Становлення та функціонування приватного підприємництва в Україні періоду НЕПу (1921 – 1928 рр.): історико-теоретичний аспект

Період організаційного оформлення сектору приватної торгівлі охоплював 1921 - 1923 рр., упродовж яких держава визначила правила і норми його функціонування. Друга половина 1920-х рр. характеризувалася застосуванням адміністративно-командних факторів: обмеження, „витіснення” та руйнування системи приватної торгівлі в містах і селах України.

Загальна кількість закладів приватної торгівлі у декілька разів перевищувала її державно-кооперативну галузь: 9607 у 1922/23 р. та 99228 у 1923/24 р., а в економічно стабільному 1925/26 р. - 129854. Наприкінці 1920-х рр. її організаційна мережа зменшилася у 2 рази (порівняно з 1923/24 р.). Дві третини приватних крамниць зосереджувалося в містах. Дві обставини вплинули на кількісне скорочення мережі приватної торгівлі: так звана „криза збуту” 1923 р., внаслідок якої понад 10 тисяч приватних закладів перестали працювати, та застосування адміністративних заходів 1928/29 р.

Організаційну мережу приватної торгівлі в основному становили роздрібні та дрібнооптові заклади, а оптова торгівля зосереджувалася в державно-кооперативному секторі, хоча за окремими видами та асортиментом приватник був оптовиком. В українському селі у 1927/28 р. діяло понад 22 тис. приватних крамниць, а державно-кооперативних на половину менше, хоча існували райони без них.

Політика неухильного економічного обмеження та адміністративного усунення приватної торгівлі не лише унеможливила виникнення самодіяльної організаційної системи, а також призвела до катастрофічного руйнування внутрішнього ринку споживчих товарів. Вивчення даних торгової статистики та архівних матеріалів ключових наркоматів дозволяє констатувати наступне: приватна торгівля забезпечувала протягом 1921 - 1923 рр., тобто періоду голоду і гострої соціально-економічної ситуації - 63,2% товарообороту, відтак взяла на себе важливу функцію продуктозабезпечення різних груп населення. На початку НЕПу приватник забезпечував колосальний оборот товарів, виступаючи фактичним монополістом в окремих видах продукції, питома вага якого становила: 72% тютюнових виробів, 89,4% металевих, 95% різної мануфактури, 80,7% канцтоварів.

Взаємини між державними та кооперативними організаціями, а також їхні відносини з приватником фіксували статистичні, контрольно-ревізійні та фінансово-податкові органи, але вони не відстежували безпосередніх відносин між суб'єктами самої приватної торгівлі. Посередницька торгівельна робота приватних підприємців, особливо між трестами та споживачами, свідчить про важливу економічну роль приватної торгівлі. У 1925/26 р. у приватника було куплено половину реалізованого в УСРР взуття, а у 1926/27 р. - майже третину.

Малодослідженою в історико-економічній літературі є проблема „імпортної контрабанди”, тобто своєрідний вид підприємницької діяльності „непманів”. Товари іноземного походження надходили через митницю напівлегально і користувалися значним попитом серед населення. Їх обсяг виявився значним, а за асортиментом дефіцитним. Обороти були суттєвими, а місце приватника у них вагоме. Ліквідація приватного сектору означала згортання потужного джерела податкових надходжень до бюджету, у якому доля приватної торгівлі сягала 22,5%, тому політика обмеження та витіснення „непманської буржуазії” виявилася серйозним прорахунком державних органів влади.

„Непманами” називали приватних підприємців, які займалися головним чином комерційною торгівлею, але в лексиконі партійно-радянської номенклатури термін мав зневажливе походження. Найвичерпнішою є статистика про власників торгових, промислових та інших закладів приватного підприємництва. У 1924 р. платниками податку було 101 тис. приватних торговців, а у 1925/26 р. їх налічувалося 130 тис. осіб, що відповідає даним про наявність самих торгових закладів. Їх називали по-різному: „непмани”, „приватні підприємці”, „велика і дрібна буржуазія”, „радянська буржуазія”. Розряди платників податку та виборки патентів, які були критерієм визначення „буржуазності” підприємців, малопереконливий аргумент, але ним користувалися у 1920-х рр.

Враховуючи професійну класифікацію закладів торгівлі, „непманами” були торговці харчовими продуктами. Серед власників продуктових крамниць їх налічувалося 54 тис., галантерейних - 12 тис. осіб, а решту м'ясних лавок (близько 6 тис.), хлібобулочних (4,8 тис.), металевих виробів (2,3 тис.).

У четвертому розділі „Діяльність приватного підприємництва в галузі дрібної промисловості”, викладено результати вивчення організаційних форм дрібнопромислового підприємництва, з'ясовано специфіку розвитку кустарно-ремісничого підприємництва у містах, чисельний та соціально-професійний склад найманих робітників, їхні умови праці на підприємствах приватної промисловості.

Формування соціально-професійної групи приватних підприємців відбувалося на основі радянського законодавства. Денаціоналізація дрібних промислових підприємств, тобто приватизація фабрик, заводів, млинів, розпочалася у серпні 1921 р., коли ще діяли принципи і практика націоналізації, що певним чином ускладнило набуття юридичних прав користувачами і власниками. Держава дозволила приватизацію дрібних і бездіяльних підприємств, переважно на правах оренди, спочатку не запроваджуючи класових обмежень та адміністративного тиску, але достатньо прозоро виписавши норми і правила функціонування приватного сектору. Орендні підприємства за типом виробничих відносин і формою господарювання були приватними, але юридично залишалися державною власністю, позаяк належали до націоналізованого фонду. Всі підприємства підлягали обов'язковому реєстру раднаргоспами.

Організаційно-юридичне оформлення приватних підприємців як соціально-економічного укладу та професійної групи фактично відбулося протягом 1921 - 1923 рр. Саме тоді були опубліковані основні законодавчі акти про розвиток приватного сектору дрібної промисловості: постанова РНК УСРР „Про кустарну і дрібну промисловість” (26 липня 1921 р.); постанова УЕР при РНК УСРР „Про порядок надання підприємств в оренду державним установам” (14 квітня 1922 р.); інструкція ВРНГ УСРР „Про порядок надання в оренду державних підприємств” (12 листопада 1923 р.); постанова РНК УСРР „Про реєстрацію підприємств” (2 лютого 1922 р.); постанова ВУЦВК „Про встановлення прав на промислові підприємства”. У наступні роки відбувалося удосконалення норм та правил функціонування приватних підприємств, але нормативна база початкового етапу їх становлення збереглася. Наприкінці 1921 р. в оренді перебувало 6015 промислових підприємств, з них у приватних осіб 1580, в артілях 256, в кооперативних товариствах 544, у державному секторі 82, а решта залишалась в орендному фонді без визначення соціального статусу власника чи користувача.

Для приватного підприємства визначили ценз, за основу якого взяли наявність найманих робітників та потужність механічних двигунів. Встановлення цензу сприяло виявленню приватних форм господарювання та застосуванні до них адміністративно-фінансових заходів впливу. Орендні промислові підприємства, за даними статистики, головним чином використовували приватні особи. У 1924/25 р. вони орендували 63% підприємств державного орендного фонду, маючи у паперово-поліграфічній галузі 31%, у шкіряній 76,1%, у текстильній 72,8%, у хімічній 63% промислових закладів. Ефективність роботи орендних приватних підприємств була достатньо високою: вони забезпечували дві третини надходжень до місцевого бюджету, перевищуючи обсяг товарної продукції місцевої держпромисловості у 2,5 рази.

До приватнокапіталістичних підприємств відносили дрібні фабрики і заводи цензової промисловості. вони вважалися цензовими, якщо на них працювало 15 найманих робітників за наявності необхідних двигунів або не менше 30 робітників при відсутності двигунів. Отже, виразником цензу були не соціально-класові критерії, а суто економічні фактори. За формами користування цензові підприємства поділяли на власні, що належали конкретним особам, а також орендні та концесійні. Промислові підприємства на правах власності становили 25%, на правах оренди - 70%, решту концесійні. Їх не можна ототожнювати з іншими формами приватних підприємств, особливо кустарного типу. У 1924 р. діяло 490, у 1925 р. - 502, у 1926 р. - 464, у 1927 р. - 315 цензових підприємств фабрично-заводської приватної промисловості, основну групу яких становили заклади харчосмакової та борошномельної галузі. Таким чином, ми спостерігаємо не відродження класу приватнокапіталістичного підприємництва з усіма супровідними ознаками, а лише формування соціально-професійної групи приватних підприємців, яка забезпечувала у такий спосіб своє існування, відтак маємо справу не з „непманами-капіталістами”, а з самобутнім соціально-економічним укладом дрібних товаровиробників. Концесії, як вид приватного підприємництва, не мали значного поширення в Україні.

Кустарно-реміснича діяльність міського та сільського населення мала сімейно-цеховий тип приватного підприємництва. Націоналізовані радянською державою кустарні заклади, на яких поширювалися вимоги постанови ВУЦВК „Про дрібну і середню промисловість” від 15 лютого 1922 р., не підлягали поверненню колишнім власникам.

В літературі 20-х рр. існувало декілька визначень соціально-господарського типу кустарної промисловості: трудова, дрібнотоварна, приватнокапіталістична. Кустар, котрий не використовував найманої праці, а жив з власної, реалізовуючи вироби самотужки, належав до звичайного дрібного товаровиробника, будучи приватним підприємцем. Кустар-підприємець діяв незалежно від найманої праці, зв'язку з ринком, тому що він належав до специфічного типу товаровиробників. Кожна галузь кустарно-промислової підприємницької діяльності мала фахову спеціалізацію: текстильна (ткацтво, килимарство, художнє і прикладне в'язання, виготовлення одягу, плетення рибальських сіток), деревообробна (меблярство, виготовлення посуду, сільгоспреманенту, предметів побуту). Ними займалися ковалі, швеці, бондарі, столяри, гончари тощо, які були приватними підприємцями, соціально-професійною елітою в селах та містах, особливо в умовах бездіяльності промисловості. У 1925 р. в Україні налічувалося 405 тис. власників майстерень дрібної кустарно-ремісничої промисловості. Вони зосереджувалися переважно у швейній промисловості (158 тис. закладів), металообробній (48,2 тис.), деревообробній (53,3 тис.), харчосмаковій (85 тис.), борошномельній (68 тис.).

Історична наука тривалий час розглядала кустарно-ремісничі промисли з класової точки зору, протиставляючи приватний та артільно-кооперативний сектори. Оцінка приватного кустарного підприємництва в контексті його соціально-економічної ролі в суспільстві дозволила виокремити дещо інші пріоритети. Упродовж 1924 - 1927 рр. продукція кустарів сягала 77% всієї приватної промисловості, а приватна промисловість загалом у 1925/26 р. 6,1%, у 1926/27 р. 3,7% загального обсягу промислової продукції УСРР, відтак не становила економічної конкуренції, а тим паче загрози.

Умови праці найманих робітників приватних підприємств залежали від специфіки галузі і технології виробництва, а не від соціально-економічного типу. Їх зарплата була вищою від робітників державних підприємств, тому враховуючи рівень безробіття, наймити приховували від контрольних органів свій справжній соціально-побутовий стан в цехах. Вони одержували від власників премії, плату за позаурочні, відпустку.

Кустарно-реміснича галузь у 1925 р. зосередила 523 тис. зайнятих осіб, з них кустарі-одинці становили 346 тис., а наймані робітники та службовці 50,3 тис. У зв'язку з цим теза про експлуатацію взагалі та особливо великої кількості найманих робітників, яка була характерна для радянської історіографії, виглядає непереконливою.

У п'ятому розділі „Особливості приватно-господарської та підприємницької діяльності сільського населення” розглянуто та з'ясовано ознаки фермерського типу селянських господарств, підприємницька діяльність та універсальність, дрібнокустарні промисли на селі.

Визначення „фермерське господарство” є новим для історіографії стосовно проблем українського села 1920-х рр., але саме тоді його почали використовувати, хоча були й інші - „селянин-власник”, „селянин-капіталіст”, „капіталістичне підприємництво”.

Враховуючи економічне становище селянських господарств, слід визнати наступне: не кожний селянський двір мав виразні соціально-економічні ознаки господарств фермерського типу, але і майнова диференціація не є доказом класового антагонізму. Понад 5 млн. селянських господарств становили сімейний тип організації дрібнотоварного виробництва, уособлюючи приватних підприємців в українському селі.

В українському селі не існувало колективних селянських господарств. Історично адаптованим і найбільш виразним є поняття „приватне господарство селян”, яке охоплює не лише галузь сільськогосподарського виробництва, а також сільські кустарні промисли, орендні відносини тощо. Вони були самодіяльними сільськогосподарськими підприємствами приватного типу, організаційною формою яких був двір, до складу якого входили працездатні члени сім'ї. Пріоритетною організаційною формою приватного господарювання залишався селянський двір, бо общинному землекористуванню надавали перевагу 32,2%, подвірному 59,4%, хутірному 0,4%, відрубному 1,3%, колективному 3,9% селянських господарств кінця 1920-х рр.

Для виокремлення кількості господарств з виразними ознаками підприємницького типу проаналізовано соціально-класову структуру українського села станом на 1927 р. Пролетарські групи становили 9,6%, напівпролетарські 20,8%, „звичайні товаровиробники” 65,6%, „дрібно капіталістичні” 4%. Всі вони представляли приватні господарства, які безперечно вирізнялися рівнем забезпечення (землею, реманентом, тягловою силою, худобою), проте кожен з них вважав себе власником двору і самодіяльним виробником. Категорія дрібних товаровиробників, або так званих середняків, уособлювала найпоширеніший в українському селі тип приватного підприємця виробничого спрямування. У них було зосереджено 77,5% всієї селянської ріллі, 78,1% посіву, а таких господарств налічувалося майже дві третини.

Питання про визначення фермерського типу розвитку селянських господарств в УСРР 1920-х рр. вимагає критичного перегляду існуючої в історіографії оцінки їхнього соціально-економічного походження. У працях В.М. Качинського, А.І. Хрящевої, цитованих нами, йшлося про формування „класу фермерів”, а за показник становлення „дрібноселянського фермерського капіталізму” вони брали наявність земельного наділу від 15 і більше десятин на двір. В Україні тоді існувало 42 тис. селянських господарств з наділом понад 21 десятину, а в південних округах вони становили їх п'яту частину. Підприємницький тип визначали такі фактори: співвідношення наявної та реалізованої на ринку продукції; оренда землі; організація праці; надання в оренду реманенту та худоби; неземлеробські заробітки (міжсезонні); кількість підсобних підприємств; складної техніки; кредитування; товарність продукції селянських господарств. Вона коливалась у межах: від 65,4% до 80%.

Підприємницький тип селянського двору розкриває сама технологія сільськогосподарського виробництва, самобутня організація праці, поєднання в особі селянина-універсала функцій виробника і торговця. Якщо виробництво зернових культур було необхідною потребою існування, то технічних (хміль, цукрові буряки, тютюн, коноплі) спонукали ринкові стимули, про що свідчить їх товарність - 81-92%.

Селянське господарство 1920-х рр. - складна соціально-економічна організація, фундатори якої вели спільне виробництво, мали єдиний бюджет, займалися промислами тощо. За даними перепису населення 1926 р. в сільських районах діяло 453660 кустарів, з них 322059 одинаків, які представляли різні спеціалізовані групи: гончарі (10 тис.), ковалі (45 тис.), рогозники (10,6 тис.), столяри (29,5 тис.), млинарі (41,9 тис.), ткачі (24,4 тис.), кравці (85,8 тис.), швеці (110 тис.), стельмахи (близько 7 тис.) та інші категорії професій. Якщо взяти до уваги 54 тис. сіл в УСРР, то одразу постають „дефіцитними” майже всі види кустарів-підприємців. Вони виготовляли головним чином засоби споживання. Сільські кустарно-ремісничі підприємства виготовляли 70% продукції дрібно кустарної промисловості України, а загалом на долю приватного сектору припадало 95% сільськогосподарської продукції.

В українському селі діяли селянські господарства з торгово-промисловими закладами, яких у 1925 р. налічувалося близько 8 тис. Масовим промислом в селах виявилося самогоноваріння.

Селянські господарства в Україні періоду НЕПу були приватними підприємствами виробничого типу з виразними ознаками фермерства, маючи багатогалузеву структуру та орієнтовані на ринок.

У висновках подано основні науково-теоретичні положення та результати фактологічного аналізу проблеми приватного підприємництва в УСРР періоду НЕПу, викладено концептуальне бачення тактико-стратегічної суті НЕПу, підведено підсумки дослідження відповідно його завдань. Головними результатами науково-історичного дослідження, які винесені на захист, є наступні проблемно-тематичні висновки:

- Зазначено, що початок висвітлення приватного підприємництва припадає на 1920-ті рр. Історіографічний аналіз літератури дозволив виявити понад 20 його тлумачень, які віддзеркалювали ставлення партійно-радянської номенклатури до приватного сектору. Радянська історична наука вивчала „приватнокапіталістичні елементи” суспільства в контексті теорії класової боротьби, не залишивши колективних та індивідуальних монографій. Приватне підприємництво як самобутній соціально-економічний уклад дрібних товаровиробників і організаційно-господарська форма комерційно-виробничої діяльності міського та сільського населення не стало тоді предметом системного історичного дослідження;

- Звернено увагу на організаційні, адміністративно-господарські та політико-ідеологічні особливості здійснення нової економічної політики, яка мала фази розвитку, зумовлені синхронним функціонуванням закладів приватної торгівлі, промислових підприємств, кустарних промислів, селянських приватних господарств, відтак застосування НЕПу в якості хронологічних рамок є умовним. Враховуючи суперечливе співіснування економічних та адміністративних командних факторів, можна говорити про згортання НЕПу упродовж 1928 - 1929 рр., коли ще залишалися десятки тисяч приватно-торгових установ та діяли підприємства приватної промисловості;

- З'ясовано, ставлення комуністичної партії до приватного підприємництва, яке мало ситуативно-прагматичний характер, тобто залежало від конкретних господарських та політико-економічних завдань. Упродовж першої половини 1920-х рр. державні органи навіть сприяли розвитку приватного сектору, про що свідчать десятки нормативно-правових положень, інструкцій, постанов, відслідковуючи еволюцію його організаційних форм, спостерігаючи за своєрідним економічним змаганням трьох ключових соціально-економічних секторів (державного, кооперативного, приватного). Встановлено суперечливий факт заснування приватних підприємств у державі, яка конституційно скасувала право приватної власності, тому вони виявилися безперспективними. Державні органи намагалися всіляко обмежувати темпи розвитку приватного сектору лише з двох причин: по-перше, не допустити появу серйозного конкурента в галузі торгівлі, промисловості та сільськогосподарському виробництві, по-друге, унеможливити його структуризацію за адміністративно-територіальним принципом з відповідною системою вертикального самоуправління;

- Доведено, що формування мережі закладів приватної торгівлі, крім населення, було наслідком регулятивної політики держави. Існувала п'ятирозрядна схема приватних торгових закладів, яка постала внаслідок виявлення суб'єктів оподаткування та виборки патентів (права) на приватну торгівлю. Співставлення різних статистичних даних дозволило встановити загальну кількість власників приватних торгових закладів в УСРР періоду НЕПу - 131 тис., які уособлювали соціальний тип підприємців;

- Спростовано поширене в історіографії визначення приватних підприємців як дрібнокапіталістичних елементів, тому що вони уособлювали соціально-економічний уклад дрібних товаровиробників та професійну групу, яка займалася переважно задоволенням власних матеріальних потреб, не експлуатуючи найманих робітників з метою одержання надприбутку. Типовим представником приватних промисловців були власники цензових підприємств, але вони становили близько 6% кількісного складу підприємств приватного сектору, а питома вага промислової продукції у 1927/28 р. сягала близько двох відсотків її загальнореспубліканського обсягу. Денаціоналізація промисловості виявилася приватизацією дрібних фабрик, заводів, млинів, які були конфісковані або реквізовані, однак не потрапили до державного реєстру націоналізованих підприємств. Вона торкнулася основним чином закладів харчосмакової промисловості, які після націоналізації та в умовах господарської руїни виявилися бездіяльними. Ключові галузі промисловості підлягали трестуванню, а збиткові та законсервовані держава передавала в оренду та приватним особам. На правах фактичної власності перебувала лише третина промислових підприємств, а решта мала статус орендних;

- Наголошено, що кустарні промисли в містах і селах представляли соціально-економічний тип приватного підприємництва, а не капіталістичний уклад виробництва. Будучи найчисельнішою групою підприємців, кустарі, особливо на селі, уособлювали професійну групу, яка задовольняла попит населення на засоби виробництва, компенсуючи їх брак у державі та купівельну неспроможність самих товаровиробників. Продукція кустарної промисловості становила дві третини приватного сектору, але доля всієї приватної промисловості в загальнореспубліканському обсягові виявилася мізерною, тому не складала економічної загрози державному сектору, а лише підтримувала його. Насаджування організаційних форм радянських галузевих профспілок на підприємствах приватної промисловості, враховуючи їх конструктивні соціальні функції, унеможливило виникнення їх самодіяльної і незалежної структури;

- Викладено та обґрунтовано тезу про функціонування в українському селі селянських (фермерських) господарств. Доказом їх існування були не визначення „фермер” та „клас фермерів”, які зустрічалися в науковій літературі 1920-х рр., а насамперед соціально-економічні ознаки селянських господарств, яких налічувалося в Україні понад 5 млн. Вони були приватними сільськогосподарськими підприємствами, хоча не всі були фермерського типу. Зазначено, що в Україні налічувалося 132 тис. селянських господарств з наділом від 15 до 21 десятини. Обґрунтовано підприємницький характер приватних селянських господарств, складовими яких були: виробнича спеціалізація, багатогалузевий принцип діяльності, технологія сільськогосподарського виробництва, сімейна організація праці, поєднання в особі селянина-господаря рис та ознак виробника, продавця, керівника підприємства та юридичної особи. Універсальність підприємницької діяльності селян доказує наявність понад 20 видів промислів в українському селі, кожен з яких засвідчує соціально-професійну групу приватних підприємців.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія

1. Особливості становлення та функціонування приватного підприємництва в Україні періоду НЕПу (1921 - 1928): історико-теоретичний аспект. - К.: Преса України, 2003. - 251 с. - Бібліогр.: 200-245.

Рецензії: Дробот І. Приватне підприємництво. Повертаємо до нового // Освіта. - 2003. - № 24-25. - 28 травня - 4 червня 2003 р.

Марочко В.І. // Український історичний журнал. - 2004. - № 2.

Брошури

2. Профспілковий рух на приватних підприємствах України за роки НЕПу. - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, Академія праці і соціальних відносин федерації профспілок України. - 2002. - 60 с.

3. Непмани: соціально-історичний тип приватних підприємців в УСРР (1921-1929). - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова. - 2003. - 96 с.

Статті

4. Соціально-правовий статус та умови праці найманих робітників приватного сектора в Україні періоду НЕПу // Вісник Академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України. - Вип. 4. - К., 2002. - С. 25-32.

5. Особливості державного регулювання приватного підприємництва в Українській СРР періоду НЕПу (1921-1927 р.) // Пам'ять століть. - 2001. - № 6. - С. 76-90.

6. Ставлення більшовицької партії до приватного підприємництва в Україні (1921-1927 р.) // Пам'ять століть. - 2002. - № 1. - С. 98-103.

7. Особливості організаційно-масової роботи профспілок на приватних підприємствах в Україні (1921-1927 рр.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України. - Вип. 1. - К., 2002. - С. 30-39.

8. Формування стратегічного курсу нової економічної політики в 20-х роках // Вісник Академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України. - Вип. 2. - К., 2002. - С. 66-72.

9. Вивчення НЕПу радянською та зарубіжною історіографією // Вісник Академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України. - Вип. 3. - К., 2002. - С. 158-166.

10. Роль селянського двору у формуванні ринку сільськогосподарської продукції в роки НЕПу // Український селянин. - Збірник наукових праць інституту історії України НАН України та Черкаського Державного університету імені Богдана Хмельницького. - Черкаси, 2002. - Вип. 4. С. 70 -76.

11. Особливості висвітлення приватного підприємництва в історико-економічній літературі 20-х років ХХ ст. // Український історичний журнал. - 2002. - № 4. - С. 34-48.

12. Кустарні промисли в Україні періоду НЕПу // Пам'ять століть. - 2002. - № 4. - С. 117-125.

13. Соціально-економічний тип дрібного товаровиробника в українському селі 1920-х рр. // Український селянин. - Збірник наукових праць інституту історії України НАН України та Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького. - Черкаси. - 2002. - Вип. 5. - С. 120-131.

14. Організаційно-господарська роль приватної торгівлі у формуванні внутрішнього ринку України (1921-1927 рр.) // Наукові записки. Історичні науки: Збірник наукових статей НПУ імені М.П. Драгоманова. - К., Переяслав-Хмельницький. - 2002. - Вип. 47. - С. 105-115.

15. Соціально-професійний тип сільського кустаря-підприємця в Україні 1920-х рр. // Пам'ять століть. - 2003. - № 1. - С. 84-90.

16. „Непман-торгаш”: соціально-історичний тип приватного підприємця // Пам'ять століть. - 2003. - № 2. - С. 94-101.

17. Становлення системи приватного підприємництва в промисловості України періоду НЕПу (1921-1928) // Вісник Академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України. - Вип. 2. - К., 2003. - С. 176-182.

18. Українське суспільство 20-х років ХХ століття: концептуальні підвалини сучасних історичних досліджень // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Вип. ХVІ. - Запоріжжя, „Просвіта”, 2003. - С. 209 - 214.

19. Організаційно-господарські форми денаціоналізації промисловості в Україні (20-ті рр. ХХ ст.) // Український історичний журнал. - 2003. - № 4. - С. 112 - 122.

20. Формування системи приватної торгівлі в Україні 1920-х рр. // Пам'ять століть. - 2003. - № 5. - С. 120 - 130.

21. Юрій Ларін: дослідник приватного підприємництва періоду НЕПу // Вісник Київського славістичного університету. Серія: Історія, вип. № 14, 2003. - С. 181 - 186.

22. Висвітлення української системи приватного підприємництва періоду НЕПу в документах Центральних державних архівів // Архіви України. - 2003. - № 1-3. - С. 150 - 159.

23. Хоменко Арсен (1891 - 1938): статист і демограф // Наукові записки. - Випуск LІІ (педагогічні, історичні та фізико-математичні науки). - К.: Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. - 2003 р. - С. 181 - 186.

Размещено на Allbest.ru