Професійні спілки України (1997-2002 рр.)

Отже, упродовж досліджуваного періоду, профспілки України широко практикували лобіювання своїх інтересів у вищому законодавчому органі держави - Верховній Раді. Лише за період роботи Верховної Ради ІІІ скликання народними депутатами України за дорученням Федерації профспілок на її розгляд було подано понад 50 законопроектів з питань соціально-економічного захисту громадян, у тому числі 8 проектів нових законів. Автор вважає - і життя це підтвердило, що ця форма діяльності профспілок була досить ефективною, оскільки за участі їх представників в Україні в цілому було створена законодавча база з питань трудових відносин, соціальної політики та діяльності профспілок.

На основі аналізу структурної будови профспілок, основних принципів їх діяльності стверджується, що незважаючи на складність соціально-економічної ситуації, спроби держави звузити права профспілок, ФПУ утвердилась як самостійне, зберегла загалом свою організаційну структуру.

Станом на 1 січня 2002 р. до складу Федерації професійних спілок України входило 39 всеукраїнських галузевих профспілок, одна зі статусом регіональної, які об'єднували 119 824 первинні профспілкові організації загальною чисельністю 13,5 млн. членів профспілок і 26 регіональних профоб'єднань. Загальна кількість членів профспілок в Україні за даними, що вони представили під час формування спільного представницького органу для ведення колективних переговорів на національному рівні з Генеральної угоди на 2001-2002 рр., становила 17,3 млн. осіб, а рівень охоплення профспілками дуже високий - 94%, що лише на 2,9% менше, як у 1990 р. На думку автора, це свідчить про суспільну необхідність таких організацій, головною метою діяльності яких є захист трудових прав та соціально-економічних інтересів найманих працівників.

Аналіз статистичних звітів членських організацій дозволив дисертанту зробити висновок про те, що кількість членів профспілок щорічно зменшувалася на 1 млн. На нашу думку, причини цього явища можна поділити на дві групи: об'єктивні та суб'єктивні. До об'єктивних чинників слід віднести: зміну форм власності, перепрофілювання підприємств; скорочення робочих місць за рахунок структурної перебудови підприємств та організацій; перехід кваліфікованих працівників у приватні структури, де заробітна плата була значно вищою, ніж у державних установах; протидію роботодавців створенню і діяльності профспілок, залежність найманих працівників від волі керівництва; зростання безробіття і як наслідок цього - працівники або залишали профспілкові ряди, або ж їх зв'язки з організацією втрачалися природним шляхом. До суб'єктивних чинників можна віднести: недостатню роботу профспілок у низових ланках, організаціях; недостатню увагу профспілок до роботи серед неорганізованих працівників; слабку пропагандистсько-інформаційну роботу.

Безперечно, зниження масовості профруху вело до зниження ефективності виконання профспілками своїх захисних функцій. Рівень довіри людей до профспілкових організацій упродовж досліджуваного періоду постійно знижувався. Разом з тим, аналіз соціологічних досліджень, які наводяться у дисертації, свідчать про те, що соціальний попит на профспілки, які б ефективно захищали права й інтереси працівників, в Україні існував.

Автор доводить, що існуюча у 1997-2002 рр. структура профспілкового руху в Україні, не відповідала реаліям сучасності. У більшості профспілок, які входили до складу ФПУ, діяла триланкова структура: первинна організація - територіальна організація профспілки - організаційна структура всеукраїнської профспілки. Найслабшою і найуразливішою була середня ланка (райком, обком, міськком). Багато з них не в змозі були успішно вирішувати поставлені перед ними задачі.

Особливо гострою у ІІ пол. 90-х рр. ХХ - на початку ХХІ ст. для українських профспілок була проблема кадрів. Передусім це було пов'язано з тим, що профспілки не мали фахівців, здатних працювати за умов соціально-економічної трансформації та ринкової економіки. Крім того, у цей час за нових економічних, соціальних і політичних умов фактично було знищено систему підготовки й перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів.

У дисертації підкреслюється, що у досліджуваний період, з організаційної точки зору, практично були закладені надійні основи для покращення профспілкового навчання. Федерація профспілок України утворила чітку систему навчання, підготовки й перепідготовки профспілкових кадрів та активу. Це, на нашу думку, в цілому сприяло зміцненню профспілкового руху в Україні, підсиленню його впливу в суспільно-політичному житті часів творення новітньої держави. Разом з тим, поряд з позитивними зрушеннями, що відбувалися в системі профспілкового навчання, на всіх рівнях були відчутні і певні упущення. Так і не склалася в досліджуваний період цілісна система профспілкової освіти. Короткотермінове навчання, організоване галузевими профспілками, велося розрізнено, безсистемно, без відповідного організаційного, фінансового, методичного забезпечення. У більшості членських організацій не працювали школи профспілкового активу. На жаль, не відбулося й кардинальної реорганізації навчально-методичних центрів регіональних міжспілкових профоб'єднань.

У третьому розділі дисертації - “Взаємовідносини профспілок з державою та роботодавцями” - дана характеристика тактики та стратегії взаємовідносин профспілок з державою та роботодавцями у сфері виробництва, впливу профспілок на створення системи соціального партнерства в Україні, участі профспілкових організацій у вирішенні колективно-трудових спорів (конфліктів).

Автор доводить, що профспілки є реальною силою, яка представляє найманих працівників на переговорах із роботодавцем щодо визначення умов соціально-трудових відносин. Вони зумовлюють пакет соціально-трудових умов на гарантованому державою принципі дотримання прав трудівників: зайнятість, тривалість, оплата і безпека праці, відпочинок, перекваліфікація, оздоровлення тощо. Завдяки їх діяльності ринок робочої сили регулюється в інтересах найманих працівників, стає соціально більш орієнтованим.

У дисертації зазначається, що у перші роки здобуття Україною незалежності Федерація профспілок України, як представник найманих працівників, відразу ж порушила питання щодо розвитку соціального партнерства в Україні, запропонувавши Кабінету Міністрів укласти Генеральну угоду.

В Україні було створено спеціальні органи, котрі здійснювали повноваження у сфері соціального партнерства - Національна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення. Аналізуючи основні напрями діяльності Національної ради соціального партнерства, її завдання, структуру, автор наголошує на тому, що цей орган започаткував цивілізований рух соціального партнерства, заклав основи спільного пошуку узгоджених рішень у соціально-трудовій сфері й відігравав конструктивну роль у реформуванні та демократизації соціально-трудових відносин, забезпеченні балансу інтересів держави, роботодавців і найманих працівників. Однак, разом з тим, соціальним партнерам не вдалося в повну силу задіяти Національну раду соціального партнерства при Президентові України, перетворити її на активний орган соціальної злагоди. Дослідник вважає, що головним здобутком органів виконавчої влади, об'єднань роботодавців і профспілок у досліджуваний період можна вважати перехід від епізодичного спілкування до постійної співпраці.

Об'єктивно оцінюючи відносини профспілок з органами державної влади, необхідно зазначити, що ставлення держави до профспілок часто визначалось інерцією минулого досвіду їх “одержавлення” та тією обставиною, що держава залишалася досить великим роботодавцем. Тому тактика держави у відносинах з профспілками мала кілька негативних моментів і спроби законодавчого обмеження діяльності профспілок, стримування їх від акцій протесту, намагання переорієнтації профспілок з відстоювання інтересів працівників - на протилежне, що суперечить природі профспілок, - на відстоювання інтересів держави. Спостерігалась практика вирішення урядом питань, що безпосередньо торкались інтересів трудівників, без погодження з профспілками. Ці тенденції, на думку автора, вказують на те, що держава лише формально визнавала профспілки своїм соціальним партнером і не була зацікавлена у становленні потужного профспілкового руху в Україні.

Аналіз джерельної бази дослідження свідчить про те, що профспілки України основним способом вирішення соціально-економічних проблем у суспільстві вважали конструктивний соціальний діалог, узгодження інтересів найманих працівників, держави і роботодавців шляхом домовленостей, а не руйнівної конфронтації. Разом з тим, профспілки не були задоволені ні станом соціального діалогу в Україні, ні тим більше його результатами. Незважаючи на численні пропозиції профспілок, не вдалося налагодити обов'язкові консультації з урядом, роботодавцями при визначенні економічної і соціальної стратегії держави, вирішенні питань фінансової, податкової, бюджетної, цінової політики, політики зовнішніх запозичень. Не завжди враховувалася позиція профспілок при прийнятті законів і нормативних актів. Домовленості, досягнуті на засіданнях Національної ради соціального партнерства, не мали обов'язкової сили.

Таким чином, у досліджуваний період в Україні не було створено цілісної багаторівневої системи соціального партнерства. Вади існуючої системи значною мірою стали наслідком нерозвиненості її правової, нормативної та організаційної бази, браку висококваліфікованих фахівців соціального профілю. Аналізуючи практику укладання та ступінь виконання Генеральних угод, дослідник дійшла висновку про те, що вона була переважно формальною ознакою соціального партнерства роботодавців і найманих працівників. Генеральні угоди не визначали належним чином соціально-трудові відносини і практично не впливали на реальне становище найманих працівників.

У дисертації на основі аналізу різноманітних галузевих угод підкреслюється, що у 1997-2002 рр. значно активізувалась робота Центральних комітетів галузевих профспілок по укладанню угод з відповідними міністерствами і відомствами. Саме в цих угодах формувались конкретні завдання з відновлення виробництва тієї чи іншої галузі. Слід відзначити, що в них встановлювалися вищі, порівняно з Генеральною угодою, соціальні пільги та гарантії. Зокрема, це стосувалося виплат надбавок і доплат, компенсацій за роботу у нічний час, тривалості додаткових щорічних відпусток тощо.

Дисертант доводить, що найбільш дієвими у вирішенні проблем вітчизняного виробництва, соціального захисту людей праці, збереженні та створенні робочих місць були колективні договори, які укладалися між роботодавцями та профспілковими комітетами безпосередньо на підприємствах тієї чи іншої галузі. Дослідження статистичних даних щодо стану укладання колективних договорів в Україні свідчить про те, що кількість колективних договорів та кількість працівників, охоплених ними в Україні упродовж 1997-2002 рр. постійно зростала і цьому, на думку автора, сприяла ефективна робота профспілок. У дисертації зазначається, що позитивний досвід такої роботи мала майже кожна галузева профспілка, кожна область.

Однак, стверджувати, що колдоговірна робота у цілому по країні була досконалою, а її результати задовольняли людей, було б перебільшенням. Представники як профспілок, так і держави констатували низький ступінь ефективності колективних договорів і фактично повсюдну практику їх порушення з боку роботодавців. Загальний рівень виконання колективних договорів не перевищував 80-85%. До того ж, слід наголосити, що значна частка положень угод і колдоговорів мала декларативний характер.

Особливо тривожною, на нашу думку, була ситуація на підприємствах новоутворених, приватних сфер малого і середнього бізнесу, в фермерських господарствах. Слід наголосити, що ставлення роботодавців-власників до діяльності профспілок на приватних (приватизованих) підприємствах було загалом негативним. Як засвідчують дані аналізу першоджерел, протидія профспілковій активності працівників з боку власника зводилася або до прямої заборони профспілки, або до створення підконтрольної (“жовтої”) профспілкової структури. Отже, ставлення нових роботодавців-власників до профспілок не сприяло ствердженню цивілізованих соціально-трудових відносин, розвиткові профспілкового руху в Україні.

Таким чином, вивчення стану укладення колективних договорів засвідчило, що вони традиційно укладалися на великих підприємствах, а підприємства малого та середнього бізнесу залишалися поза увагою профспілок. Звертає на себе увагу також низький рівень ефективності соціальних гарантій, які надавалися через систему колективних договорів і угод.

Автор доводить, що упродовж досліджуваного періоду було створено загальний механізм правового регулювання колективних відносин, який на початку своєї дії в цілому відповідав умовам становлення ринкової економіки в країні. Однак стан соціально-трудових відносин і безпосередньо результати цього дослідження довели, що цей механізм потребував удосконалення.

У дисертації з'ясовуються причини виникнення колективно-трудових спорів (конфліктів), шляхи їх вирішення та роль профспілок у цьому процесі. Як свідчить аналіз документів, найчастіше колективно-трудові спори виникали при укладенні колективних договорів з питань оплати праці, соціального захисту, пільг. Дуже часто серед причин конфліктів була затримка виплати заробітної плати. Причому це стосувалося підприємств усіх форм власності. На другому місці в ієрархії причин конфліктів був її низький рівень, на третьому - неритмічність роботи підприємств, виплат заробітної плати. Причиною, що викликала конфлікти, було також невиконання колективних договорів.

У дослідженні проаналізовано основні права та напрями діяльності Національної служби посередництва та примирення - постійно діючого державного органу для врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), утвореного Президентом України у 1998 р. За результатами роботи НСПП протягом 1999-2002 рр. можна стверджувати, що правові примирно-переговорні процедури як спосіб вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), набували дедалі більшого поширення й ефективності, витісняючи мітингові, стихійно-страйкові підходи.

Слід наголосити, що захист прав та інтересів працівників профспілки України здійснювали також шляхом представлення та адвокатського захисту працівників у судах, арбітражах, комісіях з трудових спорів, що утворювалися на підприємствах. У дисертації відзначається, що упродовж досліджуваного періоду кількість трудових спорів постійно збільшувалася, в тому числі тих, що розглядалися судами. Однак, на жаль, рішення судів не завжди виконувалися. Коли ж примирні та арбітражні процедури не давали бажаних результатів, профспілки вдавалися до колективних дій на захист інтересів своїх членів, зокрема, до страйків.

Аналіз причин, які змушували профспілкові організації вдаватися до різних форм колективних дій силового тиску на владні структури, свідчить про те, що це були економічна і соціальна кризи, обвальний спад виробництва, зростання безробіття та великої заборгованості виплат із заробітної плати працівникам. Акції протесту, які проводили профспілки, умовно можна розділити на дві групи. Перша група охоплювала акції, що здійснювалися без припинення роботи і мали за мету звернення уваги роботодавців до невирішених проблем (відкриті колективні звернення, мітинги, пікетування, виробництво продукції без надання дозволу на її відвантаження споживачам тощо); друга група - це акції, сенс яких полягав у припиненні роботи (страйки), що завдавали роботодавцю прямих збитків. За період 1997-2002 рр. відбулося декілька всеукраїнських акцій протесту профспілок. Аналіз страйків по галузях вказує на те, що найчастіше до цього крайнього засобу захисту інтересів вдавалися профспілки вугільної промисловості, транспорту, освітянської галузі. На ці галузі припадало близько 90% усіх страйків. Аналіз динаміки кількості підприємств, працівники яких брали участь у страйках протягом 1997-2002 рр., свідчить про поступове згортання страйкової форми діяльності профспілок України. На нашу думку, на зниження страйкової активності значною мірою впливало поширення безробіття, оскільки втрата роботи для багатьох працівників означала втрату засобів до існування. За цих умов, підтримувати страйкову готовність працівників могло б лише створення потужних страйкових фондів, але таких фондів не мала жодна з українських профспілок. Крім того, низьким був рівень готовності населення до участі в акціях протесту. Ще одна важлива причина зниження страйкової активності - це законодавче обмеження права на страйки та його суперечливий характер.

Таким чином, аналізуючи взаємовідносини профспілок з державою та роботодавцями, можна дійти висновку, що поширювалася практика укладення Генеральної, галузевих та регіональних угод, колективних договорів. У договірному процесі організаційно інституювалися сторони соціального партнерства, створювалися двосторонні та тристоронні структури, відбувалася децентралізація профспілкового руху. Профспілки використовували можливості лобіювання своїх інтересів в органах державної влади і судового захисту прав та інтересів працівників. Проте змістовне наповнення та ступінь дотримання урядом та роботодавцями угод і колективних договорів вказують на їх формальний характер і низьку ефективність. Упродовж досліджуваного періоду жодна з Генеральних угод не була виконана в повному обсязі. Залишалися невирішеними головні проблеми найманих працівників: адекватна ціна робочої сили, своєчасна заробітна плата, гарантія зайнятості та ін. Водночас профспілки недостатньо використовували можливості судового захисту прав працівників та вирішення спірних питань у комісіях з трудових спорів.

У четвертому розділі дисертації - “Вплив профспілок на економічну політику держави” - аналізується вплив профспілок на економічну політику держави, розкриваються проблеми зайнятості та дії профспілок, визначаються основні форми діяльності профспілок щодо захисту прав та інтересів найманих працівників під час приватизації, банкрутства та реструктуризації підприємств, висвітлюється боротьба профспілок за підвищення рівня заробітної плати та ліквідацію заборгованості з неї, з'ясовуються соціально-економічні наслідки глобалізації для України та позиція профспілок щодо цих процесів.

Автор підкреслює, що у 1997-2002 рр. безробіття було однією з найгостріших соціальних проблем українського суспільства. Саме тому, зайнятість членів профспілок та захист їх від безробіття стало важливим стратегічним напрямом діяльності ФПУ, її членських організацій, і ґрунтувалася вона на Законі України “Про зайнятість населення”. У дисертаційному дослідженні зазначається, що серед основних форм роботи профспілок у цій сфері були: участь у формуванні державної політики зайнятості; участь у регулюванні процесів на ринку праці; захист законних прав та інтересів найманих працівників; сприяння соціальному захисту безробітних.

Дисертант переконаний, що упродовж досліджуваного періоду зросла роль профспілок як необхідного інституту захисту працівників за умов триваючої економічної кризи. Завдяки цьому дещо збільшилася кількість зайнятих громадян, результативніше почали працювати центри зайнятості, через проведення круглих столів контролювалася ситуація в регіонах. Професійні спілки брали участь у розробці державної політики зайнятості, відповідних законодавчих актів України і рішень місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад. Права і повноваження професійних спілок щодо забезпечення захисту громадян від безробіття та його наслідків визначалися Генеральною, галузевою, регіональними угодами та колективними договорами, що укладалися профспілковими органами з власниками підприємств, установ, організацій або уповноваженими ними органами відповідно до законів України. Важливо, що у результаті цієї роботи, з 2002 р. розв'язання проблем у сфері зайнятості набуло позитивної динаміки і розпочалося стабільне зниження рівня зареєстрованого безробіття. Особливо слід відзначити, що профспілкам дещо вдалося змінити ставлення органів влади до зайнятості як до другорядної похідної результатів трансформації економіки. Вперше за роки незалежності в Посланні Президента до Верховної Ради України в 2000 і 2001 рр. проблеми зайнятості названі пріоритетними, були визначені відповідні завдання уряду.

У дисертації підкреслено, що профспілкові організації України не були сторонніми спостерігачами змін в економічному житті держави, зокрема, процесу роздержавлення власності на засоби виробництва. Свою позицію щодо реформування власності вони визначали у своїх програмних документах. Підтримуючи в основному здійснення економічних реформ, профспілки заявили, що домагатимуться соціальної справедливості щодо людей праці під час приватизації державної власності, забезпечення на практиці пріоритетного права трудових колективів на вибір форми власності, підтримки на державному рівні різних форм самоуправління своїми підприємствами. Ця позиція відображала ідеологію реформаторів, які стверджували, що запровадження різноманітних форм власності приведе до радикальних змін у виробництві і, відповідно, до підвищення добробуту людей, для яких відкривається можливість стати власниками своїх підприємств. Як засвідчив час, це були романтичні сподівання і не тільки з боку профспілок, оскільки навіть у влади не було чіткого уявлення щодо конкретних шляхів здійснення таких революційних перетворень. Наступні зміни у законодавстві, непослідовні дії урядів, які постійно змінювалися, це підтвердили. Поява у 1992 р. перших трьох базових законів з приватизації дала поштовх для пошуку впливу на цей процес в інтересах працівників, а разом з тим нових, нетрадиційних для профспілок форм роботи. Федерація профспілок, насамперед, налагодила розгалужену мережу консультацій, семінарів, круглих столів, конференцій, метою яких було оволодіння профспілковим активом, широкими масами населення основами ринкових перетворень, принципами та способами роздержавлення власності, участі в цьому процесі трудових колективів, працівників. Ця робота стала школою і для самих профспілок, оскільки вперше за свою історію їм довелося оволодівати знаннями і формами роботи, які виходили за межі звичної діяльності. Профспілки України вели боротьбу за відродження, відновлення і нормалізацію вітчизняного виробництва, стимулювання власного виробництва, оновлення основних фондів, здійснювали протидію стихійній приватизації та виникнення на цій основі масового безробіття.

Позбавлення законодавчої ініціативи, тривалий опір урядів, які довгий час не хотіли бачити профспілки партнерами у процесі приватизації, ускладнювали їх діяльність у цих несприятливих умовах. До цього слід додати також небувале відчуження, яке виникло між власниками, керівництвом підприємств, з одного боку, і трудовими колективами, з іншого, представниками інтересів яких виступали профспілки, що, безперечно, дуже заважало їх роботі. Виявилась і відсутність досвіду у профспілкових організацій, недостатня правова обізнаність у великому обсязі законодавчо-нормативних актів з питань роздержавлення власності. Дисертант вважає, що, незважаючи на всі складнощі роботи профспілок під час реформування власності, ними використовувалися всі можливі форми, які давали змогу захищати інтереси людей праці. Як свідчить аналіз першоджерел, у практиці цієї роботи значна увага приділялася забезпеченню відповідних норм у колективних договорах та угодах усіх рівнів, налагодженню контактів та взаємодії з органами приватизації, місцевою адміністрацією, вирішенню конфліктних ситуацій шляхом звернень до суду, контрольних комісій з питань приватизації. Але, незважаючи на те, що з боку профспілок докладалися певні зусилля вирішення зазначених проблем, визнати ці дії достатньо ефективними не можна.

У дисертації аналізуються форми та методи діяльності профспілкових організацій, спрямовані на підвищення рівня заробітної плати та ліквідацію заборгованості з неї. Профспілки спрямовували роботу членських організації, профкомів підприємств на підвищення активності працівників щодо захисту їх прав на своєчасну виплату заробітної плати через звернення до судів, проведення страйків та Всеукраїнських акцій протесту.

Досліджуючи роботу профспілок у міжз'їздівські роки, спрямовану на підвищення рівня заробітної плати та ліквідацію заборгованості з неї, можна дійти висновку, що Федерація профспілок України, її членські організації домагалася підвищення мінімальної заробітної плати як державної соціальної гарантії, номінальної і реальної заробітної плати, повернення боргів з неї, недопущення створення нових, захисту купівельної спроможності заробітної плати у випадках несвоєчасної її виплати. Дисертант стверджує, що не дивлячись на усі намагання профспілок вирішити проблеми у сфері оплати праці, їм так і не вдалося примусити уряд здійснити на новій правовій основі глибоку структурну реформу оплати праці, спрямовану на посилення мотивації продуктивної праці, значне підвищення ціни робочої сили.

За умов глобалізації збереження та захист вітчизняного виробництва - як передумови продуктивної зайнятості і гідної оплати праці найманих працівників - було одним з головних завдань українських профспілок. У дисертаційному дослідженні підкреслюється, що Федерація профспілок України була першою громадською організацією, яка публічно порушила, зініціювала розгляд питань вступу України до СОТ та започаткувала процес соціального діалогу і суспільного обговорення цієї важливої теми. Це були круглі столи, фахові дискусії за участю науковців, Українського союзу промисловців та підприємців, представників органів влади.

Як засвідчує аналіз документів, професійні спілки розуміли, що процес глобалізації неминучий, він має, як позитивні, так і негативні сторони, і заморозити його об'єктивно неможливо. Тому вони виробили свою програму дій в умовах глобалізації, яка полягала у наступному: жорстко протидіяти обмеженню прав працівників щодо об'єднання у профспілки, конституційних прав громадян на соціальний захист на підприємствах з іноземним капіталом і транснаціональних корпорацій (ТНК); домагатися створення профспілкових організацій та укладення колективних договорів на кожному підприємстві ТНК; не допускати випадків укладення трудових договорів з найманими працівниками у контрактній формі; вважати пріоритетним напрямом роботи участь у розробці соціальної політики, спрямованої на упередження негативних наслідків процесів глобалізації; шляхом колективних переговорів домагатись від роботодавців не залучати іноземну робочу силу до роботи, яку можуть виконати вітчизняні працівники.

ФПУ з розумінням ставилася до необхідності інтегрування України у світове співтовариство через вступ до СОТ та підтримувала прагнення України стати повноправним членом ЄС. При цьому українські профспілки виходили з того, що найманим працівникам потрібна не будь-яка, а соціально спрямована глобалізація. Вони підтримували лише таку глобалізацію, яка зміцнювала б їх права і безпеку умов праці, гарантувала якість всезагальної освіти і охорони здоров'я, забезпечувала глобальну справедливість і рівність, несла добробут для всіх людей, була відкритою і демократичною.

У п'ятому розділі - “Соціальний захист працівників та членів їх сімей” - досліджуються основні напрями діяльності профспілок, спрямовані на забезпечення соціального захисту працівників та членів їх сімей, аналізуються основні засади соціальної політики в Україні у 1997-2002 рр. та механізми її реалізації, розкривається боротьба профспілок за підвищення життєвого рівня громадян України, характеризується участь профспілок у вдосконаленні загальнообов'язкового державного страхування, визначається роль профспілок у сфері пенсійного забезпечення населення України, соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, роль профспілок у сфері охорони праці та здоров'я працівників.

У дисертації зазначається, що соціальна політика держави у 90-х рр. ХХ ст. - на поч. ХХІ ст. здійснювалася за залишковим принципом, не мала цілісного спрямування, комплексного підходу до її проведення, належного фінансового забезпечення, не було дійового контролю за її втіленням у життя.

На підставі аналізу статистичних даних розмірів заробітної плати, пенсій, соціальних видатків бюджетів, дисертант дійшла висновку, що наявність та гострота проблем у соціальній сфері вказувала на вкрай низьку ефективність соціальної політики в Україні, у результаті чого не досягалися її головні цілі і завдання. Тривалий час в Україні було відсутнім усвідомлення того, що соціальна політика, яка не працює на випередження, на позитивний розвиток суспільно-політичної і економічної ситуації, перетворюється не просто на гальмо, а закладає міну уповільненої дії під реформи, а разом з тим - під майбутнє України. На нашу думку, головний показник ефективності роботи влади - реальне поліпшення соціального стану кожної української сім'ї. Той факт, що відчутні економічні зрушення 2000-2002 рр. не привели до помітних змін у життєвому рівні населення, засвідчив однобічність та неповноту позитивних процесів, відтак - їхню нестійкість.

Саме тому питання соціального захисту громадян займали чільне місце в діяльності Федерації профспілок України. Її представники брали участь в обговоренні на семінарах-нарадах, організованих Міністерством праці та соціальної політики, у законотворчій діяльності Верховної Ради України, використовували всі важелі Генеральної угоди щодо вирішення цих проблем. У 1999 та 2000 рр. за активною участю ФПУ були проведені парламентські слухання про виконання законодавства з питань соціального захисту пенсіонерів та ветеранів і вжиття невідкладних заходів щодо його поліпшення. Профспілки намагалися не допустити прийняття таких законів, що могли б погіршити умови захисту населення або звузити обсяг діючих соціальних гарантій працівникам. Важливими здобутками у цій сфері стало прийняття законів “Про державні мінімальні стандарти” та “Про прожитковий мінімум”. Обидва закони були довготривалої дії, на їх основі розраховувалися соціальні показники при формуванні бюджетів різних рівнів. Слід відзначити, що за активної участі фахівців профспілок здійснювалася розробка науково-обґрунтованих норм наповнення прожиткового мінімуму. Важливою була також участь у формуванні на державному та місцевому рівнях соціального захисту і гарантій для малозабезпечених прошарків населення, ветеранів, дітей-сиріт, інвалідів праці, війни та інвалідів з дитинства. Профспілки брали також участь у розробці законопроектів щодо вирішення питань жіноцтва, сім'ї, молоді, самотніх та інших категорій людей. Приділяли увагу оздоровленню дорослих і дітей, їхньому відпочинку та дозвіллю.

Багато уваги приділяли профспілки питанням пенсійного забезпечення, соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС. Основні зусилля профспілок були спрямовані на недопущення звуження змісту та обсягів допомоги, передбачених законодавством, збільшення розмірів допомог сім'ям з дітьми, підвищення розмірів пенсій та справедливого підходу до їх нарахування.

На підставі проведеного аналізу в дисертації підкреслюється, що професійні спілки послідовно, крок за кроком боролися за підвищення життєвого рівня громадян України. Однак, незважаючи на це, позитивних зрушень у зменшенні рівня бідності серед працюючого населення не відбулося, а кількість сімей з дітьми, які були бідними, збільшилася.

З прийняттям у 1998 р. Верховною Радою України “Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування”, в нашій державі за участю профспілок було розгорнуто широкомасштабну роботу з реформування системи соціального страхування. Президія Ради ФПУ створила постійну робочу групу з питань реформування системи соціального страхування. Цій проблематиці було присвячено численні конференції, круглі столи, семінари.

У дисертації зазначається, що Федерація профспілок України, її членські організації намагалися робити все можливе для того, щоб у процесі її перебудови не допускалось зниження раніше встановлених прав і гарантій працівників, а самі профспілки не відсторонялись від цієї роботи. Зокрема, профспілки проводили акції протесту, переговори з Кабінетом Міністрів, пікетування Верховної Ради України, надсилали відповідні звернення до цих органів, інформували громадськість тощо. Внаслідок цього було збережено не лише соціальне страхування, а, відповідно, й соціальні гарантії для працівників.

Автор відзначає роль профспілок у розробці проекту Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”. Зокрема, наголошується, що кілька положень цього законопроекту, які погіршували соціальний захист працівників, Федерація профспілок України не підтримала. Це, наприклад, стосувалося покладання оплати перших 14 днів тимчасової непрацездатності на підприємства за рахунок їх власних коштів, встановлення максимального розміру допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю на рівні 80%, покладання функції щодо встановлення розмірів допомоги за цим видом страхування на Кабінет Міністрів України та ін. Важливо, що більшість зауважень і пропозицій Федерації профспілок України Верховна Рада врахувала. Отже, управління соціальним страхуванням стало здійснюватися на тристоронній основі.

Дисертант стверджує, що позитивні результати з початку запровадження системи загальнообов'язкового соціального страхування були відчутні майже відразу. Регулярно почала здійснюватися виплата матеріального забезпечення безробітного, ліквідовано заборгованість з виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності, забезпечена регулярність поточних виплат постраждалим на виробництві і значно зменшена заборгованість з виплати відшкодування шкоди минулих років. Збільшилась кількість страхувальників, які до створення фондів не реєструвалися як платники внесків. Разом з тим, поряд з позитивними результатами в системі соціального забезпечення і соціального страхування, мали місце проблеми як у законодавчій сфері, так і у практичній роботі, насамперед, фондів соціального страхування.

Таким чином, на основі проведеного дослідження, дисертант дійшла висновку, що завдяки наполегливій позиції профспілок наприкінці XX ст. - початку ХХІ ст. в Україні сформувалася система, яка давала можливість здійснювати соціальний захист працівників. Важливо, що профспілки на законодавчому рівні визнавались повноважними представники застрахованих осіб. Поступившись монополією на управління одним Фондом соціального страхування - з тимчасової непрацездатності, профспілкові організації набули права на здійснення управління на паритетних засадах з соціальними партнерами всіма трьома існуючими на той час фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Практично на всіх підприємствах, в організаціях і установах комісії з соціального страхування очолювали голови профкомів або їх заступники. І, найголовніше, для чого власне існує система соціального страхування, - не знизився, а навпаки, підвищився рівень соціальних виплат та послуг, що надавався працівникам та членам їхніх сімей через цю систему. До речі, в Україні, єдиній з усіх країн СНД, вдалося зберегти систему соціального страхування, до управління якої на рівноправній основі були залучені профспілки.

Однак, разом з тим, чинна на той час система загальнообов'язкового державного соціального страхування, мала й негативи. Зокрема, з'явилася армія функціонерів, що потребувало значних коштів на їх утримання, окремі центральні комітети та обкоми профспілок втратили функції управління соціальним страхуванням. Залишалося чимало проблем з оздоровленням працівників та членів їхніх сімей, особливо дітей.

Автор наголошує, що за період розробки та обговорення проекту Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” Федерацією профспілок України було внесено до нього понад 60 зауважень та пропозицій, більшість з яких були враховані. Зокрема, було збережено пенсійний вік - 60 років для чоловіків і 55 - для жінок та існуючий порядок призначення пенсій на пільгових умовах.

Особливу увагу у дослідженні зосереджено на роботі у сфері пенсійного забезпечення низових ланок профспілок - профспілкових комітетів підприємств, організацій, установ.

На підставі здійсненого аналізу дослідник дійшла висновку, що профспілки постійно проводили роботу не тільки з метою поліпшення рівня пенсійного забезпечення громадян, а й намагалися не допустити погіршення умов призначення пенсій, активно брали участь у розробці законів щодо їх підвищення. Однак, визнати цю роботу задовільною, на жаль, не можна, оскільки так і залишалися низькими розміри пенсій, спостерігалась несправедливість у їх визначенні для різних категорій громадян.

У дисертації характеризується вплив профспілок на вирішення проблем, пов'язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. За офіційними даними, внаслідок Чорнобильської катастрофи 95% території України опинилося під впливом радіаційного забруднення. Майже 77 районів 12 областей України потребували постійного радіологічного контролю. Під вплив наслідків аварії на ЧАЕС потрапило понад 3,5 млн. осіб, у тому числі 1,2 млн. дітей.

Аналіз документів Федерації профспілок України, її членських організацій вказує на те, що у своїх зверненнях до Президента, Верховної Ради, Кабінету Міністрів України профспілки завжди висловлювали свою тверду позицію щодо необхідності забезпечення надійного соціального захисту постраждалого населення, неприпустимості внесення до законів таких змін, що призведуть до його погіршення, звуження обсягів чинних соціальних гарантій для працівників, домагалися, щоб ці зміни не були прийняті.

У дисертаційному дослідженні зазначається, що особливу увагу впродовж досліджуваного періоду, профспілки приділяли питанню оздоровлення чорнобильців. Долаючи міжвідомчі непорозуміння, рятуючи справу оздоровлення окремих верств населення, Федерація профспілок України та її членські організації із власної ініціативи здійснювали заходи по забезпеченню путівками на санаторно-курортне лікування та відпочинок ліквідаторів і потерпілого населення. Всього упродовж досліджуваного періоду на базі профспілкових оздоровниць зміцнили своє здоров'я 2,4 млн. громадян України, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи, в тому числі 1 млн. 96 тис. дітей.

Багато уваги питанню соціального захисту населення, яке постраждало внаслідок Чорнобильської катастрофи, приділяли у своїй роботі регіональні та галузеві профспілки. Як вказують першоджерела, вони намагалися вплинути на розв'язання цих проблем через регіональні угоди між облдержадміністраціями та облпрофрадами, представництво в спеціалізованих комісіях (експертних, лікувальних та ін.), співпрацю з зацікавленими відомствами, іншими громадськими об'єднаннями. Особливо автор відзначає цілеспрямовану і наполегливу роботу Київського, Чернігівського, Запорізького, Рівненського, Черкаського, Харківського, Дніпропетровського, Луганського, Тернопільського, Сумського, Житомирського профоб'єднання, Київської міської ради профспілок.

Однак, незважаючи на активну діяльність профспілок у сфері соціального захисту постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, на жаль, їм так і не вдалося створити ефективний механізм цього захисту та реально покращити життєвий рівень цієї категорії українського населення.

Дисертантом проаналізовано форми та методи діяльності профспілок, спрямовані на вирішення проблем у сфері охорони праці, створення безпечних умов праці та збереження здоров'я найманих працівників. Розв'язанню цих проблем мав служити ухвалений ще у 1992 р. Закон України “Про охорону праці”, яким визначались основні принципи державної політики в галузі охорони праці. Згідно з цим законом, держава взяла на себе в повному обсязі як управління, так і нагляд за умовами та безпекою праці на виробництві. У зв'язку з новими підходами до організації управління і нагляду за охороною праці, визначеними Законом України “Про охорону праці”, значно змінилися форми і методи роботи профспілок у цьому напрямі. До 1 січня 1994 р. державні органи разом з профспілками здійснювали нагляд за додержанням на виробництві законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці. Профспілки виконували дві функції: з одного боку, вони захищали працівників від можливого зазіхання на їхні права в галузі охорони праці, а з другого - самі здійснювали управління та нагляд за вирішенням цих питань. Із введенням у дію Закону України “Про охорону праці” профспілки були позбавлені прав, притаманних органам державного нагляду, наприклад, стягнення штрафу з посадових осіб. Крім того, до прийняття зазначеного Закону, профспілки утримували значний штат технічних інспекторів праці, а після - було утворено державний орган з охорони праці - Держнаглядохоронпраці України. Відповідно до ст. 46 Закону України “Про охорону праці” та ст. 160 Кодексу законів про працю України, виконання функцій щодо громадського контролю за додержанням власником нормативно-правових актів про охорону праці профспілки почали здійснювати через свої виборчі органи та їхніх представників. Хоча з 1 січня 1994 р. профспілки повністю припинили здійснення державного нагляду за охороною праці, однак, зважаючи на численні звернення ФПУ, Кабінет Міністрів дозволив до 1 січня 1999 р. продовжувати фінансування незначної кількості (247 осіб) технічних інспекторів праці профспілок за рахунок Фонду соціального страхування України. Слід зауважити, що з припиненням такого фінансування практично всі членські організації Федерації значно скоротили кількість технічних інспекторів праці (а багато з них взагалі ліквідували ці посади), мотивуючи свої дії відсутністю коштів. Відсутність кваліфікованих фахівців з охорони праці у профспілкових органах, безумовно, негативно впливала на виконання покладених на них функцій з цих питань.

Автор зазначає, що Федерація профспілок України сформувала нормативну базу з питань охорони праці профспілок, розробила та затвердила відповідними постановами президії нормативні документи. Було затверджено Рекомендації членським організаціям ФП України щодо організації та здійснення контролю за додержанням законодавства про охорону праці. Отже, галузеві і міжспілкові профоб'єднання, обласні, міські, районні та територіальні комітети профспілок одержали необхідну нормативну базу, яка дала можливість профспілкам в особі своїх виборних органів і представників кваліфіковано здійснювати контроль за додержанням власником законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створенням безпечних умов праці, належного виробничого побуту для працівників.

Велику увагу Федерація та її членські організації приділяли розробці нових та перегляду чинних законів, інших нормативно-правових актів з охорони праці. У цілому за 1998-2002 рр. Федерація профспілок разом з членськими організаціями взяла участь у розробці, аналізі та узгодженні 78 різних законів та нормативних актів, які торкалися питань охорони та безпеки праці. До них було подано 765 пропозицій, більшість з яких враховано. Головним завданням профспілок при опрацюванні зазначених та деяких інших законопроектів, як зазначалося в їх документах, було не допустити зменшення чинних тоді соціальних гарантій для потерпілих та сімей загиблих на виробництві, що неодноразово пропонувалося і вносилося урядовими органами в проекти законів.

Автор стверджує, що саме наполеглива і принципова позиція ФПУ та деяких її членських організацій при опрацюванні Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, який опрацьовувався більше 6 років, не дозволила зменшити одноразову допомогу сім'ям загиблих на виробництві з п'ятирічного заробітку потерпілого до трирічного.

Значна кількість важливих питань вирішувалася через Генеральні угоди, які укладалися протягом 1997-2002 рр. між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілковими об'єднаннями. Насамперед, це розробка і контроль за виконанням Національної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, програм розвитку виробництва засобів індивідуального захисту працюючих.

Аналізуючи роль профспілок у сфері охорони праці, слід зазначити, що упродовж 1997-2002 рр. вони мали право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектувалися, будувалися чи експлуатувалися, на відповідність їх нормативно-правовим актам з питань охорони праці. Брати участь у розслідуванні нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві та робити відповідні висновки.

Важливим напрямом соціального захисту працівників України у досліджуваний період, була різноманітна практична робота Федерації профспілок, її членських організацій, спрямована на підтримку охорони здоров'я. Профспілки були стурбовані тим, що у країні набирав темпів процес згортання державних гарантій права громадян на безоплатну медичну допомогу, скорочувалася мережа державних та комунальних закладів охорони здоров'я. І все це - на тлі зростаючої смертності.

З метою реалізації конституційних прав і гарантій громадян у сфері охорони здоров'я Федерація профспілок України зосереджувала зусилля на реалізації державної політики з цих питань. Так, Федерація профспілок України за підтримки членських організацій неодноразово надсилала звернення до Президента України, Верховної Ради та Кабінету Міністрів щодо поліпшення медичного обслуговування населення.

У дослідженні зазначається, що в основному профспілкові організації використовували можливість впливу на державну політику в сфері охорони здоров'я шляхом участі у законотворчій діяльності через співпрацю з народними депутатами України, проведення експертизи законопроектів та внесення відповідних пропозицій суб'єктам законодавчої ініціативи. Проблеми соціального захисту працівників у сфері охорони здоров'я вирішувалися також через Генеральну угоду між урядом, об'єднанням роботодавців та профспілками. Насамперед, це стосувалося пріоритетного фінансування галузі та збереження державної системи охорони здоров'я. У дисертації доведено, що зусилля Федерації профспілок України, галузевої профспілки працівників охорони здоров'я спрямовувалися, насамперед, на відстоювання конституційного права громадян на безоплатну, доступну для всіх кваліфіковану медичну допомогу, на визначення державного гарантованого її рівня та обсягу, припинення сваволі з впровадженням платних медичних послуг.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнюються результати пошукової й теоретично-аналітичної роботи, проведеної автором у рамках дисертаційного дослідження, сформульовані практичні рекомендації стосовно можливостей використання його результатів для покращення діяльності профспілок України. На підставі опрацьованих документів та наукової літератури дисертант дійшла ряду висновків, які дозволили скласти цілісне уявлення про діяльність та розвиток професійних спілок України у 1997-2002 рр. Саме вони виносяться на захист:

1. Період 1997-2002 рр. для Федерації профспілок України, її членських організацій був періодом активного ствердження їх місця і ролі у суспільно-політичному житті нашої держави. Це був період, коли коригувалася стратегія і тактика її за умов економічного та політичного реформування в Україні. За цей період відбулась конкретизація функцій профспілок у суспільстві, їх взаємовідносин із законодавчою та виконавчою владою, об'єднаннями роботодавців, політичними партіями, іншими профспілками, вдосконалено форми й методи роботи.

Виходячи із стратегічних напрямів, визначених на ІІІ з'їзді (1997 р.), Федерація профспілок України у своїй практичній діяльності впродовж досліджуваного періоду основну увагу зосередила на захисті економічних та соціальних інтересів працівників, а саме: право на працю і отримання винагороди за працю, покращення умов праці, захист існуючих соціальних гарантій працівників. Ця функція здійснювалася шляхом аналізу, оцінки і прогнозу соціальних наслідків рішень вищих органів державної влади, вироблення тактики відповідних дій профспілок; безпосередньою участю у розробці, експертизі проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань економічної реформи, соціальної політики, зайнятості, оплати праці, зміни відносин власності, фінансово-кредитної політики, підготовці, при необхідності, пропозицій, альтернативних варіантів положень і проектів. Крім того, практичну реалізацію основних напрямів своєї діяльності ФПУ та її членські організації здійснювали шляхом укладання на національному рівні Генеральних та галузевих угод, колективних договорів через механізм переговорів та соціального партнерства.

Отже, економічні перетворення значно вплинули на трансформацію профспілкового руху в Україні. Він поступово пристосовувався до змін у політичному та соціальному житті суспільства, відкоригував свою стратегію і тактику діяльності у нових умовах, знайшов дієві форми впливу, спрямований на захист інтересів найманих працівників.

2. Серед пріоритетних напрямів діяльності профспілок у 1997-2002 рр. були ті ж самі, що і у попередній період, починаючи з 1992 р. Але у зв'язку з соціально-економічними перетвореннями у суспільстві додалися і ряд нових: боротьба з бідністю, збереження та захист вітчизняного виробництва в умовах глобалізації економіки.

3. У 1997-2002 рр. відбулося правове врегулювання діяльності українських профспілок. За цей період була напрацьована ґрунтовна законодавча база, що закріплювала права і гарантії діяльності профспілок у сфері захисту інтересів членів профспілок та об'єднаних ними найманих працівників. Правове поле, в якому діяли профспілки, регулювалося Конституцією України, п'ятьма кодексами, 30 законами, зокрема, Законом України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, який був прийнятий у 1999 р. Оцінюючи у цілому законодавство України про профспілки упродовж досліджуваного періоду, можна стверджувати, що його основною метою було підвищення авторитету профспілок як інституту соціального і правового захисту працівників за нових соціально-економічних і політичних умов. Особливо слід зауважити, що закони, якими визначали права профспілок в Україні, в основному відповідали міжнародно-правовим документам, зокрема, конвенціям і рекомендаціям Міжнародної організації праці. Більше того, аналіз законодавства України, нормативних актів вказує на те, що профспілки упродовж другої половини 90-х років ХХ ст. - початку ХХІ ст., у сенсі формування своїх статутних положень, здобули або розвинули деякі нові права, а саме на: колективні договори, і не тільки на виробничому підприємстві; страйк, причому як цивілізовану форму протесту.