Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК: 94 (477.4): 262.2 “17/18”

ЦЕРКОВНЕ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ

КІНЦЯ ХVІІІ - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Левицький Віталій Орестович

ЗАПОРІЖЖЯ - 2006



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі українознавства і філософії Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент КРИСЬКОВ АНДРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ, Тернопільський державний технічний університет імені Івана Пулюя, доцент кафедри українознавства і філософії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ПІНЧУК ЮРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ, Інститут історії НАН України, завідувач відділом української історіографії

кандидат історичних наук, доцент МЕЛЬНИЧЕНКО ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, доцент кафедри історії України

Провідна установа: Донецький національний університет, кафедра історії України

Захист відбудеться 30.06.2006 р. о _14____ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 у Запорізькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 5, ауд. 326.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розісланий 28.05.2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Ткаченко В.Г.



АНОТАЦІЇ

Левицький В.О. Церковне землеволодіння на Правобережній Україні кінця XVIII - першої половини XIХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України - Запорізький національний університет. - Запоріжжя, 2006.

Дисертацію присвячено дослідженню історії церковного землеволодіння на Правобережній Україні кінця XVIII - першої половини XIХ ст. На широкому фактичному та статистичному матеріалі досліджено еволюцію форм і розмірів землеволодіння та землекористування духовенства. Визначено місце церковної економіки у соціально-економічному розвитку Правобережної України та вплив на неї політичних факторів. Головна увага приділяється динаміці розвитку церковного землеволодіння, методам господарювання в церковних маєтках, рівню врожаїв, структурі церковних доходів. Розкрито сутність політики російського уряду, спрямованої на секуляризацію землеволодінь церкви. Виявлено закономірність в розвитку законодавства Російської імперії стосовно землекористування та землеволодіння католицького, православного та уніатського духовенства.

Ключові слова: церковне землеволодіння, Правобережна Україна, секуляризація, монастир, десятина, маєток.



Левицкий В.О. Церковное землевладение на Правобережной Украине конца XVIII - первой половины XIХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины - Запорожский национальный университет. - Запорожье, 2006.

Диссертация посвящена комплексному исследованию истории церковного землевладения на Правобережной Украине конца XVIII - первой половины XIХ ст.

Большое внимание уделено теоретико-методологическим основаниям изучения развития церковного землевладения, проанализированы наиболее важные труды, монографии, источники посвященные развитию землевладения духовенства, исследовано их эволюцию. Это в комплексе помогло раскрыть тему и показать отношение исследователей к истории церкви. землеволодіння духовенство економіка церковний

Определены этапы развития церковного землевладения на Правобережной Украине конца XVIII - первой половины XIХ ст., проанализировано состояние и эффективность церковной экономики. На широком фактическом и статистическом материале изучено роль и место церковного хозяйства в социально-экономическом развитии региона даного периода и влияние на него политических факторов. Исследовано материальное обеспечение сельских приходских православных священников землей, домами и денежными выплатами из государственной казны.

На основании разнообразных источников и архивных материалов сформулированы выводы, касающиеся форм землевладения и методов хозяйствования в имениях правобережного духовенства, уровня урожаев, структуры церковных доходов.

Рассмотрено социально-экономические и правовые изменения, которые происходили с церковью после вхождения Правобережья в состав Российской империи, а также влияние законодательства империи на розвитие землепользования и землевладения католического, православного и униатского духовенства.

Изучены последствия участия католических и униатских священников и монахов в польском восстании 1830 - 31 гг., раскрыто сущность политики российского правительства, направленной на секуляризацию земельных владений церкви.

Ключевые слова: церковное землевладение, Правобережная Украина, секуляризация, монастырь, десятина, имение.



Levytskyi V.O. The church estate on the Right-Bank Ukraine at the end of the XVIII-th - at the first part of the XIX-th century. - Manuscript.

Thesis for the scientific degree of Candidate in Historical sciences on specialization 07.00.01 - History of Ukraine. - Zaporizhzha National University. - Zaporizhzha, 2006.

The dissertation is dedicated to the investigation of the church estate on the Right-Bank Ukraine at the end of the XVIII-th - at the first part of the XIX-th century. The evolution of shapes and measures of the clergy's estate has been investigated on the wide actual and statistic materials. Both the place of the church economy in the social economic development of the Right-Bank Ukraine and the influence of the political factors on it have been defined. The main attention is paid to the dynamics development and the economy methods of the church estate in the manors, to the crop capacity and the structure of the church income. The role of the Rassian government directed to secularization of the church estate has been discovered. It also shows the development of the legislation in the Rassian empire to Catholic, Orthodox and Greek Catholic clergy.

Key words: church estate, Right-Bank Ukraine, secularization, monastery, desyatyna, manor.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Для вичерпної характеристики соціально-економічного розвитку суспільства у той чи інший період його історії, форм власності на засоби виробництва, організації виробничого процесу та суспільного розподілу, масштабів й форм виробництва, необхідно враховувати різноманітні сторони господарського розвитку, в тому числі і господарську діяльність церкви, яка відігравала важливу роль в економічному житті держави. Тому, не врахувавши економічної діяльності церкви, неможливо дати всебічну оцінку її соціальної функції.

Звернення до розвитку церковного землеволодіння на Правобережній Україні кінця XVIII - першої половини XІX ст. зумовлено ще й тим, що в українській історіографії на сьогодні немає узагальнюючої праці, яка б розкривала проблеми, пов'язані з маєтками духовенства зазначеного періоду. Актуальність теми дослідження визначило й те, що необхідно всебічно і критично проаналізувати історіографію проблеми та архівні матеріали, які вводяться в науковий обіг вперше. Наступним, важливим моментом, який визначає необхідність вивчення даної проблеми, є той факт, що сільське господарство Правобережної України представляло собою сферу активного втручання духовенства і експлуатації ним селянської праці.

Актуальність теми визначається необхідністю застосування в сучасних умовах при реформуванні аграрного сектора економіки України історичного досвіду існування господарських форм сільськогосподарського виробництва адже багато явищ і процесів, які відбувалися в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст., проявляються у нових умовах і на новій основі в Україні.

Однією з характерних рис аграрного ладу Правобережної України кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. було тривале збереження в структурі землеволодіння церковних маєтків. Церковне землеволодіння було найбільш стабільним, порівняно з поміщицьким і селянським. А церковне господарство хоча і поступалося за своїми масштабами поміщицькому, проте відігравало важливу роль в аграрному, промисловому й торгово-лихварському розвитку краю.

Питання, пов'язані з історією церковного землеволодіння, окрім властиво соціального та економічного аспектів, неминуче виводять на з'ясування актуальної проблеми міжцерковних відносин та відносин церкви й держави, а, отже, набувають політичного характеру. Зрештою, саме конфесійна політика самодержавства була одним з вирішальних чинників, що зумовив остаточну секуляризацію маєтків духовенства і визначив спосіб її проведення. Очевидним є й те, що ця проблематика торкається важливих аспектів історії церкви, висвітлює місце духовенства різних конфесій у економічному розвитку супільства.

Невирішеність кризових явищ у сільському господарстві становить особливий інтерес для суспільства й наукових кіл щодо економічних проблем у народному господарстві. Процеси, що відбувалися на Правобережжі в минулому, потребують сьогодні глибоких аналітичних і синтезованих оцінок. Тому на сучасному етапі розвитку історичної науки важливого значення набуває поглиблення теорії і практики сільськогосподарських виробничих структур з врахуванням історичного минулого та економічних можливостей окремих регіонів України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дослідження тісно пов'язане з планами науково-дослідних робіт кафедри українознавства і філософії Тернопільського державного технічного університету імені Івана Пулюя, воно є частиною науково-дослідної теми “Основні закономірності економічного розвитку України в ХVІ - ХХ ст.” (№ державної реєстрації 0101U000992). Особистим внеском дисертанта в розробку теми є дослідження впливу церковного землеволодіння на аграрний розвиток Правобережжя кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст.

Об'єктом дослідження є церковне землеволодіння та землекористування на Правобережній України кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст.

Предметом дослідження є еволюція форм церковного землеволодіння на Правобережній Україні в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на залученому фактичному та статистичному матеріалі дослідити еволюцію форм і розмірів церковного землеволодіння та землекористування духовенства, з'ясувати місце церковної економіки у соціально-економічному розвитку Правобережної України кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. та вплив на неї політичних факторів.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- з'ясувати стан наукового вивчення теми, рівень і повноту існуючої джерельної бази,

- простежити етапи формування церковного землеволодіння;

- проаналізувати основні тенденції економічного становища церкви на Правобережній Україні кінця XVIII - першої половини ХІХ ст.;

- визначити особливості розвитку землеволодіння духовенства Правобережної України;

- встановити основні фактори, які впливали на еволюцію поземельних відносин;

- зробити аналіз ефективності церковного господарства;

- виявити закономірність в розвитку законодавства Російської імперії стосовно землекористування та землеволодіння католицького, православного та уніатського духовенства.

Хронологічні рамки дисертації визначені її тематичною спрямованістю та завданнями й охоплюють другу половину XVIII ст., коли Правобережжя перебувало в складі Речі Посполитої й було інкорпороване до Російської імперії внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793 та 1795 рр.) та першу половину ХІХ ст. до реформи 19 лютого 1861 р. Цей період є одним з найважливіших етапів в історії Правобережної України, коли відбувається корінний переворот в соціально-економічному розвитку регіону, складний і довготривалий перехід від феодального способу виробництва до нових капіталістичних відносин. Такий цілісний хронологічний підхід дозволяє вивчити основні аспекти розвитку церковного землеволодіння на Правобережній Україні.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються території Правобережної України, яка в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст включала в себе Волинську, Київську та Подільську губернії та становила окремий історико-географічний, адміністративно-територіальний і господарський регіон.

Наукова новизна і теоретичне значення праці полягають у наступному:

- дисертація є першим спеціальним дослідженням, яке присвячене комплексному вивченню церковного землеволодіння на Правобережній Україні кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст.,

- зроблено аналіз публікацій, присвячених розвитку землеволодіння духовенства, простежено їхню еволюцію, виявлено їх позитивні та негативні сторони;

- доведено, що церковне землеволодіння хоча й поступалося за своїми розмірами поміщицькому, відігравало важливу роль в системі тогочасних економічних відносин на Правобережній Україні;

- проведено порівняльний аналіз матеріального та правового становища духовенства різних конфесій та заходів, що вживало російське самодержавство з кінця ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст. для послаблення економічного та суспільного впливу римо- та греко-католицької церков;

- встановлено, що одним з найважливіших питань політики російського уряду було покращення економічного становища та матеріального забезпечення сільських парафіяльних православних священиків;

- з'ясовано, що на ефективність церковного господарства впливали засади та форми господарської діяльності, які зумовлювалися обсягом земель, кількістю залежних селян, наявністю сировинних ресурсів, ринками збуту;

- на основі аналізу широкого кола опублікованих та архівних матеріалів доведено, що духовенство виступало активним учасником суспільного процесу, а соціально-економічною основою політичних позицій церкви було її землеволодіння.

Практичне та наукове значення дисертації полягає в тому, що її матеріали, основні висновки і положення можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії України й монографічних досліджень з церковно-релігійної тематики, для вивчення широкого кола проблем, пов'язаних з соціально-економічним розвитком українського суспільства кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. Зроблені висновки можуть сприяти дослідженню даної теми на регіональному рівні, а також доречно буде їх застосувати для підготовки навчально-методичних, історико-краєзнавчих, науково-популярних праць та в практичній викладацькій діяльності.

Апробація результатів дослідження. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення у доповідях на конференціях: “VIІ наукова конференція Тернопільського державного технічного університету ім. І Пулюя” (Тернопіль, 2003), “VIІІ наукова конференція Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя” (Тернопіль, 2004), “ІХ наукова конференція Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя” (Тернопіль, 2005), “Х наукова конференція Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя” (Тернопіль, 2006). Наукові результати дослідження обговорювалися і отримали позитивну оцінку на наукових семінарах кафедри українознавства і філософії Тернопільського державного технічного університету ім. І. Пулюя.

Публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано 9 наукових робіт, з яких 3 - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України.

Обсяг і структура роботи зумовлені метою, завданнями, проблемно-хронологічним принципом дослідження. Відповідно до цього робота складається з вступу, чотирьох розділів, які включають одинадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (251 позиція), 20 таблиць. Загальний обсяг дисертації становить 228 cторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, наукову новизну результатів дисертаційної роботи, визначено її основні завдання, хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету, об'єкт, предмет, окреслено практичну і теоретичну значимість, апробацію одержаних результатів.

У першому розділі “Історіографія, характеристика джерел та методологія дослідження”, який складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу дослідження, обгрунтовано його методологію.

У першому підрозділі першого розділу “Історіографія проблеми” з'ясовано стан наукового вивчення проблеми, визначено, що процес дослідження започаткувався ще в ХІХ ст. і триває досі. Історіографію з обраної теми умовно поділено на: 1) дорадянську, 2) радянську, 3) сучасну.

Приєднання Правобережжя до складу Російської імперії привело до істотних змін у становищі церкви. Цьому питанню в дореволюційній історіографії приділялося недостатньо уваги. Праці з проблем історії церкви та церковного землеволодіння в історіографії ХІХ ст. належать дослідникам П. Бобровському і М. Морошкіну. В них відобразилися насамперед ті питання, що стосуються взаємовідносин православної, римо- та греко-католицької церков і політики російського самодержавства в правобережних губерніях. Земельні володіння римо-католицьких костелів і монастирів протягом XVIII - першої половини XIX ст. та уніатської церкви у XVIII ст. на Поділлі досліджував М. Сімашкевич. В праці В. Шульгіна зазначено, що секуляризація церковного землеволодіння розглядалася як засіб послаблення політичного впливу католицького духовенства, зміцнення позицій російського уряду в його боротьбі з сепаратизмом польського дворянства.

Становище з дослідженням соціально-економічної історії церкви поліпшилося наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у зв'язку з активною діяльністю Подільського єпархіального історико-статистичного комітету та Волинського церковно-археологічного товариства. Члени цих організацій Є. Сецинський та О. Фотинський у своїх краєзнавчих розвідках вперше приділили увагу регіональному церковному землеволодінню у XVIII ст., охарактеризувавши його економічний аспект. Проте обидва дослідники церкви обмежилися висвітленням методів господарювання лише католицької та уніатської церков, залишивши поза увагою землеволодіння православної церкви.

Великий статистичний матеріал з церковного землеволодіння XVIII - XIX ст. міститься в праці М. Яворовського. Автор досліджує поземельні відносини католицької та уніатської церков у контексті політичних подій, вказує на вагому участь духовенства в економічному розвитку краю.

Праця Д. Толстого, присвячена відносинам російського самодержавства й католицької церкви, охоплює окремі факти також і з історії церковного землеволодіння. Економічні проблеми церковних маєтків у ній майже не висвітлюються, а селяни незмінно трактуються лише з погляду конфесійного, як опора православної церкви та самодержавства.

В. Семевський згадує про передачу маєтків духовенства західних губерній Російської імперії до державної казни. Він пов'язує вилучення церковної власності з політикою самодержавства в селянському питанні.

Підсумовуючи аналіз дореволюційної історіографії слід зауважити, що для неї характерним було насичення статистичним матеріалом, багато робіт носило описовий характер, вона недостатньо висвітлювала соціально-економічну історію церкви, а вдавалася здебільшого до критики римо-католицької та уніатської церков, возвеличення православ'я.

Помітне місце у вивченні церковного землеволодіння на Правобережжі належить радянським історикам, які чимало уваги приділяли соціально-економічній проблематиці. Але над ними тяжіла панівна на той час в радянській історіографії теорія “торгового капіталізму”. Один з її прихильників В. Фаворський гіперболізував торгово-лихварську діяльність духовенства на Україні, називав його “торговельною буржуазією”, приписував тогочасній церковній економіці капіталістичний зміст.

Особливе значення для дослідження церковного землеволодіння на Правобережній Україні має монографія М. Дружиніна, яка на широкому фактичному матеріалі розкриває особливості становища державного села. Він дає обгрунтовану концепцію державного феодалізму, показує зміни у складі державних селян протягом ХVІІІ - першої половини ХІХ ст., розглядає розширення границь цього соціального стану, в тому числі за рахунок селян, що належали до маєтків, духовенства, секуляризованих указами 1841 - 1843 рр.

У праці Я. Мараша показано, що для духовних феодалів церковні землі становили матеріальну опору для наступу католицизму та унії. Мараш вивчав джерела й структуру доходів духовенства, фільваркове господарство, соціально-економічне становище селян у володіннях церкви.

А. Зінченко порушив питання про крупні маєтки церковних ієрархів Правобережної України наприкінці ХVІІІ ст., розглянув реформу державного села й поетапну секуляризацію церковного землеволодіння в 40-х рр. ХІХ ст. та їхні соціально-економічні наслідки для селян подуховних маєтків. Автор довів, що ліквідація такої консервативної форми феодальної земельної власності об'єктивно відповідала потребам поступального розвитку Правобережжя.

Загалом проблема розвитку церковного землеволодіння на Правобережній Україні в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. в радянській історіографії висвітлена фрагментарно та упереджено. У фундаментальних узагальнюючих працях з історії України, в яких питанням соціально-економічного розвитку приділяється основна увага, економічне життя церкви, поземельні відносини майже не відображені. Там описуються здебільшого методи визиску селян духовенством та факти антифеодальної боротьби, церква розглядається як антинародна установа, показано кон'юнктурний характер підтримки частиною православного духовенства уряду Росії.

В сучасній історіографії з'являються нові підходи до вивчення церковної проблематики, можна зустріти неупереджену характеристику соціально-економічного становища церкви на Правобережжі в кінці ХVІІІ - першій половині ХІХ ст., прослідкувати зміни в церковному землеволодінні й оцінити роль господарства маєтків духовенства в системі тогочасних аграрних відносин.

Значним кроком у подоланні стереотипів з даного питання стала праця О. Крижанівського, який висвітлив масштаби й характер господарської діяльності церкви на Правобережній Україні у ХVІІІ та ХІХ ст., дослідив велике землеволодіння єпископів і найбільших монастирів, дрібніші маєтки інших церковних власників, розкрив основні риси господарського ладу маєтків духовенства, становище селянства в них, з'ясував головні засади політики Речі Посполитої та Росії щодо церковного землеволодіння.

Досить грунтовно на основі архівних матеріалів було висвітлено поземельні відносини в Подільській губернії протягом 1793 - 1861 рр. у роботі С. Борисевича. Автор простежив еволюцію землеволодіння духовенства, а також вдався до аналізу законодавчого врегулювання поземельних відносин церковнослужителів.

Важливі відомості щодо церковного землеволодіння знаходимо у монографії А. Зінченка, який визначив місце церковної земельної власності в системі соціально-політичних відносин, проаналізував розвиток ринкових відносин, в які втягувалося духовенство, простежив хід і наслідки секуляризації церковних маєтків на Правобережжі та її значення для прискорення переходу від феодально-кріпосницької системи до капіталістичних відносин. Отже, попри значну історіографічну спадщину, спеціального комплексного дослідженя з історії церковного землеволодіння кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. ще не існує, чим і зумовлене звернення автора до цієї теми.

У підрозділі 1.2 “Джерельна база та методи дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження, що постає достатньо репрезентативною.

Під час наукового пошуку автором було опрацьовано і введено в науковий обіг документи Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (ЦДІАУК), Кам'янець-Подільського міського державного архіву (К-ПМДА), Державного архіву Тернопільської області (ДАТО).

Із матеріалів ЦДІАУК були залучені документи ф. 127 “Київська духовна конситорія”, ф. 182 “Канцелярія київського митрополита”, ф. 180 “Мотронинський монастир”, ф. 2071 “Жидичинський монастир”, ф. 2074 “Володимирський монастир”, ф. 442 “Канцелярія київського, волинського, подільського генерал-губернатора”; ф. 2 Рукописного відділу Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. У К-ПМДА вивчалися матеріали ф. 111 “Подільський губернський комітет з забезпечення православного сільського духовенства”, ф. 228 “Канцелярія подільського губернатора”, ф. 315 “Подільська духовна консисторія”, ф. 685 “Подільська духовна римо-католицька консисторія”, ф. 227 “Подільське губернське правління”; ДАТО: ф. 258 “Почаївська Успенська лавра”.

За типолого-видовим критерієм залучені джерела можна поділити на такі групи: 1) документи господарської звітності церковних установ, 2) документи центральних та адміністративних установ, 3) документи громадських установ, 4) матеріали діловодства, 5) листування.

На розвиток церковного землеволодіння проливають світло жалувані грамоти (фундуші, ерекції), які надавалися духовенству польськими королями й урядовцями, дарчі грамоти (презенти) польських і російських поміщиків, а також купчі та заставні акти.

Cтруктура та організація маєтків духовенства детально відображені в інвентарях, які допомагають простежити економічний розвиток цих маєтків, визначити їх прибутковість, встановити обов'язки селян. В інвентарних описах знаходимо цілий ряд поміток про торгівлю, орендні відносини.

Важливі відомості щодо сільськогосподарської, промислової та торгово-лихварської діяльності духовенства містять церковні прибутково-видаткові книги. Проте достовірність таких даних не завжди відповідає дійсності, оскільки настоятелі монастирів та церковні причети намагались приховувати частину своїх прибутків. Вагому цінність становлять монастирські хроніки, описи монастирів, які дають можливість ситематизувати дані про монастирське землеволодіння, прибутки та видатки, розповідають про лихварську діяльність ченців. Інформацію про розміри церковних володінь, методи господарювання в духовних маєтках, умови оренди, джерела доходів і витрат зустрічаємо в візитах - актах ревізій у монастирях і парафіяльних церквах.

Суттєвим доповненням до цих джерел є опубліковані документи. Серед них можна виділити “Материалы для истории Подольской губернии (1792-1796 гг.)”, “Материалы для истории православной церкви в царствование Николая І”, “Материалы для истории монастырей Подольской епархии”. Джерела, які в них містяться, висвітлюють в основному релігійно-політичну діяльність. До опублікованих джерел належить “Полное собрание законов Росийской империи”, яке містить важливий законодавчий матеріал. Однак в ньому вміщені не всі законодавчі акти, які нас цікавлять, частина з цих опублікованих актів наведена в редакції, вигідній законодавцю, крім того, за цим джерелом неможливо встановити мотивів видання того чи іншого документу. До видань з проблеми церковного землеволодіння можна віднести “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссиею”, “Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов, состоящих при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе”.

Багато документів з питань соціально-економічного розвитку правобережної церкви містять “Труды Подольского епархиального историко-статистического комитета“. Важливу інформацію знаходимо в господарсько-правових актах Дерманського василіанського монастиря, опублікованих в третьому томі “Трудов Общества исследователей Волыни”. Деякі матеріали та документи, які стосуються церковного землеволодіння, вміщені на сторінках “Епархиальных ведомостей” Київської, Подільської та Волинської губерній.

В радянський період вийшли документальні збірники, які дають певне уявлення про ідеологічну та політичну діяльність греко-католицької церкви (“Документи розповідають”, “Правда про унію”), проте соціально-економічна історія церкви в них майже не відображена. Дані про економічне становище монастирських селян, їх антифеодальну боротьбу спостерігаються в циклі публікацій “Гайдамацькмй рух на Україні” та “Селянський рух на Україні”.

Джерельна база дає змогу вичерпніше розкрити тему церковного землеволодіння на Правобережній Україні кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст., рельєфніше висвітлити господарську діяльність церкви та посприяли створенню загальної картини соціально-економічних процесів на Україні, дозволяє реалізувати визначені дослідницькі завдання.

Методи дослідження базуються на принципах науковості, історизму, об'єктивності, системності, плюралізму, пріоритету конкретної істини, використання яких спрямоване на об'єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів та явищ. Принцип об'єктивності орієнтував на виявлення різнобічних факторів, які обумовили зміни у церковному землеволодінні. Відповідно до принципу історизму матеріальний, правовий стан духовенства, участь священнослужителів у суспільному процесі розглядалися в динаміці, з урахуванням змін політичної ситуації. Дослідження здійснене на основі методів аналізу та синтезу, узагальнення, системно-структурного підходу, а також таких спеціальних історичних методів як пошуковий, аналіз документів, історична реконструкція (для виявлення на основі опублікованих та архівних джерел конкретних історичних фактів і явищ у поземельних відносинах), синхроністичний (при аналізі матеріального становища духовенства), порівняльно-історичний (для простеження етапів розвитку церковного землеволодіння, співставлення і порівняння різних форм земельної власності), абстрагування і конкретизації (для врахування другорядних факторів, які мали місце в економічному житті Правобережжя), проблемно-тематичний, історико-хронологічний, аналогії, логічного та статистичного аналізу.

У другому розділі “Церковне землеволодіння на Правобережній Україні в другій половині ХVІІІ ст.”, що складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів висвітлено розвиток церковного землеволодіння у другій половині XVIII ст., вказано на те, що церква на Правобережжі, передусім римо-католицька та уніатська, істотно посилили своє соціально-економічне становище. Підкреслено, що інтенсивне будівництво монастирів, костелів і церков супроводжувалося відповідним зростанням церковного землеволодіння. Єпископат, більшість монастирів та частина костелів володіли населеними маєтками. Духовенство здебільшого було дрібним та середнім землевласником.

У першому підрозділі другого розділу “Церковні маєтки Правобережної України в системі економічних відносин краю” досліджено процес розвитку церковного землеволодіння, вказано, що після входження Правобережжя до складу Реччі Посполитої почався етап посилення впливу римо-католицької та уніатської церков. Збереження в структурі землеволодіння Речі Посполитої церковних маєтків було обумовлено консервативністю її соціально-економічного та політичного ладу. Однією з найважливіших основ посилення економічних позицій церкви на Правобережжі було місцеве церковно-монастирське землеволодіння. Королівські, магнатські і шляхетські дарування, використання земельної іпотеки, придбання землі, загарбання селянських наділів сприяли утвердженню церковного землеволодіння. В цей час існували широкі можливості для отримання земель у католицьких та уніатських орденів. Монастирі й костели будувалися насамперед там, де їм надавалися населені маєтки. Розміри церковних земель досягали в середньому 15 дес. орної землі та 7 - 8 дес. сінокосу. За даними 1778 р. на Правобережжі духовенство мало 90 тис. димів або 10% від їх загальної кількості в Польщі. Загалом на Правобережній Україні 5,3% населених пунктів належало духовенству, причому найвищий відсоток припадав на Волинь.

Щодо греко-католицької церкви, то її земельні володіння також зростали, вона отримує від поміщиків земельні наділи або дозволи користуватися ними. Розросталися уніатські землеволодіння і за рахунок вдалих лихварських операцій. Греко-католицький митрополит став найбільшим земельним власником серед духовних феодалів Правобережжя, його маєтки можна вважати латифундійними (понад 1000 дворів).

Зосередження в розпорядженні правобережної церкви великих земельних володінь та значної кількості залежних селян дозволило їй проводити самостійну економічну діяльність. Насамперед це стосувалося митрополичих та єпископських маєтків, а також ряду монастирів, в руках яких знаходилася переважна частина церковної власності. Організаційні засади та форми господарської діяльності церковних установ, як правило, зумовлювалися обсягом земельних ресурсів, кількістю залежних селян, які населяли маєтності, історико-географічними та економічними особливостями розвитку районів їх локалізації, наявністю сировинних ресурсів, віддаленістю від основних ринків збуту.

Серед великих церковних господарств Правобережної України, найбільше орієнтація на товарне виробництво спостерігалася на Волині, що цілком узгоджувалося із загальною тенденцією розвитку економіки цього регіону і пояснювалося як порівняно високим рівнем землеробської культури, так і близькістю торгових шляхів. Участь церковних господарств у торгово-ринкових зв'язках вимагала збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів, на які існував ринковий попит. Тому у ХVІІІ ст. духовенство організовувало фільварки, призначені саме для задоволення цієї потреби.

Пріоритетну роль в церковному господарстві, як і в економіці України в цілому, відігравало сільськогосподарське виробництво. Церковні маєтки намагалися вести своє господарство раціонально, прагнули в умовах товарно-грошових відносин використовувати нові форми організації праці. На показники ефективності господарювання впливали як традиційні характерні риси феодальної епохи і, зокрема, натурального господарства, інтенсифікація панщинної праці селян, так і нові критерії (риси, пов'язані з впливом на землеробство законів товарного виробництва).

У підрозділі 2.2 “Інкорпорація Правобережної України до Російської імперії та її вплив на розвиток церковного землеволодіння” відзначено, що з переходом Правобережжя до складу Російськоі імперії статус церковної власності, яка збереглася в руках духовенства, значно змінився. На відміну від Речі Посполитої, в якій церква мала сильні позиції й чинила помітний вплив на державні справи, в Російській імперії її роль була не настільки вагомою, оскільки вона була перетворена в специфічну державну установу. Зазначено, що статус землеволодіння католицької та уніатської церков на Правобережній Україні після включення її до складу Російської держави визначався умовами компромісу, запропонованого російським самодержавством. В нових умовах церква зберігала за собою населені маєтки, але вона не могла набувати нових володінь, маєтки, що були в її руках розглядалися як державні, передані духовенству як корпоративному власнику в користування з обмеженням прав розпоряджатися ними.

Незважаючи на неприхований саботаж шляхти і католицького духовенства урядових заходів щодо відновлення панівних позицій православної церкви на Правобережжі, почався процес переходу уніатських церков і монастирів у православ'я. Польські поміщики й посесори скориставшись тим, що парафіяльні церкви перейшли у православ'я, відбирали церковні землі або обмінювали їх. Землевласники при обміні церковних земельних наділів дробили їх на декілька частин з метою позбутися гірших земельних ділянок. Церкви втратили багато земельних наділів або вони стали гіршими за якістю. Особливо гостро стояло питання про землю під час проведення російським урядом політики передачі церковних маєтків від католицької та уніатської церков православній церкві.

Земельні володіння католицької та уніатської церков складали економічну основу їх політичної могутності. Тому не випадково царський уряд почав здійснювати значні скорочення земельної власності церкви. Відібрані у духовенства маєтки дарувалися дворянству або включалися у систему державної оренди. В 1797 р. католицьким монастирям влада встановила квоту в ромірі 30 дес. польової землі. Католицьких та уніатських єпископів було переведено на посадовий оклад у розмірі 6 тис. крб. сріблом. Проте шляхті й католицькій церкві не заборонялося будувати нові костели та наділяти причетів землею.

Зберігаючи маєтки за духовенством, самодержавство в той же час перекривало шляхи для зростання церковного землеволодіння. Католицьким ієрархам дворянського походження дозволялося набувати населені маєтки, як членам цивільного суспільства, на яких поширюються права володіння й придбання маєтків. Землі, які перебували у володінні духовенства, належали їм лише на час займання ними посад і законодавчо були в державній власності. Тому російський уряд стежив за тим, щоб церковні маєтки не розорялися і не розпорошувалися.

Однак царський уряд хотів бачити в особі церкви надійного союзника і помічника. Тому з метою перетворення її в державну установу готував остаточну секуляризацію церковного землеволодіння.

Підрозділ 2.3 “Торгово-грошові операції церкви” присвячено економічній діяльності правобережної церкви, структурі її доходів. торгово-грошовим операціям.

Загальний обсяг продукції господарств багатьох церковних установ у другій половині ХVІІІ ст. значно перевищував потреби внутрішнього споживання, що зумовлювалося великими розмірами земельної власності, а досить часто і орієнтацією господарств на товарне виробництво. Необхідність реалізації продукції спонукала духовенство до активної торговельної діяльності. Церковнослужителі, займаючись торгівлею, поступово руйнували натуральний характер своїх господарств, сприяючи при цьому наближенню капіталістичних відносин.

Проте успішному розвиткові торгівлі перешкоджали бездоріжжя, через яке виснажувалася і гинула гужова худоба та дорожчав товар, митні бар'єри, які зникли після приєднання Правобережжя до складу Російської імперії, та феодальний розбій.

Церковні маєтки торгували з тими регіонами, куди зручніше було доставляти товар і де можна було його продати з найбільшою вигодою для себе. Монастирі Правобережного Придніпров'я орієнтувалися у своїй торговій діяльності на кoн'юнктуру Лівобережної України. З маєтків Полісся товар направлявся здебільшого в район Прикарпаття. З кінця XVIII ст., у зв'язку з включенням Правобережжя до складу Російської імперії, в експортній торгівлі церковних маєтків важливу роль починає відігравати чорноморський ринок.

Участь церковних маєтків у торгово-ринкових зв'язках вимагала збільшення виробництва товарного зерна та деяких інших сільськогосподарських продуктів, на які існував ринковий попит. Тому для реалізації саме цієї потреби духовенство організовували фільварки. В структурі доходів церкви найбільші прибутки надходили з маєтків де існували фільваркові господарства.

Нагромадження церквою значних грошових сум відкрило перед нею можливість такого виду економічної діяльності як лихварство, яке протягом ХVІІІ ст. еволюціонує від позиково-беззаставних форм до застави. Поширеним видом грошових операцій була здача земельних ресурсів в оренду. Найчастіше бюджет у такий спосіб поповнювали церковні ієрархи, величезний обсяг маєтностей яких ускладнював контроль за їх експлуатацією.

В другій половині XVIII ст. в економічній діяльності церкви простежується виразна тенденція до зростання ваги торгово-грошових операцій, значною мірою зумовлена орієнтацією великих господарств на товарне виробництво. І хоча торгово-лихварський капітал церкви існував у вигляді багатства, а не вкладався у промисловість, все ж він сприяв процесу первісного нагромадження капіталу.

Автором зазначено, що господарська діяльність церкви й такі її аспекти, як сфера торгівлі та лихварства, цілком вписувалися у контекст тогочасних економічних відносин. Необхідність самостійної економічної діяльності церкви певною мірою посилювалася внаслідок складних політичних умов кінця XVIII ст., коли жодна з релігійних конфесій не могла розраховувати на одночасну підтримку державної влади та громадського загалу.

Третій розділ “Церковне господарство в першій третині ХІХ ст.”, який складається з трьох органічно пов'язаних підрозділів, присвячено розвиткові землеволодіння церковних установ першої третини ХІХ ст., досліджено особливості функціонування церковного маєтку, проаналізовано характерні риси господарства селян церковних маєтків, їх становище та умови праці.

У підрозділі 3.1 “Зростання землеволодіння духовенства” зазначено, що після включення Правобережної України до складу Російської імперії в кінці XVIII ст., церковне землеволодіння значно скоротилося, проте, вже у першій третині ХІХ ст. знову почало зростати. Церковні діячі почали домагатися від уряду повернення конфіскованих земель. До середини 20-х рр. ХІХ ст. духовенству було значною мірою відроджено колишнє землеволодіння церкви. Церквам, які мали землю менше вказаних норм (33 дес.) поміщиків зобов'язували доповнити цю нестачу. Тому в першій третині ХІХ ст. католицька церква на Правобережжі знову зміцнила своє становище. Уряд, не заборонив шляхті будувати нові костели та наділяти причети землями, чим і скористалося католицьке духовенство. Монастирям в окремих випадках дозволили купувати землю без селян чи одержувати її в дар від поміщиків. Уряд також встановлював правила межування духовних земель та допущення представників церкви в межову комісію. Закони Російської держави стояли на сторожі недоторканості й адміністративної незалежності церковного землеволодіння, яке не підлягало відомству місцевого управління.

Одним з найважливіших питань церковної політики російського самодержавства з початку ХІХ ст. було поліпшення матеріального існування парафіяльного духовенства й наділення його земельними ділянками. У зв'язку з цим уряд наділяв землею парафіяльні церкви в казенних маєтках відповідно до кількості землі, яка належить кожному маєтку, тобто, де на душу населення було більше ніж 15 дес. землі, там нарізали потрійну пропорцію (99 дес.), де селяни мали від 12 до 15 дес., там нарізали церкві подвійну пропорцію (66 дес.), де селяни мали від 8 до 12 дес., там нарізали 49,5 дес. (півторачну пропорцію), якщо менше, ніж 8 дес., робили прирізку за вказівкою міністра фінансів.

Російська влада спонукала до повернення від уніатства до православ'я наділенням православним архієреям і монастирям додатково землі, внаслідок чого архієрейські наділи зросли вдвоє, а монастирські - у 3 - 5 разів. Переважна частина монастирів і причетів мала вдосталь польової землі, сіножатей та лісів. Наприклад, на одного монаха Мотронинського монастиря припадало в середньому 12 дес. землі.

За умов певного компромісу політики самодержавства щодо католицького та уніатського духовенства, надання населених маєтків верхівці церкви начебто зміцнили її становище. Однак, разом з тим, у 20-х рр. ХІХ ст. було проведено декілька акцій вилучення маєтків окремих церковних власників, зокрема ордену єзуїтів, який в 1820 р. припинив перебування в Росії. У 1821 р. Дерманський монастир передали православному духовенству, його населені маєтки перейшли в казенне відомство, а доходи з них призначалися на утримання монастиря й духовних училищ православної єпархії. Прийняті рішення були важливими прецедентами вилучення церковної власності в державне управління.

Загалом, для даного періоду помітна тенденція до утвердження в регіоні православної церкви, яка в майбутньому повинна була стати надійною опорою російського царизму, яка могла б опиратися на стабільну економічну основу.

У підрозділі 3.2 “Функціонування церковного маєтку в першій третині ХІХ ст.” зазначено, що основною формою організації виробництва сільськогосподарської продукції залишався фільварок. Їх кількість у церковних маєтках збільшувалася та зростав обсяг господарства в межах окремого фільварку. Це зумовлювалося збільшенням товарності виробництва під впливом інтенсифікації ринкових відносин. Швидкими темпами відбувався вихід на ринок церковних господарств, що в свою чергу призводило до підвищення ролі торгівлі. Хоча маєтки духовенства значно повільніше, ніж поміщицькі, втягувалися в ринкові відносини. Навіть у найбільших церковних маєтках зростання посівів пшениці відставало від зростання посівів жита, яке було основним “хлібом”. Пшениця, особливо озима, - йшла на експорт і майже не використовувалася на внутрішньому ринку. Незважаючи на зростання посівів деяких технічних культур, їхня питома вага залишалася в цілому досить невеликою.

Важливе місце у господарстві церковних маєтків займало тваринництво. Найбільше прибутків приносив продаж великої рогатої худоби. Помітно зросло використання коней на польових і транспортних роботах. Проте, провідну роль у якості тяглових тварин продовжували відігравати воли. Багато церковних господарств розводили тонкорунних овець самі або за певну винагороду брали їх для відгодівлі в приватних осіб.

Промисловість в церковних маєтках розвивалася дуже нестабільно, а окремі її галузі навіть почали занепадати через втрату церквою найрозвиненіших у промисловому відношенні поліських маєтків уніатського митрополита. Фабрично-заводська промисловість, що набирала обертів, утруднювала і без того важке становище церковної промисловості. Обміління рік, викликане скороченням лісів, і поява поміщицьких і державних парових млинів спричинила занепад церковного млинарства.

Під впливом інтенсифікації товарно-грошових відносин на Правобережжі колишній напівнатуральний характер церковної економіки остаточно залишився в минулому. Проте церква продовжувала залишатися консервативною установою, тому в багатьох маєтках духовенства виробництво продукції, насамперед сільськогосподарської, підпорядковувалося переважно завданню забезпечення духовних осіб. Також продаж продуктів селянами для сплачення податків на користь церкви, був ще одним з показників переважаючої натуральності селянського господарства в цих маєтках.

Третій підрозділ третього розділу “Розвиток господарства церковних селян” присвячено дослідженню господарства селян церковних маєтків. Духовенство надавало частину своєї землі в користування селянам, отримуючи від них додаткову працю у вигляді відробіткової ренти.

Недосконалий обробіток землі, традиційний набір вирощуваних культур, недостатнє удобрення грунтів, малотяглість, малоземелля, кріпосницький тягар - усі ці причини зумовлювали низьку продуктивність селянського господарства, сковували його можливості виходу на ринок. Одним з найважливіших показників, які характеризували селянське господарство, було землекористування. Величина селянських земельних наділів залежала від традиції у відносинах власника і селян, загальної кількість землі в маєтку, його розташування. На величину селянського землекоростування безпосередньо впливала й тенденція до збільшення фільваркової ріллі. Дані про співвідношення селянської та фільваркової ріллі початку 40-х рр. ХІХ ст. свідчать, що економічна рілля становила 32 - 48%, а селянська - 52 - 68% орних земель. Доля селянської ріллі у маєтках парафіяльного духовенства була нижчою (52 - 63%), ніж у маєтках монастирів і вищого духовенства (до 67%).

Характерною рисою церковних маєтків Правобережної України було гостре селянське малоземелля. Майже у двох третинах маєтків селянські землі становили в середньому 2 дес. на ревізьку душу. Середній земельний наділ на ревізьку душу в маєтках духовенства становив по Київській губернії 1,68 дес., Подільській губернії - 1,9 дес., Волинській губернії - 2 дес. Селяни не мали, отже, навіть 5-десятинного наділу, який вважався мінімальною нормою земельного забезпечення. В тих церковних маєтках, де селянське малоземелля було особливо гострим, воно виштовхувало безпосередніх виробників у сферу ремесла й торгівлі. В таких маєтках кріпацтво під впливом ринку перепліталося з відносинами найму.

Протягом першої третини ХІХ ст. феодальні повинності у церковних маєтках зростали, відбувалося обезземелювання селян. Цей процес пожвавлювався у зв'язку з тим, що в умовах екстенсивного сільськогосподарського виробництва духовенство могло досягти приросту валового товарного продукту лише шляхом розширення посівних площ, а вільних земель на Правобережжі тоді вже не було.

З розвитком товарно-грошових відносин власники церковних маєтків дедалі частіше переводили селянські господарства з панщини на чинш. Як правило це були економічно міцні господарства, а іноді - й безтяглові, з розрахунку на те, що без панщини вони зміцніють і внаслідок цього підвищать рентабельність маєтку. Проте очиншовування селян дуже небагато сприяло їхній господарській самостійності, бо переведений на чинш селянин, як правило звільнявся тільки від панщинних робіт, а всі інші феодальні повинності виконував у повному обсязі. До того ж селянські господарства не були підготовлені до грошової ренти через важке економічне становище та слабкість місцевого ринку. Однак, розвиток товарно-грошових відносин впливав і на господарський лад селянського господарства церковних маєтків, підриваючи його патріархальні риси й господарську застійність.

У четвертому розділі “Еволюція церковного землеволодіння у зв'язку з секуляризаційними заходами російського уряду”, який складається з трьох взаємопов'язаних підрозділів розкрито причини, хід та наслідки проведення секуляризації церковного землеволодіння.

У підрозділі 4.1 “Питання про церковну власність після повстання 1830 - 1831 рр.” проаналізовано зміни в церковному землеволодінні, які відбулися після повстання 1830 - 1831 рр.

Соціально-економічною основою збереження позицій католицької церкви до першої третини XIX ст. на Правобережній Україні було збереження її місцевого церковно-монастирського землеволодіння. Після включення Правобережжя до складу Російської імперії структури католицизму ставали осередками польської національної ідеї, провідниками відновлення польського політичного та економічного панування. Участь у повстанні 1830 - 1831 рр. приймало католицьке та уніатське духовенство (2,5% від усієї кількості повстанців).

Для боротьби з національно-визвольним рухом було проведено конфіскацію маєтків дворян та монастирів, які брали участь у повстанні. На Правобережжі був закритий 61 католицький та уніатський монастир. Власність монастирів, скасованих не за участь в повстанні, передбачалося розділити по єпархіях як спільну власність духовенства того ж віровизнання. Більшість монастирів, що залишилися, були позбавлені земельних угідь. Ліквідація монастирів була дуже прибутковою акцією. Вартість конфіскованого майна значно перевищувала вартість тих маєтків, котрі залишилися у духовенства. Конфісковані маєтки опинилися в центрі політики царизму щодо села на Правобережжі після повстання 1830 - 1831 рр., рішення прийняті щодо них, ставали відправними для багатьох інших питань аграрного розвитку в регіоні. На політичному горизонті виразно проглядалася остаточна ліквідація церковного землеволодіння.