Чорноморська проблема в контексті державницьких змагань Української козацької старшини (середина XVII - початок XVIII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

В процесі державотворення середини XVII - початку XVIII ст. сутність і бачення чорноморської проблеми еволюціонували як у зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних аспектах найсуттєвіших інтересів українського народу. На порядку денному тодішньої української політики на тлі боротьби за владу козацької старшини то сильніше, то більш слабо поставали завдання заселення і колонізації півдня, користування торгівельними і стратегічними шляхами, природними багатствами чорноморського узбережжя.

Актуальність теми. Чорне море протягом всієї історії українського народу відігравало важливу економіко-комуникативну роль. Воно з давніх-давен сполучало українські терени із Європейськими державами, країнами Близького та Далекого Сходу. Століттями через степові терени пролягали торгівельні, політичні, культурні шляхи. Історично склалось так, що Південна Україна, і, зокрема, Північне Причорномор'я є одним з ключових і найважливіших у геополітичному сенсі регіонів Європи.

Актуальність вивчення історії та перспектив подальшого розвитку чорноморської орієнтації України, глибоко обґрунтував М.С. Грушевський у своєму своєрідному “політичному заповіті” - статтях 1917-1918 рр., що вийшли збіркою під назвою “На порозі нової України”. Серед генеральних завдань зовнішнього та внутрішнього розвитку країни, вчений значну увагу приділив історичному колонізаційному просуванню українців на південні степові простори, до Чорного моря. Зокрема, історик зазначав: “Народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід..., край звертає... в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки, ..., природна орієнтація ... нашого економічного і культурного життя”.

На сучасному етапі чорноморська проблема має непересічне значення в нових геополітичних реаліях світу, є однією з головних для модерного українського державотворення. В процесах консолідації країн чорноморського басейну виникає немало труднощів, зокрема, наріжним каменем стали питання всебічного використання морського ресурсу. За таких умов українське керівництво намагається широко використовувати геополітичний чинник. Тому розуміння історичних закономірностей і процесів, пов'язаних зі спробами розв'язання чорноморської проблеми передовими представниками української еліти в минулому, врахування набутого ними досвіду має велике значення не лише для нинішніх науковців, а й урядовців. Міжнародні відносини відображають курс незалежної України на чітке визначення та тверде відстоювання своїх позицій між конкуруючими інтересами інших держав на Чорному морі.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють кінець 1640_х - 20_ті роки XVIII ст. Нижня межа обумовлена початком національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, коли спроби розв'язати чорноморську проблему вперше від княжих часів набули саме державницького характеру.

Верхня межа обумовлена тим, що саме з 20-х років XVIII ст. починається якісно новий період в історії України, і, зокрема, у вирішенні чорноморської проблеми. Скориставшись з відсутності гетьмана після смерті І. Скоропадського (П. Полуботок був наказним гетьманом), Перша Малоросійська колегія узурпувала права українського уряду й поводилась в Гетьманщині як найвища адміністративна, судова, фінансова установа. В той же час справи Гетьманщини були передані з Колегії закордонних справ до Сенату.

Так Українська козацька держава поступово, із року в рік, перетворювалась з суб'єкта на об'єкт міжнародної політики. І після гетьманства І. Скоропадського, як засвідчують джерела, чорноморська проблема розчинилась у так званому “Східному питанні”. Заповзятість окремих представників козацької еліти була спрямована на користь державницьких інтересів переважно Російської імперії.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу комплексу джерел та спеціальної літератури виявити головні тенденції і динаміку вирішення чорноморської проблеми, показати її місце і значення в історичному розвитку України в контексті державницьких змагань козацької старшини.

Відповідно до поставленої мети були визначені основні завдання:

— довести економічне і комунікативне значення Чорного моря для розбудови Української козацької держави в середині XVII - на початку XVIII ст.;

— розглянути як впливав комплекс міжнародних зовнішньополітичних обставин на боротьбу за Чорне море;

— показати місце внутрішньополітичних чинників у вирішенні чорноморської проблеми на користь Української козацької держави;

— виявити особливості спроб розв'язання чорноморської проблеми різними групами козацької старшини, простеживши як спільні зусилля так і розходження, протиріччя, суперечності, що виникали на шляху реалізації державницьких задумів та ідей ;

— висвітлити як змінювалось бачення чорноморської проблеми на певних історичних етапах окремими представниками козацької еліти;

— обґрунтувати значення періоду, що вивчається, для реалізації чорноморської доктрини України.

1. Історіографія і джерельна база дослідження

Проаналізовано стан і основні напрямки наукового вивчення проблеми, охарактеризовано джерельну базу дослідження.

Початком історіографічної розробки окремих аспектів розглянутих в дисертації проблем служить остання третина XVIII - перші десятиріччя XIX ст. В цих синтетичних оглядах української історії прагнення до володіння й закріплення на чорноморському узбережжі передових керманичів від княжої до козацько-гетьманської доби були відображені як генетично зв'язані, спадкові устремління. В працях істориків кінця XVIII - XIX ст. приділено певну увагу бойовим діям між Запорозькою Січчю та Туреччиною, Кримським ханством за вільне господарювання на Чорному морі та його північному узбережжі. Такі вчені як П. Симоновський, О. Рігельман, Д. Бантиш-Каменський навели уривчасті відомості про боротьбу запорозьких козаків з підданими Кримського ханства наприкінці XVII ст. Наступний крок у розробці проблеми зробив М. Маркевич, який опосередковано показав значущість вирішення чорноморської проблеми на початку XVIII ст. не лише для певного, південного регіону, а й для всієї України.

Важливі теоретичні висновки щодо вагомого значення виходу до Чорного моря і державної приналежності Північного Причорномор'я були зроблені А. Скальковським, В. Ульяницким, І. Стрельбицьким, О. Кочубинським.

Якісно новий етап у вивченні як чорноморської проблеми, так і козацько-старшинських взаємин розпочався з середини XIX ст. - становленням і розвитком народницької школи в історіографії. Так, М. Костомаров в окремих фундаментальних персоніфікованих монографіях показав, що козацька старшина не становила монолітну цілісність. Наріжним каменем непорозумінь течій було різне бачення союзників: Російської держави і Кримського ханства. Від співвідношення цих сил залежала як зовнішня, так і внутрішня політика Січі.

Продовжив розробку питань державотворчих намагань української козацької старшини в опануванні як торгівельних, так і стратегічних комунікацій Чорного моря Д. Яворницький, який висвітлив боротьбу різних течій в козацько-старшинському середовищі не лише на Запорожжі, а й на Лівобережжі-Гетьманщині.

Із зародженням та становленням “державницького напряму” в історіографії, вчені почали розглядати проблему виходу до Чорного моря та володіння узбережжям саме як державну проблему. Особливе місце тут займають студії В. Липинського.

В період української революції та національного відродження 1917-1921 рр. і в перше десятиліття радянської влади такими вченими як М. Слабченко, М. Петровський, О. Оглоблин, А. Синявський, А. Кримський та ін., було зроблено величезний внесок у розробку проблем економічного розвитку південного регіону, значення Кримського півострова для розбудови Української держави. В подальші роки, з посиленням тоталітарного режиму та введенням жорсткої комуністичної цензури в СРСР, робота дослідників ускладнилась. Однак, радянським історикам в 1930-1980-ті рр. вдалось показати загальні напрями зовнішньої політики Російської імперії, зокрема динаміку “Східного питання”, в якому частково відбито окремі аспекти української чорноморської проблеми. Частина з цих досліджень побачили світло лише в 1990_х рр.

Вперше в історіографії у 1930-1940-ві рр. значну увагу приділено значенню геополітичного чинника для історії України. Це відбилось у доробку вчених, які працювали в Українському Чорноморському інституті. Центральними серед них були студії Ю. Липи.

Зі здобуттям Україною незалежності з'явилась можливість плідної наукової праці, вільного доступу і користування інформацією. Це позитивно вплинуло на розвиток науки. Так, з'явилась низка праць, в тому числі і монографії Н. Яковенко, В. Горобця, де всебічно розглянуто роль козацької старшини в державотворчому процесі України. Я. Дашкевич вперше в українській історіографії поставив питання про стосунки України і Кримського ханства як таких політичних одиниць, що знаходились по різні сторони “Великого кордону”. Вчений також висвітив питання українсько-кримсько-татарських взаємин, зокрема і в XVII - XVIII ст., в етнічному, політичному, культурному аспекті. Зокрема, Я. Дашкевич, висунув гіпотезу про можливість добровільного входження частини Криму до Української держави в XVII ст. Питанням зовнішньої та внутрішньої політики Української козацької держави, діяльності окремих гетьманів присвячені ґрунтовні студії В. Смолія, В. Степанкова, О. Гуржія, Т. Чухліба, Ю. Мицика, В. Станіславського.

Однак досі не з'явилось окремого спеціального дослідження, яке було б присвячене висвітленню чорноморської проблеми.

В першому розділі також охарактеризовано джерельну базу дисертаційного твору. Для вивчення поставлених у дисертації проблем залучено великий комплекс джерел, які можна систематизувати таким чином: законодавчі акти, діловодна документація, приватні акти, документи особистого походження (мемуари, спогади, щоденники, листи), літописи, літературні пам'ятки.

Автором використані джерела з архівів, відділів рукописів та мікрофільмів бібліотек Києва, Одеси, Москви, Санкт-Петербурга. Як розвивалась, змінювалась державницька думка щодо володіння вільного виходу до Чорного моря в середині XVII-XVIII ст. вдалось простежити завдяки використанню неопублікованих матеріалів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (фонд 51 - Генеральна військова канцелярія) й Інституту рукописів при Національній бібліотеці України ім. В.Вернадського НАН України (фонди 1 - Збірка документів О. Лазаревського та 2 - Історичні матеріали).

При написанні дисертації було залучено діловодну документацію, яка відклалась внаслідок діяльності центральних органів царської влади, що здійснювали управління та контроль на Гетьманщині. Неопубліковані матеріали з цієї групи джерел було почерпнуто з низки фондів ЦДІАК (52 - Генеральна скарбова канцелярія, 53 - Перша малоросійська колегія, 59 - Київська губернська канцелярія, 220 - Київська археографічна комісія та ін.), ІР НБУВ, а також з Російського державного архіву давніх актів у м. Москві. Це переписи, компути, ревізії, клятвоприводні книги, топографічні описи, рахункові і кошторисні книги, чолобитні і рішення по них, чернетки грамот і височайших указів, матеріали листувань, укази, інструкції та інші документи, які свідчать про зростання вагомості чорноморської проблеми в російській політиці, розкривають проблему в зовнішньополітичному ракурсі.

Результати аналізу приватних актів (значну частину яких було залучено з колекції мікрофільмів ЦДІАК та фонду 2 (Історичні матеріали) ІР НБУВ) продемонстрували розуміння значення виходу і володіння Чорним морем серед певних представників населення. Свідоцтва про нагородження учасників воєнних походів проти Туреччини та Кримського ханства, перелік серед інших чеснот участі в цих походах розкривають яке місце посідала чорноморська проблема на особистому рівні.

Окрему групу джерел становлять документи особистого походження: спогади, щоденники, листи. Серед них вагоме місце займають джерела іноземного походження. Так, “Опис України” Гійома Левассера де Боплана, “Книга подорожі” турецького мандрівника Евлії Челебі містять цінні відомості про величезне значення Дніпра, як артерії, що поєднувала Київ з Чорним морем, а з нього і виходом у світ. Окремі розділи їх праць присвячені Кримському ханству і його взаєминам з Запорозькою Січчю, зокрема щодо конфліктів та спільного використання природних багатств теперішньої Південної України, й, зокрема, Північного Причорномор'я; описано “руську шляхту”, її побут та звичаї. В доробку іноземних авторів (в спогадах посла Венеції Альберта Віміни, “Щоденнику” Павла Алепського (сирійського архідиякона) та ін.), відображено боротьбу за Чорне море між українськими, польськими, московськими, угорськими правителями.

До групи джерел особистого походження належить і величезна кількість листів. Епістолярна спадщина українських гетьманів, кошових отаманів, керівників іноземних держав дала можливість висвітлити різноманітні засоби та методи у спробах вирішення чорноморської проблеми.

В дисертації активно використано козацькі літописи - Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка.

Усі ці групи джерел як опубліковані, так і ті, що зберігаються в архівах, дозволяють всебічно розглянути питання, що висуваються в дисертаційній роботі.

2. Чорноморська проблема за часів гетьманства Богдана Хмельницького

Показано, які саме її аспекти були першочерговими в той час. Козацька держава, як правонаступниця Київської Русі, заявила претензії на широкі теренові межі серед яких чільне місце займали Південна Україна, Північне Причорномор'я.

За правління Б. Хмельницького українські поселення, як видно із мап тих часів та інших джерельних матеріалів, просунулись далі на південь. Виникло кілька міст і багато слобод. Саме в цей час почалось заселення земель далеко в степ, зокрема на Андріївському острові на річці Буг. Сам Б. Хмельницький мав у власності землі в степовому прикордонні, постійно прагнув поширити своє господарство далі в “дикі поля”. Однак при такій активній колонізаторській політиці гетьман всіляко гальмував заселення південних окраїн запорожцями. Боротьба козацько-старшинських угруповань відбилась у протидії гетьманського уряду самостійним виявам чорноморської експансії запорожців (як мирної, так і воєнної). При загрозі неконтрольованого використання Січчю чорноморських шляхів як торгівельних, так і військових, гетьман залучався підтримкою Кримського хана.

За часів Б. Хмельницького успішно розвивалася транзитна торгівля, що велась через південні ворота. Відкривались нові дороги, ішов значний караванний рух. Були всі підстави для того, щоб Українська козацька держава стала основним і єдиним посередником між Царгородом та Москвою. Далекосяжні плани Б. Хмельницького передбачали охоплення вітчизняним торгівельним рухом не тільки чорноморського регіону, а й Середземномор'я. З розвитком торгівлі яскраво вимальовувались колонізаційні плани щодо північного узбережжя Чорного моря.

Підпорядкувавши і централізувавши на користь загальнодержавних цілей наміри і спроби впровадження чорноморської політики Запорозької Січі, Б. Хмельницький прагнув перетворити її на сторожовий форпост української морської торгівлі.

Багатолітній союз із Кримським ханством, попри непевність і періодичну зраду татар, приніс низку переваг у розв'язанні чорноморської проблеми за часів Б. Хмельницького. Одне з найвагоміших досягнень і зисків від цього союзу для Війська Запорозького була українська колонізація причорноморських степів. Татари не могли робити несподіваних наскоків, хоча кочували на землях біля українських поселень. Тільки з дозволу гетьмана вони могли підходити впритул до степових поселень козацької держави.

Союз із Московією козацької держави підштовхнув до порозуміння Польщі й Кримського ханства. Наслідком чого стали обопільні польсько-татарські нищівні наскоки і спустошення Південної України. Ці навали загальмували, частково навіть спинили українську колонізацію степу, чорноморську торгівлю.

Завдяки державотворчому таланту Б. Хмельницького вдалось консолідувати суспільство, знайти компроміс співіснування і співпраці всіх прошарків населення: підкорити загальнодержавним інтересам козацьку старшину, а особливо ватажків Запорозької Січі, міщанство, селянство, козацтво. Вагоме місце в державотворчому процесі було надано Православній Церкві, яка знайшла не лише опіку в Козацькій державі, а й сама активно впливала як на зовнішню, так і на внутрішню політику. Геній гетьмана дозволив маневруючи між інтересами різноманітних старшинських угруповань і течій, спрямувати їх на вирішення головних загальнодержавних проблем, зокрема, і певних аспектів чорноморської проблеми.

Б. Хмельницький розумів надзвичайне значення Чорного моря для держави як стратегічно-комунікативного осередку, особливо після початку Національно-визвольної війни з Польщею, яка перекрила суходільні зв'язки зі світом. Чорноморська проблема займала поважне місце в його політичній діяльності. І хоча споконвічне тяжіння Української держави на південь, до Чорного моря в той час не було реалізоване, однак життєдайність ідеї Соборної України з виходом у світ через морські ворота була помітно відбита у внутрішньополітичній державній документації та міжнародних договорах гетьмана Б.Хмельницького. Саме за часів його гетьманування спроби розв'язання чорноморської проблеми були найбільш вдалими за весь період існування Другої української держави.

3. Місце комунікативного і стратегічного значення Чорного моря в українському державотворенні наприкінці 1650-х - 1680_ті рр.

Доводиться, що в умовах запеклої боротьби за державну владу не можна заперечувати намагання певних провідних, талановитих представників козацької еліти не випускати з поля зору чорноморську проблему.

У дипломатії гетьмана І.Виговського відбилось продовження чину й традицій Б. Хмельницького у спробах вирішення чорноморської проблеми Українською козацькою державою, що добре віддзеркалено у джерелах. Зокрема, про безперервність традиції чорноморської орієнтації в колах козацької старшини свідчить аналіз українських варіантів проектів міжнародних договорів, союзів, угод. Однак, підписані оригінали, в тому числі проект федеративного устрою Великого князівства 1658 р., мали подекуди лише луну проектів із певними відмінностями не на користь Української козацької держави.

Для відносно короткого в хронологічному значенні періоду гетьманства І. Виговського комунікативна і стратегічна функції Чорного моря та річок, що в нього впадають, стали важливими чинниками у внутрішній боротьбі й зовнішній експансії.

Знаковими характеристиками періоду, який розглянуто в третьому розділі є створення після розшматування України з кінця 1650-х рр. таких інституцій як “Князівство” Ю. Хмельницького, гетьманство Г. Дуки, Т. Сулименка та Самченка, протекція Кримського ханства гетьманам “Ханської України”. В той же час на українських теренах існували такі інституції як Правобережжя, так і Лівобережжя (Гетьманщина).

Вирішувати чорноморську проблему намагались ватажки всіх перелічених об'єктів окремо одне від одного. Інколи суперечності переростали у збройне протистояння сторін, головно Гетьманщини і Запорозької Січі. Саме у південних полках Лівобережжя і на Січі перехрещувалась державницька діяльність українських керманичів. Поступово територіальна ворожнеча загрожувала українцям. Окраїнні місцевості Миргородського та Полтавського полків поступово виходили в “Дике поле”, де вже мешкали запорозькі козаки і тюркські народи. Чіткої територіальної межі в зазначений час тут не існувало, а кордони періодично змінювались у залежності від фактичного володіння степом.

Яскравим свідченням активної чорноморської політики українських керманичів за часів розпалу Руїни може служити чин П.Дорошенка. Діяльність гетьмана вирізнялась від політики сучасних йому лідерів, водночас відбиваючи прагнення значної частини тодішнього суспільства. На теренах Правобережної України була спроба утворення такого феномену як “Українське князівство” під протекцією Туреччини.

До середини XVIII ст. Запорозька Січ була чи не єдиною державною українською інституцією, яка могла користуватись багатствами як узбережжя, так і Чорного моря. Хоча подібні мирні промисли чергувались із воєнним протистоянням з Кримським ханством та Туреччиною. Прикладом строкатого дипломатичного та військового прагнення закріпитись в Північному Причорномор'ї запорозьких козаків може служити діяльність кошового отамана І. Сірка.

Гетьман І. Самойлович, прихильник мирного розв'язання проблеми виходу до Чорного моря, через об'єктивні обставини (тиск Московії, утворення “Священної Ліги”) був втягнутий у не завжди вигідну для Української козацької держави війну з Кримським ханством та Туреччиною.

Зазначений період характеризується радше маніпулюванням і спекуляцією окремими аспектами проблеми, ніж спробами її розв'язання в комплексі. Намагання реалізувати плани, як доводить вивчення проблеми, постійно захлинались у внутрішній трагічній боротьбі. Чорне море лишалось майже закритим для українського купецтва, рибалок через зовнішньополітичні чинники й внутрішню боротьбу. Але землі Північного Причорномор'я об'єктивно приваблювали до себе українське населення. Це обумовлено перш за все економічними важелями які спонукали поступовий й непохитний рух народу до моря. Іноді в супереч деструктивній діяльності та ворожнечі між окремими гетьманами, іноді при допомозі передових керманичів йшла експансія та засвоєння Південної України.

4. Чорноморська політика Української козацької держави наприкінці 1680-тих - 1720_ті рр.

Після гетьманства Б. Хмельницького, та менш успішних спроб розв'язання проблеми І. Виговським, П. Дорошенком, І. Самойловичем, про реальну українську чорноморську політику в подальшому можна говорити вже за часів гетьмана І. Мазепи. На початковому етапі гетьманування (до 1700 р.) відбуваються спроби вирішити проблему мирним, дипломатичним шляхом. Далі І. Мазепа (під впливом різних внутрішніх та зовнішніх чинників) стає прихильником більш радикальної тактики.

Запекла старшинська боротьба за владу точилася не лише на Гетьманщині і Правобережжі, а й на Запорозькій Січі. Боротьба течій в середині козацької верхівки штовхала до створення певних блоків для забезпечення своїх інтересів.

В контексті альтернативних намагань розв'язання чорноморської проблеми розглянуто повстання, а в подальші часи діяльність у якості гетьмана так званої Ханської України П. Іваненка (Петрика). На теренах між Південним Бугом та Дністром він втілював в життя свою державну модель, складовою якої було закріплення українців на берегах річок, так і північному узбережжі Чорного моря.

Утворення та існування таких адміністративно-територіальних інституцій як “Ханська Україна” та “Українське князівство” наприкінці XVII - XVIII ст. стали відображенням тодішньої політичної ситуації. Ці феномени можна вважати продовженням спроб компромісу у вирішенні чорноморської проблеми українськими та іноземними лідерами.

Після Полтавської катастрофи останні спроби вирішувати чорноморську проблему Україною на державному рівні роблять наступники І. Мазепи по булаві І. Скоропадський, та в екзилі П. Орлик. В середині XVII - на початку XVIII ст. у внутрішньодержавній і міжнародній документації ставились питання кордонів (в тому числі й південних), економічні (користування багатствами узбережжя річок і лиманів), комунікативні (обумовлено проблеми пересування, зокрема, послів). Однак державні проблеми України поступово розчинились в загальноімперських, і чорноморська розтала в “Східному питанні”. Після невдалого антимосковського виступу І. Мазепи відбувалось активне втягування Гетьманщини в загальноімперське лоно. До 1720_х рр. передові представники козацької старшини - провідні носії державної ідеї - робили останні активні спроби розв'язання чорноморської проблеми саме як державної проблеми на користь України.

Опрацьовані джерела показали як у вирішенні життєвих державних проблем українські керманичі робили спроби спертися як на місцевий потенціал, так і на дипломатичні чинники у міжнародних відносинах тогочасного світу: Туреччину, Кримське ханство, Московію, Швецію, Буджацьку орду, казанських й астраханських татар, донських козаків, намагаючись активно використовувати інтереси та суперечки іноземних держав, щоб наблизитись до вирішення чорноморської проблеми на користь українського народу.

Висновки

У висновках узагальнюються основні положення і формулюються підсумки дослідження, які винесено на захист:

— Чорноморська проблема, як показав аналіз джерельних матеріалів, була однією з нагальних для українського державотворення протягом століть, і в середині XVII - на початку XVIII ст. вона мала певні специфічні особливості.

— Геополітичні чинники визначали головні тенденції в спрямованості чорноморської політики, однак різні суб'єктивні обставини ставали на заваді реалізації природного тяжіння українців до Чорного моря.

— Розглянутий в дисертаційній роботі період, попри складність і трагічність, ряснів прикладами спроб вирішення чорноморської проблеми. Це свідчить про безперервність існування, принаймні в історії державної думки, чорноморської доктрини розвитку для українських земель, її спадковість від княжих часів до козацької доби.

— Вагома частка військових операцій середини XVII - початку XVIII ст. так чи інакше пов'язана з спробами вирішення чорноморської проблеми.

— Специфічність часу відбита гострою козацько-старшинською боротьбою за державну владу, яка позначилась на внутрішньому і зовнішньополітичному житті. Зокрема, вона дуже часто визначала спрямованість і нагальність чорноморської політики окремих керманичів України.

— Як доводять джерела, не можна розглядати роль козацької старшини в державотворчих процесах тільки як деструктивну. В той складний і трагічний час з'являлись яскраві політичні діячі, які розуміли нагальну необхідність винаходу шляхів вирішення найважливіших державних проблем. Вони прагли зберегти та продовжити традиції у спробах вирішення чорноморської проблеми, окремі аспекти якої перманентно виникали на порядку денному тодішньої державної політики.

— Залучені при написанні дисертації матеріали свідчать, що в період середини XVII - початку XVIII ст. саме козацька старшина була одним з провідних носіїв державницьких ідей.

— Політична ситуація, що склалась під час гетьманства Б.Хмельницького, сприяла самій постановці проблеми на державному рівні. В той час було закладено пріоритетні напрямки у спробах виходу до Чорного моря і закріплення на узбережжі. Спонукало до боротьби за володіння цими степовими землями їх геополітичне, економічне, комунікативне і стратегічне значення. Наприкінці 1650_х рр. чітко простежується, порівняно з попереднім періодом, впевнене колонізаційне просування українців все далі на південь, до чорноморського узбережжя - це доводить збільшення як населених пунктів, так і кількості мешканців у них, еволюція державних кордонів в тому числі й південного.

— Для всіх державних утворень, що існували на етнічній території України (Правобережжя, Лівобережжя (Гетьманщина), Запорозька Січ, Українське князівство, Ханська Україна) були притаманні політичні орієнтації на поширення впливів у Чорноморщині. Трагізм ситуації підкреслювали намагання вирішувати чорноморську проблему ватажками всіх перелічених об'єктів окремо одне від одного. Інколи суперечності переростали у збройне протистояння сторін, головно Гетьманщини і Запорозької Січі.

— Джерельний масив свідчить, що чорноморська проблема в середині XVII - на початку XVIII ст. не була одноманітною. Вона то гостро поставала на порядку денному українського політичного життя, то згасала, то знов роздмухувалась.

— Більшість зовнішніх чинників за умов війн чи походів мали безпосереднє чи опосередковане відношення до Української козацької держави. Передові керманичі прагнули їх максимально використати, зокрема, і у питаннях виходу та закріплення на чорноморському узбережжі.

— Отримуючи великі прибутки до Генерального військового скарбу, українські гетьмани (передовсім Лівобережжя, перш за все І. Мазепа, І. Скоропадський) значні кошти вкладали на розбудову країни, як морської держави. Це позначилось в тому числі й на благоустрої міст, що тяжіли з середини XVII ст. на південь, на будівництві шляхів, розвитку місцевої та закордонної торгівлі, пошти тощо.

— Попри антиукраїнську політику царського уряду, козацьким керманичам вдавалось проводити (хоча доволі обмежену) постійну зовнішню політику (в тому числі й у південному напрямку), в якій, певною мірою простежувалися тенденції, започатковані з ранніх часів козацького державотворення.

Таким чином, в дисертації доводиться, що вихід до Чорного моря мав одне з суттєвих значень для українського державотворення в середині XVII - на початку XVIII ст. Ступінь опанування чорноморським узбережжям впливав на політику різноманітних козацько-старшинських політичних груп. А вони у свою чергу намагались найактивніше використовувати чорноморську проблему у власних, інколи суто корисливих цілях. У період, що вивчається, козацька старшина була провідним репрезентантом державної політики України, тому в її спробах як використати, так і вирішувати різноманітні державні проблеми вбачається саме державне зацікавлення на Чорному морі й прилеглих теренах.

козацький чорноморський зовнішньополітичний

Література

Подкупко Т.Л. Договір про Вічний мир з Кримом 1692 року - історична пам'ятка епохи // Записки історичного факультету. - Вип. 8. - Одеса, 1999. - С. 108-111.

Подкупко Т.Л. Праця А.Г. Лебединцева “Ханська Україна” як історичне джерело // Записки історичного факультету. - Вип. 9. - Одеса, 1999. - С. 203-207.

Подкупко Т.Л. “Чорноморська проблема” у висвітленні українських істориків 1917-1920-х років // Записки історичного факультету. - Вип. 10. - Одеса, 2000. - С. 71-77.

Подкупко Т.Л. Ханська Україна // Историческая память. - Вип. 2. - Одеса, 2000. - С. 108-109.

Подкупко Т.Л. А.Г. Лебединцев - історик, педагог, церковний і громадський діяч // Науковий вісник Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. - Вип. 12. - Одеса, 2000. - С. 91-95.

Подкупко Т.Л. Значення чорноморської проблеми в діяльності гетьмана П. Орлика // Записки історичного факультету. - Вип. 11. - Одеса, 2001. - С. 233-238.

Размещено на Allbest.ru