Селянська правосвідомість в історико-правовій реальності 1917-1921 років (на прикладі повстанського руху на чолі з Нестором Махном)

Розділ 2 "КоҐнітивні карти селянської правосвідомості" базується на поглядах представників історичної школи права (Г. Гуго, Савіньї, Г.Ф. Пухти, Г. Мейна, М. Володимирського-Буданова, М.Д. Іваніщева). Історична школа права зробила цінний внесок у розвиток сучасної юридичної думки, дозволивши усвідомити важливу істину: право не просто абстрактний комплекс норм, що реґулюють суспільні відносини, а складова частина суспільства, точніше, його соціально-економічного ладу, у рамках якого воно функціонує і втілює традиційну систему цінностей, що надає значення і сенс даному суспільству.

У підрозділі 2.1 "Трансформація правосвідомості в період розпаду станового суспільства. Трансісторична модель взаємодії народу та еліти" йдеться про те, що у вітчизняній історико-правовій реальності перетворення суспільства з аграрного і традиційного в індустріальне і нетрадиційне було "спресовано" в декілька десятиліть. Це змусило покоління людей жити одночасно в різних історико-правових епохах. Для дослідження цього процесу дисертантом запропоновано трансісторичну модель, під якою розуміється динамічна сукупність передумов і результатів подій, які взаємодіють в історико-правовому просторі одночасно, послідовно і паралельно. Особливості правосвідомості й сума неповторних подій створюють історико-правовий процес, де пов'язані воєдино досліджуване минуле, актуальне сьогодення і потенційне майбутнє.

У революційній реальності вектор соціально-правових подій задається протиборчими силами, котрі здійснюють вибір, відмову і трансценденцію до іншого простору розвитку. Зростає значення крайніх сил і звужуються можливості поміркованих. Найважливішу роль відіграють колективні дії неосновних, периферійних і марґінальних учасників, які не мають цілісного уявлення про розвиток суспільства. До таких (в епоху капіталізму) належить і селянство. Природа неосновних соціальних сил така, що в умовах конфліктних взаємодій і соціального тиску вони залучаються до чужого, намагаються висувати своє, а врешті-решт породжують нові соціокультурні коди. На початку ХХ століття конфлікт правосвідомостей селян і еліти (господарської, політичної, культурної) зумовив складність визрівання нових форм соціально-правового розвитку.

У підрозділі 2.2 "Особливості свідомості та правосвідомості селянської спільноти" говориться, що у вітчизняному історичному просторі початку ХХ століття селяни (а це близько 80% населення) практично повсюдно були неписьменними. Через зайнятість основною працею і специфіку культури вони сприймали правову реальність не через призму науково-правових концепцій, а через призму свого досвіду, не стільки раціонально, скільки ірраціонально. Домінуючу роль у селянській правосвідомості відігравала правова психологія, яка одночасно була і способом життя, і буденною рефлексією правової реальності. Її найважливіший елемент становило правове почуття, що виявлялося інтуїтивним відчуттям справедливості/несправедливості, обов'язку/відповідальності, солідарності й совісті при вирішенні конфліктних проблем. Р. Ієринг пропонував навіть замінити поняття правосвідомості поняттям правового почуття, вважаючи, що "правосвідомість, правове переконання суть абстракції науки, які народу невідомі: сила права цілком, як і сила кохання, ґрунтується на почутті." На ірраціональному рівні правової психології відбувалася ціннісна леґітимація права.

Господарювання на землі було основним джерелом існування і зумовлювало селянські цінності, найголовнішими з яких були земля і родинна праця. Вони визначали соціальний статус і були свого роду "патентом" на заняття селянською працею. Головною одиницею селянської власності, виробництва, споживання, біологічного відтворення, самовизначення, престижу, соціалізації та добробуту було сімейне господарство (двір). У його межах особа підкорялася формалізованій сімейно-рольовій поведінці та патріархальній владі, формувалася індивідуальна правосвідомість селянина. Сім'я і господарство були майже синонімами. Авторитет батька був величезний.

Індивідуальна селянська правосвідомість була невід'ємною частиною правосвідомості общинної, якій був притаманний синкретизм. В общині зосереджувався весь спектр соціально-правових відносин селянина. Ототожнюючи себе з общинною реальністю, селяни вважали її єдино реальною і можливою. Буденна реальність формувала буденну правосвідомість. Неможливість вижити поодинці зумовлювала цінність групової солідарності (М.М. Ковалевський). Не абстрактна держава, котра персоніфікувалася фіґурами податківців і урядників, а община допомагала вижити. Община була природною формою життя, перевіреною віками: взаємодопомога й артільні форми праці, захист від чужаків і лихварів, зниження витрат і зв'язок із ринком були її кращими традиціями. Внутрішньообщинна перерозподільна практика ґарантувала виживання і була майже повсюдною. Норма солідарності була однією з найвищих селянських цінностей. Форми, яких набирає солідарність, можуть мінятися нескінченно (Л. Дюгі). Селянська свідомість зумовлювалася практикою і закріплювалася традицією. Традиція охоплювала всі сфери їх життя, селянська правосвідомість сприймала традицію як щось сакральне. Цінності були для селян істинні, якщо відповідали традиції.

Життя на межі виживання змушувало селян мінімізувати потреби й визначало цінність константи та безпеки. Страх у широкому розумінні й страх змін у вужчому були вкорінені у свідомості. Цінності консервації домінували над цінностями зміни. Для селянської правосвідомості були характерні консерватизм і конформізм. На правову установку селян впливали не стільки економічні перспективи, скільки відчуття загрози тому, що є, підриву "статус-кво". Підняти консервативне селянство на активні дії за свої права могли тільки надзвичайні обставини, які зачіпали основи їх існування. У разі відчуття підвищеної небезпеки домінував відчай, який міг переходити в аґресію і вести до різних форм екстремізму (тут лежить соціально-психологічне пояснення таких феноменів, як кидання праворуч/ліворуч - лівацька ультрареволюційність на межі анархізму або реакційність на межі фашизму).

Важливу роль у селянській правосвідомості відігравало їхнє підлегле становище (панування неселян над селянами) і відчуження від джерел влади, власності, освіти. Підлеглість зумовлювала акти самозахисту за допомогою широкого використання такої "зброї слабких", як економічний саботаж і ухилення від виконання повинностей. Закони, укази, декрети переставали діяти через те, що їх стихійно, наполегливо і мовчазно не виконувало селянство. Пасивний опір був найбільш поширеною відповіддю владі.

Пріоритет цінностей визначав правову ідеологію селян. Аналізуються шляхи проникнення нових ідей в народну правосвідомість. Процес проходив швидше в містах, ніж у селах, і під час революцій швидше, ніж у періоди соціального затишшя. Роботи Локка, Монтеск'є, Руссо знала тільки освічена еліта (і то далеко не вся), селяни могли отримати уявлення про їх зміст лише опосередковано і в спрощеному вигляді.

Якщо побудувати континуум, можна сказати, що селянство було традиційно законослухняною спільнотою, з пасивною правовою установкою і відносно низькою "класовістю", але в кризових ситуаціях ці властивості могли змінюватися на протилежні: пасивна правова установка ставала активною, "класовість" різко зростала, законопокірні перетворювалися на повстанців. Правосвідомість селян детермінувалася навколишньою правовою реальністю й аксіомами життя.

У підрозділі 2.3 "Селянська правосвідомість в умовах цивілізаційного розлому" аналізується вплив реформ середини ХІХ - початку ХХ століття на зміну соціально-правового становища селян і активізацію їх правової установки. Україна вступила у ХХ століття як сукупність губерній, керованих подібно до всіх губерній Російської імперії. За всіх несправедливостей центру, вона належала до найбільш розвинених частин країни й ілюструвала принцип, висунутий Ключевським: центр Російської імперії - на її окраїнах. Проблеми, пов'язані з соціально-економічною відсталістю, штовхали Росію на шлях доганяючого розвитку (Т. Шанін), посилюючи роль державної влади. Столипінська реформа була покликана провести розчищення слабких селянських господарств на користь сильних і адміністративним форсуванням вирішити завдання первинного накопичення в селі. Поділ подвірного майна був одним зі скрутніших заходів капіталізації, що відторгається правосвідомістю більшості селян. Перетворення селянина у власника на своєму дворі передбачало отримання ним інших цінностей. Спроби зруйнувати общину зустріли опір багатьох селян.

Аналізується регіональна специфіка. Селяни сходу, півдня й заходу України були залучені до процесу капіталізації різною мірою. Найважливішим чинником було малоземелля, саме воно змушувало селян шукати інші джерела існування. Якщо на заході України (у 1914 р. на Правобережжі польські поміщики контролювали 50% земель) віддавали перевагу еміґрації, то на сході та півдні - інтеґрації. У 1905 - 1907 роках масова еміґрація західноукраїнського селянства склала 200% нормального приросту населення (Н. Полонська-Василенко). Тільки за перше десятиліття ХХ століття до США й Канади виїхало більше півмільйона селян (А. Граціозі). На сході та півдні з 1862 до 1914 року селянам вдалося скупити майже половину поміщицьких земель. Процес диференціації селянства був дуже інтенсивним. У містах багато селян поповнювали армію люмпенів і пролетарів, пауперів і батраків, міських низів і солдатів. Кількість тих, що відпали від общинної традиції, якісно змінювала ситуацію і впливала на стан колективної правосвідомості. Община вже не виражала себе в чистому вигляді, а була, скоріше, мобілізуючим міфом. Соціальна база для воєнно-комуністичних і анархо-комуністичних настроїв тут була набагато ширша, ніж для революційної демократії або гетьманщини. Українське селянство в цілому було неоднорідним як реґіонально, так і соціально (хоча було поєднане фактом української селянської сім'ї та її інститутів, розпливчастих общинних традицій). Тисячі людей, втративши селянське коріння і не знайшовши його в містах, стали джерелом для "армії нового соціального вибуху", прискореного Першою світовою війною (В.П. Данилов). Актуалізація селянської волі посилювалася державним тяглом воєнного часу і досвідом траншей. Три роки війни і безперервних погіршень, після замайорілих перспектив капіталізму, сприяли зростанню занепокоєння та напруження колективної правосвідомості. "Масовий соціальний продукт" столипінської реформи ставав тією силою, яка відіграла активну роль у 1917 - 1921 рр.

У розділі 3 "Аналітична і буденна правосвідомість в історико-правовому просторі початку ХХ століття" досліджується специфіка сприйняття правової реальності науковою і буденною правосвідомістю. Професор університету і неосвічений селянин одну й ту ж саму правову реальність сприймає, відчуває та інтерпретує по-різному. Домінування тих чи інших структурних елементів правосвідомості: теоретичної правової онтології - у правосвідомості учених; практичної правової онтології - у правосвідомості юристів, правової психології - у правосвідомості обивателів, зумовлене тією правовою реальністю, у якій перебувають ці суб'єкти.

У підрозділі 3.1 "Боротьба за право як потреба соціуму. Природне право і природні права у віддзеркаленні аналітичної правосвідомості епохи" говориться, що друга половина XIX - початок XX ст. були часом інтенсивної правової рефлексії. Дисертант зупиняється на деяких найбільш значущих ідеях і концепціях, які хвилювали "юридичний розум" тієї епохи, і які сьогодні допомагають досліднику побачити народну правосвідомість через призму аналітичної. Юристи з завидною завзятістю шукали зв'язок між потребами, цінностями та масовими діями людей. Конфлікт старого права і нових потреб соціуму перебував у центрі полеміки. Дедалі більше усвідомлювалася значущість ідей соціальної справедливості, необхідності ґарантування державою права на гідне існування особистості (П.І. Новгородцев).

Аналізуються ідеї юснатуралізму в контексті реалій початку ХХ століття. Природно-правова ідея відзначається майже незнищенною здатністю виживати в будь-яких умовах і виявлятися в безлічі різних форм (Д. Ллойд). Українська юридична наука цього періоду була пов'язана з університетами Києва (К.О. Неволін, М.І. Хлєбніков, М.К. Ренненкампф, Є.М. Трубецькой, Є.В. Спекторський, Б.О. Кістяківський), Харкова (С.В. Пахман, М.А. Гредескул, М.І. Палієнко, О.О. Жілін), Одеси (М.Ю. Чижов), Львова і Чернівців. Вихованцями українських університетів були М.М. Ковалевський і Л.Й. Петражицький. В умовах історико-правової реальності середини XIX - початку XX ст. в українській юридичній науці існувало складне переплетення, взаємодія ідей різних напрямів, синтез декількох методологічних підходів (В.Д. Бабкін, І.Б. Усенко, А.І. Ковальчук).

Для розуміння селянської правосвідомості особливо важливі ідеї Л.Й. Петражицького та М.Ф. Володимирського-Буданова. Останній вважав безперечним існування слов'янського права як цілого і перелічував низку властивих йому демократичних рис: "народоправство", общинне землеволодіння, перевагу особистих якостей над походженням, договірні начала в сімейному праві, двоїстий характер батьківської влади, оцінка злочинів за кількістю злої волі злочинця та ін. Творцями права, з його точки зору, є народна свідомість і воля, а не держава, яка в особі законодавця лише формує те, що вже було створено народною свідомістю та звичаями.

Психологічна теорія права, створена Л.Й. Петражицьким, привертала до себе підвищену увагу й ініціювала наукові дискусії (майже всі дореволюційні юридичні журнали початку XX ст. у тому чи іншому контексті торкалися цієї теорії). Петражицький розрізняв два види реальності - фізичну (матеріальну) і психічну. Право для нього не законодавчі норми, не правові відносини, що об'єктивно складаються в суспільстві, і тим більше не деяка "ідея" в платонівському розумінні, а виключно індивідуальне психічне явище - психічне переживання зі своїми особливими ознаками. З погляду Л. Петражицького, поряд із позитивним правом існує інтуїтивне право. Унаслідок своєї нефіксованості й незалежності від нормативних фактів воно є гнучким, мінливим і часто має специфічно індивідуальний характер. Але саме інтуїтивне право, завдяки дуже сильній психологічній мотивації, відіграє вирішальну роль у визначенні поведінки людини і часто зумовлює виникнення позитивних законів. Критикуючи і юснатуралізм, і етатизм, він доводить, що сфера права значно ширша, ніж уявлялося традиційній юриспруденції.

Роботи українських правознавців відображають правові цінності та феномени кінця XIX - початку XX ст., вони - пам'ятники аналітичної правосвідомості своєї епохи й одночасно сеґменти багатогранної історико-правової реальності. Звичайно, селяни не вели теоретичних дискусій про право, та саме на рівні цього колективного суб'єкта інтуїтивне право виявлялося як реальність.

Наприкінці підрозділу йдеться про те, що завдяки феноменам нашої правової/квазіправової/антиправової реальності й нашим співвітчизникам, у семантичному просторі західної теоретико-правової думки широкого вжитку набули такі поняття, як "нігілізм" і "анархізм". Хоч анархізм як соціально-політична течія склався в Європі в 40 - 70-і рр. XIX ст., наша історико-правова реальність була на рідкість благодатним ґрунтом для його автохтонного коріння і масового розповсюдження. М.О. Бакунін називав селян стихійними анархістами. Провідники анархістських ідей пов'язували свої плани зі збройною боротьбою, яку мислили за участю селян.

Підрозділ 3.2 "Соціальні проекти в реальності поліцейської держави. „Час свободи і шибениць“" розпочинається аналізом концептуальної спадщини Б. Кістяківського, який констатував факт існування в Російській імперії поліцейської держави. Свідченнями її наявності були: надмірна і формально-казуїстична реґламентація поведінки людей; усунення населення від участі у вирішенні громадських проблем; поліцейсько-адміністративне свавілля; масові порушення прав людини. У підрозділі аналізується подієвий ряд, який змусив досвідченого юриста-аналітика так сприймати навколишню правову дійсність. Зростання анархії в суспільстві він уважав наслідком діяльності поліцейської держави.

ХХ століття почалося світовою кризою, яка зачепила й українські землі. У суспільній правосвідомості очікування очищувальної катастрофи переплелося з вимогами конкретних змін. Влада зіткнулася з неспокійною проявленістю народної правосвідомості. За свідченням М. Лядова, "сірий мужик прийшов на зміну студенту". У травні 1905 року селянські безладдя охоплювали 64% повітів України й супроводжувалися розгубленістю царського уряду та масовою анархією. Усі шари суспільства багатомільйонної імперії були невдоволені своїм становищем. Усі об'єдналися в ненависті до існуючого режиму. Промисловці підтримували революційні ідеї та жертвували на революцію. Вірили лише тим, хто проповідував антидержавні теорії (С. Вітте).

Аналізуються аграрні проекти основних партій: правих і лівих, урядових і опозиційних. У цей період селянство не тільки сформулювало свої вимоги, але й змогло оцінити можливості тих, хто ратував за мужика, перш за все кадетів і есерів. Народницька традиція апелювала до права народу (зрозумілого як справа народу, його революційний обов'язок). Селянство схилялося до есерів і анархістів, які відзначались аграрним радикалізмом. Інтерес сільського населення до крайніх форм боротьби зростав. Боротьба за право оберталася боротьбою проти держави. В Україні активізувалася анархістська традиція, яка успадкувала програми безначальців, чорнознаменців, хлібовольців, безмотивників, індивідуалістів, експропріаторів. Але анархізм і селянський рух розвивалися паралельно, а не спільно.

Зробивши поступку, царська влада перейшла до репресій. Цей період іменували "часом свободи і шибениць" (В. Обнинський). За відсутності будь яких правових основ і ґарантій для нормального громадського життя наша інтелігенція не була навіть у змозі чітко усвідомити безодню безправ'я народу. Не було навіть теоретичних формул, які визначили б це безправ'я (Б. Кістяківський). Проекти більшості партій не передбачили феномена масового повстанства. Селянство не знайшло своєї революційної партії, хоча на цю роль претендували есери. Чим сильніше розгойдувався соціальний маятник, тим все більш очевидно-очікуваним ставало протистояння масової анархії та нігілізму - тягловій державі; "права розбійницького" - "праву поліцейському".

У підрозділі 3.3 "Протомахновщина: генезис повстанства" досліджуються стрибкоподібна зміна правосвідомості селян і предтечі повстанства. Акцент робиться на дискретності повстанського процесу й локалізації феномена. Степ передбачає особливу архетипіку правосвідомості. Це не тільки традиція освоєння земель, але й безліч різновидів поведінки конфліктного типу. У степу не було відчуття постійної безпеки, там легко виникали великі військові організації та бандитські формування. Експансивність селян швидко переходила в аґресію, коли зачіпалися корінні цінності й інтереси. Стереотипи ледве прикривали архетипові форми поведінки. Частина селян вважала себе козаками або нащадками козаків. "Козакувати" означало для них вільно жити. Нащадки запорожців, що змішалися з прийшлим населенням, виявилися тим горючим матеріалом, про який завжди мріяли вожді соціальних рухів. Не можна зрозуміти проникнення елементів свідомого протистояння в селянське середовище і зміну правової установки без самостійних джерел бунту.

У розділі 4 "Національна і народна правосвідомість у період революційного самовизначення України" досліджуються нетотожність правосвідомості селян і еліт, а також багатогранність проявів різних суб'єктів правосвідомості. Українське суспільство не було однорідним, і в правосвідомості очевидців те, що відбувалось, відобразилося по-різному. Досліджуючи правосвідомість суб'єктів, які боролися за владу, власність і вплив, дисертант аналізує широке коло джерел: від державних документів (указів Тимчасового уряду, універсалів Центральної Ради, декретів більшовиків, Брестського мирного договору, наказів головнокомандуючого німецькими збройними силами в Україні) до прямих свідчень учасників, які по-різному сприймали реальність і намагалися її змінювати відповідно до своєї політичної орієнтації: жовто-блакитних (М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, С. Петлюра, В. Андієвський, І. Мазепа та ін.); червоних (Є. Бош, В. Антонов-Овсієнко, Л. Троцький, А. Скачко та ін.); білих (А. Денікін, С. Сумський, Г. Лейхтенбергський, А. Гольденвейзер та ін.); анархістів (Н. Махно, П. Аршинов, В. Бєлаш), есерів (П. Христюк, І. Небутєв) та ін. Різноманітність документів і свідчень дозволяє побачити революційну реальність не з позицій однієї політичної сили, а у всьому її різноманітті.

У підрозділі 4.1 "Національне і соціальне в просторі тривладдя й множинного суверенітету" аналізується стан суспільної правосвідомості в умовах протиборства: губернських комісарів Тимчасового уряду, Центральної Ради, Ради робочих і солдатських депутатів. На периферії про події в центрі точної інформації не було, про те, що відбувалося, дізнавалися з чуток і відозв. Усі влади призивали до народу і кликали його до сокири. Селянська правосвідомість не встигала фіксувати калейдоскоп гасел, декларацій, вимог і погроз. Селянам багато що було незрозуміло, їх свідомість сприймала це як семантичний шум. Декларації залишалися ілюзіями, а мобілізації і реквізиції ставали реальністю. Теоретично соціальний і національний рухи повинні були виникнути як рівновеликі величини, але етапи революції виявилися нерівнозначними. Національна структура України сприяла невизначеності національного руху і розвитку в ньому протилежних течій. Українці проживали в основному в сільській місцевості (складаючи в різних губерніях від 70 до 90% населення), міста були інонаціональними. Національна правосвідомість не була однорідною та однозначною.

У сучасних етнократичних джерелах усіляко гіпертрофується, що українське населення страждало переважно від національного гніту. Але джерела свідчать, що в складі Російської імперії українці не розглядались як інородці. Не були вони й іновірцями, за винятком галичан, сектантів і низки інших територіальних і конфесійних груп. Українці не вимагали культурно-національної автономії, як пропонували австромарксисти, і не відособляли свої робочі організації, як євреї. Та це не означає їх повної етнічної, політичної та державно-правової тотожності. Величезний набір мутацій політичного націоналізму наприкінці XIX - на початку ХХ століття не дозволяє всі феномени національного руху відносити до демократичних, проґресивних і визвольних. Досліджуючи особливості проявів національної та соціальної правосвідомості, дисертант звертається до ідей істинного й удаваного націоналізму (М.С. Трубецькой). Відмінність полягає в тому, що істинний зумовлюється самопізнанням, визнає самобутню національну культуру і виражає терпимість до іншої самобутності; удаваний - перетворює державну самостійність на самоціль, ради якої своя самобутність приноситься в жертву. У бажанні бути "як інші", прихильники такого націоналізму нав'язують чужі духу народу форми державності та права. Іґнорується живий зв'язок національно-правової культури з психікою її носіїв, скасовується моральний і логічний зміст самобутності як корелята безперервного етнонаціонального розвитку. А в результаті відтворення шаблону приводить до повної втрати національної самобутності.

Українська національна еліта була неоднаково представлена в політичному, господарському (буржуазною елітою її можна було назвати лише умовно) і культурному просторі. Якщо в культурі вона відігравала помітну роль, у політиці істотну, то в економіці й праві ледве проявляла себе. Сьогодні вважається аксіоматичним, що культурна еліта не може виконувати функцій економічної, економічна - політичної, політична - культурної та навпаки. У сільській місцевості на початку ХХ століття культурна еліта України, як правило, не мала особливого впливу. Навпаки, контреліта в особі есерів, есдеків, анархо-комуністів встигла справити вплив на селянську правосвідомість і передповстанські процеси. Частина селян була готова підтримати національну ідею, але вимагала соціальних арґументів. Ідеї звільнення від поміщиків і отримання землі більше будоражили правосвідомість селян, ніж ідеї автономії краю або врятування мови. Тенденція непокори і/або протистояння периферії центральній владі посилювалася.

У підрозділі 4.2 "Політизація селянської правосвідомості" аналізується зазначений процес і його вплив на становлення махновського руху. Українські селяни за визначенням вважалися нездатними на активні політичні дії, але в глибинці відбувалася бурхлива і стрибкоподібна політизація традиційної селянської правосвідомості. У Гуляйполі виникла ситуація, що з'єднала стихійний селянський рух за землю й організовану анархістську групу. Махновщина була анархо-радянським рухом і, на відміну від інших різновидів анархізму, передбачала цивільну, воєнну та політичну організацію (зрозуміло, недержавного характеру). Задовго до появи німців там формувалося ядро майбутнього повстанського руху. У радянський період своєї діяльності - з квітня 1917 р. до квітня 1918 р., гуляйпільці закріпили за собою взяте почином право вирішувати на свій страх і ризик найважливіше для них питання - аґрарне. Землю вони розділили ще влітку 1917 року. Гуляйполе вийшло з підпорядкування владам, Нестор Махно одержав там фактичне всевладдя, хоч і декларував анархістські ідеї. Він був обраний головою Селянського союзу, секретарем профспілки металістів, головою об'єднаної профспілки, головою районного земельного комітету, головою гуляйпільскої Ради робочих і селянських депутатів. Виконував функції районного комісара міліції. Формував загони чорної гвардії. У махновщині принципи самоорганізації бідноти були первинні, але це не тиск, а зростання організованості знизу. Стихійна концентрація влади в руках людини, яка бореться проти всякої влади, пояснюється політизацією народної правосвідомості, паралічем офіційних владних структур і харизматичністю Махна, дії якого породжували довіру до удачливого і справедливого вождя. Гуляйпільці вважали його героєм, борцем за селянські права і були впевнені, що землю вони одержали не від більшовиків, а від Нестора Івановича Махна.

Дисертант досліджує реакцію селянської правосвідомості на дії еліт, як тих, що мали владу, так і контреліт, що претендували на таку. Декрети про мир і про землю сприяли розвороту селянської правосвідомості в бік більшовиків, оскільки їх рішення випереджали рішення Центральної Ради. Селяни схвалювали соціалізацію землі відповідно до селянських наказів. Мільйони солдатів прямували з фронтів ділити землю. Найпопулярнішими гаслами були: "Додому!", "Миру і хліба!", "Землю - селянам", "Фабрики - робітникам!" Бажання захопити землю відкидало геть все інші прагнення, поняття "Україна" підмінялося поняттям "десятини землі" (В. Липинський).

На селянську правосвідомість вплив чинило не тільки (і не стільки) законодавство (закони та нормативні акти нестійких властей нерідко суперечили не лише один одному, а й самі собі, багато з них були невідомі населенню), але й реальні дії влад: проголошення держави (національної, радянської тощо), а потім швидкий "саморозпуск" урядів і втеча до чергового "центру революції"; декларація "захисту прав народу" за фактичного відчуження селян (від землі і власності) та зміцнення позицій великих власників і/або держави; маніфестація національних ідей і одночасне звернення по допомогу до іноземних армій. Отримуючи взаємовиключні поштовхи, правосвідомість селян гойдалася з одного боку в інший. Емоційна сила колективного обурення перманентно зростала.

У підрозділі 4.3 "Національна державність і марґінальна соціальність. Пролог селянської війни" досліджується змінна динаміка державного і соціального та спроби різних груп "леґітимно панувати". Спроби сумістити несумісне в умовах революційної реальності 1917 - 1918 рр. породжували особливу логіку марґінального права і його гібридні форми. Розпад соціальних зв'язків, велика кількість влад, марґіналізація правових відносин, дедалі частіше застосування антиправових засобів приводили до розширення сфер аномії (ситуацій, у яких соціальні норми більше не визначають поведінку індивіда). Марґінальні й особливо люмпенізовані групи відігравали конфліктну роль і були джерелом радикалізму. Ініціюючи марґінальні зміни, частка правлячих еліт сама перетворювалася на політичних марґіналів. Змішання влад, ідеологій, юридичних укладів і норм турбувало правосвідомість селян, виштовхуючи її в інші стани й зачіпаючи ірраціональні стихії. Оскільки розрізнене, іманентно консервативне і законослухняне селянство, без будь-яких на те підстав, не може одночасно по всій країні разом узятися за зброю і перетворитися на "банди безідейних карних злочинців", дисертант звертається до приводів і причин.

Початок повстанства в Україні збігається з наступом німецьких військ (березень - квітень 1918 р.). Аналізується політика національних влад щодо українського селянства, і зокрема роль Брест-Литовського договору (27.01.1918 р.) в активізації селянської волі. Однак пояснити походження такого складного феномена виключно іноземною окупацією навряд чи можливо. Звичайно, німці (ймовірно, самі того не бажаючи) стали каталізатором колективної аґресії, з їх приходом ворожість селян стосовно влад посилилася, але у своїх проблемах ми, як правило, винні самі. Поява німців була для селян повною несподіванкою. А коли вони через своє праворозуміння не захотіли віддавати те, що по праву вважали своїм, а, на думку влад, віддати були повинні, їх стали позбавляти не лише власності, а й життя. Сумнів у правильності дій влад ставав більш радикальним і активізував селянську волю. Селянська правосвідомість як маятник гойднулася від законопокірності до інсурґенства, спонукаючи селян до бурхливих збройних дій. Стихійно і майже одночасно в багатьох місцях виникли партизанські загони. Не бажаючи підкоритися тим, хто примушував віддавати останнє, називаючи це "надлишками", селяни стали захищати свою власність. Влітку 1918 р. сотні сіл піддалися жорстокій розправі, селянство відгукнулося масовим опором. Насильство провокувало насильство. Селян-бунтівників шомполували, розстрілювали, гарматним вогнем зносили села. За зброю бралися люди похилого віку і жінки (І. Небутєв). Махно вважав, що "на долю гуляйпільців лягає прямий обов'язок повстати першими". Проте своє завдання він розумів не просто як боротьбу з німцями, а як продовження соціальної революції.

Боротьба з німцями яскраво виявляє національний зміст селянської правосвідомості. Думки про те, що махновці не мали ніякої національної правосвідомості, поверхові, оскільки її найважливішою складовою був патріотизм. Окремі націоналістичні групи намагалися активізувати національну свідомість, але в основному вона прокидалася під впливом подій. Це ж коріння мали й окремі антиросійські настрої, пов'язані з діями червоних і білих. Махновцям надміру вистачало патріотизму, про що свідчить антигерманський характер їх виступів, не чужий інтернаціоналізму братань. А те, що цей патріотизм не мав державницького або культурницького характеру, визначалося базовими цінностями, вкоріненими в селянській правосвідомості. Для повстанців національний і селянський інтереси збігалися, тому петлюрівщину вони сприймали як союз з ворогами селян. Загальнонаціональне відходило на другий план, а соціальне ставало основним. Земля і воля, а не нація і влада турбували жителів краю. Соціальна і національна правосвідомість лише відобразили ці реалії.

Розділ 5 "Повстанська армія як носій селянської правосвідомості. П'ята селянська війна" починається підрозділом 5.1 "Селянська правосвідомість: від покори до бунту. Природні наслідки міжнародного договірного права". Активні дії селян свідчили про те, що германо-австрійські війська, які перебували в Україні, були леґітимні з погляду правосвідомості національних влад і міжнародного права, але народною правосвідомістю сприймалися як нелеґітимні. У праворозумінні Махна в цій ситуації шлях бунту був шляхом соціальної справедливості.

Селянська правосвідомість стала відторгати не лише окупацію, але й гетьманат, що не дозволило леґітимізувати елементи дореволюційного порядку, які воскрешалися новим режимом. Боротьба з реквізиціями була лише приводом для розгортання селянського повстанського руху, причиною - нездатність наявних на той момент влад вирішити проблеми населення, спираючись на потенціал народної правосвідомості, базові сеґменти якої не відзначалися аґресивними проявами, й утриматися за рахунок внутрішньої підтримки.

Репресії гетьманської та німецької влад не зупинили руху, а навпаки - розширили й зробили його повсюдним. Селяни об'єднувалися практично й організаційно. Повстанство, об'єднувачем якого виступив гуляйпільський район, а ініціатором Н. Махно, мало перш за все дві цілі, вкорінені в селянській правосвідомості: самозахист і боротьбу з поміщицькою реставрацією за право на землю. Повстанці не спиралися на жодну політичну організацію. Живий зв'язок селянства з військово-революційними загонами Махна був повсюдним і надавав повстанству розмаху та характеру загальноселянського руху. Махновський рух виявлявся як ключова сила в центрі подій.

Те, що національні влади, позиціонуючи патріотичні ідеї, пробували "навести порядок" за допомогою іноземних армій, захищаючись від народу, який відчайдушно чинив опір, дало результат, протилежний їх очікуванням, і зумовило майбутнє цих влад. Замість того щоб відторгати селянську правосвідомість (якими б дивними чи неправильними не здавалися її прояви), національні влади могли на неї спертися як на основу (звичайно, при вирішенні базових соціальних завдань). Не міркуючи абстрактно про національну ідею, селяни ціною власного життя захищали свою сім'ю, свою хату, своє село, свою Вітчизну і своє право мати все це. У перехідні періоди потенційність народної правосвідомості та можливості впливу на політичну сферу багаторазово зростають. Коли стикаються різні соціальні сили, відбувається розкол між владами, вторгнення іноземних держав, стан правосвідомості народу, його позиція та дії нерідко бувають вирішальними.

У підрозділі 5.2 "Мілітаризація правосвідомість і леґітимізація насильства. Бунт архетипів: отаманщина і соціальний бандитизм" досліджується поетапна мілітаризація колективної правосвідомості. Поки представники жовто-блакитних, австро-германських, білих і червоних армій змагалися в проведенні "відповідних дій", у суспільстві запускалися процеси, що перебували поза межею впливу влад. Громадянська війна, яка виросла з Першої світової та двох революцій, чинила вплив на правосвідомість мільйонів людей. Майже 10 мільйонів чоловік одержали воєнний досвід і зброю. Під час війни правосвідомість (яка включає ідеологічні, психологічні й духовні компоненти) виявляється в ставленні до Вітчизни та влади (що посилає на смерть); до характеру і способів війни; до права вбивати й бути вбитим. Відбувається порушення табу і головного з них - на вбивство, універсальної соціальної норми, що лежить в основі цивілізації та закріплена в глибинах правосвідомості. Суспільство карає вбивць. На війні держава вимагає прямо протилежного.

За всіх відзнак воєн, образ ворога є ключовим у правосвідомості учасників. У період війни громадян "ворогом" міг виявитися кожен. Соціально-психологічна дихотомія "свій - чужий" оберталася перетворенням етичного імперативу "не убий!" у категоричну вимогу: "убий ворога!". При цьому знецінювалося не лише життя ворога, а й людське життя як таке. Через шокуючий досвід світової та громадянської воєн і революцій селяни отримали стійкий досвід неправових надособистих колективних практик. Усі влади закликали стати героями в ім'я держави та "світлого майбутнього". Безкорислива відданість і готовність жертвувати собою, що вирощувалися в народі як життєвий ідеал, формували правосвідомість, яка надалі забезпечила здійснення всіх видів примусових заходів. Усе це сприяло переходу від обмежено-раціонального застосування сили до необмеженого насильства. У колективній правосвідомості актуалізувалися архаїчні принципи та начала.

На початку 1919 року на України діяли германські з'єднання (які забезпечували відхід своїх військ), угруповання білих, червоних і жовто-блакитних військ, добровольчі загони поміщиків і куркулів, повстанські загони селян. Революційна дійсність і харизматичний тип владарювання (єдино можливий у перехідних і революційних умовах) створювали умови для відвертої демонстрації насильства. Влада виступала в ролі бажаного об'єкта революційного захоплення, перемагав сильніший, а не демократичніший. У реальності воєнного часу, коли різні влади змагалися не стільки в леґітимності, скільки в доведенні своєї спроможності силою переламати ситуацію, селянство повинне було або примиритися з неповноправністю, або включитися в боротьбу за свої права.

Загнане в безвихідь селянство відреаґувало соціальним бандитизмом. Соціальний розбій - це протест відчаю, ірраціональний виступ проти бідності й пригноблення, прагнення відновити справедливість. Пригноблення обертається в протилежному напрямі. Соціальний бандитизм був показником праворозуміння (а точніше, правонерозуміння) більшістю населення навколишньої правової реальності. Селянство свідомо і несвідомо залучалося до всіх більш архаїчних і жорстоких форм соціальних взаємодій. Епіцентр П'ятої селянської війни знову опинився в козачих районах. У колективній селянській правосвідомості актуалізувалася пам'ять власної визвольної традиції. На тлі буремних подій громадянської війни боротьба селян за землю і самоврядування здавалася побічним хаосом, похідним від більш значущих подій, але саме вона визначала суть багатьох зіткнень. Селяни виявляли волю до права, вступаючи в конфлікт з владами й іншими спільнотами. Бунтівна селянська вольниця за великої кількості прапорів, рухів, організацій і отаманів не сприймалася як носій єдиної народної правосвідомості, однак всі політичні сили зверталися до неї. Отамани, "батьки" стверджували живу традицію визволення, були символом. Масові повстанські дії демонстрували глибинне розчарування селян, які не мали можливості цивілізованими способами виразити невдоволення й добитися захисту своїх прав.

У підрозділі 5.3 аналізуються "Еволюційні та інволюційні потоки селянської правосвідомості". Історико-правова еволюція і індивіда, і спільноти передбачає послідовність необхідної диференціації, саме так реалізується потенціал. У ряді випадків диференціація може перетворитися на дисоціацію, і тоді зростання перетворюється в пухлину, боротьба за право - у соціальний бандитизм, самоврядування - в отаманщину, правоохоронний апарат - у репресивний і т.д. Чим складніша і заплутаніша дійсність, тим більше процесів може піти "не так". Історико-правова реальність містить безліч прикладів як нормального, так і патологічного зростання. Історія права передбачає дослідження не тільки нових правових можливостей і досягнень, але й нових правових і антиправових проблем.

Масовий правовий нігілізм в роки громадянської війни досяг апогею. Бандитські елементи використовувалися всіма силами, що вели боротьбу за вплив, власність і "леґітимне панування". Неправові практики пронизували всі сфери. Методи влад і основних соціальних сил відрізнялися так само мало, як і самі учасники цих процесів. Суспільство було охоплене дикою, варварською свободою поза законом, яку кожен розумів як міг. Сили, що боролися, по-різному відображали категоріальний лад волі, власності, справедливості, рівності й перетворювали реальність через своє праворозуміння. У революції брало участь майже все соціально активне населення, тільки в різних арміях і в різних бандах.

Дії влад сприяли активізації нігілістичного духу в селянському середовищі (серед інтелігенції він виявився ще в 1860-х роках). Антиправова реальність давала селянам багато приводів для прояву негативного ставлення до закону та права, і це свідчило не стільки про їхній правовий нігілізм як такий, скільки про розуміння права як відносної цінності, вище за яку - "правда і справедливість". Тому, незважаючи на масові прояви нігілізму, характеризувати селянську правосвідомість виключно як нігілістичну було б неправильно.

У підрозділі аналізується парадоксальність проявів селянської правосвідомості. Селянська спільнота була носієм колосального природноправового потенціалу й одночасно бранцем старих догм і дій. У діяльності багатьох повстанських і отаманських загонів, попри численні відмінності, маніфестувалися традиційні селянські цінності. По суті, це була боротьба за майбутній устрій життя: право на землю, будинок, об'єднання, товарну продукцію, самоврядування. Природне право як методологічна категорія і як факт історико-правової реальності не одне й те ж. Селянство не мало ні досвіду, ні методології для захисту своїх прав. Їх охоплювало почуття безсилля і страху. Вони поверталися до старих уявлень, старого досвіду й архаїчних способів реаґування.

Специфіка правосвідомості повстанців полягала в тому, що всупереч жорстким обставинам антиправової реальності вони намагалися самоорганізуватися і вижити, б'ючись (відповідно до розуміння і можливостей) за свої права. Оскільки влади підміняли право силою, правосвідомість неелітарних спільнот стала обертатися супроти неправової сили. Етикою моменту була "справедливість тут і зараз", що базувалася на почутті справедливості, а не на юридичних підставах, які відштовхували і анархісти, і селяни. "Почуття справедливості" ставало джерелом народного терору ("справедливість - це таблиця множення убитих" (М. Волошин)). Аналізуються уявлення про "стратегічні союзи з противником" різних суб'єктів правосвідомості. Визнання/неви-знання тих чи інших цінностей означало можливість/неможливість компромісів.

Селянська правосвідомість не вичерпувалася виключно проґресивними орієнтаціями. Збереглася безліч документів про грабежі й реквізиції, погроми й отаманові оргії. Аналізується суперечність поведінки повстанців, що поєднувала непоєднувані тенденції. Повстанці гойдалися у своїх пристрастях і діях: то співробітничали з владами, то протистояли їм; із банд переходили в регулярні військові частини, а потім поверталися; з повстанських загонів могли перейти в каральні, а з каральних - у повстанські. Отамани часто міняли політичну орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, то до анархістів. Селяни боролися за свої права способами, які цьому перешкоджали. Це був скрутний і різноспрямований пошук іншої правової реальності в трагічній дійсності громадянської війни.

У діях багатьох повстанських загонів було чимало анормального, але далеко не в кожній спробі селян реалізувати свій потенціал містилися патологічні спотворення, і не завжди селянське самоврядування проявляло себе отаманщиною і бандитизмом. Аналізується соціальне будівництво в Анархо-Махновії: самоорганізація в ради, місцеве самоврядування, народні організації, свобода політичної пропаганди лівих партій, бази постачання, культпросвітвідділ, шкільна справа і навіть театр. Особливу увагу приділяли організації вільних трудових рад як органів місцевого самоврядування, в основі була ідея незалежності від будь-якої сторонньої влади й підзвітності лише місцевим трудівникам. П. Аршинов і Н. Махно акцентували, що на воєнну колію рух став не зі свого бажання, це було результатом відносин з іншими силами. І тільки близько півроку, з кінця 1918 р. до червня 1919 р., коли фронт знаходився у 200 - 300 верстах, махновці мали можливість займатися "революційним соціальним будівництвом".

Специфіка і значущість селянської правосвідомості полягала не в аналітико-правовій рефлексії навколишньої реальності, а в потенційності та праксіологічності, в ірраціональній колективній потужності проявів. Ці різноспрямовані й небезпечні гойдання народної правосвідомості - така ж найважливіша складова історико-правової реальності країни, як і тексти вчених-правознавців і законодавство влад.

У підрозділі 5.4 "Махно і махновщина як фрагмент еволюції правосвідомості в історико-правовій реальності революційного часу" аналізується суперечливість і значущість цього феномена. Махно - селянин? І так, і ні. Махно - робітник? І так, і ні. Махно бандит? І так, і ні. Махно - соціальний марґінал. Людина-оркестр. Він селянин серед робітників, робітник серед селян. Батрак серед куркулів, куркуль-господар серед бідняків-батраків. Він не носій політичної культури, він її непрямий аґент. Він неможливий поза традицією бунтарів і пропагандистів, народників і анархістів, які завжди здійснювали зв'язок маси і контреліти. Він і є представник контреліти. Селянський вождь у селянській країні.

Махно - Бунтар. Його спосіб буття - заколот. Його образ містить усі кольори спектра. Боротьба за землю завжди залучала найсвітліші розуми і найтемніші інстинкти. Він був силою, яка розірвала ланцюг пригнічених зумовленостей, багатовікового алгоритму "правильної" селянської поведінки. Син свободи позначав нові горизонти свободи. Він - результат мутації селянської свідомості. Він розвинув себе сам. У цьому обмеженість і велич. Фарс і трагедія. Необмежена віра в можливості народу й настільки ж необмежений нігілізм і цинізм у виборі засобів. Він розвивався разом із революцією, його особистість набувала масштабу з розвитком селянського руху. Феномен його влади не піддається раціональному поясненню. Він, безсумнівно, був харизматиком. Махно - людина історичної дії. Людина пристрастей. Енергійний і сміливий, безпощадний і безжалісний, послідовний і рішучий. Харизма як тип влади об'єднує навколо себе людей, охоплених ентузіазмом і занурених в утопічні мрії. Махно - персоніфікація архетипу батька, героя-рятівника та захисника. Непоясненна, ірраціональна віра змушувала селян переносити на нього свої очікування, віддаючи абсолютну владу над собою. У харизматичному пориві маси грань між примусом і добровільністю стерта. Анархізм заперечує вождизм, і в цьому пункті Махно виступає не стільки відступником, скільки новатором.

Махновщина як соціальний рух була виразником прагнення до поліпшення правового становища середнього і бідного селянства, напівпролетаріату і марґіналів, міських низів і лівої інтелігенції, а частково заможних верхів села і дрібнобуржуазних верств міста в їх утопічному прагненні знайти своє місце в соціумі, не погоджуючись на роль сировини цього суспільства, матеріалу й засобу, а претендуючи бути метою, суб'єктом, творцем нових соціальних відносин і нового права.

Багато написано про утопії влади, але тут мова про утопію безвладдя. Чи могла вона стать реальністю? Малоймовірно. І, проте, у тій ситуації вона була така сильна, що примусила владу змінити курс: неп і зміна точки зору на соціалізм - непрямий внесок селянської вольниці в зміну історико-правової реальності й отримання шансів кращої долі для більшості. Усе інше, що трапиться з селянством згодом, буде результатом загибелі збройного авангарду революції, яким Махно і вважав свою армію. Історико-правова колізія народу і влад привела до поразки окремих сеґментів руху і встановлення більшовицької державності з її неповагою до всіх видів свободи та ворожістю селянству, що й зумовило його занепад у наступні десятиліття. Махновщина і соціальний бандитизм повідомляють нам (якщо, звичайно, ми хочемо й готові це знати) про історико-правову реальність свого часу не менше, ніж законодавство й аналітичні роботи юристів-теоретиків. Просторово-часова відчуженість дозволяє не тільки побачити "збої" та особливі прояви явища в цьому, але й краще зрозуміти функціонування правосвідомості в цілому, побачити трансісторичність її складових.

Історична проявленість правосвідомості настільки складна, що ніяка теоретична побудова (і пропонована не виняток) не може описати цей процес повністю. Історія права за визначенням несумісна з методом фотографії, багатошаровість і багатоаспектність, спадкоємність і взаємозв'язок, дискретність і тенденційність поточних процесів зводять нанівець будь-які спроби миттєво і навіки зафіксувати просторовість історико-правових видозмін.

махновщина соціальність правосвідомість

Висновки

Кажучи про результати дослідження, слід акцентувати принципові моменти:

1. Селянська правосвідомість багатовимірна і набагато складніша, ніж здається на перший погляд: ми маємо справу з рівнями, хвилями, потоками, станами. Правову реальність селяни сприймали через досвід, а не через призму науково-правових концепцій, не стільки раціонально, скільки ірраціонально.

2. Історико-правова реальність - це реалізована в просторі-часі сума подій, закріплених наслідками в нормах поведінки мільйонів людей, яка знайшла відгук у правових фактах, явищах і оцінках історії.

3. Правосвідомість селян - феномен, похідний від буденної соціально-групової психології (емоційного, стихійного, психічного відбиття дійсності, результату освоєння як особистого досвіду, так і сукупного досвіду спільноти). Вона мала ряд особливостей: домінуюче значення колективного несвідомого, общинність і солідаризм, консерватизм і конформізм. Традиція була важливою складовою селянської правосвідомості, його ресурсом. Правосвідомість селян століттями перебувала у відносному (феодальному) спокої, не виходячи за межі традиційно-общинного юридичного побуту і довколишнього правового простору. Це була протоправосвідомість спільноти, якої належало вийти на більш високий рівень правової реальності.

4. В історико-правовій реальності кінця ХIХ - початку ХХ ст. відбувався процес глибинної трансформації кореневої, найчисленнішої спільноти, що супроводжувався трансформацією її правосвідомості. Здійснювався пороговий цивілізаційний перехід від безправосвідомого стану до відносно свідомого: від стану традиційно-інфантильного до спроби надособистого соціального визволення. Зі звичного стану селянство було виштовхнуте капіталізацією та розпадом станового суспільства. Капіталізм руйнував звичні для селян норми й цінності, закріплені на рівні колективного несвідомого. Спроби в ході столипінських реформ зруйнувати общину зустріли опір. Розрив традиції колективної правосвідомості відбувався за відсутності традиції правосвідомості індивідуальної, якій ще належало сформуватися.

5. Зайнятість селян основною діяльністю і специфіка їх свідомості не сприяли високим теоретико-правовим узагальненням (у них в соціумі інша функція). Селянська правова ідеологія демонструвала набір споконвічних селянських цінностей і антицінностей та визначалася виживанням. Константний набір правових смислів, що лежав в основі їх правовідносин, був перевірений досвідом. Привнесені ззовні правові ідеї (як проґресивні, так і реакційні) накладалися на звичні переконання і, трансформуючись іноді до невпізнання, створювали еклектичний синтез. Селянська правова психологія була близька до релігійного коріння буття і містила у своїх несвідомих структурах нераціональне прийняття або відторгнення цінностей права. Елемент алогічної віри об'єднував її з почуттям права, примушуючи більше приймати, ніж розуміти.