Радянський тоталітарний режим у боротьбі проти збройного підпілля ОУН і військових формувань УПА

Размещено на http://www.allbest.ru/

АВТОРЕФЕРА

ДИСЕРТАЦІЇ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ КАНДИДАТА ІСТОРИЧНИХ НАУК

РАДЯНСЬКИЙ ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ У БОРОТЬБІ ПРОТИ ЗБРОЙНОГО ПІДПІЛЛЯ ОУН І ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ УПА

Спеціальність: Історія

НАГІРНЯК МИХАЙЛО ЯРОСЛАВОВИЧ

Львів, 2003 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В останнє десятиліття вітчизняна наука зробила крок вперед у галузі переосмислення військово-політичної історії України ХХ ст. Проте один з найпотужніших національно-визвольних рухів у Європі 40-50-х років, безпрецедентний за тривалістю, активністю і масштабами опір українського народу під проводом ОУН і УПА могутньому репресивному апаратові сталінської імперії, вивчений недостатньо. На сьогодні все ще відсутні узагальнюючі джерелознавчі дослідження, спеціальні науково-історичні праці, які б відтворювали широкомасштабну діяльність радянських, партійних структур і репресивних органів СРСР-УРСР, спрямовану на утвердження тоталітарного режиму в західному регіоні України, відтак на боротьбу проти сил опору, в авангарді якого були військові формування УПА і збройне підпілля ОУН.

Необхідність об'єктивного висвітлення історичних і військово-політичних аспектів багатолітньої боротьби українського народу під проводом ОУН і УПА є загальною вимогою часу, оскільки вона все ще сприймається частиною нашого суспільства неоднозначно. До сих пір Верховна Рада України не прийняла рішення про визнання УПА воюючою стороною проти нацизму і радянського тоталітаризму. Впродовж півстоліття радянська історіографія і пропаганда формували у людей спотворене уявлення про національно-визвольний рух на західноукраїнських землях 1940-1950-х років. Таким чином режимові вдалося нав'язати широкому загалу суспільства викривлений стереотип борців за незалежність і соборність України, приховуючи реальні масштаби боротьби та її характер, а також злочини репресивних органів проти місцевого населення. Отже, прагнення автора дослідити і висвітлити маловідомі або недостатньо вивчені аспекти національно-визвольного руху українського народу в 1940-1950-х роках під кутом боротьби радянського тоталітарного режиму проти збройного підпілля ОУН і військових формувань УПА були основним мотивом дослідження проблеми і визначають його актуальність. Об'єктом дослідження є боротьба радянського тоталітарного режиму проти українського національно-визвольного руху, очолюваного ОУН і УПА у 1940-1950-х рр., а предметом - утворені на західноукраїнських землях партійні, радянські та репресивні структури, форми і методи їх діяльності в процесі утвердження тоталітаризму, а також військово-політичний спротив українського народу встановленню комуністичного режиму. Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1944 - середину 1950-х років, тобто період від вступу Червоної армії на територію Західної України до закінчення організованого опору збройного підпілля органам радянської влади.

Мета дослідження: відтворити соціально-політичне становище в західному регіоні України в період вступу військ Червоної армії, процес створення владних структур, заходи радянської влади по встановленню тоталітарного режиму, визначити роль і місце у цьому процесі партійних і радянських структур, органів НКВС-МВС, НКДБ-МДБ, військ Червоної армії, радянських партизанів, проаналізувати форми і методи утвердження тоталітаризму й простежити ґенезу широкого і активного опору з боку повстанських формувань і оунівського підпілля.

Завдання дослідження:

- дати історико-правову оцінку виникнення збройного протистояння радянського режиму і УПА як закономірного історичного процесу національно-визвольних змагань народу за державну незалежність і соборність України;

- відтворити стратегічні цілі вищих органів радянської влади в СРСР і УРСР щодо впровадження тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, форми і методи їх втілення у життя, засоби, скеровані на ліквідацію опору: поголовну мобілізацію до війська, перепис населення, масове виселення у віддалені райони СРСР сімей повстанців, підпільників, “ненадійного елементу”, насильну колективізацію, ліквідацію УГКЦ і впровадження російського православ'я, широкомасштабні чекістсько-військові операції, діяльність спецгруп НКДБ-МДБ під виглядом загонів УПА, агентурної мережі;

- проаналізувати засоби, форми і методи ідеологічної боротьби органів комуністичної партії в ході встановлення радянського режиму та їх вплив на сферу духовного життя;

- висвітлити масовий військово-політичний спротив українського народу під проводом ОУН-УПА шляхом збройного та ідеологічного протистояння могутній сталінській імперії як етнополітичний феномен за своєю тривалістю, активністю і масштабністю, простежити розвиток УПА, форми і методи її боротьби, генезу повстанської тактики, засоби і форми політвиховної роботи та ідеологічного протиборства, показати вплив визвольного руху на поступливість радянської влади у площині національного питання в Україні 1953 р.

Методологічна основа дослідження - принципи об'єктивності та історизму.

При розв'язанні поставлених наукових завдань використано аналіз і синтез, а також описовий і системно-структурний методи систематизації та узагальнення.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає в наступному:

- у праці комплексно і компаративно досліджено процес утворення і діяльності на західноукраїнських землях апарату утвердження тоталітарного режиму: партійних, радянських і репресивних органів - структур НКВС-МВС, НКДБ-МДБ, внутрішніх військ НКВС-МВС СРСР, винищувальних батальйонів, а також залучених до боротьби з повстанським рухом частин Червоної армії і радянських партизанів;

- на базі залучення у науковий обіг маловідомих і невідомих архівних документів, а також спеціальних наукових праць вітчизняних і діаспорних істориків, та за допомогою потужного масиву статистичних даних проаналізовано комплекс військово-політичних та ідеологічних заходів радянської влади, форми і методи її боротьби з національно-визвольним рухом в західних областях України у 1940-1950-х роках;

- довготривале збройне протистояння ОУН-УПА імперіалістичним силам СРСР висвітлюється у контексті загальноєвропейського руху опору гітлеризму та сталінізму та антибільшовицької боротьби поневолених народів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дисертації, фактичний матеріал та висновки можуть бути використані у процесі вивчення історії українського національно-визвольного руху першої половини ХХ ст., при написанні узагальнюючих та спеціальних праць з новітньої історії України, розробці лекційних та спецкурсів. Конкретно-історичний матеріал дослідження може сприяти конструктивній праці робочої групи при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА для визнання УПА воюючою стороною в Другій світовій війні.

Особистий внесок здобувача характеризується тим, що автором виявлено і досліджено низку неопублікованих архівних документів, які вводяться в науковий обіг вперше. Виявлено і використано матеріали маловідомих чи важкодоступних джерел, зокрема, діаспорної літератури і малотиражної періодики. Все це дало авторові змогу рельєфніше відобразити етнополітичні та воєнні події, доповнити наукову концепцію літопису національно-визвольного руху ХХ ст.

Основні положення дисертації апробовані у чотирьох наукових публікаціях, наукових конференціях: студентів і аспірантів історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка (Львів, 2001), “Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях у 20-50-х роках ХХ століття” (Дрогобич, 2002), “Ефективність державного управління в контексті становлення громадянського суспільства” (Львів, 2002), “Проблеми становлення духовності та моралі молодої людини в сучасних умовах” (Львів, 2003), науково-методичних семінарах Львівського інституту пожежної безпеки МНС України. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (422 позиції), має обсяг 199 сторінок (всього 236).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено її хронологічні рамки, визначено новизну і практичне значення.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано стан розробки проблеми.

У радянській історіографії об'єктивне дослідження проблеми ніколи не ставилося, хоча окремі її аспекти почали аналізуватися вже по “гарячих слідах”. Узагальнюючи праці істориків СРСР-УРСР, дисертант усвідомлював, що їхні концепції визначалися і суворо регламентувалися документами та рішеннями органів Комуністичної партії. В Радянському Союзі історична наука розглядалася перш за все як інструмент державної політики: вважалося, що політична доцільність вагоміша, ніж історична правда. Тому праці більшості радянських істориків, присвячені суспільно-політичним процесам у Західній Україні 1940-1950-х років, або усіляко приховували безпрецедентний за тривалістю і масштабом та широкою участю населення національно-визвольний рух, або брутально фальсифікували його, представляли ОУН-УПА як зграю “українсько-німецьких націоналістів” чи агентуру західних спецслужб.

У радянській історіографії означеної проблематики прослідковуються три головні ідеологічні напрямки щодо показу ОУН і УПА. Насамперед, переконувалося суспільство, що ця армія не була самостійним збройним формуванням, бо була на службі нацистської Німеччини, отже, воювала не за самостійну Україну, а в інтересах вермахту. Друге завдання заангажованих комуністичною ідеологією радянських істориків полягало в тому, щоб переконати громадськість: УПА не воювала проти німецьких окупантів, а лише проти Червоної армії. Третім завданням, на нашу думку, було обґрунтувати “антинародний” характер визвольного руху. Метод показу був один: збройні акції формувань УПА і підпілля ОУН проти партійних функціонерів, представників радянської влади, бійців самоохорони чи винищувальних батальйонів з місцевого населення, сільських активістів представлялися як злочини проти мирних жителів. Причому відділам УПА і підпільникам приписували дії спецгруп, які під виглядом повстанців мордували людей.

Лише у добу незалежності України національно-визвольний рух 1940-1950-х рр. почав розглядатися з позиції наукового бачення, а відкритий доступ до великого масиву документів архівів України дав можливість висвітлювати проблему об'єктивно, без колишньої цензури.

Серед масиву науково-історичних праць насамперед відзначимо двотомник І. Біласа “Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953” (1999). На основі залучених документів, насамперед з архівів НКВС-МВС і НКДБ-МДБ України і Росії, автор вперше відтворив механізм утвердження тоталітарного режиму в регіоні, форми і методи придушення опору українського населення.

Ґрунтовний аналіз збройного протистояння між ОУН-УПА і радянським режимом містить монографія львівського науковця Ю.Киричука “Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50 років XX століття” (2000), а також брошура “Історія УПА” (1992). Автор висвітлив цілісну картину українського визвольного руху, зокрема процес формування УПА, її боротьбу проти німецьких окупантів, польських загонів Армії Крайової, силових структур радянської влади. Показано найтиповіші форми і методи діяльності карально-репресивної машини проти руху Опору в регіоні. Дослідника проблеми зацікавили факти, пов'язані із спробами Л. Берії після смерті Сталіна знайти контакти з керівництвом визвольного руху - С. Бандерою і В. Куком. Однак автор неправомірно критикує В. Кука за його відкритий лист на адресу закордонного проводу ОУН після свого арешту (його зміст майже не відрізняється від попередніх заяв командувача УПА до проводу ОУН). Вагомий внесок в дослідження літопису українського визвольного руху зробив професор Українського Вільного Університету в Мюнхені Володимир Косик, автор низки науково-історичних праць та серії збірників документів і матеріалів з історії Другої світової війни.

Більшість сучасних російських авторів трактують бойові операції УПА як сепаратні до влади, відзначаючи їх жорстокий характер. Утім, досить об'єктивно оцінив діяльність УПА відомий російський історик, академік РАН М.Семиряга у праці “Коллаборационизм: Природа, типология и проявления в годы мировой войны”, визнавши, що “боротьба проти органів радянської влади, Червоної Армії, внутрішніх військ НКВС набрала тут масового характеру і стала дійсно рухом” (але вважав її українським колабораціонізмом, щоправда із застереженнями), не приховував злочинів репресивних органів проти мирного населення. Водночас, на наш погляд, історик помиляється, коли стверджує, що в регіоні “йшла практично дійсно громадянська війна”, щоправда, визнає факт її розгортання нелюдськими розправами енкаведистів над українцями влітку 1941 р.

Джерельною основою дослідження є архівні матеріали, виявлені насамперед у Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГОУ, колишній архів Інституту історії партії при ЦК КП України), що власне, й закономірно, оскільки саме партійні органи - Центральний комітет, обкоми, міськкоми та райкоми партії були організаторами широкомасштабної збройної та ідеологічної боротьби з національно-визвольним рухом, саме під їх керівництвом здійснювалися репресивні заходи структур НКВС-НКДБ, МВС-МДБ щодо ліквідації опору ОУН-УПА. Отже, в колишніх центральних і обласних партійних архівах зосереджено головний масив документів не лише внутріпартійних, але й звіти, інформації командування Червоної армії, радянських партизан, органів НКВС і НКДБ, які широко відтворюють насадження тоталітарного режиму у західному регіоні. Незважаючи на заангажованість, документи цих архівів містять значну інформацію щодо організації, форм і методів боротьби супротивних сил. Важливу інформацію почерпнуто з доповідних записок і звітів обкомів партії, органів НКВС-НКДБ, політвідділів об'єднань 1-го і 4-го Українських фронтів, командування радянських партизан не лише про хід боротьби з ОУН і УПА, але й про кількісний стан УПА й оунівського підпілля, масштаби й характер їх діяльності проти радянського режиму. У таємних звітах військових прокурорів міститься широка інформація про злочинні дії органів радянської влади, структур НКВС і НКДБ, зокрема, сумнозвісних спецгруп, а також Червоної армії проти мирного населення, нищення сіл та безпідставні розстріли людей.

Чимало документів з означеної проблематики міститься у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Насамперед, це матеріали Крайового проводу ОУН на українських землях (ф. 3833), З'єднання західних груп Української повстанської армії УПА-Захід (ф. 3836), З'єднання південних, груп Української повстанської армії УПА-Південь (ф. 3837), З'єднання північних груп Української повстанської армії УПА-Північ (ф. 3838) та ін.

Оригінальні документи виявлено в архіві Служби безпеки України, який сьогодні дає можливість дослідникам ознайомитися, на жаль, лише з частиною своїх фондів, зокрема “Збіркою документів про структуру і характер антирадянської діяльністю ОУН-УПА” (Спр. 276, 346, 398, всього 173 томи). Використано також документи московських архівів - колишніх партійних, а тепер Російського державного архіву суспільно-політичної історії, зокрема фонди ЦК КПРС та Управління пропаганди і агітації ЦК КПРС. Залучено спогади, зокрема супротивної сторони, статистичні матеріали, офіційну та нелегальну періодику.

Аналіз історіографії та археографії проблеми засвідчує необхідність подальших узагальнень повоєнної історії західного регіону України.

У другому розділі “Соціально-політичне становище в західному регіоні України після відновлення радянської влади” відтворено ситуацію в краї у 1944-1945 рр., коли разом із військами Червоної армії в західні області прибув апарат управління тоталітарної системи - так звані оперативні групи партійних, радянських і господарських працівників, які зайняли керівні посади в обласних і районних центрах та містах регіону.

Саме на 1944 р. припадав період найвищого організаційного і кількісного стану та боєздатності УПА, яка мала 60-80 тис. вояків. Бойовою діяльністю армії керував головний командир Р. Шухевич та Головний військовий штаб на чолі з полковником Д. Грицаєм. Повстанську армію складали сильні бойові групи УПА-Північ, УПА-Південь, УПА-Захід, УПА-Схід, що ділилися на військові округи, зокрема УПА-Захід мала шість округ: “Лисоня”, “Маківка”, “Буг” та ін. Кожну з них складали шість-сім куренів. В УПА впроваджено рангові відзнаки і військові нагороди. Своєю чисельністю і боєздатністю вона переважала тогочасні формування радянських партизан в Україні (40-50 тис.).

У вказаний період УПА контролювала значну територію Волині і Полісся, де розгорнула державотворчу діяльність згідно з наказом від 15 серпня 1943 р. Головна команда УПА проголосила себе “найвищою і одиноко-суверенною владою”. Було впроваджено цивільну адміністрацію звільненої території, яка ділилася на області, округи, райони, міста і села, утворені земельні комісії наділяли селян землею. Діяли школи, лікарні, притулки для сиріт, розвивалося рільництво, промисловість, торгівля, налагоджено випуск власних грошей. В дисертації відзначається, що УПА творилася і діяла впродовж усього часу боротьби фактично без зовнішньої підтримки, опираючись на фінансово-господарську допомогу народних мас регіону. Тоді як польська АК отримувала від лондонського еміграційного уряду 10 млн. дол. щорічно, радянські партизани на Волині й Поліссі у 1942-1944 рр. отримали лише автоматів 12,6 тис., близько 19 млн. набоїв. Чималу зовнішню підтримку мала югославська партизанська армія Йосипа Броз-Тіто.

Впродовж 1944 р. керівництво СРСР і УРСР ухвалили низку постанов, згідно з якими для радянізації західного регіону, перш за все боротьби проти “українсько-німецьких націоналістів”, сюди скеровано тисячі працівників на керівні посади в партійних і радянських органах. Ще до зайняття регіону для кожної області сформовано так звані оперативні групи чисельністю 500-600 партійних, радянських, комсомольських і господарських функціонерів. Секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов доповідав Сталіну, що до лютого 1945 р. в західні області України скеровано 42 тис. працівників. До кінця року їх чисельність зросла до 86 тис. Апарат органів держбезпеки і внутрішніх справ нараховував без військ 22 тис. осіб. В результаті, по-суті колонізаторської політики, серед номенклатури обкомів партії частка керівних працівників з місцевого населення становила від 3% в Чернівецькій до 14% у Львівській областях. Ця кадрова політика скорегована лише після смерті Сталіна.

Важливим заходом для форсованої радянізації регіону влада вважала зміну демографічного стану шляхом заселення його росіянами. З 1944 р. сюди прибуло близько мільйона осіб, з них на Львівщину майже 600 тис. Переважна більшість осідала в містах, зайнявши керівні посади в партійних, радянських, господарських структурах, насамперед в органах НКВС і НКДБ. Створюючи для росіян сприятливіші побутові умови, режим використовував їх у механізмі насильницької радянізації. Опорою тоталітарного режиму був також офіцерський корпус Львівського і Прикарпатського округів, серед яких росіяни становили більше як 60%.

З перших днів насадження радянської влади головним змістом суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях стала жорстока боротьба типовими методами реалізації імперської політики, перш за все за придушення широкого руху опору українського народу тоталітарному режимові. У руслі цих заходів, поряд з військово-чекістськими операціями проти частин УПА, влада здійснила ряд інших підступних акцій. Щоб підірвати мобілізаційні ресурси УПА, за пропозиціями М. Хрущова і маршала Г. Жукова, Державний комітет оборони прийняв ухвалу провести поголовну мобілізацію чоловіків призовного віку до Червоної армії, а допризовну молодь - на роботу в Донбас. За даними Львівського військового округу було мобілізовано близько 450 тис. українців і 70 тис. поляків. Але немала частина молоді поповнила повстанські частини. В деяких місцевостях мобілізацію зірвано. Зокрема, у Станіславській області у серпні 1944 р. із запланованих 30 тис. осіб вдалося скерувати до війська лише половину.

Головній меті - виявити повстанців і підпільників - служила акція перепису населення віком від 15 років, яку здійснювали органи НКВС за активною участю партійних і радянських органів. Сім`ї повстанців і підпільників депортувалися в Сибір.

У широкомасштабних акціях тоталітарного режиму важливе місце зайняла ліквідація Української греко-католицької церкви, яка у 1944 р. мала 3040 парафій, 4440 церков, низку періодичних видань, авторитетне Василіянське видавництво “Місіонер”, Духовну академію, п`ять духовних семінарій. Її очолював досвідчений громадський діяч, митрополит Андрей Шептицький, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків. Після його смерті влада розгорнула наступ на церкву: навесні 1945 р. арештовано всіх єпископів і сотні священиків, під контролем партії і НКВС створено ініціативну групу для організації повернення УГКЦ в лоно православ`я під юрисдикцією Москви. Львівський “собор” 1946 р. прийняв нав'язане рішення про ліквідацію УГКЦ. Більше тисячі священиків, які відмовилися перейти у православ'я, репресували. Втім, немало священнослужителів перейшли у підпілля. У дисертації зазначається, що широкомасштабні заходи радянської влади, скеровані на утвердження режиму, зустріли впертий опір збоку патріотично налаштованого українства. Ядром масового руху опору були загони УПА і підпілля ОУН. Кинуті проти них величезні сили Червоної армії, військ НКВС і НКДБ, радянських партизанських частин у 1944-1945 рр. так і не змогли виконати наказ Сталіна ліквідувати національно-визвольний рух в Україні до кінця радянсько-німецької війни. Водночас владі вдалося частково нейтралізувати дії антикомуністичної опозиції. Але відкрита боротьба продовжувалася до середини 1950-х років. Як відомо, у травні 1953 р. тодішній міністр внутрішніх справ Л. Берія доповів Президії ЦК КПРС, що за 1944-1952 рр. у західних областях України репресивно-каральними органами СРСР вбито 153 тис., арештовано й ув'язнено 134 тис., довічно вислано у віддалені райони понад 203 тис. осіб. Ці дані, які увійшли у постанову Президії ЦК КПРС “Про становище в західних областях УРСР”, були надійно і надовго приховані від громадськості.

Чималу увагу приділено формуванню владою винищувальних батальйонів (1 квітня 1946 р. - 3593, в яких було 63 тис. осіб), що нерідко виявляли низькі бойову готовність і морально-політичний дух. Тому наступного року їх чисельність зменшено удвічі (12 березня 1947 р. - 1815, всього 31963 особи).

Третій розділ “Боротьба з національно-визвольним рухом в Західній Україні: тактика, стратегія, форми і методи радянських репресивних органів” є центральним у дисертації й найбільшим за обсягом. У зв'язку з відсутністю на сьогодні періодизації цього довготривалого процесу, автор здійснив спробу визначити його головні етапи в хронологічних рамках, які мають характерні відмінності у тактиці, формах і методах боротьби.

Перший етап (лютий-жовтень 1944 р.) охоплює період зайняття території Західної України Червоною армією. Його характерними рисами було розгортання збройного протистояння між прибулими частинами НКВС, військами 1 і 4-го Українських фронтів (перш за все їх органами СМЕРШ), з'єднаннями радянських партизан і повстанськими формуваннями групи УПА-Північ та УПА-Захід. Водночас показано процес формування структур органів радянської влади, зокрема партійних і радянських, НКВС і НКДБ, утворення мережі військових гарнізонів і винищувальних батальйонів, розгортання чекістсько-військових операцій проти УПА та оунівського підпілля, масових репресій проти українського населення.

На другому етапі виконуючи наказ Сталіна ліквідувати національно-визвольний рух в Західній Україні до кінця війни, на боротьбу проти ОУН і УПА були кинуті всі наявні в УРСР формування НКВС і НКДБ, партизанські частини, винищувальні батальйони. В розділі висвітлено широкомасштабні заходи радянського режиму, скеровані на придушення опору українського народу: мобілізацію сотень тисяч людей до війська, перепис населення, масове виселення сімей вояків УПА і підпільників ОУН у віддалені райони СРСР, які частково підривали моральний дух повстанців, суттєво обмежували матеріальну допомогу і демографічну базу їхнього резерву. Однак командуванню УПА і крайовому проводу ОУН комплексом ужитих запобіжних заходів вдалося зберегти боєздатність армії й масштаби бойової діяльності. Значну увагу приділено третьому етапові (червень 1945-травень 1947 р.), коли розгорнуто широкий наступ на визвольний рух із залученням великих сил, які уряд СРСР і Генеральний штаб Червоної армії після закінчення радянсько-німецької війни зосередили на території західних областей України. Для проведення військово-політичних акцій влади залучалися потужні сили Львівського та Прикарпатського військового округів. У цій ситуації командування УПА здійснило реорганізацію своїх формувань і переходить до дій малими відділами. Відтак радянські репресивно-каральні органи, водночас з великими блокадами (взимку 1946 р.), переходять до тактики дій маневреними групами. Широко застосовуються так звані спецгрупи, які діяли під виглядом загонів УПА і чинили злочини проти мирних мешканців для компрометації визвольного руху. Різко зростала кількість енкаведистської агентури. У цей час досягає піку депортаційно-переселенський процес. Спільними силами СРСР і Польщі здійснено депортацію майже 800 тис. українців з тогочасної Польщі в УРСР та операцію “Вісла” 1947 р., ліквідовано діяльність активної групи УПА “Сян” в Закерзонні. Командування УПА проводить часткову мобілізацію особового складу, деякі загони здійснюють рейди на Захід, дістаються Німеччини й доносять до світового співтовариства правду про антикомуністичний визвольний рух в Україні.

У п'ятому розділі “Військово-політичний спротив ОУН-УПА тоталітаризму” йдеться про масштабність сил опору радянському режимові.

ВИСНОВКИ

історичний військовий тоталітаризм

У висновках дисертації відзначено, що організатором, керівником та ідейним провідником українського національно-визвольного руху була ОУН, а його головним чинником, підтримуваним усім народом - Українська повстанська армія. Озброєний ідеями боротьби за незалежну Україну, її особовий склад виявив високі морально-бойові якості, а за тривалістю, активністю і масштабами бойової діяльності проти могутніх противників створив феномен в історії європейського руху Опору.

У боротьбі за утвердження тоталітаризму радянська влада на першому етапі намагалася ліквідувати національно-патріотичний рух зусиллями насамперед репресивних сил: внутрішніх військ НКВС, відділів СМЕРШ 1 і 4-го Українських фронтів, частин радянських партизан, винищувальних батальйонів до закінчення радянсько-німецької війни. Але спроба розгромити УПА і форсовано радянізувати західний регіон України провалилася. З метою знекровити УПА й позбавити її демографічних резервів та фінансово-господарської підтримки здійснено низку заходів: майже поголовну мобілізацію до війська, перепис населення, масові депортації в Сибір, насильницьку колективізацію. Розгорнуто потужний ідеологічний наступ на духовне життя: 1946 р. загнано в підпілля УГКЦ й впроваджено просякнуту імперською ідеологією влади Російську православну церкву, розгорнуто широку комуністичну пропаганду, підпорядковано пануючій ідеології і партійному контролю культуру, науку, освіту, спорт. Для утвердження режиму використано кадрову політику, за якою всі керівні посади в партійних, радянських, господарських та силових структур довірено лише приїжджим працівникам з Росії або східних областей. Водночас влада намагалася різними методами утворити соціальну опору серед селянства та інтелігенції.

Довготривалий визвольний рух під проводом ОУН і УПА ще раз засвідчив світові непоборне прагнення українського народу до державної незалежності та соборності, сприяв виходу української проблеми на міжнародну арену. Для інших народів СРСР і підпорядкованих Москвою країн Східної Європи він виконував роль, за висловом С. Бандери, “першої лінії і головного бастіону в протибільшовицькому фронті”.

Незважаючи на військову поразку, український національно-визвольний рух отримав морально-політичну перемогу - виявив слабкості сталінської імперії й засвідчив, що з нею можна боротися. Жертовна боротьба народу за самостійну Україну в 1940-1950-х роках закарбувалася у пам'яті наступних поколінь співвітчизників, сприяла піднесенню національної свідомості й відіграла вирішальну роль у здобутті незалежності на початку 1990-х років.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Нагірняк М.Я. Петро Полтава - теоретик українського національно-визвольного руху 40-50-х рр. ХХ ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Збірник наукових праць. - Вип. 4. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2001. - C. 275-284.

2. Нагірняк М.Я. Військово-політичне і дипломатичне протиборство за Львів у роки Другої світової війни // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск. - Дрогобич: НВЦ ”Каменяр”, 2002. - С. 437-447.

3. Нагірняк М.Я. О. Дяків-Горновий - ідеолог української соборності 40-50-х рр. ХХ ст. // Ефективність державного управління в контексті становлення громадянського суспільства: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. - Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2002. - С. 187-191.

4. Нагірняк М.Я. Волинські сторінки українського руху опору 40-х рр. ХХ ст. // Військово-науковий вісник. Вип. 5. - Львів: ЛВІ, 2003. - С. 322-324.

Размещено на Allbest.ru