Рецепція національної історії в українській науково-історичній думці Галичини (1830–1894 рр.)

Размещено на http://allbest.ru

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Спеціальність: 07.00.06 -- Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Рецепція національної історії

в українській науково-історичній думці Галичини (1830-і - 1894 рр.)

Куций Іван Петрович

Львів -- 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Алексієвець Микола Миронович,

Тернопільський державний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

завідувач кафедри нової і новітньої історії

та методики викладання історії

Офіційні опоненти:доктор історичних наук, професор

Крупський Іван Васильович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри радіомовлення і телебачення

кандидат історичних наук, доцент

Великочий Володимир Степанович,

Прикарпатський університет

імені Василя Стефаника,

доцент кафедри історіографії та джерелознавства

Провідна установа:Інститут історії України НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “21” квітня 2004 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, тел. 96-47-71).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “19” березня 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історіографічний процес в Україні потребує всебічного вивчення на різних етапах його становлення і розвитку. Сьогоднішні спроби подати цілісну характеристику чи здійснити періодизацію цього процесу оперті переважно на історичні матеріали з Надніпрянщини. Тому вони не висвітлюють з належною повнотою особливостей науково-історичної думки в західноукраїнському регіоні, зокрема у Галичині. Незаперечним є факт, що генеза історичної науки мала тут свою виразну специфіку, яка далеко не завжди враховувалася у загальноукраїнських узагальнюючих схемах та наукових висновках.

Намагання науково обгрунтувати національну історію русинів на підставі різних національно-політичних засад сучасні дослідники фіксують у Галичині уже у період “Весни народів” (1848-1849 рр.). Історичні праці галицьких учених подають вагомі фактологічні аргументи, які є підставою для теоретичних узагальнень стосовно осмислення феномену націотворення, що активно дискутується сьогодні між представниками різних течій, напрямів і шкіл в Україні та на Заході. Детальне вивчення галицької науково-історичної думки ХІХ ст. є важливим також для з'ясування таких актуальних сьогодні питань: національний рух ХІХ - початку ХХ ст. був відродженням давньої русько-української нації чи це було творення нової, модерної нації?; суть цього руху полягала у “винаході” історичної традиції чи у її тяглості? Отже, актуальність дисертації випливає із завдань наукового вивчення провідних тенденцій української історичної думки, її ролі у становленні української національної ідентичності, об'єктивне розв'язання яких неможливе без спеціального дослідження рецепції національної історії представниками галицької історіографії ХІХ ст., що становить унікальне дослідницьке поле.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках комплексної наукової теми “Україна в контексті європейської історії”, над якою працюють викладачі кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Об'єкт дослідження -- наукова та науково-популярна спадщина українських істориків Галичини 1830-х - 1894 рр., а саме синтетично-узагальнюючі монографічні праці таких учених, як Д. Зубрицький, Я. Головацький, І. Шараневич, Б. Дідицький, В. Ільницький, О. Партицький, С. Качала, Ю. Целевич, О. Барвінський, Ф. Свистун, Т. Ріпецький та ін.

Предмет дослідження -- рецепція “руської” національної історії представниками галицької науково-історичної думки зазначеного періоду.

Мета дисертації -- комплексне дослідження особливостей сприйняття та інтерпретації національної історії у галицькій науково-історичній думці 1830-х - 1894 рр., а також впливу цих інтерпретацій на процес національної самоідентифікації галицьких русинів. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

з'ясувати засадничі принципи рецепції національної історії репрезентантами головних течій науково-історичної думки Галичини ХІХ ст.;

окреслити концепції, теорії та схеми національної історії в тогочасній галицькій історіографії;

охарактеризувати основні етапи формування концепцій національної історії в історіографії Галичини;

дослідити основні науково-теоретичні, філософсько-світоглядні, суспільно-політичні чинники, що визначали формування концепцій національної історії;

висвітлити внесок провідних учених Галичини у концептуальне осмислення національної історії;

виявити основні форми взаємозв'язку та взаємовпливу процесів формування історичних концепцій та становлення національної ідентичності галицьких русинів;

узагальнити націотворчий потенціал галицької науково-історичної думки. національний історія галичина

Теоретико-методологічними засадами дисертації є принципи історизму та об'єктивності. При розв'язанні поставлених завдань використано такі методи дослідження: генетичний, проблемно-хронологічний, системно-структурний, біографічний, порівняльний.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в українській науці досліджено рецепцію національної історії в науково-історичній думці Галичини XIX ст. Дисертація є першою спробою розгорнутого аналітично-узагальнюючого розгляду галицької науково-історичної думки XIX ст. Переважна більшість аналізованих першоджерел є маловідомими, а то й незнаними в українських наукових колах. Значна частина з них уперше залучена до наукового обігу. У роботі запропонована також авторська інтерпретація деяких відомих історичних фактів.

Основні положення, які виносяться на захист:

національно-політичні орієнтації та науково-історичні погляди галицьких учених взаємоузалежнювались, що виявлялося у “віднаходженні” власної руської ідентичності через знайомство з історією (перша половина XIX ст.) та способах інтерпретації національної історії (друга половина XIX ст.);

потреба ідейно-теоретичного обґрунтування національно-політичних засад національного руху галицьких русинів була головним внутрішнім стимулом розвитку галицької історичної думки ХІХ ст.;

національно-ідеологічні програми галицьких суспільно-політичних угруповань стали ідейною платформою аналогічних течій науково-історичної думки та концепцій національної історії;

вагомість внеску як українофільської, так і русофільської історіографічних течій у процес формування цілісної концепції “руської” (згодом української) національної історії визначалася тим, що перша з них актуалізувала козацьку епоху, а друга -- давньоруську добу;

роль русофільської та українофільської концепцій у процесі формування національної ідентичності галичан визначалась науковим обґрунтуванням етнонаціональної нетотожності русинів і поляків (у дослідженнях учених-русофілів) та русинів і росіян (у працях вчених-українофілів).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють часові межі від 1830-х рр. і до 1894 року. Перші спеціалізовані власне історичні дослідження з'явилися у 1830-х рр. Верхня хронологічна межа -- 1894 рік -- визначається завершенням окресленого циклу розвитку історіографічного процесу Галичини. Вагоме значення для її окреслення має факт прибуття у Галичину М. Грушевського (1894), який символізував початок якісно нового етапу чи навіть епохи у розвитку галицької історіографії.

Науково-практичне значення дисертації полягає у тому, що опрацьовані в ній фактологічні матеріали, її теоретичні положення та висновки можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії України, досліджень з історіографії, національного руху, суспільно-політичної думки. Матеріали дисертації будуть корисними при підготовці підручників і науково-методичних посібників із зазначених дисциплін й відповідних спецкурсів.

Апробація роботи. Основні положення та висновки дисертації апробовані на таких наукових конференціях: Міжнародна (щорічна) конференція молодих учених “Україна -- Польща: шлях до європейської співдружності” (Тернопіль: 26-27 квітня 2001 р.; 16-17 травня 2002 р.; 15 травня 2003 р.); Всеукраїнський науково-методичний симпозіум “Національна історична освіта: погляд у ХХІ століття” (Тернопіль, 14 грудня 2001 р.); Всеукраїнська науково-методична конференція “Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи” (Кам'янець-Подільський, 17-18 жовтня 2002 р.); Березневі наукові сесії Тернопільського осередку Наукового товариства ім. Т. Шевченка (23-24 березня 2001 р.; 22-23 березня 2002 р.); II Міжнародний науковий конгрес українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам'янець-Подільський, 17-18 вересня 2003 р.); Міжнародна наукова конференція “Національно-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя” (Тернопіль, 18-19 листопада 2003 р.). Основні положення дисертації викладено у 7 наукових публікаціях автора.

В основу структури дисертації покладено проблемно-хронологічний принцип. Робота складається із вступу, основної частини (три розділи, сім підрозділів), висновків, списку використаних джерел та науково-критичної літератури (507 позицій).

OСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, основні завдання, новизну, об'єкт та предмет дослідження. Вказано на зв'язок дисертації з науковими програмами та планами, окреслено її територіальні та хронологічні рамки, методологічну основу.

У першому розділі -- “Історіографія та джерельна база проблеми” -- зроблено огляд літератури з досліджуваної проблематики, з'ясовано ступінь її наукової розробки, дано загальну характеристику джерельної бази дисертації.

Перші спроби наукового осмислення рецепції національної історії в науково-історичній думці Галичини простежуємо у працях галицьких інтелектуалів уже наприкінці XIX - початку XX століття. Учені М. Грушевський, В. Гнатюк, І. Франко, М. Кордуба, М. Возняк, К. Левицький та ін. подали добрі зразки наукового аналізу найперше національного руху галицьких українців ХІХ ст., а у зв'язку з ним і тогочасної історичної думки. У пізніші часи деяких аспектів нашої дисертаційної теми торкалися такі знані дослідники, як М. Вальо, Г. Гербільський, Є. Гринів, Г. Дем'ян, Я. Ісаєвич, Р. Кирчів, Т. Комаринець, М. Кравець, М. Марченко, З. Матисякевич, З. Паславський, О. Петраш, Ф. Стеблій, М. Трусевич, М. Шалата та ін. Їхні праці мають сьогодні неабияку науково-пізнавальну вартість.

Новими підходами до поцінування національного руху у зв'язку із історіографічним процесом Галичини ХІХ ст. відзначаються дослідницькі праці другої половини 1990-х рр. Проблему взаємозумовленості історичної свідомості та національної ідентичності галицьких русинів порушував Я. Грицак, за спостереженнями якого до кінця ХІХ ст. у пам'яті галицькоруських інтелектуалів мирно уживалися елементи кількох версій національної історії -- власне “руської”, пропольської, української та російської (“общеруської”).

У сучасній історіографії маємо спроби подати порівняльно-узагальнюючі схеми національного минулого в історичних уявленнях галицьких русофілів. Так, у запропонованій О. Аркушею та М. Мудрим схемі вдало охоплено найперше регіональний простір в історичній свідомості русофілів. Дослідниця О. Киричук окреслила схему історико-культурологічних уявлень членів Ставропігійського інституту, у якій відображено найперше культурологічні аспекти історичного процесу в світогляді старорусинів. О. Турій пов'язує становлення “руської історії” як наукової та навчальної дисципліни із необхідністю науково-історичної легітимізації національного руху. Зародження головних течій галицької науково-історичної думки цей дослідник фіксує вже наприкінці 1840-х рр. Саме тоді, на його думку, мали місце спроби полонофільського та партикулярного австрорутенського способів потрактування національної історії й водночас окреслились засадничі принципи української та москвофільської моделей національно-історичної свідомості. Статтю О. Турія “Руська історія” як легітимізація визвольних змагань галицьких українців” потрібно вважати першою спробою систематизувати галицький історіографічний процес середини ХІХ ст. за науковими течіями на основі національно-політичних засад.

Враховуючи тематико-проблемне спрямування дослідження, дисертант не оминав наукових висновків авторів синтетично-узагальнюючих оглядів загальноукраїнського історіографічного процесу. Тому цілком зрозумілим є опертя на праці таких відомих дослідників української історіографії, як Д. Дорошенко, Л. Зашкільняк, І. Колесник, К. Кондратюк, В. Кравченко, М. Марченко, В. Масненко та ін.

Оскільки процес становлення історіографії Галичини нерозривно пов'язаний із загальним розвитком національного руху галицьких русинів, то винятково важливе значення для наукових узагальнень дисертації мають дослідження О. Аркуші, О. Середи, О. Турія, М. Мудрого, присвячені вивченню тогочасних течій національного руху галицьких русинів.

У розділі розглядаються праці українських учених Я. Дашкевича, С. Макарчука, О. Сухого, І. Орлевич, І. Чорновола, а також таких зарубіжних дослідників, як І. Лисяк-Рудницький, І.-П. Химка, П.-Р. Магочі, наукові узагальнення яких дисертант враховує у своїх висновках.

Основою джерельної бази реферованої дисертації є історіографічні першодруки ХІХ ст. Найдостовірнішим джерелом вивчення рецепції національної історії в науково-історичній думці Галичини ХІХ ст. постає жанр синтетично-узагальнюючої монографії (деякі з них функціонували як підручники). У розділі проаналізовано монографії Д. Зубрицького, Я. Головацького, І. Шараневича, Б. Дідицького, С. Качали, О. Барвінського, О. Партицького, Т. Ріпецького, Ф. Свистуна, у яких простежується сконцептуалізоване бачення національної історії. Важливе значення для дисертаційних узагальнень та висновків мають і ті монографічні праці та наукові статті галицьких учених, які присвячені деяким вузькоспеціалізованим проблемам. У них дисертант простежує чимало принципово важливих наукових положень, інформацію про цілий ряд питань, що порушувались у галицькому історіографічному дискурсі ХІХ ст., про наукові теорії та гіпотези, полеміки та дискусії. До таких джерел віднесено статті та розвідки І. Вагилевича, І. Левицького, А. Петрушевича, В. Площанського, Ю. Целевича та ін. До джерельної бази дисертації залучено також епістолярну, мемуарну спадщину учасників як історіографічного процесу, так і національного руху в цілому; рецензії-відгуки на праці галицьких істориків; публіцистичні праці та окремі публікації в галицькій періодиці й загалом усю сукупність матеріалів, що увиразнюють історико-культурний контекст і дають змогу зрозуміти духовно-інтелектуальний клімат епохи. При визначенні наукової ваги того чи іншого історіографічного джерела дисертант враховував також такі критерії, як рецепція праці та ставлення до її автора у тогочасному галицькому суспільстві, тиражність праці, відгуки про неї серед масового читача тощо.

У другому розділі -- “Національний дискурс в науково-історичній думці Галичини” -- аналізуються провідні тенденції розвитку галицької історіографії ХІХ ст., висвітлюються теоретико-методологічні аспекти взаємодії науково-історичної думки та націотворення.

У першому підрозділі -- “Історіографічна ситуація у контексті націотворчих процесів у Галичині” -- простежується переважаючий вплив філософсько-світоглядних доктрин романтизму, позитивізму та деякою мірою просвітництва на науково-інтелектуальний рух Галичини ХІХ ст., хоча у стилі історіописання тогочасних галицьких істориків досить зримо проглядаються елементи середньовічно-барокового історичного письменства.

Вагомим ідейно-інтелектуальним чинником, що стимулював розвиток історичної та суспільно-політичної думки Галичини, була ідеологія панславізму. Конкретним виявом ідеї всеслов'янської спільності стала загальноприйнята теза про спільні генетичні витоки всіх слов'янських народів. Тому в історичних студіях та викладах стародавньої історії не спостережено спроб виокремити етногенез русинів від інших слов'янських народів. “Слов'янськість” окремих історичних явищ чи процесів була для галицьких вчених критерієм оцінок й мірилом вартостей.

На розвиток історичної думки Галичини чинила вплив ідеологія слов'янофільства, окремі компоненти якої органічно адаптувались до місцевих, специфічно галицьких обставин. Поширення набув постулат про особливий історично-цивілізаційний розвиток слов'янства, яке протиставлялося європейству. Європа і Слов'янщина, Захід і Схід, католицько-германський та православно-слов'янський світ розглядаються у галицькій історіографії як цивілізації-антагоністи.

Одним із визначальних чинників розвитку історіографії Галичини поставав польський національний рух та польська історична думка. Польська історіографія була стимулом та взірцем для галицьких інтелектуалів у створенні власної версії національної історії, хоча її вплив на українську спричиняв здебільшого конфронтаційні взаємини -- основні положення галицьких істориків поставали антитезою до відповідних постулатів польських учених.

У другому підрозділі -- “Взаємозумовленість науково-історичної концепції та національно-політичних засад учених-русофілів” -- характеризуються намагання провідної національно-політичної течії -- русофільської -- історично легітимізувати власну модель національної ідентичності, а також спроби репрезентантів полонофільської та австрорусинської течій запропонувати свої версії національного минулого.

Для учених-русофілів характерна своєрідна ієрархія ідентичностей, у якій легко виділити декілька рівнів самоідентифікації: регіональний (“галицько-руський”, “австро-руський”); мегарегіональний (“південноруський”, “малоруський”); загальнонаціональний (“общеруський”, “руський світ”); цивілізаційний (“всеслов'янський”, “слов'янський світ”).

У дисертації акцентовано на таких ознаках русофільської наукової течії: панруська як загальнонаціональна, а малоруська, південноруська, австро-руська, галицько-руська як регіональні форми ідентичності; означення власної національної історії як “общеруської”; рецепція свого національного минулого як історичного процесу на всіх східнослов'янських землях включно із Московською державою; ототожнення етнонаціонального (руськість) та релігійно-конфесійного (православ'я) чинників історичного процесу; погляди на давньоруську добу як на мірило вартості всіх інших історичних періодів та епох, а на Київську Русь -- як на форму ідеальної державності. Історики-русофіли відрізнялися від ідейних опонентів (народовців) провіденціалістським тлумаченням історії. Керуючись псевдоаристократичними переконаннями, русофіли вважали суб'єктом історичного процесу не народ в цілому, а лише його вищі, аристократичні класи та суспільні групи. В їх світобаченні домінував погляд на історію як на діяння видатних осіб. У викладах політичної та соціальної історії вони надавали пріоритет першій. Значну увагу русофіли приділяли церковно-релігійній історії, висвітлюючи її переважно з тенденційних антикатолицьких й антиуніатських позицій. Церковно-конфесійне протистояння вони мислили як невід'ємну складову національно-політичної боротьби.

Ключовим поняттям у працях русофілів виступає так званий руський світ (“русский мир”), яким вони означували весь панруський, тобто східнослов'янсько-православний простір. Їхня “руськість” передбачала відмежування від “польщизни” й асоціювалась із східнослов'янською людністю та православним обрядом. Панрусизм став для русофілів універсальною, об'єднуючою формулою, яка все-таки залишала простір для подальшого маневру в бік будь-якої із двох взаємовиключних свідомостей -- українофільської та відверто москвофільської. У твердженнях про всеруську етнонаціональну єдність вони опирались більшою мірою на інтуїтивні здогадки, абстрактні умовиводи та власну фантазію, ніж на наукові аргументації. У питанні про геополітично-цивілізаційні орієнтири історики-русофіли стояли на антизахідницьких позиціях. У тексті дисертації наведена і науково обґрунтована авторська схема русофільської рецепції національної історії.

У третьому підрозділі -- “Науково-історичне обґрунтування українофільської моделі національної ідентичності” -- простежується процес становлення й ідейні засади українофільської концепції національної історії. Тут обґрунтовано дефініцію українофільська течія науково-історичної думки Галичини. До цієї течії віднесено вчених 1830-1890-х рр., історичні погляди яких опирались на постулат про малоруську (південноруську) етнонаціональну окремішність. Українофільська концепція “руської” історії у своїй найбільш зрілій формі (монографії О. Барвінського) передбачала чітке розмежування руського (південноруського, малоруського) та московсько-російського (північноруського, великоруського) історичних процесів. У середині ХІХ ст. українофільська концепція національної історії через наукову необґрунтованість була ще малопереконливою для галицьких інтелектуалів, що уможливлювало сприйняття ними у майбутньому русофільської моделі історичної свідомості.

Новий етап у розвитку українофільської історичної думки Галичини пов'язаний із народовським рухом 1860-1890-х рр. Зосереджуючи головну увагу на історії козацтва, народовці орієнтували історичну свідомість галичан на історичний процес Наддніпрянської України, а не панруського простору в цілому, нехтуючи при цьому давньоруською історично-державницькою традицією.

Концептуальна розробка українофільської версії руської історії активізувалася наприкінці 1870-х і у 1880-х рр. Її суттєво увиразнив С. Качала, який у “Короткій історії Руси” (1886 р.) розглядав русинів та росіян як цілком різні народи. Викладена у названій праці концепція С. Качали найповніше на свій час репрезентувала історичну свідомість українофілів-народовців, тому є підстави вважати її класичним зразком народовської рецепції національної історії. Висвітленню деяких епізодів з історії козаччини присвятили окремі статті В. Ільницький, К. Заклинський, Ю. Целевич та ін.

Більш цілісної форми українофільська концепція національної історії набула у працях О. Барвінського. Його “Ілюстровану історію Руси від найдавніших до нинішніх часів” (1890 р.) можна вважати найвагомішим досягненням українофільської науково-історичної думки. Концепція О. Барвінського відрізнялася від типових народовських історичних схем розглядом давньоруської епохи та козацької доби як рівноцінних за значимістю у національній історії. Таким чином утверджувалася ідея континуїтетного зв'язку між княжою Руссю та козаччиною. Ця ідея схематично проглядалася уже в поглядах членів “Руської трійці”, однак згодом народовці, ідеалізуючи козаччину й нехтуючи давньоруською історією, спричинилися значною мірою до дисконтинуїтетної рецепції цих двох історичних епох. Саме завдяки старанням О. Барвінського давньоруська державність постала в історичній свідомості українофілів невід'ємною складовою національної історії, що дещо зближувало русофільську та українофільську історичні концепції на загальному фоні наростаючої конфронтації.

Принципово важливими для українофільської концепції стали положення О. Барвінського про Галицько-Волинське князівство як правонаступника Київської Русі і продовжувача її історично-державницької традиції (передувало аналогічному твердженню М. Грушевського) і його термінологічні новації. Завдяки науково-популяризаторській діяльності О. Барвінського в науковій думці та історичній свідомості галичан утверджувалась така схема національної історії, яка стала домінуючою у наступні історичні періоди. О. Барвінський остаточно розв'язав проблему “відросійщення” -- чітко розмежував руську та московсько-російську історії.

У третьому розділі -- “Концептуалізація національної історії в науковій думці Галичини” -- досліджено власне рецепцію національного минулого репрезентантами головних течій в історіографії Галичини ХІХ ст.

У першому підрозділі -- “Рецепція стародавньої історії та етногенезу слов'ян” -- дисертант приходить до висновків, що стародавня епоха не входила у сферу актуальних науково-історичних зацікавлень учених як русофільської, так українофільської орієнтацій і тому не підлягала ґрунтовному, за винятком О. Партицького, дослідницькому вивченню. Давньослов'янська спільність як початкова точка відліку національної історії -- це домінуюча теза у працях галицьких дослідників. О. Партицький першим зробив спробу наукового окреслення концепції стародавньої історії та етногенезу слов'ян. Він єдиний у галицькій історіографії ХІХ ст. обрав стародавню історію головним предметом наукових зацікавлень, узявши в основу своєї концепції твердження про гето-фракійське походження слов'ян. Підсумком багаторічних студій ученого стала узагальнююча монографія “Старинна історія Галичини” (1894 р.). Наукові підходи інших тогочасних істориків до цієї проблеми були значною мірою запозиченнями із чеської, польської, російської та німецької історіографічних традицій. У їхніх працях домінували теорії наддунайського (Д. Зубрицький, І. Вагилевич), автохтонного (Я. Головацький, Б. Дідицький) походження слов'ян, наукові версії, що поєднували елементи обох цих теорій (І. Шараневич). Названі автори не давали вичерпної науково-аргументованої відповіді на питання про походження слов'ян. Ця наукова проблема ще наприкінці ХІХ ст. залишалась для галичан не з'ясованою, а стародавня епоха -- найменш дослідженою.

У другому підрозділі -- “Давньоруська держава в науково-історичних схемах галицьких вчених” -- проаналізовано наукові інтерпретації генези давньоруської держави. До руського етнічного простору ІХ-ХІІІ ст. галицькі науковці включали сучасні українські й білоруські землі, а також слов'янське населення Новгородського та Псковського князівств. Стосовно приналежності населення північно-східних князівств до давньоруського етносу погляди істориків русофільського та українофільського таборів різко розходились.

У 1880-х рр. серйозну наукову полеміку спричинила норманська проблема. Історик-русофіл Ф. Свистун, як прихильник теорії ругійсько-балтійського походження стародавніх русів, перший відверто виступив із позицій радикального антинорманізму (“Споръ о Варягахъ и начале Руси” (1887 р.). Ф. Свистун інтерпретував “руськість” як результат синтезу західнослов'янської, східнослов'янської та християнської традицій.

Цілісний виклад генези давньоруської держави подали у своїх монографіях Д. Зубрицький, І. Шараневич, Б. Дідицький, Т. Ріпецький і О. Барвінський. У центрі їхньої дослідницької уваги -- проблеми соціальних відносин у давньоруській державі; міжнародні аспекти давньоруської історії, найперше польський фактор; етнонаціональний характер Володимиро-Суздальщини та її місце і роль в національній історії; удільна роздробленість руських земель та ін.

В інтерпретації політично-адміністративного устрою давньоруської держави представники провідних течій галицької історіографії різко розходились. Історикам-русофілам імпонував принцип одноосібного правління в давній Русі; “єдинодержавіє” вони трактували передумовою її політичної могутності; цю модель політичного устрою вони вважали гідною наслідування і у ХІХ ст. Традиція ж “багатовладдя”, поширена у слов'ян докнязівського періоду, була для русофілів неприйнятною. Відшукуючи генетичні корені князівського авторитаризму у варязькій традиції, історики-українофіли -- як прихильники засад демократичної ідеології -- сприймали князівське “єдинодержавіє” з упередженням.

У третьому підрозділі -- “Галицько-Волинське та Суздальсько-Московське князівства в національній історії” -- розглядаються інтерпретації процесу дезінтеграції давньоруської держави. Давньоруська та галицько-волинська державність загалом у галицькій науці потрактована єдиним нерозривним процесом. Учені-українофіли не виявляли посиленого інтересу до історії Галицько-Волинської Русі. Основна їхня теза -- пряма спадкоємність давньокиївської і галицько-волинської історично-державницьких традицій. Факт входження Києва у сферу впливу держави Романа Мстиславовича символізував для них тяглість національної історії Києво-Руської та Галицько-Волинської держав. Учені-русофіли акцентували, що після татарського погрому Галицько-Волинська та Володимиро-Суздальська держави, незважаючи на політичну відчуженість, становили частини цілісного етнонаціонального, культурного й духовно-релігійного простору -- “єдиної Русі”. Твердження про “руський” характер Володимиро-Суздальщини історики-русофіли не підкріпили належною фактичною аргументацією. Управління у цих землях династії Мономаховичів й приналежність краю до Київської митрополії, на їх думку, було цілком достатнім доказом “руськості” Володимиро-Суздальщини.

Лінія Москово-Суздальщини знаходила цілком протилежне висвітлення в українофільській концепції національної історії, у якій не допускалося найменше ототожнення русинів чи загалом слов'ян із московитами. Останні поставали в концепції О. Барвінського як азіатський етнос -- з чудсько-фінською етнічною основою й вагомими домішками тюрксько-татарських елементів. Русини і московити, за О. Барвінським, -- генетично чужорідні, ментально несумісні та відмінні антропологічно народи; Московщина і Русь -- політично-цивілізаційні антагоністи, ворожі один одному представники азіатського Сходу та європейського Заходу. Московське князівство, за українофільською концепцією, не мало підстав претендувати на статус спадкоємця давньоруської держави, оскільки воно було носієм й продовжувачем чудсько-фінської та тюрксько-татарської історичної традицій. Суздальсько-Московська держава в історичній схемі О. Барвінського займає місце радше антагоніста, а не спадкоємця давньоруської державності. Загалом вчені-українофіли не включали історію Суздальсько-Московського князівства до руської національної історії, обґрунтовуючи, що це державне утворення було другим етапом чужого русинам московсько-російського історичного процесу.

Коло питань про тяглість історичної традиції між Києво-Руською державою та цими двома князівствами постало найбільш принциповою межею, що розділяла українофільську та русофільську версії. Учені-русофіли вирішували проблему континуїтету на користь рівноправної спадкоємності двох названих вище осередків давньоруської держави. Процес “роздвоєння”, що призвів до утворення на Русі “дводержавія” (Д. Зубрицький), вони трактували як стан лише політичного буття “руського світу”. Про етнонаціональне, культурне, церковно-конфесійне “роздвоєння” Русі у їх працях не йшлося: “руський світ” і на етапі “дводержавія” продовжував становити єдино-цілісний цивілізаційний простір. В українофільській версії проблема континуїтету давньоруської держави вирішувалась по-іншому -- єдиним її спадкоємцем та правонаступником потрактовано Галицько-Волинську державу, яка хоч і не охоплювала всієї цілості руського життєпростору, продовжила й розвинула давньоруську державницьку традицію. Учені цього спрямування відмовляли Володимиро-Суздальському князівству та Московській державі у праві вважатися спадкоємцями давньоруської держави.

У четвертому підрозділі -- “Литовсько-польська та козацька доба: особливості інтерпретацій” -- розглядаються проблеми наукового вивчення цих періодів національної історії в галицькій історіографії. Хоча литовсько-польська доба не поставала об'єктом актуалізації історичної пам'яті ні для русофілів, ні для українофілів, вона належно висвітлена у працях учених названих течій. За домінуючою в галицькій історіографії думкою, давньоруська державницька традиція, незважаючи на видозміни і трансформації, продовжувала функціонувати у Великому князівстві Литовському аж до часів Люблінської унії. У полі дослідницької уваги незмінно перебували такі питання: становище руських земель у складі Польського королівства, дипломатично-військові зусилля Польщі з метою захоплення руських земель Литовської держави, спроби запровадження католицизму та церковної унії на Русі тощо. Важливо, що в інтерпретації польської політики стосовно Русі не було принципових розбіжностей між істориками українофільського та русофільського спрямування. Їх цікавив передовсім польсько-литовський унійний процес, що загалом потрактований як головна ціль зовнішньої політики Польщі.

Найбільш спірним питанням залишалося з'ясування місця та ролі Московської держави в руській історії литовсько-польської доби. Засаднича теза русофільської концепції ґрунтувалася на твердженні про прямий континуїтетний зв'язок між давньоруською державою та Московським князівством. Русофіли мислили Московську державу “істинно руською”, на противагу Великому князівству Литовському, де з часів Ягайла значний вплив здобула литовсько-католицька течія. У працях Б. Дідицького, Д. Зубрицького, Т. Ріпецького, І. Шараневича простежено думку, що в міру втрати південно-руськими землями автономного статусу “осереддя руського світу” переміщується у Москву, “Богом обрану державу” (Б. Дідицький). Московське царство поставало таким чином носієм визначальних ознак “руськості” -- одержавлене православне віросповідання, централізована та самодержавна форма правління, “природна” правляча династія із нащадків Рюриковичів тощо. Відсутність південноруських земель у складі Московської держави видавалась цим історикам головним її недоліком.

В українофільських колах утвердилася протилежна рецепція Московського царства -- як чужорідної русинам держави, що не мала ніяких підстав вважатися спадкоємцем Київської Русі. Військові конфлікти між Москвою та Литвою трактувалися як підтвердження агресивно-експансіоністської політики Московії стосовно руських земель, а Литва у цих конфліктах -- репрезентантом “руськості”. Генезу Московського царства вчені-українофіли вважали змістом московсько-великоруської (не руської) історії. Учені, насамперед О. Барвінський, простежували тяглість давньоруської національно-культурної традиції лише на землях Великого князівства Литовського -- Московську ж державу виводили поза межі впливу давньоруської спадщини. Українофіли не вбачали у литовсько-польській добі розриву руської традиції, а констатували лише трансформацію форм національного буття русинів у час, коли руськість остаточно втрачала не бажаний (для українофілів) аристократизм.

У висвітленні козацької доби головним об'єктом дослідницької уваги поставало козацтво як соціальний, військово-політичний та національно-культурний феномен. Науковий інтерес до козаччини проявляли історики українофільського спрямування. Вони акцентували на козацькому військово-організаційному устрої як на втіленні давньоруського громадського права. Загалом у галицькій історіографії Хмельниччину окреслено як ключову подію усієї національної історії. Переяславську раду 1654 р. О. Барвінський трактував найфатальнішою подією у ній. Учені-русофіли, не заперечуючи в принципі ідеї самостійної козацької державності, не бачили можливості її зреалізувати. Т. Ріпецький підкреслював, що автономістський рух козацької старшини суперечив інтересам простого народу.

Полонізацію та окатоличення русинів галицькі історики розглядали як головну передумову занепаду Речі Посполитої. Об'єктом їхньої посиленої уваги був церковно-унійний процес. Аналіз його рецепції дає підстави констатувати здебільшого негативне ставлення галицьких учених-істориків до церковної унії.

У Висновках підсумовуються результати дисертаційного дослідження. У науково-історичній думці Галичини XIX ст. домінувала націоцентрична парадигма сприйняття та осмислення історичного процесу. Національно-політичні орієнтації та науково-історичні погляди її представників взаємоузалежнювались. Науково-історична думка поставала органічною складовою національного руху галицьких русинів -- як платформа ідейно-теоретичного обґрунтування національно-політичних програм. Провідні національно-політичні течії, насамперед русофільська та українофільська, визначали формування аналогічних наукових течій у тогочасній історичній думці. Репрезентанти таких національно-політичних орієнтацій, як полонофільство та австрорусинство, незважаючи на наявність певних ідейних принципів та настанов, не спромоглися утворити власні наукові течії, а звідси оформити відповідні до своїх ідейних постулатів концепції національної історії русинів.

Дієвими учасниками науково-історичного дискурсу з проблем національної історії виступили вчені русофільсько-старорусинського та українофільсько-народовського спрямувань. Історичне минуле Галичини та Південної Руси вчені-русофіли трактували як регіональну історію, а всеруську (“общеруську”) -- як загальнонаціональну. Національна історія, за русофільською версією, включала історичний процес на всьому обсязі панруського (східнослов'янського) простору включно із Московською державою.

Визначальна ідейна підстава українофільсько-народовської науково-історичної течії -- постулат про малоруську чи південноруську (тобто українську) етнонаціональну окремішність. Русини-малороси та росіяни-великороси у рецепції істориків-українофілів -- окремі народи з цілком відмінним історичним досвідом і традиціями.

Сприйняття давньоруської епохи та інтерпретація її ваги в національній історії принципово відрізняли науково-історичні концепції вчених русофільського та українофільського спрямувань. Давньоруська доба становила основний зміст історичної свідомості русофілів, а звідси і їх наукових студій -- усі інші періоди трактувались історично малозначимими і тому не вартими дослідницької уваги. Литовсько-польська епоха у русофільській версії національного минулого -- це вже епілог “золотої доби”.Ученим-українофілам давньоруська епоха не давала вдячного матеріалу для історичного обґрунтування власних національно-політичних поглядів, поставала для них другорядною й неактуальною темою національної історії.

Рецепція козацької епохи та феномену козацтва виявляє виразне розходження українофільської та русофільської концепцій національної історії. Вчені-українофіли трактували козацтво як головний об'єкт актуалізації історичної пам'яті, основний зміст історичної свідомості, а козацьку епоху -- як “золоту добу” національної історії. Відсутність же у працях істориків-русофілів наукових зацікавлень козацтвом зумовлена передовсім особливостями їх світогляду та суспільно-політичними ідеалами -- козацтво не вкладалось у рамки монархічно-самодержавної форми правління й ієрархічно-станової структури суспільства.

Дві визначальні концепції національної історії у галицькій науково-історичній думці -- старорусинсько-русофільська та українофільсько-народовська -- унаслідок перехресної дії та взаємодоповнення спричинилися в кінцевому результаті до усвідомлення української національної ідентичності, утвердження історичної свідомості галицьких русинів та формування цілісної концепції руської (згодом української) національної історії.

Досвід націотворення у Галичині досліджуваного періоду ілюструє можливість науково-теоретичного обґрунтування історичної легітимності одночасно кількох (у нашому випадку русофільського та українофільського) варіантів національної ідентичності на основі одного історичного матеріалу. Він підтверджує також безуспішність тих національних проектів (у тогочасній Галичині австрорусинського та полонофільського), політичні засади яких не були опертими на належну науково-історичну аргументацію й репрезентанти яких не спромоглися довести “прадавність” власної національно-державницької традиції.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Куций І. Теорія “історичної похибки” Польщі в історико-публіцистичній спадщині С. Качали // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. -- Вип. 13. -- Тернопіль, 2001. -- С. 72-79.

2. Куций І. Олександр Барвінський: внесок в українську історіографію Галичини // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. -- Вип. 1. -- Тернопіль, 2002. -- С. 169-174.

3. Куций І. Омелян Партицький: теорія гето-фракійського походження слов'ян // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. -- Вип. 2. -- Тернопіль, 2002. -- С. 23-26.

4. Куций І. Проблеми етногенезу слов'ян та українського народу в галицькій історіографії ХІХ ст. // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. -- Вип. 3. -- Тернопіль, 2002. -- С. 165-169.

5. Куций І. Краєзнавча проблематика в науково-історичній спадщині членів “Руської трійці” // Історичне краєзнавство в системі освіти України: здобутки, проблеми, перспективи. Науковий збірник. -- Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2002. -- С. 198-201.

6. Куций І. Норманська проблема в історіографічному дискурсі Галичини ХІХ ст. // Питання історії України: збірник наукових статей. -- Т. 6. -- Чернівці: Зелена Буковина, 2003. -- С. 291-294.

7. Куций І. Рецепція козацтва в українській науково-історичній думці Галичини ХІХ століття // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. -- Вип. 2. -- Тернопіль, 2003. -- С. 18-22.

АНОТАЦІЯ

Куций Іван Петрович. Рецепція національної історії в українській науково-історичній думці Галичини (1830-і - 1894 рр.). -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 -- історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. -- Львівський національний університет імені Івана Франка. -- Львів, 2004.

У дисертації комплексно досліджено особливості сприйняття та інтерпретації національної історії у синтетично-узагальнюючих працях українських істориків Галичини 1830-х - 1894 рр., а також вплив цих науково-історичних інтерпретацій на процес національної самоідентифікації галицьких українців. Окреслено визначальні концепції, теорії та схеми національної історії, провідні тенденції розвитку тогочасної галицької історіографії. Висвітлено внесок провідних учених Галичини у концептуально-ідейне осмислення національної історії. Виявлено основні форми взаємозв'язку та взаємовпливу процесів формування історичних концепцій та утвердження національної ідентичності галицьких русинів. Узагальнено націотворчий потенціал галицької історичної науки та охарактеризовано основні етапи становлення концепцій національної історії в Галичині. З'ясовані основні чинники, що визначали процес формування концепцій національної історії.

Kлючові слова: науково-історична думка, історіографічний процес, національна історія, історична традиція, наукова течія, українофільство, русофільство, історична концепція.

АННОТАЦИЯ

Куцый Иван Петрович. Рецепция национальной истории в украинской научно-исторической мысли Галичины (1830-е - 1894 гг.). -- Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 -- историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. -- Львовский национальный университет имени Ивана Франко. -- Львов, 2004.

В диссертации комплексно исследованы особенности восприятия и интерпретации национальной истории в синтетически-обобщающих трудах украинских историков Галичины 1830-х - 1894 гг., а также влияние этих научно-исторических интерпретаций на процесс национальной самоидентификации галицких украинцев. Охарактеризованы определяющие концепции, теории и схемы национальной истории, основные тенденции развития научно-исторической мысли Галичины того времени. Определён вклад ведущих учёных Галичины в концептуально-идейное осмысление национальной истории. Выявлены основные формы взаимосвязи и взаимовлияния процессов формирования исторических концепций и утверждения национальной идентичности галицких русинов. Обобщён потенциал галицкой исторической науки в вопросах формирования национальности и охарактеризованы основные этапы становления концепций национальной истории в Галичине. Выделены основные факторы, которые определяли процесс формирования концепций национальной истории.

Ключевые слова: научно-историческая мысль, историографический процесс, национальная история, историческая традиция, научные направления, украинофильство, русофильство, историческая концепция.

ANNOTATION

Kutsyy Ivan. The reception of the National History in the Ukrainian Scientific Historical Idea of Galicia (1830-es - 1894). -- Manuscript.

Dissertation for the degree of Candidate of History, speciality 07.00.06 -- historiography, investigation of sources and special historical disciplines. -- Lviv National Ivan Franko University. -- Lviv, 2004.

In this dissertation the peculiarities of reception and interpretation of the national history in the synthetic-generalizing monographs by Ukrainian historians of Galicia in 1830-es -1894 were investigated, as well as the influence of these scientific historical interpretations on the process of national self identification of the Galician Ukrainians. The main conceptions, theories and schemes of national history were described and also the leading tendencies of the development of the Galician historiography during that period of time were indicated. The contribution of the outstanding scientists of Galicia to the conception of the idea of national history was discussed. The main ways of interconnection and mutual influence of the processes of formation of the historical conceptions and creation of national identity of the Galician Rusyns were found. The potential of the Galician historical science for creation of nation was generalized. The main stages of formation of the conceptions of national history in Galicia were characterized. The main causes and sources that determinated the process of formation of the conceptions of national history were elucidated.

National political convictions and scientific historical views of the Galician scientists were interconnected. During the first half of the XIX century they “found” their national identity as Rusyns getting acquainted with history. Later the national orientations and belonging to this or that party determinated the way of interpretation of the national history. National ideological programs of the Galician Rusophils and Ukrainophils were the ideological platform for the corresponding scientific historical trends.

The contributions of the historiographical trends of Rusophils and Ukrainophils to the formation of the historical consciuosness and national identity of the Galicians were equal. The Rusophils considered the Galician Rusyns (the Ukrainians) and the Russians being parts of the unique “obshcherus'ka” nation. The conception of national history of Rusophils viewed the historical process on the whole East-Slavonic space including the Moscow state. The scientists-Rusophils considered the period of Kyivan Rus' being “golden age” of the national history. They were not very much interested in other historical periods or epochs. They stated that the historical and state traditions of the Ancient Rus' had its continuation in Galician-Volyn' and Volodymyr-Suzdal' principalities.

According to the historical conception of Rusophils since XIV century the only exponent and heir of the historical and state traditions of the Ancient Rus' became the Moscow state, and later -- the Russian Empire. The historians-Rusophils were not interested in Cossacks. The order of Cossacks' state contradicted the social political ideal of the Rusophils.

The main conceptual platform of the historiographical trend of the Ukrainophils was the idea of Malorus'ka (Ukrainian) national separate group. Historians - Ukrainophils considered Rusyns - Ukrainians and the Russians as two quite different peoples with different historical experience. The historians belonging to this trend were not interested in Kyivan Rus'. The state and social order of the Ancient Rus' contradicted the democratic ideals of the Ukrainophils. “The golden age” for them was the epoch of Cossacks. In the conception of the Ukrainophils the successor of tradition of Kyivan Rus' became only Galician-Volyn' state, and later the Cossacks.

Two main conceptions of the national history in Galician scientific-historical idea (the conceptions of Rusophilism and Ukrainophilism) resulting from cross influence and mutual addition caused the awareness of the Ukrainian national identity, assertion of the historical consciousness of the Galician Rusyns and formation of the integral conception of national history of Rus'.

The experience of the process of national creation during the investigated period illustrates the possibility of the scientific-theoretical motivation of the historical legitimacy of several variants of national identity simultaneously (in our case the variants of Rusophils and Ukrainophils) on the basis of the same historical material. It also proves unsuccess of those national projects (the Austrorusynism and Polonophilism) political background of which were not based on the proper scientific-historical argumentation and the representatives of which couldn't prove “the anciency” of their own national state tradition.