Актуальність дослідження мотивується необхідністю вивчення проблеми англо-німецьких стосунків у африканських справах, які значним чином моделювалися тими універсальними змінами, що відбувалися у світі й були тісно пов'язані з еволюцією концепцій геополітики у Великобританії та Німеччині. Дослідження колонізаційних процесів в африканському регіоні, які суттєво підсилювали роль геополітичних факторів у зовнішній політиці цих держав на зламі ХІХ ХХ ст., дає можливість глибше зрозуміти їх рушійні сили, мотиви й механізми, а також неабияке наростання аналогічних процесів у сучасних міжнародних відносинах. Сьогоднішній рух України до Європейського союзу вимагає докладного вивчення історії дипломатії провідних європейських країн. Разом з тим актуальність теми зумовлюється і необхідністю подолання негативної тенденції європоцентризму у висвітленні міжнародних відносин, яка виразно простежується в англійській та німецькій історичній літературі, та недостатньою вивченістю цього питання як вітчизняною, так і зарубіжною історіографією.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках проблеми "Країни Західної Європи, Америки і Україна", яка є основою планової наукової тематики кафедри нової та новітньої історії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розкриття цілісної картини англо-німецьких відносин на африканському континенті у 1890-1902 рр. з позицій історизму, наукової об'єктивності, логічної послідовності. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

дослідити процес становлення колоніальних володінь Великобританії та Німеччини в Африці;

проаналізувати причини, хід та наслідки трансваальської кризи 1895-1896 рр. в англо-німецьких відносинах;

з'ясувати основні принципи політики Німеччини під час англо-бурської війни 1899-1902 рр.;

дослідити логічну послідовність й зумовленість впливу колоніального питання на англо-німецький переговорний процес 1898-1901 рр.;

простежити взаємозв'язок між ходом переділу африканських територій та нарощуванням військово-морської могутності обох держав.

Об'єктом дослідження є англо-німецькі відносини на зламі ХІХ - ХХ ст. у контексті змагань за колоніальний поділ африканського континенту.

Предмет дослідження - діяльність урядів, зовнішньополітичних відомств, зацікавлених владних кіл та окремих осіб, спрямована на реалізацію колоніальних інтересів Великобританії та Німеччини в Африці; вивчення динаміки процесу розмежування сфер впливу Англії та Німеччини на "чорному" континенті; висвітлення ставлення громадськості до колоніальних змагань своїх урядів; встановлення взаємозв'язку зовнішньополітичних дій правлячих кіл Великобританії та Німеччини з наростанням імперіалістичних тенденцій, процесів мілітаризації суспільства на рубежі ХІХ ХХ ст.

Хронологічні рамки дослідження визначені періодом 1890-1902 рр., тобто від підписання Гельголандсько-Занзібарського договору до завершення англо-бурської війни. Остання подія фактично поставила крапку в реалізації планів формування британських колоніальних володінь в Африці й поклала край сподіванням німців на розширення Німецької Південно-Західної Африки.

Методи дослідження. При аналізі економічних, політичних й ідеологічних причин експансії Англії та Німеччини на африканському континенті використано історико-генетичний метод дослідження. Базуючись на застосуванні загальнонаукових методів аналізу та індукції, він дає можливість чітко з'ясувати характер і відстежити еволюцію зовнішньої політики цих двох держав щодо Африки. Історико-порівняльний метод, який передбачає використання аналогії, забезпечив можливість порівняти на основі конкретних фактів історичні події й політичні процеси, встановити подібність та відмінність британської імперської та німецької "світової" політики. Системно-структурний метод, базуючись на структурному аналізі, зумовив здійснення різнорівневого підходу до елементів системи англо-німецьких відносин в Африці (економічні, політичні фактори, торгівля, геополітика, мілітаризація, ідеологія, громадська думка і т. ін.). Виправданим виявилося і використання міждисциплінарного підходу, зокрема, соціально-психологічного методу, оскільки автор вважала за необхідне з'ясувати роль окремих осіб у розвитку англо-німецьких взаємин, приділити особливу увагу мотивації ставлення громадської думки Великобританії та Німеччини до колоніальної політики держав на африканському континенті.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що:

уперше в українській історіографії комплексно досліджується історія англо-німецьких відносин в Африці кінця ХІХ початку ХХ ст. На сьогодні ця проблема лише фрагментарно висвітлена у вітчизняній і далеко не повно - у зарубіжній історіографії;

проаналізовано як безпосередній, так і опосередкований вплив експансіоністської політики обох держав в Африці на становлення характеру їхніх взаємин у Європі, на формування відповідних пропагандистських стереотипів;

на конкретному матеріалі показано безпосередній зв'язок колоніальної політики з процесом розгортання гонки озброєнь;

здійснено спробу подолання тенденційних підходів до вивчення імперської політики Великобританії та Німеччини як з боку англійської, так і німецької історичної науки та "класового підходу" до проблеми марксистської історіографії;

висвітлено ступінь впливу громадської думки на процес формування зовнішньополітичних курсів держав;

африка англійський німецький колоніальний

простежено процес розмежування сфер впливу в Африці Великобританії та Німеччини, проаналізовано мотиви дій правлячих кіл, причини конфліктів, наростання взаємних суперечностей.

Положення, що виносяться на захист:

в еволюції англо-німецьких взаємин у Африці вирізняються ряд послідовних етапів: від зближення держав й досягнення порозуміння на сході африканського континенту, різкого загострення стосунків у Трансваалі 1895-1896 рр., через відносну стабілізацію розмежувального процесу - до остаточного усвідомлення одна одної як головних колоніальних суперниць;

послаблення британських світових економічних позицій логічно вело до посиленої уваги Англії до колоніальних справ на "чорному" континенті. Швидкий економічний розвиток Німецького рейху став основою його "світової" політики. Внаслідок цього масштаби англо-німецької конкуренції розширилися від сфери змагань національних економік до боротьби за політичні впливи у світі;

вагомим чинником у розвитку англо-німецьких відносин була громадська думка обох країн. З одного боку, громадська опінія мала неабиякий вплив на процес прийняття зовнішньополітичних рішень, а з іншого - заходи правлячих та фінансових кіл були спрямовані на формування за допомогою преси серед широких верств населення "потрібного" ставлення щодо взаємин Англії та Німеччини на африканському континенті. Велика кількість існуючих пропагандистських стереотипів значно ускладнювала процес досягнення порозуміння між державами у сфері колоніального поділу Африки;

англо-німецькі колоніальні змагання на африканському континенті провокували необхідність розбудови військово-морського флоту як дієвого силового засобу, що забезпечував можливості поширення власних впливів. Гонка озброєнь додавала впевненості колоніальним угрупованням обох держав і спонукала активізацію експансії.

Практичне значення отриманих результатів. Одержані результати можуть бути використані при написанні наукових праць, у навчальному процесі, розробці нормативних і спеціальних курсів з нової історії країн Європи й Америки, нової історії країн Азії й Африки, історії міжнародних відносин, історії дипломатії нового часу, з курсів країнознавства, для проведення семінарських занять зі студентами історичних та інших спеціальностей, підготовки дипломатів.

Апробацію результатів дослідження здійснено шляхом обговорення та рекомендування даної дисертації до захисту кафедрою нової та новітньої історії Львівського національного університету імені Івана Франка, у виступах на конференціях викладачів та аспірантів історичного факультету Львівського університету, науково-практичній конференції "Актуальні проблеми міжнародних відносин нового та новітнього часу" (Одеса, 1996), у наукових публікаціях авторки, у методичній розробці для студентів вузів.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації без списку використаних джерел та літератури - 186 сторінок. Список використаних джерел та літератури нараховує 294 позиції.

Основний зміст дисертаційної роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання дослідження, хронологічні рамки, його наукову новизну та практичне значення.

У першому розділі "Історіографія та джерела" здійснено науковий аналіз історіографії питання, досліджено й охарактеризовано архівні та інші види і комплекси джерел.

Серед праць німецьких істориків, які з'явилися після Першої світової війни і так чи інакше торкаються розглядуваної проблеми, виділяється монографія П. Дармштеттера, присвячена колоніальному поділу Африки Дармштеттер П. История раздела Африки (1870-1919 гг.): Пер. с нем. - М. - Л., 1925. . Автор обґрунтовано стверджує, що суперництво в Африці стало перш за все одним з визначальних чинників у формуванні відносин між Англією та Німеччиною в Європі, а по-друге, зміна європейського політичного клімату відразу ж відбивалася на взаєминах цих держав на африканському континенті.

В англійській історіографії у вивченні процесів, які складають передісторію Першої світової війни, класичною була робота Джорджа П. Гуча Gooch G. P. Before the War. Studies in Diplomacy: In 2 vol. - London, 1936. - Vol. 1. . Він дійшов висновку, що британська політика "блискучої ізоляції" у період англо-бурської війни набула небезпечного характеру. Власне це зумовило масштабні англо-німецькі переговори 1899-1901 рр.

Характерною рисою британської історіографії після Другої світової війни залишилося безумовне визнання англійських економічних інтересів в усіх регіонах світу, зокрема в Африці, та твердження про необхідність захищати їх усіма доступними засобами. С. Хекслі у своїй праці різко осудив політику англійських консерваторів, звинувативши їх у потуранні компаніям Південної Африки в отриманні надприбутків, хоча він зовсім не сумнівався у необхідності британської присутності у цьому регіоні Хексли С. Английские консерваторы у власти: Пер. с англ. - М., 1940. . Хекслі, а також інші англійські історики, такі як В. Вудвард Woodward W. H. A Short History of the Еxpansion of the British Empire 1550 - 1930.

Cambridge, 1949. та Дж. Глісон Gleason J. H. The Genesis of Russophobia in Great Britain. A Study of the Interaction of Policy

and Opinion. Cambridge, 1950. , наголошували, що проблеми безпеки Британських островів, колоній були базовими, і лише враховуючи це, імперія могла належно розвивати свої відносини з іншими державами, у тому числі й з Німеччиною.

На початку 60-х років ХХ ст. вийшла у світ широко відома праця німецького історика американського походження Георга Хальгартена, у якій він логічно довів, що погіршення англо-німецьких відносин за часів канцлерства Бюлова було пов'язано головним чином із реалізацією морських програм адмірала А. фон Тірпіца, з політикою Німеччини щодо Південної Африки, а також з колоніальними змаганнями на Сході Хальгартен Г. Империализм до 1914 года. Социологическое исследование германской внешней политики до первой мировой войны: Пер. с нем. М., 1961. .

Знаний англійський історик Ерік Хобсбаум намагався чітко визначити економічні, політичні, стратегічні мотиви європейської колонізації Сходу. Він наголошував, що колоніалізм кінця ХІХ ст. був лише побічним продуктом політико-економічного суперництва національних економік Великобританії та Німеччини Hobsbawm E. J. The Age of Empire. 1875-1914. NewYork, 1987. P. 67-76. .

Сучасна англійська історіографія англо-німецьких колоніальних відносин представлена рядом цікавих досліджень. На нашу думку, типовою серед новітніх праць є монографія Ч. Холброда, у якій здійснено спробу співставити зовнішньополітичні концепції Лондона та Берліна. Основним змістом і завданням їх взаємин автор вважає узгодження імперських амбіцій Німеччини поcтбісмарківського часу з традиційними англійськими принципами дотримання балансу сил на континенті Holbroad C. The Concert of Europа: A Study in German and British International Theory.

1815 - 1914. London, 1970. .

Британські історики пов'язують посилення колоніального суперництва з розгортанням гонки військово-морських озброєнь, наголошуючи, що саме вона призвела до загострення англо-німецьких протиріч Aikin K. The Last Years of Liberal England. 1900-1914. London, 1972..; Beloff M. Imperial

Sunset. Britain`s Liberal Empire. 1897-1921. London, 1969. . Показовою у цьому відношенні є монографія сучасного дослідника Дж. Кігана Киган Дж. Первая мировая война: Пер. с англ. - М., 2002. - С. 30-31. . Серед основних причин виникнення Першої світової війни він називає колоніальне суперництво й гонку озброєнь.

Наприкінці 70-х на початку 80-х років ХХ ст. опубліковано дві монографії Ганса-Ульріха Велера, присвячені історії Німецької імперії Wehler Н. - U. Krisenherde Des Kaiserreich. 18711918. - Gцttingen, 1979.; Wehler Н. - U. Das

Deutsche Kaiserreich 18711918. - Gцttingen, 1980. . Автор, прихильник соціально-структурного напрямку в німецькій історіографії, обстоює тезу про те, що відтоді, як О. Бісмарк під тиском певних політичних сил втягнув Німеччину в змагання за колонії в Африці, розпочалися перманентні непорозуміння з Англією.

Історія німецького проникнення на африканський континент вивчалася й окремими марксистськими авторами, що працювали в НДР. У колективній праці "Наступ на Африку" англо-німецькі відносини розглядалися побіжно, попри це там міститься нарис німецького колоніального панування, фінансової політики та мілітаристських приготувань Drang nach Afrika. Die Koloniale Expansionspolitik und Herrschaft des deutschen Imperialis -

mus in Afrika von den Aufдngen bis rum Ende des Zweiten Weltkrieges / Red. Stoecker H.

Berlin, 1977. . Широке використання авторами матеріалів німецьких архівів, а також робіт західноєвропейських дослідників дало їм можливість узагальнити дослідження з історії колоніальної експансії німецького імперіалізму в Африці з кінця ХІХ ст.

Незважаючи на те, що англо-німецькі суперечності трактувалися як одна з основних причин виникнення Першої світової війни, в історіографії колишнього СРСР відсутні роботи, які б комплексно досліджували це питання. Радянська історіографія однозначно підпорядковувалася офіційним стереотипам й не мала можливості уникнути певної упередженості й заполітизованості. Все ж, чимало праць радянських авторів з історії міжнародних відносин вирізняються глибоким аналізом і заслуговують високої оцінки. У 1928 р. вийшла стаття В. Стального, предметом дослідження якої було обрано спробу англо-німецького зближення 1898-1901 рр. Стальный В. Попытка англо-германского сближения в 1898-1901 гг. // Историк-марксист. -

1928. - Т. 10. - С. 89-120. У 1948 р. опубліковано монографії таких авторитетних дослідників історії міжнародних відносин, як А.С. Єрусалимський Ерусалимский А.С. Внешняя политика и дипломатия германского империализма в конце Х1Х века. М., 1951. та Ф.А. Ротштейн Ротштейн Ф.А. Из истории Прусско-германской империи. М. - Л., 1948. . Якщо у першій розглядається значний пласт німецької зовнішньої політики з часу трансваальської кризи 1895-1896 рр. до початку ХХ ст., то у другій аналізуються англо-німецькі відносини в період канцлерства Бісмарка. Питання колоніальної експансії та її впливу на взаємини Лондона і Берліна досліджувалися також в інших роботах згаданих авторів Ерусалимский А.С. Колониальная экспансия капиталистических держав в ХУ111-Х1Х веках. М., 1974; Ротштейн Ф.А. Международные отношения в конце Х1Х века. М. - Л., 1960. , а також у статті М.Б. Рабиновича Рабинович М.Б. Англо-германский конфликт в Южной Африке в 1896 году // Страны и народы Востока. Вып. 4. М.,1969. С. 228-244. .

С.С. Троян уперше в українській історіографії на основі широкого кола джерел докладно вивчив політичну боротьбу в Німецькій імперії з питань колоніальної політики в Африці Троян С.С. Политическая борьба в Германии по вопросам колониальной политики в Африке в 1871-1890 гг.: Автореф. дис... канд. истор. наук. Ужгород, 1990.; Троян С.С.

Ідеологія та практика німецького колоніалізму в ХVІ-ХІХ ст.: Автореф. дис... докт. істор. наук. - Чернівці, 1995. . Він розкрив еволюцію пангерманізму в Німеччині та вплив його засадничих положень на поведінку правлячих кіл, простежив процес загострення англо-німецького суперництва в Південній Африці наприкінці ХІХ ст. Троян С.С. Обострение англо-германских противоречий в Южной Африке (80-е - первая половина 90-х годов ХІХ в.) // Вопросы новой и новейшей истории. - Вып. 36. К., 1990.

С. 92-100; Троян С.С. Образование и идейно-политические основы деятельности Пангерманского союза (1886-1894 гг.) // Вопросы новой и новейшей истории. - Вып. 37. - К., 1991. С. 86-92.

Для написання дисертації використано різноманітний джерельний матеріал, зокрема неопубліковані архівні матеріали ЦДІА України у м. Львові та Російського державного архіву Військово-морського флоту у м.С. Петербурзі (далі РГА ВМФ). У львівському архіві знаходяться багаті колекції документів союзниці Німеччини Австро-Угорщини, які проливають світло на окремі епізоди історії міжнародних відносин кінця ХІХ початку ХХ ст., зокрема англо-німецьких стосунків. У фондах РГА ВМФ вивчено дані ряду документів з ф.418 "Морський Генеральний штаб", зокрема матеріали, які висвітлюють процес розгортання військово-морської програми Німецької імперії, парламентські дебати з цього приводу, рапорти російських військово-морських агентів у Великобританії та Німеччині й інші інформативні матеріали.

Велику добірку архівних документів з історії англо-німецького суперництва в Африці опублікували зовнішньополітичні відомства Великобританії та Німеччини, зокрема, багатотомні серії "Велика політика європейських урядів" Die Grosse Politiк der Europдischen Kabinette 1871-1914. Sammlung der diplomatischen Aкten des Auswдrtigen Amtes / Hrsg. von J. Lepsius, A. Mendelsson - Barthold, F. Thimme: In 40 bd. - Berlin, 1922 - 1927. та "Британські документи про походження війни" British Documents on the Origins of the War. 1898-1914 / Ed. by G. P. Gooch, H. Temperley: In 11 vol. - London, 1926-1938. . Згрупована за тематичним принципом збірка документів архіву німецького міністерства закордонних справ (донесення дипломатичних служб, інструкції закордонним працівникам, ноти, тексти договорів, листування з урядами іноземних держав, ін.) дає можливість детально вивчити ту міжнародну ситуацію, в умовах якої здійснювалася німецька колоніальна політика, а також всебічно проаналізувати окремі епізоди англо-німецьких відносин в Африці. У британському збірнику представлені головним чином документи Форін офісу, серед них - дипломатичне листування між англійським і німецьким зовнішньополітичними відомствами. Незважаючи на тенденційність у доборі матеріалів для публікації, звіти послів, меморандуми, аналітичні огляди міжнародного становища, підготовлені дипломатами, мають значну вартість для вивчення предмета дисертаційного дослідження.

Важливим для з'ясування багатьох аспектів англо-німецьких суперечностей в Африці є такий комплекс джерел як періодична преса. Спорідненим і не менш цінним історичним джерелом виступає публіцистика. Серед авторів публіцистичних творів - ідеологи "морської школи" брати Джон та Філіпп Коломби Colomb J. C. R. The Defence of Great and Greater Britain. - London, 1880.;

Коломб Ф. Морская война: Пер. с англ. - М.; СПб., 2003. - 668 с. , лідер британських соціалістів Р. Блечфорд Blatchford R. Germany and England. - London,s. a.. - 48 Pp. , письменник і журналіст І.В. Шкловський (псевдонім Діонео) Дионео. Очерки современной Англии. - СПб.,1903 - 560 с. та ін.

У дисертації використано мемуари, щоденники, епістолярну спадщину відомих державних діячів, творців та учасників подій. Спогади залишили такі англійські політики як Е. Грей, лорд Рассел, дипломат Дж. Б? юкенен, член консервативної фракції палати громад Дж. Макккарті Бьюкенен Дж. Мемуары дипломата: Пер. с англ. - М., 1991. - 342 с.;

Grey of Fallodon. Twenty-five Years. 1892-1916: Іn 2 vol. - NewYork, 1925;

McCarthy J. A History of Our Own Times. From the Diamond Jubilee 1897 to the Accession of Edward YII: In 2 vol. - London, 1905;

Russel G. W. E. Sketches and Snapshots. - London, 1910. , а також найвищі німецькі посадовці: канцлери О. фон Бісмарк Бисмарк О. Мысли и воспоминания: Пер. с нем.: В 3 т. - М., 1940-1941. , Б. Бюлов Бюлов Б. Воспоминания: Пер. с нем. - М. - Л.,1935.. , адмірал А. фон Тірпіц Тирпиц А. Воспоминания: Пер. с нем. - М.,1957.. та інші. У мемуарах президента Трансваалю П. Крюгера особлива увага приділяється періоду трансваальської кризи та політики Вільгельма ІІ, яка мала на меті підірвати позиції Великобританії у цьому регіоні Krьger P. Lebenserinnerungen // In Kampf um Sьdafrika: In 3 bd. - Mьnchen,1902. .

Для з'ясування обставин розвитку англо-німецьких взаємин на африканському континенті впродовж досліджуваного періоду мають значення щоденники, листи державних і політичних діячів. Серед них - щоденник Е. Гошена The Diary of Edward Goschen. 1900-1914 / Ed. by C. H. D. Howard. - London,1980. , приватне листування У. Гладстона з губернатором Судану Ч. Гордоном Gladstone - Gordon Correspondence, 1851-1896. Selections from the Private Correspondence of the British Prime Minister and the Colonial Governor // Transactions of the American Philosophical Society. - 1961. - P. 5-116. . Епістолярна спадщина британської королеви Вікторії напрочуд виразно висвітлює стосунки британських і німецьких монархів, позицію і настрої англійської громадськості й той вплив, який мала громадська думка на процес прийняття рішень у сфері зовнішньої політики Queen Victoria in Her Letters and Journals / A Selection by C. Hibbert. - NewYork,1985. .

Залучена до написання дисертації розмаїта та ґрунтовна джерельна база дозволила знайти нові підходи до вивчення суперництва Англії та Німеччини на африканських теренах. Серед значної кількості історичних праць, які так чи інакше торкаються історії англо-німецьких взаємин, докладного дослідження проблеми протистояння цих держав у Африці на зламі ХІХ ХХ ст. поки що не зроблено. Це значною мірою визначило тему та завдання дисертаційного дослідження.

У другому розділі "Гельголандсько-Занзібарський договір" проаналізовано передумови англо-німецького зближення, яке вилилося у підписання угоди щодо розмежування сфер впливу в Східній Африці. В останній чверті ХІХ ст. англійські та німецькі інтереси перетнулися у цьому регіоні континенту. На східно-африканському узбережжі розташовувалися порти, які становили інтерес для британського військово-морського й торговельного флотів. Зацікавлення цим районом зростало і в середовищі німецьких імперіаліс-тичних кіл. Німецьке проникнення у султанат Занзібар офіційно розпочалося відкриттям там генерального консульства у 1880 р. (англійське відкрилося на сім років раніше). Під тиском апологетів колоніальної експансії, підсиленим виступами у рейхстазі та пресі, канцлер Бісмарк змушений був поступитися своїми традиційними принципами й розпочати "наступ на схід".

У 1884-1885 рр. засновник Німецького колоніального товариства Карл Петерс очолив експедицію у Східну Африку, де зумів укласти дванадцять "угод" з місцевими правителями або просто скупив "права суверенітету" на ряд областей сучасної Танзанії. Вільгельм ІІ своїм указом проголосив німецький протекторат над цими територіями. Великобританія в урядовому меморандумі висловила протест з приводу дій Німеччини. Так окреслилася сфера гострого суперництва між двома європейськими державами щодо територіальних претензій в Африці, яке перейшло у площину дипломатичних переговорів.

На хід англо-німецьких переговорів великий вплив мала громадська думка обох країн. Дипломатам постійно доводилося зважати на те, як сприйматимуть їхні слова у парламентах, чи схвально поставиться до їхніх дій електорат. Хоча досвідчений німецький посол у Лондоні граф Пауль Гацфельдт у розмові з британським прем'єр-міністром лордом Солсбері запевняв, що всі колоніальні непорозуміння між обома країнами можна з'ясувати за столом переговорів протягом години, насправді справа виявилася марудною. Ситуація ускладнювалася постійною боротьбою британських та німецьких колоніальних кіл за кожний клаптик далекої африканської території. Солсбері пропонував вдатися до міжнародного арбітражного суду, рішення якого згладило б гостроту реакції громадськості на англо-німецьке примирення у Східній Африці. Однак таке розв'язання проблеми не привабило Берлін. Там побоювалися, що арбітраж може торкнутися тих територій, де німецький протекторат, як вважали правлячі верхи, встановився остаточно й не підлягав перегляду.

Відставка Отто фон Бісмарка у березні 1890 р. призупинила переговорний процес. "Новий курс" Л. Капріві створив сприятливі обставини для англо-німецького співробітництва. Новий канцлер, прагнучи ліквідувати колоніальні суперечності з Англією, вказував, що найгіршу послугу Німеччині зробив би той, хто подарував би їй цілу Африку. У переговорному процесі 1890 р. сторони намагалися чітко визначити райони своїх інтересів. Англійцями визнавалася необхідність встановлення кордонів у зоні між озерами Ньяса, Танганьїка, Вікторія. Солсбері запропонував німцям визнати англійський протекторат над султанатом Віту, о. Занзібар і прилеглими островами. За це Лондон погоджувався підтвердити право Берліна на континентальне узбережжя Африки й, основне, передати англійський острів Гельголанд у Північному морі Німеччині.

Англійська пропозиція вразила правлячу верхівку Німецької імперії. Вільгельм ІІ і його оточення почали розглядати власні інтереси на "чорному" континенті лише як об'єкт дипломатичних поступок Великобританії, а острів Гельголанд - як "особливо необхідний в інтересах рейху". Перспектива придбати острів настільки привабила німців, що шальки терезів щодо спірних територій у Східній Африці остаточно схилилися на користь Великобританії.

Гельголандсько-Занзібарський договір від 1 липня 1890 р. усунув ряд суперечливих проблем між Англією та Німеччиною й на певний час зняв напруженість між ними. Ще 21 червня 1890 р. лондонська газета "Saturday Review" писала, що ця угода є найкращим з того, що зробив англійський уряд від часу, коли лорд Біконсфільд придбав акції Суецького каналу. Кайзер і керівництво Генштабу теж залишилися задоволені пактом. Обмін, на їхню думку, свідчив про доброзичливе ставлення Великобританії до переваги Берліна на європейському континенті. Для англійців на той момент головним пріоритетом було нарощування колоніальної експансії на Сході. Військово-морський флот Англії був настільки могутнім, що нікому й на думку не спадало вчинити напад на Британські острови. Тому лорд Солсбері під час переговорів розглядав Гельголанд як цілком безвартісний об'єкт не лише для англійців, але й для німців. П. Гацфельдт уникав навіть натяків щодо його справжньої цінності для німців, щоб не довелося платити за острів непомірну ціну.

Таким чином, легкість, з якою був укладений Гельголандський договір, готовність Берліна поступитися в Африці засвідчили надуманість колоніальних претензій Німецької імперії та рішучий курс її дипломатії на зближення з Великобританією. Англія ж, підписавши цей документ, не мала наміру відходити у подальших стосунках з Німеччиною від свого традиційного принципу неукладення союзних договорів з європейськими державами.

У третьому розділі "Англо-німецькі суперечності щодо поділу сфер впливу в Африці у 90-х роках ХІХ ст." досліджується роль єгипетського питання в англо-німецьких відносинах, процес територіального розмежування між Британською імперією та Німецьким рейхом у басейнах річок Нігер, Конго, трансваальська криза, аналізується англо-німецька конвенція про поділ португальських колоній.

Суперництво Англії та Німеччини у Центральній і Західній Африці мало ту особливість, що тут обидві держави були зацікавлені в запобіганні непомірному розширенню французьких володінь. Розмежування 1886 р. визначило кордон між британськими та німецькими володіннями на південь від озера Чад. Британський уряд усвідомлював, що угода з німцями викличе протидію французів, але не сподівався, що Берлін відступить під тиском офіційних кіл Парижа. 15 березня 1894 р. Німеччина та Франція уклали угоду про розмежування сфер впливу в Тропічній Африці, за якою німці обмежили свої володіння на сході Камеруну таким чином, що французькі колонії опинилися у безпосередній близькості від Єгипту. З боку Англії почулося загрозливе клацання зброєю; парламент надав урядові санкцію щодо передислокації на захід Африки великих контингентів британських військ з інших колоній. Пропозиції англійців підписати нову угоду про розмежування у районі верхів'їв ріки Нігер та озера Чад наштовхнулися на "класичну" умову німців: колоніальні компенсації, зокрема на островах Самоа. Це викликало роздратування англійців, які, підписавши 12 травня 1894 р. угоду з бельгійським королем Леопольдом ІІ про розмежування в Центральній Африці, створили бельгійський буфер на шляху французького просування до верхів'їв Нілу, тобто за допомогою Бельгії здійснили те, чого не вдалося зробити за допомогою Німеччини. Угода викликала протести німців та французів. Берлінський уряд висунув вимогу її беззаперечної ануляції, погрожуючи у разі відмови піти на зближення з Францією в єгипетському питанні. Загроза була реальною, й уряд Англії погодився поступитися німцям. Історія з англо-бельгійською угодою значно ускладнила відносини між Лондоном та Берліном, налаштувавши сторони на протидію одна одній. Особливого загострення англо-німецьке суперництво досягнуло у Трансваалі.

На початок 90-х років ХІХ ст. німецький капітал ставав все більш впливовою силою в економіці Трансваалю. Зростала торгівля між обома країнами: якщо у 1892 р. німецька офіційна статистика жодним словом не обмовилася про торгівлю з бурською республікою, то з 1893 р. такі дані вже з'являються, а у 1897 р. торговельні операції між німцями і бурами оцінювались шістьма млн. марок. Берлін розгорнув широку агітацію за незалежність Трансваалю і демонстративно підтримував президента Крюгера в його протистоянні вимогам уїтлендерів надати їм політичні права.

Агресивна вилазка збройного загону, очолюваного адміністратором Родезії і директором Британської Південноафриканської компанії, Ландером Джемсоном, завершилася провалом. Німецька дипломатія у зв'язку з набігом Джемсона зайняла відверто ворожу позицію щодо Англії. Берлін то надсилав інструкції про евакуацію посольства з Лондона, то розробляв план висадки морського десанту в Преторії, то підштовхував П. Крюгера звернутися до світових держав із проханням скликати конференцію для обговорення міжнародного становища навколо Трансваалю.

З січня 1896 р. імператор Вільгельм ІІ надіслав президентові Трансваалю телеграму, у якій висловив задоволення тим, що республіка сама впоралася з агресорами, не звертаючись по допомогу дружніх держав. У Великобританії телеграму було розцінено як німецьку провокацію. Якщо доти широка англійська громадськість особливо не цікавилася трансваальськими справами, то тепер суспільний інтерес до Південної Африки загострився. Газети зчинили такий галас, що питання про Джемсона відразу відійшло на другий план, а головною темою стало німецьке втручання у закордонну політику Великобританії. Після телеграми Дж. Чемберлен різко висловився проти Німеччини; було прийнято рішення про створення ескадри у Північному морі; Великобританія відмовилася від поновлення морської конвенції з союзниками Німецької імперії - Австро-Угорщиною та Італією, які висловили берлінському урядові відверте невдоволення його політикою. Для Трансваалю телеграма кайзера була рівнозначна смертному вироку, оскільки з боку Британії ліквідація цієї африканської країни стала засобом нейтралізації небезпечних планів Німеччини. Попри це, на середину січня 1896 р. англо-німецька дипломатична криза була практично вичерпана; Великобританія погодилася відновити status quo у Південній Африці.

Незабаром німецький уряд пожертвував своєю традиційною політикою у бурському питанні заради домовленостей із Англією щодо поділу багатих колоній в Африці, які належали економічно немічній Португалії. Англо-німецькою конвенцією про португальські колонії (30 серпня 1898 р.) поділялися сфери впливу між сторонами. Цілком ймовірно, що португальські правлячі кола мали інформацію про англо-німецькі таємні домовленості (про це писав лорд Грей у своїх мемуарах). Звернення португальського уряду до Франції за фінансовою допомогою зруйнувало плани Лондона та Берліна і викликало там сильне занепокоєння, особливо у німців. Німецька дипломатія часто нехтувала тим, що домовленості з Англією є евентуальними, і виявляла відверте нетерпіння оволодіти своєю часткою португальських колоній.

Ілюзорність сподівань німецької дипломатії щодо Південної Африки виявилася лише у 1913 р., коли Берлін довідався про Віндзорський протокол 1899 р., який гарантував Португалії недоторканність її володінь з боку Великобританії. Переговорний процес між Лондоном та Берліном піддавався гострій критиці з боку колоніальних і особливо флотських кіл Німеччини, які вважали, що створення колоніальної імперії на Сході може бути забезпечене лише великим і сучасним військово-морським флотом, а не зближенням з "володаркою морів".

У четвертому розділі "Війна на півдні Африки та вплив колоніальної експансії на розгортання гонки озброєнь" досліджуються відносини між урядами Великобританії та Німеччини під час англо-бурської війни; хід розгортання урядових програм військово-морського будівництва. Англо-німецька угода про поділ португальських колоній забезпечувала невтручання Берліна у конфлікт на півдні Африки. Значні вкладення німців у золотодобувні компанії Трансваалю також слугували вагомою підставою для невтручання Берліна у війну: англійці прискорили б економічний розвиток регіону, тоді як бурські урядовці провадили не надто успішну політику в цій галузі промисловості. Пробурські симпатії німців дедалі гостріше суперечили їхнім матеріальним інтересам.

Імператор Вільгельм ІІ і його уряд добре знали, що Великобританія потребує німецької дружби під час війни на півдні Африки. У Берліні, як констатував російський міністр закордонних справ М. Муравйов, твердо вирішили, всупереч громадській думці, що панувала тоді у всьому суспільстві і в середовищі всіх німецьких партій, зайняти обережну і лояльну лінію щодо війни. Кайзер визнав за доцільніше, зберігаючи зовнішній нейтралітет, самостійно досягнути угод безпосередньо з Лондоном. Вільгельм ІІ не помилився у своїх розрахунках: Англія, остерігаючись неприязних дій з боку своєї головної колоніальної суперниці - Франції, відразу ж знайшла спосіб домовитися з Німеччиною. Остання завдяки дружбі з Лондоном придбала собі острови Самоа в Тихому океані. А наприкінці 1899 р. німецьке Анатолійське товариство отримало концесію на продовження Анатолійської залізниці через Багдад до порту Басра, будівництво якої здавна було предметом домагань самої Великобританії.

Берлін взяв собі за мету поліпшити англо-німецькі стосунки, вважаючи при цьому, що Росія та Франція тим більше будуть схильні до поступок, чим тіснішими будуть контакти Лондона й Берліна. Британська королева Вікторія записала у своєму щоденнику, що Вільгельм ІІ, на відміну від німецької преси, особисто прагне досягнути кращого порозуміння з англійцями. Доброзичливе ставлення німецького імператора до англійців реалізувалося у наказі, який забороняв солдатам й офіцерам німецької армії вербуватися волонтерами у Трансвааль (хоча насправді виконання цього наказу не завжди контро-лювалося).

Офіційний Берлін продовжував дотримуватися позиції суворого нейтралітету, і коли французький посол запропонував кайзеру виступити спільним фронтом проти англійської експансії в Африці, той відмовився, мотивуючи це відсутністю в імперії флоту. Вільгельм ІІ наголошував, що через двадцять років, коли німецький військово-морський флот досягне належних розмірів, він матиме можливість розмовляти з Лондоном іншим тоном.

Правлячі кола Великобританії, яким нейтралітет Німеччини був необхідний, не були схильні переоцінювати доброзичливість берлінського уряду. Німецькі закони про розбудову військово-морського флоту лише підтверджували підозри англійських офіційних кіл і громадськості щодо справжніх намірів верхівки рейху. У Лондоні усвідомлювали тісний взаємозв'язок морської й колоніальної політики. З одного боку, флот був однією з умов забезпечення цілісності імперії, з іншого - колонії були базами для кораблів на всіх морських шляхах.

Після тривалих дебатів у рейхстазі 28 березня 1898 р. законопроект про флот було схвалено. У березні того ж року англійський уряд поставив вимогу перед парламентом збільшити фінансування флоту на 3 млн. ф. ст. (приблизно 60 млн. марок). Перегони морських озброєнь набирали сили. Належну відповідь на воєнні приготування Німеччини Англія дала у 1900 р., коли було вирішено, що британський флот має бути вдвічі більшим, ніж Росії, Франції та Німеччини, разом узятих. Через брак відпущених у 1898 р. коштів німці у 1900 р. також внесли до рейхстагу новелу (доповнення до суднобудівної програми). Заява парламентарів про те, що Німеччина повинна мати флот настільки потужний, щоб будь-який напад на неї з боку наймогутнішої морської держави був пов'язаний для останньої з ризиком втратити свою перевагу, не залишала жодних сумнівів, що такою державою була власне Англія.

Колоніальна експансія в Африці вплинула на гонку озброєнь. Особливо вона позначилася на розгортанні програм військово-морського будівництва, що привели до незворотного загострення англо-німецьких суперечностей.

Висновки