Рух за об’єднання монгольських народів у першій половині ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рух за об'єднання монгольських народів у першій половині ХХ століття

У ХХ ст. українці та монголи боролися за незалежність і будували свою державність, долаючи опір потужніших сусідів. Схожих рис надає й той факт, що українці на початку ХХ ст. також були розділеною нацією і в ході національно-визвольного руху, зокрема, намагалися відновити етнічну цілісність. Аналіз специфіки руху, що ставить на меті консолідацію розділеного етносу, залишається актуальним, оскільки такі прецеденти є однією з реалій світового сьогодення. З викликами з боку окремої нації може зіштовхнутися більшість держав і на сучасному етапі. На прикладі монгольських народів можна засвідчити відродження таких ідей через сорок років після їхнього зовнішнього придушення.

Звернення до історії монгольських народів та тувинців обґрунтовано також тим фактом, що представники цих народів присутні в етнічному складі населення України. Зокрема, бурятська діаспора в Україні знайшла своє місце в економічній, культурній, релігійній, науковій і навіть політичній (Ю.І. Єхануров) сферах життя українського суспільства. Монгольські народи представлені в нашій країні також і пам'ятками своєї духовної культури. Низка українських музеїв (зокрема, Києва, Сум, Луганська, Одеси, Львова), а також приватних колекціонерів, мають в своїх зібраннях предмети буддійського культу монгольського, бурятського, калмицького походження. Отже, спільна духовна спадщина є ще одним аргументом на користь плідної спів­праці між нашими народами.

Тривалий час про рух за об'єднання монгольських народів можна було згадувати лише у негативному плані. Навіть і потому розвиток монгольських визвольних змагань не здобув, на думку автора, об'єктивної оцінки, оскільки цей рух щільно пов'язаний з проблемою цілісності Китаю та Росії - відповідно критично сприймається більшістю тамтешніх дослідників. Однобічний підхід робить неможливим об'єктивне висвітлення ролі об'єднавчого руху в історії монгольських народів. Представлена дисертація є одним із кроків у цьому напрямку і як цілісне дослідження проблеми не має аналогів в українському сходознавстві. Все зазначене вище зумовлює актуальність обраної теми, її практичний інтерес для української науки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження відповідає плановій темі Інституту сходознавства ім. А. Крим­ського НАН України (“Суспільно-політичні та економічні процеси в країнах Сходу та їхній вплив на розвиток українського суспільства”, державний реєстраційний номер 0103U006523), знаходиться у руслі актуальних напрямків досліджень Інституту у далекосхідному регіоні.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційної роботи полягає у тому, щоб на основі теоретичного та практичного матеріалу всебічно розглянути рух за об'єднання монгольських народів у першій половині ХХ ст. Поставленій меті підпорядковані головні завдання роботи: 1 - з'ясувати, коли і ким відновлено ідею всемонгольського об'єднання у ХХ ст.;2 - визначити, які саме землі планували об'єднати монгольські політики;3 - дослідити, серед яких народів спостерігалася тенденція до всемонгольського об'єднання; 4 - визначити конкретні шляхи реалізації об'єднавчої політики;5 - оцінити ефективність самого руху та його результати.

Об'єкт дослідження дисертаційної роботи - історія Зовнішньої Монголії, Внутрішньої Монголії, Бурятії та Туви першої половини ХХ ст., коли ці регіони здобували автономію чи незалежність. Більшість політичних подій того часу пов'язані з рухом за об'єднання монгольських народів, і тому предметом дослідження є політичні, військові та культурні акції, спрямовані на консолідацію монгольських народів.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є порівняльно-історичний, який дозволяє використати значну кількість фактичного матеріалу, до якого, в деяких випадках, можливе застосування статистичного аналізу, а також описовий. Вживався також метод актуалізації, який дозволяє використати одержані результати для подальшої практичної діяльності, а також розглядати досліджувані явища як єдине ціле. Переважним є системний метод, що дозволив комплексно проаналізувати розвиток монгольського націоналізму в контексті трансформації політичної ідеології держави.

Хронологічні межі дослідження. Період першої половини ХХ ст. обраний для дослідження, оскільки саме в цей час спостерігається кульмінаційна фаза руху за об'єднання монгольських народів. У 1905-1906 роках далай-лама ХІІІ, фактично, першим сформулював ідею політичного об'єднання монгольських народів, нехай і в союзі з Тибетом. Від того часу зазначена ідея займає вагоме місце у політиці майже всіх правителів Монголії. Визнання МНР у межах Зовнішньої та Західної Монголій у 1946 році та об'єднання Китаю у 1949 році стало завершенням розвитку об'єднавчого руху як пріоритетного напряму в політиці, насамперед, керівництва МНР.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у залученні до дослідження ряду нових архівних джерел, які висвітлюють міжнародні відносини в далекосхідному регіоні у першій половині ХХ ст., а також оприлюднених протоколів партійних з'їздів, доповідей, звітів, листування, дорожніх нотаток дослідників, періодики досліджуваного періоду. Здебільшого на їхній основі здійснено спробу дати об'єктивну оцінку руху за об'єднання монгольських народів у першій половині ХХ ст.: його цілям, засобам, ролі в політичній та культурній історії монгольських та тувинської спільнот, врешті-решт, наслідкам і перспективам. На виконання задуманого проведено всебічний аналіз об'єднавчих тенденцій у зазначених суспільствах цього періоду. На базі аналізу нового фактичного матеріалу висунуте та обґрунтоване оригінальне припущення, що першими ідею всемонгольського об'єднання висунули в 1905 р. представники саме Внутрішньої Монголії, яка раніше зіткнулася із загрозою асиміляції з боку Китаю. Вперше зроблений висновок, що еліта Зовнішньої Монголії (з часом - МНР) бачила своїм завданням, головно, об'єднати ті терени з монгольським та тувинським населенням, що на 1911 рік перебували у складі Китаю. Мабуть, на таку позицію впливав ряд чинників, як-то: давнє входження бурятів та калмиків до складу Росії, вплив на ці народи російської культури, залежність монгольської еліти від російської (радянської) підтримки. Тоді як Внутрішня Монголія, Барга, Тува, Алтайський округ здавалися монголам невід'ємною частиною монгольського світу. Ці землі із Халхою поєднував ряд спільних рис - суспільне життя, кочовий лад, побут, релігія, історична та культурна спадщина. Розвинуто припущення, що тенденція до об'єднання існувала серед всіх гілок монгольського етносу, за виключенням хиба-що калмиків у складі Росії (СРСР). Показано, що об'єднавчу політику монгольські народи та тувинці намагалися впроваджувати політичним, військовим, дипломатичним шляхами, шляхом створення спільного культурного простору, а також шляхом еміграції. Об'єднання не відбулося не внаслідок відсутності єдності, а під тиском зовнішніх обставин. Автор вперше представляє певні успіхи такої об'єднавчої стратегії: так, багато тисяч бурятів емігрували до Зовнішньої Монголії (МНР), до неї ж приєднався Хазутський хошун Туви, емігранти з Внутрішньої Монголії та Барги.

Практичне значення одержаних результатів. Практична цінність дослідження полягає в оцінці реалій сьогодення в контексті подій і процесів історії Монголії, Китаю, Росії та Туви у ХХ ст. Ідеї всемонгольської єдності залишаються привабливими для еліт Монголії, Внутрішньої Монголії, Бурятії; для їхніх суспільств ключовим питанням залишається розробка національної ідеї, усвідомлення власної ролі у світі. Результати дослідження сприятимуть розробці аспектів української зовнішньої політики в далекосхідному регіоні та можуть бути використані в дипломатичній практиці МЗС України.

Дисертація містить фактичний матеріал, цікавий для істориків, геополітиків та політологів, які можуть скористатися ним у наукових дослідженнях. Поза тим, матеріали дисертації та зроблені висновки можуть бути використані для написання праць з історії Центральної Азії та Далекого Сходу, в підготовці довідкової літератури, підручників і відповідних курсів лекцій, наукових посібників та будь-якої навчальної літератури з нової та новітньої історії країн Азії для студентів вищих навчальних закладів.

Особистий внесок здобувача. Всі наукові праці написані здобувачем одноособово.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, що містяться в дисертації, були викладені у доповідях на: Міжнародній науковій конференції “VІ Сходознавчі читання А. Кримського” (Київ, 30-31 жовтня 2002 р.); Науковому семінарі Інституту сходознавства ім. А. Кримського (Київ, 17 жовтня 2002 р.); Міжнародній науковій конференції “VІІ Сходознавчі читання А. Кримського” (Київ, 4-5 червня 2003 р.); XXXVII Міжнародному конгресі сходознавців (ICANAS-37) (Москва, 16-21 серпня 2004 р.); Міжнародній науковій конференції “ІХ Сходознавчі читання А. Кримського” (Київ, 1-2 червня 2005 р.); Міжнародній науковій конференції “Україна - Монголія: 800 років у контексті історії” (Київ, 18 квітня 2006 р.); Міжнародній науковій конференції “Цирендоржиєвські читання - 2006. Тибетська цивілізація та кочові народи Євразії: крос-культурні контакти” (Київ, 15-16 вересня 2006 р.); Міжнародній науковій конференції “Х Сходознавчі читання А. Кримського” (Київ, 5-6 жовтня 2006 р.); Науковому семінарі “Федір Щербатськой (1866-1942) у контексті сходознавства ХХ ст. (до 140-річчя з дня народження)” (Київ, 20 квітня 2007 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у двадцяти п'яти нау­кових працях: одній монографії та 20 наукових статтях, які опубліковані у наукових спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України, а також у 4 тезах наукових конференцій.

Структурно дисертаційна робота складається зі вступу, шести розділів (сімнадцяти підрозділів), висновків, списку використаних джерел та додатків. Обсяг дисертації становить 463 стор., основний текст - 401 стор., список використаних джерел складається з 639 позицій.

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, стан дослідження нау­кової проблеми, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, визначено об'єкт, предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, показано їх апробацію.

У першому розділі - “Джерелознавча та бібліографічна база дослідження”, який складається з двох підрозділів, - обґрунтовано концепцію наукової проблеми; подано класифікацію та критичний аналіз теоретичних і методологічних підходів до політичної природи монгольського націоналізму. Дослідження ґрунтується, здебільшого, на документах, що зберігаються в низці російських державних архівів. Архівні матеріали, що на них зорієн­товане дослідження, переважно, відомі російським науковцям. Проте до українського наукового обігу більшість цих документів уводиться вперше. З Архіву зовнішньої політики Російської Імперії були використані документи фондів: № 188 “Місія в Пекіні” та № 143 “Китайській стіл”. Зокрема, було задіяне коло матеріалів, присвячених тибетському питанню та перебуванню далай-лами ХІІІ на теренах Зовнішньої Монголії. Авторкою залучені матеріали з Російського державного військово-історичного архіву, головним чином із фондів № 447 (“Колекції Військово-ученого архіву. Китай”) та № 2000 (“Головне управління Генерального штабу”). Завдяки ним стає можливим висвітлити об'єднавчий рух монгольських народів у 1905-1910-х роках, зокрема політичну діяльність окремих представників алтайської та західномонгольської аристократії, да-лами Церен-Чіміда, визвольний рух у Барзі. З Національного архіву Республіки Бурятія вибрані насамперед документи, що висвітлюють бурятський національний рух у першій третині ХХ ст. - фонди П-1, П-20, 57, 408, Р-477, Р-643. Матеріали з фонду 200 “Дипломатична канцелярія Омського уряду” Державного архіву Російської Федерації дозволяють висвітлити як розвиток панмонгольського руху в 1918-1919 роках, так і ситуацію навколо бурятської еміграції до Зовнішньої Монголії та Барги, військову та дипломатичну активність уряду Автономної Монголії навколо Туви. Здебільшого, дисертаційне дослідження побудоване на різноманітних документальних матеріалах з Російського державного архіву соціально-політичної історії. Це, насамперед, фонд 495 “Виконавчий комітет Комінтерну (ВККІ)” та фонд 144 “П.М. Никифоров”. Для кращого розкриття ситуації на Далекому Сході та у Бурятії використані окремі справи з фонду 372 “Далекосхідне бюро ЦК РКП(б)”. Висвітленню окремих аспектів дослідження сприяли також дані фонду 532 “Комуністичний Університет Трудівників Сходу” і фонду 514 “Комуністична партія Китаю”, де зокрема, замальовується національний рух сінцзянських монголів на початку 1920-х років та політика МНП у цьому напрямку. Зустрічам та нарадам Й. Сталіна з монгольськими посадовцями у 1930-ті роки присвячені матеріали з фонду 558 “Сталін”. Матеріали, зібрані у Російському державному військовому архіві з фондів 16 та 25895 дозволяють висвітлити історію барона Унгера, а також процеси, що мали місце у Сіньцзяні у 1920-ті роки. Вони дають змогу змалювати визвольні прагнення сінцзянських монголів, їхнє прагнення об'єднатися з одноплемінниками. Пошуки матеріалу для дисертації велися й у Відділі рукописів Інституту історії Академії наук Монголії.

Залучено до дослідження зібрання документів, які висвітлюють, насамперед, міжнародні відносини у далекосхідному регіоні: серії “Международные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и Временного правительств. 1878-1917”, “ВКП(б), Коминтерн и Китай”, “Русско-китайские отношения в ХХ веке”, а також “Сборник дипломатических документов по монгольскому вопросу (23 августа 1912 г. - 2 ноября 1913 г.)”, “Царская Россия и Монголия в 1913-1914 гг.”, “Дальневосточная политика Советской России (1920-1922 гг.). Сборник документов бюро ЦК РКП(б) и Сибирского революционного комитета” та ін. Використані деякі з оприлюднених протоколів з'їздів МНП (МНРП) та РСМ. Завдяки ним стає можливим висвітлити курс на загальномонгольське об'єднання монгольського уряду та становище бурятської діаспори у МНР. Історія Туви висвітлювалася завдяки таким збіркам документів як: “Установление протектората России над Тувой в 1914 г.”, “Тува в 1917-1918 годах (документы и материалы)”, “Тува в 1919-1921 годах. (Документы и материалы)”, “Конституции Тувинской Народной Республики”, підготовленим В. Дубровським. Розвиток національного руху в Бурятії розглядався шляхом аналізу, зокрема, таких збірок документів як: “Национальное движение в Бурятии в 1917-1919 гг. Документы и материалы” та “Съезды, конференции и совещания социально-классовых, политических, национальных и религиозных организаций в Забайкальской области (март 1917 - ноябрь 1918 гг.)”. У дослідженні залучене оприлюднене листування, зокрема: “За свою маленькую свободу. Национальное движение западных бурят в письмах и документах. 1899-1908 гг.”, “Письма Ф.И. Щербатского из Монголии и Забайкалья”, “О переписке Ц.Ж. Жамцарано с С.Ф. Ольденбургом и Б.Я. Владимирцовым”. Велике значення для висвітлення зазначеної теми мають зібрання документів, присвячені окремим персоналіям, зокрема тим, які відігравали роль у русі за об'єднання монголів, як-то: “Барон Унгерн в документах и мемуарах”, “Элбек-Доржи Ринчино о Монголии. Избранные труды”, “Ринчино Э.-Д. Документы, статьи, письма”, а також матеріали збірника, присвяченого письмовій спадщині та життєвому шляху Б. Дандарона.

У розділі представлено динаміку наукової думки з проблем національного руху монгольських народів та визначено погляди науковців щодо доцільності та форм консолідації монголів. Рух за об'єднання монгольських народів майже від початку передбачав утворення незалежної Монголії у складі: Зовнішньої Монголії, Внутрішньої Монголії, Барги, Алтайського округу та Урянхайського краю (всі ці землі на початку минулого століття входили до складу Цінської імперії). Різним аспектам цієї проблематики, зокрема історії виникнення терміну “панмонголізм” (його автором, зазвичай, вважають видатного російського філософа В. Соловйова з його одноіменним віршем) присвячена низка праць, здебільшого статей, таких авторів як: Л. Курас, В. Бабаков, Л. Бат-Очір, Ц. Гурбадам, Д. Жамаганова, Б. Базаров, Т. Халдуров. Особливу увагу руху за об'єднання монгольських народів приділяє бурятський дослідник Ш. Чимітдоржієв, якому належить велика кількість відповідних публікацій. Найбільш дослідженим явищем в історії руху за об'єднання монголів залиша­є­ться так званий панмонгольський рух 1919 року. До нього зверталися, зокрема, такі дослідники як: А. Сперанський, Л. Юзефович, Л. Курас, В. Бабаков, К. Хемфрі, У. Булаг, Б. Баабар, Є. Бєлов, Ю. Ципкін, Л. Жабаєва, Т. Накамі, Ш. Чимітдоржієв, Б. Базаров, Ц. Батбаяр. Велику увагу викликали у науковців панмонгольські акції керівництва МНР у період 1920-х рр., як часу найбільшого розквіту об'єднавчих тенденцій. До цієї теми зверталися О. Железняков, Ю. Кузьмин, В. Свинин, С. Рощин, Б. Базаров, С. Лузянин, І. Шагдурова та ін.

Безумовну цікавість оцінки сьогоднішнього стану монгольського націоналізму: К. Каплонського, С. Лузянина, Т. Гінзбурга, Г. Тумурчулуна, К. Сироїжкина, Вейфан Ван, В. Борового. Використовуються матеріали інтернет-ресурсів, зокрема, таких як: сайти “Хамаг Монгол” та “Единый Улус”, журнал “Открытый Мир Азия”. За влучними словами відомого американського дослідника С. Жагчида, це гасло (панмоголізм - прим. авт.) усе ще привертає увагу всіх монгольських народів, тому що культурна Монголія є більшою за політичну Монголію. Ті люди, які говорять монгольською мовою, належать монгольській нації, і ті області, де живуть монгольські народи, є монгольськими землями. Це емоційне, не юридичне питання.

У дисертації використані роботи з історії та культури Зовнішньої Монголії (МНР) ХХ ст., зокрема, таких авторів як В. Котвич, І. Майський, П. Тан, Ч. Боуден, У. Онон, Р. Рупен, Т. Лхагва, Мейхуа Лан, Є. Ліштованний, Ж. Болдбатар, Б. Баабар, С. Рощин, Г. Яскина, М. Россабі, І. Ломакина, І. Морозова, а також коллективні монографії. Авторкою залучена низка публікацій, що ­висвітлюють непросту сферу взаємовідносин між Монголією, Росією, Китаєм та Японією у ХХ ст., зокрема праці Е. Клаба, Ю. Галеновича, Ю. Гарушянця, Є. Бєлова, М. Капиці, Н. Галіймаа, Б. Еллємана, Ц. Батбаяра, О. Батсайхана, С. Дамдінсурена, С. Лузяніна, А. Кемпі та ін.

Враховані також праці вітчизняних авторів, присвячені різним аспектам монгольської історії минулого століття - С. Лайнера, О. Гладстерна, С. Крушельницького, О. Полторацького, Л. Лещенка, І. Жерносека та ін. Є низка публікацій, присвячена непересічним особистостям, про яких, зокрема, йдеться у нашому дослідженні. Наприклад, відомий нині політолог К. Бондаренко є автором кількох публікацій про барона Унгерна, О. Колчака, Фен Юйсяна, де підкреслюються їхні зв'язки з Україною. Треба відзначити, що деякі його припущення видаються занадто сміливими. Увагу постаті Фен Юйсяна приділяє у своїй монографії вітчизняний китаєзнавець В. Кіктенко.

Праці з історії дореволюційної Туви, зокрема т. зв. урянхайського питання представлені дослідженнями В. Родевича, Д. Каррутерса, М. Леонова, Р. Кабо, Ф. Кона, Г. Грумм-Гржимайла, Ю. Аранчина, П. Тана, Ю. Кузьмина, М. Маннай-оола, Г. Ондар, Ю. Хомушку, В. Дацишена та ін. Коротка історія тувинської державності, саме несподіване проголошення Танну-Туви, дипломатична боротьба навколо цього питання, природно, привертали до себе увагу багатьох дослідників: С. Нацова, Б. Шостаковича, В. Мачаваріані, С. Третьякова, П. Маслова, В. Балліса, Х. Сейфуліна, Т. Алаталу, Л. Ондар, С. Сат, К. Шойгу, Д. Шурхуу, С Лузянина та ін. Особливо слід виділити ґрунтовні монографії Х. Сейфуліна, С. Вайнштейна, Ю. Аранчина, М. Сердобова, С. Сааї, Н. Москаленко, двотомник “Історія Туви”. Більшість цих дослідників побіжно зупиняється на проблемі монголо-тувинських об'єднавчих прагнень. У російській (радянській) історіографії, якій належить більшість досліджень, присвячених Туві, домінувало твердження про возз'єднання Туви з Росією, про її зв'язок із російською господарчою системою, про вороже ставлення тувинців до монголів тощо. Мовляв, Урянхайський край завжди історично схилявся до Росії. Лише зараз визнається, наскільки великими були культурні відмінності поміж росіянами та тувинцями, наскільки мало у них спільного в побуті, господарстві, світогляді.

Дисертантом залучене широке коло робіт, присвячених сучасним процесам у тувинському суспільстві, а також становищу тувинської громади у Монголії. Це дозволяє певним чином оцінити наслідки тих чи інших рішень (багато з них виявилися доленосними), до яких вдавалися представники тувинської еліти і монгольські можновладці, радянські дипломати і представники Комінтерну. Ознайомлення з сучасним станом питання дає змогу оцінити аргументацію колег-науковців у тувинському питанні. Офіційна тувинська історіографія дотримується думки, що впровадження протекторату забезпечило можливість збереження тувинського етносу, оскільки в протилежному випадку тувинці увійшли б до складу Зовнішньої Монголії і втратили свою етнічну специфіку, і перш за все рідну мову, подібно деяким із тих груп тувинців, які опинилися на суміжних теренах та у самій Монголії. Сучасні дослідження доводять всю хиткість такого твердження. Адже, мови своєї монгольські тувинці не забули і не розчинилися у монгольському суспільстві, незважаючи на свою нечисельність. Водночас, стосунки росіян із тувинцями з другої половини ХІХ - по кінець ХХ ст. виглядають аж ніяк не безхмарними. Такий стан речей був викликаний, на думку автора, насамперед, широкою російською колонізацією тувинських земель та переселенням тисяч росіян до Туви після її приєднання до СРСР у 1944 році. У роботі використані дослідження З. Анайбан, Г. Балакиної, О. Решетова, М. Монгуш, Б. Мишлявцева, В. Дацишена та ін. Ці праці ґрунтуються, зокрема, на матеріалах польових та соціологічних досліджень.

Історія та культура Бурятії, історична доля її інтелігенції, етнічні процеси, національний рух розглядалася великою кількістю дослідників. Особливу увагу авторки привернули праці П. Хаптаєва, Р. Рупена, В. Затєєва, Н. Єгунова, К. Герасимової, К. Хемфрі, Т. Михайлова, Н. Жуковської, Футакі Хороші, К. Хандархаєва, Д. Цибікдоржієва, І. Шагдурової, Л. Жабаєвої, Ш. Чимітдоржієва, О. Єлаєва, В. Зайончковського, П. Варнавського, Т. Скринникової та ін. Особливо слід відзначити колективні монографії російських дослідників останніх років. Велике значення мають дослідження провідного бурятського дослідника Б. Базарова, завдяки яким вдається, зокрема, проаналізувати широкомасштабні репресії та політичні переслідування у бурятському суспільстві 1930-1940-х років, їхні обсяги та специфіку. Українським дослідникам (О. Огнєвій, Ю. Завгородньому, С. Капранову, Є. Осавуленко) також належить низка публікацій, здебільшого, присвячених культурі Бурятії та контактам між нашими країнами.

Еміграція бурятів на монгольські терени привертала увагу низки дослідників, зокрема: Л. Кураса, Б. Санжієва, Д. Німаєва, Я. Ханхашанова, О. Бошектуєва, С. Лузянина. Надзвичайно цікавими є також публікації бурятської дослідниці Д. Бороноєвої, яка досліджує утворення спільноти так званих шенехенських бурятів, їхню історію та сьогодення.

В процесі роботи над дисертацією авторка використовувала дослідження, присвячені історії та перспективам розвитку бурятської мови (М. Поппе, Г. Цибікова, Б. Владимирцова, Л. Шагдарова, І. Бураєва, Є.Х. Дугарової-Монтгомері, Р. Монтгомері, У.Ж. Дондукова, Д. Дирхєєвої), оскільки мовне питання посідає важливе значення для даної проблематики. Так ми отримує­мо змогу зробити висновки щодо вдалості проведених реформ бурятської мови, їхньої доцільності.

Авторкою також залучені публікації, присвячені сучасному розвитку бурятського народу (Н. Жуковської, Т. Михайлова, Є. Строганової, Ю. Завгороднього та К. Халтагарова, Б. Базарова, Т. Скринникової, Д. Амоголонової, В. Хамутаєва та ін.). Минуло століття з початку дискусій щодо національного визначення бурятського народу. Буряти отримали, те, чого прагнули, спочатку автономію, потім формальні ознаки власної державності. Зараз Республіка Бурятія має свого президента та уряд, законодавство, власну символіку, бурятська мова, разом із російською, є державною. Натомість набрали сили асиміляційні процеси, не дуже помітні на початку минулого століття. Більшість населення республіки тепер становлять росіяни, російська мова поширеніша за бурятську. Останній факт не в останню чергу спричинений не зовсім виваженими мовними реформами, припиненням викладення бурятської мови у школах у 1960-1970-ті роки, - вважають дослідники. Наразі кількість сфер активного функціонування бурятської мови поступово, але скорочується, йде активне поширення та зміцнення норм російської літературної мови у мовному житті республіки. Отже, побоювання бурятських інтелігентів першої половини ХХ ст. вия­вилися небезпідставними. Вони порівнювали свою ситуацію з асиміляцію монголів у Китаї і не бачили суттєвої різниці.

Мешканці Внутрішньої Монголії дійсно перебувають в аналогічному становищі. Вони також мають омріяну автономію, проте абсолютну більшість населення в ній вже становлять китайці. Крім деяких віддалених областей, що менш заселені китайцями, культура монголів в Китаї зазнає прогресуючої асиміляції китайською культурою. Приємним виключенням є доля шенехенських бурятів, які змогли зберегти свою самобутність набагато краще за своїх російських одноплемінників. Політичні події навколо Внутрішній Монголії та Барги, розвиток тамтешнього національного руху в ХХ ст., мовне питання висвітлювалися за допомогою праць В. Кормазова, П. Скачкова, О. Латтімора, П. Тана, С. Диликова, І. Овдієнка, П. Хаєра, У. Хітона, Дж. Дреєр, Л. Тіллета, Н. Алтанцецега, В. Богословського, О. Москальова, Б. Тодаєвої, С. Жагчида, В. Янков'яка, А. Клинова, У. Булага, С. Лузянина, Лі Нарангоа, колективних монографій та ін. До дослідження залучені також праці, присвячені сучасному становищу монгольської громади в КНР, політиці Пекіна у національному питанні: Алмаз Хана, Є. Кичанова, А. Хурелбатора, О. Решетова, Н. Барановича, О. Москальова.

При написанні дисертації використані теоретичні праці, присвячені розгляду різних форм націоналізму та його місця в сучасному світі, прогнозам його розвитку на майбутнє: Е. Ґелнера, Е. Сміта, Б. Андерсона, Г. Касьянова. На думку, зокрема, Е. Сміта, розмаїтий світ націй і національних держав залишається єдиним запобіжником проти імперської тиранії, нація і націоналізм лишаються єдиною реальною основою для вільного товариства держав у сучасному світі. Звичайно, не всі дослідники з цим згодні.

Це дослідження - спроба дати об'єктивну оцінку руху за об'єднання монгольських народів із урахуванням сьогоднішніх реалій за результатами всебічного цілісного вивчення проблеми, подекуди - відновити хід подій, представити низку нових спостережень, спростувати існуючі серед багатьох дослідників стереотипи, а також продовжити вивчення новітньої історії Монголії. Звернення до таких проблем має велике значення для повнішого та об'єктивнішого висвітлення новітньої історії країн Центральної Азії та Далекого Сходу, історичної пам'яті окремого етносу.

У другому розділі - “Монгольська еліта на початку ХХ ст.: тенденція до об'єднання етнографічної Монголії (1905-1919)”, який складається з п'яти підрозділів, - доводиться, що на початку ХХ ст. далай-лама ХІІІ (під час свого перебування у Зовнішній Монголії), фактично, першим сформулював ідею політичного об'єднання монгольських народів, нехай і в союзі з Тибетом. Політичні задуми владики, швидше за все, були стимульовані зверненням до нього на початку літа 1905 р. кількох князів зі Східної Монголії за підтримкою у справі відокремлення від Китаю та утворення власного ханства. За локальним планом самостійного ханства на теренах кількох хошунів, далай-лама побачив необхідність об'єднання й інших монгольських земель, насамперед, Східної Монголії, представники якої, здавалось, найбільше були підготовлені до такого розвитку подій. Другим важливим стимулом стала пропозиція пов'язати визвольну боротьбу вже об'єднаної Монголії з відповідним рухом Тибету. Разом обидва народи мали досягти незалежності, а по тому - створити єдину державу під проводом далай-лами.

Від'їзд далай-лами наприкінці літа 1906 р. за межі Зовнішньої Монголії практично поклав край його безпосередньому впливу на розвиток визвольних змагань монгольських народів. Проте, на цей час вже розпочали виступати з широкими політичними програмами представники власне монгольської еліти. У 1907 р. в ургинських колах починають фігурувати думки щодо відновлення об'єднаної, самостійної Монголії. Автором цієї ідеї виступає представник Внутрішньої Монголії. Представники Західної Монголії дещо пізніше - лише в 1909 р. - виступають із власними політичними проектами (включаючи пропозиції щодо об'єднання монгольських земель). Політичні програми 1907-1909 років характеризуються як свідомим акцентом на необхідності всемонгольського об'єднання, так і висуненням на роль лідера - об'єднувача монгольських земель - богдо-гегена VІІІ, першу особу в буддійській ієрархії Зовнішньої Монголії (Халхи). Отже, обґрунтовується висновок щoдо існування до 1911 р. об'єднавчих тенденцій серед представників еліт різних частин етнографічної Монголії.

Після проголошення незалежності Монголії (1911 рік) її новий правитель - богдо-хан розіслав листи до монгольських земель із пропозицією приєднатися до незалежної Зовнішньої Монголії, офіційно відродивши ідею об'єднання монгольських племен і запровадивши її як один з провідних політичних напрямів нової Монгольської держави. У дисертації наводиться низка звернень з боку різних монгольських народів, які відкликнулися на цей заклик; стисло аналізуються дипломатичні переговори Урги щодо вирішення проблеми об'єднання, військові дії монгольських військ на теренах Внутрішньої Монголії (1912-1914). Детально розглянута політична лінія щодо встановлення монгольської влади над усіма тувинськими хошунами, а також позиція тувинської еліти. Насамперед, підкреслені такі аспекти як спільна історична доля, релігія, кочовий устрій та побут, адміністративне підпорядкування тувинських хошунів деяким монгольським ханам та ієрархам, домінування на теренах Туви монгольського культурного впливу.

У розділі показано, що переважна частина тувинської еліти була за приєднання до Монголії, лише невелика група амбань-нойона (номінального правителя тувинських хошунів) тимчасово дотримувалася російської орієнтації. Сам амбань-нойон стояв за приєднання краю до Росії лише тому, що сподівався так повернути собі владу над всіма тувинськими хошунами. У першій половині 1912 року намір приєднатися до Халхи висловили більшість хошунів Туви. Такі рішення приймали відповідні збори владних верхівок. Влітку 1912 року дві групи тувинців - мобілізовані місцевими чиновниками та добровольці - відправилися до Західної Монголії, де брали участь в облозі та штурмі Кобдо. Урга вживала різних заходів, щоб встановити свій контроль над Урянхайським краєм (неодноразово відправляла туди своїх урядовців і військові загони), проте російський уряд не погоджувався ні з вимогами богдо-хана, ні з волевиявленням тувинського народу. Монгольські дипломатичні місії 1912 та 1913 років у Росію не добилися жодних поступок від Росії в питанні визначення свого північного кордону. Проте, ургинський уряд не збирався втрачати Урянхайський край. Він продовжував відряджати туди своїх чиновників, які збирали податки з тувинців. Загін тувинців залишався в районі Кобдо, будучи частиною монгольських військ. Наявні джерела та бібліографічна база переконливо доводять, що лише під тиском російських чиновників деякі тувинські нойони звернулися до Росії за покровительством. Навіть за таких умов російський протекторат (1914 рік) прийняли не всі тувинські хошуни. Салчацький та Тоджінський хошуни, а також деякі сомони визнавали монгольській провід, сплачували монголам податки, підтримували зв'язок із монгольськими урядовцями. Отже, можна заключити, що у 1912-1915 роках ці адміністративні одиниці входили до складу монгольської монархії. Силове вирішення Росією питання їхнього приєднання у 1915 році кардинально не вирішило проблему. З початком громадянської війни у Росії нойони швидко стали втрачати свою показну лояльність. Вже у 1917 році Салчацький та Тоджінський хошуни та окремі сомони, що залишалися у монгольському підданстві до 1915 року, знову звернулися по монгольське підданство.

Правителі інших хошунів також займали досить мінливі позиції. Заселення краю росіянами, необ'єктивна судова влада лише погіршували не безхмарні стосунки між колоністами та корінним населенням. Друга половина 1910-х років продемонструвала всю хиткість позицій Росії в Урянхаї. Росіяни потерпали від тувинських виступів, побоювалися загального повстання. Монголія у 1916-1919 роках виявляла активність як у дипломатичній, так і у військових сферах, намагаючись вирішити на свою користь урянхайське питання. Фактично, це було свідоме продовження політики богдо-хана на створення об'єднаної Великої Монголії. Задля цього монголи були готові прийняти навіть китайську допомогу. Вагому роль у мон гольській аргументації відігравала 11-та стаття Кяхтинської угоди 1915 р. І російській стороні було нелегко ухилятися від монгольських аргументів, які було “важко спростувати”.

У третьому розділі - “Ідеї консолідації монгольських народів серед бурятів у 1900-1910-ті роки”, який складається з двох підрозділів, - розглянуто період становлення бурятського національного руху, його специфіку та пріоритети. Його виникнення та подальший бурхливий розвиток, - як показує аналіз, - були спричинені земельними утисками серед бурятського населення та адміністративною реформою. В 1907 р. Ц. Жамцарано - публіцист та перспективний науковець, який тоді викладав у Санкт-Петербурзькому університеті, висуває поняття “культурного панмонголізму”. Це поняття виражало ідею культурного об'єднання всіх монгольських народів. Ц. Жамцарано вважав, що бурятський народ має об'єднуватися та розвиватися на засадах монгольських традицій, звичаїв, культури та мови - тобто залишатися у лоні монгольської цивілізації. Свої погляди він виклав у низці публікацій у журналі “Сибирские вопросы” за 1907 рік (Санкт-Петербург). Однією з провідних засад бурятського “культурного панмонголізму” стала ідея реформи монгольського алфавіту. Судячи зі всього, російська влада уважно поставилася до пропозицій та поглядів Ц. Жамцарано. Зокрема, наприкінці 1907 року губернська адміністрація вже збирала дані “про сучасний рух бурятів”. І хоча, на думку влади, загалом серед бурятів ставлення до ідеї панмонголізму і навіть до бурятської автономії було цілком індиферентне, Ц. Жамцарано, наприклад, був обмежений у своїх наукових поїздках. Аналогічні заходи вживалися й щодо відомого буддійського діяча - А. Доржієва. Його ініціативи щодо просвіти й духовної консолідації монгольських племен викликали підозру та опір з боку російських урядовців, які звинувачували представника далай-лами в пропаганді “ідеї панмонголізму”. Підозри влади поширювалися, зокрема й на тих бурятів (кілька десятків осіб), які приїхали разом із А. Доржієвим до Калмикії викладати у відкритій ним буддійські школі (1906). Отже, показано, що сам термін “панмонголізм” набув негативного значення у вустах російських чиновників відразу по його використанні Ц. Жамцарано у своїх публікаціях.

У розділі доведено, що бурятська еміграція стала однією з відповідей бурятського суспільства на непопулярні реформи. Еміграція охопила переважно Східну Бурятію, насамперед Агинський аймак, і в менших масштабах - західні аймаки Бурятії. Характерно те, що еміграція почалася ще до проголошення незалежності Монголії, до першої світової війни, до громадянської війни, до приходу радянської влади. Якщо ідеї про автономію, єдиний для монгольських народів алфавіт, націоналізацію шкіл тощо, підносила інтелігенція, то рядове населення знаходило свій вихід - емігрувати до монгольських одноплемінників. Документи доводять, наскільки серйозним вважали бурятські лідери таке становище, побоюючись навіть, що до Монголії втече все бурятське населення. Нагадаємо, що на той час Монголія сама була у скруті - у 1919 році її автономія була ліквідована. Буряти натомість прожили з росіянами вже два з половиною століття і мали дещо інший побут та господарство. Проте, це їх не зупиняло. Бурятська еміграція за хронологічними рамками є ширшою за важкі часи війн та революцій. Більшість бурятів так і не повернулася до Росії, незважаючи на заклики радянської влади і встановлення миру.

У розділі зроблено висновок про те, що першим кроком до думки залишити Росію стали саме земельні та адміністративні утиски в правах, зростаю­ча самосвідомість бурятської інтелігенції, створення самостійної Монголії. Лютнева революція застала бурятську еліту готовою самостійно взяти в руки долю власного народу. Непоступливість російських урядовців призвела до того, що за чотирнадцять років після того, як пролунали перші слова про самовизначення, бурятські лідери втратили надію отримати автономію у ­межах Російської держави. Зокрема, наприкінці 1910-х років бурятські лідери вже розглядали можливість організованого переселення бурятів до інших монгольських земель та Туви. Це був один із шляхів добитися єдності з монгольським світом. Питання переселення бурятів до Монголії або якнайближче не залишало в майбутньому таких лідерів як Ц. Жамцарано, Б. Барадіна чи Е.-Д. Рінчино.

У четвертому розділі - “Панмонгольський рух під проводом Нейсе-гегена (1919)” - показано, що об'єднавчий рух під проводом Тимчасового уряду Нейсе-гегена є одним з етапів загальномонгольського руху ХХ ст. Привертає увагу той факт, що цей рух зібрав людей, які боролися за об'єднану Монголію у попередні етапи побутування цієї ідеї - 1905, 1915-1916 роках тощо. Ініціатива походила від отамана Г. Семенова, баргутів та внутрішніх монголів, які дійшли висновку щодо необхідності вести політичну роботу серед усіх монгольських племен задля возз'єднання їх в єдине ціле. Така пропозиція була з готовністю сприйнята російськими бурятами. Збереглася угода Бурятської Народної Думи з Г. Семеновим (грудень 1918). Так отаман обіцяв усіма можливими засобами підтримувати прагнення до автономії чи незалежності (за обставинами) через возз'єднання в одне ціле закордонної Монголії: Внутрішньої, Зовнішньої, Західної та Барги. Г. Семенов зобов'язувався всіляко сприяти (зокрема матеріально) у справі пропаганди бурятами серед монголів ідей автономії чи незалежності, а також не заважати стосункам бурятів і монголів із Японією з метою з'ясування її позиції щодо Росії, Китаю та Монголії. Дослідження наявних джерел та наукової бібліографії дозволяє зробити висновок, що безпосередню участь у діяльності Тимчасового уряду Нейсе-гегена брали насамперед представники Внутрішньої Монголії. Буряти вели агітацію та вербування у Зовнішній Монголії та Забайкаллі, проте у Халсі вони не досягли особливого успіху. Мобілізовані Г. Семеновим буряти масово дезертирували, зокрема до тієї ж Зовнішньої Монголії. Урга не брала участі в русі 1919 року.

Підкреслюється, що лише у 1919 році широко проголошується ідея приєднання Забайкалля до інших монгольських земель (у наступні роки бурятські діячі поверталися до думки об'єднати Бурят-Монголію зі Зовнішньою Монголією, проте фігурувала вона переважно у приватних розмовах та таємних доповідних нотатках). Висувається припущення, що така постановка питання на з'їзді в Читі була наслідком активної участі бурятів у цьому етапі всемонгольського руху. Аналіз позицій еліт монгольських народів доводить, що саме буряти, зазвичай, піднімали це делікатне питання; натомість монголи, залежні від російської (радянської) підтримки, були стриманішими, разом із тим, активно відстоюючи права на інші монгольські землі. Бурятським впливом можна пояснити не включення до “Великої Монголії” Урянхаю - тоді як для Урги приєднання цієї території було одним із першочергових завдань. Бурятській інтелігенції ж ця ідея не дуже подобалася. Курс на всемонгольську єдність серед учасників руху 1919 року не зник із розпадом Тимчасового уряду Нейсе-гегена. Так активні бурятські представники руху (Е.-Д. Рінчино, Д. Сампілон, Ц.-Є. Цидипов), обійнявши в 1920-ті рр. важливі посади у Зовнішній Монголії (МНР), намагалися в тому чи іншому вигляді впровадити ці ідеї в життя. Ініціатор руху, отаман Г. Семенов, знаходячись в еміграції, також висував подібні проекти.

У п'ятому розділі - “Ідеї всемонгольської єдності в 1920-х - першій половині 1930-х років: час великих надій і розчарувань”, який складається з шести підрозділів, - детально розглядаються основні напрямки загальномонгольської політики Урги, а також ставлення інших монгольських народів та тувинців до ідеї об'єднання у зазначений період. Спочатку висвітлюється діяльність барона Унгерна-фон-Штернберга зі створення Серединного Монгольського Царства, спрямована на об'єднання монгольських та тюркських народів Центральної Азії. У своїх задумах, Унгерн розраховував на повстання у Внутрішній Монголії, на підтримку об'єднавчого руху Баргою і на слабкість Китаю. У 1921 році союз автономних держав Центральної Азії під проводом маньчжурського імператора, звичайно, був утопічною мрією монархічно налаштованого барона. Тибетці та монголи - народи, які він прагнув об'єднати, прагнули йти кожен своїм шляхом, незважаючи на спільне минуле, що пов'язувало їх із Цінською імперією. У період 1920-х років панмонгольські прагнення нової влади виявилися, насамперед, у спробах повернути Туву та активізувати національну революцію у Внутрішній Монголії та Барзі під керівництвом Монгольської Народно-Революційної Партії (МНРП). Монгольські та бурятські суспільно-політичні діячі змушені були підтримати радянську ідеологію задля здійснення своїх державницьких задумів, використовували революційну термінологію та пов'язували майбутнє Монголії із процесом “світової революції” (перш за все, китайської). Доведено, що мали місце також політична лінія щодо повернення Халсі Алтайського округу та спроби розгортання революційної роботи у Сінцзяні, що нібито повинна була вестися під прапором партії гоміндан та всекитайськими гаслами. До Сінцзяну відряджалися лами, які закликали місцеве монгольське населення приєднатися до Зовнішньої Монголії (МНР).

У розділі обґрунтовується висновок, що несподіване виникнення Народної Республіки Танну-Туви (1921 рік) стало можливим як завдяки суперечливому статусу краю, так і внаслідок ролі особистості в історії. З одного боку, - Тувинська держава з точки зору права націй на самовизначення - явище безумовно позитивне, і на цьому шляху тувинці здобули свою писемність, відтак зберегли власну мову та самобутню культуру. З другого, - рішення Установчого з'їзду 1921 року самі більшовики відразу визначили як відновлення російського протекторату. Молода держава отримала значну допомогу від СРСР, проте користувалась обмеженим суверенітетом.

Показано, що монгольський уряд продовжував сприймати Урянхайський край як частину Монголії, відряджав туди своїх уповноважених, направляв листи та звернення. Ані Хемчицьке повстання 1924 року, ані петиції тувинських хошунів та звернення тувинських урядовців із пропозиціями об'єднатися з МНР не вплинули на позицію СРСР, який схилявся до наміру залишити Туву самостійним державним утворенням. Мабуть, активні наміри монгольської еліти відновити Велику Монголію, що з новою силою спалахнули у 1925-1928 роки, вирішально вплинули на радянську позицію в тувинському питанні. Відіграло свою роль і формування т. зв. правого ухилу в монгольському керівництві, яке теж непокоїло радянських урядовців. Все це органічно додалося до природного прагнення зберегти наявне домінування СРСР у Туві. Монгольська еліта змушена була визнати ТНР, проте зробила це під радянським примусом. Від розрахунків на швидке приєднання Туви, за згодою її населення, монгольські урядовці вирішують піти шляхом господарчої та культурної допомоги, як їм радили радянські ж представники у 1924 році.

Тувинська правляча еліта неодноразово намагалася привернути до себе увагу монгольських колег, очікуючи щирого визнання, проте територіальні суперечки, намагання будь-що повернути назад до Туви добровільних емігрантів тощо лише ускладнювали двосторонні стосунки. На черзі був ряд ­прикордонних угод, які все одне не вдовольнили монгольську сторону. Так закладався вузол проблем і непорозумінь, який і досі не подоланий остаточно. Аналіз прикладів опору тувинського населення тоталітарній системі переконливо свідчить, що серед тувинців зберігалося прагнення консолідуватися з монголами, принаймні, у першій половині 1930-х років. Як і повстання 1924 року, Хемчицьке повстання 1930-го мало зв'язок, і не лише моральний, з мешканцями Західної Монголії. Характерно, що тувинці закликали до повстанського руху і спільно діяли разом із монголами, а не з російським населенням самої Туви, серед якого з часом виникло своє власне заворушення. Одним із шляхів реалізації цих об'єднавчих прагнень вбачалася еміграція до Монголії, якій всіляко перешкоджала тувинська влада.

Як показує аналіз, розвиток панмонгольських ідей у 1925-1928 рр. характеризувався кількома напрямами: ведення Улан-Батором переговорів з різними китайськими політичними силами; співпраця з НРП ВМ (Народно-революційна партія Внутрішньої Монголії, створена восени 1925 року), всебічна підтримка революційної діяльності на теренах Внутрішньої Монголії та Барги; відстоювання перед СРСР та Комінтерном права очолити революційний та визвольний рух на зазначених теренах. Важливе значення у цьому процесі приділялося контактам із впливовим китайським генералом Фен Юйсяном (командуючим 1-ї Національної армії Китаю), що з часом мали місце у 1925 - 1927 роках. Сам генерал розраховував за допомогою декларування незалежності Зовнішньої Монголії та автономії Внутрішньої Монголії втягнути МНР у військові дії. З цією метою він обіцяв монголам, що виведе свої війська з Внутрішньої Монголії, чого насправді не збирався робити. У цей час панмонгольські настрої серед правлячих кіл МНР набули ще більшої актуальності внаслідок розгортання китайської революції та підйому національного руху у Внутрішній Монголії. Монгольське керівництво офіційно мусило відмовлятись від втілення в життя постанов перших партійних з'їздів (1921-1924). Проте монгольські політики, насамперед Е.-Д. Рінчино, Ц. Дамбадорж, Н. Жадамба, Ц. Жамцарано, усвідомлювали важливість об'єднання передусім із Внутрішньою Монголією задля національного відродження. Ідея всемонгольського об'єднання поставала при кожній спробі відродити незалежну Монгольську державу, а непевні часи революції в Китаї давали надію на здійснення давно виплеканих мрій. Отже, розуміння власних національних інтересів монгольською елітою не змінилося, незважаючи на зміну суспільного ладу та появу нової ідеології.

У розділі зроблено висновок про те, що монголо-бурятські контакти у зазначений період тривали в руслі т. зв. культурного панмонголізму. Позбавлена можливості політичного об'єднання, бурятська еліта вдалася до зміцнення культурних, зокрема мовних, зв'язків між двома республіками. Співпраця у культурній царині вважалася цілком природною та необхідною, ймовірне культурне об'єднання поширювалося на Бурятію та МНР, не виключалося приєднання до цього процесу й Внутрішньої Монголії. На жаль, у цей творчий і позитивний розвиток жорстоко втрутилася тоталітарна держава СРСР зі своїм баченням прихованих загроз. Зокрема, мовні реформи 1930-х років у БМАРСР стали одним із тих суперечливих рішень, наслідки яких досі залишаються неподоланими.

У шостому розділі - “Руйнація ідеї єдності монгольського світу в 1930-ті - 1940-ві роки”, який складається з двох підрозділів, - розглянуто специфіку широкомасштабних репресій у Бурят-Монголії та МНР. Вони пояснюються, по-перше, японським фактором, небезпекою агресії з боку Японії на Далекому Сході; по-друге, побоюванням зростання сепаратистських настроїв у БМАРСР. Всі дискусії та концепції навколо, як би зараз сказали, цивілізаційної єдності монгольських народів викликали у радянського керівництва великі підозри щодо лояльності бурятської еліти. Мабуть, Кремль небезпідставно вважав, що в останньої національні пріоритети беруть гору над класовими. По-третє, події у Бурят-Монголії були складовою загальнонорадянського процесу зі зміцнення абсолютної влади “вождя усіх народів” та придушення будь-якої опозиції. Привертає увагу той факт, що СРСР наполегливо нав'язував репресійну політику окремій країні, яку офіційно вважав частиною Китаю. Безсумнівно, репресії завдали нищівного удару по соціальному та культурному розвитку Бурят-Монголії та МНР. В обох республіках і так спостерігалася відчутна нестача підготовлених кадрів із корінного населення. Репресії змели той тонкий прошарок корінної освіченої еліти, який встиг сформуватися. Величезних втрат зазнала культура, яку вже мало хто наважувався творчо розвивати. Отже, головні, так би мовити, герої руху за об'єднання монгольських народів загинули у 1930-1940-і роки. Проте, прагнення об'єднати монголів не зникло.

У розділі проаналізований хід радянсько-китайських переговорів влітку 1946 року щодо монгольського питання, де Внутрішня Монголія слугувала одним із аргументів. Під час переговорів Й.В. Сталіна з Сун Цзивенєм (прем'єр-міністром Китайської Республіки (1944-1945), він же був і міністром закордонних справ) радянський вождь зазначив: монголи прагнуть до самостійного існування й національної незалежності. Китаю вигідніше відрубати Зовнішню Монголію, і якщо він цього не зробить, то Зовнішня Монголія стане чинником, який буде поєднувати всіх монголів, що невигідно для Китаю. Китайці ж наполягали на власному визначенні кордонів незалежної МНР. Сталін знову підкреслив, що монгольський народ прагне до об'єднання, а ми, мовляв, тут хочемо урізати навіть наявний кордон монгольської держави. Що ж стосується існуючого прагнення монголів приєднати до себе і Внутрішню Монголію, то їх потрібно серйозно попередити й не дозволити вийти за теперішній кордон. Сталін ще раз наголосив, що він не рекомендує китайській стороні піднімати питання про перегляд кордону. Наприкінці 1945 року радянські дипломати зазначали: китайців дуже непокоять зв'язки, що встановилися між МНР та діячами Внутрішньої Монголії. Ймовірно, постане питання про те, щоб Монгольська Народна Республіка не здійснювала жодного впливу на Внутрішню Монголію, населення якої, як відомо, тяжіє до МНР. Проте, й надалі Й. Сталін час від часу заохочував Х. Чойбалсана в його мрії щодо об'єднання всіх монголів.