Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917-1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Вступ. Актуальність дослідження проблеми ідейно-політичних процесів всередині українських партій у контексті альтернатив революційної доби 1917-1920 рр. зумовлена комплексом чинників.

Незапрограмованість історичного процесу (попри дію закономірностей суспільного поступу), іманентна йому множинність, непередбачуваність конкретних проявів у переплетінні з суб'єктивними складовими й нашаруваннями створюють основу реальної життєвої багатоваріантності. Тому, прогностично, та й на практиці постійно існують можливості здійснення різних, іноді дуже відмінних, варіантів-альтернатив суспільно-політичного розвитку. В процесі наукового дослідження минулого врахування наявної на той момент альтернативності дозволяє по-новому, з більшим рівнем об'єктивності, оцінити шлях кожної нації, держави, побачити невикористані потенції, винести повчальні уроки на майбутнє. Ігнорування альтернативних ситуацій збіднює уявлення про історичну реальність, не дозволяє відтворити ту чи іншу ситуацію у всеосяжності її осмислення й оцінок. З іншого боку, альтернативи минулого - це не тільки цікава у пізнавальному сенсі наукова проблема, але часто й вузол напруги в суспільній свідомості. Особливо це виявляється в перехідні, переломні періоди, коли вибір між різними перспективними варіантами подальшого шляху спонукає до перегляду, переосмислення попередніх епох, під час яких закладалися підвалини наявної моделі розвитку.

У контексті цього особливе місце, безумовно, займає період Української революції 1917-1920 рр., коли в загостреній формі зіткнулися інтереси різних політичних сил, різних суспільних верств. Всі суб'єкти політичного процесу мали власне уявлення щодо можливих шляхів суспільно-політичного розвитку України і зробили спробу втілити їх у життя. Протягом багатьох десятиліть історики, політологи, політики намагаються дати відповідь, чому при наявності декількох альтернатив, Україна пішла радянським шляхом розвитку. Всебічний аналіз, критичне осмислення альтернативних ситуацій революційної доби 1917-1920 рр. надає можливість багато в чому зрозуміти і пояснити сучасні, інколи діаметрально протилежні, позиції різних політичних сил, партій та суспільства в цілому щодо принципових проблем національно-державного будівництва, соціально-економічного поступу та формування інститутів політичної системи.

Сучасна політична ситуація в країні має ряд схожих рис із революційною добою 1917-1920 рр. Сьогодні, так само як і тоді, основним завданням вітчизняного політичного проводу є відстоювання й збереження української державності. Разом із тим, зараз, так само як і тоді, національна ідея не стає об'єднуючим чинником українського політикуму. Національна еліта розколота, часто-густо працює не на єднання суспільства, а, навпаки, на його роз'єднання, ставлячи вузькопартійні інтереси або особисті амбіції вище загальнонаціональних. Спільним моментом є й значний вплив зовнішнього чинника - діаметрально протилежні орієнтири окремих політичних сил щодо геополітичного місця України - пріоритетність європейського чи російського напрямів зовнішньої політики. Різні підходи при виборі зовнішнього вектору, як і в 1917-1920 рр., перешкоджають консолідації політичної еліти та суспільства навколо ідеї української державності, гальмують процес ствердження стабільної незалежної України. Невтішний досвід минулого має стати серйозним уроком і попередженням для сучасності.

Значний дослідницький інтерес даний період викликає ще й тому, що саме тоді вперше в Наддніпрянській Україні оформився весь партійний спектр - від лівих до правих партій, які виступили репрезентантами інтересів різних прошарків суспільства. Кожна з цих партій запропонувала свою програму суспільного розвитку, власне розуміння шляхів розвязання нагальних політичних і економічних проблем, свою модель національно-державного будівництва. Дослідження та неупереджений аналіз цих програм дозволить зясувати основні засади партійних доктрин, визначити місце та роль кожної партії в Українській революції 1917-1920 рр., показати їхній вплив на формування державної політики, винести уроки на майбутнє.

Обєкт дослідження - українські політичні партії, які функціонували в період Української революції 1917-1920 рр. в Наддніпрянській Україні.

Предмет дослідження - ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті революційних альтернатив, причини внутріпартійних розколів і формування міжпартійних блоків.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від початку 1917 р. до листопада 1920 р. Нижня хронологічна межа повязана з перемогою Лютневої революції в Петрограді, яка розпочала процес демократизації всіх сфер життя, відкрила реальні можливості щодо організації партійної діяльності, прискорила оформлення багатопартійності в Україні. Верхня межа збігається з остаточною поразкою Української революції та припиненням діяльності основної маси українських політичних партій на терені Наддніпрянської України (крім Української Комуністичної Партії) з огляду на неможливість їхнього функціонування в умовах більшовицького режиму.

Географічні межі дисертації охоплюють Наддніпрянську Україну, яка до 1917 р. була складовою частиною Російської імперії.

Метою дослідження є вивчення ідейно-політичних процесів у середовищі українських партій у контексті політичних альтернатив революційної доби 1917-1920 рр., зясування причин внутріпартійних розколів та формування міжпартійних блоків.

Спираючись на архівні матеріали, пресу, історіографічні джерела, автор ставив собі на меті розвязати наступні завдання:

- зясувати основні етапи та напрями дослідження проблеми партійно-політичної історії доби Української революції 1917-1920 рр., систематизувати та класифікувати корпус джерел з історії українських політичних партій, висвітлитити новітні теоретико-методологічні засади дослідження політичних партій;

- окреслити реальні та гіпотетичні альтернативи Української революції 1917-1920 рр., показати політичні сили, що відстоювали кожну із них;

- дослідити питання утворення та ґенези українських партій як основного суб'єктивного чинника й складової об'єктивних альтернативних ситуацій в роки революції; дослідити соціальну базу, регіональну розгалуженість і чисельність українських партій (в тому числі їх частин - груп, фракцій, течій тощо) на різних етапах революції;

- охарактеризувати ставлення українських партій щодо альтернативних варіантів політичної системи України, які виникали в ході революції (республікансько-демократичний лад УНР, більшовицька радянська система, гетьманат П. Скоропадського, “трудовий принцип” організації влади, націонал-комуністична модель тощо);

- виявити основні причини внутріпартійних розходжень і розмежування, появи внутріпартійних течій, груп, фракцій; прослідкувати зв'язок ідейно-політичних процесів всередині українських партій із реальними альтернативами організації влади, які об'єктивно існували в суспільстві;

- проаналізувати перебіг міжпартійної боротьби за вплив на формування державної політики та внутріпартійні суперечності щодо визначення моделей національно-державного будівництва, внаслідок чого утворювалися міжпартійні блоки та відбувалися внутріпартійні розколи;

- визначити роль та місце окремих українських політичних партій у революційних подіях, оцінити рівень їх згуртованості, організованості та здатності запропонувати суспільству адекватну його потребам альтернативну модель розвитку і боротися за її реалізацію;

- визначити завдання щодо подальшого дослідження даної проблеми.

1. Історіографія, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження

Історіографія та джерельна база дослідження.

Розкриваються основні етапи і провідні напрями вивчення історії та діяльності українських партій революційної доби 1917-1920 рр.

Наявну історіографічну базу можна поділити на чотири групи: так звана “партійна історіографія” власне революційних років, зарубіжні видання 20-х - 80-х рр. ХХ ст.; радянська історіографія; сучасна вітчизняна історіографія.

Перші спроби написання історико-партійних нарисів (підкорених реалізації агітаційно-пропагандистських завдань і здебільшого невеликих обсягом) були зроблені членами окремих партій ще за часів їх активного функціонування на терені України в досліджуваний період. До даної групи історіографічних джерел є підстави віднести публікації О. Лоли, Я. Довбишенка, В. Степанюка, С. Єфремова, П. Стебницького, М. Ковалевського, В. Блакитного, А. Хвилі, С. Шемета та ін. Ці праці містять чимало цікавих фактів щодо розвитку та становлення багатопартійності в Україні, взаємостосунків між різними партіями, відтворюють альтернативність партійних програм щодо визначення напрямів суспільно-політичного розвитку, розкривають перебіг внутріпартійних дискусій. Більше того, наведені тут факти та ідеологічні оцінки безпосередньо вплинули на формування бази і підходів наступних, суто наукових досліджень.

Українська зарубіжна історіографія з даної проблематики виразно розбивається на два якісних періоди - міжвоєнний (20-30-ті рр. ХХ ст.) та повоєнний (починаючи з середини 40-х рр. ХХ ст.). Особливістю міжвоєнного періоду було те, що ініціатива в науковій розробці проблем Української революції 1917-1920 рр. в цілому, й історії політичних партій зокрема, належала не академічним вченим, а безпосереднім учасникам революційних подій - лідерам політичних партій, членам різних урядів УНР і Гетьманської Держави. З огляду на це, розробка історії Української революції проходила в умовах жорсткого ідейного протистояння між колишніми учасниками революційного процесу, які належали до різних політичних таборів. Відповідно до своїх політичних переконань вони поділилися на так званих “унеерівців” і “гетьманців”, які взаємно звинувачували один одного, намагаючись покласти провину на опонентів, довести вірність власних ідеологій і партійних доктрин. До перших відносилися М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал, І. Мазепа, П. Феденко та ін., до других - Д. Дорошенко, В. Липинський та ін. Спираючись на документи, свої враження і обізнаність тогочасних подій, вони довели, що Україна пережила власну революцію, яка виступила як альтернатива загальноросійським революційним процесам. Їхні праці містять багато цінної інформації з “партійної історії”, розкривають позиції різних політичних сил на кожному конкретному етапі революції, відтворюють картину міжпартійної та внутріпартійної боротьби. Разом з тим, авторам, не вдалося повною мірою відійти від власної партійної позиції, дотриматися принципу історизму.

У повоєнний період у зарубіжній науці подальша розробка зазначеної проблематики розпочинається й фаховими науковцями. Цей напрям представлений працями М. Стахіва, І. Майстренка, П. Мірчука, Р. Млиновецького, М. Мироненка, Д. Гирського, Т. Гунчака та ін.. У цілому історики і політологи цього періоду успадкували від своїх попередників схильність до ідеологічного протистояння. Однак поступово історична література переставала грати роль інструменту ідеологічної боротьби і переростала в наукову дискусію між представниками різних теоретичних течій.

У радянській історіографії вивчення проблем багатопартійності відбувалося в умовах жорстких ідеологічних меж, поза які вчені не мали можливості виходити. Протягом 20-х років сформувалася офіційна схема висвітлення політичної історії загалом і політичних партій зокрема, методологічною основою якої став марксизм, всі інші підходи проголошувалися антинауковими. Принцип альтернативності історичного дослідження відкидався повністю. Домінуючими стали теорія безальтернативності, закономірності перемоги Жовтневої революції та авангардної ролі більшовицької партії, концепція меншовартості так званих “дрібнобуржуазних”, “націоналістичних”, “контрреволюційних” партій, остаточно закріпився погляд, згідно якого табір ідейних опонентів більшовиків якщо і заслуговував на увагу, то лише як обєкт критики. Все, що зявилося протягом 30-х - у першій половині 50-х років про українські політичні партії мало фрагментарний, епізодичний і суто негативний характер, внутріпартійні процеси взагалі не розглядалися.

Новий етап у розробці даної проблематики розпочався з другої половини 50-х років після ХХ зїзду КПРС, який поклав початок процесу десталінізації в СРСР. Однак методологічні підходи щодо висвітлення історії українських партій залишилися старими. Вони продовжували кваліфікуватися “дрібнобуржуазними”, “націоналістичними”. Превалювало дослідження не самих партій, а лише тактики щодо них РКП(б) та КП(б)У, їх історія та діяльність розглядалися в ракурсі організаційного, ідеологічного та політичного краху. Поряд із цим зявилося й ряд позитивних моментів, насамперед, значне розширення джерельної бази, залучення нових архівних матеріалів, оприлюднення невідомих раніше фактів.

У 70-80-х роках спостерігалося кількісне збільшення праць з даної тематики. В цьому напрямку працювали Ю.Ф. Клінтух, В.О. Полушкіна, Ю.М. Гамрецький, Л.М. Спірін, І.Ф. Курас, Ю.І. Терещенко та ін. Історики розглядали окремі факти та події з життя українських політичних партій, їх чисельність, соціальну базу, досліджували взаємостосунки між ними та більшовиками, однак пропоновані ними програми розвитку українського суспільства ніколи не розглядалися як реальні альтернативи радянського шляху розвитку.

Перші обережні спроби наукового переосмислення почали робитися у 1989-1990 рр., що стимулювалося проголошенням політики гласності. Показово те, що вперше в науковій літературі почала підніматися проблема альтернативності історичного розвитку. Хоча розгляд принципу альтернативності ще здійснювався на засадах марксистсько-ленінської методології, однак це був уже значний крок уперед у підходах до тлумачення, загальних оцінок історичного розвитку. Однією з основних тогочасних тем стала дискусія про альтернативи 1917 року, до якої включилися й українські історики Ю.Ю. Кондуфор, І.Ф. Курас, В.Ф. Солдатенко.

Нові можливості для піднесення досліджень на якісно вищий рівень зявилися лише після отримання Україною незалежності. З цього часу почалося й ґрунтовне вивчення історії окремих українських партій. Одними з перших у центр уваги дослідників попали УСДРП і УПСР, яким присвятили свої праці Т.А. Бевз, О.В. Бобина, О.Ю. Висоцький, В.І. Головченко, А.І. Голуб та ін.. Крім того фрагментарні сюжети з історії діяльності цих партій присутні у всіх загальних роботах, присвячених даному періоду. На початку та всередині 90-х років значний інтерес для істориків і політологів являли партії, що репрезентували український націонал-комунізм. Поширення в суспільстві популярності консервативних поглядів спонукала вчених до вивчення українських центристських та консервативних партій. Сюжетами партійної історії насичені праці, які висвітлюють окремі періоди революції. Всебічний аналіз теоретичних засад і діяльності політичних партій на всіх етапах революції здійснив В.Ф. Солдатенко в своїй ґрунтовній монографії, присвяченій Українській революції.

Автори вищеназваних праць висвітлили основні етапи становлення та функціонування українських політичних партій доби Української революції 1917-1920 рр., охарактеризували головні засади їхніх політичних доктрин і напрямів діяльності. Разом із тим, предметом окремого вивчення не стали внутріпартійні процеси - ідейно-політичні розбіжності, розмежування, конфлікти, розколи тощо, які були своєрідною реакцією певних частин партій на багатоваріантність можливого подальшого суспільно-політичного поступу. Дослідники зазвичай обмежувалися характеристикою загальнопартійних тенденцій, залишаючи поза увагою аналіз на зрізі фракцій, течій, груп. З іншого боку, міжпартійна боротьба навколо визначення напрямів державного будівництва не розглядалася в контексті реальних і гіпотетичних альтернатив, які існували в суспільстві. Таким чином, аналіз історіографічного доробку свідчить, що комплексного дослідження ідейно-політичних процесів всередині українських партій на тлі революційних альтернатив 1917-1920 рр. немає.

Джерельною базою даної роботи стали різноманітні опубліковані та неопубліковані матеріали й документи. Насамперед, це неопубліковані матеріали і документи, що зберігаються у сховищах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) та Центрального державного архіву громадських обєднань України (ЦДАГО України). Зокрема, це фонди окремих партій, органів влади УНР і Української Держави, особисті фонди діячів українського національно-визвольного руху. Широко в роботі були використані й опубліковані документи, які вийшли окремими збірниками протягом останніх років.

Всі наявні джерела можна умовно поділити на джерела партійного та непартійного походження. Основою джерельної бази даної роботи стали джерела партійного походження - матеріали програмного характеру (програми партій і документи, в яких представлена система основоположних цільових та ідеологічних настанов тої чи іншої партії); протоколи та резолюції партійних форумів (з'їздів, конференцій, засідань центральних і місцевих органів); пропагандистсько-агітаційні матеріали (партійна преса, брошури, праці лідерів партії, листівки, відозви, прокламації тощо); спогади, мемуари, щоденники провідних партійних діячів.

З метою відтворення історичного фону при написанні дисертації широко використовувалися й джерела непартійного походження - законодавчі документи державних органів УНР, Української Держави, УСРР; періодична преса політичних суперників; позапартійна преса - часописи загальнополітичного і економічного характеру; спогади, мемуари, щоденники активних учасників революційних подій, які не належали до українського національного табору.

У процесі роботи над проблемою автор керувався принципами обєктивності, історизму та альтернативності, що дозволило неупереджено і об'єктивно відтворити багатогранну, суперечливу картину міжпартійної співпраці та боротьби, з'ясувати причини внутріпартійних суперечностей та розколів партій, визначити роль та місце кожної української партії в революційних процесах, проаналізувати ступінь вірогідності здійснення тої чи іншої альтернативної моделі національно-державного будівництва, що пропонувалися різними політичними силами.

Поставлені мета і завдання зумовили набір використаних методів, які умовно можна поділити на загальнонаукові, спеціально-історичні та методи суміжних наук. Основоположними методами дослідження стали діалектичний, логічний, проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, статистичний, метод періодизації, історичного опису та ін.

2. Визначення українськими партіями напрямів національного відродження і державного будівництва доби Центральної Ради

Досліджено процес відродження та утворення українських партій, особливості розробки партійних національно-державних програм і їх реалізації.

Лютнева революція 1917 р. зруйнувала стару політичну систему Російської імперії, відкрила реальні можливості щодо розвитку багатопартійності в усіх регіонах країни, в тому числі й в Україні. Вже в перші революційні місяці відновлюють свою діяльність партії з дореволюційним стажем і активно створюються нові. В цілому на середину 1917 р. оформлення українського партійного спектру завершується - на політичній арені зайняли місце партії - від лівих до правих, які репрезентували інтереси всіх наявних суспільних верств. До лівого флангу слід віднести такі партії як УПСР, УСДРП, УНРП, УНП. Партіями центристського спрямування були УПСФ і УТП. Правий фланг був представлений Всеукраїнським союзом земельних власників і УДХП. Аналіз лінійного партійного спектру свідчить, що дореволюційна тенденція його розвитку збереглася й на початку революції, коли кількісну перевагу мали ліві політичні сили. Центр був так само слабо представлений - УПСФ і УТП у розглядуваний період тяжіли більше до “лівих” і тому їх можна визначити як лівоцентристські партії. Що торкається правих партій, то Всеукраїнський союз земельних власників досить умовно слід рахувати українською політичною партією. З огляду на свій національний склад він ніколи не стояв на позиції відстоювання національно-державницьких інтересів України. Суто українською політичною партією була УДХП, яку, зважаючи на засади її програми та діяльності, на наш погляд, доцільніше відносити до правоцентристського флангу.

Оцінюючи українські партії з позиції особливостей їх соціальної бази слід констатувати, що на середину 1917 р. вони представляли практично всі прошарки суспільства, які через них намагалися відстояти свої суто класові інтереси й реалізувати своє бачення розвязання нагальних політичних і економічних проблем. Інтереси селянства представляло зразу декілька українських партій - УПСР, УНРП, УДХП, Союз земельних власників. Разом із тим, загальноселянською партією можна вважати тільки УПСР, основна програмна вимога якої - розподіл поміщицьких земель приваблювала й влаштовувала всі верстви селянства і тому підтримувалася ними. Інші партії відбивали інтереси тільки певних верств селянства, зокрема, УДХП і Союз земельних власників репрезентували вимоги частини заможних і середніх селян, що не поділяли ідею УПСР щодо необхідності скасування приватної власності на землю. Партією поміщиків і заможного селянства був Союз земельних власників. Робітничою партією була УСДРП. Виняток становили лише промисловці та підприємці, які так і не спромоглися на той час утворити свою партію. Ті регіональні та галузеві організації, які існували, не можна рахувати політичними партіями, бо вони в основному займалися вирішенням організаційних виробничих питань.

Всі партії прагнули стати масовими партіями, однак стати такою вдалося лише УПСР, що зумовлювалося особливістю соціальної структури українського суспільства - перевага сільського населення. Певною мірою масовою партією можна вважати й Союз земельних власників, який за своєю чисельністю займав друге місце після УПСР. Фактично всі діючі на той момент українські партії були загальнонаціональними, бо мали партійні осередки по всій території України. Виняток становили УДХП, УТП, УФДП, УНРП. Перші дві слід вважати регіональними, з огляду на те, що їх партійні організації діяли не скрізь, а останні - столичними, бо їх вплив далі Києва реально не йшов.

За своїм правовим статусом усі українські партії були легальними. За місцем у системі державної влади до правлячих відносилися УСДРП, УПСР, УПСФ, представники яких складали перший уряд - Генеральний Секретаріат. Певною мірою залученими до влади були УТП, УНРП, УНП, що мали представництво в Центральній Раді. Партія, яка частково підтримувала правлячі сили, була УДХП. В опозиції щодо Центральної Ради стояв Союз земельних власників.

Аналіз регіонального впливу партій та визначення їх чисельності свідчить, що найбільшою популярністю та підтримкою населення користувалися ліві партії. Така розстановка політичних сил зумовила те, що провід в Українській революції з самого початку перебрали на себе партії лівої соціалістичної орієнтації. Саме їх представники становили більшість у Центральній Раді та її урядах. Праві партії в цілому не відігравали суттєвої ролі в політичному житті України. На фоні загострених соціальних проблем їхні програми не знаходили широкої підтримки серед широких народних мас. Їхні представники, навіть ті, що виявляли лояльність та бажання, не були допущені до участі в державних і урядових структурах. У результаті процес державотворення в Україні пішов шляхом, який відповідав політичним доктринам провідних українських соціалістичних партій, інші альтернативи розвитку на цьому етапі були зігноровані.

В цілому слід підкреслити, що українські політичні партії гідно витримали конкуренцію з загальноросійськими і національними партіями, здобули підтримку більшості населення України (свідоцтвом чого є результати виборів до Всеросійських і Українських установчих зборів) і стали на чолі національно-демократичних процесів.

Ставши на чолі національно-визвольних процесів українські партії мали запропонувати суспільству цілісну програму подальшого розвитку. Поряд із розв'язанням гострих соціальних проблем, необхідно було вирішити питання національно-державного статусу України, визначити основні форми організації влади, тобто співвіднести, взаємопов'язати соціальні та національні завдання революції. На той момент українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями, або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій. Тому розробка цієї концепції і втілення її в життя йшли фактично паралельно вже під час революції. Внаслідок цього, розбіжності, які існували до того, були успадковані і стали на заваді обєднання всіх наявних політичних сил навколо ідеї української державності.

З початком революції перед Україною постала альтернатива: яким шляхом іти - виборювати відразу самостійну незалежну державу, чи задовольнитися національно-територіальною автономією у складі демократичної федеративної Російської республіки. Провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж всього 1917 року, що було зумовлено найбільшою мірою автономістсько-федералістською позицією провідних українських політичних партій, які очолили національно-визвольний рух (УСДРП, УПСР, УПСФ та ін.). Протягом всього часу існування Тимчасового уряду перед українськими політичними партіями стояла проблема визначення пріоритетів між загальноросійськими та власними національними інтересами, пошуку тієї межі, за якою підтримка перших не вступала в суперечність із потребою захисту других. Автономістсько-федералістською орієнтацією провідних українських партій Центральної Ради визначалася політика підтримки Тимчасового уряду як загальноросійської правлячої інституції, їх переважно очікувальна тактика зволікання із проведенням нагальних соціально-економічних реформ. Бездіяльність Тимчасового уряду та Центральної Ради у вирішенні соціально-економічних проблем серед інших чинників відкривала реальні можливості для здійснення більшовицької альтернативи подальшого розвитку революції.

Однак життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було обєктивно неможливим. По-перше, чітко розробленої схеми запровадження федеративного устрою, бодай на теоретичному рівні не існувало. Кожна з партій мала власне уявлення щодо механізмів створення федерації і пропонувала свої варіанти її функціонування. По-друге (головне), перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного чи навіть кількох потенційних субєктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об'єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”. Центр, природно, прагнув пригальмувати зростання національно-визвольних рухів у регіонах, залишити багато де що незмінним, зокрема, цілісність держави. Не спостерігалося активної підтримки руху до федеративної мети (ідея сама по собі, здавалося, була достатньо популярною) в національних регіонах, чим почасти можна пояснити неготовність лідерів національно-державних утворень позитивно зреагувати в листопаді-грудні 1917 р. на заклики Центральної Ради до федеративного переустрою Росії.

Що торкається іншої альтернативи - розбудови самостійної незалежної держави, то, безумовно, з теоретичної точки зору цей шлях виглядає більш логічним, ніж попередній. Підтвердженням цього може слугувати той факт, що попри свої федералістські переконання, український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений, лідери українського руху не змогли вчасно скористатися піднесенням національних почуттів широких мас навесні-влітку 1917 р., а навпаки, своєю поміркованістю пригальмували його. Водночас їхнє спочатку відкрито вороже сприйняття ідеї самостійності України формувало у свідомості населення негативне ставлення до неї, чому проголошення незалежності ІV Універсалом не знайшло розуміння з боку широкого українського загалу і не сприяло піднесенню національно-визвольного руху.

В цілому, за доби Центральної Ради українські партії розробили власну модель суспільно-політичного розвитку України, як альтернативну варіантам, запропонованим спочатку Тимчасовим урядом, а згодом РНК, що зумовило наявність перманентних, інколи ззовні прихованих, напруженості та конфліктності в стосунках із центральними владними установами.

Альтернативні погляди на перспективу державотворення призвели до оформлення всередині українських партій окремих фракції з відмінними від основних програмних настанов орієнтаціями. За доби Центральної Ради першого організаційного розколу зазнали найвпливовіші партії - УПСР і УСДРП. З першої у листопаді 1917 р. виділилася фракція “конфедералістів”, члени якої не поділяли автономістичних поглядів основної частини партії, увійшовши згодом до новоствореної Української партії соціалістів-самостійників. Причиною внутріпартійних розбіжностей в УСДРП та оформлення її лівої течії в окрему партію з подальшим входженням до КП(б)У стало різне ставлення до можливих форм організації влади - перехід частини її членів на радянську платформу.

3. Українські партії і проблема вибору перспектив суспільно-політичного розвитку в умовах Гетьманату П.Скоропадського

Присвячено аналізу внутріпартійного та міжпартійного життя українських партій за доби Української Держави.

П. Скоропадський, прийшовши до влади в результаті державного перевороту, прагнув втілити в життя власну модель національно-державного будівництва, що стала альтернативою республікансько-демократичному устрою УНР, радянській системі влади та поміщицько-самодержавному режиму білого руху. Дана модель базувалася на консервативній ідеї і передбачала встановлення авторитарного режиму та відновлення приватної власності. Соціальною базою гетьманського перевороту стали землевласницькі та підприємницькі кола, а також заможне селянство, яке виступало проти аграрної політики Центральної Ради. Саме ці соціальні прошарки українського суспільства позитивно сприйняли зміну влади в країні, вважаючи гетьмана репрезентантом своїх інтересів і сподіваючись на те, що новостворена гетьманська держава стане захисником і гарантом забезпечення цих інтересів. Партійні з'їзди Союзу земельних власників і Протофісу яскраво засвідчили, що представники цих верств були готові співпрацювати з гетьманом у напрямі зміни попередньої державної політики. В свою чергу й гетьман розглядав ці сили як державну основу й планував спиратися саме на них при проведенні урядової політики.

Водночас програма гетьмана суперечила політичним доктринам більшості українських партій, які вважали себе захисниками інтересів робітників і селянства. Ця обставина зумовила їхню відмову від участі в гетьманському уряді, що змінило розстановку політичних сил у країні. До влади прийшли праві консервативні партії, які за часів Центральної Ради не брали участі в формуванні державної політики (Всеукраїнський союз земельних власників, Протофіс, кадети). Ліві та лівоцентристські українські політичні партії, що напередодні гетьманського перевороту займали провідне становище в політичній системі України, були усунуті від влади і опинилися поза урядовою діяльністю, стали в опозицію щодо гетьманського режиму. Водночас єдності між цими партіями не спостерігалося - кожна з них оцінювала політичну ситуацію та обирала тактику відповідно власних програмних настанов. Дедалі давали знати й певні розбіжності всередині практично кожної партії. Якщо більшості партій удалося залагодити ці суперечності і виробити загалом спільну платформу дій, то УПСР розкололася на дві частини. Наслідком розколу стала поява нової партії - УПСР(боротьбистів).

В цілому окреслилися дві основні позиції щодо Гетьманської держави. Більшість українських політичних партій (УСДРП, УПСФ, УПСР(ц.т.), УПСС, УТП, УДХП) стала у легальну опозицію щодо гетьмана та його уряду, припускаючи можливість за певних умов піти на співробітництво з режимом. Заради збереження здобутків української державності вони спочатку відкидали ідею збройного повстання проти гетьмана і шляхом легальних форм боротьби сподівалися вплинути на нього та його уряд через опозиційні структури (УНДС, а згодом УНС). Єдиною партією, яка з перших днів перевороту зайняла відкрито ворожу позицію щодо Гетьманської Держави, була новостворена партія - партія боротьбистів. Вона відкидала будь-яку можливість співробітництва з гетьманом, перейшла на нелегальне становище і розпочала підготовку повстання з метою повалення гетьманського режиму. Таким чином, консолідації опозиційний сил на цьому етапі не відбулося.

Не отримавши підтримки українських національних сил, П. Скоропадський змушений був спиратися в своїй політиці на праві політичні партії, для яких необхідність розбудови незалежної Української Держави не була основоположним партійним принципом. Самостійність України вони сприймали як вимушений крок, тимчасову альтернативу більшовицькій Росії. Тому, зі зміною міжнародної ситуації більшість членів цих партій підтримали ідею відродження “єдиної неподільної небільшовицької Росії”. Винятком була лише Українська демократично-хліборобська партія, але вона ніколи не була урядовою партією і реального впливу на формування поточної політики не мала. Курс же урядових партій не сприяв консолідації суспільства, а навпаки, вів до його поляризації.

Гострота соціальних і національних відносин у країні, наявність альтернативних підходів щодо їхнього розв'язання спричинили внутріпартійні розбіжності, наслідком яких ставали поява опозиційних груп і окремих фракцій всередині партій, організаційні розколи політичних партій і оформлення на їх основі нових. Характерним стало те, що ці розколи зазнали партії, які займали протилежні фланги політичного спектру - сама “ліва” УПСР і сама “права” Всеукраїнський союз земельних власників. При чому і в тому, і в іншому випадку від партій відокремлювалися фракції, що стояли на лівіших позиціях порівняно з основними частинами партій.

На базі лівої фракції УПСР (“лівобережної”) оформилася перша українська ліворадикальна партія - партія боротьбистів, яка в своїй політичній платформі тяжіла до основних засад більшовизму. Так, вперше на дійсно масштабному, партійному (а не лише фракційному) рівні заявив про себе український націонал-комунізм. Близьку до боротьбистів позицію в питаннях партійної тактики щодо гетьманського уряду займала й ліва течія в УСДРП, яка влітку 1918 р. оформилася в окрему фракцію “незалежних”, залишаючись в межах партії. Розкол Всеукраїнського союзу землевласників відбувся на другому партійному з'їзді в жовтні 1918 р., коли опозиційна група делегатів, не погодившись із ухваленою аграрною програмою партії та антиукраїнською промовою В. Пуришкевича, провела свій власний з'їзд, проголосивши утворення нового Всеукраїнського союзу хліборобів-власників (селян).

В цілому характерною рисою партійного життя в 1918 р. став певний занепад організаційної діяльності українських партій, скорочення їхньої чисельності та кількості місцевих осередків. Не останню роль у цьому відіграло те, що вони втратили провідне становище в політичній системі України, яке мали за часів Центральної Ради. Окремі їх члени зазнавали переслідувань з боку влади, а боротьбисти взагалі знаходилися поза законом і з ними влада вела відкриту боротьбу (так само як і вони проти неї). Найбільш негативно несприятливі політичні умови позначилися на нечисленних і маловпливових партіях. Зокрема, відсутність розгалуженої сітки партійних осередків призвела до майже фактичного припинення партійної діяльності на місцях Української трудової партії (УТП). Частина колишніх трудовиків разом із безпартійними українськими елементами у листопаді 1918 р. заклали нову партію - Українську націонал-демократичну партію (УНДП), яка стала на більш помірковані позиції в порівнянні зі своєю попередницею. Наприкінці 1918 р. припиняє своє існування Українська федеративно-демократична партія (УФДП), прихильність якої до автономістсько-федералістської ідеї на той момент не могло знайти загальної підтримки. Організаційні труднощі були наслідком глибинних процесів, що проходили всередині українських партій на ідеологічному та тактичному рівнях - пошук власної позиції щодо політичної системи гетьманату П. Скоропадського.

Під впливом подальшого загострення соціальних проблем, стихійних селянських повстань і страйків робітників у середовищі лівих українських партій визрівала ідея організації загального повстання проти гетьмана. Ініціаторами і “душею” повстання виступили В. Винниченко і М. Шаповал, яким поступово вдалося схилити на свій бік спочатку власні партії, а згодом і УНС та створити Директорію. Однак загальне повстання проти гетьманської влади не можна вважати суто “директоріантським”, бо воно обєднало кілька потоків і стало наслідком, насамперед, невдоволення широких верств селянства і робітництва, що знаходилися під впливом різних політичних сил, соціально-економічною політикою гетьмана. Зокрема, окрему від Директорії повстанську діяльність проводили боротьбисти та Українська партія лівих соціал-революціонерів (УПЛСР), які часто координували свої дії з більшовиками (особливо остання). Антигетьманське повстання ліквідувало Українську Державу і розпочало новий етап Української революції. Серед учасників революційних подій і серед науковців, як вітчизняних, так і зарубіжних, ніколи не існувало однозначної оцінки доцільності проведення антигетьманського повстання. Ця дискусія точиться вже майже століття і навряд коли-небудь вдасться дійти до єдиного знаменника, бо певною мірою кожний з опонентів має рацію в своїх доводах. Говорячи, безпосередньо, про роль українських партій в організації цього повстання, слід визнати, що іншого перебігу подій не могло бути. Тактика партій, поведінка лідерів були детерміновані їхніми партійними доктринами і настановами, відповідно яким заперечувалася державна модель Української Держави, а також природною реакцією на стихійні народні повстання. Іншого шляху розвитку, крім повстання, в їхньому розумінні й бути не могло.

4. Альтернативи державотворення доби Директорії УНР і детермінанти партійних тенденцій (внутріпартійних розколів і міжпартійних блоків)

Проаналізовані “уенерівська” та націонал-комуністична моделі соціального і державного розвитку України, спроби втілення їх в життя.

Прийшовши до влади в грудні 1918 р. Директорія, на відміну від своїх попередників Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення. Політичні сили, які її утворили не мали спільної платформи національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади - від радянської системи до традиційно-парламентської моделі європейського типу. В результаті довготривалої та детальної дискусії був теоретично розроблений і третій шлях - “трудовий принцип” державного управління, за яким мала створитися така вертикаль влади: на місцях - губернські та повітові трудові Ради, а в центрі - Конгрес трудового народу. Провідники УНР були щиро переконані - “трудовий принцип”, як влада всього трудового народу, на противагу більшовицькій диктатурі пролетаріату був адекватнішим тогочасній політичній ситуації. Насправді реалізація цього принципу виявилася важко здійсненою. На місцях всю повноту влади мали комісари і військові коменданти, які діяли від імені Директорії, а до запровадження трудових Рад відновлювалися демократичні органи самоврядування - волосні ради та земства.

“Трудовий принцип” підтримували не всі українські партії, помірковані та консервативні партії залишилися на загальнодемократичних позиціях, відстоюючи ідеї загального виборчого права та парламентаризму. Наявність цих різновекторних орієнтирів не давала можливості Директорії виробити чітку державницьку стратегію, бо, опинившись між лівими та правими, протягом всього часу свого існування вона намагалася визначитися, що варто покласти в основу державного будівництва - “трудовий принцип” чи “загальне виборче право”. Залежно від того, які політичні сили формували урядовий курс, залежало й визнання пріоритетності того чи іншого принципу державного управління. Формально в серпні 1919 р. Директорія УНР остаточно визначилася, що в основі державного будівництва має лежати принцип парламентаризму. Однак, проголошення нею того чи іншого принципу слід розглядати лише як декларацію намірів, оскільки жоден із них внаслідок воєнно-політичних обставин так і не втілився в життя. Коливання внутрішньополітичного курсу Директорії УНР напряму залежало від зовнішніх орієнтирів тієї чи іншої політичної сили. Ті політичні партії, що виступали за пріоритетність стосунків із Антантою, стояли на позиції парламентаризму. Ті, що схилялися до союзу з Радянською Росією, відстоювали радянські форми влади (трудові ради, народні ради тощо).

Пошук принципів державного будівництва призводив і до гострих внутріпартійних дискусій та внутріпартійного протистояння, в наслідок чого утворювалися окремі фракції та групи всередині партій. Насамперед, це торкнулося провідних соціалістичних партій УСДРП і УПСР. Різниця у поглядах на можливу форму влади стала основною причиною розколу УСДРП на VІ Конгресі, коли оформлена напередодні фракція “незалежних” проголосила себе окремою партією, виступивши за необхідність запровадження радянської системи влади. Відсутність ідейної єдності в УПСР яскраво виявилася на Трудовому Конгресі, коли будучи найчисельнішою фракцією, есери не змогли зреалізувати свою кількісну перевагу, розколовшись на групи, члени яких підтримали різні резолюції, що відстоювали потребу реалізації протилежних форм влади. На початку літа 1919 р. частина есерів правого крила (відкидала “трудовий принцип” і підтримувала гасло грошового відшкодування за землю) вийшла з партії, зорганізувавшись у Селянську соціалістичну партію, яка стала в опозицію щодо політики Директорії УНР.

Гострі суперечності серед провідних українських партій щодо внутріполітичного устрою та курсу зовнішньої політики держави призводили до того, що Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди у суспільстві. Згадані фактори внутріполітичного й соціального характеру мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України.

Восени 1920 р. на терені України припинили свою діяльність більшість українських політичних партій. ЦК УСДРП переніс свою діяльність за кордон, а члени УПСР, які залишилися в радянській Україні, зазнали арештів і переслідувань. До польського міста Тарнова емігрувала більшість членів УПСФ та залишки інших українських партій. На терені України залишилися лише окремі партійні діячі, більшість з яких пізніше була репресована.

Неприйняття політичного та соціального курсу Директорії УНР рядом лівих українських партій (боротьбистів, борьбистів, незалежних есдеків) зумовила їхній перехід до опозиції щодо урядового курсу, а згодом і збройну боротьбу проти неї. Ці партії перейшли на радянську платформу і прийняли основні постулати більшовизму в соціально-економічній сфері, зумовивши сплеск такого явища як український націонал-комунізм.

Український націонал-комунізм формувався в контексті революції і його виникнення було викликано об'єктивними умовами, насамперед, гостротою соціальних проблем, подальшою диференціацією українського суспільства, а також значним впливом російської соціал-демократії взагалі й більшовиків, зокрема. Він виник і розвивався як історична спроба поєднати в політиці та на практиці вимоги національного відродження з основними принципами комуністичного вчення.

Українські націонал-комуністичні партії (боротьбисти, незалежні есдеки, борьбисти, укапісти) мали власний погляд на шляхи національно-державного будівництва в Україні, відмінний від більшовицького. Вони вважали себе представниками місцевих комуністичних сил і маючи значну підтримку серед населення, претендували на владу в Україні, що привело до протистояння з більшовиками, які домагалися власної партійної монополії. На етапах боротьби за встановлення радянської влади, прагнучи посилити позиції власної партії в українському суспільстві, більшовикам було вигідне співробітництво з націонал-комуністичними партіями. З встановленням же радянської влади, маючи в своїх руках всі державні прерогативи та інститути (уряд, армію, репресивний апарат), більшовики могли собі дозволити не тільки не включати представників українських партій до уряду, а навіть не інформувати їх щодо своїх намірів. Останні залучалися до урядової діяльності лише в кризові для радянської влади моменти, коли їхній авторитет і вплив на селах використовувався для збереження цієї влади. А відтак участь українських комуністичних партій в уряді носила більше формальний, “декоративний” характер, бо вагомих реальних важелів впливу на державну політику їх представники не мали. Крім того, ці партії постійно зазнавали переслідувань і репресій з боку правлячої партії.

З одного боку непоступливість більшовиків у питанні допущення до урядової діяльності українських партій, а з іншого - масові повстання селян проти їхньої політики навесні 1919 р. стали причиною розколу двох прорадянських партій - Української партії лівих соціалістів-революціонерів (УПЛСР) і Української соціал-демократичної робітничої партії (незалежних). Розкол першої відбувся на ІІ партійному з'їзді внаслідок прагнення більшості ЦК будь-якими засобами відмежуватися від повстанської діяльності частини членів партії, а саме основне - від лівих російських есерів, з якими більшовики ототожнювали УПЛСР. На думку керівництва партії організаційне відмежування від “активного есерства” та створення окремої УПЛСР(борьбистів) давало можливість задекларувати свою лояльність до радянської системи.

Причиною розколу УСДПР(нез.) став перехід партії від лояльної опозиції до відкритої збройної боротьби проти КП(б)У (міжпартійний договір УСДРП, УПСР(ц.т.) і УСДРП(нез.) про спільну боротьбу “з окупаційним урядом Х.Раковського” в квітні 1919 р.). Частина партії, не погодившись із партійним рішенням, виділилася в окрему партію - УСДРП(нез.-лівих), яка пізніше об'єдналася з боротьбистами і утворила спільну партію - Українську комуністичну партію (боротьбистів). УСДРП(нез.) на початку 1920 р. визнала помилковою свою тактику боротьби проти радянської влади і в січні реформувалася в Українську комуністичну партію (УКП).

На початку 1920 р. в Україні діяло три українські партії, які вважали себе комуністичними і претендували на владу разом із КП(б)У - УКП(б), УКП і УПЛСР(б). З метою усунення цих партій з політичної арени України була застосована тактика злиття з КП(б)У, що на практиці обернулося на їх поглинення, “асиміляцію”. Єдиною партією, яку більшовикам не вдалося зліквідувати до кінця революції, була УКП (проіснувала до 1925 р.). Рішення партійних лідерів на перехід членів їхніх партій до складу КП(б)У значною, вирішальною мірою зумовлювалося усвідомленням, що на 1920 р. іншої реальної альтернативи, крім радянської влади в Україні існувати вже не могло. З цієї позиції перехід до лав правлячої партії розглядався як шанс впливати на напрями урядової політики та коригувати її відповідно до національних інтересів і, таким чином, зберегти, принаймні, частково здобутки Української революції.

Висновки

політичний революція партійний національний

- Проведений аналіз історіографії проблеми дозволив виявити провідні тенденції розвитку історіографії питання. Динаміка змін цілей, підходів, теоретико-методологічних засад, ступеня науковості досліджень даної проблематики дає можливість виділити чотири групи історіографічних джерел - “партійна історіографія” власне революційних років, зарубіжні видання 20-х - 80-х рр. ХХ ст., радянська історіографія, сучасна вітчизняна історіографія. Не зважаючи на те, що на сьогодні є значна кількість праць з партійної історії, проблема внутріпартійної та міжпартійної боротьби українських партій в контексті альтернатив революційної доби 1917-1920 рр. ще не була предметом окремого комплексного та системного дослідження, хоча має надзвичайно важливе значення для практики сучасного державотворчого процесу. Аналіз наявної історіографічної бази свідчить, що жоден із авторів не розглядав ідейно-політичні процеси, що проходили всередині партій через призму політичних альтернатив.

- Революційна доба 1917-1920 рр. стала періодом, коли різні політичні сили запропонували українському суспільству певні моделі подальшого поступу та вступили в жорстку боротьбу між собою за право реалізації власної альтернативи.

Основними альтернативними шляхами національно-державного розвитку України стали оформлення національно-територіальної автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки та будівництво самостійної незалежної держави. Обидві альтернативи мали об'єктивні підвалини, однак на початковому етапі революції вирішальним чинником стала автономістсько-федералістська позиція провідних українських політичних партій, представники яких складали переважну більшість у всіх представницьких органах Центральної Ради і формували основні засади державного курсу, тоді як самостійницькі переконання частини політичних діячів і партій не одержали скільки-небудь широкої підтримки. Тому слід констатувати, що реальною альтернативою був перший шлях, друга ж альтернатива спочатку знаходилася в латентному стані, поступово “дозріваючи” в суспільній свідомості. Однак реалії політичного життя, небажання загальноросійських центрів (Тимчасового уряду, а згодом РНК) йти назустріч природним національним інтересам українців привели до необхідності формування власної держави як найбільш адекватного шляху, що відповідав потребам розвитку української нації. Попри свої федералістські погляди, це змушений був врешті-решт визнати й український політичний провід, розпочавши процес розбудови самостійної держави. З того часу друга альтернатива перетворилася з латентної в реальну.

Іншою політичною альтернативою, яку висунула революція, став вибір типу організації влади - або парламентська демократія західного типу, або радянська влада більшовицького зразка. Спочатку українські діячі і партії єдино можливою формою організації влади вбачали скликання в Києві Сейму як законодавчого органу на принципах прямого, рівного, пропорційного і таємного виборчого права. З огляду на це всі українські партії підтримували ідею скликання Загальноросійських та Українських установчих зборів. Однак, подальша радикалізація настроїв основної маси населення, активізація діяльності більшовиків зумовила поширення ідеї влади рад серед широких прошарків суспільства. Українські соціалістичні партії не могли не реагувати на настрої власного електорату, тому всередині есерів і есдеків почали зявлятися прибічники радянської системи. З розвитком революції саме різниця в підходах щодо принципів організації влади стала головним чинником краху єдиного українського національного фронту та внутріпартійних розколів.