Народне повстання 1734-1738 рр. на Правобережній Україні та його місце у суспільно-політичному житті

Размещено на http://allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Народне повстання 1734-1738 рр. на Правобережній Україні та його місце у суспільно-політичному житті

Виконала Омельчук Володимир Васильович

Київ - 2003

Анотація

Омельчук В.В. Народне повстання 1734-1738 рр. на Правобережній Україні та його місце у суспільно-політичному житті. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2001.

У дисертації комплексно досліджено Народне повстання 1734-1738 рр. на Правобережній Україні. На широкій джерельній базі розкрито його ідейно-організаційні передумови і політичну ситуацію напередодні. Детально проаналізовано перебіг збройної боротьби на різних етапах повстання та їхні особливості. Визначено райони найзапекліших боїв та найбільші військові операції повстанців. Значну увагу приділено показові впливу на хід повстання внутрішньополітичної ситуації у Східній і Південно-Східній Європі, а також його місця у суспільно-політичному житті і міжнародних відносинах країн регіону.

народний повстання гайдамацький

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. ХVІІІ ст. є вкрай складним часом для Правобережжя, яке опинилося в ізоляції від лівобережного масиву українських земель. Після ліквідації правобережного козацтва польському уряду вдалося відновити панування на цій території і розпочати масований наступ на соціально-економічні і політичні здобутки Національної революції середини ХVІІ ст. У відповідь українське населення почало розгортати опір поневолювачам, який у ході свого становлення проходив ідейно-організаційну трансформацію. Події, які розгорнулися у регіоні, у силу його значущості у геополітичних реаліях Східної і Південно-Східної Європи, привернули увагу Росії, Франції, Англії, Туреччини, Швеції, Кримського ханату, Молдови, змусивши знову у світі заговорити про «українське питання».

Народне повстання 1734-38 рр. на Правобережній Україні було помітним явищем у збройній боротьбі українського народу за реалізацію ідеї державності і складало органічну єдність національно-визвольного, соціального і конфесійного чинників. Воно продемонструвало зразки військової звитяги народних мас Нового часу. Події 1734-38 рр. безсумнівно стали однією з найяскравіших сторінок героїчного часу, який В.А. Смолій і В.С. Степанков слушно охарактеризували як «епоху великих повстань». Комплексне дослідження Народного повстання 1734-38 рр. допоможе з'ясувати особливості його розвитку на різних етапах боротьби, визначити характер його впливу на еволюцію гайдамацького руху, національної та соціальної свідомості українського населення Правобережжя. До пріоритетного напряму наукових пошуків належить ідейно-організаційні, військові, геополітичні, міжнародні аспектів повстання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у рамках науково-дослідної теми «Історія формування і розвитку української держави» (державний реєстраційний номер 01БФ046-01), яка включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає Народне повстання 1734-38 рр. на Правобережній Україні.

Предметом дисертації є перебіг збройної боротьби, її ідейно-організаційні засади, вплив на міжнародні відносини країн Східної і Південно-Східної Європи та активізацію тут опору.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1734 року - початку масового народного повстання, що поширилося на все Правобережжя, до його поразки наприкінці 1738 р. За ці рамки виходять лише відомості про його передумови, а також придушення останніх вогнищ збройного опору.

Географічні межі дослідження включають Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське воєводства - регіон, за яким у науковій літературі закріпилася назва Правобережна Україна. За ці межі виходять відомості, що стосуються дій повстанців поза окресленим регіоном, а також відображують їхній вплив на інші частини етноукраїнського масиву.

Мета даної дисертаційної роботи - комплексно, на основі вивчення, узагальнення і критичного переосмислення всіх доступних документальних джерел (як архівних документів так і опублікованих матеріалів), аналізу наукових праць попередників, відтворити об'єктивну історію Народного повстання 1734-38 рр. на Правобережжі. У ході реалізації поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

- проаналізувати стан розробки проблеми у науковій історичній літературі;

- шляхом опрацювання наявних археографічних публікацій та цілеспрямованої архівної евристики у вітчизняних та зарубіжних (Росії, Польщі) архівосховищах створити репрезентативну джерельну базу дослідження;

- з'ясувати особливості перебігу боротьби на різних етапах повстання, викристалізувати у ньому рубежі якісних змін, розкрити їх основні тенденції у структурі, ідейно-організаційних засадах та військовому мистецтві його учасників;

- дослідити вплив геополітичної ситуації у Східній і Південно-Східній Європі та внутрішньополітичної боротьби у Польщі на перебіг повстання на Правобережжі у 1734-38 рр.;

- показати вплив Народного повстання 1734-38 рр. на взаємини країн Європи, внутрішню політику Речі Посполитої, Росії, Молдови, активізацію виступів у сусідніх регіонах;

- встановити характерні риси повстання та причини його поразки.

Наукова новизна роботи зумовлена як самою постановкою теми так і комплексним підходом до вирішення питань, що стосуються місця і ролі Народного повстання 1734-38 рр.: до наукового обігу введено значну кількість нових наукових джерел; вперше у історіографії на основі використання сформованої самодостатньої джерельної бази і напрацювань попередників детально досліджено Народне повстання 1734-38 рр.; здійснено його періодизацію і уточнено характерні особливості боротьби на різних його етапах; на основі нових історичних фактів переглянуто місце повстання у міжнародних відносинах Росії, Польщі, Туреччини, Криму і Молдови та його вплив на посилення боротьби у регіоні.

Методологічні засади дослідження складають основоположні принципи історичної науки: історизму, всебічності, об'єктивності, а також загальнонаукові методи аналізу і синтезу. Були застосовані такі методи як порівняльно-історичний, сходження від конкретного до абстрактного і навпаки, проблемно-теоретичний тощо. У викладі матеріалу дисертант намагався дотримуватися проблемно-хронологічного принципу, який відкриває можливість краще простежити динаміку перебігу збройної боротьби.

Практичне значення дисертації полягає у можливості використання її матеріалів і висновків при розробці широкого кола питань з історії України та Східної Європи, підготовці спецкурсів з історії визвольної боротьби на Україні у Новий час, написанні монографічних наукових праць, проведенні історико-краєзнавчих досліджень та практичній викладацькій діяльності.

Апробацію роботи здійснено у формі доповідей на ІІІ-ій Міжнародній науковій конференції «Українське питання в Росії (середина ХVІІ - кінець ХХ ст.)» (Москва, 1999 р.), 54-ій науковій конференції молодих вчених «Українська історична наука до десятої річниці незалежності» (Каразінські читання) (Харків, 2001 р.) і міжнародній науковій конференції, присвяченій 10-ій річниці відновлення дипломатичних взаємин між Україною і Туреччиною «Україна - Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє» (Київ, 2002 р.). Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

2. Основний зміст роботи

Розділ 1 «Історіографія та джерельна база дослідження» присвячений аналізу історіо-графічної традиції та джерельної бази з історії повстання 1734-38 рр. на Правобережній Україні.

Події Народного повстання 1734-38 рр. викликали науковий інтерес вже в ХІХ ст. Вже І.І. Cрезневського і А.О. Скальковського зацікавила постать С. Чалого. Істотно збагатив фактографічну базу історії повстання В.Б.Антонович, звернувши увагу на формування у його ході козацьких полків. Поряд з суто військовими подіями він підкреслив й політичний бік повстання. О.Я. Єфіменко виступ Верлана розглядала як першу спробу правобережного селянства, після ліквідації козацтва, вирішити свої політичні і соціальні завдання, обумовлену вкоріненістю у народній ментальності козацьких традицій. Дослідниця відзначила психологічну потребу народних мас пов'язати з ними новий рух.

Радянська історіографія на різних етапах свого розвитку змінювала оцінки Народного повстання 1734-38 рр. на Правобережжі. Одним з перших спробував його науково осмислити М.І. Яворський. Події 1734 р. він назвав «Верланівською революцією», відзначивши вплив стихії селянських мас і організованої надвірної козаччини. В ідеологічній підготовці повстання автор виокремив пропагандистську діяльність мазепинців, які прагнули перетворити Правобережжя у базу для боротьби за визволення Лівобережжя, гетьманців, які мріяли відновити цілісність України і вплив православного духовенства. На думку науковця, виступ мав «широкі плани». К.Г. Гуслистий рішуче заперечив доцільність вживання терміну «Верланівщина», відокремивши селянське повстання від виступу надвірної старшини, яка, на його думку, намагалася використати рух для зміцнення власних позицій. Серед сил, які придушували повстання, поряд з російським урядом і шляхтою названо лівобережну старшину. Пізніше К.Г. Гуслистий відмовився від акцентування соціальних суперечностей усередині повстанського табору.

О.П. Лола наголосив, що саме наявність організованої армії повстанців не дозволила коронному війську в 1734 р. тривалий час вступати на українські землі, змусивши його маневрувати за Віслою. Він відзначив продовження визвольної боротьби у другій половині 30-х рр. ХVІІІ ст. та її спрямування проти лівобережної старшини. Ю.Б. Шульман вказав на центральне місце у повстанні походу полку Верлана, який краще всього з'ясовує характер подій 1734 р. Політичну програму повстанців історик вбачав у «возз'єднанні» Правобережжя з Росією.

В.М. Кулаковський слушно вбачав привід повстання у закінченні термінів пільг для селян, каталізованому політичною анархією і приходом козацького війська. Він звернув увагу на виступ Верлана і бойові дії повстанців у 1736-38 рр. Історик підкреслив їхнє озброєння, військовий вишкіл, знайомство з тактичними прийомами ведення бою у тогочасних умовах, прагнення до боротьби за волю та підтримку їхньої «відкритої війни» всім народом.

Багатонаціональний склад повсталих підкреслив В.А. Смолій. Основний зміст соціальної політики Верлана він вбачав у прагненні знищити панщину та інші повинності, одночасно зауваживши загальну світоглядну обмеженість ватажка, його консерватизм у вирішенні найбільш актуальних питань. Історик вказав роль виступу у пошуку оптимальних форм організації гайдамацького руху, можливість реалізації різних форм соціальної практики у звільнених районах і створення тут органів місцевого самоврядування. Наявність елементів монархічного характеру у гаслах повстанців обумовлено специфічними умовами історичного розвитку.

Не оминули своєю увагою дану проблему польські дослідники. Торкнувся діяльності С.Чалого і Верлана Й. Ролле. Ф. Гавронський похід Верлана вважав наслідком агітації росіян. Дослідники Польської Народної Республіки також торкнулися боротьби на Правобережжі. На думку С. Арнольда, особливо значних розмірів вона набула у 1734-36 рр. і навіть розгром її основних сил не зламав опір українського селянина. В.А. Сєрчик зауважив наміри Верлана самостійно керувати в Україні, запровадивши вольності, оперті на козацькі традиції. У його бажанні порозумітися з російською владою він вбачав прагнення до легалізації боротьби, а у забороні грабунків - підтвердження чисто військової мети виступу. Сучасний дослідник Т. Цєсєльський слушно звернув увагу на відправлення, після завершення пацифікаційного сейму в липні 1736 р., більшої частини польської кінноти для придушення повстання.

На події Народного повстання 1734-38 рр. звернули увагу представники української історичної науки за кордоном. Н. Полонська-Василенко підкреслила, що боротьба з повстанцями тривала до 1738 р. П. Мірчук охарактеризував діяльність Верлана як першу спробу об'єднати всі дії гайдамаків, перетворивши їх у всенародне повстання.

Проголошення незалежності України зумовило спробу творчо переосмислити погляди на Народне повстання 1734-38 рр. А.М. Катренко зазначив значення його учасників у відсічі татарській орді. В.А. Смолій та О.І. Гуржій підкреслили ліквідацію панщини та інших повинностей на контрольованій полком Верлана території, за винятком тих, які йшли на його утримання. Ю.А.Мицик зазначив відновлення ватажком на Правобережжі козацького устрою.

В.А. Смолій і В.С. Степанков справедливо вказали на появу з 1734 р. у гайдамацькому русі нових аспектів. Наголошуючи на слабкості висвітлення ідейного боку повстання, вони підкреслили його вплив на розвиток політичної свідомості населення регіону. Дослідники зауважили також нові риси у боротьбі другої половини 30-х рр. ХVІІІ ст.: виразніший прояв національно-визвольного аспекту, домінування дій значних загонів, зростання питомої ваги запорожців.

Отже, дослідження Народного повстання 1734-38 рр. на Правобережній Україні тривалий час не належало до кола актуальної проблематики. Увага акцентувалася, передусім, на його соціальних аспектах. Це обумовило наявність низки прогалин у висвітленні повстання. Одночасно можна констатувати поглиблення розуміння багатьох його явищ, подій і тенденцій. Якісно новий рівень висновків й узагальнень потребує комплексного підходу до різних за сутністю форм визвольної, соціальної і конфесійної боротьби, що допоможе виявити нові особливості і закономірності в її розгортанні на різних етапах.

Джерельну базу дослідження становлять актові та наративні пам'ятки, а також листи (епістолярія). Народне повстання 1734-38 рр. відобразилося у матеріалах діловодства органів влади й управління втягнутих в орбіту його впливу держав Східної і Південно-Східної Європи, передусім Речі Посполитої, Росії і Туреччини. Умовно джерельну базу можна поділити на рукописні матеріали архівних зібрань та масив опублікованих джерел.

Питання історії Народного повстання 1734-38 рр. фрагментарно відображені у публікаціях джерел. Особливо важливим є збірник «Акты о гайдамаках (1700-1768)», завдяки якому у науковий обіг уведено багато урядових документів. Поряд з актовими матеріалами важливе значення для розв'язання завдань дисертації мали публікації Російського історичного товариства в Юр'єві, передусім, документація російського уряду, донесення дипломатів. Серед наративних джерел виокремимо щоденник англійського посланця Д. Белла. У радянській археографії комплексним виданням джерел, в яких значну увагу приділено подіям 1734-38 рр. була збірка «Гайдамацький рух на Україні у ХVІІІ ст.» Окремі документи надруковано після 1991 р.

Комплекс неопублікованих джерел з даної теми міститься у фондах архівів і відділів рукописів наукових бібліотек України, Росії та Польщі.

Чимало цінної інформації містять фонди Архіву Головного Актів Давніх. У Архіві Публічному Потоцьких і Архіві Роському знаходиться листування великого коронного гетьмана Й. Потоцького з урядовцями і регіментарями, російським головнокомандувачем Б.Х. Мініхом, польськими резидентами за кордоном. Матеріали, які свідчать про вплив повстання на взаємини Польщі з іншими державами регіону, зберігаються у російському, турецькому і татарському відділах Архіву Коронного Варшавського. Низка донесень з районів бойових дій і книги військової канцелярії Великого князівства Литовського, зберігається у Архіві Радзивіллів. Документи, які віддзеркалюють політичну ситуацію у регіоні, містяться в Архіві Замойських.

Матеріали дипломатичного листування, які віддзеркалюють вплив повстання на російську зовнішню політику, відклалися в Архіві зовнішньої політики Російської імперії Міністерства закордонних справ РФ. Матеріали фондів «Архів Колчакпаші» (ф. 26), «Зносини Росії з Туреччиною» (ф.89) і «Константинопольська місія» (ф. 90) висвітлюють і дії повстанців на кордоні.

Наукову цінність становлять документи Російського державного архіву давніх актів, які знаходяться у фондах «Кабінет міністрів Її Імператорської Величності. 1731-1741 рр.» (ф. 177), «Правлячий Сенат» (ф. 248), «Кримінальні справи з державних злочинів і подій особливої важливості» (ф. 6), «Листування різних осіб» (ф. 11), «Справи про Польщу» (ф. 12). Серед них зберігаються військові донесення та урядові розпорядження, які засвідчують масштаби впливу повстання на прикордонні райони Російської імперії.

Представницьким є джерельний масив Російського державного військово-історичного архіву. У фондах «Б.Х. Мініх» (ф. 47), «Військово-Вчений архів» (ф. 846, оп. 16) містяться донесення російських офіцерів і розвідників, скарги Й.Потоцького і генерал-ад'ютанта Русоцького. Розпорядження, які знаходяться у фондах «Журнальна частина канцелярії Військової колегії» (ф. 2) і «Військова (Таємна) експедиція Військової колегії» (ф. 20) відбивають заходи щодо посилення кордону з Правобережжям.

Значний комплекс джерел зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Києві. Матеріали російсько-польської прикордонної комісії (ф. 6) свідчать про спільне придушення повстання. Ряд повідомлень (листи, матеріали конфедерацій, донесення, звернення до уряду і командування) є у фондах магнатських родин, представники яких брали участь у бойових діях на Правобережжі. Це документи Потоцьких (ф. 49), Сапєг (ф. 48), Мнішків (ф. 250), Тарло (ф. 254), Любомирських (ф. 236). Матеріали адміністративних органів Гетьманщини, зокрема, генеральних військових канцелярії (ф. 51) і суду (ф. 56), канцелярій міністерського правління (ф. 55), сотенних (ф. 64) та Стародубської полкової (ф. 80) демонструють ставлення козацької верхівки до подій на Правобережжі. Вплив повстання на Лівобережжя віддзеркалюють матеріали російських органів влади - київських губернської (ф. 59) та гарнізонної (ф. 1104) канцелярій. Уточнюють окремі факти матеріали, передані до ЦДІАК з архівів і рукописних відділів бібліотек Польщі (ф. КМФ-15), Литви (ф. КМФ-33), тематично підібрані (ф. КМФ-17).

Окремі неопубліковані джерела були опрацьовані у фондах «Історичні документи» (ф. ІІ), «Архів канцелярії обер-прокурора Синоду» (ф. ХІІІ), «Колекція рукописів Київського університету Святого Володимира» (ф. VІІІ), «Колекція рукописів Київської Духовної Академії» (ф. 160) Інституту Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Низка листів шляхти з районів, охоплених повстанням, знаходиться у відділі рукописів Бібліотеки Народової у Варшаві (ф.ІІІ) та Чернігівському історичному музеї. Про вплив повстання на західноукраїнські землі свідчать записи в актових книгах Львівського гродського суду, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Львові (ф. 9). Тут знаходиться декрет Й.Потоцького до війська, вирядженого на Правобережжя у 1738 р. (ф. 181 - «Лянцкоронські»).

Шляхом ретельного обстеження фондів архівосховищ Польщі, Росії і України дисертанту вдалося виявити і ввести до наукового вжитку низку нових джерел. Набутки історіографії й археографії, а також проведена архівна евристика дозволила створити репрезентативну джерельну базу. Її можна розділити на такі основні групи: законодавчі і нормативні акти Речі Посполитої і Російської імперії, рішення сеймиків Брацлавського, Подільського, Київського і Волинського воєводств, розпорядження, накази і донесення виконавчих органів влади, діловодна документація судово-адміністративних установ, російська і польська періодика, приватні листи.

Таким чином, дослідження ґрунтується на достатньому комплексі джерел, аналіз яких відкрив можливість достовірно і неупереджено розкрити тему.

У розділі 2 «Передумови повстання та його початок» висвітлено соціально-економічні, політичні, ідейно-організаційні передумови повстання, його початок та хід у 1734 р.

Після укладення 22 квітня 1714 р. мирного договору з Туреччиною Польща почала відновлювати контроль над Правобережжям, посилюючи визиск місцевого населення. У відповідь невпинно наростала соціальна, визвольна і конфесійна боротьба, яка набула форми дій гайдамацьких загонів. Активну участь у них брали мешканці Лівобережжя і Запорожжя. Польський уряд швидко зрозумів всю небезпеку подальшого розвитку гайдамацького руху. Зазнали репресій міщани і селяни, які його підтримували. Щоб запобігти виступам у населення вилучалася вогнепальна зброя. Боротьба посилилася з поступовим закінченням термінів «слобід» наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. ХVІІІ ст. Наростала і національно-релігійна напруга, радикалізувалися форми її прояву. Великі загони гайдамаків з'явилися на Київщині і Поділлі, обумовивши нові заворушення. Помітну роль у їхньому розгортанні відіграли січовики, які піднімали населення Правобережжя на повстання. Для боротьби з гайдамаками Польща і Туреччина створили прикордонні суди. Гайдамацький рух 1715-33 рр. був потужним чинником посилення соціальної та національної свідомості населення Правобережжя та його опору існуючій у Польщі моделі соціально-економічних і політичних відносин.

1 лютого 1733 р. після смерті короля Августа ІІ у Речі Посполитій почалася гостра політична боротьба магнатсько-шляхетських угруповань. У відкрите збройне протистояння поступово втяглися селянство і міщанство Правобережжя, підрозділи надвірного козацтва. Поглибилася соціальна і міжконфесійна напруга. Польський уряд, занепокоєний розгортанням виступів на Правобережжі, звернувся за допомогою до Росії і Порти. Упродовж 1733 р. заворушення охопили українське населення Київщини, Поділля, Волині, які маніфести російського уряду сприйняли як свідчення приєднання до Гетьманщини. Після перемоги С. Лєщинського опозиція звернулася за допомогою до Росії. Події у Речі Посполитій відновили суперництво між державами Східної і Південно-Східної Європи, втягнувши у конфлікт Францію та Австрію. Підупала Польща стала ареною гострої дипломатичної і військової боротьби. Дії російського війська наприкінці 1733 р. проти конфедератів помітно загострили політичну ситуацію на Правобережжі. Окремі виступи селян і міщан поступово набули масового характеру. Вже 14 січня 1734 р. законам Речі Посполитої протиставлялося «панування гайдамацької влади». Упродовж січня-травня більшу частину Правобережжя звільнили з-під польської влади. Повсталі знищували шляхту, орендарів, католицькі храми і духовенство.

Швидко викристалізовувалися ідейні засади повстання. Успішне його розгортання уможливила сприятлива геополітична ситуація. Центральною подією став виступ надвірне козацтво 30 травня, який суттєво збагатив організаційний бік боротьби. 3 червня Верлан вступив до Ума-ні. Після складення присяги про боротьбу з іноземним пануванням, 9 червня сформований ним полк вирушив у похід на захід. У визволених районах Верлан прагнув розширити соціальну базу повстання. Повинності, за винятком тих, які йшли на утримання війська, скасовувалися. Окремі джерела дають підстави стверджувати про створення органів самоврядування. Полковник мав широке коло повноважень - від господарських до військово-організаційних. Селянство і міщанство записувалися у козацькі полки, яким «до самого Кам'янця» вірність «декларувало». Швидко просуваючись, полк Верлана планував визволення земель «аж по Збруч і Случ». Ватажки оголошували, що діють за наказом імператриці. Але російське командування витіснило їх загони з зайнятих районів. Простежуються суперечності січовиків і надвірного козацтва.

Повстання зумовило посилення боротьби у Галичині, Лівобережжі, Білорусі, Молдові весною - влітку 1734 р. Однак ліквідація полку Верлана та активізація каральної діяльності російських і польських військ змусили відійти наприкінці року значну частину повстанців з Правобережжя у володіння Порти і Росії. Польські дипломати наполегливо вимагали їхньої видачі. До вступу на Правобережжя спільно з військами хана Каплан Гірая готувався П. Орлик, однак на заваді стала заборона турецького уряду.

Розділ 3 «Дії повстанців у 1735 - липні 1736 р.» подає відомості про новий спалах збройної боротьби після ліквідації полку Верлана.

Взимку 1734/35 рр. на Запорожжі, Лівобережжі, Молдові тривала активна підготовка до повернення на Правобережжя. У 1735 р. в умовах постійної загрози з боку переважаючих регулярних частин боротьба набрала форми дій дрібних підрозділів як найбільш оптимального варіанту організації повстанського руху. Посилення активності повстанців на прикордонні змусило уряди Польщі та Росії посилити розташовані тут війська, залучивши до охорони кордонів населення Гетьманщини. Дипломатичні зусилля російського уряду зумовила діяльність П. Орлика, який намагався налагодити стосунки з правобережними ватажками і опозиційними силами у Гетьманщині. Гетьман продовжував з Каплан Гіраєм підготовку спільного походу на Правобережжя і подальшого звільнення Гетьманщини.

Виріс потік втікачів на Правобережжя. Це було обумовлено певним пом'якшенням визиску, на яке вимушено пішли правлячі кола Речі Посполитої під тиском повстання, і наявністю звільнених з-під польської влади районів на півдні Київщини і Поділля.

У ході виснажливої боротьби каральні війська зазнали втрат. Однак становище повстанців погіршило посилення співпраці російського і польського командувань. Активізувалися зносини Речі Посполитої з Кримським ханатом і Молдовою. Водночас усередині повстанського табору посилилися розбіжності. На бік шляхти переходить С. Чалий, продовжуючи при цьому підтримувати зв'язки з П. Орликом, частина надвірного козацтва. Проте основна маса повстанців продовжувала вести боротьбу, намагаючись заручитися підтримкою населенням Гетьманщини. Це мали забезпечити і посланці П. Орлика.

У січні - липні 1736 р. військові дії продовжувалися. Надана російським урядом військова допомога забезпечила польському командуванню можливість активізувати каральні операції. Загострилася боротьба у прикордонних районах. Посилення охорони кордону було зумовлене активізацією нападів. Під тиском успіхів повстанців та успішних дій російсько-саксонських військ конфедерати змушені були піти на компроміс з прихильниками Августа ІІІ. Сеймові засідання, які тривали з 25 червня по 10 липня, завершилися угодою між різними магнатсько-шляхетськими угрупованнями і створили небезпеку нового наступу на правобережних повстанців.

У ході боротьби з повстанськими загонами правлячі кола Речі Посполитої координували свої зусилля з урядами Росії, Туреччини і Молдови, Кримським ханатом. Події у регіоні привернули увагу з боку інших держав Європи. Впливовим чинником політичних відносин продовжував залишатися П. Орлик. Його військо поповнили загони з Правобережжя, Гетьманщини, Запорожжя. Однак нерішуча політика Порти унеможливила успішне розв'язання поставлених П. Орликом завдань. Повстанці здійснили операції у прикордонних районах Молдови і Російської імперії. Уряди цих держав перекинули сюди додаткові військові частини. Хід повстання і військові перемоги його учасників сприяли розгортанню боротьби в інших українських землях.

Розділ 4 «Хід повстання на останньому етапі та його поразка (серпень 1736 - 1738 р.» реконструює дії повстанців в умовах посилення каральних операцій на Правобережжі.

У серпні - вересні 1736 р. польські війська перейшли до широкомасштабних військових операцій. Одночасно з півдня у визволені повстанцями райони спустошливий рейд здійснила більш як 20 тисячна Буджацька орда, посилена кількома тисячами яничар, на чолі з Іслам Гіраєм. При ньому знаходилися окремі полки П. Орлика, який планував піднявши на боротьбу населення Правобережжя, передусім надвірне козацтво, перетворити регіон у плацдарм для звільнення Гетьманщини. Однак вчинені татарами спустошення відштовхнули від гетьмана значну частину ватажків. Повстанські загони, ведучи численні бої з переважаючими польськими, литовськими, російськими і татарськими підрозділами, піднесли свій військовий вишкіл. У цих боях добре зарекомендувала себе як повстанська піхота, так і кіннота. Остання вийшла на чільне місце, враховуючи необхідність здійснювати тривалі рейди по захопленій ворогом території. Важливе місце у зростанні військової майстерності займали коші, де навчали поповнення і збирали інформацію про пересування карателів, продовольство, одяг, зброю. Упродовж 1737-38 рр. повстанці не лише оборонялися, а й, об'єднуючи сили, переходили у наступ і переносили бойові дії на територію Кримського ханату, Білорусі. Помітно вплинув на засади боротьби військовий досвід Запорожжя. Поглибилося її ідейно-організаційне підґрунтя, підкреслене наявністю у загонах трофейних і переданих П. Орликом корогв. Повстання набуло широкого міжнародного резонансу. Августа ІІІ доручив польським дипломатам підняти це питання на конгресі, який проходив з 16 серпня по 11 листопада 1737 р. у Немирові.

Перебіг боротьби на останньому етапі повстання засвідчив прагнення населення Правобережної України до визволення, незважаючи на виснаження усіх його ресурсів. Повстанці здійснили чимало добре організованих операцій, але змінити загальний хід подій вони були не в змозі. Присутність значних польських військ, які постійно взаємодіяли з литовськими, російськими, татарськими частинами, істотно ускладнила можливість маневру і визначила поразку повстання наприкінці 1738 р.

Висновки

Викладено найважливіші результати дослідження та основні положення, які виносяться на захист:

- На основі наукового аналізу широкої джерельної бази та історіографії встановлено наявність термінологічних розходжень, відмінність у визначенні хронологічних меж повстання тощо. Разом з цим простежено поступове поглиблення розуміння багатьох явищ, подій і фактів;

- Вирішення поставлених автором завдань уможливила наявність значної джерельної бази, яку складають документи з фондів Архіву Головного Актів Давніх, Архіву зовнішньої політики Російської імперії МЗС РФ, Російського державного архіву давніх актів, Російського державного військово-історичного архіву, центральних державних історичних архівів України у Києві та Львові, Інституту Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, відділу рукописів Бібліотеки Народової, Чернігівського історичного музею;

- Події 1734-38 рр. становлять ланки єдиного процесу, в якому виділяється 3 основні етапи. І (1734 р.) відзначався активізацією дій гайдамацьких загонів, поступовим наростанням збройного опору міщанства і селянства, та переходом на їхній бік надвірного козацтва. На визволеній території ватажки почали запроваджувати козацький устрій і поставили питання про возз'єднання з Гетьманщиною. ІІ етап (1735 - липень 1736 р.) характеризувався відновленням боротьби. Для її придушення магнатсько-шляхетські угруповання об'єднали сили з російським урядом. На перебігові боротьби позначилася зміна геополітичної ситуації в регіоні та внутрішньополітичного становища у Польщі; На ІІІ етапі (серпень 1736-38 р.) Річ Посполита, мобілізувавши матеріальні і військові ресурси, за допомогою Росії і Криму, придушила повстання;

- Зовнішньополітична ситуація спочатку сприяла реалізації планів правобережних ватажків і патріотичної еміграції, очоленої П. Орликом. Однак, орієнтація на різнополюсні сили, зміна геополітичної кон'юнктури, стратегічна незацікавленість держав Східної і Південно-Східної Європи у зміні балансу сил і активізації боротьби у регіоні унеможливила успішне вирішення спільних завдань, призвівши до поразки повстання;

- Повстання вплинуло на взаємини Речі Посполитої з Росією, Туреччиною, Кримським ханатом, Молдовою. У ході його придушення польське командування отримало дипломатичну і військову підтримку з боку цих держав. Одночасно ватажки намагалися розширити територію визволених районів, переносячи дії у Галичину, Білорусь, Гетьманщину, Молдову. Активізація тут боротьби зумовила корегування внутрішньої політики держав регіону;

- Серед характерних рис Народного повстання 1734-38 рр. можна простежити: масштабність, обумовлена участю значної частини населення Правобережжя і впливом на інші українські землі; домінування збройних форм боротьби; нерозривна єдність її соціального, визвольного і конфесійного аспектів; її нерівномірне розгортання на різних етапах повстання; негативна роль геополітичного чинника; вплив на соціально-політичні процеси у Східній і Південно-Східній Європі. Хід повстання переконливо засвідчив прагнення населення Правобережжя відновити соціально-політичні здобутки Національної революції середини ХVІІ cт. У ході боротьби кристалізувалися її ідейно-організаційні засади, вдосконалилося військове мистецтво учасників, збагатилися традиції збройного опору іноземному гніту. Найзапеклішого його районами були південна Київщина і східне Поділля. Серед причин поразки повстання слід виокремити: стихійність; слабка співпраця повстанських загонів і еміграції, очоленої П. Орликом; політична роз'єднаність українських земель; відсутність програми державного будівництва; військова і дипломатична допомога Речі Посполитій з боку Росії, Туреччини, Криму, Молдови.

Основний зміст дисертації викладено у публікаціях

1. Розгортання Народного повстання 1734-1738 рр. і політична ситуація на Правобережжі (січень - травень 1734 р.) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Історія. - 2001. - Вип. 53. - С. 28-33.

2. Хід повстання на Правобережжі України у другій половині 1738 року та його придушення // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Історія. - 2001. - Вип. 58. - С. 26-30.

3. Боротьба гайдамаків на Правобережжі України в першій половині 1735 р. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. - Історичні науки. - 2002. - Т. 8(10). - С.218-229.

4. Дії повстанців на Правобережжі в 1737 р. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. - Історичні науки. - 2001.- Т. 5(7). - С. 211-220.

5. Політична ситуація на Правобережжі в 1733 році // Наукові записки Вінницького державного педагогічного інституту ім. М.Коцюбинського. - Історія. - 2001. - Вип. ІІІ. - С. 9-13.

6. Народне повстання 1734-1738 рр. через призму зовнішньополітичної діяльності Туреччини, Кримського ханату і Молдавії // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Східні мови і літератури. - 2001. - Вип. 6. - С. 63-73.

Размещено на Allbest.ru