Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Актуальність теми тісно пов'язана із станом проблеми реконструкції писемної спадщини періоду Середньовіччя і визначається необхідністю системного дослідження усієї історичної спадщини України, в тому числі актової і документальної. Якщо на вивчення літописів та інших наративних пам'яток витрачено чимало сил визначних істориків, літераторів, мовознавців ХІХ-ХХ ст., то дослідження та реконструкція корпусу архівної спадщини середньовічних державних утворень, зокрема актів і документів кінця ХІІ - першої половини ХІV ст. Галицько-Волинського князівства - нерозв'язана проблема сучасної історичної науки.

За твердженням відомого історика Я. Щапова, вивчення статутних грамот у порівнянні з дослідженням кодексів відстає «більш як на сто років». Те, чого досягла наука про літописи 60-х років ХІХ ст., приблизно відповідає стану вивчення статутних грамот у 70­х роках ХХ ст. На жаль, сказане стосується і періоду кінця ХХ - початку ХХІ ст. та не лише статутних грамот, а й інших видів документів і актового матеріалу, що пов'язано із фраґментарністю документальної спадщини, браком системного методологічного апарату дослідження, комплексного аналізу всіх документів та їх залишків з позицій досягнень сучасної науки.

Загалом актуальність досліджуваної теми має декілька аспектів, пов'язаних із станом та перспективами розвитку історичної науки. Перший із них стосується методологічних питань та методів історико-архівознавчої реконструкції середньовічного архіву у зв'язку з тим, що нині ми володіємо, власне, залишками документальної спадщини, розкиданої по Україні та різних країнах світу. Це, з одного боку, потребує докладного пошуку й обліку документів, аж до найдрібніших згадок чи натяків про акти та документи, і наукової реконструкції тогочасного дипломатарію з допомогою комплексних методів спеціальних історичних дисциплін та історичної науки загалом, з другого - відхилення усіляких домислів і спекуляцій щодо функціонування галицько-волинського документа як такого (передусім князівського) та спростування цих декларацій, зокрема, що стосується західного культуртреґерства і взагалі діяльності князівських канцелярій та актової писемної культури.

Це набуває особливої актуальності у зв'язку з тим, що протягом двох останніх століть тривають дискусії щодо збереження і незбереження галицько-волинських документів раннього середньовіччя та їх автентичності. Отже, основними і засадничими питаннями є проблема творення документа, його правова підстава, а також проблеми, пов'язані з його поширенням на різних територіях.

Актуальність праці продиктована також вимогами сучасної історичної науки - галицько-волинський документальний матеріал окремо не вивчався, залишаючись у вітчизняному архівознавстві та джерелознавстві поза власним комплексним дослідженням. Його аналізу потребує також загальнослов'янська наука, передусім напередодні створення за століттями єдиного слов'янського дипломатарію.

Стан наукової розробки теми. Опрацювання грамот Галицько-Волинського князівства зазнавало кілька історичних етапів. Перші дослідження документальних матеріалів належать галицьким і волинським літописцям, очевидно, також авторові-укладачу Галицько-Волинського літописного кодексу, найраніший список котрого зберігся з початку XV ст. Практика використання документів в історіографічних працях різного характеру набула поширення уже в ХV-ХVІІІ ст., однак документи використовувалися некритично, на рівні автентичних документів розглядалися фальсифікати. В останнє тридцятиріччя XVIII ст. на дослідженнях історичних пам'яток позначилися різні суспільно-політичні зміни, пов'язані з конфліктом між австрійським урядом та церквою Галичини за земельні володіння і визначення прав власності, що викликало необхідність звернення до пошуку достовірних джерел та створення списків дипломатарію, загального усвідомлення документа як історичного джерела. Однак раціоналістичні підходи історіографії XVIII ст. спиралися на вибірковий принцип дослідження та використання документів.

Новий етап розпочинається у XIX ст., коли зароджуються основи дипломатики, палеографії, нумізматики, джерелознавства, розвиваються спеціальні історичні дисципліни, зокрема у Львівському та Харківському університетах. У першій половині ХІХ ст. розпочинається публікація грамот, створюються окремі методологічні засади їх вивчення (Б.-Г. Нібур, Й. Базилович, Т. Чацький, Є. Болховітінов, Г. Данилевич, Й. Лелевель та ін.). Аналіз джерельної значущості, дипломатичної достовірності та видання окремих грамот здійснюють В. Кукольник, М. Карамзін, М. Рум'янцев, М. Гарасевич, В. Левицький, Й. Лозинський, П. Кеппен, Д. Зубрицький та ін. Мовні особливості документів почали вивчати І. Могильницький, Й. Левицький, І. Вагилевич. Ці праці засвідчили поступовий перехід від описового до історико-порівняльного аналізу документів.

Друга половина XIX ст. пов'язана з формуванням методології історичної науки та, відповідно, методології дослідження документа на основі науково-експериментальної об'єктивності, прагматизму, джерельної аналітичності. Одними з перших ґрунтовно досліджувати документи Галицько-Волинського князівства на основі критичного аналізу розпочинають А. Петрушевич, М. Грушевський та І. Линниченко, чому сприяла дискусія між двома останніми щодо автентичності джерел, до якої з позицій різних підходів долучилися такі вчені, як І. Каманін, Т. Коструба, Б. Барвінський та І. Крип'якевич. Розбіжності в оцінках проіснували до 60-70-х років XX ст., коли були знайдені нові документи і у працях А. Генсьорського зняті сумніви М. Грушевського щодо автентичності деяких важливих грамот (зокрема грамот Лева). Дискусія показала необхідність виявлення документів та розвитку комплексних методів їх аналізу і публікації.

В останні десятиліття XX ст. також виникає інтерес до галицько-волинських документів, тексти грамот використовуються в історичних дослідженнях П. Толочка, П. Кралюка, М. Котляра, Я. Ісаєвича; Я. Дашкевич ставить питання про необхідність поглибленого джерелознавчого вивчення документів; виходять публікації документів на основі Коронної та Литовської метрик, здійснені польськими вченими С. Курасем та І. Сулковською-Курась, питання дипломатичної класифікації розглядав С. Каштанов.

Однією з основниx в історіографії й досі залишається проблема дослідження розвитку та стабільного функціонування галицько-волинського акта й документа та його значення у різні історичні епохи. Водночас постає ряд дослідницьких питань, пов'язаних з теорією розвитку документальних пам'яток, методикою та прийомами роботи з ними, видовим походженням документів та їх функцій, розвитком форм фіксації документів, правовим аспектом документа тощо. Потребує поглиблення методологічний інструментарій дослідження актів та документів цього періоду. Отже, комплексного аналізу актів та документів Галицько-Волинського князівства не було здійснено. Не проведено також реконструкції архівної спадщини, науково-критичної публікації пам'яток.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний нами напрям дослідження пов'язаний із науковими програмами, зокрема, з проектом видання корпусу документальної спадщини України, запланованим Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Тема роботи також координувалася з напрямом діяльності відомчої теми Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського «Книжкові та рукописні пам'ятки: історико-культурні дослідження бібліотечних зібрань, колекцій та рідкісних видань», «Рукописна спадщина діячів науки й культури України: джерелознавчі дослідження та археографічний опис» (державний реєстраційний номер 0100U006608).

Об'єктом наукового пошуку і дослідження є актова та документальна спадщина Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини XIV ст. у контексті східнослов'янського і східноєвропейського архівознавства, історичного документознавства та джерелознавства.

Предметом вивчення є склад і зміст актової та документальної спадщини Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини XIV ст., відповідно, пізнання внутрішнього життя країни - державних, суспільно-політичних, церковних, економічно-господарських, побутових, мовних та інших аспектів відносин і зовнішніх контактів із іншими країнами, насамперед торговельних взаємин. Окремо висвітлено боротьбу князівських дворів з боярством, кочовими ордами.

Хронологічні рамки роботи охоплюють час функціонування Галицько-Волинського князівства - кінець XII (1195) - 40-ві роки XIV ст. Нижня хронологічна межа спирається на переддень заходів князя Романа Мстиславича щодо об'єднання Волинського (Володимирського) і Галицького князівств в одне державне тіло, яке пізніше в історіографії дістало назву Галицько-Волинське князівство. Ці заходи, з одного боку, сприяли виникненню нового історично-державного організму на карті Європи, з другого - прискорили модифікацію давньоруських і створення галицько-волинських інститутів держави та влади, еволюцію суспільно-політичних відносин, контакти з­за кордоном, а разом із тим появу нових видів і типів акта та документа.

Верхньою межею є час захоплення частини князівства Польщею (1349), коли усталені державно-політичні структури de іure на більшій частині території князівства були зламані.

Мета дослідження: здійснити комплексну наукову реконструкцію актової і документальної спадщини Галицько-Волинського князівства вказаного періоду, відтворити загальну картину документального репертуару у порівнянні з дослідженнями інших земель, докладно проаналізувати тексти документальних матеріалів і подати академічну критичну публікацію пам'яток.

Основними завданнями праці є:

- виявити та обстежити відомі, а водночас маловідомі та досі невідомі науці акти та документи, пов'язані з існуванням Галицько-Волинського князівства: як окремо взятих актів та документів, так і їх реконструкції з літописів та інших пам'яток;

- дослідити тексти актів і документів de vіsu, на основі прямого ознайомлення з ориґіналами чи пізнішими списками-копіями та з'ясувати їх структуру, різновиди формулярів, будову клаузул;

- провести аналіз відомих і невідомих сьогодні неавтентичних актів та документів, їх списків, писаних пізніше від імені реальних експонентів, а також документів різних державних, церковних і церковно-корпоративних інституцій, приватних осіб, які згадують і цитують акти та документи Галицько-Волинського князівства;

- підготувати науково-критичну публікацію усіх відомих актів та документів, що створювалися на території Галицько-Волинського князівства, супроводжуючи її джерелознавчим та історико-текстологічним аналізом актів у межах відповідних розділів, а також критичним коментарем до кожного публікованого акта чи документа, прокоментувати питання трактування пам'яток, оцінки їх достовірності та провенієнції, а також історіографічних інтерпретацій та аналізу актів та документів у минулому й нині;

- оцінити рівень функціонування князівських канцелярій у Галицько-Волинській державі XIІI - першої половини ХІV ст., писемних актів і документів у порівнянні з європейським;

- узагальнити результати наукової реконструкції архіву Галицько-Волинського князівства, дати цілісну характеристику складу, змісту і дипломатичної форми актів і документів, що видавались особами та інституціями в різних місцевостях, оцінити джерельні можливості щодо розкриття соціально-економічних відносин, політичного ладу, права, побуту і культури різних верств населення.

Наукова новизна праці полягає у концептуальній постановці, методології розв'язання проблеми реконструкції середньовічного архіву та комплексному аналізі збережених документальних пам'яток. Праця зібрала в одне ціле корпус актів і документів князівства, що створювались чи могли створюватись упродовж окресленого хронологічного проміжку часу. При вирішенні поставлених автором дослідження завдань використовувалися усі найвагоміші праці, які стосувались опрацювань документальних пам'яток, починаючи від археографічних збірників XVIII-XIX ст. і закінчуючи синтетично-концепційними дослідженнями з історії України, Великого князівства Литовського, Польської Корони і Речі Посполитої. На вдячну згадку заслуговує краєзнавча література.

Уперше проведено різнобічний дипломатичний аналіз актів і документів. Унаслідок цього одні документи були відкриті, а інші - реабілітовані. Першорядним завданням був пошук і аналіз згадок актів і документів, чимало з яких є єдиними свідченнями втрачених писемних пам'яток. Уся відома і нововиявлена фактологія, концептуальні твердження і гіпотези різних авторів зібрані і враховані під час підготовки праці.

Одним із найважливіших елементів нового у праці є оцінка актової і документальної спадщини на предмет ориґінальності, автентичності та джерелознавчої вагомості матеріалів для розкриття суспільно-політичних, економічно-господарських, побутових і культурологічних аспектів історії князівства, наукова публікація реконструйованого архіву з детальним науковим аналізом походження, історії, складу, змісту актів і документів, що дає можливість відтворити цілісну картину розвитку Галицько-Волинського князівства, оцінити високий рівень діяльності князівських канцелярій, їх функціонування у Галицько-Волинській державі XIІI - першої половини ХIV ст.

Методологічна основа дослідження. За підставу беруться загальні засади історицизму та спадкоємності писемних пам'яток як явища наукової об'єктивності і логічності у трактуванні розвитку кожного акта та документа. У праці віддавалася перевага методам, притаманним історичному пізнанню документальних пам'яток як одного з феноменів державної зрілості та високої культури середньовічного суспільства, а саме порівняльно-історичному, проблемно-хронологічному та ретроспективному. В окремих розділах використовувано методи історичної реконструкції й історичних аналогій.

Солідаризуючись з одним із головних постулатів школи «Анналів», а саме з категоричною відмовою переносити поняття, властиві мисленню нового часу, на минулі суспільства, автор праці, крім того, намагався розшифрувати ряд понятійних питань та інтерпретувати часто суперечливо висвітлені у літературі історичні події.

Залучені також спеціальні методики дипломатичного, архівознавчого, палеографічного, мовно-текстологічного та понятійно-категоріального аналізу.

Методологічні засади реконструкції передбачають: виявлення, атрибуцію, класифікацію документів із різних архівосховищ, окреслення складу архіву Галицько-Волинського князівства.

Виділена в окремий розділ група актів і документів супроводжується коментарем - загальними вступними увагами до розділів (Розділи І-IV) і конкретними поясненнями й анотацією до кожного акта та документа (Розділи І-ІІІ). Вступні уваги розкривають зміст актів та документів, що увійшли до розділу, висвітлюють статистику документальних матеріалів, їх списки, додаткові джерела та літературу, а головне - розкривають труднощі, з якими стикається дослідник в оцінці актів і документів. Коментар до акта та документа містить такі елементи його зовнішньої і внутрішньої критики: 1. Заголовок. 2. Дипломатичну належність. 3. Встановлення ориґінальності та достовірності. 4. Коротку історію появи (походження). 5. Загальний вигляд, письмо (вибірково), спосіб засвідчення. 6. Структуру (архітектоніку) акта та документа і коротку характеристику клаузул. 7. Дату (обґрунтування дати). 8. Відомості про те, хто і коли вивчав документ, оцінку у наукових дослідженнях його змісту й автентичності. 9. Списки акта та документа. Далі подано текст самого акта чи документа. Під власне текстом акта та документа винесено легенду: а) посилання на місце зберігання рукопису тексту (ориґіналу) та списків і б) посилання на видання (якщо такі існують), у яких опубліковано текст акта чи документа. Якщо публікацій було кілька, посилання подаються у хронологічній послідовності.

Практичне значення одержаних результатів. Публікація актів і документів, яка є виявом реконструкції архіву, теоретично-методологічні засади, закладені в коментарях до них, і досліджуваний матеріал можуть слугувати методологією, методикою і загалом моделлю історико-архівознавчої реконструкції давніх писемних джерел. Публікація архіву дає матеріал для з'ясування політичної ситуації та державного устрою князівства, його зовнішньополітичної діяльності і контактів з іншими землями та країнами, боротьби з кочівниками. Досягнуті результати можуть бути застосовані при написанні узагальнювальних праць з історії Галицько-Волинського князівства та Центрально-Східної Європи у часи середньовіччя, у вузівських лекційних курсах, при написанні підручників і посібників. Крім того, використаний у праці цифровий і ономастичний матеріал перетворює її на своєрідний довідник, що стане у пригоді кожному, хто цікавиться чи професійно займається історією України XIII - першої половини XIV ст. Заслуговує на увагу мова актів і документів як давньоукраїнської, так і місцевої латинської редакцій.

Апробація роботи. Результати пропонованої праці обговорювалися на засіданнях відділу Інституту суспільних наук АН України (нині Інститут українознавства ім. І. П. Крип'якевича НАН України) і Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. Результати пошуку та наукового дослідження відображені у монографії, наукових каталогах, одній археографічній публікації та понад 30 статтях, опублікованих у фахових виданнях (загальним обсягом 135 друкованих аркушів), доповідалися автором на таких міжнародних, республіканських і обласних симпозіумах і конференціях: П'ята Вінницька обласна історико-краєзнавча конференція (Вінниця, 1987); Обласна науково-практична конференція, присвячена 325-річчю заснування міста Івано-Франківська (Івано-Франківськ, 1987); II Чернігівська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства (Чернігів, 1988); Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку. Республіканська нарада (Київ, 1988); Іван Франко і світова культура. Симпозіум ЮНЕСКО (Київ, 1990); Міжнародна ювілейна конференція, присвячена 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського (Львів, 1994); IX, XII, XV, XVI Наукові сесії Наукового товариства ім. Шевченка (Львів, 1998-1999, 2004-2005).

Головною базою для створення праці, а отже, її джерельною основою служили як опубліковані матеріали, так і виявлені автором в архівах і рукописних зібраннях бібліотек України, Польщі, Росії, Ватикану і Литви писемні актові і документальні пам'ятки, перелік котрих наведений у додатках до монографії.

Особистий внесок здобувача. Усі викладені положення та висновки належать дисертантові одноосібно і зводяться до наукової реконструкції архіву Галицько-Волинської держави ХІІІ - першої половини XIV ст.

Структура та обсяг роботи зумовлені її метою та завданням. Дослідження складається зі вступу, списку умовних скорочень: А. Загальновживані слова. Б. Списки актів і документів. В. Установи, в яких розміщені рукописні джерела. Г. Друковані джерела та література. Словники), чотирьох розділів, кожний з яких супроводжують аналітичні вступні уваги, висновків, резюме англійською, німецькою і французькою мовами, списку ілюстрацій, покажчиків. Основний текст становить 1118 сторінок; список джерел і літератури - 57; ілюстрацій - 42 позиції (репродукції ориґіналів і пізніших списків, знімки автентичних печаток). Загальний обсяг дослідження - 1283 сторінки.

Основний зміст дисертації

волинський формуляр князівський канцелярія

У Передмові обґрунтовано вибір теми праці, вказано на хронологічні межі, мету та завдання, а також з'ясовано методологічне, історіографічне та джерелознавче підґрунтя дослідження. Водночас розглянуто, якими актами та документами володіє сьогодні наука, яка їх кількість і достовірність, у чому полягає практичне значення праці. Тут же зазначено, що весь документальний матеріал (225 текстів), виходячи з його зручності для аналізу, поділено на чотири групи, кожна з яких є складовою загального репертуару актового і документального складу та характеристики їх змісту. Окремо у Передмові виділено історіографічний огляд досліджень про акти та документи, публікації текстів, перелік рукописних і друкованих джерел, список використаної літератури.

У першому розділі «Автентичні акти та документи, які збереглися в ориґіналах і списках ориґіналів» розглядаються усі відомі сьогодні документи, які традиційно історіографи дипломатики відносять до найвагоміших за значенням. Вони є прямими матеріальними та духовними свідками часу, в якому створювалися, а при збереженні усіх своїх зовнішніх і внутрішніх ознак - й епохи. Водночас ці документи безпосередньо відображають рівень культури інституцій, у яких вони створювались, ініціативу різних осіб, котрі їх створювали, а головне - факт потреби в появі документа як суспільно-культурного явища.

До розділу увійшли й аналізуються тексти документів, що створювалися у князівських канцеляріях спадкових князів Лева (Лева Даниловича), Андрія і Лева Юрійовичів, а також Юрія Тройденовича, Кейстута і Любарта; у старостинських канцеляріях - березьким старостою чи управителем Григорієм на Закарпатті та управителем або «старостою землі Русі» Дядьком (Дедьком); у міських - канцелярією міста Володимира.

Перелік документів розпочинається грамотою березького старости або управителя Григорія, виданою 1 травня 1299 р. у Лупрехт-Газі - сьогодні м. Берегове на Закарпатті, яке на той час належало до володінь князівства Лева Даниловича або було йому підпорядковане. Це найдавніший документ, який зберігся в ориґіналі.

Іншим документом є дарча грамота князя Лева для «братинців» з Литовської землі Тутенія і Монтсіка на село Добаневичі у Перемишльській волості з усіма належними до нього земельними угіддями, повинностями та правом «головиництва». Не збереглася в ориґіналі. Її текст відомий зі списку 1443 р., крім того, без дати. Ці та інші факти, зокрема не цілком зрозумілі сьогодні елементи змісту, викликали в деяких дослідників певні застереження щодо її достовірності. Цьому насамперед сприяв брак розуміння відповідної реальної підстави для появи документа, непереконливість існування у князівстві на той час вотчинного (домініального) суду, констатація, що документ писаний начебто вульгарною мовою і т. ін. Однак наведені факти у світлі найновіших наукових спостережень не дають підстав уважати його неавтентичним (І, №2).

Аналогічно слід трактувати й інший документ, писаний від імені князя Лева. Мається на увазі грамота князя про продаж, згідно з маґдебурзьким правом, якомусь Іванові (Йоанові) війтівства в місті Перемишлі та кам'яної церкви св. Миколи (І, №3).

Застереження щодо неавтентичності документів (І, №2, якоюсь мірою І, №3) викликане не так їх змістом і формою, як устійненою у літературі традицією і шаблоном у ставленні до документів, що писані від імені князя Лева чи Лева Даниловича, як фальсифікатів пізніших часів. Проблематичним є, однак, те, що обидва писані від імені князя Лева (правда, невідомо якого - Лева Даниловича - діда чи Лева Юрійовича - внука), отже, невідомо, хто є їх експонентом, відповідно, якою є їх реальна дата.

Далі у розділі аналізуються хронологічно розміщені три листи Андрія і Лева Юрійовичів (в одному з них вони разом є експонентами): 1316 р., серпня 9 (І, №4); 1320 р., серпня 27 (І, №5); 1320 р., серпня 27 (І, №6).

Листи адресовані Тевтонському Орденові та купцям Торуня і Кракова. Писані латинською мовою.

Окремо стоїть лист, писаний 3 травня 1324 р. радними та громадою міста Володимира до радних і громади міста Штральзунда, з приводу перехоплення його «горожанами» на Руґійському побережжі корабля зі сувоями сукна, які транспортували володимирські купці з Фландрії на Русь.

Продовжують список ориґінальних документів Галицько-Волинського князівства п'ять грамот, писаних від імені князя Юрія Тройденовича: 1325 р., [жовтень] (І, №8); 1327 р., березня 9 (І, №9); 1334 р., лютого 11 (І, №10); 1335 р., жовтня 20 (І, №11); 1339 р., січня 20 (І, №12).

Чотири перших із них засвідчують міждержавні контакти князівства з Тевтонським Орденом, останній є дарчим документом, згідно з яким князівський слуга Бартко зі Сандомира отримує від князя Юрія Тройденовича війтівство на маґдебурзькому праві у місті Сяноці.

Завершують перелік автентичних документів, що збереглися в ориґіналах і списках XV ст., лист «управителя або старости землі Русі» Дмитра Дядька (Дедька) до маґістрату та купецтва міста Торуня, датований 1341 р. (березень - не пізніше червня 27, у Львові), та лист литовського князя Кейстута і його брата, спадкоємця Волинської землі Любарта, до торунських купців з дозволом вільно торгувати в Луцьку, дотримуючись шляху переїзду через міста Дорогичин, Мельник і Берестя.

Документи відображають чимало ланок внутрішнього життя і зовнішніх контактів князівства. Домінантою частини названих документів є зовнішні відносини і торговельні зв'язки між країнами, йдеться у них і про дарування земель. Загалом документи, передусім з 20-40­х років XIV ст., свідчать про складну і нестійку ситуацію у князівстві, що формувалася унаслідок суперечностей між князівською владою і боярством, упередженого ставлення православної України до Юрія Тройденовича й католицизму. Публіковані документи дають також цінний матеріал для досліджень давньоукраїнської і латинської мов, української середньовічної дипломатики, джерелознавства, а також таких спеціальних історичних дисциплін, як метрологія, сфрагістика (І, №7-14) тощо.

Для документів характерні двояка будова - засвідчені різні формуляри, насамперед простий і класичний тричастинний, часто нестандартне розміщення у них текстів клаузул. На той час для галицько-волинських земель існувала, правдоподібно, власна школа формування тексту документа, основана на давніх традиціях давньоруської документалістики та школи, що розвинулася під впливом західних дипломатичних практик. Це, зокрема, властиве першій половині XIV ст. (що має пряме підтвердження) і пов'язане чи не найбільше з політичною ситуацією у князівстві. На формування українського документа впливав документ тих країн, які безпосередньо контактували з Галичиною і Волинню. Йдеться, зрозуміло, про будову формулярів латиномовного документа. Не обходилось тут без прямого чи опосередкованого, через Чехію і Польщу, впливу папської канцелярії. Впливали, ймовірно, також канцелярії країн, які були у сфері візантійського впливу (Сербія, Семигороддя, Болгарія) і з якими князівство контактувало передусім у сфері церковного і культурного життя. Це дає змогу припускати, що князівські канцелярії могли володіти навіть власними формулярниками. Зауважимо, що як у першому випадку, коли йдеться про давньоукраїномовний документ, так і у другому - щодо латиномовного документа, простежується певна закономірність у розвитку структури документа, зокрема, уже для XIV ст. Відповідно іншим було й призначення документів: давньоукраїномовний використовувався для внутрішнього вжитку у князівстві (І, №2-3), латиномовний - для зовнішніх контактів з іншими країнами Середньої і Західної Європи: королівські, князівські та інші двори Європи на той час використовували в офіційному діловодстві тільки латинську мову. Аналіз формулярів документів дає змогу зауважити подібність, але не ідентичність їх будови (винятком є повторення формулярів І, №4 і 9). Кожна чи майже кожна канцелярія, принаймні князівських дворів, крім загальних засад, зберігала, звичайно, незначну специфіку в побудові документів. І це стосується не лише загальної географії (Галич, Берестя, Луцьк), але й часу появи документів. Галицько-волинський формуляр, незважаючи на консервативність у загальноєвропейському контексті, видозмінювався і модифікувався. Це стосується як двочастинного простого, так і тричастинного формуляра. Простежуються також відмінності у побудові клаузул, найчастіше дарчих грамот, наприклад, виданих канцелярією князів Лева і Юрія Тройденовича (грамота останнього від 1339 р., писана латинською мовою, див. І, №2-3, 12), що, очевидно, пов'язане з традиціями різних дипломатичних шкіл і навчанням писарів.

Водночас ориґінальні документи засвідчують такі невід'ємні елементи середньовічної дипломатики, як автентичні печатки.

У другому розділі «Акти та документи, які реконструйовані з літописів, літописців і богослужбової літератури» аналізується особливий щодо походження тип документальної спадщини князівства, який раніше у більшості випадків був майже не зауважуваний, розглядався у контексті загального змісту наративних пам'яток і ніколи окремо.

Докази використання документів у літописах різні. Чи не до найперших виявів цього треба віднести згадки термінів на означення тих чи інших актів і документів та їх різновидів: «грамотоу напсах» (Ипат., стб. 876), «жалость» (Ипат., стб. 789), «со жалобою» (Ипат., стб. 900), «створиcта завhтъ». Таке ж значення, правдоподібно, має термін «обhтъ» (Ипат., стб. 821). Відомий також термін «правда», що означає присягу або взагалі документ. Договір, складений на письмі, відображав одне зі значень терміна «р#д» (див. Лавр., стб. 32).

Відомі також уривки звернень, щоденники військових походів.

Згадані терміни вказують на використання у князівстві багатьох видів і типів офіційних актів і документів.

У деяких випадках розглядувані документи, незважаючи на традиційну для східнослов'янського літописання увагу літописців до ориґінальних текстів, підлягали редагуванню, яке здійснювалося на різних етапах. Так, у Галицько-Волинському літописі, з якого у більшості випадків реконструюються наші акти та документи, це робилося на рівні складання місцевих «літописців» та їх «редакцій», згодом - під час опрацювання «літописців» та об'єднання галицької і волинської частин в один кодекс.

До документальних джерел, цілісний текст яких майже не вдається відтворити (це аж ніяк не знімає з порядку денного їх реконструкцію), належать записи рішень і ухвал «дум», «рад» на князівських дворах, протоколи князівських з'їздів («соборів», «снемів»), народних віч, посольських звітів. Тексти цих документальних пам'яток розкидані у формі уривків по всьому Галицько-Волинському літопису і часто не піддаються вичленуванню. Через згадані втручання літописців і, очевидно, переписувачів вони майже злилися з авторським текстом літопису. Лише загальна інформація про віче у Галичі 1231 р. з уривками мови князя Данила: «Хочgтg ли быти вhрни мнh да изиидоу на враги моg» і відповіді галичан: «вhрни gсмы Бо*у и тобh * гсноу нашgмоу * изииди с Бж*иgю помощью» (Ипат., стб. 763) може вказувати на існування тексту «протоколу» віча.

Для відтворення документації такого типу, як посольські звіти (поширювалися уже в ХІІ ст., пор.: Ипат., стб. 318-320, 244-245), служить така текстологічна деталь у літописах, як опис обміну «офіційними мовами» між послом і князем, церемоніал, пов'язаний з приходом, прийняттям і відходом посольства.

На сторінках літопису широко репрезентована ще одна група актів - епістолярний жанр князівського архівного фонду. Вона, порівняно з вказаними актами і документами, досить значна і найбільш пізнавальна для реконструкції.

Крім загальних досліджень відтворенню текстів документів і різних інших актів на основі літописів допомагають:

Загальні відомості про поширення (а також використання) актів епістолярного жанру на Русі у ХІІІ ст. і раніше. Свідченням цього є виявлені берестяні грамоти у Новгороді й інших містах, а також терміни на означення різновидів актів. Наочною ілюстрацією міжкнязівських контактів з допомогою листів та різних послань є практика їх пересилань у формі сувоїв і згортків, що знайшла відображення на мініатюрах Радзивиллівського літопису. Сувої і згортки документів передавалися в руки князів послами.

Дані самого тексту документа. Насамперед ідеться про смислову «цілісність» уміщеного в літописі акта. Водночас розглядається його структура, будова формулярів і клаузул. Вона повинна бути подібною або збігатися з формулярами автентичних документів, що відомі з давньоруського дипломатарію. Чимало з них зберігають на початку так звану етикетну частину, що містить звертальну (адресну) формулу. Вона підтверджує, що йдеться саме про лист, послання тощо. Цей структурний компонент епістолярій найчастіше виражено словами: «братg», «сн*оу», «отчg», «строю мои», «господинg о*чg» тощо. Окремі з них уточнюються іменами: « Сн*оу мои Юрьи», «Бра ^т?мои Мьстиславg».

Форма подання (спосіб внесення) актів у контекст літопису. Розглядаються акти, передані посольствами (або гінцями), а в них мова ведеться від першої особи - князя, єпископа, боярина-тисяцького та ін., однак особиста присутність експонентів при поданні листа, послання чи іншого документа виключається. Виняток може становити хіба що пересилання листів чи депеш під час облог міст, фортець. У літописах такі тексти супроводжуються словами: «присла […] посолъ свои», «посла посла», «отр#ди посла», «нача слати ко…» тощо. Така форма подання актів відома ще з ХІ-ХІІ ст.

Початок тексту дипломатичного листа чи послання, звернення, у якому, на відміну від заповітних або присяжних грамот, може виступати термін «рhчь»: «посла посолъ […] рhчь», «посласта Кондратови рgкоущg». За давньою традицією, цей термін пов'язується з «князівським дипломатичним листом». Він використовувався літописцями у ХІІ ст., відомий у давньоукраїнській мові XV ст.

Мова й орфографія текстів. Листування та інші акти звичайно писані не однією мовою та засвідчують іншу орфографію порівняно з мовою й орфографією авторського тексту літопису. Різниця в орфографії текстів (незважаючи на всі можливі редакторські втручання) простежується також серед актів, які створювалися на галицько-волинських землях, і тих, що надходили з інших земель.

Спираючись на вказані засади виокремлення актів та документів із літописів, реконструйовано понад 60 листів, послань, звернень, записок тощо, які репрезентують епістолярний жанр галицько-волинського документального фонду ХІІІ ст. Виявлено також листи, що надходили з інших князівських дворів та з-за кордону.

Відтворене галицько-волинське листування належить здебільшого князям і їх канцеляріям, а також особам різних суспільних станів тогочасного Галицько-Волинського князівства. Більша частина його експонентів - це спадкові князі і князі-сюзерени, а також князі-васали. Низку із цих епістолярій створено у канцеляріях тимчасових володарів Галичини і Волині. Листи виходили від громад містичів Галича, Берестя і боярства особисто або за посередництвом канцелярій (можливо, воєводських) великих бояр, від окремих представників князівської адміністрації, наприклад, тисяцького Дем'яна, осіб духовного стану - Павла Дионісійовича та ін.

У розділі уміщено чотири ориґінальних світських тексти з богослужбових книг, що являють собою певного роду прикінцеві та покрайні записи. Вони датовані 1282, 1288, 1307 рр. (два матеріали). Знаємо їх авторів. Це - попович Євсевій, ієромонахи Георгій, Марко, священик Полікарп.

Як і більшість різновидів документації у списках, так і реконструйовані листи, депеші, запрошення тощо загалом рідко зберігають у складі літописів первісний обсяг тексту. Літописець, як відзначалося, включає у контекст лише ті уривки з актів, які для нього були найважливішими і найпотрібнішими під час викладу подій сюжету.

Утім, більшість відтворених документів близькі за текстом до ориґіналів. На їх основі вдається переконливо з'ясовувати будову, а для деяких видів актів інколи вловити й певні закономірності її розвитку. Листи і послання у більшості випадків зберегли дві основні структурні частини: так звану етикетну і змістову, кожна з яких містить свою добірку клаузул.

Особливості будови зауважено за зверненнями і запрошеннями.

Заслуговує на увагу також зміст реконструйованих актів. Більшість із них повідомляє про суспільно-політичне життя Галичини і Волині. Виразно ультимативне забарвлення з метою захоплення влади має лист покликаного на галицький престіл князя Володимира Ігоровича до бояр міста Володимира з вимогою видати княгиню Анну з малолітніми синами Данилом і Васильком та прийняти брата Святослава (ІІ, №3). Листи виконують також функцію запрошень князям від громад міст і боярства вступати на престіл князівства (ІІ, №5, 13, 61), повідомлень про антикнязівські змови бояр і звинувачень їх у невірності князівським дворам (ІІ, №14, 20). Вони є також інформацією про наклепи політичного характеру і відповідями на них (Ипат., стб. 747).

У низці актів розповідається про незаконне захоплення володінь і вимоги повернення їх спадковим володарям. У деяких із них висловлюються погрози у разі непоступливості.

Разом із тим відтворені окремі епістолярії свідчать про звинувачення князями боярства за його свавілля, що в Галичині та на Волині традиційно виявлялося у самочинному роздаванні князівських земель. Такого листа князь Данило Романович надсилає боярину Володиславові у Галич (ІІ, №20). Передчасне надання маєтностей усупереч волі князя Володимира Васильковича здійснює князь Мстислав Данилович (ІІ, №40-41). Збереглися й виправдання Мстислава щодо таких заходів (ІІ, №11).

Порівняно велика кількість актів пов'язана з переданням князем Володимиром Васильковичем Володимирського князівства у спадок двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу і дружині Ользі.

Частина реконструйованих за літописами актів репрезентує дипломатичне листування між різними країнами.

До цього ряду актів слід віднести уривки з листів-записок.

Певна кількість реконструйованих епістолярій розповідає про військові походи на території Галицько-Волинського князівства і поза його межами. Серед них - заклики до спільної боротьби проти ворога (ІІ, №27), обіцянки надання у війнах допомоги, відомості про шляхи проходження військових загонів (ІІ, №8, 15, 33). Деякі листи відображають участь князів у походах (ІІ, №26, 31-33, 35).

Водночас документи ілюструють висловлення співчуття деяким князівським дворам з приводу ворожих нападів та готовність одних князів виступити на захист інших (ІІ, №32), вимоги припинення воєнних дій (ІІ, №12). У реконструйованих епістоляріях знаходять також засвідчення пропозиції щодо захоплення окремих володінь і певні тактичні плани у цьому напрямку (ІІ, №13, 63), стратегічні корективи щодо розташування військ на полі битв (ІІ, №24), вимоги тримати оборону міст перед можливим нападом ворога (ІІ, №18). Лист князя Володимира Васильковича до мазовецького князя Конрада (весна 1279 р.) містить інформацію про грабіж мирного каравану, який прямував із міста Володимира у Ятвязьку землю із зерном, і підступне вбивство його людей (ІІ, №29-30). Відомі також листи приватного характеру (ІІ, №19).

Реконструйовані на основі пропонованих засад тексти документів є не записами слів чи переказів послів у «протоколах» (хоч і такі мають місце), а переважно скороченими копіями автентичних актів і документів ХІІІ ст., тобто самостійних у минулому джерел - офіційних князівських грамот, документів міських громад і листів боярства, представників духовенства.

У третьому розділі «Неавтентичні акти та документи» йдеться про неординарну групу документальних матеріалів, які можуть навіть викликати застереження щодо доцільності їх залучення поряд із ориґінальними і достовірними документами та їх списками. Вони, однак, давні, їх копії відомі уже з першої половини XV ст., а згадки про них - з XIV ст. Більшість їх датована часом функціонування Галицько-Волинського князівства або засвідчує сюжети, що віддзеркалюють (чи можуть віддзеркалювати) діяльність осіб та різні події, пов'язані із цим часом. Окремі з цих документів віднесено до недостовірних лише тому, що для них нині бракує достатніх джерельних підтверджень.

Сьогодні відомо 26 таких актів та документів. Писані вони від імені князів Романа (Романа Мстиславича?), Лева або Лева, сина Данила (можливо, й Лева Юрійовича), волинського князя Дмитра-Любарта Ґедиміновича.

Дослідження пропонованої групи документів пов'язане, як відомо, зі з'ясуванням багатьох питань історичного, мовного та суто дипломатичного характеру, а водночас й умов появи кожної конкретної писемної пам'ятки.

У процесі дослідження цих актів і документів потрібні насамперед окреслення часу, встановлення мотивів (і обставин) їх появи, визначення їх правової придатності та вартості, зокрема, як рудименту суспільно-громадської переконливості та юридичної доказовості, нарешті, оцінка актів і документів як пам'яток ділової писемності та культури народу. Це ті засадничі питання, над якими працює дослідник і котрі не може оминути під час визначення автентичності документа.

Усі документи-фальсифікати знаємо нині з пізніших списків. Вони виявлені у складі підтвердних королівських, старостинських та інших актів і документів або у записах в актових книгах земських і ґродських судів, а також у Коронній і Литовській метриках, паралельно в різних маєстатових і вічистих книгах, люстраціях та документальних фондах і зібраннях. Із внесенням текстів князівських документів у підтвердні грамоти короля і названі книги відновлювалась їх юридична сила (правовий авторитет найбільше мали королівські конфірмації, судово-адміністративні записи у книгах земських і ґродських судів), а це у свою чергу забезпечувало як правовий, так і загальний суспільно-громадський статус документів. Останнє не було традицією чи звичаєм у юриспруденції Польської Корони, а також не з'являлось спонтанно у процесі розвитку судочинства країни. Виникненню цієї практики служили підготовлені урядовими чинниками Речі Посполитої й апробовані сеймами «спеціальні правила», серед яких були і заходи щодо «відновлення втрачених документів як приватними особами, так і установами». Можна вказати й на дію т. зв. мазовецьких статутів 1421 та 1472 рр., у яких показано важливість записів документів у різні «книги канцелярій», у тому числі земських судів, і рекомендований у разі потреби пошук їх саме у цих книгах. Одне і друге, починаючи зі середини XV ст., широко застосовувалось і використовувалось. На основі таких дій «відновлені» документи у формі витягів прирівнювалися до ориґіналів і стосовно тих чи інших розпоряджень юридично визнавались зацікавленими особами та урядами.

Відбувались й інші заходи. У разі втрати тексту документа зацікавлена у виявленні документа особа чи інституція могла його реконструювати «власними силами» і при тім зберігати за собою право просити внести на сторінки відповідних книг текст документа. Ці нові записи саме через книги, а пізніше витяг із них, отримували також правову силу та суспільне визнання. Правда, вірогідність існування такого документа в минулому і правдивість його змісту мусили попередньо розглядати певні комісії чи підтвердити свідки. Якщо йшлося про земельні обшари, потрібне було також погодження з власниками угідь межуючих поселень (правда, це засвідчено тільки з XVII ст.), особливо під час визначення меж земельних угідь.

Узаконення документів через зізнання свідків, перевірки і рішення комісій, урешті, записи в актових книгах було, принаймні для XVI-XVII ст., особливо актуальним після рішень сеймів 1564-1566 рр., які торкнулись у своїх ухвалах доказовості на основі документів прав власності на спадкові землі. Для Руського воєводства створено навіть окрему «Ревізію документів Руського воєводства». Усі ці форми «доказовості» часто супроводжувалися зловживаннями а головне майже повною нівеляцією дипломатичної вартості sensu strictu князівського документа. Це засвідчують не лише форма документів, але насамперед їх зміст, не кажучи про мову, якою тексти часто складалися і певною мірою пристосовувалися до текстів підтвердних документів, а потім переписувалися у різні книги або у кращому випадку транслітерувалися латинською абеткою.

За цих умов для аналізу грамот пізнавальне значення мала чинна правова база у Галицько-Волинському князівстві. Вона для того часу, однак, не завжди прозора. З другої половини ХІІІ ст. тут активно поширювалося західне право, що зумовлювалося контактами з Центральною і Південною Європою. На виняткову роль у політичних відносинах з Галичиною (особливо після монголо-татарської навали) претендувала Угорщина. У 60-х роках ХІІІ ст. (після смерті князя Данила) дійшло навіть до договору між Угорщиною і Ордою, за яким Галичина входила у сферу впливів і під захист Угорщини. Не менш важливу роль відігравали торговельні, конфесійні та матримоніальні зв'язки тощо. І це не могло не оминути актів і документів як засобу контактів на приватносвітському, церковному та державному рівнях. Використання в одній країні різних правових норм, їх поєднання в одне ціле потребує інших підходів в оцінці різних історичних явищ, у тому числі й досліджуваних документів. Нині, наприклад, є непереконливим розгляд галицько-волинських грамот лише з позицій традиційної східнослов'янської науки про документ. Це стосується як розвитку будови формулярів, так і характеру заповнення текстом грамот і взагалі викладу змісту. Наочним прикладом може служити змішування у клаузулі інтитуляції займенників Я - Ми (Ego - Nos) та ін. Останнє стає ще наочнішим, якщо врахувати заходи польського самоврядування XV-XVII ст. стосовно згаданого «відновлення» і «захисту» документів.

Кожний акт і документ дійшов до нас не в одному, а у двох-трьох і більше списках. Списки, як правило, належать до різного часу і створювалися, отже, за різних обставин. Ряд документів має понад десять списків. Для грамоти, писаної від імені князя Романа та княгині Анастасії для Печерського монастиря, їх є 21, для грамоти, писаної від імені князя Лева, сина Данила для Миколаївської церкви у Львові - 16 (ІІІ, №11), а для кафедрального собору Успіння Богородиці у Крилосі - 39 (ІІІ, №18) та ін. Крім того, розглядувані документи-фальсифікати можуть мати два-три текстові варіанти, які за будовою і характером змісту не однакові. Відмінність варіантів текстів для документа кафедральному соборові Успіння Богородиці у Крилосі торкнулася адресата грамоти, а саме клаузули інскрипції, решта тексту в них загалом повторюється. Перший варіант документа (А) адресувався «клиросu монастырu митрополїи Гали^цкои», другий (Б) - «крылоскы^м попо^м собо^рны^м митрополїи Гали^цкои» (ІІІ, №18). Серед текстів окремих документів-фальсифікатів зауважені також редакції варіантів. У двох дарчих документах зафіксовано до трьох редакцій текстів; вони видані від імені князя Романа і княгині Анастасії Печерському монастиреві (ІІІ, №2) і від імені князя Лева для слуги Мелентія Туркевича на село Колчичі (Кульчиці) у Самбірській волості (ІІІ, №8).

Усі фіксовані документи-фальсифікати пов'язані з вищими державними канцеляріями (інші, наприклад, світські документи, - відсутні), писані, як відзначалось, від імені князів Романа (Романа Мстиславича), Лева - Лева, сина Данила, чи сина Юрія і Дмитра-Любарта Ґедиміновича. Найбільше підробок документів пов'язано з ім'ям князя Лева чи Лева, сина Данила (23 грамоти). Таким чином, нині маємо фальсифікати, писані від трьох або чотирьох галицько-волинських князів. Ім'я Романа згадується у двох грамотах (раз разом з княгинею Анастасією), Дмитра-Любарта Ґедиміновича - в одній.

За дипломатично-видовим навантаженням більшість документів є дарчими або фундаційними. Князі дарують своїм слугам, боярам, але чи не найбільше церкві та духовним корпораціям села, землі, ліси та інші нерухомості з людьми та усіма повинностями. Серед документів-фальсифікатів фіґурують розмежувальні (ІІІ, №24) і статутні грамоти (ІІІ, №1, 12, 18, 20 - у деяких простежуються окремі законодавчі елементи, такі, наприклад, як імунітет на духовні суди і данини та ін.). Статутні документи найчастіше адресувалися церкві, торкалися її життя і духовних осіб. Відомо, що церква на той час володіла багатьма привілеями, породженими її особливим місцем у суспільстві та розвитком публічної влади.

Перелік найбільшої групи документів - дарчих і фундаційних грамот - за їх власними та реконструйованими датами, виданих для князівських слуг і бояр, а також пов'язаних з життям церкви і монастирів, охоплює 16 документів: 1240 р. (ІІІ, №2); 1244 р. (ІІІ, №3); початок 1270-х років (ІІІ, №4); 1270 р., серпня 5 (ІІІ, №5); 1284 р. (ІІІ, №7); 1284 р. (ІІІ, №8); 1287 р., жовтня 4 (ІІІ, №9); 1292 р., січня 12 (ІІІ, №10); 1292 р., жовтня 8 (ІІІ, №11); 1292 р., жовтня 8 (ІІІ, №12); 1292 р., жовтня 8 (ІІІ, №13); 1292 р., жовтня 8 (ІІІ, №14); 1296 р., вересня 21 (ІІІ, №15); 1297 р. (ІІІ, №16); 1299 р., травня 2 (ІІІ, №17); 1301 р., жовтня 8 (ІІІ, №19).

Крім датованих документів, є й такі, у яких немає дат або їх неможливо встановити. Винятком є дві грамоти, писані від імені князя Лева Даниловича, - на дарування лугу між селами Торчиновичами та Тарановичами, яка за змістом приблизно датується початком 70-х років ХІІІ ст. (ІІІ, №4), та дарування села Колчич (Кульчиць) - 1284 р. (ця дата документа фіксована лише в деяких варіантах списків тексту, ІІІ, №8). П'ятьом недатованим документам, писаним від імені князя Лева, і час появи яких не піддається жодній реконструкції, у публікації запропонована порівняно широка часова межа для дат, а саме між періодом князювання Лева Даниловича і Лева Юрійовича, тобто перед 18 березня 1301 р. або перед 31 травня 1323 р. (допустимі дати смерті цих князів). Ідеться про грамоти ІІІ, №21-24, 26.

Експонентом однієї недатованої грамоти є підстароста Руської землі Гриць Кошелов. Вона засвідчує розмежування, «як здавна було і як посвідчили старі бояри», земель князівського села Радохонці від сіл околичних зем'ян (ІІІ, №25).