглядають, як діяльність політико-територіальної суверенної організації публічної влади, що має спеціальний апарат з метою управління суспільством і здатна зробити свою волю обов'язковою для всього населення країни. У випадку незалежної України найчастіше йдеться про державотворчий процес як рух від інституціалізації державних структур до повноцінного здійснення ними своїх функцій (С. Кульчицький, В. Литвин).

Кінцево відшліфований варіант дисертації з'явився завдяки цінним методологічним порадам професора С. Кульчицького, провідного фахівця з цієї проблематики. Досягнення і невдачі державотворчого процесу, зокрема, показано ним через призму виборчого повороту 1994 р., боротьби за нову Конституцію і ринкові реформи. Він пильно відстежив три головні креативні проблеми трансформаційного періоду: становлення демократії, ринкової економіки і громадянського суспільства. На його думку, антикомуністична революція в Україні відбулася двічі: як саморозпад комунізму (1991) і як підсумок певного трансформаційного періоду (2004), коли розвинулися нові економічні й громадянські структури, зросло нове покоління.

На відміну від професора С. Кульчицького, автор дисертаційного дослідження комплекс базових питань політичного розвитку переломив через парадигму усвідомленого українським суспільством європоцентризму. Також є певні тонкощі у використанні понятійного апарату. Зокрема, С. Кульчицький кваліфікує досліджуваний період як пострадянський, розпочатий конституційною реформою у СРСР 1990 р. Учений вважає попередню формацію комуністичною.

Із нашої точки зору, маємо справу з періодом постсоціалістичної трансформації, котрий прийшов на зміну державному соціалізмові. Він лежав в основі тоталітарного режиму, встановленого у СРСР. Це відображено у Конституції УРСР 20 квітня 1978 р., де термінологічно дуже чітко описана існуюча політична (статті 1-9) і економічна (ст. 10-18) система: соціалістична держава (державна влада здійснюється через ради народних депутатів при керівній і спрямовуючій силі КПРС), соціалістична власність. Попередній лад не вважаємо доцільним перейменовувати чи звужувати (скорочувати) його самоназву.

Так само дещо по іншому дивимося на деякі просторові та часові рамки. Проте ці дискусійні нюанси не є настільки принциповими, щоби не користуватися компромісними синонімами: європоцентричний світ чи західна (або євроатлантична, як у С. Кульчицького) цивілізація, постсоціалістичний (пострадянський) період. Справа в тому, що з цього проблемно-тематичного приводу термінологічний ряд іще не раз буде уточнюватися. Зі свого боку подаємо найбільш прийнятні для нас трактовки, не претендуючи на роль останньої інстанції, у т. ч. в питанні періодизації. С. Кульчицький виокремив три етапи державотворчого процесу пострадянської України: 1990-1993, 1994-2000, 2001-2004 рр., а, під нашим кутом зору, їх тільки два: 1991-1996, 1997-2004 рр.

У концепції українського державотворення, з нашої точки зору, провідним поняттям є не стільки національна держава, скільки національний спосіб суспільного розвитку з увагою на ментальні риси всіх груп громадян, незалежно від етнічного походження. Пріоритетною концептуальною вагою тут наділена ідея державотворчої ролі титульної нації (природного мешканця етнокультурного ареалу), від якої походить назва країни, держави, геополітичного і етнополітичного простору. Отже, як національно-історичний феномен, державотворчий процес у незалежній Україні відображає не стільки динаміку змін у власне державі, стільки націлений на перетворення всієї політичної системи і суспільства (його самоврядних потенцій) в цілому. При цьому поняття "державотворчий процес" ієрархічно підпорядковане поняттю "політичний розвиток", яке призначене для нейтрального опису подій, без акценту на прогрес чи регрес. Два останні поняття вбирають у себе оцінки досягнутих результатів у ході політичного розвитку, де, у свою чергу, важливу роль грають політико-правові, націєтворчі та інші фактори.

Життєздатність політичної історії дуже залежить від тісних зв'язків із духовними сусідами -- економічною і соціальною історією. Згідно концепції "множинності соціального часу" Фернана Броделя, історія розвивається у принаймні трьох площинах: довготривалій -- основні матеріальні умови, стан розуму і вплив довкілля; середньотерміновій -- "життєвий цикл" форм соціальної, економічної та політичної організації суспільства; короткотерміновій -- на рівні особистості та подійності. Залишається відкритою проблема розкриття взаємодії цих рівнів у конкретний історичний момент у вигляді зв'язної розповіді, де поєднуються наратив, опис і аналіз. У "переломні" моменти проблема історичної події набуває глибокого філософського змісту. Як поняття, спроможне надати адекватну характеристику якісним змінам у соціумі, вона має структурно-компонентний та функціонально-динамічний виміри. Підтримуємо тезу про неприпустимість ототожнювання події (фрагменту історії) та історичного факту (знання щодо сутності події), що встановлюється за допомогою індуктивних зусиль ученого.

До теоретичних основ очікуваних "полів для досліджень" належать і переосмисленi настанови екзистенцiйного свiтосприймання, котре, як вiдомо, великою мiрою обумовлене полiтичним контекстом. Недаремно нiмецький філософ-екзистенцiалiст Карл Ясперс у книзi "Духовна ситуацiя часу" (Лейпцiг, 1931) пiдкреслював: "Осягнути поточний момент всесвiтньої iсторiї -- справа полiтичної конструкцiї, яка повинна виходити з конкретного стану". Отже, у центрi цього дослiдження полiтична елiта -- група людей, що формально надiленi державною владою або грають iстотну роль у пiдготовцi та реалiзацiї полiтичних рiшень у незалежній Україні (1991-2004). Обнесена мурами простору, вона несподiвано опиняється перед вибором епохальної значимостi, але iлюзорним за життєздатнiстю поза наперед визначеним свiтовими центрами сили.

Саме глибинним геополiтичним провiденцiалiзмом iманентно обумовлювалася сукупнiсть дiй тих людей, спрямованих на задоволення їхнiх суспiльних iнтересiв (полiтична дiяльнiсть) i винесених на апробацiю у виглядi промов на авторитетних зiбраннях чи виступiв у засобах масової iнформацiї (полiтична думка) України і європоцентричного світу. Ясна річ, маємо тут справу з класичною аксіологічною дилемою -- "протиставлення надто ідеалістично оцінюваного минулого та розшарпаного культурологічною критичністю сьогодення" (Ю. Габермас).

Пошуки нестандартних рішень при розробці даної проблеми спонукали до необхідності виходити з теперішніх потреб розвитку науки, що вимагають застосування нових парадигмальних установок онтологічного і логіко-гносеологічного плану. Отже, нам за методологічну підвалину служать не формаційний або цивілізаційний, а соціокультурний підхід. Не відкидаючи матеріально-економічного чинника, він дозволяє органічно акцентувати увагу на духовно-культурному факторі. Соціокультурна детермінанта спонукає досліджувати ідеологічний процес не в моно-, а в полікаузальному аспекті: враховувати вплив економічних, культурно-національних, морально-психологічних, духовно-ментальних, ціннісно-орієнтаційних факторів на домінуючі в перехідному суспільстві явища і феномени. Сучасне соціального буття проектується на майбутнє не в фатально зумовленому вигляді, а як багатоваріантна перспектива -- можливість реалізації декількох варіантів суспільного розвитку.

При цьому не варто заперечувати взаємозв'язок соціогуманітарних наук із суспільно-політичною кон'юнктурою і конкретною особистістю, котра претендує на об'єктивність. Наприклад, на всіх стадіях пізнання науково-теоретичний аналіз перевірено і доповнено суб'єктивними відомостями і враженнями, отриманими автором як безпосереднім учасником політичного процесу -- функціонером державних структур і елементів громадянського суспільства. При обґрунтуванні основних положень застосовані аксіологічний та антропологічний підходи. Світоглядно автор виходить із визнаних і закріплених у Конституції Україні (1996) цінностей: пріоритет людини, її прав та інтересів, демократія, правова і соціальна держава. Через цю призму оцінюються складні суспільні явища в їх багатофакторній детермінації.

Застосовані методи досліджень. Учасники ХІХ Міжнародного конгресу історичної науки (Осло, серпень 2000 р.) найважливішим нововведенням ХХ ст. визнали освоєння міждисциплінарної методології, тобто використання істориками методів соціології, політології, антропології, психології. Вони спрямовані на виявлення і відтворення не тільки сутності предмету, а також йому належних смислів.

Немислимо висвітлити минуле без урахування змін, що відбувалися не тільки з об'єктом дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами і явищами. Це передовсім дозволяє виявити і врахувати всі фактори і умови, які детермінували політичну еволюцію незалежної України. Тому процес розкриття специфіки предмету став можливим завдяки загальним принципам наукового пізнання: системності, конкретності, об'єктивності, історизму. Нами застосовано сукупність універсальних, загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Із загальнонаукових використані: дедуктивний, індуктивний, аналізу і синтезу, моделювання.

Серед спеціальних методів знадобилися: історико-функціональний (встановлення взаємозв'язків між рівнем розвитку суспільства і політичних процесів в Україні та їх сприйняттям), історико-генетичний (відображення напрямку руху політичної еліти у конкретній історичній ситуації), історико-порівняльний (визначення етапів, аналогів і детермінант політичного розвитку як динамічного соціального явища), історико-системний (для теоретичних конструкцій, зокрема, про західний образ України як цілісне суспільне явище), проблемно-хронологічний (структурування тексту дослідження), психологічний (виявлення у масовій свідомості історичних стереотипів), емпіричного аналізу (упорядкування історичних фактів), актуалізації (творення ширших соціальних контекстів).

Крім того, чільне місце посіли історіографічний та біографічний методи. Перший націлений на часто суперечливі точки зору дослідників, а другий -- на видатних осіб, зважаючи на єдність індивідуального і соціального.

Інформаційною та емпіричною основою цієї роботи стали постулятивні (аналітичні, пропозиційні) та афірмативні (наказові) документи міжнародних організацій, органів державної влади України і зарубіжних країн, наукові публікації та суспільно-політична публіцистика, навчальна і довідкова література. Головне історичне джерело -- зарубіжні мас-медіа (переважно друковані -- провідні газети і журнали Західної Європи і Північної Америки), електронні версії котрих повсякчас легкодоступні в інтернет-мережі. Вони залишаються у вітчизняних істориків-новітників ще поза активним науковим обігом.

Наукова новизна дослідження знайшла втілення у тому, що вперше в історичній науці здійснено комплексний теоретичний та фактологічний аналіз політичних перетворень (державотворчого процесу) в Україні 1991-2004 рр., з одного боку, у відповідності до вимог західної цивілізації, а з другого -- в інтерпретаціях Заходу.

Особистим внеском автора є розробка актуальних проблем політичної історії України у фазі постсоціалістичного суспільства як окремого напряму теорії вітчизняної історії. Зокрема, запропоновано "європейську парадигму" як історіософську модель для дослідження сутності історичних процесів у незалежній Україні. Найефективніше її конструювати у дворівневій площині: через теоретичні узагальнення ("постсоціалістичний феномен") і наратив ("ідея Європи"). Також вивчено актуальну низку практичних питань, які досі оминала історіографія -- і вітчизняна, і зарубіжна.

Повне втілення у життя дослідницького проекту дозволило досягти таких наукових результатів:

? доведено, що глибинна суть постсоціалістичної трансформації в Україні (1991-2004) полягає у спробі шляхом "революції згори" здійснити навздоганяючу модернізацію; її зміст, характер, механізм і динаміку визначили органічний зв'язок із зовнішніми чинниками і гостра конкуренція між протилежними полюсами української еліти -- "партії влади" і опозиції;

? встановлено, що перехід від тоталітарного соціалізму до політичної й економічної системи, в основі яких демократія і ринок, призвів у незалежній Україні до інтенсивних державотворчих процесів у західному цивілізаційному фарватері;

? дано власну інтерпретацію деяким категоріально-понятійним одиницям, зокрема щодо співвідношення ключових понять "постсоціалістична", "пострадянська" і "посткомуністична", а також пріоритетність європейської парадигми в студіях над українськими постсоціалістичними перетвореннями;

? синхронно проаналізовано відповідний масив вітчизняної та зарубіжної історіографії, виділено ключові напрями і проблематику цих досліджень, визначено їх здобутки та невирішені проблеми, суттєво розширено і доповнено висновки попередників;

? розкрито специфіку історичних джерел, введено до наукового обігу значний комплекс публікацій періодичних видань Західної Європи і Північної Америки, що регулярно висвітлюють різні аспекти політичного розвитку незалежної України;

? розширено і суттєво доповнено науково встановлену систему соціальних фактів про хід політичних змін в Україні від дипломатичного визнання (грудень 1991 р.) аж до помаранчевої революції (листопад 2004 - січень 2005 р.);

? заповнено фактологічні прогалини в історичному контексті ("мовна війна" 2000 р., закриття ЧАЕС, "касетний скандал", візит папи римського 2001 р., розстановка сил і динаміка політичної боротьби 2003-2004 рр. тощо);

? виявлено кореляційну специфіку між світовими процесами глобалізації та пошуками сучасними українцями нових форм ідентичності (національної, мовної, регіональної, конфесійної);

? проаналізовано динаміку і вектори суспільної думки Заходу на різних етапах політичного розвитку незалежної України (роззброєння, олігархізація, вибори);

? визначено основні дискусійні проблеми української історичної спадщини, де у 1991-2004 рр. на Заході помітна еволюція в напрямку відмови від колишніх довготривалих ідейних упереджень і стереотипів (геноцид, колабораціонізм і т. і.);

? показано консолідований корегуючий вплив західних країн (посередництвом світових мас-медіа) на стратегію і тактику демократизації суспільства й держави в Україні, особливо на початку XXI ст.;

? запропоновано практичні рекомендації щодо вдосконалення викладання курсу історії незалежної Україні у загальноосвітніх і вищих навчальних закладах.

Науково-практичне значення. У пропонованому дослідженні подаються націлюючі рамки масштабного викладу, котрий нині ще поза науковими і навчальними програмами, синтетичними студіями, університетськими і шкільними підручниками, посібниками, хрестоматіями. Отримані результати доцільно застосувати в таких сферах:

1) науковій -- для подальших наукових досліджень постсоціалістичного світу: не лише України, але й Центральної Європи та інших регіонів. Вони не втратять своєї актуальності щонайменше упродовж найближчого десятиліття.

2) державотворчій -- для поглиблення політичних, правових, економічних, соціальних і культурних змін в Україні у плані: а) ефективної взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників; б) стабільного функціонування інститутів демократії. Практичне застосування здобутих знань полягає в націленості вітчизняної еліти на здобуття Україною місця у спільноті розвинутих суспільств.

3) навчально-методичній -- для читання дисциплін з новітньої історії України (у процесі підготовки фахівців-істориків), політичної історії України (політологів), історії держави і права України (юристів), економічної історії України (економістів), а також при створенні типових і робочих програм окремих нормативних курсів і спецкурсів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація логічно вписується у державні наукові та навчальні програми, що діють у системі вищої освіти і науково-дослідних установ України. Дослідницька робота здійснена відповідно до плану наукової діяльності Інституту історії України Національної академії наук України за науковим проектом "Україна 1990-х ? 2000-х рр.: інституційні та гуманітарні виміри суспільних трансформацій (держава, суспільство, людина)" (номер державної реєстрації 0104U603855 (2004?2006).

Дисертаційне дослідження проводилася під час виконання автором повного науково-педагогічного навантаження доцента кафедри історії України Ужгородського національного університету, де довгі роки вивчається наукова тема "Історія та історіографія західноукраїнських земель". Крім того, виходячи з потреб навчально-методичного процесу Ужгородського національного університету і загальноосвітніх шкіл Закарпатської області, автор виконав значну роботу задля науково-педагогічної адаптації вузлових питань розвитку новітньої України.

Апробація, публікація і реалізація результатів. Дисертацію підготовлено у відділі історії України 20-30-х рр. ХХ ст., а обговорено й рекомендовано до захисту на спільному засіданні відділів історії України 20-30-х рр. ХХ ст. та новітньої історії і політики Інституту історії України Національної академії наук України.

Про окремі аспекти автор доповідав на щорічних підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу Ужгородського університету 1999-2005 рр. (секція історичних наук), регіональній науково-практичній конференції "Україна-Польща: історія, сучасність, перспективи" (Ужгород, 24-25 червня 2004 р.), всеукраїнських наукових конференціях "Знаки питання в історії України" (Ніжин, 31 жовтня - 2 листопада 2002 р.) і "Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє" (Київ, 26 листопада 2003 р.), міжнародних наукових конференціях "What does it mean be European through history?" (Тур, Франція, 19-22 квітня 1993 р.), "Динаміка наукових досліджень" (Дніпропетровськ, 28 жовтня - 4 листопада 2002 р.), "Формування національних та загальнолюдських цінностей в системі вищої історичної освіти" (Дніпропетровськ, 17-18 квітня 2003 р.), "Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні" (Київ, 17-18 жовтня 2003 р.), "Держава і церква: уроки минулого і проблеми сьогодення" (Ужгород, 27 листопада 2003 р.), "Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства" (Київ, 21-22 жовтня 2004 р.), а також на українсько-німецькому науковому семінарі "Європейська регіональна історія у XX ст." (Київ, 20-21 листопада 2003 р.).

Всього за темою дисертації автор оприлюднив 35 наукових праць, у т. ч. одноосібну монографію і 20 статей у профільних наукових виданнях, включених у перелік Вищої атестаційної комісії України. Загальний обсяг цих публікацій Ї 52,5 др. арк. Апробацію здійснено також у формі спецкурсу на історичному факультеті Ужгородського університету.

Дисертаційне дослідження, монографію, автореферат, публікації, в яких викладено основні положення дисертації, здобувач виконав самостійно.

Структура та обсяг дисертації обумовлена авторським розумінням предмету, мети і завдань дослідження. Вона складається зі вступу, п'ятьох розділів (21 підрозділ), висновків, списку використаних джерел (49 стор., 639 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 409 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і зв'язок з провідними напрямами наукових досліджень, визначено специфіку об'єктно-предметної сфери, сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, окреслено його хронологічні й територіальні межі, охарактеризовано ступінь наукової новизни одержаних результатів та їх практичну значимість.

У першому розділі дисертації "Україна 1991-2004 рр.: історіографічні, джерелознавчі та методологічні аспекти" висвітлюється ступінь наукової розробки теми, її джерелознавче та методологічне забезпечення. Насамперед звертається увага на те, що ключовим історичним джерелом виступила сукупність наукових, науково-популярних і публіцистичних текстів, розміщених в "оперативному поточному архіві" -- у вітчизняних і зарубіжних мас-медіа (книгах, газетах, журналах, радіо, телебаченні, інтернеті). У них зафіксовані характерні для досліджуваної ситуації уявлення про стан держави і суспільства, засади здійснюваних перетворень.

В історіографічному огляді (підрозділ 1.1. "Найважливіші дослідження") дисертант наголошує, що крупні історичні події незалежної Україна опинялись у фокусі фахових зацікавлень іноземних і вітчизняних спеціалістів одразу. Нарікати на брак солідних різнопланових досліджень із чітким хронометражем і систематикою подійного матеріалу нема підстав. Так, у монографічних дослідженнях В. Литвина розглядаються докорінні перетворення у внутрішньо- і зовнішньополітичних вимірах (конституційний процес, адміністративна і військова реформи та ін.), структурні зміни в економіці та соціальній сферах, культурні тенденції. Ці праці загалом поклали початок дослідженням вітчизняною історіографією проблем політичного лідерства, ідейного і політичного плюралізму в незалежній Україні.

Політична історія незалежної України активно досліджується у взаємозв'язку зі соціально-економічною специфікою, розбудовою правової держави і громадянського суспільства, міжнародними відносинами. Добре проаналізовано суть перманентних реформ центральної та місцевої виконавчої влади, наприклад, ученими В. Кременем, Д. Табачником і В. Ткаченком. У цілому перевага за синтетичними працями, що тримають на контролі поточні дослідницькі справи з викладанням відповідного матеріалу в рамках навчальних програм.

Осібно автором акцентується увага на студіях учених, які винесли їх на обговорення наукового світу у вигляді кандидатських і докторських дисертацій. Зазначені студії висвітлили проблематику в розрізі загальних моментів і наскрізних тенденцій, окремих аспектів європейського вектора зовнішньої політики (С. Василенко, В. Вакулич, О. Ляшенко), конституційного процесу (В. Авсєєвич), військового будівництва (О. Бодрук, М. Вакуленко, В. Смолянюк), державної політики щодо національних меншин (Ю. Колісник), етнонаціональних (Л. Панасик, В. Нагірний), конфесійних (В. Єленський, Ю. Кальниш) відносин тощо. Відображені головні аспекти економічної політики (Н. Дзюба), трудові міграції, а також ставлення населення до соціально-економічних змін (Л. Ковпак). Сумлінно розкрито напрями і регіональні особливості перетворень в аграрному секторі (С. Живора і В. Корнієнко).

Дебютували оцінки певних новацій у політичній системі та в апараті держави (Г. Зеленько, В. Звірковська, Л. Дунаєва, О. Полішкарова, С. Чемекова). На міждисциплінарному рівні історики пильно відстежували як процес формування громадянського суспільстві (В. Моргун), так і місцевого самоврядування (Л. Лановюк). Усе ж, лідирують праці про внесок у державотворчий процес впливових політичних партій (О. Шановська, О. Назарчук), а також про формування виконавчої вертикалі (Н. Дроботенко), становлення парламентаризму (Н. Мосюкова, В. Чмихова, С. Штепа) і правоохоронних структур (Є. Зозуля, Є. Невмержицький). Цікаво, інтелектуальні розмисли на європейській історико-порівняльній магістралі найдужче проймали столицю Київ і західноукраїнські наукові центри Львів, Чернівці, Ужгород.

Західна історіографія відреагувала трьома спільними комплексними "ґросбухами", виконаними під керівництвом Ґ. Сімона (Інститут східних і міжнародних студій Кельнського університету), П. Йордана (Австрійський інститут Східної та Південно-Східної Європи) і В. Ісаїва (Торонтський університет). Наприкінці XX - початку XXI ст. інтерес до України проявився в усіх частинах Європи. За декілька років про сучасних українців з'явилося на Заході більше книжок і статей, ніж за всі попередні десятиліття. При цьому розгалужені міждисциплінарні стосунки домінують над методологічним збагаченням різних наукових підходів. Вітчизняна історіографія прагне передовсім донести фактологічну сутність періоду незалежності, але найчастіше в адміністративно-політичній площині та в межах "джерельного офіціозу". Оціночні вектори західних учених (Ш. Гарнетт, Т. Буквол, Т. Кузьо) суттєво зміщені: в їх основі компаративний "європоцентричний" зріз, який грунтується часто на неофіційних джерелах (наукові інтерв'ю, опозиційна періодика тощо).

Оприлюднення історичних джерел відзначається природнім консерватизмом. Потрібен певний час, аби все вляглося і до ключових архівів надали доступ. Одначе маємо ряд спроб узагальнень, виконаних важливими учасниками подій, що розглядаються в дисертації окремо (підрозділ 1.2. "Мемуарно-публіцистичні праці"). Те, що вийшло друком з-під пера української еліти, різниться суб'єктивними настроями і кон'юнктурними міркуваннями. Першочергово йдеться про мемуари президентів Л. Кравчука і Л. Кучми. Серед науково-популярного доробку і політичної публіцистики виділяються гостро полемічні книжки чільних керівників у системі виконавчої влади, написані, як правило, після їх відставки або в інтервалах між новими призначеннями (екс-прем'єри В. Масол, Є. Марчук, П. Лазаренко). Це не дивно, адже екс-прем'єри не "здавалися без бою", небезпідставно сподіваючися на продовження своєї політичної кар'єри.

Не відставали в гостроті й заступники голови уряду, міністри і народні депутати України (В. Симоненко, М. Жулинський, Ю. Іоффе, В. Пинзеник, К. Морозов, А. Зленко та ін.), а також державні діячі провідних країн Заходу (М. Тетчер, Б. Клінтон, С. Телбот, Р. Серрі тощо). Їх коментарі приречені згодом розростися в кілька історіографічних ліній. Протистояння опозиції та виконавчої влади цілковито перенесено й на аналітичну і мемуарну царини, а відтак перекочовують в історіографію. При цьому зарубіжні політичні лідери та вчені урівноважують вітчизняні "оцінки зсередини" і приземляють їх зовнішнім -- загальноцивілізаційним -- контекстом.

Характер дослідницьких студій над проблемою потребував найширшого використання інформаційних ресурсів Internet, різноманітних за мовною і видовою ознаками. Їх охарактеризовано у підрозділі 1.3. "Джерельна база (ресурси інтернету)". Цей новий корпус джерел (на швидко й легко доступних електронних носіях, інтерсуб'єктивно підвладних контенту і кліометрії) підняв історичні дослідження на вищий рівень осмислення суспільних процесів, ефективно усуваючи фактологічні прогалини. Насамперед ідеться про світові засоби масової інформації. Стосовно міжнародних відгуків на події в Україні 1991-2004 рр., то суттєвим джерельним масивом є відповідний вітчизняний та російський моніторинг, акумульований у спеціалізованих інтернет-виданнях. Гарну архівно-інформаційну послугу дають українські служби радіо ВСС (Великобританія), Deutsche Welle (Німеччина), Radio Free Europe / Radio Liberty (США) та ін. До якісних російських порталів належать "Зарубежная печать о России", "ИноСМИ.Ru", "Мировые дискуссии". У західному медійному образі України негатив переважив у перші роки незалежності та внаслідок "касетного скандалу". У другій половині 1990-х рр. відбувся деякий позитивний перелом через призму дотримання безпечних технологій, демократичних стандартів і життєвого рівня. На жаль, офіційний Київ обходився без них і часто лобіював не національні інтереси, а персональні.

Нагромаджений джерельний масив засвідчив наявність у західних мас-медіа кваліфікованих авторів, які постійно й професіонально стежили за подіями в Україні: Адріан Каратницький (The Wall Street Journal), Стівен Ерлангер, Патрік Тайлер і Майкл Вайнс (The New York Times), Шарон Лафраньєр, Андерс Ослунд (The Washington Post), Наталія Федущак (The Washington Times), Мері Мисьо (Los Angeles Times), Христина Лапішак, Фред Вейр (The Christian Science Monitor), Джеффрі Йорк (The Globe and Mail), Аскольд Крушельницький (The Daily Telegraph, The Independent, The Times), Христя Фріланд, Стефан Вагстіл, Чарльз Кловер, Том Ворнер (The Financial Times), Ян Трейнор (The Guardian), Гізберт Мрозек (Berliner Zeitung), Герхард Гнаук, Александер Рар (Die Welt), Матіас Брюгманн (Handelsblatt), Томас Урбан (Sьddeutsche Zeitung), Астрід Коль (Neue Zьrcher Zeitung), Наталі Нугаред (Le Monde), Лоран Ніколет (Le Temps), Луїс Матіас Лопес (El Pais), Фабріціо Драгосеї (Corriere della Sera) та ін. Це не класичні журналісти, а зазвичай працівники державних установ та науково-дослідних інституцій.

У підрозділі 1.3. "Феномен постсоціалістичної України" відзначається складність теоретичного освоєння суті перехідного періоду, позаяк це тільки початок тривалої історичної епохи. Дослідник В. Селіванов слушно висловився, що йдеться про напрям соціально-політичного руху, котрий майже невідомий людству. Незалежну України спіткала доба перехідних "кентавроподібних" процесів (С. Кримський), коли нерідко доводиться відокремлювати істину від нав'язаної інтерпретації. Постсоціалістична трансформація проходить одразу в двох системах координат: посттоталітарній (соціально-політичній) та державотворчій (національно-політичній). Політичним контекстом української модернізації став авторитарний режим, що логічно вписується в інерційну модель "відлуння".

Сумарно глибинні соціально-економічні, політичні й культурно-духовні зміни, що відбулися впродовж усіх років незалежності, дорівнюють мирній революції (В. Кремень, С. Кульчицький), підсумком якої став новий соціум. Ці зміни далеко не однозначно відповідають світовим тенденціям (постіндустріальній парадигмі). Новий суспільно-економічний лад постає внаслідок кардинальних перетворень, що дає підстави: з одного боку, продовжити хронологічні рамки Третьої (мирної) української революції 1989-1991 рр., а з другого Ї виокремити Четверту (електоральну) революцію 2004 р.

В історіософії стосовно незалежної України беззаперечно домінує європейська парадигма. Усі притаманні їй компоненти присутні у чималій науковій продукції. У той же час маловпливове євразійство представлене поодинокими пропагаторами.

Другий розділ дисертації "Політико-правова ситуація в Україні (1991-1996)" містить авторське бачення завдань, що постали перед незалежною України для здобуття постійної перепустки на міжнародну арену. Щоб її отримати і зберегти геополітичну вагу потрібно було виконати декларації та взяті в односторонньому порядку зобов'язання. Йшлося про концептуальну тріаду, що визначала комплекс кардинальних суспільних перетворень: демократія, ринок і роззброєння. Зволікання з економічними реформами послужило соціальним детонатором національної кризи 1993 р., подолання причин котрої затяглося на кілька років і в основному співпало з рубіжним для незалежної України 1996 р.

Основна увага в розділі приділена переосмисленню найвагомішіх досягнень Української мирної революції 1989?1991 рр., що лягли у підмурівок наступних етапів державотворчого процесу (підрозділ 2.1. "Результати і наслідки мирної революції (1989-1991)"). Йдеться про мирний характер і дотримання правових процедур при розв'язанні суспільних конфліктів. Задля цього служили вже апробовані форми безпосередньої демократії, парламентської та опозиційної боротьби. Тоді ж викристалізувалися негативні тенденції, що у подальшому відчутно гальмували суспільний розвиток у комплексному виразі. У значній мірі це пов'язано з повільним усвідомленням законодавчою гілкою (Верховна Рада) свого призначення.

На середину 1990-х рр. панівний в Україні політичний конгломерат (номенклатура, націонал-демократи і нова бізнес-еліта) чітко усвідомив "стратегічний історичний компроміс" і відсунув загрозу незалежності далеко за межі можливого. Водночас спостерігається соціальна регенерація багатьох елементів старої системи державної влади. Це неминуче продукувало стагнаційні явища, що викликали масовий протест. Тому перманентні соціально-економічні та політико-правові колізії, по суті, служили візитною карткою України весь зазначений історичний період (1991?2004).

У підрозділі 2.2. "Подолання національної кризи 1993 р." дисертант розглядає вузлові конфлікти першої половини 1990-х рр. (президентсько-парламентський, кримський сепаратизм і міжусобиці між центром і регіонами) як важкі селективні бар'єри і модернізаторські тести для українською верхівкою. Зокрема, деструктивні наслідки національної кризи 1993 р., до якої призвели соціально-економічні та державно-правові прорахунки, були подолані внаслідок перетину декількох факторів. Дострокові вибори глави держави і Верховної Ради нарешті привели до повноцінних реформ. Притаманний цьому часові феномен конвертації влади у власність іманентно спонукав до циркуляції всеукраїнської та регіональних еліт. Центральній владі вдалося використати сприятливу зовнішньополітичну кон'юнктуру і Автономна Республіка Крим знайшла відповідну правову нішу в державі з унітарним устроєм. Хоча винуватців кризи 1993 р. легко знаходять як всередині країни, так і за її межами, проте загалом і Росія, і Захід стратегічно були зацікавлені в тому, щоб у потенційних конфліктах XXI ст. мати на своєму боці економічно сильну Україну.